foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

У попередніх главах термінальна хвороба й супроводжуючий її страх смерті розглядалися очима християнських пастирів й очима вчених, головним чином медиків, що вивчали вмирання й смерть людини. Ця глава буде про те, що вона відчуває й що їй доводиться міняти у звичному способі життя. Це важкий період життя, але Господь любить своє творіння і допоможе у самий темний час. Якщо захворілий знайде правильний шлях до подолання труднощів, він відчує спрямовуючу руку Господа. Поки людина здорова, вона живе з кожним днем, як і всі. Працює, розважається. І раптом - рак. Відразу відчула, що все зовнішнє не так уже й важливе, думки пішли вглиб, на себе. І дається час подумати про це, із хворобою стало більше вільного часу.
Спочатку, звичайно, не хотілось визнати, переконуючи себе, що не так вже все погано й небезпечно. Але пройде небагато часу, і обманювати себе буде неможливо. Діагноз раку це ще півбіди, але діагноз невиліковного раку багато тяжчий. Тепер людина побачила й зрозуміла, що її час обмежений і що, імовірно, уже незабаром... Момент, коли вона побачила, що це неминуче стосується її самої, особисто її, це самий важкий момент у всьому житті. Людину, близьку до віри, це може наблизити до Бога, однак кожен, віруючий або невіруючий, довідавшись, що він уражений смертельною недугою, неминуче й відразу зіштовхується із проблемою - що ж тепер буде й що мені робити. Це криза, і вона вимагає вирішення. Втекти від нього не можна.
Гірше всього, якщо хворий піддасться паніці: "Тепер однаково", - або в силу простої слабості нічого не вирішить, залишивши все, як було. Тоді залишиться одне - спостерігати, як розвиваються симптоми хвороби і як слабшає й гине тіло; будуть важкі й марні думки, безсонні ночі й усе більш глибока туга й розпач. Криза вимагає вирішення. Потрібно прийняти неминуче й зрозуміти, що тепер прийдеться жити інакше, ніж дотепер. Насамперед потрібно спокійно обміркувати й вирішити, що потрібно зробити в час що ще залишився. А часу залишилося зовсім не так мало. Сучасна медицина домоглася більших успіхів. Навіть там, де вона не знайшла лікування від неоперабельного раку, вона забезпечує багато місяців і навіть рік, два, а іноді й три роки повноцінного активного життя, часто без яких-небудь фізичних страждань. Потрібно ще довгий час не вмирати, а продовжувати жити. Багато хворих зуміли це зрозуміти й зробити останню стадію свого життя не тільки терпимою, а світлою й щасливою.
В "Журналі для клініцистів про ракові захворювання" поміщена стаття Е. А. Вастияна "Духовна сторона догляду за раковими хворими". Ілюструючи свої думки про ракових хворих, автор приводить ряд випадків. Хірург Лікар Роберт М. Мак, хворий неоперабельним раком легені, сам описав свої переживання. Спочатку, довідавшись про свою хворобу, він був дуже переляканий, розгублений і близький до розпачу. Але переживши перший шок, він переборов кризу, і от що він пише: "Я щасливіший, ніж був коли-небудь, раніше. Ці дні тепер насправді самі гарні дні мого життя". Він пише, що "у той час" (криза) він був змушений зробити вибір; він міг нічого не вирішити й надати хворобі й лікуванню йти своєю чергою, або він міг зупинитися, подивитися на своє життя й запитати себе, що тепер дійсно важливо й що ще потрібно зробити. На закінчення він говорить: "Глибока іронія людського існування в тім, що багато хто з нас тільки після важкої травми або навіть тільки при близькості смерті дізнаються істинну мету існування й розуміють, як потрібно жити".
В 12-й главі приводилися дуже схожі слова американського сенатора Пауля Цонгаса. Один протестантський священик, описуючи свою термінальну хворобу, називає її "найщасливішим часом мого життя". Це може здатися неправдоподібним, але це не вигадка, не хвастощі, а правда. Багато з людей, наближаючись до кінця свого земного життя, говорять про те ж. Зникають всі дрібні турботи. Більше немає амбіцій, бажання слави, положення в суспільстві, багатства. Більше радості дає те, що ще оточує, ближчими стають люди. Перестає засмучувати власна слабість: "Так, це я вмираю, я більше не хазяїн моєї долі, але є щось більше цього, є вічне". Це вже початок релігійного почуття, і сприймається воно як щастя. Всі стадії термінальної хвороби, про які писалося вище, це поступове примирення з неминучим, час росту душі. Людина на правильному шляху, вона відчуває це, і їй легшає. Описаний перебіг термінальної хвороби буває не в усіх. Є люди, які нізащо не хочуть і не зможуть прийняти близькість смерті. Вони будуть намагатися жити повніше й активніше, ніж раніше, більше займатися різними справами - потрібними або непотрібними, більше розважатися. Вони будуть заповнювати свій час і думки чим завгодно, аби тільки забути й не думати про важке й страшне. Однак ні радості, ні полегшення вони не досягнуть. Забуття іноді досягалося, але було тимчасовим і неповним. У самі, здавалося б, веселі хвилини раптом навалювалася гнітюча туга. Особливо важкі безсонні ночі з відчуттям безвихідності й важких думок знову й знову. Але під час такої важкої ночі може прийти розуміння, що обрано невірну дорогу й потрібно шукати іншу. Серед термінальних хворих є й такі, які не бачать, не здатні бачити й розуміти того, що з ними відбувається. Вони не ховаються, не намагаються закрити очі й не думати або зайняти свої думки чим-небудь стороннім. Вони - майже як діти, просто не бачать, не зауважують. Найчастіше це молоді чоловіки або жінки. Іноді до останнього дня вони не зауважують явних ознак близької смерті - страшного схуднення, слабості, наявності пухлини. Вони повні надій і майже впевнені, що на наступному тижні їх випишуть із лікарні й вони повернуться до звичної роботи. Вони підходять до смерті без щиросердечних страждань, так до кінця й не зрозумівши, що вони вмирають (Поганий той Лікар, що завжди говорить хворим всю правду про їхні хвороби.). Віруючі люди у всьому перебігу термінальної хвороби можуть бачити допомогу Господа людині у важкий час її життя. Сама остання хвороба дає час і призиває подумати про свою душу й прийти до віри. Господь не рятує насильно, проти нашої волі, але показує нам шлях до Нього.
У психіці важкохворого відбуваються якісь зрушення, що допомагають йому при переході. Люди, здатні зрозуміти, роблять перехід спокійно й радісно, нездатні - не бачать й, зберігши надію до кінця, теж одержують полегшення. Сни термінальних хворих часто бувають світлі і радісні, вони й бачать сни по багато годин. Краса природи сприймається сильніше. Іноді з`являється почуття спільності із природою, з людьми, з усім світом. Люди, що колись були чужими, теж відчувають симпатію до важкохворого, підходять ближче, з`являються нові друзі. Іноді - і це може трапитися в будь-якій стадії хвороби - до хворого приходить відчуття блаженства; він улюблений і прийнятий. Лікарі, що вивчали феномен умирання, назвали це почуття - "acceptance", тобто "прийняття". Умираючому раптом стало добре. Все добре. Цей стан може прийти після молитов або обіцянок, даних Богові, але може з`явитися й незалежно від них. Це дарунок Господа, Його милосердя. Людина не стала ні кращою, ні гіршою, ніж була. Від неї потрібно тільки одне - прийняти цей дарунок. І все відразу стає іншим. Про саме таке почуття розповідають люди, що пережили тимчасову смерть і повернулись до життя на землі. Поява світла приносила із собою таку любов, яку не можна описати людськими словами. Страху більше не було, зникали всі побоювання. Померлі почували себе в безпеці, усе було гарно. Вони пізнавали це почуття вже "на тій стороні", після того як вони переступили поріг. Але це ж почуття радісного звільнення іноді приходить термінальним хворим ще в земному житті, даючи спокій й умиротворення. Починаючи відтоді, коли хворий довідався, що його хвороба невиліковна, йому доведеться міняти багато чого з того, до чого він звик. Усе відразу стало іншим.
Дотепер він був хазяїном свого життя: поступав, як уважав потрібним, щось організовував, будував плани на майбутнє. Тепер все це стало неважливим і нецікавим. Він відчуває, що люди ставляться до нього інакше, чим раніше. Вся обстановка довкола нього в чомусь змінилася, усе придбало інший зміст, і немає більше енергії й бажання що-небудь робити. Може схотітися сховатися від людей і мовчки переносити свої страждання й горе. Але так не можна. Життя триває, і вмирати ще не завтра й не післязавтра. Так чи інакше, криза буде переборена, і життя прийдеться перебудовувати по-новому. Насамперед потрібно не здаватися, а продовжувати звичну активну діяльність - роботу, службу, зустрічі з людьми, і робити це як можна довше. Тоді збережеться або повернеться й бажання щось робити. Багато в чому прийдеться перебудовуватися. Він тепер більшою мірою залежить від інших, у першу чергу, від близьких йому людей, членів його родини. Він повинен навчитися приймати їхню допомогу й послуги. Звичайно, треба й далі брати участь у прийнятті рішень, але потрібно іноді вміти прийняти раду рідних і підкоритися, а не впиратися. Це не завжди легко, тому що саме хворому часто хочеться довести іншим і собі самому, що він у повному порядку й може у всьому забезпечити себе сам. На жаль, це тепер уже не так. Потрібно це визнати й разом із дружиною, чоловіком, дітьми жити й далі дружно, але трохи інакше, ніж дотепер. Через якийсь час прийдеться вирішувати, чи помістити хворого в який-небудь стаціонар або доглядати за ним будинку. Це питання, швидше за все, буде обговорюватись й вирішуватись разом з родиною й самим хворим; воно буде розбиратися в 18-й главі, присвяченої родичам померлих. Ще кілька слів про те, що робити хворому, де б він не перебував, у родині або в стаціонарі.
Важливіше всього тепер подумати не про матеріальне, а про самого себе, направити думки на духовне й високе. Це рівно відноситься до віруючих і невіруючих. Є багато книг - духовних і світських, - прочитати які дотепер часу не найшлося. Гарні книги дадуть гарні й часто нові думки. Музика. Мелодійна музика може принести багато радості й примирення; завдяки сучасній апаратурі вона доступна кожному, і час для неї теж є. Потрібно зустрічатися з людьми, піти в театр і навіть продовжувати збирати марки або листівки, якщо він це любив. Коли смерть ближче, людина яскравіше й сильніше відчуває природу. Прогулянки в парк, ліс, на пагорби, до моря. Звірі й птахи. У природі можна краще відчути Господа в Його творах, можна й свій близький відхід прийняти зі смутком і надією. Якщо є засоби, подумайте про подорожі; ще є час побачити те, що ви завжди хотіли. Сократ, засуджений до смерті, за день до того, як випити отруту із чаші, учив якийсь вірш. На питання здивованих учнів він відповів: "А коли ж ще я встигну вивчити його?" Звичайно, ці поради не відносяться до часу, коли сил залишилося вже зовсім небагато. Але поки можна, варто намагатися жити найбільш повно. Тоді не буде гноблення, а думки про саме головне будуть сильніші й глибші. Потрібно, звичайно, улаштувати всі свої земні справи. Перед самим переходом і під час нього всі думки повинні бути віддані головному, увага не повинна відволікатися ні на що земне й тимчасове. Потрібно заздалегідь перевірити або скласти заповіт, щоб забезпечити, чим можливо, своїх близьких. Про це є гарні слова в "Раковому корпусі" Солженіцина: "...кому кобила, кому лоша, кому зипун, кому чоботи... і відходили полегшено". Термінальна хвороба може принести із собою болі й інші важкі симптоми. Але якщо є страждання, то дається й мужність перенести його. Поруч є люди, які візьмуть на себе частину тягаря. Коли розділяється біль, народжується близькість.
Навіть якщо болю нема, хворий може боятися, що він з`являться пізніше. Цього не повинно трапитися. При правильному медичному підході ніяких болів не буде і будь-які важкі симптоми будуть полегшені. Якщо буде безсоння, допоможуть снотворні засоби. Приймати снотворні можна, але так звані "заспокійливі" - транквілізатори - не потрібно. Їхня дія одурманююча, а остання стадія життя не менш важлива, чим кожна з попередніх. Голову потрібно мати світлу й думки ясними. До переходу ще залишаються справи, ще є родина, ще потрібно жити з нею й для неї, ще є друзі, які вас люблять, ще потрібно подумати про Бога й про душу... І молитися. Коли прийде час, потрібно попрощатися із чоловіком, дружиною, дітьми, з усіма близькими й дорогими, і з усіма, хто хоче попрощатися. Неодмінно потрібно попрощатися, як ви робите перед від`їздом у далеку країну, випросити прощення й самому простити всі несправедливості й образи, заподіяні вам. Подумати про усіх, кого ви скривдили, і постаратися загладити ці образи. Дати останні наставляння дітям. Ваші слова, сказані в цей час, вони можуть зберегти до кінця свого життя. Знайдіть слова розради для тих, хто горює через ваш відхід. І після цього підіть у себе й віддайте всі ваші думки Господу. Якщо ви раніше не молилися, то моліться, адже почати ніколи не пізно. Багато хто думають, що якщо вони не вірять у Бога, то молитва безцільна. .Це помилка. Зрозуміти що-небудь можна, тільки спробувавши його. Ніяка симфонія, ніяка мелодія не буде повністю зрозуміла й оцінена після того, як ви її прослухали в перший раз. Потрібно слухати її ще й ще. А молитва складніше симфонії, і відчути її дію набагато складніше. Але людина, почавши молитися, коли-небудь відчує внутрішню радість, начебто Хтось дійсно слухає що вона молиться. Не слід бути розчарованим, якщо прохання до Господа не буде виконане. Ми не завжди просимо про те, що нам дійсно потрібно. Господь може дати не те, про що ми просимо, а потрібне нашій душі. Щира молитва завжди буде почута.
Для ілюстрації можна привести відому розповідь про молитву солдата. Під час Вітчизняної війни в бої був убитий червоноармієць Олександр Зайцев. Його друг знайшов у кишені гімнастерки вбитого вірш, написаний напередодні бою.
Послухай, Боже, ще в житті ніколи
Я не говорив Тобою, та сьогодні
Так хочеться Мені Тебе вітати
Ти знаєш, з юних літ всі говорили,
Що Тебе нема, й безумний я повірив.
Твоїх створінь я не споглядав ніколи.
І от сьогодні уночі дивився
На небо зоряне, що було наді мною.
І раптом зрозумів, милуючись зір мерехтінням,
Яким жорстоким може буть обман.
Не знаю, Боже, чи даси Ти руку?
Та все ж Тобі скажу і Ти поймеш.
Як дивно, що серед страшного пекла
Відкрилось світло, й я Тебе побачив?
А вже крім цього нічого сказати.
Та все ж, Ти знаєш,
Битва буде зла;
Можливо, уночі ж до Тебе я попрошусь.
І от, хоч дотепер не був я Твоїм другом,
Чи Ти дозволиш увійти, коли прийду?
І я, здається, Боже мій,
Ти бачиш, що тут трапилось із мною,
Що нині я прозрів?
Прощай, мій Боже! Сюди мабуть уже не повернуся.
Як дивно, та тепер я смерті не боюся.
Віра в Бога прийшла раптово й освітила його, знищивши страх перед земною смертю. Християнство завжди вчило, що людина має безсмертну душу, що вбити можна тільки тіло, а душа продовжує жити вічно. Імовірно, Олександр Зайцев, що звернувся до Бога, відчув саме це. Солдата Зайцева вбили. Може прийти думка, що молитва йому не допомогла. Цього ми не знаємо, але думаємо, що молитва допомогла. Та й сам Зайцев просив не про збереження життя, а про те, щоб його пустили до Христа, якщо... Молитися потрібно тому, що людині самій важко стати кращою.
Без спілкування з Богом душа в`яне. Особливо важливо молитися при кінці земного життя. Про що молитися? Це підкаже серце. За близьких. За врятування від того, що мучить і тривожить, Можна молитися про зцілення від хвороби; отці Церкви радять додавати при цьому: "Але нехай буде воля Твоя". Можна молитися за мирну кончину, але важливіше всього молитися за власну душу. Варто молитися ангелові-хоронителеві й зустрічному ангелові, що зустрічає душу після її виходу з тіла. Потрібно молитися своєму святому. Можна молитися про померлих - наших рідних й близьких. Вони чекають нас і зустрінуть нас. Завжди добре пам`ятати й повторювати великодню пісня: "Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав й тим що у гробах життя дарував". Можна, звичайно, молитися й своїми словами, тільки б щиро й з вірою.
Отці Церкви пишуть про Ісусову молитву: "Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене". Вони радять читати її часто й довго, вимовляючи її святі слова, уголос або про себе, до самої смерті, Ця молитва вчить любові й наближає нас до Бога. Звичайно, під час молитви, та й завжди, варто мати натільний хрестик, якщо можливо, освячений у церкві… Неодмінно потрібно зробити все можливе, щоб висповідатися й причаститися, де б ви не були, удома або в лікарні. З вашої сторони головне в сповіді - це щире покаяння, не приховуючи нічого. Прийнявши ваше покаяння, священик владою, даною йому від Бога, дасть вам відпущення гріхів і помолиться за вас.
Якщо знайти священика важко або неможливо, то в такому випадку потрібно зробити все можливе, щоб полегшити душу. Пустельник, архімандрит Іов, духівник жіночого монастиря в Бюссі, пише про покаяння без священика. Можна принести покаяння Богові через іншого віруючого - чоловіка або жінку - по слову апостола Иакова: "Сповідайтеся один перед одним в провинах і моліться один за одного, щоб зцілитися". Попросите вислухати вашу сповідь й, якщо є на це надія, помолитися за вас і передати вашу сповідь священикові. Закінчите вашу сповідь короткою молитвою: "Боже, милостивий будь до мене грішного".
Якщо прийдуть сльози - соромитися їх не потрібно. Сльози полегшують й очищають душу, всі передсмертні страждання в якомусь ступені очищають її. Пам`ятаючи це, переносити страждання легше. Коли смерть уже зовсім близько, хворому часто легшає. Прокинувшись ранком, хворий відчує себе бадьорим, майже здоровим. Розум став ясним, лице й очі повні життя. Зникли всі болі, занепокоєння й страх. Іноді й лікарі й родичі помилково приймають це за якусь кризу хворий почав видужувати. Це не видужання. Наступив момент, коли смерть тіла неминуча й близька, і організм припинив боротьбу за життя; не тільки свідомість, але й тіло прийняло неминуче, перестало пручатися й знайшло спокій. По суті, це останній подарунок Господа вмираючому - світлий і радісний день із рідними. До вечора такий хворий звичайно засне спокійно, а ранком уже не прокинеться.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2