foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Ми вводимо в даний курс історії філософії тему "Релігія та Психоаналіз" і присвячуємо їй цілий розділ. Здавалося б, психо-невротичні проблеми не мають відношення до філософії, а тим паче до богослов`я, але це далеко не так. Справа в тому, що вчення Фрейда і його послідовників вийшло за рамки психіатрії і стало філософською концепцією, тобто має широку світоглядну спрямованість і користується популярністю серед інтелігенції.
Ми не ставимо під сумнів лікарську практику доктора Фрейда і його медичні прийоми, хай цим займаються спеціалісти медики, ми маємо намір критикувати його як філософа, який пропонує певне вчення стосовно людської особистості, тобто ми маємо на увазі його антропологічну філософію. І ще наша ціль полягає в тому, щоб показати необґрунтованість фрейдистської теорії виникнення релігії та її долі у світлі психоаналізу.
Почнемо з короткого викладу загальної теорії Фрейда для того, щоб нам було зрозумілішим його ставлення до релігії.
Фрейд З. (1856-1939) - австрійський лікар і психолог, Основоположник психоаналізу. Головне в його вченні те, що він все психічне життя виводив із сексуальних потягів, вважаючи їх основною рушійною силою поведінки людини. Його праці: «Тлумачення сновидінь», «Лекції з введення у психоаналіз», «Нариси з психології сексуальності», «Я і Воно», «Тотем і Табу», «Психологія мас і аналіз людського Я», «Майбутнє однієї ілюзії» та інші.
Виходячи із своєї медичної практики, Фрейд прийшов до наступного висновку: психіка людини складається з двох царин - свідомого і безсвідомого (раціональної свідомості та ірраціонального безсвідомого), тобто в людині разом із свідомістю існують підсвідомі первісні інстинкти, пригнічення або видалення, яких (особливо сексуальних) є причиною багатьох хвороб. Словом, безсвідоме - це те в нас, що є пригніченим і що є несумісним з Вимогами культури та нашого "Я".
Як взаємодіють ці дві сфери? Сексуальна енергія, в якої блоковані всі природні виходи, знаходить обхідні шляхи в патологічних формах. Тому в людині завжди присутні психологічні конфлікти безсвідомих прагнень до насолоди (перш за все сексуальної) з "принципом реальності", тобто, суспільними інстинктами обмеження. Фрейд повірив у вирішальне значення саме цих безсвідомих, ірраціональних потягів для всього духовного життя людини.
Правда, безсвідоме відмежоване у нього від свідомого т званою "цензурою". Цензура виконує дві функції: а) витісняє у сферу безсвідомого неприйнятні особистістю власні почуту думки і поняття; б) чинить опір активному безсвідомому, котре намагається проявитись у свідомості.
Фрейд виділяв два інстинкти, які визначають поведінку людей: інстинкт самозбереження (без якого немислиме життя) і сексуальний інстинкт (який забезпечує збереження роду). Таким чином, він вводить поняття лібідо. Лібідо - (лат. бажання) – це в основному сексуальна енергія, властива інстинктам життя на відміну від агресивної енергії, котра властива деструктивним інстинктам.
Сексуальні потяги, проте, можуть легко замінятись іншими несексуальними об`єктами в процесі сублімації. Сублімація - це заміна заборонених потягів соціально прийнятними діями; це найпоширеніший захисний механізм, за допомогою якого лібідо і агресивна енергія трансформуються в різні види діяльності, прийнятні для суспільства і індивіда. Власне кажучи, в результаті сублімації, за Фрейдом, виникає вся культура і це відбувається тому, що нижчі прагнення здатні підніматись до вищого рівня. Всі ці роздуми дали Фрейду змогу зробити один загальний грандіозний висновок: весь психічний стан, всі дії людини, а згодом і всі історичні події та суспільні явища слід піддати психоаналізу, тобто тлумачити як прояв безсвідомих і, перш за все, сексуальних потягів. Після такого висновку навряд чи можна говорити про зміст людського життя (крім факту розмноження) чи про необхідність релігії, яка дає цей смисл.
Проблему культури Фрейд розглядає у творі «Тотем і Табу». В його теорії "першим актом історії" є злочин, а саме - вбивство батька або лідера первісної орди синами-суперниками. За цим вбивством в первісну общину прийшов хаос, а згодом і покаяння (жаль з приводу вбивства, як причини хаосу). В наслідок цього з`явилась здатність придушувати інстинкти - так почався процес сублімації, який привів до виникнення релігії, - вбитий батько символічно воскресав в образі звіра-тотема. Власне, саме так, за Фрейдом, на основі колективного "почуття провини" відбувається зародження моралі, права і взагалі будь яких соціальних інститутів.
Структуру людської особистості Фрейд викладає в її діалектичному і історично-еволюційному розвитку, починаючи з нижчих і закінчуючи вищими формами свідомості. Ця структура психічного життя представляє у нього модель, яка має різні рівні, позначені термінами Воно (Ід), Я (Его) і Над -Я (Супер-Его).
1. Воно (Ід) - це найбільш примітивна, первісна частина особистості, носій первісних інстинктів; ця істота ще ірраціональна і аморальна (тобто знаходиться поза мораллю), це щось живе, що може відчувати, але не усвідомлює себе.
2. Я (Его) - усвідомлює світ, виробляє ряд механізмів, які дозволяють пристосуватись до середовища. Розвиваючись, Я поступово отримує контроль над Воно, починає приборкувати інстинкти.
3. Над -Я (Супер-Его) розвивається як Я і є суддею і цензором його діяльності. Ця сфера охоплює усі можливі моральні установки, норми поведінки, релігійні почуття та обов`язки, словом, усі високі ідеї людства. Як же виникає цей наделемент в житті людства? В наслідок інтроекції (продукт впливу, що йде від інших людей), тобто шляхом передавання настанов батьків і вихователів, які відображають установки соціального середовища. А психологічна напруга в цій структурі сприймається як почуття провини і страху - так виникає совість. Супер-Я утворюється завдяки наслідуванню дитиною батька.
Коли рівновага цих трьох систем особистості порушується, то різні комбінації цих порушень, викликають різні психічні захворювання.
Ціль психоаналізу, як вважає Фрейд, полягає в тому, щоб посилити Я, звільнити його від різних форм тиску, зробити його більш незалежним від Супер-Я, вдосконалити його організацію так, щоб воно могло "засвоїти нову частку Воно (Ід)".
Будучи послідовним атеїстом, Фрейд вважав релігію несумісною з розумом, а конкретніше, він вважав її формою масового неврозу, який має в своїй основі психосексуальні відносини і відображає бажання і потреби дитинства. Релігія - лише ілюзія, невроз, "котрий кожна культурна людина повинна була подолати на своєму шляху від дитинства до зрілості".
Заперечення.
Отже, за Фрейдом, в основі людської активності лежить дія глибинних сил безсвідомого, котре наповнене, головним чином, дуальними потягами. Потім завдяки процесу сублімації, нижчі потяги трансформуються в ідеальні форми культури (філософії, етики, естетики, різних ідеологій і т.д.). Але справа ще й в тому, що все ще він розглядав як продукт взаємодії матеріальних частинок. Вже в своїй статті про "Безсвідоме" він шкодує, що неможна мислити про "ідеї як про відношення в нервових клітинах", тобто він хотів би матеріалізувати думки, почуття і взагалі всю духовну роботу людини.
Ось чому він, як і всі матеріалісти, не зміг розкрити таємницю сходження до "вищого рівня". Він не зміг пояснити цього тому що стояв на позиціях біологізму і детермінізму, а отже матеріалізму, і не розумів, що неможливо вивести психічне з фізичного дух з матерії. Цього ще нікому не вдавалось, оскільки жодне відчуття чи бажання не є рух матеріальних частинок; всі молекули лише рухаються, як же вони, чисто матеріальні одиниці, перетворюються в думку, почуття чи бажання, тобто чисто духовні явища? Рух матеріальних частинок відбувається у волокнах нервової системи, а фізіологічні процеси - це ніщо інше як процеси фізико-хімічні. Однак здоровий глузд і науковий досвід змушує визнати за психічним самостійне значення, бо ніхто не знає чому і як мертва бездуховна матерія стала живою і одухотвореною. Тому не випадково в своєму критичному огляді теорії Фрейда ми піднімаємо питання про душу.
Справа в тому, що сам Фрейд, не зважаючи на свій атеїзм, знайшов в людський психіці щось таке, що збило з пантелику його та інших матеріалістів. Суть цього відкриття виражається в наступному: наша свідомість - не простий споглядач життя, вона - активно діюча "особа", яка з усього запропонованого нашим побутом, вибирає, накладає вето, захищає від поривань і думок, які здатні погіршити наше життя. Таким чином, психологія знаходить якусь силу в свідомості, яка чинить опір. "З`ясувалась дивна складність цього пристрою, - пише проф. Ярошевський - присутність в його роботі особливого внутрішнього "цензора", про якого самій людині невідомо. І тим не менше цей не усвідомлений, не побачений самим суб`єктом цензор уважно слідкує за тим, що відбувається в свідомості, пропускаючи в неї або не пропускаючи різні думки і уявлення". Без усяких натяжок усі ці роздуми можна внести в догматичне богослов`я як чудове визначення людської душі.
Які дані свідчать на користь душі? Ми вже бачили, що психічне не зводиться до фізичного і що без тієї сили, яку ми називаємо душею, не можливо пояснити багатство і активність духовного життя. Фізіологія не може відшукати в нервовій системі таких центрів, в яких би рух матеріальних частинок перетворювався в такі явища як свідомість, почуття, воля. Воно і зрозуміло, у Волокнах мозку не можливо побачити таємниці духовного життя.
Оскільки душа існує всередині нас як певна реальна сила, то нам слід з`ясувати, в чому полягає її робота, яка її роль в житті людини? Ми вважаємо, що душа покликана здійснити три функції - дві земних і одну небесну: чисто психічну - перетворення руху матеріальних частинок нервової системи в явища духовні, тобто в відчуття, сприйняття, уявлення; етичну - здатність оцінювати свою діяльність з точки зору добра і зла, тобто функцію совісті та функцію відповідальності перед Богом за свої вчинки, тобто ставати об`єктом суду.
Ми детальніше зупинимося на психічній функції душі, оскільки цей пункт безпосередньо відноситься до факту появи духу в матеріальному світі. А саме в цьому аспекті ми повинні вказати і ще на той факт, що далеко не всі рухи нервової системи р стають відчуттям, тобто не всі роздратування сприймаються нами, і це говорить зовсім не на користь матеріалізму. Фізіологічний апарат, як і будь-який інший механізм, повинен завжди І спрацьовувати, відповідати на зовнішні роздратування, і якщо Оцього не відбувається, значить щось цьому заважає. Що?
Отже, може бути зовнішній подразник, але відчуття не виникне; можуть бути виконані всі фізіологічні умови для того, щоб подразнення стало відчуттям, але цього може не статися, якщо не буде задіяна та сила, яка володіє увагою. Сама ж увага і, не може належати нервовій системі, бо, як ми вже відзначали, вона часто знаходиться в конфлікті з тими подразниками, які механічно сприймаються нервовою системою, тобто ми можемо подолати в собі відчуття голоду, сексуальні потяги, страх і т. д. Тому ми маємо право спитати разом з К. Ушинським: " хто ж цей він - який то пересуває вершину психофізичної діяльності, то опускає її за власною волею.., якщо сама людина не що інше, як ця психофізична діяльність? Тут не один діяч, а два борця". Заперечуючи душу як самостійну інстанцію, матеріалісти прагнуть підмінити її поняттями свідомості і самосвідомості, хоча як і завжди в таких випадках, не можуть вказати на матеріальну основу цього явища, тобто вони не вкажуть який різновид руху чи яка фізико-хімічна реакція в мозку є те, що вони називають свідомістю. Адже не зрозуміло, як, будучи самі свідомістю, ми здійснюємо спостереження за власною свідомістю тобто "будучи самі свідомістю, ми не можемо вийти із свідомості, щоб поглянути на неї як на об`єкт, так само, як око, яке дивиться не може бачити саме себе інакше, як в дзеркалі", . пише Ушинський і продовжує: " ми не можемо назвати свідомість самостійною істотою, а лише властивістю іншої самостійної істоти" (Зібр. творів т.8, стр.665).
Є багато доказів на користь існування душі як окремої субстанції, але ми не будемо наводити їх, оскільки для цього необхідне було б спеціальне дослідження. Вважаємо, що вказаних вище аргументів досить, щоб поставити під сумнів ставлення матеріалістів до душі. Наведемо лише кілька, на наш погляд, вдалих визначень душі, зроблених досить відомими людьми. Так Дж. Cт. Мілль вважає, що душу не можна звести до простої сукупності духовних станів, не кажучи вже про те, щоб вважати її продуктом матеріальних фізико-хімічних реакцій. Він дуже вдало порівнює душу з ниткою, яка поєднує перлини у намисті. "Ви зводите "Я" до ряду станів свідомості, але необхідно, щоб що-небудь поєднувало їх між собою". Французька письменниця Е. Тріоле в своїй книзі "Душа" пише: "Душа - це стрижень людини, в якому поєднуються всі дротики, які керують нашими вчинками Душа - це те, що відгукується раніше, ніж мозок".
Як бачимо, у Фрейда не було жодних наукових підстав стверджувати, що психічні явища є явищами матеріальними і що їх можна пояснити рухом нервової системи.
Свої антирелігійні настрої Фрейд висловив в праці "Майбутнє однієї ілюзії", хоча подібні моменти присутні і в інших його творах.
Фрейд вимагає від релігії наукових доказів на користь її догм і понять. А які об`єктивні докази на користь своєї метафізичної версії може навести він, окрім сексуальних психозів або неврозів тих хворих, за якими він спостерігав і на чиїх свідченнях він побудував теорію, згідно з якою основою і джерелом всієї духовної діяльності людини є сексуальна енергія? Більше того, сексуальна-енергія породжує в нього навіть релігійні почуття; вони з`являються в результаті сублімації, тобто притлумлення і витіснення статевих потягів. Ми, зрозуміло, не можемо з цим погодитись, тому що вважаємо, що джерело релігійних вірувань і надій знаходиться в іншому місці. Звичайно, цілком Зрозуміло, що з притлумленням статевих потягів, з`являється більший простір для духовної діяльності, оскільки пристрастями затьмарюється в нас образ Божий, зменшується духовна сутність, духовна частина людини для задоволення її тілесно-чуттєвих потреб. Пристрасті відволікають людину від більш піднесеної духовної діяльності, від підготовки до вічного життя, хоча вони передбачені Творцем не лише як умова продовження біологічного життя, але і як один із необхідних елементів, що беруть участь в моральній боротьбі, яка відбувається в людині і без якої вчинки людей не мали б етичної цінності. Адже слово "цнотливість" говорить саме за себе - це означає мудрість, що базується на духовній цілісності людини, тому що людина, яка живе пристрастями, роздвоюється.
А як же виникла сама ідея Бога? Виявляється, це ж зовсім просто: повага до батька трансформувалась у свідомості первісної людини в поняття Бога, на якому він сконцентрував всю свою повагу.
Ось, виявляється, які складні абстракції здійснювала дика людина в своїй свідомості: вона не лише поважала свого батька, що є ознакою високої моралі, але зуміла з цієї поваги створити собі образ Божий. Але якщо вірити у фрейдівський комплекс Едіпа, то людина ненавиділа свого батька як суперника, а потім вбила його, тому ця обставина, якщо виключити в людини божественну душу, більш правдоподібна в умовах боротьби за існування, яка йшла на всіх рівнях. А якщо це так, то важко собі уявити, що такі низькі почуття сформували в свідомості первісної людини ідеальний образ довершеного Бога, який володіє якостями, яких він не міг знайти в оточуючій дійсності. Взагалі незрозуміло, як в апараті механічного відображення, тобто в мозку, виникло те, чого немає в матеріальному світі? Цілком зрозуміло, що ідея Бога і вищої правди не могла виникнути сама по собі або скластись з природних елементів. Казка ж про те, що люди створили образ Божий за подобою батька не витримує критики, оскільки в такому випадку, релігія і віра в Бога були б надбанням дітей і первісного суспільства, тому що доросла сучасна людина перемогла б цю "ілюзію", так як вона перемогла багато ранніх забобонів.
Бог для Фрейда - абстракція, "порожня тінь, а зовсім не особистість". Але з таким же успіхом ми можемо сказати, що і "психічний апарат", про який він говорить мало не в кожному творі - теж ілюзія, тому що його не можна ні побачити, ні зважити, ні зібрати в пробірку. Матеріалісти можуть показати лише фізіологічний апарат, але ніяк не психічний. Отже, якщо не існує Бога, душі, небесних сил, то чому повинен існувати психічний апарат, адже і те й інше не може бути доведене шляхом експеримену як речова реальність.
Звичайно, психічний апарат існує, як і Бог, і називається він душею. В ній і проходить таємне перетворення фізіологічних процесів в психологічні, духовні явища.
Немає сумніву в тому, що теорія Фрейда носить чисто споглядальний характер. Вважаємо, що не від сексуальних комплексів, не від лібідо і його перетворень виникли соціальні стосунки, а тим більше релігійні вірування і етичні вимоги, а навпаки, сила духу, закладена Богом, зробила можливим і соціальне життя, і взагалі все те, що ми називаємо культурою людства.
Внаслідок всіх своїх пошуків в царині походження релігії Фрейд приходить до старої теорії страху і, звичайно, тут він не відзначається оригінальністю. Страх створив всіх богів, - повторює він за атеїстами різних мастей. Людина, на його думку, ототожнює сили природи з силами своєї душі, тобто йшов процес олюднення природи. Надавши грізним стихіям властивостей своєї душі, людина потім виділила їх як самостійні духовні сили. Тому релігійні уявлення виникли з тієї ж самої необхідності, що й усі інші завоювання культури - із необхідності захищати себе перед переважаючою силою природи.
Але, по-перше, чи був у людини хоча 6 один привід до ототожнення своєї душі з природою, адже природа зовсім не схожа на людину?
По-друге, тут ми підходимо до питання, яке заслуговує на особливу увагу, а саме: як і чому виникло роз`єднання людини з природою. Дійсно, якщо людина - творення природи, вийшла з неї, то і повинна, як кажуть, органічно вписуватись у неї як і всі інші складові; він повинен був створити з нею єдине ціле, єдину гармонію. Але з якихось причин певне біологічне утворення, якийсь організм починає боротися з природою, з якої він вийшов; він бореться з природою, яка поза ним, і навіть з тією, яка всередині нього (ми маємо на увазі інстинкти, потяги, пристрасті), і входить в стан, визначений Фрейдом як індекс "Его". Чим це викликане?
Так, ми звичайно розуміємо, що коли цей організм вже вийшов із природної стихії, він почав створювати соціальне життя, щоб встояти перед силами природи - нехай так, але повторюємо, для чого він вийшов за межі "Ід", за межі рідної стихії?
Виявляється, за матеріалістами, як і за Фрейдом, це було викликане необхідністю пристосовуватись до навколишнього середовища для самозбереження організму. Але дозвольте, в системі "ід" біологічне утворення, яке розглядається нами, було добре пристосоване, і для того щоб зберегти себе, йому просто не потрібно було виходити з рідної стихії. Адже всі тварини теж об`єднуються для того, щоб вижити, але не виходять зі своєї усталеної структури, не ведуть з нею боротьбу за свою свободу ні на зовнішньому, ні на внутрішньому рівні. Чому саме одна тварина почала боротьбу з природою, яка породила її? Чи не тому, що вона не лише те, що ми називаємо матеріальною природою, не лише шматок біологічної маси, а ще щось, і це щось не хоче, щоб природна необхідність поглинула її; вона протестує проти статусу тварини і тягнеться до духовних вершин; людина завжди дивиться в небо, оскільки там батьківщина її душі.
У зв`язку з позицією матеріалістів виникає багато питань, на які вони не можуть дати відповіді. Звідки, наприклад, людина знає про необхідність справедливості, якщо кругом йде боротьба за виживання, і вона бачить лише одне насилля? Хто переконав її в тому, якщо повинна бути вища правда і виший Суддя, якщо вона бачить навколо лише підступ, а такі філософи як Фрейд, переконують її, що добро, правда, справедливість - поняття відносні? Чому людина вірить у непорушність моральних законів і прагне зберегти їх навіть тоді, коли здавалось би для цього немає жодних умов - в найтемніші і найжорстокіші періоди свого життя людина продовжує вірити в добро.
Далі Фрейд подає цілий ряд звинувачень на адресу релігії. Так він пише: "Якщо релігія не може продемонструвати нічого кращого в своїх зусиллях віддати людству щастя, культурно об`єднати його і морально приборкати, то обов`язково постає питання, чи не переоцінюємо ми її потребу для людини". Оскільки релігія, - робить він остаточний висновок, - не вирішила жодних проблем, особливо моральних, вона не потрібна. Що там десять заповідей чи нагорна проповідь Спасителя! Вони ж нічого не дали світу, окрім шкоди, Фрейд хотів би, щоб релігія взагалі зникла з життя людей.
Ну що ж, дуже знайомі роздуми, ми їх чули вже не раз, але наші противники не втомлюються їх повторювати, ми ж повинні повторювати істину.
Так що ж буде, якщо викинути релігію? Можливо, її зможе замінити психоаналіз чи сама сексуальна енергія? От він (психоаналіз) вже, напевно, вирішить всі проблеми, зробить людей щасливими і добрими. Протиріччя, які розривають душу людини зникнуть, особливо протиріччя між свідомим і безсвідомим, між духом і плоттю, оскільки тоді залишається лише одна влада над людиною - сила тілесних потягів.
Однак уроки історії підтверджують, що цивілізації вмирають без Бога, оскільки релігія - це знаряддя духовного життя, і лише вона одна може відповісти на запитання про мету світу і людського життя. І якщо вона не зробила людей щасливими, то лише тому, що люди недостатньо щиро кликали її на допомогу, а то й просто відкидали її, або перекручували божественну істину. Хіба людство виконало заповіді Божі? Ми лише в одному двадцятому столітті пережили усунення християнства в двох великих державах (фашистської Німеччини і Радянського Союзу) і вважаємо, що коментарі зайві. І після цього дуже дивно слухати повну апломбу заяву Фрейда: "Релігію в такому випадку можна було б вважати загальнолюдським нав`язливим неврозом Відхід же від релігії обов`язково здійсниться з фатальною неминучістю процесу росту, причому зараз ми знаходимося якраз посередині цієї фази розвитку". Це було написано в 30-ті роки. Як примітивно звучить це псевдопророцтво сьогодні, коли знову відроджується віра Христова після страшних гонінь на неї в Радянському Союзі.
Зрозуміло, що й моральність Фрейд не має бажання пов`язувати з, релігією, а шукає зовсім інше джерело її виникнення. У восьмій главі він виводить етику і право з необхідності суспільного життя перед небезпекою суворої природи; саме небезпека поєднує людей в стадо, але тут же він сам висловлює цілком справедливі сумніви стосовно того, що будь-які суспільні сили змогли б приборкати первісні інстинкти, і тут же шукає для такого приборкання ще менш правдоподібну версію: "Чисто раціональні мотиви, - пише він, - навіть у сучасної людини мало що можуть зробити проти його пристрасних потягів; наскільки ж більш безсильними вони повинні бути у первісної людини-звіра". Лише одне з тих кривавих злодіянь, про які ми вже згадували вище, І тобто вбивство первісного батька, мало важливі наслідки. Чому? І Тому, що вбивці покаялись, і це був перший крок до заборони, до і заповіді: не вбий!
Ось як! Виявляється фрейдівська первісна людина - звір, вже вмів каятись, в нього була совість. Отже, совість була раніше злочину, а Фрейд вважає, що саме злочин створив совість. Створив чи пробудив, ось питання.
Фрейд виводить моральність з необхідності спільного життя і в стаді чи в суспільстві? Невже мислителі - матеріалісти не і бачать відмінності між цими двома групами живих істот? Ми скажемо, що в стаді немає моралі, а суспільство не можна побудувати без моралі. Діти вбили отця і каються, - значить, перед нами не звірі, а люди, тому що звірі не знають ні співчуття ні покаяння. Звичайно, люди повинні були організовуватись в суспільство, але якщо б вони не були людьми, вони залишились би в стаді. Для стада не має ні добра, ні зла, а є лише необхідність, спрямована на збереження біологічної форми. Стадо не знає суперечностей між потягами і заборонами; в стаді не має ідеї Бога, не має релігії; в стаді не має осмислення своєї долі, не має самосвідомості, не має совісті, з її болючими переживаннями. Звідки члени стада взяли все це для того, щоб стати людьми? Нас цікавить, як і чому тварина зробила перший крок в сторону людини? Адже повторюємо, для того щоб просто вижити, і достатньо було залишатись в стаді, залишатись твариною, а ще краще водорістю, чи просто молекулою, і далі: навіщо стаду знадобилось ускладнювати стосунки, навіщо йому потрібна і етика, релігія, право, адже все це приносить шкоду організму, породжує протиріччя, а разом з тим хвороби, неврози і т.д.
Необхідно ще відзначити, що наукові дослідження в галузі моральної філософії починаються з того моменту, коли вже існують етичні поняття, тобто вже мають місце певні моральні основи та абсолютні накази. Тому в своїх пошуках основ моралі ми знову приходимо до думки, з якої вийшли, - до совісті, походження якої не піддається науковому дослідженню.
Лібідо чи Любов?
Фрейд залишився принциповим матеріалістом в питанні любові. Його навіть можна назвати вульгарним матеріалістом, тому що він був впевнений, що для всіх психічних явищ, можна знайти джерело в фізіологічних процесах, і тому любов для нього була явищем виключно фізіологічним. Навіть братську любов він вважав статевим "імпульсом з пригніченою метою". Отже, він бачив в любові сублімацію статевого інстинкту; любов - це прояв лібідо. Більше того, він розглядав статевий інстинкт як результат хімічної за своєю природою напруги, яка потребує розрядки. Статевим актом і знімається ця напруга. І взагалі, багато психічних станів (любов, ненависть, самолюбство, ревнощі) є проявами різноманітних форм статевого інстинкту, Правда при цьому він забуває, що в побуті має місце не лише енергія сексуальних, так би мовити біологічних інстинктів, але й еротичний потяг статей, не кажучи вже про більш високі форми любові.
Звичайно, біологія, яку Фрейд вважав причиною духовного життя могла дати лише секс, тобто фізико-хімічну напругу і зняття її, але секс як ми побачимо пізніше не любов, а імітація любові. Ми твердо стоїмо на своєму: як вільна воля можлива лише в Богові, то лише в Богові можлива істинна жертовна любов. Бердяєв пише з цього приводу: "Християнська любов - це перш за все відчуття особистості, містичне проникнення в особистість іншого, пізнання брата, сестри за Отцем Небесним". А чи може матеріалізм пояснити походження любові? Мабуть, це так важко, як вивести, наприклад, свідомість із матеріального механічного відображення. Ну як можна вивести почуття любові із механічного тяжіння матеріальних частин? Абсолютну любов, любов самовіддану, жертовну неможливо вивести із матеріаль­ного світу; вона, як і свідомість, має духовне походження, - ось чому виникає конфлікт людського духу з природними потягами: два світи зійшлись в людині і один із них мусить підкоритись іншому. Думаємо, що Христос сказав простіше і сильніше всіх мислителів: "Ніхто більшої любові не має немає над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх" (Ів.15,13). Відношення любові вимагає абсолютної рівності - ось в чому суть Св. Трійці, сутність Бога.
А тепер нам необхідно з`ясувати досить делікатне та актуальне питання: чи можна секс ототожнювати з любов`ю? Звичайно, ми відразу попереджуємо, що не заперечуємо наявність любові в сексі (хоча і не завжди), але не можемо зводити любов до сексу, як це виходить за Фрейлом. Адже всім відомо, що сексуальний зв`язок може бути між людьми, які ненавидять один одного, і в такому випадку подібний зв`язок дійсно можна вважати зняттям фізико-хімічної напруги, хоча і при таких умовах беруть участь психічні сили.
Один із послідовників Фрейда виправляє свого вчителя і початку тлумачить цю проблему наближено до істини. Фромм пише: "Любов не виникає в результаті адекватної сексуальної поведінки; навпаки, щастя в статевих стосунках, виникає в результаті любові". Якщо він це розуміє, якщо він відкидає причину любові від сексу, власне від біології, то як після цього і стверджувати, що любов виникла в матеріальному середовищі і заперечувати її духовне походження? Взявши майже християнське визначення любові, Фромм відкинув християнське вчення про її походження, хоча і не дає чіткої власної версії. Правда, він бачить прообраз любові в симбіотичному зв`язку між матір`ю та ембріоном в її утробі. Але, по-перше, якщо стояти на матеріалістичних позиціях, зовсім незрозуміло, як і чому зв`язок матеріальних елементів перетворився в таке складне відношення чуттєвої прихильності одного елементу до іншого, тобто постає старе питання: як механічний рух матеріальних частинок перетворюється в психічні, тобто духовні акти. По-друге, тут вже присутній факт любові, так що момент походження цієї любові знову не взятий до уваги. По-третє, симбіотичний зв`язок є любов кровна, інцестуальна; така прихильність в силу своєї егоїстичної сутності не могла перетворитись в свою протилежність - жертовну любов щодо абсолютно інородних об`єктів. Ми ще будемо говорити про те, як важко подолати бар`єр інцестуальності, а це говорить про те, що любов як всеохоплююче почуття не могла виникнути на ґрунті виключно біологічних зв`язків і що джерело її - поза матеріальним світом. А взагалі, всі етичні цінності Фромм намагається вивести із свого соціопсихологічного аналізу. Але соціальне життя неможна вважати джерелом етичних цінностей, тому що соціальне життя стало можливим завдяки тому, що в людині завжди були закладені основи моральної належності і прагнення до вищої правди.
Вл. Соловйов, як нам здається, більш глибоко і правильно розумів проблему любові і морального життя взагалі. "Статевий "потяг, - пише він, - обманює людське серце примарою любові. Але вона не є любов, а лише жалюгідна подоба любові. Любов є внутрішня нероздільність і єдність двох життів, а природна пристрасть лише прагне до цього, але ніколи не досягає".
Можна задати собі таке питання: якщо статева пристрасть природне явище, то чому людина соромиться її? Ми наведемо з цього приводу довгу цитату Вл. Соловйова, бо краще не скажеш: "Якби у нас було лише почуття чуттєвої природи, то воно саме по собі було б ні добре, ні погане, а було б, як у тварин, простим природнім фактом; з іншого боку, якби у нас було лише одне моральне прагнення, то й воно, не зустрічаючи внутрішньої перешкоди, діяло б як проста вроджена в людині сила. Тоді не було б жодного морального питання. Але коли зіштовхуються два протилежних потяги, тоді виникає моральне питання і обидва потяги отримують моральну оцінку ".
Афоризм Ніцше, - "Життя вище моралі" - припав до душі багатьом, і ми вже бачимо, що в наші дні зло ще ніколи не було таким сексуальним, оскільки безладні статеві зв`язки спустошують, руйнують душу. Ось тому багато хто ставить законне питання: чи слід відкривати сексуальні таємниці дітям? На перший погляд, сексуальна освіта необхідна як і всяка інформація, але одночасно вона провокує передчасну статеву активність Нам здається, що це слід робити якомога пізніше, у всякому випадку тоді, коли у підлітків вже виникають реальні статеві потяги; слід навчити їх керувати своїми інстинктами.
Деякі сучасні мислителі висловлюють сміливе припущення, що секс не можна включати в галузь моральних відносин, це стихія. Але що тоді це, якщо не моральна проблема - фізіологічна? Якщо погодитись з такою думкою, то все, що зумовлено фізіологією, ми повинні виключити зі сфери моральності, але хіба фізіологічні факти не пов`язані з етикою? Наприклад, моя фізіологія вимагає, щоб я добре харчувався в той час коли інші голодують; моє тіло вимагає тепла, і я відштовхую від вогнища свого слабшого брата; моя плоть, чи, як стверджують, моя стихія прагне статевої насолоди, і я ґвалтую першу зустрічну жінку. Такий висновок цілком логічний, оскільки стихія не підлягає моральній оцінці.
Інцестуальні зв`язки і абсолютна любов.
У зв`язку з проблемою любові, психоаналітики піднімають питання про інцестуальні зв`язки, так, зокрема Фромм вирішує його у світлі своєї етики. Він спочатку говорить про кровні уподобання людини, починаючи від зв`язків з матір`ю, родиною, а згодом, які переходять у зв`язок з племенем, нацією, релігійною общиною і т.д. Якщо ці зв`язки носять злоякісну форму, то, як вважає Фромм, вони заважають людині у її поступальному русі до загальнолюдської любові. Це дуже цінна думка, але навіщо ломитись у відчинені двері?
Ми вже не раз бачили, як багато мислителів, навіть ті, котрі займають ворожу позицію до християнства, змушені звертатись до Євангельських істин, тобто сама логіка правди заставляє їх це робити, тобто іншими словами "відкривають" істини, котрі вже давно відкриті і вказані Самим Спасителем. Ну що ж, це ще раз переконує нас в тому, що іншого шляху до істини просто немає. Саме Христос веде нас до всезагальної, вселюдської любові, вчить нас долати сімейні, родинні, національні та інші перешкоди на шляху досягнення Царства Божого. Всі ці зв`язки в християнстві заміняються духовними зв`язками на основі любові і засуджуються, якщо, висловлюючись словами Фромма, приймають злоякісну форму. Яка є головна заповідь, питає законник у Христа і отримує відповідь: Люби Бога і ближнього свого як самого себе. А хто ближній? На це питання ми знаходимо відповідь в притчі про милосердного самарянина: ближній - не з одного племені, не родич, навіть не людина одної віри. Ближній - це людина, яка робить добро, яка зуміла подолати національні забобони і релігійну самозамкнутість заради загальнолюдської любові. Та й проти "злоякісної форми" інцестуального зв`язку (сліпої любові до кровних родичів) є чітке застереження: "Я ж прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір`ю, і невістку з свекрухою її. І: вороги чоловікові - домашні його! Хто більш, як Мене любить батька чи матір, той Мене Недостойний"(Мф. 10. 35-37).
Як же це сумістити з вимогою заповіді Божою поважати батьків?
У вказаному вище тексті Христос засуджує бездумну кровну прив`язаність до батьків і родичів на шкоду правді Божій.
Етичні цінності
Добро для Фрейда і йому подібних мислителів також не має самостійного буття; воно - похідне чи сума з багатьох додатків, це - результат взаємодії біологічних, фізіологічних процесів і соціальних явищ. Словом, це майже повтор того, що вже сказав Г. Спенсер: моральні норми є продукт пристосування внутрішніх відносин до зовнішніх.
Більшість людей на практиці і в теорії прийняли це загальне положення, що добро і зло - основні категорії етики, які вживаються при моральній оцінці вчинків.
Однак не всі так думають. Тому зі всіх можливих визначень моральності ми приведемо лише ті, котрі суперечать християнському вченню.
Так, Ніцше стверджував, що уявлення про добро і зло - "мораль рабів"; надлюдина стоїть "по той бік добра і зла"
Марксистська етика, в свою чергу, вчить, що поняття добра і зла відносні; вона не визнає вічних принципів моралі, чи "абстрактного" добра і зла, безвідносно до місця і часу. Марксисти були, наприклад, впевнені, що з усуненням приватної власності та майнових відмінностей відпаде необхідність зла. Ленін ще більше спростив цю проблему: добро - все те, що служить революції, зло - все те, що заважає їй. Звідси висновок: знищення мільйонів людей, які не приймають революцію - це добро.
В Радянському Союзі, як відомо, була скасована приватна власність на засоби виробництва, але злочинність, особливо державна (терор влади) досягнула нечуваних розмірів. Очевидно, разом з запереченням Бога, в життя ввійшло те вічне, як говорять марксисти, "абстрактне" зло, котре так вперто відкидалось ними в теорії і котре поглинуло їх на практиці.
Соціопсихологічний аналіз Фромма майже повністю вписується марксистську етику. Так він пише: "Людина за своїм походженням - стадна тварина Правильне і неправильне, істина і обман визначаються стадом".
Ми вже говорили про роль і можливості стада у світлі становлення моральних цінностей, але у зв`язку з висловлюваннями Фромма необхідно сказати ще кілька слів. По-перше, слід запитати: правильне чи неправильне (істина чи брехня) визначається стадом чи суспільством? Стадо не визначає Його, стадо живе інстинктами, а суспільство моральними законами і правовими нормами. Але хто його створив: людина створила моральне суспільство чи суспільство моральну людину? Якщо, як вчать марксисти, соціальне середовище сформувало людину, то хто створив соціальне середовище? Адже вже для того, щоб доцільно працювати, потрібно було перш за все стати розумною людиною, оскільки не праця створила людину, а Розум.
Не стадом визначається істинність наших вчинків, а совістю, так як індивід (а за Фроммом член стада) часто не погоджуйся з волею "стада" .йде проти нього; він іноді вище "стада". Мораль - це обмеження, які добровільно бере на себе людина, яка має можливість вільного вибору в своїх діях, і совість грає тут роль першої рушійної сили.
Говорячи про духовні якості людини, про його совість, архімандрит Августин в своєму "Основному богослов`ї" висловлює цілком правильну думку: "Звідки ж це явище в нашій душі? Очевидно, воно не зі світу зовнішньої природи, тому що там не має ні свободи, ні різниці між добром і злом . Воно не є від самої людини, тому що вона чітко розрізняє своє невмотивоване від законного (тобто, людина відчуває, розуміє, що моральний закон не є її бажання, а сила, яка вище неї і відчуває себе зобов`язаною підкоряти перше (своє хотіння) другому ("моральному закону)". Адже гріх викривається не лише законом, але й моральною свідомістю, совістю: "Бо коли погани, які не мають закону, по природі законне чинять вони доводять, що справа закону у них написана в серцях, про що свідчить совість їх"( Рим.2.14-15.)
Вл. Соловйов з цього приводу пише: "Якщо совість є лише психологічне явище, то в чому його закономірна сила?" А якщо вона є дещо більше, то, значить, моральний закон має свій грунт не лише в нас, але і незалежно від нас, тобто цей безумовний закон передбачає абсолютного законодавця". Отже, "добро саме по собі нічим не обумовлене, воно все собою обумовлює і через все здійснюється".
Що ж є добро за своїм змістом? Добро є розкриття досконалості Бога в світі і в людині, - це існування в світі Божественної любові, свободи, милосердя, благодаті і т.д. Звідси і щастя в богоподібності.
Мораль без Бога лише встановлює порядок у світі, але не підіймається до змісту світу. Така мораль намагається вирішити проблему добра та ігнорує питання про зміст життя. Повнота добра лежить в глибині буття, у Божественній благодаті. Люди поступово, по частинах освоюють цю абсолютну правду, наближаються до Бога, і в цьому полягає духовний прогрес людства. Мета і зміст історії людства - поєднання з Богом-Творцем, успадкування Царства Небесного.
Як бачимо етична проблема (проблема цінностей) обов`язково перетворюється в релігійну, якщо лише хоче мати мету і зміст. В іншому випадку, етика перетворюється на купу практичних порад щодо того як найкраще пристосовуватись суб`єкту до навколишнього середовища, чи взагалі відкидається як у Ніцше. Взагалі виникає підозра, що саме Ніцше з його переконанням у тому, що необхідно звільнити первісні інстинкти та позбавити здоровий організм від мук совісті, надихнув Фрейда на висновки відносно релігії, та всієї культури взагалі. Фрейд ніби підводить весь свій матеріал з експериментальної психології під філософію абсолютного атеїзму. Скажемо більш категорично: під безбожний егоїзм Ніцше і колективний атеїзм Маркса. Фрейд намагається підвести фізіологічну основу. Всі разом вони робили одну справу, тобто стирали межу між добром і злом, образно висловлюючись, намагались висмикнути ту божественну вісь, завдяки якій можливе життя людини в її високому призначенні.
Так чи може психоаналіз врятувати людину від її важкої долі. Де та сила, котра здатна приборкати пристрасті? Чи може розум вивести людину з трясовини протиріч на дорогу гармонії і злагоди? Але ми вже помітили, що розум - інструмент, здатний служити як добру так і злу. Та й сам Фрейд, як ми вже вказували, сумнівався в силі розумі: "Чисто раціональні мотиви, - писав він, - навіть у сучасної людини, мало що можуть зробити проти її пристрасних потягів".
Як бачимо, всі спроби Фрейда вивести духовне життя з фізіології, а спроби Фромма вивести етичні цінності просто з психіки, не мають під собою ні експериментально-наукової, ні теоретико-логічної основи. Ці вчення - не наука, а метафізика психології.
Психоаналіз не може дати заспокоєння людському серцю і радості його душі. І лише той, хто пройшов всі митарства життя і прийшов до Христа, зрозумів, що Він вказав єдиний шлях спасіння: "Прийдіть до Мене усі струджені та обтяжені, -і Я вас заспокою "(Мф. 11. 28).
На цьому ми завершуємо огляд сучасних філософських течій, і хоча їх значно більше, але ми опускаємо їх, оскільки вони близькі за своїм змістом до вже представлених нами прикладів філософської думки, і тому повторюватись немає змісту. Думаємо, що цього матеріалу достатньо для вивчення філософії в духовних школах.
Але припускаємо, що крім історії філософії, є більша необхідність познайомитись з системою філософських знань, хоча б в самих загальних рисах, так би мовити в межах словникового викладу. Це необхідно зробити для того, щоб наші студенти могли орієнтуватися як в різних філософських течіях, так і в її основних дисциплінах.
Звичайно, весь запропонований в цьому розділі матеріал (гносеологія, метафізика, філософські дисципліни, проблеми етики) викладений в розділі "Історія філософії", але там він розглядається як погляди філософів, які ми вивчаємо з давніх часів і до теперішнього часу, тут же ми даємо його як систему філософських проблем, виходячи із філософських течій і незалежно від історичної хронології.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2