foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

   Але коли  понад десяток років тому він видав дві книги, присвячені історії Берестейської унії 1596 р., вони не могли не викликати різких заперечень і тільки повага до солідного віку автора стримувала критичне перо опонентів. Однак їхню мовчанку о. Дмитро розцінив очевидно як  свідчення своєї правоти і тому “ощасливив” українських читачів аж двома книгами: вищезгаданою і твором “Поважні недомагання в українському вихованні. Збірка особистих спостережень і рефлексій автора” (Львів, 2006). Але ж не дарма говориться: “Платон мені друг, але істина дорожча”. Тому доводиться пожертвувати дорогоцінним часом і написати хоча б про найсвіжіші “рефлексії” о. Дмитра, бо його остання книга є прикладом того, як можна фальсифікувати історію, не особливо розбираючись у складних явищах минувшини. Хоча автор і вважає цю книгою збіркою особистих рефлексій, однак коли він видає її друком у світ, то вона вже перестає бути “річчю у собі” і набуває певного громадського звучання. От тільки якого гатунку?
   Пострадянська Україна, як і передрікав Великий Кобзар, встала зі сну окраденою. Буквально всі українські ЗМІ заповнені дискусійними матеріалами про тяжкі проблеми нашого сьогодення (низький рівень життя, поширення соціальних хвороб, демографічна криза, занепад суспільної моралі, корупція влади, діяльність антиукраїнської “п’ятої колони” і т.д., і т.п.). Ми маємо масу проблем, як і практично всі держави світу, однак у нас вони виявляються гостріше, навіть несуть з собою загрозу існування всій українській нації. Дійсно, українці дуже довго не мали своєї незалежної держави, а колонізатори нищили все більш-менш свідоме, вирощували породу  малоросів та хрунів. До того ж  колонізатори червоної масті ще й нищили Христову Церкву! Тому саме життя змушує шукати виходу з цієї критичної ситуації. Однак Україна, проголосивши державну незалежність, ще не наповнила цю декларацію відповідним змістом і тому постколоніальні ЗМІ далеко не завжди прагнуть розбудови Української держави, швидше навпаки. Були і є публіцисти (письменники, історики, політологи тощо) - дійсно українські патріоти як Іван Франко, котрий мав право написати навіть дуже гіркі слова (“Не люблю русинів”). Був і Куліш, який на старості років прихилився до Московії і відповідно зревізував свої погляди в дусі національного самоїдства. Але у Куліша принаймні були й великі заслуги перед українством. Були і є публіцисти  іншого роду, котрі умисно роз’ятрювали рани та робили все, щоб вони стали невигойними і врешті знищили і християнську віру, і українську національну свідомість. Приклад - сумнозвісний Бузина, який недавно видав серію статей і цілу книгу, присвячену  українській історії, черговий опус того ж типу що і його ж “Вурдалак Тарас Шевченко”. Під гучними гаслами відкриття історичних таємниць та боротьби зі стереотипами він паплюжить видатних особистостей української історії. Щоправда, він якось проговорився, що є прихильником денікінців, котрі як відомо нищили незалежну Українську державу (УНР), тому справжня позиція Бузини стає зрозумілою. У тогу захисників народу рядяться навіть комуністи, які проливають крокодилові сльози над   тяжкою долею українців, але при цьому виявляють солідарність з Леніним, Сталіним та іншими катами нашого народу і не каються у своїх злочинах проти української нації (за один тільки Голодомор-геноцид 1932-1933 рр. компартія має бути назавжди заборонена в Україні).
   о. Дмитро Блажейовський декларує себе українським патріотом і на словах бажає Україні добра. Тому він і вказує  на добре відомі всім проблеми, пробує пояснити їх, спираючись на історичний досвід і поділитись своїми рецептами. Само по собі це добре. Але грунтовне заглиблення в історію вимагає належної кваліфікації, ретельної підготовки, необхідності виходити з фактів, а не наперед накинутої схеми, під яку ці факти підганяються, всебічного розгляду кожного історичного явища і кожної з історичних осіб. Треба розуміти, що діяльність історичних осіб у історії не можна змальовувати за допомогою лише чорного та білого кольорів, треба враховувати історичні обставини, бачити не лише помилки (які необов’язково слід  оголошувати на кожному кроці  умисними злочинами), але й заслуги історичних діячів. Врешті й патріотам треба керуватися добрим лікарським гаслом “Не нашкодь” і сім разів відміряти перед тим як відріжеш.
       На жаль, нічого цього у книзі “Деякі сумні сторінки…” й близько немає. Замість глибокого і зваженого аналізу проблем української історії і нинішнього буття України та українців, автор пропонує сумбурний і лайливий виклад поверхових думок, завалює читача безконечними, нерідко вирваними з контексту, цитатами, хронологічними таблицями, уривками з документів, які часто можна знайти в першому-ліпшому шкільному підручникові  (все запозичене автором складає майже 20% змісту його книги, наприклад стор. 160-241, 256-258, 268-284, 475-486, 495-496, 574-580, 608-627 та ін.). Дуже неприємною рисою книги є безконечні авторські повторення. Та сама думка, навіть в тих же самих словах і з тими самими аргументами, наводиться вдруге, втретє, вчетверте…Якщо ці повтори зняти, то книга “схудне” як мінімум удвічі.
   Книга є елементарно не вичитаною, бо друкується як зазначено “в авторській редакції”. Звідси – маса друкарських помилок, стилістичних та мовних огріхів. Беремо навмання сторінку 169. Тут же бачимо друкарські помилки: “Бр.ховецький” замість “Брюховецький”, “Z dziejyw” замість „Z dziejów”, „Лисянках” замість „Лисянці”. Смерть Яреми Вишневецького датована 29.8.1650 р., хоча насправді це сталося у 1651 р. Бачимо й вживання автором слів, які не відповідають нормам української літературної мови. Чому наприклад автор, який так не любить москалів, пише „всьо”, „неграмотна”, „мачта”, „оруже”, „побіда” (по-російськи – „всё”, „неграмотная”, „мачта”, „оружие”, „победа”), а не вживає нормальних українських слів: “все”, “неписьменна”, “щогла”, “зброя”, “перемога”. Може десь там у діалектах і “всьокають”, але автор пише для всієї України, а не для свого загумінку. Я вже мовчу про “стери” (стерна?) та “стопи” (якщо це “фути”, то чому автор полінувався перекласти їх на сучасну метричну систему?), мовчу про неоковирні й громіздкі конструкції речень, що непотрібно утруднює читання книги. Ось зразок такого стилю: “Хмельницький покликав на поміч татар не так проти поляків, бо де бралося за оруже все населення, то о побіду не було страху, але для забезпечення себе від своїх, від тих колод і каміння, чого побоюватися міг на кождім кроці і кождого часу і задля якого мимо моря пролитої крови, не прийшло до визволеної години” (с. 169). І це все лише на одній сторінці!
    Якби автор мав хоча б елементарне поняття про історичне дослідження (цьому вчать студентів вже на І курсі!), то не робив би посилань “на дєрєвню дєдушкє” як герой оповідання Чехова. Ні тобі ініціалів авторів, ні тобі назви книг, достоту як у літераторів ХVІІІ - ХІХ ст. Ну як має читач розуміти, що за означенням “Шевченко, Бізанціюм” (с. 168) ховається не Тарас Григорович, а сучасний історик-візантолог Ігор Шевченко, а “Бізанціюм”, тобто “Візантія” – це початкові слова назви його монографії? А навіщо активно посилатися на давно забутих популяризаторів історії. На тій же с. 169 автор говорить у двох абзацах про Б.Хмельницького (вище я вже процитував фрагмент) і посилається: “Цурковський, о. Евстахій. Про “Голос Громади”. Нива 9(1912)”. Хто такий Цурковський? Де шукати звичайному читачеві “Ниву” чи “Голос Громади”? Чи варто взагалі це шукати, щоб ознайомитися з думкою дилетанта? 
       Там, де автор переказує текст джерела чи якогось дослідження чи наводить хронологічну таблицю, він мусить керуватися усталеними правилами, а при необхідності й коментувати подану інформацію. Не так у нашого автора. Ось який наприклад “важливий” факт наводить автор із твору відомого своїми побрехеньками єврейського хроніста Натана Ганновера, який писав свій твір у Венеції, навіть не бувши в Україні середини ХVІІ ст.: ”Вишневецький похований в Сокалю і бракувало грошей на поховання” (с. 169). Польські ж хроністи, безпосередні свідки даної події, якраз описують пишний похорон Яреми. Видно грошей таки вистачило! А власне навіщо читачеві така “цінна” інформація? Що вона дає для розуміння проблем нашого сьогодення? Далі автор переказує дані Ганновера про сили супротивних сторін у битві під Берестечком 1651 р.: “татарів було 12 00. Поляки мали 16 000 кінноти і 8 000 піхоти, а козаки 200 0000” (с. 169). Внесемо ясність, оскільки ми спеціально займалися історією Національно-визвольної війни. Отже, українська армія нараховувала близько 100 000 (були там і їздові, і фуражири, навіть жінки й діти), татаро-ногайське військо нараховувало близько 100 000, а польське військо – бл. 150 000, бо виступило у похід все “посполите рушення”. Там теж була “лужна челядь” (їздові та фуражири), але кістяк складали шляхтичі  і закордонні найманці - професійні вояки. Оскільки хан втік з ордою, то легко зрозуміти на чиєму боці стала тоді кількісна перевага. То який же сенс авторові подавати такі “факти”, витягнені з малодостовірних джерел, причому без жодного критицизму? Якщо б автор писав дослідження з історії Берестецької битви, то це ще можна якось пояснити. А так навіщо? Щоб переконати читачів у начебто великій проведеній роботі?
    Автор дуже поверхово ознайомлений з доробком попередників на полі української історіографії, що не заважає йому постійно їх гудити, гостро звинувачувати сучасних українських істориків у лінивстві, у тому, що вони не займаються написанням історії України, не вивчають організацію Української держави. Цей закид значною мірою є несправедливим. Я вже не кажу про те, що в колоніальний період української історії, коли рідною минувшиною було важко, а то й неможливо займатися, коли ряд проблем був “табу” для дослідників, коли науковців заганяли в прокрустове ложе більшовицької ідеології. Але тільки за 17 років незалежної України, незважаючи на економічну кризу, зроблено більше, ніж за всі роки радянської влади. Вийшло вже багато солідних праць, в т.ч. й енциклопедичних, перевидано ряд класичних творів української історіографії, починаючи від літописів, публікуються твори Грушевського (50 томів), Яворницького (20 томів), Антоновича, Костомарова та ін.  Це мав би знати автор, перш ніж кидати камінням у тих, хто чесно працює на полі української історіографії. 
   Автор зокрема гостро критикує українських дослідників за неувагу до проблеми Голодомору (с. 101-108). На жаль,  він не знає про вихід у світ уже бл. 10 тис. (!) розвідок, присвячених трагедії голокосту - геноциду – голодомору, влаштованого у 1932-1933 рр. московським імперським урядом, про прийняття Верховною Радою України відповідного Закону, який дав чітке визначення Голодомору 1932-1933 рр. саме як геноциду, чиняться заходи, щоб саме так визнала дану трагедію і ООН. Якби автор не був тут невігласом, то може й не робив би поспішних та антинаукових висновків. А так він, критикуючи Москву, тим не менш вважає винними у цій трагедії  в першу чергу …Грушевського, Винниченка, Єфремова, Петлюру, Міхновського, Коновальця і Мельника!? Але ж ці люди були у 1932-1933 рр. або на тому світі, або в еміграції. Тільки Грушевський був у СРСР, але ж у московському засланні, без змоги не те що впливати на ситуацію, але навіть займатися наукою. Збереглись його розпачливі листи, які засвідчують наскільки тяжкими були тоді його умови життя у “білокам’яній”. Звичайно ж автор звинувачує у цих бідах і Православну Церкву, хоча прекрасно знає про фізичне знищення Москвою УАПЦ, про загальний терор проти Православної Церкви і масове закриття православних храмів. І знов бачимо певний парадокс: автор знову опиняється у одному таборі з московськими великодержавними шовіністами, які заперечують факт геноциду і оголошують винними і українців, і грузинів, словом кого завгодно, тільки не расєйський уряд. До речі, автор уникає аналізу тяжких наслідків Голодомору 1932-1933 рр., від якого загинуло не 7 млн. українців, як твердить автор, а понад 10 млн., який тяжко позначився на фізичному і духовному здоров’ї української нації.
   Вражає і неохайний стиль викладу думок, вживання автором неадекватних визначень і термінів, і відсутність елементарного обізнання з методикою історичного дослідження. Якщо запитати будь-кого з читачів про значення слова “фашизм” та похідних від нього (“фашистський” тощо), то вони пов’яжуть початки даного поняття з Італією початку 20-х рр. ХХ ст. чи з Німеччиною 30-х рр. ХХ ст. Якщо ж слово “фашистський” ліпити до реалій Київської Русі та Візантійської імперії, то читачеві залишається лише здвигнути плечима. Це ж саме стосується визначення “махновський” тощо. Така некоректність у вживанні автором термінів, неохайний стиль, аж ніяк не прикрашають книгу.  Уже на самому її початку, де вміщено саморобний авторський епіграф до неї, бачимо приклад цього:
    “Учися, мій сину,
І читай багато,
Щоб не був дураком,
А Україна твоїми мамою і татом”.
   Якщо уважно вчитатися в ці слова, то виходить, що автор закликає до того, щоб Україна не була мамою і татом для молодої людини. Обмовка? Але за Фрейдом обмовка видає істинні наміри людини. Може Фрейд і помиляється, але подальший аналіз змісту книги підтверджує, що в даному випадку він мав рацію.
            Для зручності звернемося спочатку до трактування автором світської історії (хоча у книзі і світська і церковна історія перемішані), полишимо іншим рецензентам розбиратися у тому, що автор написав на рахунок наших сусідів (росіян, поляків, євреїв та греків)(с. 475-607), також його пропозиції, щодо перейменування Української Греко-Католицької Церкви, простіше кажучи – Уніатської (с. 302-326), його найменування Берестейської унії як “ре-унії” (с. 447). Досить навести лише першу  з шести назв о. Дмитра, дуже точну й лаконічну: “Патріарша Національна Святоволодимирська Київська Вселенська Церква”, скорочено – ПНСКВЦ. Досить процитувати кредо автора у даному випадку: “слово “католик” і слово “православний” треба б усунути з нашого щоденного вжитку…на означення українських християн” (с. 321).
      Зосередимо увагу на проблемах чисто української історії. Беремо для початку надзвичайно важливу проблему української державності, причин довготривалої відсутності в українців власної держави. Дана проблема привертала до себе увагу багатьох представників української інтелектуальної еліти, але про своїх попередників автор мовчить. Чи не знає про них, чи не хоче визнавати, що він тут не є піонером? Між тим, у дослідженнях попередників часто говорилось про особливе геополітичне положення України. Наша Батьківщина лежить на Великому міжцивілізаційному кордоні, де здавна вибухали збройні конфлікти, вона лежить на трасі Великого переселення народів доби середньовіччя, внаслідок чого тогочасну Україну “хто не йде, той і скубне”. Цікаво, чи змогли б зберегти свою державу англійці, якби їм випало тут жити? Одне діло - ізольовані острови, а друге – голий степ на жвавій трасі міграції орд. Між іншим, тут сиділи певний час (ІІ - ІV ст.)  готи – германське плем’я. І де вони? Чому ж не втримались і мусили тікати на захід? Наші ж предки якраз втримались!
   Про всі ці дослідження автор мовчить, бо  йому йдеться не про пошуки істини, а про звинувачення у всіх бідах “невістки” – Православної Церкви, її духовенства та тих, хто її підтримував (князів доби Київської Русі, козаків, гайдамаків, лідерів українського національно-визвольного руху ХІХ - ХХ ст.). Автор докладає всіх зусиль, щоб очорнити їх, роблячи тільки незначні винятки. Він проголошує ганьбу (інколи й вічну ганьбу!) Сагайдачному, Хмельницькому, митрополиту Сильвестру Косову, Мазепі, Петлюрі, Грушевському, Міхновському, митрополиту Іларіону (Огієнку), Коновальцю, Мельнику і т.д. (с. 51, 107, 150,  259, 292 та ін.). Прикметно, що весь цей ряд, за винятком хіба Богдана Хмельницького, викликав особливу ненависть і більшовицьких ідеологів!). Лає автор і кошового отамана Івана Сірка (“кримінальний махновець”), і Семена Палія (“національний криміналіст” (с. 145, 146), гайдамаків (“швейки”, “московські кастрати”) (с. 157), дорікає Сковороді й Грушевському. Перший за словами автора “є класичним прикладом людини з недорозвиненим, чи напівпорожнім мозком” (с. 247), другий мав “мізерний”, “недорозвинений мозок”, є ”недорозвиненим чабаном” (с. 259). Це між іншим не заважає о. Дмитру цитувати думки Грушевського цілими оберемками. Має автор претензії, хоч і не такі гострі, і до бійців колишньої УПА, і до українських політв’язнів ХХ ст. (с. 108-117), меншою мірою до Бандери, трошечки й до грекокатолицького духовенства за недостатній брак активності, особливо у справі виховання молоді.
   Перших київських князів автор ще сяк-так толерує, але схиляється до негативної оцінки,   називає князів “історичними варязькими кримінальниками” (с. 32). Він лає Святослава за те, що той знищив Хазарський каганат (звідки така любов до хазар, які накладали данину на киян, важко сказати), називає “продажною” візантійську принцесу Анну – дружину Володимира Святого (єдиною до речі жінкою, з якою Володимир перебував у церковному шлюбі), звинувачує її в тому, що вона привезла з собою “грецьку кліку чи грецьку мафію”(!?) (с. 24). Болохівських князів ХІІІ ст.  величає “болехівськими махновцями”, образливо пише навіть про Володимира Святого, Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха (с. 22-23), бо вони стали … “національними злочинцями”, бо бачте ділили землі “між своїх злочинних синів-опришків”, “фактично кримінальних опришків”, “князиків”, які “билися між собою весь час як кримінальники, як опришки, як барани і цапи” (с. 22, 24, 26, 141). Взагалі за думкою автора “Рюриковичі та їхні дружини з малими винятками – це “дідичні кримінальні злочинці”, бо начебто саме вони допровадили Київську Русь до руїни, ще й самі вимерли (с. 31). До речі, Рюриковичі живуть і нині! Виникає питання, яке обходить автор: чому ж Рюриковичі, які потім князювали й царювали у Московії, спромоглися створити там централізовану імперію? Може справа не в татарських вчителях, а в різних геополітичних умовах України та Росії?
   Автор видно не знає, що Київська Русь була імперією, населеною понад 20 народами, причому не тільки слов’янськими, але й тюркськими та фінно-угорськими, і що рано чи пізно вона мала розвалитися; що феодальна роздробленість була закономірним етапом тогочасного суспільства, через який пройшли між іншим і католицькі держави та народи Західної та Центральної Європи (Польща, Німеччина, Франція, Італія і т.д.); що   процес нової централізації українських земель був штучно перерваний нашестям Батия та агресією добрих католицьких сусідів із заходу. Але автор вперто називає винними саме цих трьох київських князів, за панування яких Київська Русь якраз досягла кульмінаційного пункту у своєму розвитку, звинувачує їх у тому, що через сотні років “Україна опинилась понижче африканських держав, а українці понижче муринів (негрів - Ю.М.) Центральної Африки” (с. 25). Дивно виглядають звинувачення князів Святослава та Володимира у тому, що вони не завоювали та не заселили “безлюдні степи до Чорного моря і до Волги”, також  Крим (с. 22-23), через що й начебто виникли сучасні проблеми з Кримом. Автор навіть не задумується над тим, наскільки таке завдання було під силу київським князям у Х - ХІ ст., оскільки тоді ще й Поросся не було вповні заселене через напади ординців. Та й взагалі степи Південної України були заселені в основному завдяки зусиллям запорізьких козаків аж у середині ХVІІІ ст.!
    Автор нарахував аж “чотири історичні помилки” Володимира Святого, якому приписує “мозок чабана” (с. 245). Він ставить йому в провину зокрема  “прийняття з Греції чи Візантії грецького християнства, чи грецької обрядовщини” (с. 119, 135). Українцям і їхнім лідерам, до числа яких відносить і Святослава, і Володимира Святого, автор закидає “недорозвинений мозок і брак державного думання”, “генетичний брак відповідного думання та брак виховання і формації характеру”,  там, “де не було ніякого думання та виховання, бо не було ні школи, ні Церкви з активно працюючим духовенством, ні громадських організацій (у Х столітті! –Ю.М.), ні книжок, то там люди залишились з примітивним, генетично недорозвиненим мозком з печерних часів”(с. 23, 25-26) Ого!!! Таке дозволяли собі навіть не всі вороги України, хіба що сумнозвісний польський великодержавний шовініст Равіта-Гавронський, який відмовляв українцям у праві бути слов’янами і вважав, що в них  начебто на генетичному рівні закладена жадоба крові. Але патріот-священик навіть не задумується над сказаним, бо щедрою рукою розкидає огидні звинувачення українців як народу в цілому у “генетичному  (підкреслено нами - Ю.М.) браку думання”. Якщо ж брак думання є генетичним, то він стосується й самого автора!
       Дуже не любить автор і українське козацтво, попри те, що саме воно відродило українську державність, створивши спочатку Запорізьку Січ, а у 1648 р. (внаслідок Національно-визвольної війни українського народу) – Гетьманщину. Для автора Січ – це тільки купка мазанок, школа для козацької еліти, яка із “свинюшника вийшла” (с. 394), а гетьман Сагайдачний – це “хрунь чи чабан”, “гетьманоубієць і марнотратник української крові…творець московської п’ятої колони в Києві” (с. 253, 373), бо він начебто хотів піддатися московському цареві. Автор не знає, що посольство Петра Одинця, яке вирядив до Москви Сагайдачний, мало зовсім іншу мету. Це було доведено ще у 60-х рр. ХХ ст. відомим істориком Володимиром Королюком. Зрештою автор мав би знати про активну участь Сагайдачного у походах козацтва проти Московії на початку ХVІІ ст., про його штурм Москви!
    Богдану Хмельницькому автор грубо дорікає за те, що він “частково мав розум дурного чабана без мозку”; за те наприклад, що він після Корсунської та Пилявецької перемог не пішов брати Варшаву. Але ж доведено й передоведено, що Хмельницький після Корсуня займався формуванням української армії, а в похід послав повстанців Кривоноса; сам же пізніше виступив у похід і дійшов з військами аж до Замостя та берегів Вісли. Далі Хмельницький не міг йти через брак сил, через пошесть та необхідність ведення тяжкої війни на чужій етнічній території тощо, навіть через те, що чимало козаків не хотіло воювати за межами України. Отже, Хмельницький не хотів йти на авантюру, яка загрожувала б катастрофою всьому війську. То хіба ж це вияв дурного розуму? Як же може автор бити у  дзвони, навіть не глянувши у святці! Скромність гетьмана Хмельницького для о. Дмитра –  не що інше, як жебрацтво, панотець не соромиться навіть будувати “гіпотези” на тему: “Куди ходив Хмельницький до туалету?”(с. 255) (може доречно нагадати автору, що перші ватерклозети з’явилися лише у ХІХ ст. в Англії, але ніхто з поважних істориків не кепкує з цього приводу з Кромвеля, Вашингтона чи римських пап). Автор звинувачує Хмельницького у тому, що він нищив унію “на бажання Москви” (с. 255). Варто було б знати, що гетьман вступив у дипломатичні зносини з Москвою, коли повстання вже охопило майже всі українські землі, які були під владою Речі Посполитою, а щодо унії, то повстанці мали до неї достатньо претензій і без Москви чи Константинополя! Як можна писати, що “козаки …були з походження неграмотні…З дому вони не винесли знання релігії” (с. 428)? Адже значна частина козаків, особливо старшина, були письменні, навчалися навіть в університетах Західної Європи, як от полковник Морозенко (вчився в Італії). Козаки були віруючими православними християнами, навіть католицькі автори ХVІ - ХVІІІ ст. часто писали про них як про оборонців християнської Європи від агресії мусульманської Османської імперії. Що стосується ролі козацтва у піднесенні української культури, то про це багато писалось і пишеться, тільки не читається, на жаль, такими “істориками” як о. Блажейовський. Прочитав би він хоча б фундаментальний твір мемуариста середини ХVІІ ст. Павла Алеппського, який із захватом писав про високий рівень освіти українців, навіть дітей, порівняв би без упередження стан української культури та освіти на лівобічній Гетьманщині у ХVІІІ ст., з її станом у тогочасній Галичині, де домінувала УГКЦ, подивився хоча б на фото знаменитого Свято-Троїцького собору 70-х рр. ХVІІІ ст.  у Самарі (суч. Новомосковську), збудованого козаками своїм коштом, перш ніж твердити, що “козаки не виховали будівничих” (с. 62).   За думкою автора козацтво лише зрушило народ задля своїх станових привілеїв, воно начебто не дбало ні про Україну, ні про селянство, ні “про піднесення української культури” (с. 61), припустилося у своїй діяльності аж 10 помилок (с. 122), зокрема не дбало про “звільнення селянства з панської неволі” (с. 122). Між тим саме повсталі козаки були в авангарді Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр., яка відродила Українську державу, завдяки повстанню величезна кількість селян вийшла з панській неволі і  ці селяни покозачилися й стали вільними фермерами. Ідейним же натхненником козацтва була тоді Православна Церква. На жаль, самостійна Гетьманщина протрималася 11 років, а як автономна – бл. 150 років. І не стільки провина, скільки біда козаків та й усіх українців, у тому, що Московія, Польща і Туреччина знищили Українську державу. Надто вже нерівними були сили молодої Гетьманщини, щоб протидіяти зовнішнім ворогам! Сила солому ломить!
    Типовим прийомом для автора є виривання подій та явищ з історичного контексту. Так, він звинувачує козаків у тому, що вони часом вбивали своїх гетьманів (с. 69), начебто не знає, що політичні усобиці були в усьому світі. Але хай автор назве хоча б одну державу у світі, де не було б гострої політичної боротьби, де не було б змов і заколотів (може вкаже на Польщу з її “рокошами”, може на Францію з її Фрондою, може на Англію з її стратою короля Карла І, може на Московію з її вбивствами Іоанна VІ, Петра ІІІ, Павла І, може на Рим та Авіньон з їхніми папами та “антипапами” ?). То може не варто бути аж таким “острим-преострим старостою”, якого описав колись Франко, а об’єктивно подивитись на тогочасний світ, зважити всі “за” і “проти”, тоді б і оцінка козацтва була б зваженою і заслуговувала б довіри читачів. 
   Ще гірше, ніж козаків, автор оцінює учасників “Коліївщини” 1768 р. Досить сказати, що він аж тричі повторює заяложену фальшивку про те, як Гонта “як Каїн” ріже своїх дітей (с. 356, 374, 404). Між тим, це лише літературна фікція. Насправді ж  Гонта зберіг життя навіть дітям польського коменданта в Умані Кребса, які потім тенденційно описали його у своїх спогадах.
          Тепер перейдемо до церковної історії України.  Почнемо з того, що автор просто ненавидить Православну церкву і вважає її головною винуватицею всіх бід, що падали і падають на голови українців. Гроша ламаного не варті заяви автора про віротерпимість, про те, що “релігійна толеранція належить до елементарного виховання” (с. 425). Взагалі, о. Блажейовський переконаний у тому, “що православ’я не є християнством, а є псевдо-християнством і є фарисейським християнством, чи імперським грекославієм” (с. 119, 135). Ця “істина” цілком на совісті грекокатолицького священика, тому не будемо її коментувати. Нас тут цікавить питання про його ставлення до позиції римських пап останнього півстоліття, які підкреслювали, що католики й православні – два крила однієї Церкви, принаймні не сумнівалися в тому, що Православна Церква є дійсно християнською. Видно, автор хоче бути святішим від папи!
   Цей же пасаж о. Блажейовського засвідчує і особливості його логіки. Якщо вже (припустимо!) Володимир Святий прийняв “псевдохристиянство”, то чому ж автор пропонує назвати нинішню УГКЦ “Святоволодимирською”? (с. 43, 45). Якщо ж Володимир Святий був уніатом, як випливає з логіки автора,  то навіщо тоді знадобилося  проводити  Берестейську та Ужгородську унії?
    Пропоную читачеві самому встановити рівень толеранції автора, прочитавши його визначення для православної Церкви Христової: “фашистівська”, “кочубеївсько-швейківська”, а для православної ієрархії, відродженої у 1620-1621 рр. –“москвофільська мафія” (с. 69, 116, 127, 131, 297, 428), персонально для митрополита Йова Борецького - “кочубеївець” (с. 51). У такому ж “толерантному” дусі витримані й інші “об’єктивні” спостереження автора про православне духовенство Візантійської імперії, яка нагадаю зникла ще у 1453 р.: “грецькі фашисти”, “зацофані (тобто відсталі –Ю.М.), єхидні, православні фашистівські греки” (с. 487, 18). Політику Візантії Х ст.  він визначає як “грецький фашистівський колоніалізм” (с. 119). Продовжимо ряд авторських рефлексій: знаряддя “фашистівської грецької політики у Львові до 1708, а московської до 1939 року”, “свого роду кліка або мафія”, політика якої була “печерною і мафіозною” і була помилковою аж по 12 пунктах (це про Львівське православне братство, але не краще автор написав і про Київське братство (с. 121, 50, 134). Автор лає князя Костянтина Острозького (с. 31-32, 40), не помічаючи його заслуг перед українською культурою і Церквою, сумнівається навіть у тому, що Острозька Біблія видана в Острозі і т.д., і т.п. Автор має своє розуміння толеранції. Коли Йоасаф Кунцевич закривав православні храми і переслідував православних, то тут толеранція була присутня. Коли внаслідок заворушень на релігійному грунті Кунцевича було вбито – це вже нетолеранція (с. 427). Знову ж таки, коли суди Речі Посполитої засудили за це вбивство близько 100 православних, то про це о. Дмитро мовчить, бо це видно була адекватна кара за вияв “нетолеранції”. Взагалі він чомусь переконаний, що Православну Церкву ніхто не переслідував з боку римо - та грекокатоликів, отже “всі нарікання православних на греко-католицькі переслідування виглядають наглядною видумкою” (с. 413), а греко-католиків православні переслідували на кожному кроці (с. 408-409, 413). Не заперечую, що російський уряд забороняв унію, переслідував уніатів, але ж є маса документів, які свідчать про те, як уряд Речі Посполитої дискримінував Православну Церкву в Україні та Білорусі і нав’язував унію. Рекомендуємо прочитати хоча б листи грекокатолицького митрополита Іпатія Потія. Уже з них видно, що за унією у ХVІ - ХVІІ ст. стояла явна меншість українського народу, що Потій закликав польський уряд переслідувати православних з допомогою судів і діставав підтримку з боку Варшави. Є цілий том документів у серії «Архив Юго-Западной России» (К., 1864. – Ч. І. – Т. 3), сповнений скаргами православних на терор з боку уніатів всього за рік до Коліївщини! Чому ж тоді дивуватися, що народ неодноразово повставав не тільки проти соціально-економічного, національного, а також і релігійного гніту з боку Речі Посполитої.
  Варто підкреслити, що  саме УГКЦ  опинилася в таборі противників козацтва, тому її ліквідації домагалися всі українські гетьмани, починаючи як мінімум від Сагайдачного. Всупереч очевидним фактам автор силкується довести, що УГКЦ була завжди опозиційною польським колонізаторам. Якщо це так, то чому її створення так добивався король Сигізмунд ІІІ і значна частина панівної католицької еліти Речі Посполитої, чому вони надавали Греко-католицькій Церкві підтримку у боротьбі проти Православної Церкви? Автору варто “паки і паки” перечитувати митрополита Андрія Шептицького, котрого він дуже поважає. Адже саме той дав досить точну характеристику УГКЦ ХVІ - ХVІІІ ст.: “Мы и на то не закрываем глаз, что Уния эта, хоть и как свята и велика сначала, сбилась потом из истинного пути, пошла в службу польской политике, и потеряла чрез это свою силу, свою идею. И так оставлена поляками, нетерпима русскими –она стала позорищем миру, и упала собственною безсильностю [….]. Начала же жить опять (Австрийская Уния), когда решительно отделилась от этой злосчастной политики, и возвратилась к чисто церковной идее […]. Православная Церковь была православною, - должна остаться православною”.  (Митрополит Андрей Шептицький. Церква і церковна єдність. –Львів, 1995. - Т.І. - С. 90).
   Автор незаслужено приписує УГКЦ честь відновлення “ідеї національної ідентичності та самобутності”, звинувачуючи Православну Церкву за програш українських повстань проти Речі Посполитої кінця ХVІ - першої половини ХVІІ ст.  (с. 60). Він велику кількість сторінок присвячує образливій критиці Києво-Печерської лаври  (с. 369-372, 382, 418-421) та Києво-Могилянської Академії (358-369, 374), не шкодує автор бруду навіть і для свв. Кирила та Мефодія (с. 488, 245-246, 372), які бачте придумали кирилицю, а не використали латинку, для свв. Антонія і Феодосія Печерського, Петра Могили та ін., для православних братств. Він взагалі ігнорує видатну позитивну роль Православної Церкви в історії України. Автор відкидає роль Православної Церкви у національному вихованні українців (а прикладів цьому маса!) і в минулому, і нині. Не випадково він лише в декількох словах говорить про УПЦ Київського Патріархату, якій по кількості парафій належить друге місце в Україні і   вже сам факт існування якої руйнує основні антиправославні тези автора книги.
   Автор відверто фальсифікує історію, і коли пише такі слова: “Православна Церква, яка тоді існувала в Києві, не дала князям, ні козацьким гетьманам, ні козацькій старшині, ні українській інтелігенції, ні українському суспільству, ні давніше, ні тепер християнського виховання, щоб жили у згоді”, вона “обмежилася до “гокус-покус” – до обрядовщини, і ні князів і бояр, ні народ зовсім нічого не вчили” (с. 30, 28). Думаю, що більш-менш освічений читач легко візьме до рук цілий ряд важливих досліджень, у котрих удоводнюється надзвичайно важлива позитивна роль Православної Церкви у житті українського народу, розвитку його культури й освіти, формуванні у його свідомості християнських цінностей. Так, коли автор лає Києво-Могилянську Академію і її засновника – св. Петра Могилу за те, що вони начебто майже нічого не дали Україні, то  читач може взяти до рук фундаментальне видання “Києво - Могилянська Академія в іменах ХVІІ - ХVІІІ ст. Енциклопедичне видання” (К., 2001)  і легко переконатися у протилежному. З її стін вийшло багато видатних вчених, філософів, письменників, поетів, істориків тощо. До речі, чи мала УГКЦ щось подібне, чи може якийсь римо - католицький навчальний заклад в Україні зрівнятися з “могилянкою” за значимістю внеску в українську культуру? Лає автор і Києво-Печерську лавру, зокрема за те, що вона майже нічого не написала та не видрукувала з історії України, що вона була “скандальним прикладом пасивності, безділля і лінивства…, до Лаври, правдоподібно, відносилися …слова Карла Маркса про опіум” (с. 370). Лавра за словами автора відіграла “ганебно деструктивну роль” (с. 136), а знаменита “Палінодія” Захарії Копистенського є  “документом ганьби” (с. 147). Автор не знає або ігнорує (і те, й інше не робить йому честі як науковцю) про існування цілого ряду праць, у котрих удоводнюється видатна роль Києво-Печерської лаври в історії України і не тільки її. Тільки в останні роки вийшли наприклад фундаментальні праці проф. Дмитра Степовика, к. і. н. Світлани Кагамлик. Навіть школяреві відомо, що саме тут з’явився перший історик в Русі-Україні – св. Нестор Печерський, перший філософ і богослов – св. Іларіон (автор “Слова о законі і благодаті”), перші відомі лікарі (св. Агапит) та художники (св. Алімпій), будівничі храмів тощо. (Дещо мусив визнати і сам о. Блажейовський (с. 146). А скільки Лавра дала архімандритів, єпископів, митрополитів, сіячів Божого слова! Самих тільки святих угодників Лавра дала цілий сонм – чи найбільше у усьому православному світі – понад 150! Але автор (священик!) дозволяє собі писати про свв. Антонія і Феодосія Печерських в абсолютно неприпустимому тоні! Він незаслужено докоряє св. Антонію Печерському, що той “замість вчити людей правд віри, поселився в печері і, як за кам’яної доби, жив ціле життя у печері , як щур, та спасав не людей, а себе самого”, діючи всупереч Христовим заповідям (с. 369, 406). Це й же докір він висловлює св. Феодосію Печерському і його сподвижникам. Автор - священик мав би знати, що завданням ченців є не політика, а насамперед молитва до Господа! До речі, він практично не пред’являє подібних претензій до монастирів або ченців УГКЦ. От тобі і об’єктивність, і толерантність! І тут варто б відіслати автора до уважного прочитання творів видатного митрополита УГКЦ Андрія Шептицького, який підкреслював, що у східному християнстві “переховав ся єще дух молитви…, всі восточні народи заховали … прихильність до монастирів і монахів, тому монашество може, а певно буде мати до сповненя дуже важну задачу в ділі сполучення Церквей. Єсли днесь наша Церков (УГКЦ - Ю.М.) єсть слабою…, то всего причиною єсть,…що наше монашество доси не так розвиває ся як повинно” (Митрополит Андрей Шептицький. Церква і церковна єдність. –Львів, 1995. - Т.І. - С. 35).
    Типовою рисою творчої манери  автора - о. Дмитра Блажейовського є застосування ним подвійних стандартів. Так він не раз говорить про “ганебну капітуляцію” перед  Москвою УАПЦ у 1930 і 1946 рр., називає  УАПЦ 1921 і 1942 рр. “швейками і патріотичними церковними галайками” (с. 129, 294, 407). Автору - священику не личить топтатися по кістках мучеників! Невже він не знає, що майже все духовенство УАПЦ і чимало її вірних було розстріляно чи заслано, що УАПЦ була ліквідована більшовицькою Москвою. У 1944 -1946 р. ця ж сатанинська влада добила УАПЦ, відроджену в роки Другої світової війни, дострілявши тих, хто не встиг емігрувати. То як же повертається язик назвати це капітуляцією? Як можна твердити, що у 1946 р. УАПЦ було включено у Московську Церкву (с. 47). Духовенство УАПЦ часів Другої світової війни або було репресоване НКВД, або опинилось на еміграції. Там дана Церква існує й нині, але вона ніколи не була і не є у складі РПЦ!  Говорячи про вигадану капітуляцію УАПЦ, автор чомусь не застосовує цього образливого визначення щодо УГКЦ у 1946 р.? Він вважає, що вона поставила “москалям і московській Церкві несподівано сильний опір, бо всі її єпископи залишились на своїх місцях та жоден не перейшов до Московської Церкви” (с. 137). По-перше, чинив опір український народ, в УПА були як грекокатолики, так і православні, наприклад волиняки. По-друге, Західна Україна була у кращому стані уже тому, що радянської влади вона скуштувала “тільки” з 1939, а не з 1917 рр. По-третє, хоч єпископи і частина нижчого духовенства не пішли на поклін Москві, але чимало священиків та дияконів УГКЦ так вчинили (звідки ж тоді взявся Г.Костельник і його сотовариші?). Про більшовицькі гоніння проти УАПЦ  автор говорить скоромовкою, зводить їх чомусь тільки до 1930 і 1946 рр. (с. 148), абсолютно замовчує той загальновідомий факт, що духовенство УАПЦ майже повністю було репресоване, було розстріляне чи загинуло в сибірському засланні. Якщо автор цього не знає, то він мабуть не читав і шкільних підручників. Якщо ж знає та замовчує, то це вже відверта фальсифікація історії.
   Автор ставить у провину Володимиру Святому те, що він “не подбав про патріархат”. По-перше, Русь-Україна тільки приймала християнство як державну віру і говорити одразу про автокефалію було складно. По-друге, є певні підстави вважати, що Володимир Святий таки ставив це питання, зрештою його син Ярослав Мудрий був ініціатором скликання Собору і обрання без згоди Константинопольського патріарха київського митрополита – русина (св. Іларіона), а це вже був крок до автокефалії. По-третє, Католицька Церква взагалі не знає поняття автокефалії, отже всі католицькі держави були під зверхністю папи і тим більше не дбали про патріархат. Я маю на увазі дійсного патріарха – предстоятеля автокефальної Церкви, а не папського кардинала, якому надають звання патріарха як почесне.  Автор ставить у провину Православній  Церкві те, що вона не організувала гідного опору ордам Батия і ті взяли Київ за один день (с. 128). Насправді ж оборона Києва тривала 3 місяці, але суть не в цьому. Невеликий Козельськ (за деякими даними – Козелець) тримався наприклад аж 7 тижнів і Батий назвав “злим містом”. Автор не бере чомусь до уваги значну кількісну перевагу монголо-татарських орд, застосування ними потужної стінобитної техніки тощо, а знаходить винного знову ж таки у Православній Церкві. Тоді виникає питання, чому програли важливі битви у боротьбі проти Батия католицькі Польща, німецькі князівства, Угорщина (остання взагалі була повністю загарбана ординцями)? Про це автор мовчить, бо за його логікою треба було б звинувачувати в усіх бідах Католицьку Церкву, а цього йому робити не хочеться.  
 Автор лає Православну Церкву і за те, що вона начебто спричинилась до відставання православних народів від католицького Заходу. Але ж рівень життя громадян  православних Греції та Кіпру майже такий як католицьких Іспанії чи Португалії! І чи коректно брати за приклад тільки католицькі країни Західної Європи? Чому автор не бере до уваги економічні  “успіхи” католицького Гондурасу та ще двох десятків держав Латинської Америки, Філіппін тощо? Чи знає автор про тяжкі наслідки більшовицького панування для  країн Східної та Південно-Східної  Європи, врешті і самої Російської імперії? Врешті найголовніше. Чи знає він про заповідь Христа про необхідність християнам стяжати скарби небесні, а не земні? Якщо він з нею не згоден, то було б чесно вийти з лав УКЦ (УГКЦ) і вступити до якоїсь неопротестантської секти, яка проголошує наріжним каменем своєї діяльності земний успіх!    
 Автор, який ставить у заслугу УГКЦ патріотичне виховання галичан, навіть не згадав про більш-менш лояльну політику Австрії щодо українців, внаслідок чого якраз стала можливим діяльність українських політичних партій та громадських організацій, українських шкіл та гімназій, видання українських газет та книг. Не згадує він і про те, як в УГКЦ домінувала церковнослов’янська мова, навіть всупереч лінії митрополита Андрія Шептицького. Досить прочитати листи видатного західноукраїнського письменника Андрія Чайковського, який з болем пише про відсутність української богослужбової мови у храмах УГКЦ у 20-30-х рр. ХХ ст.  
    Розглянувши основні  розумування автора і переконавшись їх дуже сумнівній вартості, не хочеться входити в аналіз його рецептів спасіння України, що зводяться або до загалів-баналів (більше уваги приділяти вихованню дітей, мати добре військо, поліпшити церковну архітектуру), або до  малореальних у найближчій перспективі (реформа церковного обряду, скорочення богослужінь) або ж звичайної маніловщини (поміняти кирилицю на латинку, тощо).
    Знову і знову перечитуючи нові й нові філіппіки автора проти Православної Церкви, яку він звинувачує у поганому вихованні українців від Х по ХХІ ст., мимоволі спадає на думку, а що сам автор зробив корисного для України у цьому відношенні. У його ж книзі  знаходимо цікавий мемуарний момент. Виявляється автор опинився на еміграції так само, як єпископи УАПЦ, котрим він за це суворо вичитує.  У Денвері (США) він заснував у 1946 р. греко-католицьку парафію, яка складалася з національно свідомих українців,  тривалий час очолював її як священик. Минуло 50 років і автор із сумом констатує занепад у цій громаді і церковного, і українського  життя, денаціоналізацію дітей і онуків парафіян: “нема навіть ні одної української школи, нема ні пласту, ні СУМу, ні навіть церковного хору…Автор не може собі це пояснити, як це було можливо, що за 50 літ так пропали та як і чому пропали вся українська енергія та ініціатива та українське національне життя і українська будучність у тій громаді”(с. 456). А шкода, що у автора немає тут відповідей. На “невістку” –Православну Церкву вже  не скинеш провину, на москалів, поляків та греків теж. Тут би автору й пояснити, чому так сталося у очолюваній ним громаді, яка жила в мирний час у цивілізованій правовій державі, не відчувала релігійної та національної дискримінації, відбувся такий занепад, що майже не лишилося у цій громаді духу віри й патріотизму. З цього було б більше користі, ніж лізти в історичні хащі і займатися аналізом явищ якщо не планетарного, то принаймні  всеукраїнського масштабу.  Хай би спробував автор застосувати у Денвері свої рецепти та  свою педагогіку. А то не впоравшись із громадою у кількасот свідомих українців, він дорікає Православній Церкві за те, що вона сотні років тому не виховала масу українських свідомих патріотів, ще й вбачає у ній корінь всіх бід українців. Чи варто о. Дмитру нагадувати євангельську мудрість про порошинку у чужому оці і деревину у своєму?
   Хоча автор весь час підкреслює свій патріотизм, але у його книзі на кожному кроці бачимо лише національне самоїдство. І то в нас не так, і це в нас не так, і не було в нас нічого доброго, і не було в нас жодного національного лідера, нема в нас виховання і культури, тощо. Це ми чуємо і читаємо кожного дня з українофобських ЗМІ, а якраз вони  й  працюють проти України, породжують зневіру українців у власні сили, надію на поміч від “старшого брата” в межах оновленої імперії, розпалюють ворожнечу між українцями православними та грекокатоликами. У такому ж антиукраїнському дусі написана і книга о. Дмитра Блажейовського і не випадково, що в ряді моментів думки автора цілком збігаються з постулатами великодержавних російської та польської історіографій… 


                  
Юрій Мицик, протоієрей УПЦ
 Київського Патріархату, доктор істор. наук, проф.,
заслужений діяч науки і техніки України.

Warning: Parameter 2 to modChrome_artblock() expected to be a reference, value given in /home/apologet/apologet.kiev.ua/www/templates/dd_dreamnight_38/html/modules.php on line 39

Warning: Parameter 3 to modChrome_artblock() expected to be a reference, value given in /home/apologet/apologet.kiev.ua/www/templates/dd_dreamnight_38/html/modules.php on line 39

Warning: Parameter 2 to modChrome_artblock() expected to be a reference, value given in /home/apologet/apologet.kiev.ua/www/templates/dd_dreamnight_38/html/modules.php on line 39

Warning: Parameter 3 to modChrome_artblock() expected to be a reference, value given in /home/apologet/apologet.kiev.ua/www/templates/dd_dreamnight_38/html/modules.php on line 39

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)


Warning: Parameter 2 to modChrome_artblock() expected to be a reference, value given in /home/apologet/apologet.kiev.ua/www/templates/dd_dreamnight_38/html/modules.php on line 39

Warning: Parameter 3 to modChrome_artblock() expected to be a reference, value given in /home/apologet/apologet.kiev.ua/www/templates/dd_dreamnight_38/html/modules.php on line 39

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2