foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

1. Характер Українського Православія.
Така була вдача й суспільне життя наших предків ще в дохристиянські часи. Як бачимо, наші предки стояли на досить високому по тому часі ступені культурного розвитку, мали свою власну культуру — культуру українську. А тому легко сталося, що Християнство, коли воно було рано занесене в Укра`іну й офіційно запроваджене 988 (чи 990) року, дало тут глибоку Христіянізацію народу. І хоч позосталося тут і надалі багато й з стародавніх вірувань, проте Християнізація в Україні була найглибшою зо всіх народів на Сході слов`янства.
Ця глибока Християнізація народу вилилася тут, як про це свідчать навіть чужинці в своїх писаннях, у великій побожності та моральності, цих основних підвалинах духової християнської культури. Так, напр., згаданий вище Архидиякон Павло Алепський, що добре й глибоко приглянувся до українського народу в 1654-му році, пише: „Ми запримітили в козацькому благословенному народі побожність, богобоязність і благочестя, що приводять розум до здивування" (т. II, ст. 4). Трохи далі він дивується: „Нема в них ані злодіїв, ані грабіжників" (т. II, ст. 30).
Усе це ясно свідчить, що Нова Наука, Християнство, впала в Україні на добрий попередній грунт, і дала щедрий врожай: створила окрему українську культуру, головно культуру народню. І все вищеподане ясно свідчить теж, що Християнство на землях України-Русі появилося дуже й дуже рано, коли вже в IX—X віках, як свідчать і араби, і греки, український народ стояв на такому високому ступені свого морально-чеснотного життя. Оповідання про побут і проповідь Апостола Андрея Первозванного в середині І віку десь там на Дніпрі, де був закладений Київ, держалося й держиться в Україні сильно й глибоко, завжди свіже й рідне, а тому вважаємо, що Християнство дуже рано почало розвиватися в нас. І власне багато найдавніших рис з характеру українців голосно свідчать, що Християнство старе в Україні, і дуже рано защепилося в ній, творячи власну окрему культуру.
Характер українського д в о є в і р`я сильно допоміг, щоб легче приходило й сприймалося Християнство, — у Християнстві було багато такого, що не відкидало цілком попереднього, але доповняло й освящало його. Християнство принесло найважливіше: розуміння єдинобожжя, Віру в Єдиного Бога, Творця й Опікуна людства й вселенної. Дохристиянські руси-українці сприйняли це легко ще далеко до свого офіційного Охрещення, і воно — основа нашої народньої української культури.
Головні основи поганства були однакові по всьому світу, вони інтернаціональні:
1. Обман, як основа життя зо всіма, хто не з моєї родини, не з мого роду чи племені, обман у всьому, що тільки мені допоможе.
2. Кривава помста чи всяка інша помста й гнів за найменшу кривду, яку хто мені зробив, і то помста конечна й незабутня.
3. Насильство чи диктатура в громадському житті і в житті державному.
Ці три основні підставі не були надто гострими в Україні, а стародавні залишки їх легко завмирали під впливом Християнства.
I Християнство, давши відразу розуміння Єдиного Бога, легко запроваджувалося в Україні, бо легко єдналося з попередніми віруваннями, особливо в тому, що не суперечило Християнству.
І в кінці протягом віків в Україні виробилося своє Православіє, народне, зо своїми обрядами, часом поєднаними з дохристиянськими, але в основі все чисте Християнство. Таким чином Українська Православна Церква довгими віками виробляла свою власну православну ідеологію з відмінами супроти церковної ідеології інших народів, напр. російського, де старе поганство все було сильним, а в новітньому комунізмі воно відродилося з глибокою руйнуючою силою, як пожар у сухому лісі.
 
2. Відірвання інтелігенції від народу в Україні.
Відірвання української інтелігенції від свого українського народу, а тим і від своєї віковічної духової культури, розпачалося в Україні дуже рано. Уже за литовського часу, від 1386-го року, коли литовський король Ягайло поєднав Литву з Польщею, вже з того часу розпочалося насильне запровадження Католицтва в Україні-Русі. Ягайло запровадив закона, що державні посади займають тільки католики, — і.помалу, але невпинно, українська інтелігенція кидає свою віковічну Православну Віру й приймає Віру католицьку, приймає з причин кар`єри. Цей процес утрати своєї інтелігенції (князів, бояр, дідичів і т. ін.) з часом сильно побільшили унія Люблинська 1569-го року, коли Україну силою „поєднали" з Польщею, та унія Берестейська 1596 року, унія так само насильна, що постановила поєднати нас релігійне з зовсім чужим Римом.
Друга частина української інтелігенції ні за що не хотіла приймати Католицтва, — і по 1386-му році стала втікати в Московію... І багато-багато втекло її туди!...
Ось оці унії, що пхнули українську інтелігенцію в Католицтво, цілком відірвали її від українського народу, а тим самим і від єдиної української народньої православної культури. І народ позостався зо свбєю власною культурою сам.
З бігом часу і позостала українська православна інтелігенція також відірвалася від свого народу, і стала сильно хилитися до Росії. Сильну русифікацію України розпочав ще цар Петро І (1725), і цей процес не вгавав і не вгаває аж до наших часів: українська інтелігенція ще з XVIII ст. легко прийняла російську мову, позаповнювала російські школи, сприйняла до свого дому російську обстанову й російський спосіб життя, і т. ін. І цим українська інтелігенція сильно відривалася від віковічної культури свого народу, і в Україні створилося дві культурі: віковічна народня „мужицька" і чужа їй „панська" чи інтелігентська.
Народ український безумовно мав свою високочеснотну культуру, а інтелігенція й міщани погор-джували нею і звали „мужицькою".
А з першої половини XIX віку, коли в Росії появився сильний руїнний соціялістичний рух, який усе ширшав і міцнішав, українська інтелігенція з головою поєдналася з російською інтелігенцією і прийняла її ідеологію, сильно пориваючи зо своїм народом, цебто зо своєю народньою віковічною культурою. Російська інтелігенція ще з середини XVIII віку покинула свою Церкву, — це саме по-рабському робила й інтелігенція українська, тим відкидаючись від самої душі української народньої культури, — Церкви.
Але український народ, як окрема нація, хоч і творить свою інтелігенцію, проте позостався зо своєю власною віковічною культурою, в основі своїй християнською. Український народ довгі віки мав і має свою власну культуру, і всі віки його страшні окупанти: татари, Литва, Польща і Московія-Росія сильно накидають йому свою, українському народові чужу культуру... Таким чином твориться і діється насильна жорстока трагедія знищення віковічної української православної народньої культури...
 
3. Православіє — основа української національної культури.
Українське дохристиянське („поганське") вірування, довгі віки досить помітно хитане, на кінець X віку легко поєдналося з Православієм, і стало виразно уступати йому. І наша Українська Церква стала закорінюватися й міцніти, хоч була принесена з іншого грунту.
У самій Візантії справа була інша: Церква там зростала від свого початку, ширилася з бігом віків, мала свою вікову безперервну історію й переживала належно свої життєві реальні стосунки з поганством. Не те було в Україні: до певної міри на нашій землі вона була новиною, яка вже далеко відійшла від старого поганства.
Але все таки Українська Православна Церква чесно, широко й реально виконала своє високе завдання вже за перші три віки, за X—XI—XIV, бо вона приймала готове, віками в Греції вже створене живим життям. Належало тільки відповідно застосувати його до духових обставин в Україні-Русі.
Родова помста, кривава помста й кров за переступи взагалі, як основа поганства, була помалу знищена, коли вдалося закласти основи міцної держави, Русі, та ще єдиновластя, монархії. Сама основана на монархічній ідеології, Православна Церква сильно й глибоко допомагала в цьому державі. В „Руській Правді" XI віку кривава помста була замінена „вірою", грошевою карою, а це була революція в тодішній ідеології. За вбивство дружинника наложена кара в 80 гривен, звичайного чоловіка — 40 гр., жінки — 20 гривен, але кара на горло за ці переступи була відмінена. Кара на горло — чужа українській культурі.
В основу державного життя, в суд Церква внесла зовсім нові поняття, і то в християнському розумінні. Скажемо, в „Руській Правді" вже й сліду нема від різних судових поєдинків, від т. зв,, „Судів Божих", де все віддавалося на вирішення бога Долі ще до Християнства. Розуміння „суду", як Правди Божої, глибоко держиться в українській народній культурі ще й тепер.
Найбільше праці вимагала Християнізація життя родини, бо воно ж віками йшло своєю уторованою дорогою. Християнство вимагало зовсім іншого життя, життя морального й чеснотного, з основою взаємопошани й любови. Звичайно, ця праця легко не йшла. Але держава це зрозуміла, і віддала догляд над родиною виключно в руки нової Церкви, і всі судові родинні справи були віддані власне Церкві. Це сильно й реально допомогло Християнізації України в найбільшій ділянці — родині. І Православна Церква зробила тут надзвичайно багато і це була реальна праця Церкви, що поставила поруч Священика й вірного батька-матір, творців родини, основ української народної культури.
Безконечно багато зробила Православна Церква для запровадження й зміцнення самого державного устрою. Великі князі, і Володимир й Ярослав, монархи всієї Руси, глибоко зрозуміли вагу Церкви в державі, глибоко зрозуміли силу одно-вір`я для держави, і завжди закликали до себе і Митрополитів, і Архиєреїв взагалі на наради в державних справах, і державну ідеологію Архипастирі проповідували своїм вірним.
І правильно твердить славний історик В. Ключевський, описуючи початки Київської Церкви: „Церква на Русі вдавнину відала не саме тільки діло Спасіння душ: на неї покладено було багато чисто світських турбот, які близькі були до державних завдань. Вона часто була співробітницею, а то нерідко й керівничкою світської державної влади в побудові громадянства і в підтриманні державного порядку" (том І, ст. 308).
Той же історик (І. 272) твердить: „Сама ідея законодавчого обов`язку, покладеного на государя Господом (Звище), думка про можливість регулювати громадське життя волею влади була принесена й нам разом з Християнством, наказувалась від Церкви".
 
4. Українська народня культура.
Українська духова народня культура творилася від глибокої дохристиянської давнини. Україна-Русь лежить на перехресті Сходу й Заходу, тому ще з глибокої давнини йшли до нас впливи східні й західні. Східні впливи були більші і реальніші, і вкінці все це перероблювалось на своє й творило українську народню культуру, амальгаму багатьох, головно східніх сусідніх впливів, а пізніше південних та західніх. Зрозуміти українську народню культуру повно, як єдине ціле, нема можности без знання дохристиянських вірувань, які були в ній дуже сильні і такими подостаються й надалі.
Роля церковної книги Требник в ділі Християнізації України була дуже широка. Постав Требник у глибокій давнині і містив у собі найдавніші східні Молитви, часто достосовані до буденного на-роднього життя. В Україні Требник сильно увійшов у родинне життя своїх вірних, і сильно допомагав Християнізації. У нас Требник помітно вплинув на наше життя, і навпаки — життя сильно вплинуло на Требника, який мав багато своїх власних українських Чинів: Церква йшла за народом і єдналася з ним, — див. у Покажчини Чини Требника.
Українська Православна Церква глибоко й широко охопила все народне життя, і дала повну змогу йому сприйняти глибоку Християнізацію, а тим самим творити українську національну культуру, культуру народню, сильно відмінну від культури, скажімо, інтернаціональної інтелігентської.
Сама жива народня українська мова вироблялася під великим впливом і дохристиянських вірувань, і двоєвір`я, — і все це позосталося в ній і дотепер. Так зв. релігійний стиль в українській літературі — це явище реальне, скажемо, в творах Т. Шевченка, Квітки-Основ`яненка й ін.
І в цьому історичному процесі творення й життя української духової національної культури перемогла Християнська Віра, і українська народня культура, й українське народне духове життя легко розвивалося й міцнішало з Християнством в основі своїй.
Це провіщало створення сильної своєї власної національної духової української культури, її творив і створив головно сам український православний народ, бо пізніше українська інтелігенція виразно відірвалася від свого народу.
Але цей могутній процес за останні віки — ХVIII—XIX—XX — стрінувся з сильним і послідовним чужим, головно російським атеїзмом ще від царя Петра І (1725), який все більше розгортався, і не тільки в Росії. У Франції постав атеїзм енциклопедистів, що вплинув на цілий світ. Останнього часу в Німеччині за Гітлера відродилося було старе германське криваве поганство, а в Росії постало кровожерне комуністичне безбожжя, що великою збройною силою свідомо нищить Християнство.
Сьогодні в духову культуру Сходу офіційно ставиться в основу обман, насильство й державно-партійна диктатура. Свого часу в Римській дер« жаві все це поганство допровадило до морального здичіння людини і до нового скірплення рабства. І тепер уже сильно видніється на Сході голод і рабство, як наслідки боротьби з Христовою свободою, широкою й реальною.
Цебто, знову відновлюється дохристиянське поганство, але в його найгіршому вигляді, бо воно узброєне могутньою технікою та атомовою зброєю, а до того й чужонаціональне.
Світ стоїть на тяжкому роздоріжжі між кривавим Антихристом і кротким Ісусом ...

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2