ПРАВОСЛАВНИЙ АПОЛОГЕТИЧНИЙ ПОРТАЛ — СТАНОВИЩЕ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В РЕЧІ ПОСПОЛИТІЙ В 1632-1646 РОКАХ

foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Смерть короля Сигизмунда III Вази започаткувала новий етап в історії Православної Церкви в Речі Посполитій. Перші прояви змін можна було помітити вже на конвокаційному сеймі. Засідання цього сейму розпочалося 24 червня 1932 року. На засіданні призначено комісію для розгляду взаємних православно-уніатських претензій. Ця комісія опрацювала проект погодження обох конфесій. Проект підписав королевич Владислав і уніатський митрополит Юзеф Вельямін Рутський. У ньому містилися пропозиції надати православним право вільного проведення богослужінь у київському, брацлавському і подольському воєводствах та на львівській і галицькій землях (руські воєв.). Комісія погоджувалася також і нате, щоб залишити православним монастирі: св. Михаїла та Печерський у Києві, а також у Жидачині і Унейові, крім цього — кафедральний храм у Львові. Згідно з проектом, відтепер православні братства могли без перешкод керувати своїми лікарнями і школами.

Ці пропозиції не розширювали обсяг свобід визнавців православ’я і не збільшували статки їх Церкви. Цінність цих пропозицій полягала лише в тому, що вони могли надати правовий статус тогочасному майну Православної Церкви і вберегти його від можливих втрат у майбутньому. З цього часу Церква могла постійно мати один єпископат у Речі Посполитій.

Проект, однак, не обмежувався лише вищеназваними пропозиціями. Значним поступком можна визнати дозвіл на завершення будови православної церкви Св. Духа у Вільно та допущення православних міщан до обіймання посад у магістратських установах.

Неясно, в якому контексті слід розглядати запропоновану комісією передачу православним чотирьох церков у Могилеві і двох — в Орші. Завдяки цьому Православна Церква мала б гарантований вплив у цих містах. Постає, однак, питання, чи йдеться тут про церкви, які не належали уніатам, чи про ті, які вважалися уніатськими.

Ані православні, ані уніати не були задоволені з проекту. Православні вважали, що проект дає їм замало; уніати, бачачи незадоволення православних, почали відмовлятися навіть від тих поступок, які вже були ними узгоджені. Черговий сейм, елекційний, став для православних більш вдалим. Уповажнений сеймом, королевич Владислав скликав спеціальну раду, спільно з якою опрацював «Пункти assecurations громадян Корони і Великого Князівства Литовського руської національності, визнавців грецької релігії». «Пункти» надавали православним право вільного проведення богослужінь, ремонту і будівництва святинь, закладання церковних братств, притулків, шкіл, друкарень. Православним міщанам дозволялося обіймати посади в міських установах. У «Пунктах» також говорилося, вперше з 1596 р., про київського православного митрополита. Уніати мали віддати йому кафедральну церкву св. Софії у Києві разом з маєтками, які розташовані були в Київському воєводстві. Однак ці маєтки мали дістатися православному митрополиту лише після смерті митрополита уніатського.

Митрополита і православних єпископів мали обирати православна шляхта та духовенство, а затверджувати — король. Така постановка справи була рівнозначною невизнанню тогочасного митрополита Ісайї Копинського. Теоретично для майбутнього короля було б простіше ридати зараз відповідний документ Копинському, затверджуючи його на посаді митрополита. Однак Копинський через те, що став митрополитом всупереч волі попереднього короля, піддав сумніву свою лояльність щодо Речі Посполитої. Те саме стосувалося всіх православних єпископів, висвячених патріархом Феофаном.

Згідно з «Пунктами асекурації», уніати мали віддати під резиденцію православному митрополитові або його намісникові у В. Кн. Литовському монастир під Гродно разом з приналежними до нього маєтками.

Крім митрополії, православні мали отримати ще чотири єпископати: львівський, луцький, перемиський та мстиславський. Отже, майбутня легальна Православна Церква в Речі Посполитій мала складатися з п’яти парафій, тоді як нелегальних парафій було дев’ять. Зменшення кількості єпископатів мало бути компенсоване їх матеріальним зміцненням. До 1632 р. тільки львівський православний єпископ міг мати маєток, який був власністю його парафії. Отже, він вважався легальним єпископом. Нелегальні єпископи таких джерел доходів не мали. У «Пунктах» було обіцяно повернення єпископських статків і майбутнім православним єпископам: луцькому та перемиському. Для перемиської парафії це мало статися після смерті місцевого уніатського єпископа. До того часу православний єпископ мусив задовольнятися трьома перемиськими монастирями та платнею, яку виплачував король. Тільки з королівської платні мав утримуватися мстиславський православний єпископ. Цей єпископ мав би резиденцію в могилевському монастирі. Жодної надії на якесь матеріальне забезпечення від нерухомостей цей єпископ не мав.

«Пункти» передавали православним усі церкви і монастирі (крім Видубицького) у Києві та дозволяли православному братству у Вільно закінчити будівництво церкви Св. Духа. Православним мали були передані у Вільно три церкви, зайняті уніатами. Крім того, в «Пунктах» обіцялося, що на коронаційному сеймі буде призначена спеціальна комісія, яка виконає поділ усіх церков у Речі Посполитій між уніатами і православними пропорційно до їх кількості. Вже зараз, не чекаючи рішення цієї комісії, православним було віддано деякі церкви. «Пункти» виділяли їм дві церкви в Мстиславі, чотири — в Могилеві, дві — в Орші і одну — в Дзісні (Dzisnia), а також давали право на одну церкву в Полоцьку. Усі названі місцевості знаходилися на східних теренах Речі Посполитої, на кордоні з Росією. Те, що сеймова комісія, яка опрацьовувала «Пункти», власне в тих містах уже готова була йти на поступки православним, можна пояснювати московською загрозою. Польща була у стані війни з Росією. Ті, що працювали над «Пунктами», могли побоюватись, що незадоволені православні з прикордонних міст перейдуть на бік Росії. Щоб цьому запобігти, вони обіцяли конкретні поступки.

«Пункти» дозволяли уніатам переходити у православ’я, а православним — до унії. Під текстом «Пунктів» поставив свій підпис і печатку королевич Владислав. Участь королевича в опрацюванні «Пунктів», які містили такі широкі поступки православним, уже тоді пов’язувались з його планами щодо Росії. Таким способом майбутній король не тільки міг отримати симпатії православних у Речі Посполитій, а й розвіяти побоювання росіян щодо майбутнього їхньої релігії в тому разі, якщо Владислав отримає царський трон. Для Владислава також важливим було усунути релігійні мотиви діяльності козаків. Тому що до тих пір, поки православ’я не буде задоволене, існує небезпека, що козаки під впливом агітації православного духовенства можуть опинитися на боці Росії в тогочасному конфлікті з Польщею. Козаки у тій війні становили головні польські сили.

Підпис королевича, який ще навіть не став королем, не міг надати «Пунктам» юридичної сили. Схвалення Владиславом цих «Пунктів» могло бути лише як заохочення для православної і протестантської шляхти висловитись під час елекції на його боці. Незважаючи на це, вже 3 листопада 1632 р., одразу після підписання королевичем «Пунктів», ще до елекції, чотириста дев’ять православних громадян, які прибули з Варшави, обрали двох кандидатів на посаду митрополита. Незабаром було вибрано також кандидатів на посади луцького і мстиславського єпископів. З цього видно, що православні поводилися так, ніби вони не мали жодних сумнівів щодо затвердження та правочинності «Пунктів».

Невиконані вимоги православних затримували працю елекційного сейму. Лише після підписання «Пунктів» Владислав був обраний королем Польщі. Елект, присягаючи на pakta conventa, зобов’язався примирити уніатів і православних. Він мав це здійснити, керуючись постановами підписаних ним «Пунктів». Аби «Пункти» могли стати правочинними, майбутній король мусив затвердити їх ще під час своєї коронації. Крім того, вони мали бути затверджені конституцією сейму.

Однак очікуваний православними коронаційний сейм 1633 р. не виправдав їхніх надій, бо «Пункти асекурації» не були затверджені. Проте деякі постанови з них реалізував сам король Владислав, використовуючи свою владу. Зокрема, вже 14 березня він спеціальним листом дозволив передати в користування православним по одній церкві в таких королівських містах як Красний Став, Белз, Сокаль, Дрогичин, Стоянів, Мости, Грубешів, Ратно, Пінськ, Кобрин, Брест, Володимир та Крем’янець. У Бельську Підляськім православні мали отримати навіть більше, ніж одну церкву. Наступного дня король видав спеціальний диплом, яким надав православним право вільного відправлення богослужінь. Королівський диплом затверджував також існуючі тоді православні братства, школи, друкарні і лікарні. У дипломі, затвердженому і коронаційним сеймом, король дозволив новообраному православному митрополитові і єпископам виконувати свою владу, пообіцяв також платню мстиславському та перемиському єпископам.

На момент появи диплома православний митрополит і православний мстиславський єпископ вже мали акти про своє призначення, видані раніше королем. У документі, виданому мстиславському єпикопові Юзефу Бобриковичу король постановив, що кордони православної мстиславської парафії мають бути спільними з границями полоцької уніатської парафії. Бобриковим міг виконувати свої повноваження у всіх місцевостях цієї парафії.

Лише 18 березня, вже після появи королівського диплома, призначення на єпископські посади отримали князь Олександр Пузина (на луцьке єпископство) та Іван Попель (на перемиське єпископство). З огляду на те, що «Пункти асекурації», які окреслювали статки цих парафій, ще не були затверджені, король призначив Пузині жидачинський монастир з майном та маєтки Термкі і Теремне, а також одну церкву в Луцьку як тимчасову форму матеріального забезпечення. Попель мусив тимчасово задовольнитися трьома монастирями в Перемишлі.

Під час коронаційного сейму король виявив прихильність не тільки єпископам, а й православним братствам. Дозвіл на легальну діяльність отримали від короля львівське ставропігійне братство та братства з Бельська Підляського, Могилева і Пінська. 18. березня 1633 р. король затвердив православне братство при церкві Св. Духа у Вільно. Монастир, що знаходився під опікою цього братства, за згодою короля, мав контролювати інші монастирі в Мінську, Євю (троцьке воєв.), Цеперську, Сновську (новогродське воєв.), в Новому Дворі, Куп’ятичах (пінський повіт) та Селецьку (мінське воєв.). Віленське православне братство і монастир Св. Духа могли отримувати від них дари як у вигляді нерухомості, так і рухоме майно, а в судових справах вони могли підлягати тільки головному трибуналу. Разом з віленським братством король затвердив також церковне братство Мінська, яке діяло від початку свого існування як нелегальне. Православним мав належати монастир Св. Петра і Павла в Мінську. Король дозволив їм також будівництво нової церкви.

Зважаючи на те, що на коронаційному сеймі в результаті опору католицької більшості «Пункти асекурації громадян... визнавців грецької релігії» не були затверджені, Владислав IV письмово зобов’язався, що всі вміщені там рішення будуть виконані на наступному сеймі. У зв’язку з тим, що передбачувана в «Пунктах» відбудова легальної православної церковної ієрархії вже відбулася, зобов’язання короля могло стосуватися передусім матеріального забезпечення православних єпископів та призначення спеціальної комісії для поділу церков між православними і уніатами. Але перш ніж зібрався наступний сейм, король устиг сам призначити комісарів, яким доручив передачу православним деяких вказаних ним церков. Комісари не могли самі вирішувати питання, скільки церков у даній місцевості належить до православних. На такі дії сейм згоди не давав.

Розпорядження про передачу церков король почав видавати ще під час проведення коронаційного сейму. Владислав IV виразно робив усе, аби стерти неприємне враження, яке православні посли винесли з цього сейму. Вже 14 березня 1633 року король наказав луцькому письменникові Симону Гулевич-Воютинському, православному послу на коронаційний сейм, прийняти від уніатів і передати одновірцям церкви Об’явлення Господнього в Бельську та св. Миколая в Клещелях, на Поліссі. 16 березня комісари отримали від короля розпорядження віддати православним дві площі у Вільно, де колись стояли православні храми. Крім цього, один з комісарів мав зайнятись передачею православним церкви св. Феодора Тирона в Пінську та церкви Різдва Найсвятішої Діви Марії в Бресті і Кобрині. Дещо пізніше король наказав комісарам передати православним церкву Св. Троїці в Мінську, а також по одній церкві в Могилеві та Красному Ставі. Попри таку щедрість короля, не всі названі церкви справді перейшли до православних. Безпорадними перед опором уніатів були королівські комісари у Вільно, Пінську та Мінську. У Мінську уніати доводили комісарам, що уступлять православним свою церкву лише тоді, коли сейм затвердить «Пункти асекурації». Тимчасовий ефект принесла праця королівських комісарів у Бельську і Красному Ставі. У цих місцевостях церкви, передані ними православним, знову незабаром зайняли уніати (в Красному Ставі через тиждень). І тільки в Могилеві та Бресті церкви, передані комісарами, залишилися в руках православних.

Православні міщани не завжди покірно чекали, коли комісари введуть їх до відібраних в уніатів церков. У Пінську, бачачи безрезультатність діяльності комісара, православні силою зайняли призначену їм церкву. Були і випадки, коли православні забирали в уніатів церкви, не чекаючи прибуття комісарів. Прикладом таких дій може бути конфіскація церкви св. Софії у Києві разом з приписаними до неї церквами св. Миколая, св. Симона і св. Василія, яка сталася 12 липня 1633 р.. Православні могли так діяти лише тому, що почувалися безпечними під боком козаків. Чим далі на захід від Києва, тим меншими були шанси успішності та безкарності таких дій.

Передача православним уніатських церков була постійним джерелом неспокою, тому кращим виходом у цій ситуації могло бути будівництво нових православних святинь. Владислав IV не був проти таких ініціатив. 18 травня 1633 р. він дозволив своєму секретарю Лаврину Древінському та підхорунжому Данилові Ела-Малиновському будівництво православної церкви і монастиря в Крем’янці. Король дозволив також організувати при цьому монастирі церковне братство та відкрити школу, друкарню і лікарню. 17 липня 1633 року, на прохання шляхти з полоцького воєводства, король дав дозвіл будувати братську православну церкву і монастир у Полоцьку. У 1634 році згоду на зведення церкви отримали православні в Пінську. Король і їм дозволив організувати церковне братство та монастир.

Найважливішою подією в житті Православної Церкви в Речі Посполитій в 1633 році було поновлення легальної церковної ієрархії включно з посадою митрополита. Така важлива подія в історії Православної Церкви мала і свої негативні сторони. Православній Церкві в Речі Посполитій загрожувала схизма. Тогочасний нелегальний православний митрополит Ісайя Копинський не бажав погодитися з новою ситуацією, намагаючись використати підтримку, яку він мав у Києві. На його боці стояли монахи монастиря св. Миколая, підтримувала його і частина світського духовенства. Копинський звертався по допомогу і до козаків. Знервований від втрати посади, він проводив серед них агітацію на користь Москви. Однак ця підтримка мало, що дала Копинському. Силою змушений до зречення посади митрополита, він до 1635 року перебував і надалі у київському монастирі св. Михаїла, який з 1620 р. був резиденцією православних митрополитів. Цей монастир король надав йому у довічне користування. Однак потім колишній митрополит залишив це місце, щоб, як і сталося, ніколи до нього не повернутися. Вбачаючи загрозу з боку свого конкурента Петра Могили, Копинський прагнув забезпечити собі протекцію короля. Король став на сторону потерпілого і признав йому титул архієпископа Сіверсько-Задніпровського. Під юрисдикцією цього архієпископа мали знаходитися монастирі, розташовані на теренах маєтків Яреми Вишневецького і передані свого часу у довічне користування Копинському. Князь Ярема встиг ці монастирі переказати Могилі. Тому зараз в інтересах Копинського король закликав до порядку як Вишневецького, так і Могилу.

Прихильність короля до нелегального православного митрополита можна пояснити тогочасною напруженою ситуацією в стосунках Речі Посполитої з козаками. Після закінчення війни з Москвою і Туреччиною маси козаків, які брали участь у цих війнах, не отримали належної їм винагороди. І не тільки нереєстрові козаки. Король і Річ Посполита не мали на той час грошей навіть для 7 тисяч реєстрових козаків. Копинського поважали козаки, тому й король старався, щоб образи колишнього митрополита не посилювали напруження серед козаків. Тому власне Владислав IV мусив стати на захист Копинського, навіть і проти Могили.

У 1637 році влада Речі Посполитої надала жорсткіший характер політиці стосунків з козаками. Коли на початку травня 1637 року були знайдені гроші на оплату реєстрового козацького війська, король міг вважати себе незалежним від настроїв козаків і міг припинити захист Копинського.

Колишній митрополит мусив погодитися з новою ситуацією. Йому не залишалося нічого іншого, як лише шукати притулку далеко від Києва і Могили. Копинський подався на Полісся. На його боці продовжували стояти монахи трьох монастирів, розташованих на Задніпрянщині (на схід від Києва): у Мгарі біля Лубнів та в Густині і Ла-ині біля Прилук. Ці монахи з намовляння Копинського, боячись переслідувань за віру, в 1638 р. втекли до Росії. Сам Копинський Польщі не залишив і помер у 1640 році.

Утеча православних монахів могла бути не тільки результатом агітації Копинського, а й наслідком поразки козацького повстання 1637—1638 років. Монахи могли побоюватись, що тепер, коли козаки розбиті, не буде кому боронити православ’я в Речі Посполитій, і ніщо не стане на заваді для його знищення. Побоювання монахів були обґрунтовані і тим, що козаки під час повстання в Лубнах убили католицьких священиків. Православні монахи боялися помсти. Поведінка польських військ на Задніпрянщині могла посилити ці страхи.

Утеча монахів не була в 1638 році чимось незвичним. Це треба пов’язувати із загальною еміграцією населення з територій, охоплених козацьким повстанням, до російських земель. У 1638 році маєтки Яреми Вишневецького покинули, прямуючи в Росію, кілька тисяч підданих. Всього людей, які втекли тоді до Росії, було приблизно двісті тисяч.

Копинський не мав змоги намовити монахів до втечі в 1633 році, коли Річ Посполита мусила рахуватися з козаками. Усі рішення короля щодо Православної Церкви, прийняті ним у той період, мали на меті нейтралізувати можливі конфлікти з козаками на ґрунті захисту православ’я. Треба було зважати і на московську загрозу. Москва розраховувала на те, що козаки збережуть нейтралітет у російсько-польській війні, тобто не стануть на перешкоді боротьби православної держави з державою, яка вважалася пригноблювачем православних. Однак козаки цих надій не виправдали і взяли участь у війні на боці Речі Посполитої.

Козаки стали у пригоді для Польщі і у війні з Туреччиною, яка вибухнула взимку 1633 року. Хід подій на фронтах міг диктувати королю, щоб той ішов назустріч православним. Невиконання усіх вимог православних на сеймі 1633 року влада Польщі мотивувала відсутністю на це згоди Папи Римського. Католицькі посли і сенатори, як і король, від згоди Папи узалежнювали реалізацію всіх постанов, утілених у «Пунктах асекурації». Ця обставина набрала ваги від часу коронаційного сейму. Сам Владислав IV, найімовірніше, був би схильний реалізувати в «Пунктах» рішення без згоди Папи, і то не тільки з симпатії до православних, скільки з метою втілення своїх планів, пов’язаних з намірами отримати владу над Росією, і навіть над Швецією. Йому потрібно було показати суспільству цих обох держав, що він є толерантним володарем. Таким чином, були б усунені побоювання, що Владислав IV після приходу до влади в Росії чи у Швеції буде намагатися запровадити там католицизм.

Прагнучи реалізувати свої плани, король не міг відверто суперечити волі католицької більшості у Речі Посполитій, котра не хотіла допустити до розповсюдження в державі православ’я коштом католицького уніатського обряду. Тому король вирішив докласти усіх зусиль, щоб отримати для своєї політики схвалення Папи Римського. З цією метою восени 1633 року Владислав IV відправив до Папи посольство на чолі з Єжи Оссолінським, котрий мав отримати згоду Папи на поступки для православних, запропонованих у «Пунктах асекурації». Аргументом, який мав схилити Папу до схвалення цих планів, крім грошей, мали бути і надії на те, що в майбутньому православні з Росії і протестанти з Швеції стануть його підданими. Проте цей аргумент не допоміг. Папа не дозволив Владиславу робити жодних поступок православним. При цьому мова йшла не тільки про плановані поступки. Папа був і проти поступок уже здійснених. Тобто Владислав IV пішов проти волі Папи вже в моменті, коли допустив створення легальної православної ієрархії в Речі Посполитій. Коли б король хотів надалі діяти згідно з волею Папи, він мусив би відмовитися від усіх поступок, які вже встиг надати православним. Єдине, що посольству вдалося виторгувати, — то згода Папи на тимчасове затримання публічного ознайомлення з його відповіддю. Майбутнє православних залежало тепер від того, як учинить король.

На коронаційному сеймі Владислав обіцяв реалізувати всі постанови «Пунктів асекурації» на черговому сеймі. Однак найближчий сейм, скликаний влітку 1634 року, був сеймом надзвичайним, двотижневим. Його скликано виключно з метою ухвалення податків для оплати війська. Всі інші справи, в тому числі релігійне питання, мали розглядатися на найближчому звичайному шеститижневому сеймі, який був призначений на кінець січня 1635 року.

Політична ситуація, в якій мав засідати сейм 1635 року, не була подібною до ситуації 1633 року. У червні 1634 року війна з Росією закінчилася укладанням угоди в Полякові. Також у 1634 році був підписаний мирний договір з Туреччиною. Закінчення обох воєн вплинуло на політику короля. В кінці 1634 року різко змінилось його ставлення до православних. Восени того ж року він наказав закрити православні латинські школи у Києві і Вінниці, а також київську православну латинську друкарню. Петра Могилу звинувачено у порушенні королівської волі, бо король дозволив відкривати лише руські школи. Мабуть, навчання латинською мовою у православних школах створювало конкуренцію для католицьких (єзуїтських) шкіл. Навчання дітей в школах з латинською мовою було привілеєм шляхетських кіл. Тому, поки єзуїти мали монополію на навчання латинською мовою, вони могли впливати на православну шляхту. Такий вплив неодноразово закінчувався зреченням православ’я шляхетськими синами. Негативне ставлення короля до православних латинських шкіл могло бути і наслідком відповіді Папи. Владислав IV не був настільки консервативним, щоб насправді покласти край існуванню цих шкіл, тому в православних колегіях у Києві і Вінниці (потім Гощі) і далі навчання проходило латиною.

Сейм, який згідно з обіцянкою короля мав затвердити «Пункти задоволення громадян... грецької релігії», зібрався лише в лютому 1635 року. Саме тоді, нарешті, настала корисна зміна в правовому становищі Православної Церкви в Польщі. Сталося це завдяки затвердженню «Пунктів задоволення» спеціальною конституцією сейму, яка надавала цьому документу юридичну силу. Успішному завершенню намагань православних значною мірою сприяла в той момент добра воля короля. Він зміг використати згоду Папи на тимчасове нерозголошення волі Римської курії, завдяки чому католицька більшість у парламенті легко погодилася виконати вимоги православних. Про те, якою важливою стала ця, на перший погляд, дрібна поступка Папи, може служити висловлювання коронного підканцлера Томаша Замойського, що через брак папської декларації і через те, що засідання сейму не могли завершитися, а також тому, що ворог став біля кордонів Вітчизни, мусив він (підканцлер) прикласти печатку до акту, що затверджував поступки для православних. Замойський назвав головні чинники, які полегшили неуніатам задачу в 1635 році. Можна до них додати й інші. Зокрема, не останню роль відіграли тут гроші, за які православні могли купити прихильність деяких парламентаріїв. Важливим було і те, що згода влади на поступки православним настала після попереднього православно-уніатського порозуміння. Компромісна позиція греко-католиків могла бути результатом загрозливого становища, в якому опинилася тоді унія. Далися взнаки зміни, які наступили, починаючи від 1632 року, в стосунках між владою Речі Посполитої і Православною Церквою. Красномовно про це говорять слова папського нунція, котрий визнав, що православні «хотіли використати унію начисто» і далі додав, що «наймудріші католики і самі уніати не могли не дивуватися тому, як їх корабель під час такої бурі не затонув повністю».

Затвердження «Пунктів задоволення» було пов’язане з внесенням певних змін у текст документа. Вносив їх спеціальний диплом короля, виданий православним під час засідань сейму 14 березня 1635 року. У тому дипломі містилося рішення, що православний луцький єпископ отримає усе майно свого єпископату лише після смерті тогочасного уніатського владики в Луцьку. Тоді як «Пункти задоволення» проголошували, що ці бенефіції будуть надані православному єпископові негайно після їх затвердження сеймом.

Згідно з новим рішенням, у Перемишлі мали тепер існувати два руські єпископати: православний і уніатський, а не як було встановлено раніше, тобто тільки православний, щоправда, маєток єпископату в майбутньому мав належати православним. Затримка з передачею не уніатам майна обох єпископатів була найбільш яскравим свідоцтвом того, що король рахувався з думкою Папи і католиків. Зрештою, позбавлення уніатських єпископів їх бенефіцій було не тільки втратою для інтересів Католицького Костелу, а й суперечило традиції. Бенефіції надавалися королем у довічне володіння. Варто додати, що цим привілеєм користувалися також і православні владики. Навіть, Сигизмунд III, король, який так неприязно ставився до православ’я, не насмілився свого часу відібрати бенефіції у Копистенського, Балабана чи Тисаровського. Тому важко тепер вимагати, щоб син зробив це щодо уніатських єпископів, до яких не мав жодних претензій.

Король зробив певну зміну. Замість обіцяного монастиря під Гродно, він надав православним Видубицький монастир у Києві, який належав до того часу уніатам. Цей крок короля означав, що у Києві було ліквідовано останній осередок уніатів. Але одночасно православні не могли створити подібного осередку в Гродно. У свою чергу, православні у Могилеві, крім обіцяного їм раніше монастиря Спасителя, мали прийняти від уніатів і церкву Воздвиження Святого Хреста.

Король дозволив також проводити навчання в православних школах у Києві та Вільно, але тільки до рівня діалектики і логіки; це значило, що в цих школах не мало бути вищих класів філософії і теології. Волею короля спеціальні комісари мали провести поділ церков між уніатами і православними. Для цього було призначено дві комісії: одна — для Корони, а друга — для Литви. Рішення комісарів були остаточними. Одночасно з видачею диплома православним король вручив Симону Гулевич-Воютинському номінацію на посаду православного єпископа у Перемишлі. На це призначення Воютинський чекав уже два роки.

Так як і православні, на першому сеймі 1635 року королівський диплом отримали уніати. Цей диплом проливає деяке світло на справжнє ставлення Владислава IV до православних. Деякі пункти цього диплома не узгоджуються з тим, що король обіцяв православним у «Пунктах асекурації», і що не було скасоване у виданому ним дипломі. Зокрема, Владислав IV обіцяв, що його комісари поділять церкви пропорційно до чисельності православних та уніатів у кожній місцевості, тоді як зараз запевняв, що православні ніколи не будуть мати церков у Вітебську, Полоцьку і Новогродку. Варто додати, що в «Пунктах асекурації» король дозволив православним мати в Полоцьку одну церкву, і таку церкву вони в Полоцьку справді мали. Однак не все, що чинив король, могло свідчити про його цілковите схвалення унії, до визнавців якої він не був завжди щирий. Так, наприклад, пояснюючи мотиви своїх поступок православним, він повідомив уніатам, що Папа Римський не має жодної позиції у цій справі. Король зробив це, хоча думка Папи з цього питання йому була добре відома.

Усі зміни, запроваджені королем всупереч «Пунктам асекурації», можна віднести на користь його нової політики щодо православних. Ця політика, напевно, була наслідком закінчення московської війни. Вона перекреслювала, принаймні тимчасово, всі надії Владислава IV на московський трон. Польський король був змушений навіть до відречення від титулу московського царя. Тому зараз надмірна фаворизація православних стала вже непотрібною.

Те, що вдалося досягнути православним у 1635 році, належить значною мірою приписати потенціалу, який вони постійно демонстрували. В 1635 році православні посли та деякі прихильні до них протестантські і католицькі парламентарії були ще в змозі реально ускладнювати працю сейму. З православним питанням була пов’язана і загроза з боку Росії. Ще досі можна було побоюватись симпатій до Росії з боку православних Речі Посполитої, навіть їх відвертих висловлювань на користь Росії; це, зокрема, стосувалося козаків. На це все накладало свій відбиток так звана нерішучість Папи, яка примусила послабити опір сенаторів і католицьких послів, але цим уже православні завдячували королеві.

У зв’язку з призначенням комісій для розподілу церков король завчасно застеріг уніатського митрополита Руського, щоб той не ускладнював роботу комісарів. У свою чергу, комісія, призначена для В. Кн. Литовського, перед початком своєї діяльності була попереджена, щоб не визнавати жодної церкви православним у Вітебську. Однак перш ніж якась комісія встигла що-небудь робити та вирішити, новопризначений православний єпископ Пузина за допомогою своїх людей зміг відібрати в уніатів у Луцьку дві церкви. Трибунал призначив ці церкви уніатам, однак люди Пузини не визнали цей вирок суду законним.

Комісари, призначені для поділу церков у містах Корони, розпочали свою діяльність вже в 1935 році. У грудні того ж року вони прибули до Любліна, їх завдання там було винятково важким, тому що в місті знаходилася лише одна церква. Комісари призначили її православним, обґрунтовуючи своє рішення тим, що не знайшли в місті жодних уніатів.

Комісія, призначена для В. Кн. Литовського, в 1635 році не розпочала свою роботу. Тому громадяни з Литви звернулися до володаря з проханням прискорити початок її діяльності. 18 липня 1636 року король наказав комісарам передати православним, згідно з «Пунктами асекурації», церкви Воскресіння, св. Йоанна Хрестителя та св. Георгія у Вільно. Мабуть, уніати не квапилися віддавати ці церкви, тому що наступного року король знову просив уніатського митрополита не ставати на перешкоді діяльності комісії. Проте нагадування короля не мали результату. Церква св. Георгія була уніатською ще до 1640 року, так само було і з іншими церквами у Вільно, які були обіцяні православним. Поки що вони мали у Вільно лише церкву і монастир Св. Духа. У порівнянні з пануванням Сигизмунда III ситуація змінилася на краще лише в тому, що православним дозволено було користуватися Цією церквою і монастирем, а також приналежними до Цих інституцій маєтками. Варто додати, що один з керівників монастиря Св. Духа у Вільно, Самуель Шицік Залеський, був намісником православного митрополита в литовській частині його парафії. Однак функції намісника не поєднувалися з посадою ігумена віленського монастиря. Бо коли Залеський був призначений на посаду архімандрита в Слупську, він не перестав бути намісником.

У 1636 році коронна комісія продовжувала свою роботу. В лютому 1936 року королівські комісари здійснили поділ церков у Крем’янці. Православні отримали там три церкви і монастир. Три церкви признали комісари православним в Дрогичині. Однак місцевий староста забрав ці церкви у православних. Король, коли довідався про це, наказав старості віддати церкви назад. Подібно, як у Дрогичині, комісари призначили православним три церкви в Бельську Підляському (всіх церков було п’ять). Для керування підляськими церквами православний єпископ луцький прислав свого намісника, монаха з священицьким посвяченням. Невдовзі уніати відібрали бельські православні святині, але принаймні одна з них, церква св. Миколая, була повернена православним, хоча і без належних до неї земель. Уніати зайняли цю церкву ще раз у 1645 році, а самих православних викинули тоді з осель. Тоді король наказав бельському старості повернути православним церкву та зробити можливим їх повернення до своїх земель.

У Лосицях комісари призначили православним обидві місцеві церкви. Боячись, однак, що їх можуть звинуватити у скривдженні католицької віри, вони зобов’язали православних вибудувати за свій кошт церкву для уніатів, якщо такі там живуть. У ближньому Хелмі комісари не наважилися виявити таку щедрість до православних, тому визнали їм лише одну церкву. Уніати незабаром цю церкву відібрали, одночасно перешкоджаючи православним збудувати нову. Коли православні спробували повернути собі відібраний у них будівельний матеріал для церкви, уніатський єпископ викликав їх як бунтівників до суду і виніс для багатьох з них смертні вироки. Ціною анулювання цих вироків православні покорилися єпископу і прийняли унію. Так було і в Красному Ставі, Пареві, Острові, Тишові, Грубешові, Сокалі і Буську. У Грубешові і Красному Ставі з ініціативи уніатського єпископа Терлецького церкви, призначені і передані комісією православним, було закрито і запечатано. Коли православні наважилися зірвати печатки і зайняти церкви силою, вони були звинувачені у плюндруванні уніатських святинь, за що їм загрожувала смертна кара. Рятувало від неї лише підкорення уніатському єпикопу.

У Белзі комісари призначили православним три церкви серед п’яти, але король це рішення змінив, залишаючи православним лише дві церкви. Взагалі діяльність комісарів почала відчувати на собі зростаючу нехіть короля. Тому, що з’ясувалося, що під час роботи комісій більшість руського населення підтримує православ’я, навіть якщо вона раніше встигла визнати унію. За унію стояло передусім руське духовенство, і то не завжди. Зважаючи на протести уніатської ієрархії, незадоволеної таким станом речей, король видав комісарам нове розпорядження. Він наказував, щоб церкви, які уніати дійсно (реально) мали, і які комісари віддали православним, були повернені уніатам. Комісари мали приділяти православним лише гірші церкви.

Якщо православні мусили уступати місця католикам обох обрядів у містах центральної частини Речі Посполитої, то вони домінували в розташованих на схід теренах держави, наприклад, у Мінську. Католики не допускалися тут до місцевого правління. У відповіді на їх скарги король наказав мінським міщанам у середині 1635 року, щоб владу міста обирали також і з католиків. Незважаючи на це, до кінця року ані римські католики, ані грецькі (уніати) не увійшли до складу мінського магістрату. Король, коли довідався про це, ще раз повторив своє розпорядження, додаючи, що католики повинні отримати в цьому місті найвищі посади.

Рішення короля і сейму в березні 1635 року не принесло спокою польській державі. Православно-уніатський конфлікт не був вирішений. Владислав IV постановив спробувати інший спосіб для його розв’язання. У 1636 році він запропонував православним вибрати свого патріарха на зразок Росії. Цей патріарх міг би бути зверхником і для уніатів, але взамін мусив би підпорядкуватися Папі Римському. Цей проект не отримав схвалення православних і не був реалізований.

Поки, що православні намагалися передусім повернути свою церковну організацію до нормального функціонування і надати церковній ієрархії можливість розгорнути свою діяльність. Після смерті мстиславського єпископа Бобриковича його наступником обрано Сильвестра Коссова, професора Могилянської колегії у Києві. Коссов намагався своєю ерудицією перемогти вплив унії у своїй парафії. Ця діяльність зустріла несхвалення короля, який заборонив виданим 1 травня 1636 року розпорядженням мстиславському єпископу відвідини Полоцька і Вітебська. У Полоцьку, незважаючи на те, що Косів не мав права там з’являтися, дійшло до заворушень на релігійному ґрунті. Всупереч негативному ставленню уніатів і короля там уже встигла з’явитися Православна Церква. Уніати не могли погодитися з існуванням цієї церкви, тому подали скаргу до полоцького воєводи. Той, посилаючись на привілей (диплом), виданий королем уніатам у 1635 році, та на королівський лист 1638 року, заборонив православним будувати церкви в місті, відправляти публічні богослужіння і мати школи. За порушення цієї заборони була призначена висока грошова кара. Розпорядження воєводи, однак, не могло перешкодити існуванню Православної Церкви і монастиря, раніше збудованих на шляхетських землях, і то зі згодою короля .

У Вітебську православним не дозволялося будувати свою святиню навіть на шляхетському ґрунті. Коли два шляхтичі збудували на своїй землі каплицю, яка слугувала за церкву і вітебським православним міщанам, вони були викликані на королівський суд. Однак цей факт вітебських міщан не налякав, і в 1639 році вони збудували на міській землі будинок, який мав виконувати функцію православної святині. Будівельників цієї церкви король також викликав на суд. Коли православні переконалися, що в самому Вітебську церкви не збудувати, вони почали користуватися монастирською церквою в Маркові. Це був шляхетський маєток, розташований над Двиною на північ від Вітебська. Неприязнь до унії та пам’ять про конфлікти з Кунцевичем була тут настільки сильною, що ще в 1642 році нелегальні визнавці православ’я засідали в міській владі.

Серед міст мстиславської парафії у Вітебську і Полоцьку православним було найгірше. Король хотів зробити з цих міст фортеці унії. Іншим містам він такої ваги не надавав. У Десні він сам надав православним право мати церкву Воскресіння. Після сейму 1635 року православні справді отримали цю церкву. Однак уніати її відібрали, не допускаючи відтоді до неї православних. З цього приводу король двічі, в 1642 та 1643 роках, звертався до уніатського архієпископа полоцького. Волею короля, без зайвих клопотів, у 1642 році до рук православних перейшов монастир Воскресіння в Борисові.

Мстиславському єпископу не робили жодних перешкод у Могилеві, де знаходилася його резиденція. Місцеві уніати мусили віддати православному єпископові монастир Спасителя і церкву Воздвиження Святого Хреста. Цей єпископ прийняв від уніатів також три села, які до того належали Печерській Лаврі. У цьому місті відроджувалося православне монастирське життя. У 1639 році тут вже існував православний чоловічий монастир. У 1646 році король затвердив існування в Могилеві жіночого монастиря тієї ж конфесії. Коссов розпочав свою діяльність від скликання синоду духовенства своєї парафії. З 1644 року парафія вже мала і допоміжного єпископа. Ним став Юзеф Горбацький, якому надано титул номінального білоруського єпископа.

У 1638 році до давнього розквіту почав повертатися православний луцький єпископат. У той час помер уніатський луцький єпископ. Його статки, згідно з рішенням сейму, були передані православному луцькому єпископові Атаназію Пузині. У зв’язку з цим православним дісталася кафедральна церква св. Іоанна в Луцьку, яка до того належала уніатському єпископові. Взамін православні мали передати наступному уніатському луцькому єпископу, вже тільки номінальному, монастир у Жидачині.

Православні дуже швидко отримали перевагу на Волині. Потерпілою стороною тут стали уніати. Православного єпископа Пузину вже не задовольняли поступки його уніатського конкурента, завдяки яким він взагалі зміг отримати свою посаду, і намагався ще більше зміцнити своє становище. Служити цьому мала будова нових церков. Одну з них за ініціативою Пузини збудовано вже в 1637 році на місці, на яке мали претензії уніати. Уніатська сторона виявилася безпорадною, незважаючи на внесення численних протестів.

Пузина, не маючи з 1638 року біля себе уніатського єпископа, почувався настільки впевнено, що був у змозі керувати антиуніатськими діями на території Хелмської уніатської парафії. Впевненість, яку почав відчувати в собі православний єпископ, передалася і його «вівцям». Місцем антиуніатської діяльності став Сокаль. Уніатський єпископ Терлецький запечатав тут церкву св. Миколая, яку королівські комісари признали православним. У січні 1646 року православні міщани Сокалю спільно з селянами навколишніх сіл, мабуть, з маєтків православного шляхтича Григорія Четвертинського, силою зайняли уніатські церкви, що були в місті. Мало того, що православні позбавили уніатських священиків їх церков, так Ще до того і побили їх. За поданням єпископа Терлецького було призначено нову комісію. Однак, сокальський конфлікт не вдалося залагодити.

Насмілилися православні виступити і проти Терлецького в Белзі. Коли він прибув туди в 1641 році, щоб їх привести до порядку, православні довідалися про це раніше і забарикадували входи до місцевих церков. Коли ж уніатські священики хотіли відправити богослужіння на честь Терлецького, православні, озброєні палицями та кочергами, «привітали» їх.

Наступний період свого існування починала львівська православна парафія у незміненому вигляді. У львівському магістраті, починаючи з 1636 року, було два представники православного ставропігійного братства. 20 лютого 1637 року король дозволив православним мешканцям Львова проводити публічні  погребальні процесії. 11 березня того ж року король звільнив від усіх податків лікарню, яка діяла при православному монастирі св. Онуфрія у Львові та монастирський будинок при братській церкві. 30 квітня 1639 року Владислав IV спеціальним документом заборонив будь-яким чином кривдити православних львів’ян. 1 березня 1641 року помер православний єпископ львівський Єремій Тисаровський, завдяки якому була збережена безперервність існування православної церковної ієрархії в Речі Посполитій. Його наступником був 23-річний шляхтич Андрій (після прийняття посвячення — Арсеній) Желіборський. Правління нового єпископа почалося скликанням синоду духовенства всієї парафії. Желіборський дав обіцянку ніколи не порушувати привілеїв львівського ставропігійного братства.

Найбільше клопотів православним надавало відновлення перемиської парафії. У 1632 році на цю кафедру мав плани Іван Хлопецький. Однак він помер наступного року, так і не отримавши призначення від короля. Під час коронаційного сейму православні перемиської землі обрали єпископом Івана Попеля. Елект затвердив король. Але вже 26 березня 1633 року, одразу після закінчення засідань сейму, відбулися нові вибори єпископа. Цього разу вибори проходили під патронатом Петра Могили. Обрали двох кандидатів, з яких лідером був Симон Гулевич-Воютинський, королівський дворянин і земський писар луцького воєводства. Петро Могила, підтримуючи Гулевича, запекло боровся проти Попеля, кандидатуру, якого відкидав, мотивуючи це канонічними перешкодами. Внаслідок заходів митрополита стався поділ в колах місцевої православної шляхти. Лише частина шляхти була за Гулевича. Фаворит Могили, зв’язаний з Волинню, для перемиської шляхти був чужим. Попель був їй ближчий. Конкурентна боротьба між ним і Воютинським тривала ще більше року. Кінець кінцем Попель уступив взамін на грошове відшкодування, яке йому мусив дати Воютинський. Переможець отримав від короля привілей на єпископство лише після сейму 1636 року. До часу смерті уніатського перемиського єпископа православний єпископ розпоряджався лише майном монастирів Спасителя, св. Онуфрія та смольницького. Монастир Спасителя уніати Воютинському так і не уступили. Коли православний єпископ захопив монастир силою, трибунал покарав його вироком: втрата честі і позбавлення громадянських прав. Трибунал постановив також, що монастир Спасителя повинен належати уніатам. Коли в 1638 році перемиська влада вирішила відібрати зайнятий Воютинським монастир, їх зустріло Ціле військо, яке готувалося до збройної розправи. Представники цього війська заявили, що діють за наказом митрополита Могили і громадян Перемиської землі грецького віросповідання, бо перемиське єпископство належить не лише Гулевичу-Воютинському, а й усій Русі, яка не приєдналася до унії. Проте уніати заволоділи монастирем.

Вирок Гулевичу король анулював в 1641 році. Це мало свої наслідки. За кару Гулевич втратив надію отримати бенефіції єпископату після смерті уніатського єпископа. Тепер майно перемиського руського єпископату назавжди мало належати уніатам. Православний перемиський єпископат після смерті Гулевича мав бути ліквідований і замінений архімандритом. Тогочасне тимчасове майно православної парафії у вигляді трьох монастирів після його смерті мало належати архімандриту.

Уніатський єпископ Крупецький не забув про клопоти, яких зазнав від Гулевича. Тому в 1641 році, коли православний єпископ знаходився поза Перемишлем, він напав на нього. Гулевич, як шляхтич, отримав лише моральну образу, але священики, що його супроводжували, були побиті і ув’язнені. Дії Крупецького не могли додати спокою в Перемишлі. Гулевич також не мав наміру шукати згоди зі своїм конкурентом. Скасування вироку додало йому впевненості, і в 1644 році він ще раз силою захопив монастир Спасителя.

Проблеми, з якими стикалася відроджена Православна Церква в Речі Посполитій, вимагали від її митрополита навести лад. Цьому мав слугувати синод, скликаний у Києві на вересень 1640 року. До того часу в синодах, скликаних митрополитом Петром Могилою, брало участь лише духовенство митропольної парафії (київської). Синод 1640 року зібрав представників усіх православних парафій Речі Посполитої. У синоді брали участь як духовні особи, так і світські. Однак не прибув жоден з єпископів, а прислали лише своїх представників. Серед тих представників були два легальні єпископи: луцький, Ісаак Борискович, який заміняв Пузину, та пінський, Авраам, який заступив зараз Желіборського, єпископа львівського.

Синод був скликаний насамперед з метою покращання звичаїв, які панували в Церкві. Його засідання дають нам картину тогочасних теологічних проблем. Поруч із конкретними справами, типу про заборону нюхання тютюну або купівлю м’яса у жидів, обговорювалося питання і такого характеру, як місце перебування померлих душ праведників та грішників, або про суд над душами померлих, або ж про походження людської душі. На всі такого роду питання повинні були бути готові, продумані відповіді, щоб католики не могли дорікати православним, що православні самі не знають, у що вірять. Це стосувалося і сфери обрядовості. Католицькі теоретики протиставляли єдність обрядів своєї конфесії різнорідності практик і обрядів Православної Церкви. Соратники митрополита вважали за необхідне привести цей різнобій до одного знаменника. Синод прийняв і рішення організаційного характеру. Вирішено створити у Києві Капітул у складі 24 священиків. Капітул мав вести суди над православними священиками.

Не лише синоди займалися в той період справами Церкви. Релігійні справи постійно не сходили з порядку Денного сеймів. З огляду на те, що конфлікти між православними і уніатами не припинялися, сейм 1641 року постановив, що всі судові справи між уніатами та православними, а також вироки цих процесів, будуть ще раз розглядатися на найближчому сеймі. У майбутньому всі кримінальні справи між уніатами та православними мають бути представлені безпосередньо на сейм. Натомість справи духовні, пов’язані з привласненням церков, мають розглядатися у місцевих судах. Проте право приймати рішення у цих справах належить лише апеляційному королівському суду.

Сам король Владислав IV не завжди однаково трактував православних. То він ішов їм назустріч, то виявляв до них надмірну суворість. Але навіть тоді, коли він був готовий їм уступити, він зустрічав опір урядовців. Так, наприклад, коли в 1641 році король затвердив право власності православних на церкву Різдва Пресвятої Діви Марії в Бресті разом з існуючим при ній братством, монастирем, лікарнею та школою з руською і польською мовами навчання, канцлер і підканцлер не хотіли поставити свої печатки на цих документах. Проте ні опір чиновників, ні змінні настрої короля не загальмували зростання авторитету Православної Церкви в Речі Посполитій в період правління митрополита Петра Могили. Про це свідчить хоча б той факт, що під кінець правління, в 1646 році, в польському сенаті було вже троє православних сенаторів. То були мінський воєвода князь Олександр Огінський, кастелян київський Адам Кисіль та кастелян новогродський Богдан Стеткевич. Для порівняння: в 1642 році в Речі Посполитій не було жодного православного сенатора.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2