foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Перші кроки у цій справі зробив Мефодій Терлецький, який на той час перебував у Римі. Він намовляв Папу дати згоду на проведення спільного уніатсько-православного синоду. Інші єпископи переконували польських можновладців, що покращання стосунків з Апостольською столицею збільшить їм допомогу у війні з Туреччиною. Шанси організувати спільний синод випливали і з прихильного ставлення митрополита Петра Могили до цих намірів. Його офіційна заява із схваленням ідеї унії була неможлива через побоювання козацьких виступів, тому такі розмови проводилися таємно. З листопада 1643 року Папа Урбан VIII вислав до короля, уніатської та католицької ієрархії, світських осіб листи, в яких визначав умови майбутньої унії. Того ж дня Урбан VIII надіслав листи до митрополита Петра Могили та чернігівського кастеляна Адама Киселя, в яких заохочував обох адресатів до об’єднання з Римським Костелом. До цього ж заохочували обох керівників Православної Церкви король Владислав IV, деякі магнати, латинські та уніатські єпископи.

Думки з цього приводу висловлював Владислав IV, співпраця якого з православним митрополитом під час підготовки до війни з Туреччиною зміцнилася. Одним з доводів цього може бути факт, що митрополит у вересні 1644 року просив Константинопольського патріарха звернутися до московського патріарха (на синоді) з повчанням про важливість лютеранського хрещення у зв’язку з клопотаннями польського короля стати посередником у справі шлюбу Вальдемара Хрістіана, сина данського короля, з царівною Іриною. У відповідь на заклик Папи у 1644 року виник анонімний унійний меморандум, який а посередництвом королівського сповідника, капуцина Валеріана Магні, був надісланий до Римської курії. Авторство цього меморандуму приписується митрополитові Петру Могилі та Адамові Киселю. Автори меморандуму гостро критикували Берестейську унію і пропонували власну концепцію поєднання Православної Церкви з Римським Костелом. Могила вважав, що в питаннях віри не має суттєвих розбіжностей між грецькою та латинською церквами. Вони різняться між собою організаційною структурою та обрядом. Але обидві — рівні і апостольські. Берестейська унія у своїй основі не може бути зразком для об’єднання, бо бракує їй «чистих і світлих намірів». Поверхова єдність знищила тотожність східної Церкви. Проект Могили і Киселя відкидав модель Берестейської унії, який призвів до розходжень між церковною спільнотою та Константинопольським патріархом. Новий проект пропонував порозуміння духовних та світських осіб з Римом без розірвання стосунків з Царгородом. Отже, рішення про об’єднання повинні прийняти духовні і миряни. В умовах Речі Посполитої дискусію про об’єднання повинен провести синод шляхти і духовенства обох руських Церков, що має скликати сейм. Рішення цього синоду могли би бути основою для об’єднання.

Найважливішою проблемою у створенні єдиної Церкви митрополит Петро Могила вважав питання першості. На його думку, «грецька релігія є ортодоксальна і свята», тому, чи зможе вона визнати ідею примату влади єпископа Риму як наступника Святого Петра? Визнати це неможливо, протилежні пропозиції виключають будь-яке порозуміння. Могила бачить єдиний спосіб вирішити цю проблему — повернутися до джерел, тобто до первісної церкви.

Митрополит Петро Могила залишався вірний східному розумінню папської першості, не мислив категоріями безпосередньої залежності від Папи. Латинський патріарх не може мати безпосередньої юрисдикції щодо православних, підданих владі східних патріархів.

На думку Петра Могили, Руська Церква має залишатися і надалі східною Церквою з незміненою обрядовістю. Організаційно вона могла б підпорядковуватись Константинопольському патріарху та опосередковано Риму.

Перша реакція Риму на меморандум була прихильною. Конгрегація поширення віри визнала його як основу для подальших переговорів. Ставилася одна вимога: митрополита має затверджувати Папа. На черговому засіданні Конгрегації 16 березня 1645 р. була опрацьована спеціальна інструкція для нунція Яна де Тореса, в якій йому рекомендовано збирати думки щодо меморандуму в церковних та світських середовищах. При цьому підкреслювалось, що об’єднання православних з Римом має відбутися на засадах, запропонованих Апостольською столицею. Це практично означало відхилення меморандуму Петра Могили та Адама Киселя.

Одночасно з появою меморандуму в королівському середовищі з’явився і проект самостійного патріархату, хоча і підпорядкованого Папі, але такого, який зберіг би обрядову і організаційну незалежність. Оголошення унії мало відбутися на спільному уніатсько-православному синоді, скликаному королем. Постанови цього синоду були б затверджені сеймовою конституцією. Але і ці пропозиції Апостольська столиця визнала як надто ризиковані для Католицького Костела. Виникли побоювання, що спільний уніатсько-православний синод міг би мати непередбачувані наслідки.

У період опрацювання унійних проектів на п’ятнадцяти місцевих сеймах прийнято інструкції і рішення про «заспокоєння грецької релігії». Вимоги православної сторони знайшли своє місце в проекті конституції 1645 року, котра не була прийнята через відстрочку її схвалення до наступного сейму.

Владислав IV, прагнучи схилити на свій бік людей «грецької віри», наказав старостам, щоб ті виконували постанови королівських комісій щодо розподілу святинь та надав ряд привілеїв братствам, церквам і монастирям. Прихильність короля виникала з необхідності мати козаків для війни з Туреччиною. Монарх пояснював своє позитивне ставлення до «віри грецької» відсутністю згоди Апостольської столиці на унійний синод та відхиленням меморандуму керівників Православної Церкви в справі церковної єдності. Використовуючи сприятливу атмосферу, православні посли на сеймі 1646 року висунули вимоги виконання постанов королівських комісій про передачу їм жидачівського монастиря та сокальської церкви. Розгляд цих вимог був перенесений на наступний сейм. Одночасно нунцій де Торрес 20 листопада 1646 року інформував Конгрегацію поширення віри про новий універсальний унійний проект, яким були б охоплені всі русини. Цей проект виник у порозумінні з королівським канцлером Юрієм Оссолінським та архієпископом гнезнінським Матеушом Любенським. Наприкінці свого листа нунцій просив інструкцій в цій справі. Ці нові ініціативи в справі унії збіглися зі смертю митрополита Петра Могили 6 січня 1647 року.

У заповіті, виконавцями якого він призначив трьох тогочасних православних сенаторів: Адама Киселя, Олександра Огінського і Богдана Статкевича, а також свого брата Моісея Могилу та ігумена київського монастиря св. Миколая Ісайю Козловського, він залишав більшу частину свого маєтку (в т.ч. землі) своєму братові Моісею. Щедро нагородив і Печерський монастир, зокрема Київську колегію, якій передав в т.ч. і свою бібліотеку. Певну суму призначив для підтримки монастирів у Скіту (на Покутті), Міжгір’ї, Крехові, Мгарі, Угомиках і Густині, які не мали постійних доходів.

Католики і уніати прагнули використати смерть митрополита Петра Могили для підпорядкування своїй юрисдикції Православної Церкви. Двічі Конгрегація поширення віри на своїх засіданнях 1 та 3 квітня 1647 року вела дискусії про те, як схилити русинів до унії після смерті Петра Могили. Апостольська столиця висловлювала свій погляд на це: на вакантну посаду митрополита слід призначити уніата, закрити православні церкви, а вірних приєднати до Уніатської Церкви. Всупереч цим бажанням православне духовенство і шляхта навесні 1647 року провели вибори митрополита. Ним був обраний мстиславський владика Сильвестр Коссов. Владислав IV зволікав з його затвердженням під впливом неприхильної реакції нунція на цю подію, вишукуючи інше рішення. Скликаний королем у Вільно 25 квітня 1647 року з’їзд православної спільноти ухвалив меморандум до Папи, який був повторенням меморандуму митрополита Петра Могили. У травні зосереджена у Вільно православна і уніатська шляхта затвердила пункти нового проекту. До нього православні внесли поправки щодо вчення про походження Святого Духа і заявили про залишення під юрисдикцією Константинопольського патріарха. Одночасно було визнано і верховенство Папи. Ці уточнення Рим відкинув, розраховуючи на повне підпорядкування собі православних. Владислав IV, незважаючи на відсутність згоди Апостольської столиці, видав Сильвестру Коссову привілей на посаду митрополита через свої побоювання козацьких виступів. На травневому сеймі 1647 року ухвалено конституцію «Релігія грецька», яка зобов’язувала короля до втілення в життя «Пунктів задоволення» та підтвердила рішення в справі королівських комісарів і перемиського владики . На цьому ж сеймі прийнято конституцію про руських священників, які є як в унії, так і поза нею», котра повертала право призначати священиків у церкви та визначала спосіб отримання від них належних коштів.

Після закінчення сейму король ще раз розглянув справу унії. Для цього він провів кілька розмов з керівниками Пра­вославної Церкви: митрополитом Сильвестром Коссовим, брацлавським воєводою Адамом Киселем, київським кастеляном Максиміліаном Бжостовицьким. Король прагнув притишити протести Риму щодо призначення православного на посаду Київського митрополита. Під час тих розмов виник проект спільного православно-уніатського з’їзду у Варшаві, призначеного на 15 липня 1648 року. Нунцій де Торрес, довідавшись про це, написав 12 березня до Риму прохання про спеціальні інструкції, причому він підкреслював власну ініціативу короля в цій справі. Як і в попередніх випадках, Апостольська столиця і цього разу негативно зреагувала на нові пропозиції спільного з’їзду. Про це свідчать постанови Конгрегації від 20 квітня і 1 травня 1648 року, котрі повністю відкидали проект унії всіх русинів.

Смерть короля Владислава IV і вибух повстання під проводом Богдана Хмельницького перекреслили плани унії «Русі з Руссю». Смерть толерантного володаря, який керувався інтересами держави, загальмувала впровадження в життя «Пунктів задоволення» та загострила конфесійні відносини в Речі Посполитій. Унійні проекти, висунуті королем або його оточенням, були спробою створити загальний конфесійний мир у країні. Владислав IV розумів складність релігійного питання на сході держави. В період елекції король зумів отримати підтримку іновірців і протягом свого панування користувався серед них загальною шаною. Міжнародна ситуація в країні змусила його шукати визнання серед православних і протестантів. Політику короля сприймала значна частина католицької ієрархії, але її не схвалювала Апостольська столиця, для якої головною метою було збереження свого впливу на руських землях. Вацлав Гриневич звертає увагу на зміни позиції Православної Церкви в цей період щодо локальних уній. За словами католицького теолога, «Флоренська унія двісті років пізніше була більш сприйнятна, і відношення до неї було більш прихильне серед православних греків, ніж у період після цієї події. В цьому світлі дуже важливою була позиція грецької ієрархії, котра в XVII столітті була в змозі визнати і толерувати ці індивідуальні ініціативи та локальні тенденції у напрямі нової єдності. Петро Могила, який добре знав ці тенденції, після довгої опозиції щодо Берестейської унії заризикував запропонувати свій проект автономного патріархату русинів і знайшов підтримку як серед духовенства, так і серед світського оточення». Проте треба пам’ятати про те, що анонімний меморандум не був розповсюджений та de facto не визнаний Римом. Усвідомлення греками потреби єдності , хоча і виникало з розуміння єдності Христової Церкви, як і у перших християн, в реальних умовах Європи XVII століття відкидало відомі вже зразки Флоренської та Берестейської уній. На інше вирішення цього питання не хотіла погодитись Апостольська столиця.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2