foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

revolutionОднією із спокус і навіть викликів для свідомості православних українців є діяльність на території нашої держави різноманітних єретичних структур, що намагаються реалізувати плани реформування всього релігійного ладу Православної Церкви. Однією з найбільш яскравих сект цього напрямку є Українська Реформаторська Православна Церква (УРПЦ), яку очолює лжеархиєрей Сергій Журавльов. 

У своїй діяльності УРПЦ поєднує прихильність протестантському віровченню, містичні практики неоп’ятидесятників і реалізацію програм обновленців ХХ століття.

Кожен з перерахованих феноменів досить добре вивчений сектознавством і церковною історією. Проте їхній синтез є відносно новим явищем, яке адепти вказаної секти УРПЦ намагаються видати за істинне Православ’я.

У даній праці ми розглянемо життєвий шлях засновника Української Реформаторської Православної Церкви, а також вчення і культову практику цієї релігійної організації.
Сергій Журавльов народився в атеїстичній сім'ї у 1969 р. У віці 13 років у нього виникли перші думки про Бога, а одного разу Сергій Журавльов навіть відчув на собі погляд Божий, і «ясно усвідомив, що це Бог» [6, c. 1]. Під час сильної хвороби він набув досвіду містичних переживань і видінь, в яких нібито «ангел Божий показував незвичайні речі», подавав йому одкровення і підтримку. «Це було дивне і незрозуміле для мене тоді переживання… я побачив приголомшливі видіння», [6, c. 2] - так згодом опише свої враження Сергій Журавльов. Всі ці видіння надихнули Сергія стати художником.

У 1988 році дев'ятнадцятирічний Сергій вперше прийшов до православного храму, покаявся і прийняв таїнство Хрещення, як стверджує, абсолютно щиро і «по вірі в Ісуса Христа» [6, c. 2]. Проте через певний час, в одному з російських старообрядницьких храмів в Москві, він ще раз прийняв хрещення, але вже з повним зануренням. Сама форма таїнства була надзвичайно важлива для Сергія: «Я хотів, щоб все було за Словом Божим. Тим паче, що тоді я знав багато канонів і правил Православної Церкви, які говорять нам, що людина повинна бути охрещена виключно з повним зануренням у воду» [10]. Таким чином, вже на самому початку свого церковного життя Сергій вибрав шлях ригоризму у вірі, прагнення досягти неодмінно ідеалу навіть у формах, що привело його у результаті до заперечення фундаментального переконання православного християнина в єдинності Хрещення, про що прямо пише святий апостол Павло (Єф. 4, 5) і Нікео-Царгородський Символ віри. Примітно і те, що для здійснення цього акту був вибраний не звичайний православний, а саме старообрядницький храм, адже жоден православний священик не погодиться всупереч 47-у апостольському правилу перехрещувати людину, яка вже була охрещена, хоча і не через повне занурення.

Під час проходження служби в армії, Сергія і надалі продовжували переслідувати різні явлення Господа і Небесних сил, які вселяли йому думку про його обраність. Одного разу він запропонував Господу забрати його «просто зараз на небо»[6, c. 4], що нагадує досвід спокушених подвижників, «які вважали себе достойними Бога, і прийняли бісів, що з'явилися їм у вигляді ангелів, і послідували їм» [9].

Одразу після звільнення в запас, так і не встигнувши подолати спокус неофітства, у 1991 р. Сергій був висвячений архієпископом Рязанським і Касимовським Симоном в диякони, а через місяць – у священики.

Отже, автобіографічні відомості виявляють картину стрімкого «зльоту» і «падіння» Сергія Журавльова на теренах православного служіння. Не здобувши повноцінної духовної освіти, не встигнувши отримати достатнього духовного досвіду, Сергій був покликаний до високого звання пастиря овець православних. Хоча ще апостол Павло вказував, що пастир «не [повинен бути] з новонавернених» (1 Тим. 3, 6).

У 1991-1996 рр. священик Сергій Журавльов був настоятелем православних парафій Рязанської, а потім Брянсько-Севської єпархій РПЦ, аж до заборони і відлучення від Церкви.

Сергій Журавльов залишив Руську Православну Церкву, але цей відхід відбувався поступово. Серед причин виходу можна виділити: «спокусу традиціоналізмом», спокуси непристойними вчинками кліриків, безпосередній вплив сучасних обновленців і сектантів, а також прагнення до особливих містичних переживань.

Як визнає сам Сергій Журавльов, він «довго шукав Бога» не в істинному Православ'ї, а в «ритуальному християнстві» [6, c. 5]. Про цю спокусу попереджує митрополит Антоній Сурожський: «можна називатися християнином і прожити все життя, вивчаючи глибини богослів'я, - і ніколи не зустріти Бога. Беручи участь у красі богослужіння, будучи членом хору або учасником служб – ніколи не прорватися до реальності речей...» [2, c. 76-77]. Прийшовши в Церкву, Сергій не пізнав глибин Православного життя, в багатстві передань він почав втрачати із виду Того, до Кого ці передання ведуть. Згодом Сергій Журавльов усвідомив цю помилку, але боротьба з традиціоналізмом в його випадку перетворилася на боротьбу з Традицією.

Зі слів самого Журавльова, після хіротонії в ієреї влада і гроші ледь не запоморочили йому голову [6, c. 3]. Відсутність якісної духовної освіти не дозволяла йому в цей час заглиблюватися в серйозну богословську і аскетичну літературу. Проте, багатократні згадки семінарських підручників, а також звичаїв, пов'язаних з семінарським побутом приводять до висновку, що священик Сергій Журавльов намагався навчатися в семінарії, але важко встановити, чи закінчив він навчання.

Ще до висвячення Сергій почав осуджувати церковних людей. Спочатку це були священики, які «не проповідували Слово» [10], потім він почав підозрювати у невідповідності євангельському ідеалу «багатьох священиків і дияконів, ченців і черниць» [8]. Можливо, що саме з того часу засмучений ієрей Сергій відчув ненависть до «неодруженого єпископату» і взагалі до священства Православної Церкви.

Неофітський максималізм в свідомості священика Сергія проявляв себе в підвищеній вимогливості не до власного морального рівня (адже себе він вважав «народженою звище людиною» [6, c.3]), а до морального стану людей, що оточують його. І незабаром він зрозумів, що всі люди, навіть православні християни, не відповідають цьому високому євангельському ідеалу, чому у нього з'явилася спокуса шукати ідеальних християн за межами Православної Церкви. Цей відхід з «Церкви грішників» у пошуках святості цілком відповідає мотивам донатистів і новатіан, які виставляли себе поборниками чистоти Церкви.

Глибокий відбиток на світогляд священика Сергія Журавльова наклало спілкування з радикальними обновленцями і сектантами. Після старообрядців, від яких Сергій Журавльов прийняв повторне хрещення, він почав налагоджувати контакти і з послідовниками розкольницьких угрупувань з середовища «неообновленців», які претендували на спадкоємність до традицій «великого Обновленського руху в Росії» початку XX ст. Пізніше священик Сергій «познайомився з іншими священиками, які сповідували ідеї реформування Православної церкви, такими, як Георгій Чистяков, Олександр Борисов, Георгій Кочетков» [15], а також з публікаціями протоієрея Олександра Меня.

Всі вище наведені передумови привели ієрея Сергія Журавльова до переконання, що «істинне Православ'я» простіше знайти у п'ятидесятників і харизматів, досвід спілкування з якими постійно поглиблювався.

Спілкуючись з пасторами п'ятидесятницьких деномінацій, священик Сергій остаточно утвердився в думці, що істинне Православ'я потрібно шукати серед харизматів. Це призвело до усвідомлення необхідності «хрещення Святим Духом із знаменням молитви іншими мовами». Виконуючи прохання священика Сергія і його дружини, пастор церкви «Блага Вістка» м. Сураж Брянської області І. П. Разгонов зі своїми помічниками молився за них з покладанням рук. Того ж дня дружина ієрея Сергія заговорила «іншими мовами», а через деякий час вона поклала руки на чоловіка і той теж почав промовляти незрозумілі слова. За свідченням самого Журавльова, після «хрещення Святим Духом» його християнське життя стало «якіснішим, ефективнішим і кращим, взаємовідносини з Богом стали більш щасливими та інтимними» [15].

Відвідини зібрань п'ятидесятників, молитовне спілкування з ними і участь в «євангелізації» не могли сховатися від поглядів парафіян, і священик Сергій був звинувачений церковним керівництвом «в єресі п’ятидесятницькій». З тих пір Журавльов почав говорити про православних єпископів і священиків як про ворогів і грішників [15]..

«Священик Сергій Журавльов, настоятель Свято-Василівської церкви с. Душатіно Суражського району, який зрадив Православній Вірі, відкинув догмат про єдине хрещення, прийняв хрещення у баптистів, позбавляється священства і всіх посад з 27 серпня на підставі Апостольських Правил 62, 65 та ін.» – такий указ отримав на руки колишній священик Сергій Журавльов 27 серпня 1996 року від керівника Брянською єпархією Руської Православної Церкви архієпископа Брянського і Севського Мелхіседека. Своєю резолюцією від 30 вересня 1996 року Патріарх Московський Алексій II затвердив рішення про позбавлення священного сану Сергія Журавльова [3]. Зі слів колишнього священика, пізніше він був відлучений від Церкви судом Священного Синоду, рішення якого було підписане секретарем Патріарха Алексія II архиепископом Солнечногорським Сергієм [15].

У тому ж 1996 році колишній священик побував і в Київській Патріархії, але не отримавши для себе задоволення своїй амбіцій він залишив повністю Православ’я. У 1997 р. Журавльов знайомиться з «дивовижним пастирем і апостолом» Сандеєм Аделаджою, і починає викладати в Біблійних школах міста Києва і в інших містах України і Росії.

Позбавлений сану, але повний релігійного ентузіазму, він вирішив провести революцію в тій Церкві, з якої тільки недавно пішов, і вчення якої осягнути так і не вдалося.

Намагаючись стати певним мостом, що зв'язує Православ'я (як він його розумів) і неохаризматичний рух, Сергій Журавльов став близький до найавторитетніших харизматичних проповідників, підсумком співпраці з якими стало спільне богослужіння-інтеркомьюніон (тобто зі спільним причастям), яке відбулося 3 лютого 2001 р. та під час якого «Божими помазаниками і апостолами» було проведено висвячення Сергія Журавльова на апостола-реформатора Православної церкви. Серед цих неоп’ятидесятницьких «апостолів» були: латвійський пастор секти «Нове покоління» Олексій Ледяєв, відомий своєю відкритою хулою на Православну Церкву, громадянин Нігерії Сандей Аделаджа з секти «Посольство Боже» (Україна), Кент Маткос і Джон Екхарт (США).

Також слід відзначити, що Сергій Журавльов перебував у складі т.зв. «Православної Церкви Відродження», яку очолював «архиєпископ» Стефан Ліницький. Саме він 14 січня 2002 року у Московському храмі «святих мучеників та сповідників Російських і просвітителя протоієрея Олександра Меня» (у підвалі одного з московських будинків) «висвятили» одруженого Сергія Журавльова на «архиєпископа Київського». Проте і там він пробув недовго, бо його відлучили як єретика.

Після цього Сергій Журавльов створив і почав самостійно очолювати «Українську реформаторську православну церкву», хоча на сайті секти (www.alivechurch.narod.ru) можна зустріти ще іншу назву: «Українська Реформована Православна Церква Христа-Спасителя».

Головне про що говорить Журавльов – треба реформувати Православну церкву. Реформи віровчення Православної Церкви слідують в руслі стандартних протестантських вигадок відомого баптиста П. І. Рогозіна, викладених в книзі «Звідки все це з'явилося» (цю книгу Сергій Журавльов вважає актуальною і сьогодні [6, c. 43]): про ідолопоклонство під виглядом шанування ікон, про віддання святим мощам Божественних почестей, про шанування Божої Матері і святих, про православні свята на честь Богородиці і святих, про хресне знамення і т.ін.

Особливістю «реформування» догматичного вчення Православної Церкви в УРПЦ стало відродження осуджених Церквою древніх єресей.

Серед канонізованих Українською Реформаторською Православною Церквою єретиків, офіційно відлучених від Церкви, можна виділити наступних:

- «святі і благочестиві православні царі» Лев Ісавр (716-741), Костянтин Копронім (741-770), Лев Хазар (770-775), Лев Армянін (813-820), Михаїл II (820-829) і Феофіл (829-842);
- «святитель» Кирил, Патріарх Константинопольський, чудотворець (Лукаріс);
- «святитель» Олександр Введенський, «Первоієрарх Московський і всіх Православних Церков в СРСР».

«Реабілітації» в УРПЦ піддалися також і багато єретичних рухів древності. Так єресь монтанистів почала називатися «Реформаторським християнським рухом II століття н.е., що відроджував харизматичне апостольське і пророче служіння в Церкві», хоча і уточнюється, що монтанизм в кін. III ст. пішов в крайні помилки «прелісті» і «супердуховності».

Деканонізації за «богородичні єресі» піддався святитель Кирил, єпископ Олександрійський, а патріарх Несторій, нібито очорнений святителем Кирилом, і через непорозуміння засуджений «внаслідок відмови називати Марію богородицею» [15], реабілітований і називається «святителем».
Реформаторська Православна Церква визнала Єфеський Собор 431 року, який проходив під головуванням «святителя» Іоана, патріарха Антиохійського, канонічним Собором.

Серед представників реформаторського православного руху Сергій Журавльов виділяє богомилів, павликіан, стригольників, вчення Матвія Башкина і Феодосія Косого, духоборчество, молоканство та ін.

Викладене дозволяє зробити висновок, що необхідність наявності представників «істинного Православ'я» впродовж всіх століть церковної історії (Єф. 3, 21) підштовхує Сергія Журавльова записати в цю «армію» досить далекі один від одного єретичні рухи, яких об'єднує протистояння історичній Православній Церкві.

Відповідно до планів парафіяльної реформи обновленців поч. ХХ століття, що передбачають доступ мирян до пастирського служіння, а жінок до посади дияконис («Жива церква» 1922. №10 [12, c. 34]) і пресвітерид (така пропозиція прозвучала на соборі обновленців 1923 р.), Обновленський собор 2003 р. виступив за відновлення в Церкві жіночого служіння дияконис і пресвітерид [15]. Після навчання в Обновленській семінарії УРПЦ жінкам надається така можливість [6, c. 52]. На фотографіях видань УРПЦ видно, що такі пресвітериди навіть носять ієрейські хрести.

Прямим запозиченням з п'ятидесятницького середовища можна визнати і введення «п'ятикратного служіння», тобто встановлення інститутів апостолів, вчителів, пасторів, євангелістів і пророків.

Обновленський помісний (Київський) собор 2003 р. також виступив «проти засилля чернецтва в керівництві Православної Церкви і за швидке відродження в Православ'ї виключно «білого», тобто одруженого єпископату. Висвячення ченців у пресвітерський сан (т.з. «чорне духовенство») дозволяється лише у виняткових випадках» [15].

Проте в основі відсторонення ченців від єпископської влади лежить не тільки прагнення до точного виконання біблійних заповідей. Існують і інші приховані намагання: відкидання і заперечення самого інституту чернецтва. При цьому негативне відношення до чернецтва з'явилося не лише у відлученого від Церкви Сергія Журавльова. Ще в 1911 р. преподобний Варсонофій Оптинський писав: «Ненависть, що виявилася до чернецтва у наш час служить таємничим знаком остаточного боговідступлення і неспростовно свідчить, що наступила ніч Реформації» (преп. Варсонофій Оптинський в рукопису 1911 р. [16]).

Прийняття чернецтва Журавльов вважає рішенням неугодним Богу, Який «не хоче живих християн ховати по монастирях» [15]. Слова Спасителя про скопців для Царства Небесного (Мф. 19, 12) він тлумачить не відносно подвижників, а до людей «психологічно або фізіологічно розташованих до усамітненого життя» [6, c. 44].

Весь аскетичний подвиг ченців лжеархиєпископ редукує до «садомазохізму» [6, c. 44], а містичний досвід до «так званих глибин сатанинських» [6, c. 44]. А виходом з ситуації, що склалася, т.з. Обновленський собор 2003 р. вважає «переведення всього православного чернецтва на контрактну основу» [6, c. 52].

Важливою характеристикою еклезіології УРПЦ служить принцип екуменізму, причому в найнеприйнятніших для Православ'я формах. В Уставі УРПЦ сказано: «Реформаторська Православна Церква є багатонаціональною Екуменічною, Помісною, Автокефальною, Православною Церквою, що знаходиться в єдності і молитовно-канонічному спілкуванні з іншими Помісними Православними, Католицькими і Протестантськими Церквами, зі всіма, що визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем і тими, що люблять Його, незалежно від їхньої деномінаційної приналежності!» (Загальні положення, параграф №1) [6, c. 52].

Не інакше як закликом до розв'язування «партизанської війни» всередині «православних юрисдикцій» служать наступні слова очільника УРПЦ: «моя мета – не переманювати людей в мою юрисдикцію, моя мета – не створення якоїсь одної православної деномінації. Це одна з моїх цілей. Але це не вся моя ціль. Я прошу багатьох священиків залишатися в своєму патріархаті, будь то Московський чи Київський Патріархат. Але всередині цієї структури робіть все від вас можливе для її реформації» [6, c. 52].

Літургійним проявом екуменізму в УРПЦ служить феномен т.з. інтер-коммюніону, тобто євхаристійного спілкування між християнами, розділеними у вірі, що неминуче зводить Євхаристію до рівня одного із способів людської співдружності, відмінної від єднання в Тілі Христовому.
Досить важливим є розглянути відношення УРПЦ до богослужіння і те, як віроповчальні принципи проявляють себе в практичній стороні богопоклоніння.

Окрім традиційних форм православного богослужіння УРПЦ практикує богослужіння в домашніх групах, які проводять священики або диякони (пресвітери і пресвітериди, диякони і дияконіси), а також харизматичні служіння: «вичитки», прославлення Бога в різних музичних стилях (включаючи т.з. «православний реп» [14]), церковних молитвах своїми словами та ін. [15].

У вченні про таїнства Журавльов вчить, що УРПЦ «визнає два таїнства – Хрещення (Водне) і Євхаристію (Причастя – Хлебопереломлення) – канонічними і обов'язковими» [15]. Інші п’ять таїнств він не вважає обов'язковими і необхідними для спасіння.

За вченням лідера УРПЦ літургійний чин не представляє собою «живе Передання» Церкви, отже, його можна з легкістю реформувати: вводити нові елементи або ж переміщати місцями старі.
До цих нових елементів належать:

- «говоріння мовами» там, де зазвичай читається 50-й псалом;
- виголошення проповіді одразу після облачення «священнослужителів» із закликом людей до покаяння. Люди можуть каятися або стоячи на своїх місцях або виходячи і стаючи перед амвоном або сценою (цей елемент в числі інших запозичений із зібрань неоп’ятидесятників);

- подальша проповідь і молитва про хрещення Духом Святим із знаменням молитви іншими мовами («єпископ» і «пресвітери» при цьому покладають на них свої руки);

- одразу після читання Євангелія і проповіді можливе здійснення помазання єлеєм, молитви за зцілення, за звільнення від нечистих духів та ін..

Серйозні зміни проведені УРПЦ і в образі подання «Святих Тіла і Крові» віруючим. У наслідування обновленцям ХХ століття тут введено роздільне причастя, причому причасникам «Святий Хліб» подає єпископ, а «Крові» їх причащає диякон (дияконіса) чи пресвітер (пресвітерида).

Таїнство Хрещення в УРПЦ здійснюється над дорослою людиною, яка свідомо увірувала і лише через повне занурення у воду. У тексті Символу віри залишається в силі член про єдине Хрещення (що на практиці порушив сам Сергій Журавльов).

Свята річного кола УРПЦ відносяться виключно до Всемогутнього Творця. 14 жовтня святкується не Покров Пресвятої Богородиці», а Свято Божого Покрову. 27 вересня святкується не «Воздвиження Хреста Господнього», а воздвиження (тобто прославлення) Христа Господнього та ін.. Всі святкування, пов'язані з пам'яттю Богородиці і святих, відмінені [6, c. 52], так само як і «обов'язкові», «традиційні пости». Піст Великої П'ятниці перед Пасхою залишений як єдиний в році загальноцерковний піст.

В цілому у діяльності Сергія Журавльова можна побачити очевидну спробу формування чергової тоталітарної структури. Це підтверджують наступні ознаки.

Розуміючи, що людям легше відмовитися від переконань, чим від звичаїв, і, прагнучи привернути християн, не готових відразу порвати із зовнішніми формами православної традиції, лідери цієї структури користуються засобами «мімікрії» під Православні форми. Як і багато неоп'ятидесятницьких сект в Україні, УРПЦ для прикриття «використовує православну символіку, що вводить в оману, і термінологію» [11].

До методів маскування під Православ'я можна віднести використання православних облачень, копіювання ієрархічного ладу і титулів архієреїв Православної Церкви.

Носячи православні облачення, українські псевдоправославні реформатори експлуатують довіру народу до своєї рідної тисячолітньої віри. Наприклад, позбавлений сану Сергій Журавльов не почав знімати рясу та ієрейський хрест. Після «архієрейської хіротонії» він почав одягати ще і архієрейські облачення, видаючи себе вже за православного архієрея.

За словами Журавльова, він плаче кожного разу, коли бачить перед собою «сучасних лицемірів в рясах з хрестами і панагіями на грудях» [6, c. 3], при тому що він сам незаконно використовує ті ж самі елементи чужої йому Традиції.

Маскуванням під Православ'я є і ухвалення УРПЦ православного ієрархічного ладу і титулування православних священнослужителів, що неможливо вивести безпосередньо з текстів Нового Завіту.
«Парад титулів» Сергія Журавльова включає наступні найменування:

- Архієпископ Апостольської Православної Церкви Відродження;

- керівник Київської Єпархії Української Реформаторської Православної Церкви Христа-Спасителя;
- Архієпископ Київський і всієї Руси.

Богослужіння УРПЦ, за свідченням очевидців, абсолютно аналогічні неохаризматичним, і представляють потенційну загрозу здоров'ю і психіці громадян, враховуючи використання техніки трансової гіпнотерапії. Ще будучи священиком РПЦ, Сергій Журавльов захоплювався ладом богослужіння баптистів і п'ятидесятників, проте після знайомства у 1997 р. з «богослужбовою практикою» неохаризматичної секти, очолюваної «дивовижним пастирем і апостолом» Сандеєм Аделаджою, Сергій Журавльов «побачив, яким повинне бути богослужіння» [10]. Тому недивно, що «реформована літургія» УРПЦ чередується з перекладеними на російську мову древніми богослужбовими текстами з такими типово неоп’ятидесятницькими нововведеннями, як заклики до публічного покаяння на сцені, до прийняття «хрещення Святим Духом», введення чинів вигнання злих духів, а також молитви «священнослужителів» «іншими мовами».

Управління «Києво-Білоцерківською єпархією» С. Журавльов суміщає з викладанням в неопротестантських «біблійних школах» Києва, проведенням «обновленських конференцій» і відвідинами українських, російських і навіть закордонних громад п'ятидесятників і неохаризматів.

Богослужіння проходять в різних містах України, а в деяких селах Київської, Херсонської, Донецької і Дніпропетровської областей навіть є храми УРПЦ. У Києві, по вулиці Первомайській, недалеко від станції метро «Кловська», підприємство «УТОС» надає свою актову залу громаді УРПЦ.

Підготовку «служителів» для УРПЦ і «Російської Православної Обновленської Церкви» здійснює з 25 травня 2003 р. «Реформаторська Православна Свято-Троїцька семінарія», де навчання проводиться як у денний, так і вечірній час [6, c. 52].

Інформаційно-видавнича діяльність УРПЦ на сьогодні обмежується організованим з 2000 р. виданням газети «Жива Церква», а також збірок матеріалів з однойменною назвою. Апостольські послання і статті Сергія Журавльова розміщуються також в різних протестантських, неоп’ятидесятницьких виданнях, а також у виданнях «месіанських євреїв».

У Інтернет-просторі вчення секти УРПЦ представлене як на власних сайтах (http://alivechurch.narod.ru і http://alivechurch.20m.com/), так і на сайтах протестантських та неохаризматичних сект у вигляді статей Сергія Журавльова.

Віроповчальні і богослужбові особливості УРПЦ, використання фальсифікацій, наклепу і технологій входження в транс дозволяють віднести її до розряду псевдоправославних неоп’ятидесятницьких сект, що мають ряд ознак тоталітарних структур.

Всі реформи, намічені УРПЦ, направлені не на відродження форм справжнього подвигу духовного життя. Заявлене «відродження» – цілком і повністю п’ятидесятницьке за своїм походженням, духом, напрямком, практикою, «богослів'ям» і кінцевою метою.

Використання облачень православних священнослужителів адептами УРПЦ лише вводить у оману невоцерковленних християн і погіршує сприйняття образу православних священнослужителів в очах невіруючих людей.

Доктрина УРПЦ про необхідність «хрещення Духом» і отримання дару говоріння мовами, твердження, ніби присутність Бога можна відчути фізично, з подальшою втратою самоконтролю, свідчать про деструктивний характер тієї «духовності», яку несе ця неохаризматична секта.

Прот. Олександр Шмуригін

 ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту: В українському перекладі з паралельними місцями та додатками / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1416 с.
2. Антоний, митрополит Сурожский. О встрече. – СПб.: Сатис, 1994. – 263 с.
3. Данилевский А. «Апостол» Журавлев и «полубог» Аделаджа //http://pravoslavye.org.ua/index.php?r_type=article&action=fullinfo&id=6347
4. Дворкин А. Сектоведение. Тоталитарные секты. – Нижний Новгород: изд-во «Христианская библиотека», 2006. – 913 с.
5. Ефимов И., свящ. Современное харизматическое движение сектантсва: Исторический очерк, критический разбор вероучения, положение в настоящее время. – М., 1995. – 319 с.
6. Живая Церковь. Сборник статей архиепископа Сергея Журавлева. – К: Украинская Реформаторская Православная Церковь Христа-Спасителя, б.г. - 52 с.
7. Журавлёв Сергей, архиепископ. Мой путь к живому Богу // http://www.ekklesiast.ru/arhiv/2001/06_2001/04.htm
8. Журавлёв Сергей, архиепископ. Свидетельство спасения // http://www.evangelie.ru
9. Игнатий (Брянчанинов), свт. Аскетическая проповедь. // http://pravbeseda.org/library
10. Интервью с Владыкой Сергием от 01.08.2004 // http://www.godembassy.org/ru/
11. Итоговый документ Международной научно-практической конференции «Неопятидесятнические секты: угроза религиозного экстремизма» // http://missiaspb.narod.ru/juridical_doc/doc16.html
12. Обновленческий» раскол. Материалы для церковно-исторической и канонической характеристики. – М.: Общество любителей церковной истории и издательство Крутицкого подворья, 2002. – 1062 с.
13. Питанов В. Ю. Введение в сектоведение //http://apologet.narod.ru/sekto/text/sektoved/uchebhik/soderj.htm
14. Самозванец в рясе // http://www.sektainfo.ru/05/okt2.htm
15. Ekklesia semper reformanda («Церковь непрестанно реформируется»). Сборник статей архиепископа Сергея Журавлева и вероучительных документов УРПЦ// http://alivechurch.narod.ru
16. Усатов А. свящ. Путь лжеархиерея Сергея Журавлева: неопятидесятничество восточного обряда // http://apologet.orthodox.ru/apologetika/oglavlenie/psevdo-pravoslavie.htm

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2