foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

За час земного існування люди поклонялись, і по цей день поклоняються, різним богам, приносять їм жертви, будують храми, віддають найцінніше, – присвячують служінню їм все своє життя, і при цьому вірять, що саме їх бог є істинним, а їх вчення є правим та богоодкровенним. Кожна релігія, претендуючи на унікальність, відрікається від земних творців і пов’язує своє походження з божественним одкровенням. Християнство, про яке далі йтиметься, в цьому питанні не є виключенням. Винятковими є аргументи його унікальності. На противагу всім, відомим до цього часу, теологіям християнське богослів’я не зумовлено ніякими обставинами тієї епохи в яку виникло, і тому по сей день є безпрецедентним. До приходу Христа не було жодної релігії чи філософської доктрини, яка б пропонувала подібне вчення, чи бодай наближалась до нього. Тим не менше, з другої половини XVIII ст. починають з’являтись теорії про абсолютну еклектичність християнського богослів’я. Дійшло навіть до того, що „науковці” відмовили християнству в можливості мати свого історичного засновника. І хоча напруга між Церквою та її науковими критиками ослабла, аргументи, використані попередніми богоборцями, пережили своїх творців і по цей день застосовуються ворогами християнства.

Серед релігійних напрямків сьогоднішнього суспільства, проти християнського віровчення найбільш агресивно виступають Свідки Єгови. В нігілістичному пориві, вони заперечують кожен з християнських догматів, а з особливо різкою критикою виступають проти тринітарного вчення. 1989 року Свідки Єгови опублікували (5-ти міліонним) тиражем брошуру під назвою „Следует ли верить в Троицу?”. Ця брошура стала першою їх спробою систематично заперечити християнського тринітарного вчення. Гарно проілюстрована книжечка вражає читача вдалим підбором зображень язичницьких тріад та християнської Трійці. Поряд із неканонічними, – неприйнятними Православною Церквою   зображеннями Трійці*, розміщені аналогічні за формами і стилем зображення дохристиянських троїчних божеств. Тут представлені зображення трьохликого божества індуїзму, буддизму, сімейні тріади Вавилону та древнього Єгипту. Поряд з візуальними порівняннями проводяться паралелі між тринітарним богослів’ям християн, та платонівською теологією, з якої нібито і бере свій початок християнське вчення про Трійцю.

Авторам і упорядникам цієї агітлистівки слід віддати належне, адже їхні старання вкладені не марно. Вона справляє належне враження на пересічного читача, і навіть неприємно його шокує, вселяючи сумніви щодо правдивості християнського віровчення. Звісно, читаючи єговістські листівки дехто може спокуситись, приймаючи все в них написане за чисту монету. Та перш ніж зробити висновок на користь чийогось твердження, яким би простим, зрозумілим, і навіть логічно правильним, воно не було варто для себе з’ясувати вчення Церкви, скільки б зусиль на це не потребувалось. Адже, вікова історія християнських єресей це історія спрощень, історія вкладань неосяжного в „прокрустове ложе” людського мислення. Всі тринітарні єресі були такими спробами. Пропонувались різні розуміння божої триєдності, та жоден із них не був прийнятий Церквою. Християнське вчення про Пресвяту Трійцю, залишаючись незбагненим, і до сьогодні немає аналогів в релігійно-філософському світі. Щоб переконатись у цьому, ми спробуємо порівняти відомі язичницькі тріади з християнською Трійцею.

Професор А. Осіпов нараховує чотири основних види таких тріад:

  1. Троє головних богів, котрі об’єднані в керуванні вселеною. Ці три боги різні між собою і між ними немає ніякої єдності. Кожний із них виконує свої функції по відношенню до світу.
  2. Три божества, об’єднаних сімейним зв’язком. Тип сімейної тріади.
  3. Взаємозамінність одного і того ж бога в залежності від тимчасової сфери його діяльності.
  4. Неоплатонічна тріада в якій три іпостасі – три плани буття всесвіту[1].

І. До першого типу божественних тріад відноситься:

а)     Древньоарійська тріада – Тримурті: Індра, Агні та Сур’я.

Індра – найпопулярніший міфологічний персонаж Вєд. Він належить до числа найбільш антропоморфних богів древньоіндійського пантеону. Індра вважався втіленням військової доблесті, про нього співається в одах, що він „...звільняє води небес блискавицею, розсікаючи хмари... І як блискавицею своєю Індра розсікає хмари, так розбиває він фортеці ворогів і в битві мужів убиває...”.[2]

Індра народжує сонце, небо і зорі; бореться з демоном Врітрою за сонце і за допомогою його впокорює ворогуючі племена. Перемога над Врітрою прирівнюється до перемоги космічного динамічного начала над світовим хаосом.

Агні в древньоарійській тріаді завжди посідав друге місце, і вважався хранителем сімейного вогню та затишку. В бога Агні багато іпостасей: вогонь на небі (сонце, блискавка); вогонь у водах, жертвенний вогонь. Він старий і одночасно молодий. Існує багато взаємовиключних версій походження цього божества: за однією із версій він народжений у водах, а згідно з іншою – на небі (сам від себе або виник від тертя двох шматків деревини, котре розуміється як акт зачаття, між небом і землею). Він бог єдиний і множинний. Він народився в трьох місцях: на небі, серед людей і у воді. У нього три помешкання, , три життя, три голови, три сили, три мови, у нього потрійне світло [3].

Сур’я вшановувався, як сонячне божество, і серед тріади є найменш антропоморфним. Він є всевидючим оком богів, особливо Мітри і Варуни. Він всевидючий і всезнаючий, він оглядає весь світ, споглядає добро і зло. Часто Сур’я зображається у вигляді птаха або навіть летючого їжака[4]. Основна властивість Сур’ї – виливання світла, яке розганяє темряву, хвороби і ворогів. Люди до Сур’ї звертались з проханнями про дарування здоров’я, багатства, процвітання і потомства.

       Після-буддійський брахманізм виступає у вигляді двох течій – шиваїзму та вішнуїзму (в залежності від того, який із богів визнається головним Шива чи Вішну). Неодноразово робились спроби об’єднати ці два напрямки але єдиної релігії в Індії немає і по сьогодні. Багато необрахманських сект сповідують так звану Тримурті, вважаючи, що лише разом взяті „Брама (Творець), Вішну (Хранитель) і Шива (Руйнівник)”[5] складають повноту божественної сутності. Об’єднання їх в тріаду відбулось в епоху Пуран (середина І ст. по Р.Х.), як вважають дослідники, не без впливу християнства[6].

Секти індуїзму, які сповідують Тримурті не мають між собою єдності у визначенні головного божества священної тріади. Одні з них вважають головним божеством Вішну, який породжує із себе двох інших богів Брахму і Шиву, інші сповідують Шиву джерелом походження двох інших божеств, і немає жодної секти яка ставила б на перше місце Брахму. Вішну і Шива являються коаватарами – 10 і 11 втіленнями Брахмана, і можуть співіснувати в просторі та часі. Дружиною бога Вішну є Лакшмі, котра вважається богинею краси, багатства і щастя. Парою ж Шиви є богиня Дурса або Парваті, самий жорстокий образ із створених індуїстською уявою. Її зображають з намистом із людських черепів, і їй приносились навіть людські жертви. Крім згаданої Тримурті індуїзм сповідує існування ще багатьох нижчих богів.

В священних індійських книгах – Вєдах троїчність божества пояснюється наступним чином: „Божественних сил три, котрі перебувають в просторі, рухові та утворенні світла, вологи, сонця”. У „Законах Ману”, які основані на вченні Вєд, говориться: „Розумій: в дусі – Всемогутнього, в русі – Вішну, в лиці – Хара (Шиву)... В усьому ж – Всевишню сутність Володаря вселеної, якого можна осягнути лише духом мисленого споглядання”. В більш популярному варіанті вчення індуїстів виглядає так: „Світом керує Брахма, Вішну і Шива. Перший творча могутність, другий – зберігаюча мудрість, третій – руйнівний дух правосуддя. Або: перший – матерія із якої все твориться, другий – простір, в якому все живе, третій – час, котрий все руйнує. Або іще: Перший – Сонце, що дає життя, другий – вода, що підтримує усе, третій – вогонь. І на кінець: перший – минулий час, другий – теперішній час, третій – майбутнє”[7]. Найбільше тріадологія в індійському релігійному мистецтві виражалась через створення різного розміру трьохликих істиуканів, деякі з дослідників індуїзму бачать вираження вчення про триєдинство божества в побудові трьохпагодних храмів.

в)              Вершину вавилонського пантеону займає велика божественна тріада: Ану, Бел, Еа. Вони є богами всього, що находиться на небі на землі і під землею.

Ану – дух неба був одночасно його душею і тілом, самою матерією неба і вищим розумом, який управляє цією небесною матерією. Ану вважався володарем неба і батьком богині землі. Він – вищий Господь всього існуючого, отець богів. Його повелінь слухаються всі боги, всі вони в самих тяжких обставинах звертаються до нього. Сам же він ніколи не діє безпосередньо, а постійно в небезпечні моменти, залучає інших богів. Сам при цьому залишається в спокої: так він поступає при створенні світу, залишається в спокої і при потопі.

Бела[*] називали владикою землі, повеління якого непорушні. Всі древньовавилонські царі отримували свою владу від Бела. Йому належала вся земля з її людьми і всі демонічні сили і взагалі всі духи. Як повелитель людей, Бел вважався володарем долі кожної людини, особливо в час смерті. Згідно з семітськими поглядами, Бел мав характер: з однієї сторони благодійний, з іншої був жорстоким і невблаганним богом. Жорстокість і влада над земними стихіями Бела проявляється в час потопу, коли вчинки людей викликають у Бела сильний гнів. Сан-Напістім вказує своїм співвітчизникам таку причину побудови ковчегу: „Бел ненавидить мене; тому більше я не хочу жити у вашому місті; на землі Бела мені немає місця, де прихилити голову[8]”. Бел може послати людям як благословенний дощ, так і згубний. І хоча й інші боги приймали участь у винесенні смертного вердикту людям, – саме Бел являвся ініціатором і виконавцем цього приговору.

Третє лице божественної тріади – бог Еа мав славу доброго божества. За вавилонськими віруваннями, Еа проживав у морських глибинах, тому називався володарем підземних вод та джерел. Джерельна вода є найвищим божественним даром. Інколи Еа називався і богом землі (як бог родючості), але це ніколи не було вторгненням у володіння Бела.

Найчастіше Еа називався творцем всього, навіть богів, що виражалось в його іменах Еа-епес-ілі або Еа-ілуті-ібні. Всі ці епітети пов’язанні із древніми віруваннями в те, що творча життєва сила покоїться в глибині землі. В недоступних глибинах живе все таємне. Тому Еа є господом сокровенної мудрості. Його житло в океані називалось Домом Премудрості, а сам він зображався у вигляді людино-риби. Син бога Еа – Мардук був богом сонця, і щоранку підіймався із недр світового океану, а щовечора ним поглинався.

г) Крім великої вавилонської тріади Ану, Бел, Еа в халдеїв існувала іще одна велика тріада: Сін, Самас, Іштар або Сін, Самас та Раман. В них проявляється діяльність небесних богів на природу.

Сін, − бог місяця, який із своїм світилом завжди стоїть попереду сонця. Відповідно до цього, в семітських народів початок дня рахувався із заходу сонця. З дуже древніх часів Сін сповідувався отцем Самаса та Іштар. В одному із гімнів говориться, що Сін не має над собою ніякого судді. Він є вищим від судді Самаса. На його високе положення серед богів вказує його друга назва – великий Ану,– першопричина всіх богів, людей та всіх живих істот. Проте найперше він був богом рослинного царства. За його словом проростають рослини і збільшується плодючість садів. Сін зображався в царській дворогій короні подібній до дворогого місячного серпа. В легенді про створення світу Сін згадується лише як астральне місячне божество.

Самас вважався нижчим у достоїнстві від свого батька Сіна, але як древнє сонячне божество він часто іменується великим суддею небесного і земного світу. Оскільки його світло може проникати крізь будь-яку темряву з висоти неба до глибин землі. Суд свій він чинить по правді, і тому його бояться всі розбійники і злодії, обман тікає від нього, і всі нічні страхи, наведені чарівниками і демонами, знищуються його яскравим світлом. Світло Самаса проникає в недослідимі глибини, тому він знає всі таємниці світу. З іншої сторони, бог сонця є захисником і помічником всіх бідних та знедолених.

Раман − третє лице вавилонської тріади. Шанувався, як бог атмосферних явищ. Бурі були його вісниками; блискавки – його зброя; і він сам називався Бурею. Подібно до Бела, Раман характеризується як доброчинний бог по відношенню до людини. Він благословляє її працю дощами, але, як і Бел, Раман немилосердний у гніві. Проявляючись у стихійних лихах, він несе погибель всьому живому. Коли вавилоняни проголошували прокляття або накликали на своїх ворогів стихійні лиха, то неодмінно звертались до Рамана.

Раман нерозривно пов’язаний з вавилонською легендою про потоп. Тут він називається володарем бурхливих хвиль. Хоча Раман і не приймав участі в допотопній раді богів, він з надзвичайною радістю і силою виконував їх рішення.

д)         У древньогрецького племені Пеласгів був поширений культ Кабірів – найбільших і наймогутніших богів. На противагу великій масі побутових богів середземноморського пантеону, в Кабірах об’єднувалися боги космічного характеру, які були втіленням небесного та земного вогню. Кабіри, в залежності від часу та місця формування їх культу, вміщали різну кількість божеств (від двох до семи), але найчастіше в кабірах об’єднувались тріади наймогутніших[9]. Зображались кабіри у вигляді однієї колони (герми) увінчаної трьома головами. Інколи вони зображались у вигляді трьох окремих фігур, які міцно обіймаються між собою.

В Римській імперії у великою пошаною користувався кабір увінчаний головами богів Мітри, Атіса і Кібели[10]. Менш популярним вважався кабір сформований з Аксіероса – вищого божества Аксіокерсоса та Аксіокерса.

ІІ.  У дохристиянському релігійному світі божественні тріади часто формувались за сімейним принципом, де двоє із богів були носіями чоловічого і жіночого начал, третє ж являлось їх плодом.

а) За таким принципом була побудована верховна Олімпійська тріада – Зевс, Гера і Афіна.

Зевс – син Кроноса, належав до третього покоління богів. Згідно з древньогрецькою міфологією, Кронос поглинав усіх своїх дітей, остерігаючись узурпації влади. Проте Рея – мати Зевса зуміла хитрощами врятувати свого сина-улюбленця, і той, зрісши, оскопив батька і визволив із його черева своїх братів та сестер – олімпійську сім’ю. Після переможної боротьби з титанами Зевс розділив володарювання над світом із двома своїми братами. Зевсу у володіння дістались небеса, Посейдону – море, Плутону –царство мертвих[11]. Згідно деяких міфів, Зевс і сам являв триєдине божество, заміняючи собою Посейдона і Плутона. Так, у храмі Афіни Зевс зображався з третім оком на чолі, що символізувало його всюдисущість.   Троїчність Зевса виражалась і в потрійні клятві Зевсу і в потрійному для нього славослів’ї[12].

Гера – третя за рахунком, але перша за значенням, жінка Зевса. Народжуючи нових богів Гера, поступово змінює світ і вносить у нього, через своїх дітей, науки, закони, мистецтва, норми моралі та ін. Після Зевса Гера шанувалась першою серед олімпійців. Греки говорили, що коли Гера і Зевс діють разом, то всі боги безсилі перед ними. Однак Гера і Зевс часто сваряться, чим і підривають свою могуть. Гера замовкає лише тоді, коли Зевс сильно розгніваний, оскільки пам’ятає як одного разу Зевс закувавши її в золоті ланцюги і підвісив між небом і землею, прив’язавши до ніг важкі наковальні[13].

Афіна – богиня мудрості і справедливої війни. Була улюбленою дочкою Зевса. Її народження відбулось найбільш незвичним чином. Коли Зевс дізнався від Геї та Урана, що його владу відбере власний син (як і він колись позбавив влади батька Кроноса), то проковтнув свою вагітну дружину Метіду. Після цього, розколовши самому собі голову, народив на світ Афіну, відразу у повному її військовому обмундируванні.

б) Аналогом Олімпійської сімейної тріади була тріада Капітолійська – Юпітер, Юнона та Мінерва. В Римському Капітолії, на честь божественної сім’ї, було збудовано величний храм, пожертви на який збирали з усієї імперії.

Юпітер в римському пантеоні займав місце верховного божества і вважався богом неба, денного світла та блискавки. Йому були присвячені іди – дні повнолунь. Юпітера часто іменували Феретрієм, Статором, Переможцем тому, що він вважався богом війни.

Дружина Юпітера – Юнона шанувалась римлянами як богиня шлюбу, материнства, жінок і жіночої народжувальної сили. Тому день Метроналій, який присвячувався Юноні (1 березня), був жіночим днем. В провінціях образ Юнони часто об’єднувався з іншими жіночими божествами. Юнона ототожнювалась із землею або повітрям, які лежать нижче Юпітера[14].

Доповнювала Капітолійську тріаду богиня Мінерва, котра з давніх-давен вважалась покровителькою ремесел та мистецтва. При храмі Мінерви у Римі був центр ремісницьких колективів.. Древній поет і драматург Лівій Андронік в 270 р. до Р.Х організував при її храмі колегію поетів і акторів. Згодом Мінерву почали вшановувати музиканти, лікарі і вчителі.

в) Із Древнього Єгипту до наших днів збереглось чимало зображень, на яких фігурують постаті трьох богів: Осіріса, Ісіди та Гора. Це так звана Єгипетська сімейна тріада. За словами відомого єгиптолога Бунзена, тріада: „Осіріс, Ісіда і Гор охоплюють собою всю систему єгипетських богів в усій її повноті”[15].

Очолював тріаду Осіріс, котрий єгиптянами вважався богом животворчої сили і царем загробного світу. Згідно Плутарха Осіріс був старшим сином бога землі Геба і богині неба Нут. Він був четвертим з богів, які правили на землі. Він же навчив людей обробляти землю, випікати хліб, виготовляти вино, будувати міста та лікувати різні хвороби. Сет − злий бог пустелі, заздрив благополуччю свого брата Осіріса і підступно його вбив. Плутарх, у трактаті „Про Ісіду та Осіріса”, ставить воскресіння Осіріса в заслугу сестрі-дружині. Проте, існує й інша версія, згідно якої, оживлення Осіріса сталось через його сина Гора.

Зображали Осіріса, в більшості випадків, серед дерев та пишної рослинності, інколи обвитим виноградною лозою, а тіло його розмальовували зеленим кольором. Вважалось, що Осіріс щороку помирає і відроджується для нового життя разом з усією природою, так як життєва сила постійно зберігається в ньому. Культ Осіріса нерозривно пов’язаний з культом природи, навіть гріб Осіріса зображався увінчаним деревами або злаками які проростали із його тіла. В „Текстах пірамід” фараон, після смерті уподібнювався Осірісу і приймав його ім’я. Починаючи з епохи Середнього царства, з ним ототожнювався вже кожний єгиптянин. Вважалось, що всі померлі, як і Осіріс оживуть після смерті.

Дружиною Осіріса була Ісіда − богиня родючості і символ жіночої вірності (ставилась у приклад всім смертним). Від самого початку пов’язаний з культом Осіріса – образ Ісіди був більш яскравим і тому популярнішим. В єгипетських містеріях символом Осіріса була мумія, з якої, під доглядом жерців, проростали злаки. Більшу частину театралізованого погребіння проводили жриці Ісіди: оплакували, проголошували погребальні промови, раділи воскресінню. Згодом культ Ісіди відокремився і набув великої популярності, в цей час до неї перейшло багато функцій від чоловіка – Осіріса. Після Серапіса Ісіда була найбільш шанованим божеством у всьому греко-римському світі, в її честь було збудовано безліч храмів. Римляни ототожнювали Ісіду з богинею Юноною, а греки з Деметрою. Такі об’єднання були звичайним явищем в язичницьких теологіях.

Доповнював Осірічну тріаду − Гор − крилатий бог сонця, зачатий Ісідою від підступно вбитого Осіріса. Згідно з древньоєгипетською міфологією, сестра-дружина загиблого Осіріса знайшла у Нілі тіло свого чоловіка і зачала від нього сина Гора. Довгий час доводилось переховуватись Ісіді з немовлям від братовбивця Сета, але, досягнувши повноліття, Гор заявив про своє виключне право на батьківський трон. Після запеклої боротьби Гор переміг узурпатора і оживив свого батька. Воскреслий Осіріс з почестями передав трон своєму сину, а сам став правителем загробного світу.

Гор зображався у вигляді сокола або людини з головою сокола. Його символом був сонячний диск з розпростертими крилами. Небесні світила − Сонце і Місяць вважались очима всевидячого Гора. Сам він уособлював сили світла, які ведуть постійну боротьбу зі злом і темрявою. Всі єгипетські фараони були наступниками „бога світла” і тому, в титулатурі кожного з них, обов’язково стояло ім’я Гора.

Єгиптяни визнавали, що син, повністю тотожний зі своїми батьками, тому дивилися на богів тріади не як на окремі божества, а як на три видозміни одного і того ж бога. Такі троїчні божества існували у всіх регіонах Єгипту, що підтверджується древніми пам’ятниками, в яких боги, незважаючи на різні імена, називаються „одним” або „єдиним богом”. В різних областях Єгипту імена богів тріади були різними, проте, в переважній більшості всі вони, як ми вже згадували, зводились до Осірічної тріади.

ІІІ. Проте, у вигляді трьохликих бовванів зображались не лише три окремі божества, об’єднані між собою керуванням вселеною або сімейними стосунками. Траплялись випадки, коли трьохлике зображення являло одного бога, виражаючи, множинністю лиць, його одноосібну владу у трьох сферах буття всесвіту.

а) Прикладом такого божества є Святовит прибалтійських слов’ян. Цей бог мав іншу назву – Триглав, оскільки тулуб боввана мав три голови. На думку європейських дослідників Еббона та Герборда, три голови символізували владу над трьома царствами – небом, землею та преісподнею. Еббон називає Триглава вищим божеством балтійських слов’ян. В Щецині його трьохголовий ідол стояв на головному (із трьох) священних пагорбів.

б) В пантеоні Древньої Греції визначне місце займала Геката. Описуючи її храм на острові Егіні, історик Павсаній зазначає, що „із богів егіняни найбільше шанують Гекату і щорічно справляють її містерії... Мені здається що Алкамед першим зобразив Гекату з трьома з’єднаними туловищами, котру афіняни називають Етинергідія (Хранитильниця фортеці) і котра стоїть в Афінах біля храму „Безкрилої перемоги” (Ніки)”[16]

Геката – древнє хтонічне божество*, яке після перемоги олімпійців над титанами зберегло свої архаїчні функції. Вона покровительствувала мисливству, скотарству, допомагала в суді, в народних зібраннях, в суперечках та на війні. Геката – страшна нічна богиня з палаючим факелом, зміями та зброєю в руках, являлась повноправною богинею неба, землі і преісподні. Це єдине божество, яке могло з’являтись почергово в трьох образах (масках), в залежності від сфери тимчасової діяльності. В образі Гекати тісно переплітаються хтонічно-демонічні риси божества, яке об’єднало два світи – живих і мертвих. Вона – морок, і разом з тим місячна богиня, подібна до Селени та Артеміди. Образ Гекати близький до образу богині Деметри – уособленні життєвої сили землі, та образу Персефони – володарки підземного світу. Римляни ототожнювали Гекату з Трівією –„богинею трьох доріг”[17]. Аналогом Гекати у слов’ян вважається Тригла, яка зображалась у вигляді жінки з одним туловищем та трьома головами[18].

Провідним розробником неоплатонічної тріадології був Плотін. Він народився в 205 р. по Р.Х. у єгипетському місті Нікополі. Навчався Плотін в Олександрії у легендарного філософа Аммонія Саккаса. Після участі в персидському поході імператора Гордіана – очолив свою школу в Римі, якою опікувався імператор Галіен. Написав ряд філософських трактатів, пізніше оформлених його учнем Порфирієм у вигляді „Еннеад”.

Онтологія Плотіна являє собою вчення про три первинні, ієрархічно між собою підпорядковані, іпостасі. Найвищим із них являється Єдине (Εν). Як зазначає А. Лосєв, Воно „охоплює все існуюче в одній неподільній точці так, що крім Нього не залишається більше нічого від Нього відмінного... Воно не піддається ніякому мисленню, пізнанню чи визначенню, Воно вище від всякого буття і сутності, Воно не є ні одним із існуючих понять чи категорій, Воно вище назви та імені”[21]. Із своєї повноти Єдине постійно виливає назовні надлишки досконалості, залишаючись при цьому незмінним. Визнаючи Єдине (Εν) ненародженим Абсолютом, Плотін вчив, що Воно не має ні волі, ні бажання, ні самоусвідомлення ані мислення. Позбавляючи, таким чином, Єдине основних властивостей, необхідних для „творіння”, Плотін, в деяких випадках, припускає наявність деяких форм мислення в Ньому: „перебуваючи в самому собі, Він не позбавлений ані свідомості, ані внутрішнього змісту, оскільки все у Його владі, все у Ньому і з Ним, в тому числі і життя, і свідомість, і чітке усвідомлення себе, що і є мисленням; але мисленням яке перебуває у вічному ідеальному спокої”[22].

Першою еманацією Єдиного є Ум (Νους). „Дією Ума нероздільна повнота Єдиного розчленяється на множинність ідей, з яких формується мислений світ. Ці ідеї по суті не є сторонніми предметами, по відношенні до Ума, а являються вічними його положеннями, його думками про Єдиного у множині. Таким чином Ум вічно звернений до Єдиного, і сам є цим зверненням”[23]. Вслід за першим колом еманації, де „Єдине, через Ум, усвідомлює розрізнення в Самому Собі… іде Душа – друга, реально відмінна категорія буття. На противагу Уму, повністю зануреного в Єдиного, Душа не мислить Єдине, Як свою внутрішню предметність, а постійно прагне до Нього і бажає єднання з Ним, як із чимось відмінним від себе. Єдине, Ум і Душу Плотін визначає як „три початкові іпостасі” з яких походить вселена”[24]. Окремі ідеї Ума являються рушійними силами Душі, а вся Душа в цілому – джерелом одухотворення і руху всього існуючого. В системі Плотіна Бог одночасно трансцендентний та іманентний, але не світу, а самому ніщо. Творчі ідеї входять в ніщо, і при цьому абсолютно нічого нового не утворюють, а поступово, в міру віддалення від Абсолюту, слабнуть і застигають[25]. Таким чином, Бог і світ, за вченням Плотіна, являються тотожними поняттями. Світ (у нашому розумінні цього слова) не створений Богом, а є лише еманацією, надлишком із повноти його внутрішнього буття. Вчення, за яким Вселена покоїться в Бозі, і є Його проявом називається – панентеїзмом.

Таким чином, розглянувши основні види язичницьких тріад, можемо приступити до розгляду, власне, християнської тріадології і лише після цього, зробити повноцінне їх порівняння.

Докоряючи Православ’ю, недоброзичливці твердять, що вчення про Пресвяту Трійцю почало розвиватись в Церкві під впливом поганської міфології та філософії не раніше ІІІ ст., а перші християни, навіть самі апостоли, нічого про Трійцю не знали.

Як виявляється, в усій Біблії жодного разу не зустрічається термін Трійця – загальноприйнятий в пізнішій християнській літературі. Авторам брошури „Следует ли верить в Троицу?” цей факт, дає підстави стверджувати, що триітарне вчення не є біблійним, а відтак і не може претендувати на істинність[26]. Проте, відсутність терміну не може стверджувати відсутності поняття. Святе Писання ж дає беззаперечні підстави для подальшого вживання терміну Трійця.

Вчення про Бога в Трьох Іпостасях міститься в Писанні як Старого, так і Нового Завіту. В Старозавітні часи, євреям, які і без того були схильні до політеїзму, таїна Пресвятої Трійці була відкрита частково. Святий Григорій Богослов пише: „Старий Завіт виразно вчив про Отця, з меншою виразністю про Сина; Новий відкрив Сина і дав вказівки про Божественність Духа; тепер перебуває з нами Дух, даруючи більш зрозуміле про нього пізнання. Небезпечно було раніш сповідання Отця, проповідувати Сина, і раніше визнання Сина, (обтяжувати) проповіддю про Духа Святого. Належало щоб Троїчне світло опромінювало нас поступово, поступами від слави в славу”[27].

Тим не менше, вказівки на троїчність Божества містяться в старозавітних текстах, починаючи вже книги Буття. Наприклад, перед створенням людини, Бог говорить про Себе у множинні: „Створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою” (Бут. 1;26), і далі, в цій же книзі Буття: „Ось Адам став як один із Нас” (Бут. 3;22); „Тож зійдімо, і змішаймо там їхні мови” (Бут. 11;7). Немає ніяких підстав вважати, що в цих випадках, множина вжита по відношенню до Бога за аналогією земних володарів, або для вираження повноти Божества, як твердять Свідки Єгови[28]. За винятком кількох місць, у всьому Писанні повнота і велич Бога вдало виражається за допомогою однини.

Наступного роду свідчення Троїчності в Старому Завіті святі Отці бачили в з’явленні Аврааму трьох Ангелів біля діброви Мамре, котрим патріарх поклонився і звернувся як до Одного, назвавши Його при цьому Господом (Бут. 18;1-3). Іншу вказівку на тайну Святої Трійці Отці Церкви бачили в трикратному славослів’ї Серафимів „Свят, Свят, Свят Господь Саваоф” (Іс.6;3). Окрім цього, в Старому Завіті є вказівки на існування Осіб до Яких Бог звертаючись називає Їх Господом: „Промовив до Мене Господь: Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив” (Пс.2;7);

Господь відкривався людству поступово, в міру його духовного зросту: „Коли ж настала повнота часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жони, і був під Законом” (Гал.4;4). Христос міг прийти у світ ще за життя перших людей, але сталось це, через тисячі років, коли люди „дозріли”, в повній мірі визнали глибину свого падіння і свою неміч без Бога. З пришестям Христа світ побачив Богоявлення: „Бога ніхто ніколи не бачив; Єдинородний Син, що в лоні Отця, Він явив” (Ін. 1;18). З цього часу починається Новий Завіт: серед людей з’явився Предвічний Бог, а не „найдосконаліша людина, як вчать Свідки Єгови”. Про це неодноразово говорить Сам Спаситель та його апостоли. Євангелист Іоан Богослов в своєму величному пролозі свідчить: „Споконвіку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, і життя було Світлом людей. І Світло в темряві світить, і темрява не огорнула його… Світлом правдивим був Той, Хто просвічує кожну людину, що приходить на світ. Воно в світі було, і світ через Нього повстав, але світ не пізнав Його. До своїх Воно прибуло, та свої відцурались Його… І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та істини, і ми бачили славу Його, славу як Єдинородного від Отця” (Ін. 1; 1-5, 9-11, 14). „Ми знаємо, що Син Божий прийшов, і розум нам дав, щоб пізнати Істинного, і щоб бути в істинному Сині Його, Ісусі Христі. Він Бог істинний і вічне життя!” (1 Ін. 5;20). Апостол Павло, відкидаючи будь-яку ущербність Божественної природи Спасителя стверджує: „…в Ньому перебуває вся повнота Божества тілесно. І ви маєте в Нім повноту, а Він Голова всякої влади й начальства” (Кол. 2;9-10); „…і від них же тілом Христос, що Він над усіма Бог, благословенний, навіки, амінь” (Рим. 9;5); „Безперечно – велика благочестя тайна: Бог явився у плоті” (1Тим. 3;6). Сповідував Христа своїм Богом також і апостол Фома взиваючи до Нього: „Господь мій і Бог мій!” (Ін. 20;28) Окрім свідчень апостолів, Сам Спаситель вказував на Свою божественну природу, чим викликав ненависть зі сторони багатьох іудеїв: „Я й Отець – єдине. Тут знов каміння схопили іудеї, щоб каменувати Його… Не за добрий учинок хочемо Тебе каменувати, а за богохульство, бо бувши людиною, за Бога Себе видаєш... ” (Ін. 10; 30-31, 33). Описуючи друге, славне пришестя Сина Божого автор Апокаліпсису Назарянина також іменує Богом: „І засурмив сьомий Ангел, і на небі гучні голоси виголошували: Перейшло панування над світом до Господа нашого і Христа Його, і Він зацарює на вічні віки! І двадцять чотири старці, що на престолах своїх перед Богом сидять, попадали на обличчя свої, та й вклонилися Богові, кажучи: Дякуємо Тобі, Господи, Боже Вседержителю, що Ти є і що Ти був, що прийняв Свою силу велику і царюєш!” (Одкр. 11;15-17).

Про Божественну сутність та іпостасне буття Святого Духа говорить Спаситель, обіцяючи послати апостолам іншого Утішителя: „І Я ублагаю Отця, й іншого Утішителя дасть вам, щоб перебував з вами повік, Духа істини, Якого світ прийняти не може” (Ін. 14;16-17). З наведених слів, ми бачимо, що Ісус Христос говорить про Духа Святого як про рівну Собі Особу, а не безлику силу. Іншого разу Спаситель, ставить Святого Духа навіть вище Себе й Отця: „Істинно кажу вам: простяться людським синам усі гріхи та хула, якою б вони не хулили; хто ж буде хулити Духа Святого, тому не буде прощення” (Мк.3;28-29). Навчені Господом, апостоли визнавали Духа Святого Богом: „І промовив Петро: Ананіє! Чому сатана наповнив твоє серце, щоб ти Духу Святому сказав неправду… Ти не людям неправду сказав, але Богові” (Дії.5;3-4). Свідки Єгови твердять, що Святий Дух є всього-на-всього силою, енергією Отця. Однак ця думка не заходить підтвердження в Святому Писанні, оскільки в ньому про Святого Духа і про силу Божу говориться як про окремі поняття: „Ангел промовив їй у відповідь: Дух Святий зійде на Тебе, і сила Всевишнього осінить Тебе” (Лк. 1;35); „Та ви приймете силу, як Дух Святий зійде на вас…” (Дії.1;8); „Бо Євангеліє наше було для вас не тільки у слові, а й у силі, і в Дусі Святім… І ви стали наслідниками нам і Господі, прийнявши слово в при великих утисках з радістю Святого Духа” (1Сол. 1;5-6). Слід зауважити, що радість, як почуття, властива особистісним істотам, безлика ж енергія радіти не може.

Окрім наведених цитат, що підтверджують Божество Сина і Святого Духа, в Писанні Нового Завіту неодноразово згадуються всі три Іпостасі разом, що, певним чином підкреслює Їх рівність між Собою. Бог, у всі Своїй повноті, вперше відкрився людям під час Хрещення Господнього: „І, охрестившись, Ісус вийшов зразу ж з води, – і ось розкрилися Йому небеса, і побачив Іоан Духа Божого, Який сходив мов голуб, і спускався на Нього. І ось голос лунає з неба: Це є Син Мій Улюблений, в Ньому Моє благовоління” (Мф.3;16-17). День Хрещення Господнього в Церкві іменується Богоявленням, оскільки під час Хрещення людству одночасно було явлено Бога Сина, котрий хрестився від Іоана, присутні чули голос Бога Отця, і бачили сходження Святого Духа. Возносячись на небо, Син Божий заповідав Своїм послідовникам: „Отже ідіть навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мф.28;19). Це ще одна пряма вказівка на троїчність Божества. Коментуючи даний текст, святий Амвросій відзначив: „Сказав Господь: во ім’я, а не в імена, тому що один Бог”[29].

Свідчення про Святу Трійцю міститься і в апостольському привітанні: „Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і причастя святого Духа нехай буде з усіма вами” (2Кор.13;13). Апостол Іоан також пише: „Бо троє свідчать на небі: Отець, Слово і Святий Дух; і ці троє єдине” (1Ін.5;7)*.

Як бачимо, наведенні тексти дають вагомі підстави для християн сповідувати в Трійці Єдиного Бога. А помилка Свідків Єгови, як і більшості єретиків, полягає в тому, що вони часткове сприймають за ціле. Беручи до уваги уривки біблійних фраз часто не рахуються з контекстом, в якому таки є вказівки на божественність і рівність всіх іпостасей.

Втім, кожному читачу зрозуміло, що крім наведення виписок із Біблії, в кожної сторони є певні підстави на користь яких підбираються цитати. Свідки Єгови читають Святе Писання очима старозавітного законника і відмовляються бачити в ньому будь-кого окрім Єгови. Православні ж християни найперше спираючись на традиції святоотецького тлумачення стверджують, що в разі спотворення християнської тріадології все його богослів’я стає (аморальним) і незрозумілим.

Якщо Христос був творінням (навіть найдосконалішим), то драма Ісуса Назарянина втрачає своє сакральне, для людства, значення, і перетворюється на трагедію. Якщо Христос не Бог, то на якій підставі Бог називає Себе любов’ю? В чому вона проявилась? В страті одного творіння заради інших? Якщо Христос не Бог, то Бог Отець Аріан і Свідків Єгови, Котрий відмовив в Гефсиманському саду пронести чашу страждань мимо свого творіння, нічим не краще жорстокого Деміурга маніхеїв. З цього приводу досить вдале зауваження до Свідків Єгови робить у своїй книзі „Если Бог есть Любовь…” диякон Андрій Кураєв: „Євангеліє вчить, що немає більшої любові коли хто душу свою положить за ближнього. Але Бог, даючи цю заповідь, на думку Свідків Єгови, Сам поступає по іншому. Не своє життя віддає заради людей, а життя самих же людей, кращого із людей заради прощення гірших. Чужим стражданням Бог омиває чужі гріхи.   Споглядаючи на смерть Христа, Бог вирішує змінити Своє гнівливе ставлення до людей. Кров Христа застилає Йому очі так, що Він вже не бачить інших беззаконь і все прощає. Бог проливає чужу кров, щоб змінити Своє ставлення до людей”[30].

І дійсно, якщо Христос не Бог, а лише великий учитель, пророк, то Новий Завіт практично нічого нового людству не приніс. В Старому Завіті, люди заради умилостивлення Бога за свої провини, вбивали тварин; в Новому ж Завіті – отари безневинних овець замінили стратою безгрішної, чистої людини. Якщо не „Бог явився у плоті”(1 Тим. 3; 16), і не Сам творець прийняв вражену гріхом плоть щоб її зцілити, то виходить, що Бог змінив Своє відношення до людей лише через „якісне покращення” жертвоприношення.

Аріани, а вслід за ними й Свідки Єгови, намагаючись у своєму вченні зберігати принципи формальної логіки, самі потрапили в її пастку. Стверджуючи, що Абсолют не може втілитись, єговісти заставили Його змінюватись. Саме це, згідно з їх вченням сталось близько 2-х тисяч років тому. Не в людському єстві почались онтологічні зміни, а Отець, побачивши найбільше із можливих злодіянь людства змінив своє ставлення до власного творіння.

Якщо Христос лише „посланець”, „великий учитель” то апостольська проповідь Христа є витонченою атеїстичною пропагандою, і найпершим безбожником був апостол Павел, котрий „…бажав би нічого не знати крім Христа, і Того розп’ятого…” (1 Кор. 2; 2). Якщо на Хресті був не Сам Бог, то виходить, що Христос не відкрив Отця, а навпаки Своїм Хрестом закрив Його.

Лише в одному випадку ми можемо з релігійним і моральним благоговінням віднестись до Євангельської проповіді: якщо на Голгофському Хресті побачимо Того, Хто раніше із нічого створив всесвіт[31].

Жодному з догматів Церква не приділила стільки уваги і богословських праць як догмату про Пресвяту Трійцю. Для християн він є наріжним каменем всього богослів’я. Тим не менше, покритий завісою глибокої таємничості і повної неприступності для людського розуму. Тому Троїчний догмат для багатьох перетворювався на камінь спотикання. Всі спроби його раціонального осмислення неминуче приводили до появи нових єресей. В залежності від напрямку єретичного спотворення, християнськими апологетами поступово розкривалась і визначалась та чи інша сторона догмату. Розвинене тринітарне богослів’я християн є скоріше наслідком появи тринітарних єресей ніж причиною їх виникнення. Доказом цього є вся історія християнського богослів’я, часи розвитку якого, завжди співпадали з епохами найбільших єретичних смут. Як подразники викликають в живому організмі здорову реакцію, так і появі догматів завжди передували єресі.

В неопротестантському середовищі часто зустрічається думка, що догмати Православної Церкви продукувались богословами поетапно і чисто з корисливих цілей. Проте, аналізуючи історію Церкви, бачимо, що християнське богослів’я формувалось виключно за потребами часу, а не чиєїсь користі. В часи найбільших єретичних спотворень, „ніби на замовлення” з’являлись талановиті богослови, які мудро відстоювали істинне вчення, а коли час доленосних суперечок минав, їх місце поступово займали сповідники, мученики, блаженні, угодники, преподобні... Так було і в історії розкриття тринітарного догмату.

В центрі довгих суперечок про Пресвяту Трійцю стояло питання про Божество Спасителя. І хоча апогей боротьби за троїчний догмат припав на IV ст., Церква вже з І ст. була вимушена відстоювати своє вчення про Божество Христа, тобто, так чи інакше, боротись за троїчний догмат. Християнське благовістя про втілення Сина Божого стало „каменем спотикання” як для іудеїв так і для еллінів. Іудеї тримались вузького монотеїзму і не допускали будь-якої множинності. Елліни ж, хоча і поклонялись багатьом богам, та визнавали матерію і плоть джерелом зла. Тому вони не могли сприйняти вчення, згідно з яким Слово стало плоттю (Ін. 1;14). За вченням тодішніх провідних філософів, мерзенна людська плоть не могла ввійти в єднання з неприступним Божеством.

Якщо більшість іудеїв та еллінів не могли прийняти Христа як Сина Божого, то в християнському середовищі спроби пояснити засобами людської логіки велику таїну Божого Триєдинства неминуче приводили до появи єресей. Одні єретики уявляли Трійцю лише як Монаду де Іпостасі повністю розчинялись у Божественній Природі. Інші, навпаки, руйнували природню єдність Трійці і розділяли Її на три окремі, нерівні між собою, істоти. Православ’я ж завжди зберігало рівновагу у своєму вченні про Трійцю, в якому Іпостасі не руйнують єдинство Природи і Природа не поглинає іпостасі.

Історія розкриття троїчного догмату умовно поділяється на два періоди. Перший охоплює проміжок від появи перших єресей до виникнення аріанства, другий – відзначається запеклою боротьбою з аріанством та духоборством. Під час боротьби з монархіанством (перший період) Церква головним чином акцентувала увагу на Іпостасності Лиць Святої Трійці. В другий період вся увага богословів зосереджувалась на розкритті вчення про Єдиносущність Божественних Лиць.

Вчення Ранньої Церкви про Трійцю дійшло до наших днів у формі хрещальних символів віри. Ось деякі з них: „Вірую в Бога Отця Вседержителя і в Ісуса Христа, Сина Його єдинородного, Господа нашого, що народився і постраждав, і в Святого Духа”; „Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя і в єдиного Господа нашого Ісуса Христа, єдинородного Сина Його, що родився від Духа Святого і Марії Діви... і в Духа Святого”[32]. В цих символах Церква вказувала лише на те, що Свята Трійця відкрилась людям в народженні Сина Божого від Духа Святого і Діви Марії. Характер взаємовідносин Трьох Лиць в символах, як бачимо, зовсім не з’ясовується. Мужі апостольські в своїх творах майже буквально повторювали вислови Писання про Лиця Святої Трійці. Климент Римський в першому посланні до Коринфян, похваляючи їх поведінку, нагадує, що страждання Бога вони мали постійно перед своїми очима. Антіохійський єпископ Ігнатій Богоносець, страчений при імператорі Траяні (98-117), у посланні до Ефесян називає Христа втіленим Богом: „Бог у плоті, у смерті істинне життя, від Марії і від Бога… Господь наш Ісус Христос”[33], в іншому місці говорить: „Бог наш Ісус Христос, з волі Божої був зачатий Марією… від Духа Святого”[34]. В посланні до Римлян св. Ігнатій також іменує Христа Богом: „Бог наш Ісус Христос перебуває у великій славі…”[35]; „Славлю Ісуса Христа Бога, Який врозумив вас”[36].

З ІІ ст. починається істотне пожвавлення в царині християнського богослів’я, коли на тлі церковного життя з’являються перші апологети – захисники християнства перед світською владою та гностицизмом. Апологети першими почали богословствувати про Божественні Іпостасі.

Очевидно, керуючись бажанням приписати ранніх апологетів до своєї общини, служителі „Сторожової вежі” у вищезгаданій брошурі представляють їх проповідниками антитринітарного вчення: „Поширене сьогодні вчення про Трійцю… не знаходить підтримки в словах Іустина Мученика, і це спостереження можна віднести до всіх до-нікейських Отців…”[37]. З правдивістю цих слів досить важко погодитись, беручи до уваги вчення Іустина в усій його повноті, а не окремі уривки його творів. Звичайно, в творах Іустина Філософа ми не зустрінемо специфічної нікейської термінології, але Іустинові „Апології” та „Розмова з Трифоном Іудеєм” дають нам підстави говорити про визнання Філософом Божественної природи за всіма Іпостасями Трійці. Розмірковуючи про природу Сина Божого, Іустин неоднозначно вказує на її Божественність. В „Бесіді з Трифоном Іудеєм” апологет називає Ісуса Христа „Господом і Богом” (κύριος καὶ Θεός)[38]; в іншому місці втіленого Спасителя іменує „Богом сущим раніш віків” (Θεὸς ών πρὸ α̉εώνων)[39]. Ніби даючи відповідь на запитання брошури Свідків Єгови „Является ли Иисус Христос Всемогущим Богом?”, Іустин Філософ сповідує Спасителя „Всемогутнім Богом” (Θεὸς παντοκράτωρ)[40]; і далі визнає Христа Богом і Господом в тому ж розумінні, в якому є Бог і Господь Отець[41].

Духа Святого Іустин в своїх творах найчастіше називає „Духом пророчим” (τὸ προφητικὸ̀ν πνευ̃μα). Сповідуючи перед язичниками віру християн він говорить: „... сповідуємо ми як Отця, так і народженого від Нього Сина... рівнозначно і Духа пророчого шануємо і поклоняємося, воздаючи честь словом і істиною”[42]; „...Ми знаємо, що Він (Ісус Христос) Син Самого Істинного Бога, і ставимо Його на другому місці, а Духа пророчого на третьому”[43]. Розповідаючи про хрещення навернених, Іустин говорить: „Ми проводим їх туди, де є вода, і вони відроджуються таким же чином як ми відродились, ...омиваються водою в ім’я Бога Отця і Владики всього, і Спасителя нашого Ісуса Христа і Духа Святого”[44]. Приведені місця настільки очевидні, що не можуть залишати ніякого сумніву відносно того, що Іустин Філософ визнавав іпостасне буття за всіма Лицями Єдиного Божества.

Ще один християнський апологет перших століть – Афінагор, у „Проханні за християн” вказує, що в Єдиного Найвищого Бога є Син – Слово Отця, Його ідея і енергія так, що „Ним і через Нього все створено”[45]. Син є одним цілим з Отцем „за єдинством і силою Духа”[46]. Крім Сина від Бога сходить „Дух Святий, який діє у пророках, сходить подібно сонячному променю, витікаючи із Нього і повертаючись до Нього[47]. Захищаючи перед світською владою християнську віру, Афінагор говорить: „Хто не здивується почувши, що називають безбожниками тих, котрі сповідують Бога Отця, Сина і Духа Святого та визнають їх єдинство в силі і розрізняють в порядку”[48]; „…Ми визнаємо Бога і Сина Його – Слово, і Духа Святого, котрі є одним по силі Своїй: Отця, Сина і Духа; тому, що Син є розум, Слово, Мудрість Отця, а Дух є сходження Його, як світло від вогню”[49]. Як бачимо, при певній схильності до субординаційності, тринітарне богослів’я Афінагора стоїть дуже близько до Нікейської формули єдиносущності Божої.

Св. Феофіл являється першим християнським письменником, який використав термін „Трійця”, по відношенні до Бога. В другій книзі „До Автоліка” апологет зазначає: „Три дні, які були ще до створення світил є образи Тройці: Бога, Його Слова і Його Премудрості”[50]; „Бог, маючи Своє внутрішнє Слово в Особистих надрах, породив Його разом зі Своєю Премудрістю. Це Слово Він мав в якості Помічника в Своєму ділі творіння і через Нього все було створене; Воно називається „Началом”, тому що володарює і начальствує над всіма речами, створеними Ним. Саме це Слово, будучи Духом Божим, Початком, Премудрістю і Силою Вишнього, сходило на пророків і через них говорило про творіння світу та про все інше. Адже при творінні світу пророків не було, але була Премудрість Бога, перебуваючи в Ньому, і Святе Слово Його, що завжди співіснує з Ним”[51]. В цьому уривку рельєфно відображені деякі характерні риси тріадології св. Феофіла – Св. Дух ототожнюється з Премудрістю (хоча спостерігається деяка неясність термінології, властива більшості до-нікейських Отців).

З виникненням гностицизму, християнське богослів’я вступає в нову фазу боротьби. Тут виступає богослів’я св. Іринея Ліонського та св. Іполита Римського, яке дещо з іншої сторони висвітлює християнське віровчення.

Захищаючи істину єдинства Божого, св. Іриней відстоював і Троїчність Божества. З Богом завжди присутні Слово і Премудрість, Син і Дух. Оскільки св. Іриней вважав недопустимим займатися дослідженням найвищих тайн віри, то про Іпостасі Пресвятої Трійці він говорив дуже мало[52]. Із написаного Іринеєм ми можемо побачити, що крім Бога Отця він визнає Божественне походження і за Сином Людським. В творі „Проти Єресей” Іриней називає Спасителя Єдиним Богом, при цьому зауважує, що Богом не називають нікого, крім Бога і Господа всього і Сина Його Ісуса Христа; що ангелам ніколи не давались імена Бога (Кн. ІІІ; 6,3,5)[53]; що волхви принесли Ісусу дари як Богу (Кн. ІІІ; 9,2)[54]; що „всі Пророки й Апостоли і сам Дух називає Його у прямому розумінні Богом і Господом, Царем вічним, єдинородним, і Словом втіленим” (Кн. ІІІ; 19,2)[55].

Мелітон Сардійський говорив про Христа, що Він є Бог і Чоловік, а християни поклоняються не камінню, але Богу Слову.

Св. Іполит Римський найбільше у своїх творах розмірковував про тайну Предвічної Трійці. Особливо про відношення Сина Божого до Бога Отця. Але до нас дійшли лише уривки з цих творів. Оскільки єретик Ноет ототожнював Ісуса Христа з Богом Отцем, то св. Іполит говорить, що Бог Отець породив із Себе досконале Слово вільно, а не з необхідності, і єдність Слова з Отцем полягає в тому, що Слово є силою Отця.

Хоча в роздумах св. Іполита про Сина Божого є неточності, але головна думка його зрозуміла: Слово з Отцем за єством єдине. Лише Воно походить від Отця шляхом народження, тоді як всі предмети світу створені з нічого. На питання, яким чином Син може народитися від Бога, св. Іполит відповідає, що не у владі людини осягнути неописане мистецтво Творця. „Ти запитуєш про народження Слова, Яке Бог Отець зі свого бажання народив. Досить тобі знати, що Син Божий з’явився для твого спасіння”. (Проти Ноета 16)[56].

Немає жодних сумнівів у тому, що св. Іполит приймав вчення Церкви про Триєдиного Бога і на третьому місці ставив Духа Святого. Син заповів по воскресінні апостолам: „Ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Такою заповіддю Він дав їм ясно зрозуміти, що хто пропустить „хоча б єдину літеру з цього”, то не прославить Бога належним чином; тому, що „Отець прославляється в Трійці”. Тільки той істинно вірить у Єдиного Бога, хто істинно вірить в Отця, Сина і Духа Святого (Проти  Ноета 14)[57].

Оріген називає Ісуса Богом і „образом невидимого Бога, котрий являє нам Отця” (кн. Буття Х, 6); „Богом і людиною, котрий має все, що має Отець і навіть є тим самим Богом і Господом що і Отець” (Проти Цельса VІІІ. 26, 67)[58].

Таким чином, навіть коротко ознайомившись із вченням отців і вчителів Церкви перших двох століть, ми можемо переконатись в безпідставності сектантських закидів щодо антитринітарності ранніх християн. Подальша історія розкриття троїчного догмату була набагато складнішою і водночас значно продуктивнішою. Зустрівшись у ІІІ-IV ст. з аріанством, Церква вперше відчула серйозну потребу у детальному формулюванні вчення Церкви про Пресвяту Трійцю. Як виявилось, в біблійному тексті немає відповідної термінології для викладення цієї тайни. Вперше це особливо гостро відчули православні отці в суперечках з аріанами на Першому Вселенському Соборі 325 року. Всі біблійні вислови про Божественність Сина аріани перетлумачували на свій лад, щоб довести, що Син не є Богом. Наприклад, православні хотіли ввести у визначення Собору щодо Сина біблійний вислів „із Отця”, та аріани заперечили, що все із Бога, бо „єдиний Бог, із Нього ж усе” (1 Кор. 8, 6; 2 Кор. 5, 18). Коли православні отці, посилаючись на слова апостола Павла із послання до колосян, говорили, що Син є образ Бога невидимого (1;15), аріани відповідали, що і людина є образом Бога (1 Кор. 1; 6). Таким чином, в усій Біблії не знайшлося жодного терміну, який би чітко стверджував Божественність Сина і не давав змоги єретикам для спекуляцій. Для цього отцям першого Вселенського Собору довелось шукати відповідні поняття у філософській площині, і такі терміни були знайдені. Для визначення загальної Природи для всіх Лиць Пресвятої Трійці отці скористались терміном „сутність” (гр.−ου̉σία). Щоб виключити можливість невірних припущень, ніби ця Сутність належить у більшій мірі Якомусь із Лиць (наприклад Отцю), потрібно було ввести ще одне поняття − „єдиносущний” (гр.−μοουσιoς). Цей термін дозволив з необхідною чіткістю виразити тайну Триєдиного Божества. „Єдиносущний” означає тотожний (той же самий за сутністю). Внісши термін „єдиносущний” в Символ Віри, отці Собору позбавили єретиків будь-якої можливості перетлумачити на свій лад сформульоване віросповідання,[59].

Щоб більш чітко вказати на різницю між Божественними Лицями, богослови IV ст. ввели ще один термін: „іпостась” (гр.− υ̉ποστασις). Воно дозволило підкреслити неповторність, особистість кожного Лиця Пресвятої Трійці. Грецька філософія не знала тайни особистості і не мала відповідного поняття. Слово υ̉ποστασις, в грецькій літературі було синонімом слова ου̉σία – сутність, існування. Святі отці змінили значення першого з цих термінів. Починаючи з нікейського періоду, в християнському богослів’ї терміном „іпостась” позначається особистість. Таким чином, грецькі отці не просто запозичили філософську термінологію, але повністю її „переплавили” для того, щоб краще передати християнську істину. Згідно нікейської термінології, „ ου̉σία ” означає сутність, те загальне що об’єднує предмети (особистості) одного роду, а „іпостась – індивідуальне: особистість або конкретний предмет. При цьому Отці вказували, що поняття „ου̉σία” (як загальне) та іпостась” (як індивідуальне) можна застосовувати по відношенню до Пресвятої Трійці з певними застереженнями, а саме: в жодному разі не можна застосовувати цю термінологію по аналогії з людським родом; оскільки всі людські особистості, маючи єдину сутність, живуть при цьому відособлено, роздільно один від одного. При такому використанні вищезгаданих термінів по відношенні до Трійці, ми неодмінно дійдемо до трибожжя. Тому Василій Великий уточнював, що ου̉σία”, Сутність трьох Іпостасей абсолютно єдина[60].

Перед тим як ми перейдемо до заключної частини нашого дослідження − порівняння християнської тріадології з основними типами язичницьких тріад – необхідно уточнити головні властивості християнської Трійці.

  1. Єдиносущність − у всіх трьох Лиць Пресвятої Трійці Єдина Божественна Природа.
  2. Триєдність − Пресвята Трійця являється Єдиним Богом.
  3. Нероздільність − всі Лиця Божества хоча і є самобутніми, разом з тим є і нероздільними. За вченням Церкви, Іпостасі завжди виступають разом, і тому немислимо, щоб будь-яка із Осіб Пресвятої Трійці діяло автономно від інших.
  4. Соприсносущність − Отець, Син і Дух Святий завжди існують разом, разом і діють.
  5. Специфічність − хоча всі Три Лиця Трійці являються нероздільними і єдиносущними, кожна Іпостась має свою специфіку, індивідуальні особливості.

Язичницькі тріади першого типу складаються з трьох верховних богів, об’єднаних в керуванні Всесвітом. Володарювання над світом являється єдиним об’єднуючим елементом в цьому виді тріад. Кожен з трьох цілком автономних богів має власну сферу керування на землі, свій „наділ”. Наприклад Зевс − Землю, Посейдон − Моря, Плутон − Преісподню. Кожен з них є повновласним господарем свого наділу, і при цьому не може без дозволу співправителів втручатись в чужі володіння. Стосунки між цими богами такі ж як і стосунки намісників трьох провінцій однієї неподільної держави. Як і в житті людей між верховними управителями трапляються сватки, інтриги і навіть війни, так само і в житті богів.

Тріади „співправителів” формувались із верховних богів, але крім них, на зразок земної бюрократії, були цілі пантеони нижчих богів-помічників.

Таким чином, перший тип язичницьких тріад можна умовно розділити на два підвиди, в залежності від образу співуправління:

а). у першому варіанті світ був поділений на три окремі частини, кожна з яких була у володінні одного бога. До цього підвиду відноситься древньогрецька тріада: Зевс, Плутон, Посейдон; вавилонська: Ану, Бел, Еа; древньохалдейська: Сін, Самас, Іштар та велика кількість греко-римських кабірів, сформованих за принципами співправління.

б). в другому підвиді володарювання богів над світом відбувалось за принципами гілок влади. До цього типу тріад відноситься древньоарійська тріада: Індра, Агні, Сур’я, та тріада індуїстська: Вішна, Шіва, Крішна. Проводячи аналогію між цими богами і земними володарями, їх можна порівняти з трьома гілками влади однієї держави. Вішну − творець, Крішна − промислитель, Вішну − руйнівник. Повноваження кожного з богів поширюються на весь всесвіт, але в межах своєї компетенції. Всі три боги живуть індивідуальним життям, мають сім’ї, дружин, дітей. При потребі можуть втілюватися, точніше приймати різні вигляди земнородних, для виконання певних місій.

На переліку тріад, типу (співправителів) ми могли б і поставити крапку, але, як ми вже згадували на початку нашого дослідження, в єговістських брошурках, серед переліку цих тріад, поміщено блюзнірські зображення християнської Трійці, як натяк на генетичний зв’язок між ними. З’ясуємо наскільки це правдиво.

Пресвята Трійця, за християнським вченням, являється Єдиносущною, а такою неможна назвати жодну з перерахованих вище тріад. Єдиним об’єднуючим началом для цих тріад є неподільний світ. Християнська Трійця нероздільна, боги ж перерахованих тріад абсолютно автономні.

Іпостасі Пресвятої Трійці об’єднані любов’ю і між ними ніяких протиріч бути не може, стосунки ж між язичницькими богами-співправителями надто часто характеризуються протистоянням.

За християнським вченням, кожна з Іпостасей Пресвятої Трійці є повноцінним Богом, і разом з тим християнство є монотеїстичною релігією, оскільки сповідує одного Бога при троїчності Іпостасей. Язичницькі ж верховні боги є окремими божествами, які єднаються лише неподільним скіпетром.

Православні християни сповідують Єдиного Бога, існування Якого, за законом здорового глузду, виключає можливість існування інших богів, чи напівбогів. Абсолют може бути лише один, якщо їх більше, то це вже не абсолюти; їх властивості не абсолютні. Жодна з язичницьких тріад не виключала існування нижчих богів, а лише стояла на чолі їх пантеону.

Другий тип язичницьких тріад складають так-звані сімейні тріади. Це, по суті, божественні сім’ї, де один з богів був плодом двох інших. Якщо тріади першого типу були здебільшого одностатеві, то в сімейних тріадах, окрім чоловічого, обов’язково повинно було бути і жіноче начало, а від них народжувався третій бог. Наприклад, Зевс, Гера і їх дочка Афіна; римський аналог божественної сім’ї Олімпу – Юпітер, Юнона та Мінерва; Осіріс, Ісіда і їх син Гор – Єгипетська сімейна тріада.

Внутрішнє життя божественних тріад було далеким від ідилії, в міфах про цих богів містяться сцени сімейних сварок, інтриг а подекуди й бійок.

Зважаючи на той факт, що найменування іпостасей християнської Трійці носять характер сімейного стану, критики християнства не погребували можливістю віднести Пресвяту Трійцю до категорії сімейних тріад. Та як виявилось, при укладені християнського вчення в бажану ними схему, зіштовхнулися із серйозними труднощами. В Пресвятій Трійці є Отець, є Син але немає жіночого начала, без якого сімейна тріада не мислиться. Будь-які спроби представити Святого Духа жіночим началом потерпіли крах. В язичницьких тріадах жіноче начало завжди займає друге місце, в християнській же теології на другому місці завжди стоїть Син.

Боги сімейних тріад мають подібні природи, іпостасі ж християнської Трійці єдиносущні (μοουσιoς).Члени божественних сімей не були рівні між собою, тоді як всі Іпостасі Пресвятої Трійці рівнопоклоняємі і рівнославимі.

Католицькі богослови ХІ ст. внісши в своє богослів’я вчення про (Filiocve), тим самим наблизили троїчний догмат до головного принципу сімейних тріад − третє божество є плодом двох інших. Таке вчення було засуджене Православною Церквою як єретичне і таке, що суперечить головним засадам православного віровчення.  

До третього типу тріад відноситься еллінська Геката − богиня неба, землі і преісподні. Геката хоча й була многоликою шанувалась древніми греками як одне божество, оскільки, за їх вченням, ніякої множинності в ній не було. Геката одноосібно володарювала в трьох сферах всесвіту, тому часто зображалась з трьома обличчями, або навіть трьома головами. Різні лики Гекати були своєрідними образами-масками богині, в залежності від сфери її тимчасового володарювання. Цей образ досить віддалений від образу Пресвятої Трійці, хоча в християнському середовищі були спроби їх зближення. Так, в ІІІ ст. римський пресвітер Савелій Птолемаїдський запропонував свою версію тріадології, згідно з якою Бог є абсолютно неподільною Монадою: у Старому Завіті Бог Отець виступав в ролі законодавця, в Новому – як Спаситель (Бог Син), а з дня П’ятидесятниці – як Святий Дух. Ера Духа також завершиться, і Монада знову повернеться в першопочатковий стан абсолютного спокою. Відповідно до вчення Савелія Отець, Син і Дух Святий є лише масками одного і того ж Божества. Як бачимо це повністю збігається з еллінським богослів’ям трьохликої Гекати. Єресь Савелія була засуджена рядом Помісних соборів, як неприпустимий варіант розв’язання богослівської апорії.

Особливе місце в ряді позахристиянських тріад посідає неоплатонічна тріада. Саме з нею більшість критиків пов’язує християнську тріадологію. У неодноразово згаданій нами брошурі „Следует ли верить в Троицу?” настирливо навіюється, що „вчення про Трійцю формувалося поступово, і відбувалося це досить пізно… це вчення бере свій початок із джерела, яке немає нічого спільного з іудейськими чи християнськими Писаннями… воно сформувалось і було прищеплене християнству зусиллями Отців, які знаходились під впливом філософії Платона”[61]. Такі гасла очевидно досить ефектні, оскільки питання не просте, і тому далеко не всі читачі зможуть самотужки перевірити їх достовірність.

За логікою Адольфа Гарнака і прихильників його позиції, спотворення християнського віровчення відбувалось в силу хронологічного віддалення від євангельських часів. Насправді ж те, що критики традиційного християнства називають „зрадою першопочаткового вчення” можна порівняти зі зрадою плодоносного дерева, яке своїми плодами нібито зраджує період розквіту. Формування тринітарного вчення християн насправді було досить складним, і навіть набагато складнішим ніж його описують критики.

Віддаючи належне історичній справедливості, слід визнати, що вплив неоплатонізму на ранніх Отців Церкви був досить сильним[62]. Не важко прослідкувати, що практично у всіх християнських авторів до-нікейської, (тобто до-аріанської) епохи прослідковується субординаційність і космологізм у викладенні тринітарного вчення. Лише під час запеклої боротьби з аріанством християнська тріадологія остаточно пориває з субординаційністю, і взагалі – усім, що зближувало її з неоплатонізмом. Про це досить вдало висловився прот. Г. Флоровський: „каппадокійське богослів’я було не стільки засвоєнням, скільки переборенням неоплатонізму”[63]. І дійсно, в богослів’ї до-нікейських Отців ми знаходимо набагато більше спільного з неоплатонізмом, ніж у богословів після-нікейського періоду. Можна сказати навіть більше, перемігши аріанство, Церква здолала колосальний вплив неоплатонічної філософії. Тому є цілком справедливим висновок А.Куплєтського, що „троїчність неоплатонізму може бути визнана джерелом християнської тріадології, лише в тому випадку, коли християнство станемо розглядати по зовнішній стороні його вчення про троїчність тотожним з аріанством, подібність котрого з неоплатонізмом дійсно досить велика”[64].

Свідкам Єгови, котрі симпатизують аріанству, корисно усвідомити, що їх богослів’я має набагато тісніший зв’язок з неоплатонізмом, ніж православне вчення (яке вони критикують). В системі Плоніна лише Єдине, в Арія лише Бог Отець, володіє повнотою буття, все інше є творінням, покликаним до буття із повного небуття. У Плотіна Ум і Душа Світу є результатом саморозкриття Єдиного, в Арія, відповідно, – Син і Святий Дух, є продуктом діяльності Отця. Зробивши в своїй теології поступку неоплатонізму, Арій зводив нанівець весь зміст християнства як релігії Боговтілення. Бо що чудесного в тому, що творіння стало творінням, і постраждало за інші творіння?

Починаючи з нікейського періоду, православна тріадологія повністю порвала з неоплатонізмом. Щоб переконатись у цьому варто порівняти остаточно сформований троїчний догмат, з плотіновською концепцією тройці. Іпостасі Пресвятої Трійці рівночесні, рівнопоклоняємі і єдиносущні. В плотіновські тріаді панує субординаційність: Єдине більше Ума, Ум більше Світової Душі. Тут не може бути й мови про єдиносущність, оскільки три іпостасі, у Плотіна, є трьома сферами буття, а не живими Особистостями, як ми це бачимо в християнстві. Друга Іпостась Пресвятої Трійці, за православним вченням, предвічно народжується від Отця, Третя Іпостась від Отця походить. Іпостасі ж плотінової тріади утворюються шляхом еманації Єдиного.

Роблячи підсумок у нашому порівнянні, наведемо думку авторитетного дослідника античної філософії А. Лосева. Він, порівнюючи обидві тріадології, зазначає: „необхідно чітко відмежовувати Плотіновську троїчність від християнської. Запам’ятаємо раз і назавжди: неоплатонічна тріада носить виключно пантеїстичний, космологічний характер. „Отець” і „Син” у Плотіна − безликі космічні потенції, в той час як християнський догмат виростає з особистісного досвіду. В християнстві, звісно, були свої єретичні „відхилення”. Найбільш яскравим відхиленням в тринітарній проблематиці було аріанство, яке розуміло взаємовідношення Лиць Божества за типом космічної ієрархії, так, що Син являвся творінням Отця. Проте ортодоксальне вчення стоїть на позиції Їх абсолютної рівноцінності, і вся містична діалектика триєдинства завершується до будь-якого світу, творіння і матерії. У Плотіна ж ми бачимо те, що в науці називається субординаційністю, тобто тут Син менший від Отця, Світова Душа менша від Сина, Космос менший Душі і т.д. − єдиний і послідовний ієрархічно-еманаційний ряд, включно із останніми точками загасаючої матерії. Хто не розуміє пантеїстично-космологічної неоплатонічної тріади і ототожнює її з християнським тринітарним догматом, той не розуміє тут нічого”[65].

До перерахованих відмінностей між православною і неоплатонічною тріадологіями слід додати християнське вчення про Боговтілення Другої Іпостасі Пресвятої Трійці. Нічого подібного у Платона чи Плотіна ми не знайдемо, оскільки це протирічить всьому їхньому вченню.

„Відзначаючи недосконалість тріадології Плотіна, – пише Л. Карсавін, – ми зовсім не хочемо применшити його філософський подвиг. Він спрямував свій погляд на Сяйво Триєдиної Істини; і не його вина, що Істина засліпила його очі. Навіть в сутінках засліплення він не забув того, що йому довелось побачити, і, жертвуючи колосальною логікою свого мислення, наважувався стверджувати Триєдність. Він бачив і єдину сутність, і Отця, і Сина, і Духа, і хоча не вмів Їх розрізнити, змішуючи Їх в Єдиному і Умі”[66].

Таким чином, порівнюючи християнську тріадологію з язичницькими, ми довели, що християнська Трійця не підпадає під жодну класифікацію. Її не можна віднести ні до однієї з відомих нам видів божественних тріад, оскільки схожості, на яких вказували критики, виявилися виключно зовнішніми. Але, наскільки переконливими б не були наші аргументи на користь унікальності християнського богослів’я, нам не уникнути наступних запитань: як, все-таки, пояснити таку велику кількість божественних тріад в позахристиянському світі? У чому унікальність християнського богослів’я? Чому не можна віднести Пресвяту Трійцю до умовного, п’ятого типу тріад, поставивши Її тим самим в один ряд з язичницькими?

Всі види позахристиянських тріад мають на собі відбиток раціонального осмислення, та проектування земних реалій, окрім, хіба що неоплатонічної, пантеїстичної тріади, відмінність якої від Пресвятої Трійці досить очевидна. Християнське тринітарне вчення за своєю суттю апофатичне. Пояснюючи його, Отці і вчителі Церкви, обов’язково наголошували на тому, що людський розум не може збагнути навіть малої частки Триєдиної таїни. Всі тринітарні єресі були спробами раціонального осмислення Природи Трійці, і всі були Церквою відкинуті заради збереження, хоча й незбагненного, але істинного вчення.

Що стосується великої кількості тріад в позахристиянському світі, то це явище ніяк не може умалити факту одкровення Пресвятої Трійці, так само, як наявність язичницького єдинобожжя, не може кинути тінь на християнський монотеїзм. Є істини, які в більшій чи меншій мірі відкриті всьому людству. Сьогодні вже немає сумніву, що в усіх без винятку релігіях присутні залишки першопочаткового монотеїзму. Навіть в найбільш політеїстичних релігіях є поняття про Верховне Божество, Котре стоїть над Всесвітом і навіть над пантеоном богів, до яких звертаються в побутових потребах. Однак, це ніяк не говорить про те, що християнство своїм єдинобожжям повинно завдячувати якійсь сторонній релігії. Аналогічна ситуація і з тріадологією. В переважній більшості релігій, хоч і в спотвореному вигляді, збереглось поняття про Божественну Трійцю. Якщо не „…троє свідкують на небі: Отець, Слово й Святий Дух, і ці Троє Одно” (1 Ін.5;7), то чим іншим роз’яснити вселюдський характер поняття про Трійцю?

Всією своєю релігійною історією людство готувалося до християнського одкровення про Пресвяту Трійцю. Її прообрази були розсіяні у безлічі древніх культур. Єгиптяни, греки, римляни, вавілоняни, ассірійці, індійці і китайці, жителі Америки, кельти і слов’яни навіть в темряві язичництва змогли зберегти пам’ять про триєдність Божества. „Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його” (Ін. 1;5).    



* Блюзнірські зображення Трійці, а також антропоморфні зображення Бога Отця засуджуються 43 правилом Стоглавого Собору 1551р. Постанову Стоглавого Собору підтвердив Великий Московський Собор 1666-1667рр. у 43 главі своїх діянь.

В Західній Церкві енциклікою папи Урбана VIII від 11 серпня 1628 р. заборонялось зображати Св. Трійцю в вигляді фігури з трьома устами, трьома носами, чотирма очима, та у вигляді інших потворних образів.

[*] В Біблії згадується як Ваал. (Числа.25;3); (Суд.2;11)…

* Хтонічними (Χθών, χθονός – гр. земля) називались боги, які тим чи іншим чином пов’язані з творчими силами землі, або з підземним світом.

* Цей текст відсутній в древніх грецьких рукописах, але міститься в древніх латинських перекладах Нового Завіту.



[1] Осипов А.И. Конспект лекций по Основному Богословию для 4 класса Московской Духовной Семинарии. − Троицкая Сергиева Лавра. 1993. с.−112.

[2] Цит. за Троицкий Н. Триединство божества. – М., 1997. с.- 12.

[3] Токарев А. Мифы народов мира. Энциклопедия. – М., 1991. Т.1. с-35.

[4] Там само. Т.2. с-477.

[5] Павлов С.Мезенцев К.Любіцева О. Географія релігій. – К., 1999. с - 58.

[6] Токарев А. Вказ. тв. Т.2. с-525.

[7] Троицкий Н. Вказ. тв. с.-14.

[8] Цит. за Токарев А. Вказ. тв. Т.1. с.-73.

[9] Зелинский Ф. Религия эллинизма. – Томск., 1996. с.-24.

[10] Фрикен А. Римские катакомбы и памятники первоначального христианского искусства. – М., 1880. Ч.ІІІ. с.-66.

[11]Токарев А. Вказ. тв. Т.2. с-463.

[12]Троицкий Н. Вказ. тв. с.-36.

[13] Калистов.Д. Древняя Греция. – М., 1963. с.-11.

[14] Токарев А. Вказ. тв. Т.2. с-679.

[15] Цит. за Троицкий Н. Вказ. тв.   с.-27.

[16] Там само. с.-37.

[17] Токарев А. Вказ. тв. Т.2. с-269.

[18] Троицкий Н. Вказ. тв. с.- 49.

[19] Цит. за Зеньковский В. прот. Апологетика. – М., 2001. с.-106.

[20] Дулуман Е. Проф. Святая Троица на весах истории и богословия. с-4.

[21] Лосев А.Ф. История античной эстетики. Поздний эллинизм. – М., 1980. с-176.

[22] Плотин. Эннеады. – К., 1995. с.-34.

[23] Соловьев В. Плотин. В книге: Плотин. Эннеады. – К., 1995. с. 5-8.

[24] Там само. с.6-7.

[25] Кочетков Р. Плотин и святые отцы. Триадология. с-5.

[26] Следует ли верить в Троицу? – Нью-Йорк, 1998. с.- 5-6.

[27] Григорий Богослов св. Пять слов о богословии. // Творения. – М., 1889. ч.3. с.-103.

[28] Следует ли верить в Троицу? – Нью-Йорк, 1998. с.-4.

[29] Цит. за Алипий (Кастальский-Бороздин) архим. Исайя (Белов) архим. Догматическое богословие. – Свято-Троицкая Сергиева Лавра. 2000. с-132.

[30] Кураев А. диак. Если Бог есть Любовь… . − М., 1997. с.−32.

[31] Там само. С.− 34-35.

[32] Цит. за Болотов В. Собрание церковно-исторических трудов. – М., 1999. Т. 1. с.-6.

[33] Ранние Отцы Церкви. Антология. – Брюссель, 1988. с.-104.

[34] Там само. с.-108.

[35] Там само. с.-124.

[36] Там само. с.-134.

[37] Следует ли верить в Троицу? – Нью-Йорк, 1998. с.-7.

[38] Цит. за Сильвестр Еп. Опыт православного догматического богословия. – К., 1892. Т. 2. с.-284.

[39] Там само. с.-284.

[40] Там само. с.-322.

[41] Там само. с.-324.

[42] Там само. с.-324.

[43] Там само. с.-324.

[44] Там само. с.-324.

[45] Ранние Отцы Церкви. Антология. – Брюссель, 1988. с.-419.

[46] Там само. с.-419.

[47] Там само. с.-420.

[48] Там само. с.-420.

[49] Там само. с.-436.

[50] Там само. с.-481.

[51] Там само. с.-481.

[52] Скурат.Е Святые отцы и церковные писатели (I – Vвв.). – Воронеж, 1998. – с. 67.

[53] Ириней Лионский., свят. Творения. – М., 1996. с.-329.

[54] Там само. с.-338.

[55] Там само. с.-367.

[56] Цит. за Сильвестр Еп. Вказ. тв. Т. 2. с.-343.

[57] Цит. за Скурат. Е. Вказ. тв. – с. 74.

[58] Цит. за Сильвестр Еп. Вказ. тв. с.362-363.

[59] Алипий (Кастальский-Бороздин) архим. Исайя (Белов) архим. Вказ. тв. с-113-114.

[60] Там само. с-115.

[61] Следует ли верить в Троицу? – Нью-Йорк, 1998. с.-11.

[62] Лега В.П. Философия Плотина и Патристика: взгляд с точки зрения современной православной апологетики. −М., 2002. с.−54.  

[63] Флоровский Г. Восточные Отцы IV века. − М., 1992. с.−89.

[64] Цит за: Кочетков Р. Вказ. тв. с-6.

[65] Лосев А.Ф. История античной эстетики. Поздний эллинизм. − М., 1980. с.−477.

[66] Карсавин Л.П. Малые сочинения. Апологетический этюд. – СПб., 1994. с.–377-394.


Warning: Parameter 2 to modChrome_artblock() expected to be a reference, value given in /home/apologet/apologet.kiev.ua/www/templates/dd_dreamnight_38/html/modules.php on line 39

Warning: Parameter 3 to modChrome_artblock() expected to be a reference, value given in /home/apologet/apologet.kiev.ua/www/templates/dd_dreamnight_38/html/modules.php on line 39

Warning: Parameter 2 to modChrome_artblock() expected to be a reference, value given in /home/apologet/apologet.kiev.ua/www/templates/dd_dreamnight_38/html/modules.php on line 39

Warning: Parameter 3 to modChrome_artblock() expected to be a reference, value given in /home/apologet/apologet.kiev.ua/www/templates/dd_dreamnight_38/html/modules.php on line 39

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)


Warning: Parameter 2 to modChrome_artblock() expected to be a reference, value given in /home/apologet/apologet.kiev.ua/www/templates/dd_dreamnight_38/html/modules.php on line 39

Warning: Parameter 3 to modChrome_artblock() expected to be a reference, value given in /home/apologet/apologet.kiev.ua/www/templates/dd_dreamnight_38/html/modules.php on line 39

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2