foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

БЛАЖЕННОЇ ПАМ'ЯТІ СТАРЕЦЬ ПАЇСІЙ СВЯТОГОРЕЦЬ

СЛОВА

ТОМ І «З БОЛЕМ ТА ЛЮБОВ'Ю ПРО СУЧАСНУ ЛЮДИНУ»

 

МОНАСТИР СВЯТОГО АПОСТОЛА ТА ЄВАНГЕЛІСТА

ЙОАНА БОГОСЛОВА.

СУРОТІ, САЛОНІКИ

 

Видано з благословення Святійшого Патріарха

Київського і всієї Руси-України

ФІЛАРЕТА

 

 

ЗМІСТ

Біографічна довідка

Передмова

Вступ (зі слів старця)

ЧАСТИНА ПЕРША

ПРО ГРІХ І ДИЯВОЛА

ГЛАВА ПЕРША

Про те, що гріх ввійшов у моду

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що в наші дні диявол

розгулявся не на жарт

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про мирський дух

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про великий гріх несправедливості

ГЛАВА П'ЯТА

"Благословляйте, а не проклинайте..."

ГЛАВА ШОСТА

Про те, що гріх приносить нещастя

ЧАСТИНА ДРУГА

ПРО СУЧАСНУ КУЛЬТУРУ

ГЛАВА ПЕРША

Про Божу Премудрість і навколишнє середовище

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що епоха багатьох зручностей дорівнює епосі безлічі проблем

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про те, що треба зробити своє життя простішим, щоб позбутися душевної тривоги

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про зовнішній шум і внутрішню безмовність

ГЛАВА П'ЯТА

Про те, що надмірні турботи віддаляють людину від Бога

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ПРО ДУХА БОЖОГО І ДУХА СВІТУ ЦЬОГО

ГЛАВА ПЕРША

Про мирську освіту і знання

ГЛАВА ДРУГА

Про раціоналізм нашого часу

ГЛАВА ТРЕТЯ

Нове покоління

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про безсоромність і неповагу

ГЛАВА П'ЯТА

Про внутрішнє безладдя людей і про їх зовнішній вигляд

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ПРО ЦЕРКВУ В НАШУ ЕПОХУ

ГЛАВА ПЕРША

Про освіту

ГЛАВА ДРУГА

Про духівництво і церкву

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про свята і неробочі дні

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про Православне передання

 

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Блаженний Старець Паїсій (мирське ім'я Арсеній Езнепідіс) народився 25 липня 1924 року (за старим стилем) в поселенні Фараси, в Каппадокїі (Мала Азія). При Обміні населенням немовлям був привезений у Грецію. Його батьки поселилися в невеликому містечку Коніца, де майбутній Старець виріс і здобув початкову освіту.

Уже з дитячих років Арсеній жив як подвижник. Він насолоджувався читанням Житія Святих, ретельно, з надзвичайною ревністю і з дивною безкомпромісністю прагнув наслідувати їхні подвиги. Він віддавався безперестанній молитві і, одночасно з цим, намагався розвинути в собі любов і смиренність. У юнацькому віці майбутній Старець вивчився ремеслу теслі, бажаючи й у цьому бути схожим на Христа. Коли в Греції почалася Громадянська війна (1944 -1948), Арсеній Езнепідіс був призваний до діючої армії, здобув військову спеціальність радиста і три з половиною роки служив Батьківщині. В армії він продовжував подвижницьке життя, відрізнявся відвагою, здатністю на самопожертву, високою християнською моральністю і різноманітними дарами.

Виконавши свій обов'язок перед Батьківщиною, Арсеній став на шлях чернечого життя - того, до якого прагнув ще з дитинства. Ще будучи мирянином, не раз переживав божественний досвід життя во Христі. Але коли він став ченцем, особливе благовоління до нього Святих, Пресвятої Богородиці і Самого Господа стало очевидним. Отець Паїсій подвизався на Святій Афонській Горі, у монастирі Стоміон в Коніці і на Святій Горі Сіпай. Він проводив своє життя в безвісності, цілком вручивши себе Богові, Який, у Свою чергу, явив і віддав його людям. Багато, багато людей приходили до Старця і знаходили настанови і розраду, зцілення і спокій своїм вимученим душам. Божественна любов щедро виливалася з освяченої душі Старця, сіяння Божественної Благодаті випромінював його преподобницький вигляд. Цілими днями, без утоми Старець Паїсій Святогорець забирав у людей їхній біль, випромінюючи навколо себе божественну втіху.

12 липня 1994 року після воістину мученицьких страждань, які, за словами самого Старця, дали йому користь більшу, ніж подвижницькі подвиги всього попереднього життя, він почив у Господі. Місцем його блаженної кончини став Свято-Йоано-Богословський монастир, розтагиований біля селища Суроти, неподалік від Салонік. Там само, ліворуч за вівтарем монастирського храму Преподобного Арсенія Каппадокійского, Старця Паїсія Святогорця поховано.

Благословення його і молитви хай будуть з нами. Амінь.

 

ПЕРЕДМОВА

Після смерті в липні 1994 року Блаженний Старець Паїсій Святогорець залишив світові духовну спадщину свої повчання. Звичайний чернець, який здобув лише елементарну освіту в початковій школі, але був щедро наділений благодатною мудрістю від Бога, воістину виснажив себе заради ближнього. Його вчення не було проповідництвом чи катехизацією. Він жив згідно з Євангелієм сам, і повчання виходили з його власного життя, характерною ознакою якого була любов. Він «створив себе» відповідно до Євангелія і тому, насамперед, вчив нас усім своїм єством, а вже після цього своєю євангельською любов'ю і богопросвітнім словом. Зустрічаючись з людьми - такими несхожими один на одного, - Старець не просто терпляче вислуховував те, що вони йому довіряли. З властивими йому святою простотою і розмірковуваннями він глибоко проникав у їхні серця. Їхній біль, їхню тривогу, їхні труднощі Старець робив своїми. І тоді, незбагненним чином, відбувалося чудо - людина змінювалася. «Бог, - казав Старець, - творить чудо, коли ми щиро переймаємось болями іншої людини».

Нам було радісно бачити, з якою цікавістю люди читали перші книги, присвячені життю і вченню Старця Паїсія. Багато з них зі здивуванням розповідали, що в цих книгах вони знаходили відповіді на питання, які давно їх хвилювали, вирішення проблем і розраду в скорботах. Нам було особливо радісно бачити, як люди, далекі від Церкви, прочитавши про Старця, ставали по-доброму занепокоєні і змінювали своє життя. У зв'язку з цим, нам часто пригадувалися слова церковного піснеписця, присвячені Святителю Василію Великому: «Живе і помирає в Господі, живе і з нами, яко же глаголиться із книг». Водночас, відгукуючись на наполегливі прохання наших братів у Христі, ми відчували необхідність познайомити їх зі словами Старця - словами, які ми благоговійно записували з найперших кроків життя нашої обителі, та з яких і ми самі мали чималу користь.

Завдяки промислу Благого Бога, наша чернеча обитель зобов'язана своїм існуванням Старцю Паїсію Святогорцю. Саме отець Паїсій удостоївся благо­словення архієрея на заснування монастиря, саме він доклав зусиль до того, щоб було знайдене місце для будівництва. У 1966 році, познайомившись з отцем Паїсієм у лікарні, після того як йому зробили операцію на легенях, ми прийшли йому на допомогу. З цього часу, вдячний нам усім своїм благородним і чуйним серцем, він відчував себе нашим старшим братом і говорив, що його обов'язок - «влаштувати своїх сестер» - тобто заснувати монастир.

У жовтні 1967 року, коли в монастирі оселилися перші сестри, Старець Паїсій приїхав до нас і два місяці пробув у громаді - допомагав налагоджувати спільножитній лад обителі. Упродовж наступних років, мешкаючи на Святій Афонській Горі, Старець зазвичай відвідував нас двічі на рік, своїми богопросвітніми порадами й особистим прикладом сприяючи духовному становленню як обителі в цілому, так і окремо кожної із сестер. Крім цього, зі Святої Афонської Гори, з цієї, як він говорив, «духовної Америки», Старець укріпляв нам дух своїми молитвами і листами, які надсилав різним сестрам особисто або ж усім разом.

Отже, у 1967 році Старець Паїсій почав закладати основи спільножитного устрою нашого монастиря. Він вникав в усі сфери життя обителі - від найпростіших, життєвих, аж до найбільш серйозних, духовних. Мав він тоді 43 роки, але був уже людиною досконалою «до міри повного зросту повноти Триста» (Еф. 4: 13). Уже тоді отець Паїсій мав воістину старечу мудрість. З найперших днів існування монастиря ми ставилися до його слів як до «слів життя вічного» (Йн. 6: 68) і усвідомлювали, що вони є тими вихідними і непорушними істинами, на яких повинно будуватися наше щоденне життя. Тому, щоб не забути те, що говорив Старець, ми сумлінно записували його слова, щоб у майбутньому використовувати їх як надійний канон нашого чернечого життя.

Коли записами заповнилися перші зошити, ми дуже несміло запропонували їх на суд Старця. Чому несміло? Тому, що Старець завжди говорив, що дуже важливо застосовувати повчання на ділі. Він не хотів, щоб ми лише накопичували «сировину», «боєприпаси», а спонукав нас усе, що почуємо від нього, втілювати на практиці. Він вимагав від нас духовної роботи над почутим чи прочитаним. Говорив, що в іншому випадку безліч наших записів і заміток не принесуть нам ніякої користі, подібно як безліч зброї і боєприпасів не принесуть користі державі, армія якої не навчена і не вміє користуватися цим арсеналом. Поступаючись нашим наполегливим проханням, отець Паїсій погодився переглядати наші записи і при потребі (коли якісь його слова ми не зовсім правильно зрозуміли) вносити свої виправлення і доповнення. Старець був духовним наставником нашої обителі двадцять вісім років. Усі ці роки ми записували його вислови: під час зібрань всієї монастирської громади, а також під час засідань Духовного Собору монастиря, у яких він брав участь. Спочатку сестри вели записи від руки, а в останні роки почали користуватися магнітофоном. Крім цього, кожна мешканка монастиря одразу ж після бесіди зі Старцем обов'язково записувала зміст розмови. Довідавшись про це, отець Паїсій навіть був трохи невдоволений: «Навіщо ви все це пишете? На чорний день, чи що, збираєте? Справа в тому, щоб ви вміли застосовувати почуте на ділі. І хто його знає, що ви там понаписували! Нумо, принесіть мені, подивлюся!» Та коли ми показали йому записи однієї із сестер, вираз його обличчя змінився, він заспокоївся і з задоволенням вигукнув: «Оце так справи, брате мій! Та ж ця сестра ніби магнітофон якийсь! Точнісінько як я сказав, так і записала!..»

Переважно наше спілкування зі Старцем відбувалося у формі його відповідей на наші запитання. Головною темою бесід із сестрами завжди був особистий духовний подвиг. Теми для засідань духовного Собору готувалися заздалегідь. Ми пропонували на суд Паїсія питання, які назбирувались під час його відсутності, - адміністративні і житейські, духовні і суспільні, церковні і національні, а також багато чого іншого. Нарешті, під час загальних монастирських зборів, крім питань, які задавали сестри, приводом для того, щоб Старець починав говорити на якусь тему, могло стати що завгодно: літак, що летить, шум двигуна, спів птаха, скрип дверей, випадково кинуте кимось слово, Старець з усього вмів видобути користь для душі. Будь-який дріб'язок і дрібниця могли стати приводом для довгої розмови на серйозну тему. Він говорив: «Я всіх використовую для зв'язку з вишнім, з Небом. Знаєте, який духовний прибуток і духовний досвід здобуває людина, якщо вона духовно працює над усім [що зустрічається їй на шляху]?»

«Благий Бог насамперед піклується про наше майбутнє життя і [тільки] потім - про життя земне», - повчав Старець. Сам він, спілкуючись з людьми, мав таку ж саму мету: допомагаючи людині пізнати волю Божу і з'єднатися зі своїм Творцем, готував її до Небесного Царства. Наводячи приклади з царини природи чи науки, мистецтва чи повсякденного людського буття, Старець не розглядав їх абстрактно, у відриві від духовної реальності. Він прагнув розбудити від сну душі своїх співрозмовників, за допомогою притчі допомагав їм осягнути найглибший сенс життя і «схопитися за Бога».

Мова Старця Паїсія була простою, дотепною, просякнутою живим і природним гумором. Велику істину він міг висловити просто і радісно. «Я вас, як сонечко, грію», - казав Старець, маючи на увазі, що, як сонячне тепло необхідне, щоб розпустилися квіткові бутони, так і ніжний пастирський дотик до душі допомагаєш розкрити себе і зцілитися від недуги. Це було воістину богопросвітницьке Пастирство. Воно нерідко готувало душу до прийняття суворого слова про позбавлену компромісів євангельську істину. Тому навіть найсуворіше слово Старця Паїсія сприймалося серцем як благодатна роса. І згодом серця, виплекані повчанням Старця, приносили духовні плоди.

Зібрані за двадцять вісім років записи та листи Старця зі Святої Тори після його кончини були систематизовані. Ми розібрали ці матеріали за тематикою - щоб було зручніше користування ними у нашому повсякденному житті. Одночасно систематизувалися описані нами випадки з життя Старця, а також ті чудесні подїї, які йому довелось пережити. Все це отець Паїсій відкривав нам не заради самохвалення. Розповідями про себе він воістину подавав нам духовну милостиню. «Я розповідаю вам про все це, - говорив він, - не для того, щоб ви начепили на мене медалі і назвали молодцем. Розповідаючи щось про війну, чи про армію, чи ще про щось, нехай навіть про смішне, я не марнословлю. Я хочу на щось звернути вашу увагу, хочу, щоб ви вхопили суть. Пустого і непотребного я не говорю ніколи». Таким чином, Старець ставав «духовним донором». Він віддавав свою кров, щоб зміцнити нашу слабку малокровну віру. Будучи воістину Царським - Божим сином, Старець прагнув «зачепити» наше любочестя і прищепити нам духовну шляхетність, щоб ми «зріднилися з Богом». «Вичерпую зі себе, вичерпую, - говорив він, - і що в результаті? Адже, щоб допомогти вам, я змушений розповідати і про дуже особисте. Я вдаюся до найбільшої розтрати - марную свій духовний запасі Чи йде це хоча б на користь? Я хочу сказати, що втрачаю кожну подію, розказану для того, щоб вам допомогти, - чия кажу про проявлення у моєму житті Промислу Божого, чи якийсь чудесний випадок. Чи користь хоча від цього є?»

Зважаючи на те, що пережиті нині роки дуже нелегкі, ми вирішили розділити весь наявний у нашому розпорядженні матеріал на окремі томи за тематикою і почати публікацію з тих, що становлять більший інтерес. Багато з цих питань прості і буденні, однак, якщо не ставитися до них так, як вимагає цього Євангеліє, то наслідки будуть сумними (якщо не згубними) і для теперішнього, і для майбутнього життя.

При тематичному доборі матеріалу і його підготовці до видання нас надихало бажання Старця Паїсія ще за життя написати книгу, «яка стосується всіх: мирян, ченців і священнослужителів». Старець не встиг здійснити свого задуму, оскільки весь свій час присвятив людям, які приходили в його келію. Незважаючи на згасання тілесних сил, він віддавав себе людям повністю. В одному з його листів зі Святої Тори читаємо: «...А мої новини такі: багато народу, сам же я втомився і вимучений. Людей з їхніми проблемами все більше і більше, а про мої тілесні сили годі й говорити - краще молитися, щоб вони не маліли. Доводиться і берегти себе трохи - адже я ніколи не маю права сказати «не можу». Можеш, не можеш - а треба змогти». Як було сказано вище, Старець Паїсій переважно відповідав на наші запитання. Тому угри упорядкуванні книги ми зберегли форму діалогу. Відповіді Старця збагачені близькими до теми уривками з його листів до монастирів і різних осіб, а також із книг, написаних ним самим, з особистих записів сестер та інших людей, зроблених під час чи після бесід з ним. Ці доповнення до відповідей на те чи інше питання зроблені для того, щоб з максимально можливою повнотою розкрити тему. Подбали ми і про те, щоб жвавість і радісний тон усного мовлення Старця не втратилися при їхньому записі на папері. Деякі повтори, за допомогою яких Старець хотів особливо підужеслити зміст того чи іншого висловлювання, ми не скорочували. Збережено і деякі вигуки та висловлювання, які часто зустрічаються в усному мовленні Старця і також виражають його велику любов до Бога і людини.

Старець Паїсій часто говорить про чернече життя. І не тільки тому, що звертається до черниць. Він хотів, щоб кожна людина - чернець чи мирянин - набула цю «чернечу радість», яка випливає з повної самовіддачі людини Богові. У такий спосіб людина звільняється від почуття ненадійності, породжуваного вірою у своє «я», і ще в цьому житті зазнає райської радості.

Книга «З болем і любов'ю про сучасну людину» - перший том серїї «Слів» Старця Паїсія Святогорця. Для зручності том розділений на чотири тематичних розділи. Кожен розділ, у свою чергу, поділений на глави, а кожна глава - на менші глави з відповідними підзаголовками. Підрядкові примітки передбачені, в основному, для людей, не знайомих з церковною і святоотцівською термінологією.

Як сказано вище, Старець нерідко використовував приклади з науки, мистецтва й інших спеціальних галузей. Бажаючи уникнути помилок у спеціальних термінах і висловах, ми консультувалися з нашими братами во Христі, компетентними в тій чи іншій галузі. Сердечно дякуємо їм за ті виправлення, які вони зробили, спонукувані своїм особливим благоговінням до Старця Паїсія. Ми будемо і надалі вдячні нашим читачам за будь-які поради і відгуки.

Молитовно бажаємо, щоб та «духовна розтрата», на яку від своєї великої любові не скупився Старець Паїсій, пішла на користь простим і по-доброму налаштованим читачам, і вони збагатилися божественною мудрістю, «захованою від премудрих і розумних і відкритою немовлятам» (див. Ак. 10: 21). Амінь.

Неділя Всіх Святих 14 червня 1998 р.

Ігуменя обителі Святого Апостола і Євангеліста Йоана Богослова

черниця Філофея із сестрами у Христі

 

ВСТУП

     Скажіть нам щось, Геронде.

     Що я вам скажу?

     А що Вам Ваше серце підказує.

     Моє серце підказує мені ось що:
"Візьми ніж, поріж мене на шматочки,
роздай їх людям і після того помри'.

Зі слів старця

 

«Роки, які ми зараз переживаємо, дуже тяжкі

і дуже небезпечні, але, зрештою, переможе Христос».

В нашу епоху більшість мирян намагаються йти по життю з надзвичайною швидкістю. Але оскільки в них нема страху Божого - а «початок Премудрості - страх Господній», то в них нема і гальм, і з шаленою швидкістю, без гальм, вони закінчують перегони в прірві. Люди дуже стурбовані труднощами і, в основному, доведені до очманіння. Вони втратили свій орієнтир і помалу доходять до того, що не можуть контролювати самих себе. Якщо навіть ті, хто приїжджає на Святу Гору, настільки сильно засмучені і заплутані, настільки стривожені, то подумайте, якими є інші, віддалені від Бога, від Церкви!

В усіх державах бачимо бурю, велике сум'яття! Нещасний світ - хай подасть Бог Свою руку! - кипить як скороварка. І подивіться, що творять ті, хто за владу тримається! Куховарять-куховарять, кидають все в скороварку, а вона вже свистить! Скоро вилетить клапан!

Я сказав одній людині, яка займає високу посаду: «Чому ви не звертаєте увагу на деякі речі? До чого це приведе?» Він. відповів мені: «Отче, спочатку зло було малою сніговою грудкою, а зараз воно перетворилося в лавину. Допомогти може тільки чудо». Але деякі люди, тим способом, яким вони хочуть зарадити становищу, роблять лавину зла ще більшою. Замість того, щоб вжити певних заходів щодо освіти, виховання, виправити щось, вони роблять ще гірше. Не піклуються про те, як зупинити лавину, але роблять її ще страшнішою. Бо спочатку снігова грудка є невеликою. Але якщо вона покотиться вниз, під укіс, то стає сніговою грудою, яка, збираючи сніг, дерева, каміння, сміття, стає все більшою і більшою і перетворюється в лавину. Так і зло: помалу воно стало вже сніговою лавиною і котиться вниз. Зараз для того, щоб знищити лавину зла, потрібен бомбовий удар.

Геронде, Ви переживаєте через все це?

Ех, а через що ж борода моя посивіла завчасно? Мені боляче двічі. Спочатку, коли я щось передбачаю і кричу, щоб ми попередили зло, яке насувається. І потім, коли на це не звертають уваги (не обов'язково від зневажання), це зло стається, і мене починають просити про допомогу. Розумію тепер, як мучились пророки. Найбільшими мучениками були пророки! Вони були мучениками більшими, ніж усі мученики, незважаючи на те, що не всі вони померли мученицькою смертю. Бо мученики страждали недовго, тоді як пророки бачили, що коїться зло, і страждали постійно. Вони постійно кричали-кричали, а інші дуділи у свою дуду. І коли, з вини цих інших, приходив гнів Божий, то разом з ними терпіли і пророки. Але тоді, принаймні, розум людей був обмежений, і в силу цього вони відрікалися від Бога і поклонялися ідолам. Сьогодні, коли люди відрікаються від Бога свідомо, відбувається найбільше ідолослужіння.

Ми ще не усвідомили того, що диявол заповзявся губити творіння Боже. Він влаштував «панкінію», щоб погубити світ, він оскаженів, тому що у світі почало з'являтися добре занепокоєння. Він розлютований, тому що знає, що шкодити йому залишається недовго. Зараз він поводиться як злочинець, який, коли його оточують, говорить: «Не врятуватися мені, вони мене схоплять!» - і трощить все праворуч і ліворуч. Або як під час війни, коли закінчаться боєприпаси, солдати витягають багнет чи шаблю, кидаються в бій і - хай буде що буде! «Все одно, - кажуть, - гинути. Вб'ємо ж якнайбільше ворогів!» Світ горить! Ви це розумієте? Навалилася чимала спокуса. Диявол розпалив таку пожежу, що навіть якщо всі пожежники зберуться разом, то не зможуть її загасити. Духовна пожежа не залишила нічого неушкодженим. Ми можемо тільки молитися, щоб Бог помилував нас. Адже коли розгориться велика пожежа і пожежники не зможуть нічого зробити, то люди змушені будуть звернутися до Бога і просити його про сильний дощ, щоб полум'я згасло. Так і з тією духовною пожежею, яку роздмухав диявол: потрібна лише молитва, щоб Бог допоміг.

Увесь світ прямує до занепаду. Загальний безлад. Не скажеш тут: «У будинку трохи поламане вікно чи ще щось, давай я це полагоджу». Весь будинок розвалився. Світ став зруйнованим селом. Справи уже вийшли з-під контролю. Допомога можлива тільки зверху - від Бога. Зараз Богові працювати: де викруткою, де пряником, де батогом, щоб виправити все це. Світ має виразку, вона пожовкла і готова прорватися, але ще не дозріла. Зло дозріває, як тоді в Єрихоні, який потрібно було знезаразити, піддати «дезінфекції»

 

Як мучаться люди

Муки людські не мають кінця. Загальне розтління - цілі родини, дорослі, діти.... Щодня серце моє обливається кров'ю. Більшість осель наповнено розладами, хвилюваннями, тривогою. Тільки в тих сім'ях, де живуть з Богом, людям добре. В інших - розлучення, банкрутства, хвороби, нещасні випадки, хтось на психотропних ліках, хтось на наркотиках.... Нещасні: у когось більше, у когось менше, але в кожного є біль. Особливо зараз: роботи нема, борги, страждання, банки з людей тягнуть останнє, з будинків виселяють - ціла купа мук! І це не те що один-два дні! Якщо і є в подібній сім'ї одно-двоє здорових дітей, то від такого життя вони занедужують. Якби люди в багатьох таких сім'ях змогли хоча б один день пожити безтурботно та набути відреченність ченців, то це була б для них найкраща Паска.

Яка у світі біда! Якщо переживати і турбуватися про інших, а не тільки про себе самого, то весь світ видно, як на рентгені, який «просвічує» духовними променями. Молячись, я часто бачу, як дітки — малята нещасні, про­ходять переді мною сумні і просять Бога про допомогу. У них у сім'ї є проблеми, негаразди, і тому матері ставлять їх на молитву — просити допомоги від Бога. Вони «налаштовуються на ту ж частоту», і так ми з ними спілкуємося.

 

Безпека і беззахисність

Світ сьогодні заполонили різного роду "безпечностями", але, будучи віддаленим від Христа, світ відчуває надзвичайно велику беззахисність. В жодну епоху не існувало такої беззахисності, як у сучасних людей. І оскільки людські безпечності їм не допомагають, вони біжать на корабель Церкви, щоб відчути себе в духовній безпеці, бо вони бачать: світський корабель пішов на дно. Однак, як тільки вони побачать, що й у корабель Церкви просочується вода і там переймаються духом світу цього, а Духу Святого нема, і там тоді люди впадуть у розпач, оскільки після цього їм уже не буде за що вхопитися.

Світ мучиться, гине і, на жаль, всі люди змушені жити серед цих мирських мук. Більшість відчуває велике відчуження, байдужість - особливо зараз - відчуває це скрізь. Людям нема за що втриматися. Майже як в прислів'ї: «потопаючий хапається за власне волосся», тобто шукає, за що б схопитися, як би врятуватися. Корабель тоне, а хтось, бажаючи врятуватися, хоче дістатися на щоглу. Він не думає про те, що щогла піде на дно разом з кораблем. Він хапається за щоглу і тоне ще швидше. Я хочу сказати, що люди шукають, об що б їм опертися, за що схопитися. І якщо в них нема віри, щоб обпертися на неї, якщо вони не довірилися Богу настільки, щоб повністю на Нього покластися, то їм не уникнути страждань. Довіра до Бога - велике діло.

Ті роки, які ми переживаємо, дуже тяжкі і дуже небезпечні, але, зрештою, переможе Христос. Ось побачите, з якою повагою люди будуть ставитися до Церкви - тільки б ми [християни] жили правильно. Люди зрозуміють, що інакше нічого доброго не вийде. Політики вже зрозуміли, що якщо хтось і може допомогти людям у світі, який перетворився на божевільню, то це люди Церкви. Так, не дивуйтеся! Наші політичні діячі визнали своє безсилля, підняли руки вгору. До мене в келію прийшло якось кілька політиків і сказали: «Ченці повинні йти в світ на проповідь, наставляти людей. Іншого виходу нема». Які нелегкі роки!.. Якби ви тільки знали, до чого ми дійшли і що нас чекає в майбутньому!..

 

Шукання людей

Якось взимку до мене в келію прийшло вісімдесят осіб - [різні люди,] від студентів до театральних режисерів. Зі сльозами ці люди запитували мене, чи можуть вони... вивчати богослов'я! Світ божевільний. Всі чогось шукають, але більшість не знає чого. Одні шукають істину в розважальних центрах, інші хочуть знайти Христа, слухаючи божевільну музику...

І справді, Геронде, які ж у людей шукання! До Вас приходить стільки народу і всі годинами вистоюють, очікуючи на зустріч з Вами.

Це теж одне зі знамень часу - люди шукають допомоги [навіть і] в мене нікчемного. Я не бачу в собі нічого доброго і дивуюся: що знаходять у мені люди, щоб так стрімголов мчати до мене? А я ж насправді хто: гарбуз з кавуновою шкіркою. А в наші дні навіть гарбуз їдять замість кавуна, тому що в нього шкірка схожа на кавунову. Люди їдуть до мене з іншого краю світу і навіть не знають точно - застануть мене чи ні. А мені як: з одного боку, я гребую самим собою, але з іншого - за людей теж боляче. До чого ж ми дійшли! Як низько впав світ! Пророк Ісая говорить, що прийде час, коли люди знайдуть когось одного, хто носить ризу, і скажуть йому: «Ходімо, ми зробимо тебе царем». Хай помилує нас Бог!

Святий Арсеній Каппадокійський читав двадцять восьмий псалом про тих, хто терпить небезпеку в морі. А я, читаючи його, кажу: «Боже мій, адже вже і суша - тобто увесь світ - стала небезпечнішою від моря! Люди духовно тонуть у світі». Коли до мене приходять люди, які розчарувалися в житті, я читаю їм дев'яносто третій і тридцять шостий псалми: «0 Боже, відплати, Господи; о Боже, відплати, явися в сяйві! Встань, Суддя землі, відплати гордим по заслузі... Спасіння праведним від Господа, Він - їхнє пристановище під час скрути... Господь їм допомагає і їх спасає; спасає їх від без­законних і втішає...». Ці священні слова дуже тішать душу. Якби нещасні кинули хоча б один погляд на Небо, то багато чого змінилось би. Але сьогодні люди про Бога не думають. Тому намагання допомогти їм духовно не знаходить у самих людях відгуку, ти не можеш прийти з ними до взаєморозуміння.

Я постійно прошу Бога явити світові добропорядних людей, християн, щоб вони допомагали іншим. Нехай дасть Бог таким добропорядним християнам многая літа життя. Давайте молитися про те, щоб Бог просвітив світ і з'явилися інші люди - не такі, як ті, хто сьогодні руйнує світ, а нові, чисті. Будемо просити Бога, щоб з'явилися нові Макавеї. Молодим може не вистачати досвіду, але в них нема неправди і лукавства.

Давайте просити Бога, щоб Він наставляв не тільки тих, хто належить до Церкви, але і тих, хто перебуває при владі, щоб вони мали страх Божий і були здатні сказати якесь мудре слово. Влада, яка скористається одним лише мудрим словом, може за дві секунди змінити стан справ у світі. А одним безглуздим словом може занапастити цілу державу. Добре рішення - благість для світу, а немудре рішення - катастрофа для нього. Біда людей не тільки в їхніх матеріальних потребах, не тільки в тому, що їм нема що їсти і вони терплять нестатки. їхня духовна біда набагато страшніша. Молитва дуже допоможе в тому, щоб Христос дав людям трохи світла. Адже Христос як [чинить]: візьме викруточку, де треба трохи підкрутить, де треба трохи послабить, і - порядок, приємно подивитися - все налагоджується. Коли Бог наставляє деяких людей, то саме зло потихеньку знецінюється, не знаходить собі попиту. Тому що зло не Бог руйнує, ні - воно руйнує само себе. Прийде час - і все стане на свої місця. Я бачу, що багато з тих, хто посідає якесь високе становище, розуміють, що відбувається, їм боляче, і вони борються зі злом. Усе це приносить мені особливу радість.

 

У нашу епоху не вистачає живих прикладів

Геронде, чому Святий Кирило Єрусалимський говорить, що мученики останніх часів будуть «найбільші з усіх мучеників» ?

— Тому, що раніше було багато титанів [духу]. А в нашу епоху не вистачає живих прикладів, я кажу зараз взагалі про Церкву і про чернецтво. У наш час стало більше слів і книг, але збіднів життєвий досвід. Ми лише захоплюємося святими подвижниками нашої Церкви, не розуміючи того, наскільки великою була їхня праця. Щоб це зрозуміти, треба потрудитися самим, треба полюбити Святих і від любочестя докласти зусиль до того, щоб бути схожими на них. Звичайно, Благий Бог візьме до уваги й особливості нашої епохи, і умови, в яких нам доводиться жити, і спитає з нас відповідно до цього. І якщо ми здійснимо хоча б малий подвиг, то увінчаємося більше, ніж християни давньої епохи.

У давнину існував подвижницький дух. Кожен намагався наслідувати іншого. При цьому ні зло, ні недбальство не могли встояти. Було достатньо добра, був подвижницький дух, і тому недбайлива людина не могла встояти у своєму недбальстві. її вів за собою загальний потік добра. Пам'ятаю, якось у Салоніках ми чекали сигналу світлофора, щоб перейти вулицю. Спалахнув зелений, людська маса рушила, і я відчув, що мене несе разом з усіма.

Мені залишалося тільки переставляти ногами і наближатися до протилежного боку вулиці. Я хочу сказати, що якщо всі йдуть у те саме місце, то комусь одному складно не йти разом з усіма - навіть якщо він цього не хоче. Інші підхоплюють, ведуть його разом із собою. Але сьогодні, якщо людина хоче жити чесно, духовно, то у світі їй нема місця, їй доводиться нелегко. І якщо вона буде неуважна, то покотиться під гірку, її понесе вниз мирський потік.

За давніх часів було достатньо добра, достатньо чеснот, вистачало добрих прикладів, і зло тонуло в морі добра. Те невелике безчинство, яке існувало в світі чи в монастирях, було непомітним і не шкодило людям. А що відбувається зараз? Злих прикладів безліч, а трохи того добра, яке ще залишилося, - не вартує ні гроша. Тобто зараз відбувається прямо протилежне: мале добро тоне у великому злі, і при владі перебуває зло.

Якщо в однієї людини чи в декількох людей є подвижницький дух, це дуже допомагає іншим. Тому що, якщо хтось духовно процвітає, то користь від цього буде не тільки йому самому, але і тому, хто його бачить. Те ж саме і з людиною розбещеною - вона відповідно впливає на інших. А якщо розслабляється один, розслабляється інший, то поступово, непомітно, навколо не залишається вже нічого доброго. Тому серед розбещеності, яка панує, дуже допоможе подвижницький дух. Нам треба бути надзвичайно уважними в цьому відношенні, тому що нинішні люди, на жаль, дійшли до того, що навіть приймають закони, які насаджують розпущеність і розбещеність. Навіть праведників примушують до виконання цих законів. Тому ті, хто служить Богові, повинні не тільки не піддаватися впливу мирського духу, але і не порівнювати себе з людьми цього світу. Порівнюючи себе з мирськими людьми, християни починають вважати себе святими, потім розслаблюються й у результаті доходять до того, що стають гіршими від тих, з ким вони себе порівнювали. Зразком у духовному житті повинні бути святі, а не люди світу цього. Добре б чинити стосовно кожної чесноти таку роботу: знаходити Святого, котрий цією чеснотою відрізнявся, і з увагою читати його житіє. Тоді людина побачить, що вона ще нічого не зробила, і буде продовжувати своє духовне життя зі смиренністю. Бігуни на стадіоні не оглядаються назад, щоб побачити, де знаходяться суперники. Адже якщо вони будуть видивлятися за тими, що відстали, то відстануть самі. Якщо я намагаюся наслідувати тих, хто процвітає, то моя совість витончується. Дивлячись же на тих, хто плететься в хвості, я знаходжу собі виправдання, вибачаю себе тим, що, у порівнянні з їхніми погрішностями, мої власні невеликі. Я заспокоюю себе думкою, що є хтось і гірший за мене. Так я пригнічую в собі совість, чи, краще сказати, закінчую тим, що моє серце стає байдужим, немов його покрили шаром штукатурки.

 

Легко знайти «солодку гірку» і покотитися по ній вниз.

—          А чому, Геронде, ми з таким трудом творимо добро, але настільки легко впадаємо в зло?

—           Тому   що   в   добрі,   насамперед,   повинна потрудитися, докласти зусиль сама людина, тоді як у злі людині допомагає диявол. А крім того, люди не наслідують добра, і добрих помислів у них теж нема. Я часто наводжу мирянам такий приклад. Припустимо, у мене є автомобіль. Я починаю міркувати: «Навіщо він мені? Мене може підвозити у справах мій знайомий, у якого теж є машина У разі потреби я можу взяти таксі. Подарую я краще цю машину своєму знайомому - багатодітному батькові, щоб він возив своїх нещасних дітей за місто, по монастирях, щоб вони відпочивали і набиралися сил». Отже, якщо я подарую машину іншому, то ніхто не стане мене в цьому наслідувати. Однак, якщо я поміняю свій автомобіль -   однакової марки з вашим - на кращий, то, ось побачите, ви вночі не будете спати, щоб знайти спосіб також поміняти свою машину на іншу, кращу. Таку ж, як у мене. Про те, що машина, яку ви маєте зараз, теж гарна, ви і не подумаєте. У цьому випадку ви будете говорити так: «Продам що-небудь, влізу в борги, але машину поміняю». А в першому випадку, навпаки, ніхто не стане мене наслідувати, ніхто не скаже: «Навіщо вона мені потрібна, ця машина? Давай я краще подарую її тому, кому вона дійсно необхідна!» Або ще скажуть, що я збожеволів.

Люди легко потрапляють під вплив зла. Хоча в глибині душі вони визнають добро, воно викликає в них повагу.

Однак вони легко потрапляють під вплив зла і захоплюються ним, тому що в злому канонаршить (''Канонаршить", тобто підказує, що потрібно робити. Від слова "канонарх — людина, яка проголошує під час богослужіння те, що потрібно співати хору)- тангалашка ("тангалашка"— таке прізвисько дав Старець дияволу. Знайти "ласий шматочок" легко - адже спокусник тільки і займається тим, що підштовхує до цього шматочка творіння Божі. А Христос діє в межах благородства. «Це добре, - говорить Він, - «якщо хтось хоче йти Моєю дорогою...». Він не примушує йти до Себе силоміць, не каже: «Агов, кроком руш до мене!» Диявол здатний на все. Він зв'язує людину по руках і ногах, щоб повести її туди, куди він хоче, тоді як Бог зважає на волю людини. Він створив людей не рабами, але синами. Він знав, що відбудеться гріхопадіння, але навіть незважаючи на це, не зробив людей Своїми рабами. Він зволив зійти з неба, втілитися, перетерпіти Розп'яття й у такий спосіб врятувати людину. Бог дарував людині волю. І незважаючи на те, що диявол може використовувати її для великого зла, у подарованій людині волі є сприятлива можливість для того, щоб люди просіялися. Видно, що людина робить від серця [а що ні]. І якщо в когось є багато любочестя, це дуже помітно.

 

Бог не кидає нас напризволяще

Люди, перебуваючи сьогодні в такому [жахливому] стані, роблять все, що прийде їм до голови. Одні живуть на пігулках, інші - на наркотиках. Щоразу троє-четверо тих, що спокусилися, створюють якусь нову релігію. Але злочинів, нещасних випадків, злодіянь відбувається відносно небагато. Бог допомагає людям. Пам'ятаю, одного разу заблукав до мене в келію один молодець і запитує: "Слухай, у тебе гітари нема?" Мало того, що курить гашиш, мало того, що ляпає язиком, не питаючись, чи хочуть інші його слухати, так ні - подавай йому ще й гітару! Інші втомилися від життя і хочуть накласти на себе руки або ж, вчинивши якесь зло, влаштувати великий тарарам. Мова йде не про тих, у кого ці бажання з'являються у вигляді богохульного помислу, і вони його, цей помисел, проганяють. Зараз ми говоримо про людей, які втомилися від життя і не знають, що їм робити. Один такий сказав мені: "Я хочу, щоб у газетах написали, що я - герой". Ось таких-от людей деякі і використовують для досягнення своїх негідних цілей. Але - слава Богу! - зла чиниться порівняно небагато.

Незважаючи на те, що ми довели себе до такого стану, Бог не покидає нас напризволяще. Бог оберігає нинішній світ обома руками - тоді як у колишні часи - тільки однією. Сьогодні, коли людину оточує стільки небезпек, Бог оберігає її, немов матір дитину, яка тільки починає ходити. Зараз Христос, Пресвята Богородиця, Святі допомагають нам більше, ніж за старих часів, але ми не розуміємо цього. А до чого дійшов би світ, коли б цієї допомоги не було!.. Більшість людей живуть на пігулках, перебувають у такому стані, що страшно сказати. Один пияк, інший розчарований життям, у третього задурманена голова, четвертий через біль замучений безсонням. І бачиш, як усі ці люди водять машини, гасають на мотоциклах, виконують роботу, пов'язану з ризиком, працюють на небезпечних верстатах. Що, хіба всі вони перебувають в придатному для цього стані? Скільки народу вже давно могло б перекалічитися! Як же оберігає нас Бог, але ми цього не розуміємо...

Пам'ятаю, як колись наші батьки йшли працювати в поле і залишали нас під доглядом сусідки. Ми гралися разом з її дітьми. У ті часи діти були врівноваженими.

Сусідка тільки іноді поглядала на нас і продовжувала займатися господарством, а ми тихесенько бавилися. Так само і Христос, Мати Божа, Святі колись тільки наглядали за світом. А сьогодні і Христос, і Божа Матір, і Святі постійно то одного десь підхоплюють, то іншого від чогось стримують, тому що люди зараз неврівноважені. Зараз таке діється, ідо Боже збав. Все одно, що в якоїсь матері є кілька важких дітей: один - дурненький, другий - косенький, третій - неслух... От і наглядай: і за своїми, та ще і за сусідськими. Один заліз високо й от-от зірветься вниз, другий бере ніж і хоче перерізати собі горло, третій хоче скривдити четвертого... Мати не може розслабитися, не стуляє очей, стежить за ними, а діти не розуміють її тривоги. Так і світ не розуміє того, що Бог допомагає йому. Якби Бог не допомагав, то з такою кількістю сучасної небезпечної техніки світ давно б весь перекалічився. Але [на щастя] у нас є захисники: Отець - Бог, наша Мати - Пресвята Богородиця, наші брати і сестри - Святі й Ангели.

Наскільки ж велика ненависть диявола до роду людського! Яке сильне бажання ворога знищити нас! А ми забуваємо, з ким ведемо війну. Якби ви тільки знали, скільки разів диявол вже обплутував землю своїм хвостом, бажаючи її знищити! Але Бог не дозволяє йому цього, Він руйнує його плани. Бог витягає користь навіть з того зла, яке прагне зробити тангалашка, Він видобуває зі зла велике добро. Диявол зараз розорює землю, але засівати її, в кінцевому підсумку, буде Христос

Подивіться: адже Благий Бог ніколи не допускає, щоб великі випробовування продовжувалися більше трьох поколінь. Він завжди залишає закваску. Перед Вавилонським полоном ізраїльтяни сховали в порожньому колодязі вогонь від останнього жертвопринесення, щоб потім запалити від нього вогонь для нових жертвопринесень. І дійсно - сімдесят років потому, коли вони повернулися з полону, вогонь для першого жертвопринесення був розпалений від знайденого ними в колодязі. В будь-які лихоліття до зла залучаються не всі. Бог зберігає закваску для прийдешніх поколінь. Комуністи й опиралися сімдесят п'ять років, і протрималися сімдесят п'ять років - саме три покоління. А сіоністи, незважаючи на те, що опираються вже стільки років, - не протримаються і сім.

 

Настають нелегкі часи

Зараз Бог допускає сильні потрясіння. Надходять нелегкі часи. Нас чекають великі випробовування. Давайте поставимося до цього серйозно і почнемо жити духовно. Обставини змушують і будуть змушувати нас працювати духовно. Однак ця духовна робота матиме ціну, якщо ми будемо виконувати її з радістю, від свого доброго наміру, а не тому, що нас примусять до цього скорботи. Багато Святих просили б про те, щоб жити в нашу епоху, щоб творити подвиги.

Я радію, коли дехто погрожує мені розправою за те, що я не мовчу і руйную його плани. Коли пізно ввечері я чую, як хтось стрибає в двір келії через паркан, моє серце починає трепетно битися. Але коли нічні прибульці просять: «Прийшла телеграма, помолись за такого-от хворого!», то я кажу собі: «Ех, ось воно що! Виходить, знову невдача.» Я говорю так не тому, що мені набридло жити, але тому, що мені радісно померти за Христа. Давайте ж радіти від того, що сьогодні надається така сприятлива нагода. Того, хто бажає мучеництва, чекає велика винагорода.

За давніх часів починалася війна, і людина йшла боротися з ворогом, захищаючи свою Батьківщину, свій народ. Зараз ми вступаємо в бій не заради захисту Батьківщини. Ми йдемо в бій не для того, щоб завадити варварам спалити наші будинки, поглумитися над нашою сестрою і нас збезчестити. Ми ведемо війну не за національні інтереси і не за якусь ідеологію. Зараз ми боремося або на боці Христа, або на боці диявола. Хто з ким - розташування сил конкретно зрозуміле. Під час окупації ти ставав героєм, якщо не вітав німця. Зараз ти стаєш героєм, якщо не вітаєш диявола.

Так чи інакше, ми побачимо страшні події. Відбудуться духовні битви. Святі ще більше освятяться, а нечисті стануть ще більш скверними. Я відчуваю в собі втіху. Нас чекає гроза, і варто боротися, тому що зараз наш ворог - це не Алі-Паша, не Гітлер і не Муссоліні, але сам диявол. А тому і нагорода наша буде нагородою небесною.

Бог, яко Бог Благий, хай направить зло на благо. Амінь.


НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2