foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

І, почивши від Мойсея та від усіх пророків.
Він пояснював їм те, що в усьому
Писанні стосувалося до Нього.
(Лк. 24, 27)
Ці були благороднішими від солунян: вони
прийняли слово з повним запалом, і щодня
досліджували Писання, чи так воно є.
(Ді. 17, 11)
 
Труднощі з пророцтвами
 
Передусім, нам потрібно з`ясувати чи прихід Ісуса дійсно був передбаченим, чи насправді пророцтва у Писанні стосуються саме Його пришестя? Чи сьогодні можливо довести Його Божественність на підставі пророцтв Старого Завіту?
Представимо проблему: у Писанні, яким користуються і євреї, і християни, є понад триста «месіанських фрагментів». У них передбачено прихід таємничої Особи, чоловіка, що має з`явитися в Ізраїлі для поширення своєї влади над усіма народами. У Писанні ще написано про Його діяльність у світі, а також з`ясовано мету Його епіфанїї; та навіть (як дехто, вважає) передбачено дату Його пришестя.
І, власне, це очікування Месії стало головною складовою світоглядної тенденції юдаїзму. У дванадцятому артикулі «Сповідання віри» Ізраїля (як це представив Мойсей Маймонід, який жив у часи Середньовіччя) написано: «Бог пришле Месію [1], про якого сповіщали пророки».
Євреї, які визнали Ісуса за Месію і повірили, що в Його Особі насправді здійснилися давні пророцтва. І дійсно, перші християнські проповідники постійно робили посилання на аргументацію стародавніх пророцтв, коли проповідували християнську віру поміж євреями. У Новому Завіті, зокрема в Євангелії від св. Матея, в якому чи не найкраще описано проповідування Доброї Новини серед юдеїв, постійно порівнюються вчинки та слова Ісуса з тим, що про Нього було передбачено у Писанні. Євангелист св. Лука також підкреслив, що Ісус сам «пояснював їм те, що в Писанні було передбачено про Нього, щоб двох своїх учнів, які прямували в Емаус, переконати у тому, що Він насправді є Христом».
А для нас, сьогодні, ким Він є?
 
Двосічний меч
 
Необхідно зазначити, що посилання на пророцтва, втратило свій попередній авторитет через зловживання багатьох християнських апологетів цим методом. Сміхотворно деформуючи біблійні тексти, спритно їх інтерпретуючи та впроваджуючи в них таку суть, якої там не було, ці апологети намагалися за будь-яку ціну під коректувати біблійні тексти, щоб довести: — в Ісусі «все здійснилося». Навіть не будемо згадувати про недолугу расистську інтерпретацію біблійних сюжетів, яку ще й до того намагалися реалізувати зі шкодою для безборонного Ізраїля.
Сучасна біблійна наука довела, що інтерпретацію багатьох апологетів християнства стосовно месіанських фрагментів Біблії неможливо сприйняти через ряд причин: або у своїх тлумаченнях автор посилався на неіснуючих в історії осіб; або переклад виявився недосконалим; або тому, що стало відомо про недостовірність тих історичних дат, на яких із великим зусиллям було споруджено хитку вежу наукових історико-біблійних конструкцій. Чимало запопадливих, але недостатньо підготовлених «захисників» віри, як зазначив католицький дослідник Турне, зумовили застосування навіть теорії ймовірності. Вони не зважали ні на неточність перекладів; часто застосували неймовірні та чудернацькі алегорії або зумисну фальсифікацію [2].
Ще також доволі часто забувають (або й свідомо уникають згадки) про поняття Бога «укритого». Знову нам необхідно пригадати одне з висловлювань Паскаля: «Що кажуть пророки про Ісуса Христа? Що Він, очевидно, є Богом? Ні. А те, що Він насправді є Богом потаємним; що буде зневажений; що ніхто навіть не замислиться над тим, що це — власне Він; що буде наріжним каменем, об який багато-хто розіб`ється, та "інше. А тому вже нехай ніхто не звинувачує нас у недоліках цього викладу, тому що й самі це визнаємо».
Пророцька аргументація (християнська апологетика відчула це на власній шкірі) є немов двосічним мечем, з яким потрібно обережно поводитися. Особливо, наприклад, коли намагаємося довести, що Ісус мав таки народитися в стайні поміж волом і віслюком, тільки тому, що пророк Ісая написав (маючи на увазі, очевидно, щось цілком інше): «Віл знає свого господаря, а осел — ясла свого власника...»
І через це, як очікувана реакція, було занедбано методику наближення до віри та її набуття, на яку — про це зазначено в Євангелії — сам Ісус вказав безліч разів. Однак, незважаючи на ці рекомендації, і не потрібно вже цього приховувати, що як євангелисти, так і апостоли у своїх поясненнях старозавітніх пророцтв (особливо листи св. апостола Павла) застосували таку екзегетичну методику, яку, часом, ми сприймаємо як недостатньо науково обґрунтовану.
 
Один із пунктів історії
 
У кожному разі, з нашого погляду, ця проблема у жодному випадку не полягає в тому, щоб у біблійних текстах вишукувати якусь вражаючу цитату чи особливість, які б хотілося собі усвідомити, а швидше спробувати помістити Ісуса в історії людства.
Христос — це немов цятка, ледь помітна в історії людства, майже невловима, якщо брати до уваги Його коротке земне життя. Це лише єдиний факт із
безкінечного ряду історичних подій, які відбулися у заледве відомому місті в далекій провінції Римської імперії.
Однак, ми можемо погодитися з достовірністю вислову Гегеля («Христос — це вісь історії»), можемо спробувати помістити Його поміж тим, що було перед Ним, і тим, що настало після Нього. Помістити Його в те, що християнське богослов`я називає «Історією Відкуплений».
Окрім вже звичних цитувань, також вражає, власне, збіг напрямів, що співпадають: «таємниця» Ісуса є наче закладеною у цілий ряд історичних загадок, які ще потребують логічного пояснення. Та, однак, схоже на те, що в Ісусі та вірі, яка походить від Нього, здійснилися не тільки найнезначніші, на перший погляд, збіги історичних обставин, але також і надія, яку проповідували євреї та поява нового ладу в суспільстві, про який пророкували впродовж дуже тривалого часу.
На подальших сторінках цієї книги наважимося представити результати деяких наукових пошуків у цьому напрямі; спробуємо «видобути» зі змісту Святого Письма такі «проби», аналіз яких, в міру можливостей, був би найбільш відповідним Істині, а не став причиною для ще однієї дискусії.
За будь-яку ціну будемо намагатися уникнути помилки тих, хто для розбудження віри покликається на аргументи. Ми свідомі того, що жодне наше зусилля, як і багато до них подібних, ніколи не стане для всіх переконливим аргументом. Але також (про це ми вже наголосили у попередніх розділах), у цій грі із незбагненним безмежжям потрібно дотримуватися чітко визначених правил.
Маємо достатньо «світла», а також і чимало «темряви» у тих загадкових знаках, які Господь немов розповсюдив, щоб люди, схоже на те, могли їх пізнавати, хоча нікого й не змушує підлягати їх очевидності; розповсюдив для того, щоб віра залишилася сама собою, а не перетинала, в жодному разі, результат наукових досягнень.
Можна написати книгу (як багато-хто це зробив, а інші ще будуть робити), яка була б антитезою нашій праці з метою довести, що вірити неможливо. І нібито ця неможливість є одним із аспектів християнства, про який не потрібно ніколи забувати.
Та спочатку, з нашого погляду, необхідно обов`язково звільнити дискусійну площину від двох домінуючих припущень, тобто йдеться про поширене уявлення стосовно «невірства юдеїв» та про «достовірність біблійних текстів».
 
Євреї повірили
 
Загальноприйняте переконання в тому, що Ізраїль не визнав Ісуса Христа як Месію, про якого були пророцтва і на Пришестя якого очікували впродовж багатьох століть, є принаймні частково вигадкою, поширенню якої ми завдячуємо недобросовісним історикам і вузьколобим теологам.
Адже всі перші учні Ісуса-Назарянина були євреями. І, власне, єврейська спільнота поширила Добру Новину територією всієї Римської імперії. І саме Савлові, який згодом став апостолом Павлом, і над яким було здійснено обряд обрізання на восьмий день після народження, який був з роду Ізраїля, з покоління Веніамина, єврей з євреїв (як він сам написав про себе), християнство завдячує найефективнішим вкладом у своє розповсюдження. Всі перші документи християнської віри достеменно свідчать про тисячі євреїв, які стали християнами. Навіть сама Римська Церква, Церква папи, бере свій початок від тієї численної єврейської громади, яку імператор Помпей спровадив у Рим як невільницьку, і яка пізніше зуміла викупитися з римської неволі.
Орієнтовно у 250 році після Різдва Христового, християнський письменник Оріген зазначив, що євреїв-християн було понад 150 тисяч [3]. І схоже на те, що Оріген мав на увазі тільки дані про новонавернених євреїв, які були йому відомими.
У підвалинах Церкви перших століть було так багато євреїв, що в молодій християнській спільноті навіть виникла доволі драматична проблема, а саме: які з єврейських релігійно-обрядових звичаїв треба було зберегти в християнстві. Про ці традиції, а передусім про обрізання, поговоримо згодом.
А поки що потрібно з`ясувати той факт, чому сьогодні про єврейське християнство майже нічого не відомо, і не тільки широкому загалу християн. І чому лише віднедавна це питання почали досліджувати більш детально. Така ситуація у християнстві, що про євреїв-християн нібито зовсім забули, склалася внаслідок того, що серед християн західної культури переміг вияв антисемітизму, і що цим віруючим було вигідно приховати правду про своє походження. І справді, як по-іншому можна було створити теорію про Ізраїль, від якого Бог відрікся?» Цей дивовижний факт зумовлений ще й тим, що нині чимало християн і надалі неспроможні визнати, що Ісус теж був євреєм. Свого часу нацизм також намагався вирвати Ісуса у його народу, намагався поширити стародавню легенду про те, що батьком Ісуса був римський сотник, а тому — Ісус є «арійцем»... Насправді, як підкреслив Жульєн Ґрін: «Неможливо вдарити єврея, не вдаривши тим самим Того, Хто є найвеличнішою людиною, а разом з тим — і квітом Ізраїля».
Поширена думка про існування єврейського невірства є тільки легендою, про що свідчить хоча б один із відомих діячів сучасної єврейської релігійності: це — Жуль Ісаак, самовідданий оборонець свого народу й апостол діалогу між євреями та християнами, діалогу між двома вірами, які пов`язані таким нерозривним зв`язком, яким мати злучена з дочкою.
Жуль Ісаак вказує на той історичний факт, який християни доволі часто забувають або нехтують ним: перед Пришестям Ісуса Христа євреї були розпорошені світом впродовж кількох століть, а тому і більшість єврейського народу вже не жила в Палестині. І саме через це неправильними є твердження про те, що значна частина єврейського народу не сприйняла Ісуса. Значно правдоподібнішим є висновок, що, власне, більшість єврейської діаспори навіть не знала про Нього. Однак, всюди, де тільки Ісус пройшов — за нечисленними винятками — єврейський народ зустрічав Його з ентузіазмом, про що і зазначено в Євангелії. Отже, чи цей народ якогось дня збунтувався проти Нього? Про таку версію говорять, але довести її неможливо.
Жуль Ісаак ще зокрема підкреслив: «Єврейський народ — це єдиний народ, серед якого Ісус знайшов і своїх запеклих ворогів, і своїх палких прихильників, відданих учнів-апостолів та натовпи людей, які Його восхваляли».
Потворний антисемітський міф невірного, а тому і відкиненого народу, від якого Господь не тільки відмежувався, але навіть і прокляв його, немає жодних ні історичних, ні теологічних підстав. Як додає Жуль Ісаак: «Бути антисемітом і, водночас, бути християнином — це значить поєднати зневагу зі вшануванням».
Зі свого боку Карл Варт, один із найвідоміших теологів нашого століття, цілком слушно зауважив, що достатньо було нацизмові виявити свій антисемітизм, щоб його визнали антихристиянським тому, що ці дві віри є міцно поєднаними в одному призначенні: Христос, якщо Його відділити від Ізраїля, вже не буде Христом християнства.
Однак, незалежно від того призначення, залишається незрозумілою таємниця продовження існування Ізраїля та його вірності (певної частини євреїв) своїй вірі. Таємниця, як побачимо, що зумовила протистояння в науковому значенні будь-якому законові історії, соціології та суспільної культури. Щодо цього факту, то християнин опинився в ситуації апостола Павла, самовідданого Христові єврея, який, роздумуючи над призначенням свого народу, написав у листі до римлян: «О глибино багатства і знання Божого! Які незбагненні Його постанови і недослідимі Його дороги!» (Рим. 11, 33). Для самого Павла назва юдей, водночас із вірою в Ісуса, є причиною для гордості.
А, отже, з одного боку, є цілковитим абсурдом поширена практика зневажливого ставлення християн до євреїв, яка вже триває впродовж багатьох століть. Тому, власне, «християнин (і тільки він), — зауважив Данелю, — завдяки своїй вірі в ідею «святої історії», вірі у Господнє «обрання» та Господнє Об`явлення, мав би зрозуміти причину, яка зумовила той факт, що єврейський народ є винятковим народом».
З другого боку, також неможливо підтримати аргумент, як дехто цього дуже хоче, що потрібно цілком позбутися будь-якого посилання й використання месіанських пророцтв. Як Ісус міг бути пророкованим, а Його пришестя передбаченим, коли навіть сам Його народ, який зберігав і досліджував ці пророцтва, Його не визнав?
Багато євреїв, які бачили Ісуса, слухали Його вчення та повірили в Нього як в Того, Хто мав здійснити ці стародавні пророцтва. І повірили так сильно (як вказано в Євангелії), що Ісус навіть був змушений часто уникати своїх послідовників, щоб уникнути їхнього надмірного ентузіазму.
Після Ісусового Воскресіння апостол Павло та інші апостоли передусім звернулися до своїх земляків, які жили у діаспорних спільнотах поза Палестиною. На підставі пророцтв у Святому Письмі, вони доводили, що Ісус—саме та Особа, про яку було вказано у стародавніх єврейських передбаченнях. А наслідки того апостольського звернення настали відразу: багато євреїв перейшло із юдаїзму в християнство, яке для них не становило нової релігії, а було логічним доповненням до їхньої стародавньої віри та її продовженням.
А якщо рабини не сприймали християнство і здебільшого, внаслідок цього, часто потрапляли у безвихідь, то схоже на те, що причина такої ситуації полягала не стільки через незгоду з доказами пророцтв, як через апріорне не сприйняття будь-якого діалогу з християнством з боку тих же провідників єврейських спільнот. Сучасний єврейський історик Сам Ваагенар так підсумовує позицію, яку зайняли стародавні єврейські духовні лідери: «Напевне знаємо, що звістка про початок Месіанської епохи має прийти з Єрусалиму, — відповіли вони всім, хто хотів довести, що Ісус був Христом. — Але з Єрусалиму не прийшло жодної звістки про прихід Месії. Тому той, про кого ви нам говорите, є шахраєм. А тому в цій справі покликання на пророцтва є безпідставним, і є блюзнірством». Таким був вирішальний аргумент, який створив підґрунтя для відмови спільного дослідження Писання, як цього хотіли євреї-християни, що прибули у єврейську діаспору. І саме через це зіткнення з такою нездоланною психологічною протидією християни-євреї вирішили поширювати Добру Новину серед поган. А тому почала все більше поглиблюватися та прірва, яка згодом стала причиною трагічних наслідків, і для самого християнства також, які вже тривають впродовж майже двох тисяч років.
У минулому, в біблійній критиці, яку назвали раціональною, існувала дивна логіка. Далі побачимо деякі її приклади, а поки що хочемо вказати на два аргументи розуму, які часто представляли «фахівці» з питань релігієзнавства, здебільшого німецького походження, стосовно питань з проблематики Нового Завіту. І часто ці дві підстави можна знайти у дослідженні одного й того ж самого вченого, хоча вони суперечать один одному.
З одного боку, науковці стверджують, хоча і, як ми вже спостерегли, застосовуючи для цього слабку історичну підставу: «Дуже дивними є ті пророцтва, які мали б здійснитися в Ісусі, якщо і самі автори цих передбачень — євреї, Його не визнали. Це головна ознака слабкості пророцьких аргументів, які наводять нам християни».
Натомість, з другого боку, сказано: «Це цілком логічно, що Ісус — ніхто інший, як якийсь невідомий галилейський проповідник, був прийнятий за Бога. Він, людина, став обоготворений вірою побожних євреїв, які думали, що бачать у Ньому здійснення їхніх пророцтв та кінець їхніх месіанських очікувань».
Отож, з погляду першої гіпотези легковірними є християни поганського походження, які нібито «по-своєму» прочитали пророцтва Старого Завіту.
У другій гіпотезі (яка є філософським базисом для різних наукових груп у їхньому дослідженні Нового Завіту) в ролі легковірних виступають ті євреї, які аж занадто повірили месіанським пророцтвам.
Від кого, отже, походить виникнення цього вагомого непорозуміння, про особу Ісуса? Від християн — через сарказм хитрих євреїв? Чи від євреїв із їхніми безпідставними доказами, які могли б переконати хіба що деяких простаків повірити у Месію?
Цілком очевидно, що ці дві гіпотези заперечують одна одну. І все ж таки, саме на них ґрунтуються найавторитетніші пояснення походження християнства.
 
Книга понад усякі підозри
 
Ще ніхто не зумів довести, що месіанські пророцтва (незалежно від їхньої вартості) були виправлені в минулому та пристосовані для потреб Христових проповідників. Жоден критик своїм «скальпелем» не зміг добути доказів про те, що якийсь фрагмент Старого Завіту «християни переробили з метою подальших маніпуляцій».
Сумнівам міг бути підданий будь-який інший уривок Біблії, який мав хоча б віддалений стосунок до Ісуса. А ось щодо Старого Завіту, то жодної підозри не було й ніколи не буде з огляду на сам факт виняткової ситуації.
Насправді, відколи в науковому світі тривають дискусії про християнського Месію, завжди поруч християн є присутніми євреї, які пильно оберігають непорушність свого Писання від можливих інтерпретацій. У тих Писаннях, які стали для християн вже тільки Старим Завітом, що доповнений і перевищений Завітом Новим, кожен, хто має бажання, може шукати своїх пророцтв.
І кожний може бути переконаним або не переконаним у їхній достовірності.
У кожному разі, однак, потрібно погодитися, що, власне, існування єврейського народу та його відчайдушна оборона своєї Книги, є очевидною гарантією того, що тексти Старого Завіту не були сфальсифіковані чи пристосовані.
Ще вкажемо на той факт, який спостеріг Паскаль, і який зумовив Господь, щоб єврейське Писання дійшло аж до нас, а його непорушність зберегла постійна протидія одного народу різним зовнішнім впливам: «Коли б всі євреї навернулися до Ісуса Христа, тоді б ми мали стільки підозрілих свідків! А якби всі були вбитими, тоді б ми не мали жодного свідка».
Врешті-решт, у 1947 році в печері Кумрану в районі Мертвого моря, місцеві бедуїни знайшли повний текст одного з найважливіших пророків — Ісаї. Цей віднайдений рукопис походить, очевидно, з першого століття до Христа; окрім деякої незначної різниці в пунктуації, кумранськйй папірус двохтисячолітньої давності є таким самим, як і той біблійний текст, який ми сьогодні можемо придбати в книгарні.
Однак, навіть і таке підтвердження не було потрібним. Ми вже вказували на той єдиний факт в історії релігій, оскільки маємо справу з особливим питанням, що тільки одна віра (християнська) може шукати і знайти свої аргументи у ймовірності релігійних текстів, які інша віра (єврейська) зберегла непорушними.
Цей факт, який зумовлює непорушний зв`язок, є настільки винятковим в історії, наскільки є винятковою єдність між цими двома вірами.
 
Від початку історії людства:
Ісуса проповідуємо або Його шануємо
 
Незвичайна особливість християнства полягає у тому, що це: є релігія вшанування Месії, заснована на релігії передбачення цього ж Месії.
Власне Ісус, як зауважив Паскаль, є сенсом буття і немов «серцевиною» Старого і Нового Завітів: «Ісус Христос, до якого спрямовані два Завіти: Старий, як до свого очікування, Новий — як до свого зразка, а обидва — як до їх центру».
Отож, «ця релігія тримається на вірі в те, що людина змінила свій стан слави і єднання з Богом на стан віддалення від Бога; але за умови, що після завершення цього земного життя, людина знову набуде того самого попереднього і первісного стану безпосереднього спілкування з Месією, пришестя якого було передбачене; гаразд, така релігія завжди була на землі. Все минуло: вона (релігія) єдина продовжує своє існування».
Від початку історії людства і аж до сьогодення, про що маємо свідчення, пришестя Ісуса пророкували або Його вшанували.
Будда, Конфуцій, Лао-Дзи, Магомет — всі ці засновники зазначених релігій є історично самотніми або немов відокремленими від розвитку релігійної історії та суспільства. Тобто вони з`являються, але жодна попередня релігійна традиція не сповіщає про їхній прихід.
Ісус, натомість, є центральною точкою цього трепетного очікування (можливо 18 століть, але не менше, ніж 12 століть), яке набуло особливого нетерпіння перед Його Різдвом. Впродовж останніх (новозавітних) 20 століть, Христова Церква продовжила завдання синагоги.
Отже, звернемо нашу увагу на те, що розвиток саме цієї релігії, який, можливо, розтягнувся у часовій відстані на 40 століть, є неординарним історичним явищем, яке повністю перекреслює всі закони суспільного розвитку. А ще він протирічний (розвиток юдаїзму) навіть тому, що Пришестя Месії передбачив не якийсь один провидець, а ціла плеяда старозавітних пророків, які впродовж століть сповіщали про Нього, і кожен із них поступово доповнював це загальне і одноцільне передбачення.
Повторимо ще раз: це історико-релігійне явище є фактом абсолютно неординарним. І навіть тільки цієї особливості християнства, вважає чимало науковців, є цілком достатньо, щоб його помістити на зовсім окреме історичне місце серед решти релігій світу.
 
Один мільярд триста мільйонів «синів Авраама»
 
У сорока чотирьох кілометрах на південь від Єрусалиму знаходиться місто Хеврон, яке по-арабськи називається Ель-Каліл, і в якому проживає майже сорок тисяч мешканців. У цьому місті згідно з переказами (традицією) похований патріарх Ізраїля Авраам. Нас не цікавить у даному випадку, чи насправді гріб того, кого євреї вважають своїм родоначальником (праотцем), дійсно знаходиться у Хевроні. І навіть, врешті-решт, нас не цікавить і те, чи можна довести, що Авраам насправді був реальною історичною особою.
Для нас важливим є той факт, що біля цього кургану моляться представники трьох монотеїстичних релігій світу. Для євреїв це місце є синагогою, для християн — церквою, для мусульман — мечеттю. За бажання одноосібно володіти цим загубленим містом представники трьох світових релігій впродовж століть проливали кров.
Хеврон — це точка на географічній карті, де зустрічаються, немов при спільному джерелі, три численні та могутні релігії, послідовники яких визнають єдиного Бога. Євреї, мусульмани та християни — всі вони називають себе «синами Авраама», а загальна кількість віруючих цих релігій, як зазначено у статистичних даних, становить майже мільярд триста мільйонів віруючих.
Одним із «артикулів віри» для євреїв є той факт, що їхній рід походить від Авраама через його сина Ісаака. «Авраам є батьком усіх нас» — пригадує апостол Павло християнам.
Мусульмани впродовж, довгого часу, називали себе «ізмаїльтянами», тобто потомками Ізмаїла — сина Авраама і Агар. Авраам для послідовників Магомета є «баніф» — тобто витривалий у вірі, довірений оборонець релігії поєднання людини з Богом, найсвятіший представник природничої віри. І завдяки йому, Аврааму, та місцю його поховання, майже невідомий Хеврон став для мусульман одним із чотирьох святих міст.
Таке тяжіння до Хеврону трьох монотеїстичних релігій світу мимоволі змушує до роздумів. Схоже на те, що на прикладі цього міста можна візуально спостерегти здійснення обітниці, яку Господь дав Авраамові, такому непоказному, з історичного погляду, чоловікові. Господню обітницю єврейські письменники зафіксували багато століть тому, в усякому разі набагато раніше, ніж відбулося пришестя Ісуса та народження Магомета. І характерним є те, що євреї зафіксували обітницю Господа ще тоді, коли вони були нечисельним, напівкочовим та усіма зневаженим народом, що немов загубився серед розлогих пустель Середнього Сходу, який гордився своїми могутніми імперіями та високорозвиненою культурою.
У дванадцятому розділі книги Буття, тобто першої книги Старого Завіту, у дванадцятому розділі написано: «Сказав Господь до Авраама: вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, з дому батька твого у той край, який Я тобі покажу. А Я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе, та зроблю великим твоє ім`я, і станеш ти благословенним... Тобою всі племена землі будуть благословлятися».
У 15-му розділі тої самої книги, також читаємо: «І вивів (Господь) на двір і мовив: поглянь на небо і перелічи зорі, коли зможеш їх перелічити! І сказав до нього: таким буде твоє потомство! І повірив Авраам Господові, і Він зарахував йому це за праведність!»
Дещо далі, у 18-му розділі, автор книги Буття переказує слова Господа: «З Авраама напевно вийде народ великий та могутній, і через нього благословенними будуть всі народи землі».
Отже, Авраамові була дана обітниця мати незліченне потомство. Через кілька десятків століть, які проминули від часу цих пророцтв, чисельність потомків Авраама наближається — як бачимо — до півтора мільярда вірних, які визнають своє походження «від Авраама». Отож, ім`я Авраам не випадково у перекладі означає — батько великої кількості народів.
Наприклад, у 1976 році це потомство стародавнього патріарха вже становило майже 43 відсотка від всього населення світу. А Біблію, в якій зафіксована ця неймовірна обітниця, в цьому ж таки році вже було перекладено на 1120 мов та діалектів. І, без жодного сумніву, можна ствердити, що Біблія сьогодні є найвідомішим бестселером усіх часів.
 
Непохитна впевненість: одвічне призначення
здійснюється у світових масштабах
 
Авраам жив чи ні, був похованим у Хевроні, або в іншому місці — для нас це немає жодного значення. Для нас є важливим (і незаперечним) те незрозуміле почуття величі народу, слабкого й нечисленного, який від початку свого виникнення впевнено стверджує, що в майбутньому буде відігравати чи не головну роль у світовому масштабі. Окрім того, за десять століть до появи християнства і за шістнадцять століть перед ісламом цей народ письмово зафіксував своє переконання, на перший погляд цілком божевільне, яке, однак, попри будь-які сумніви таки було несподівано підтвердженим у розвитку історичних подій.
Упродовж усієї своєї історії, яка є записаною в Біблії, Ізраїль ніколи не сумнівався у призначеному для нього таємничому завданні, яке Господь доручив саме йому — єврейському народові. Цей, нечисленний, але міцний духом народ, не відмовився від завдання, яке на думку Паскаля, Бог призначив для нього від початку історії людства: «Ви будете в Мене царством священиків, народом святим» (Вих. 19, 6).
Принагідно нагадаємо ще деякі приклади (із багатьох, що записані в Біблії) про цю незрозумілу впевненість ізраїльського народу.
У 49 розділі першої книги Біблії (Буття) написано, що Яків — син Ісаака — перед смертю поблагословив своїх синів. «Зберіться, — сказав Яків, — і я скажу вам, що спіткає вас у днях прийдешніх. Берло від Юди не відійде, ні жезл із поміж стіп у нього, доки не прийде Той, кому він належить; Йому будуть коритися народи».
Чи насправді це пророцтво стосується Ісуса, якому «коритимуться народи»? Християни вірять, що так; а щодо євреїв, то в «Узгодженій Біблії» зазначено, що «цей фрагмент має, як завжди вважали єврейські екзегети, месіанське значення».
В «Узгодженій Біблії», у примітці до сьомого розділу Другої книги Самуїла, наголошено, що «месіанська надія Ізраїля, до якої долучається і надія первісної Церкви, має тут одну з найважливіших основ».
І насправді, в цьому розділі зафіксована обітниця Господа, яку Бог дав Давидові: «А як сповняться твої дні і ти спочинеш зі своїми батьками, Я поставлю після тебе твоє потомство, що вийде з твого лона, і утверджу твоє царство. Воно збудує дім імені Моєму, і Я скріплю його царський престол навіки. Я буду його батьком, а воно буде Мені сином... Твій дім і твоє царство переді Мною повіки існуватиме, і престол твій закріпиться назавжди...»
І цей старозавітний фрагмент біблійна критика пояснює по-різному: віра є обережною і дбає про логіку «Бога таємного». Ми ж не хочемо наївно нагадувати, що на думку євангелистів, Ісус походить із роду Давида. Заперечення було б цілком логічне: евангелиста могли пристосувати генеалогію Ісуса до стародавніх біблійних пророцтв. Ми ж бажаємо і надалі залишатися на твердому ґрунті, а тому обмежимося такими доказами і фактами, яких ніхто не міг би спростувати: наприклад, що в даному випадку єврейський народ підтверджує свою впевненість у вічності, підтверджує своє незрозуміле для широкого загалу переконання, що в історії світу він має відіграти вирішальну роль, яка йому призначена від початку віків.
А далі ми звернемося до безперервно обумовленого аспекту, зазначеного зокрема в останній книзі Старого Завіту (в книзі Даниїла), де на початку сьомого розділу написано: «У перший рік панування вавилонського царя Валтасара Даниїл мав сон і видіння у голові своїй, на своєму ложі». Це пророцтво ще також називають «пророцтвом чотирьох звірів», про яке поговоримо дещо пізніше. А поки що розглянемо його інше значення: «Бачив я у нічних видіннях: аж ось в небесних хмарах йшов ніби Син людський. Дійшов Він до Ветхого днями (Бога, Вічного) і поведено Його перед Нього. І дано Йому владу, славу і царство, і всі народи, племена та язики Йому служили. Влада Його — влада вічна, що не минеться, і царство Його не занепаде ніколи» (13-14).
Від апостольських часів Церква і в цьому біблійному фрагменті вбачає пророцтво про Месію. Те, над чим варто замислитися, є змістом обіцяного всесвітнього царства: царство Його не занепаде ніколи. Так само, як царство, яке Ісус вибрав собі, опирається на володінні серцями, а не на земному пануванні: Царство Моє — не є з цього світу...
У книзі пророка Ісаї з`являється таємнича особа, яку звуть «Слугою Господнім». Для цього Слуги, як побачимо, пророковано призначення, в якому слава, могутність і покора становлять єдине ціле, але у незрозумілий для нас спосіб. У 49 розділі цієї книги, автор переказує такі Божі слова, що той Слуга не обмежить себе тільки до панування над Ізраїлем: «Того замало, що Ти Слуга Мій, щоб відновити потомство Якова, щоб привести назад тих, хто вцілів із Ізраїля!
Я зроблю Тебе світлом для народів, щоб Моє спасіння розширилося аж до окраїн світу» (49, 6).
Цей біблійний фрагмент дуже важливий: схоже на те, що Ісая прагне дата відповідь тим євреям, які обережно представили гіпотезу про такого Месію, який обмежиться тільки відновленням царства Ізраїля. Ця гіпотеза має цілком зрозумілий сенс і є зовсім реалістичною. Адже, в який спосіб ізраїльський народ, такий нещасний під різними поглядами, міг би поширити свій вплив на весь світ? Однак, пророк відповідає, що обережні єврейські мислителі помиляються: Цар, який вийде з-поміж нас, буде «світлом народів».
Святе місто Єрусалим стане «світлом і центром світу», ще також пророкує пророк Ісая в 60 розділі своєї книги. Ось, що передбачено для міста, тоді заледве більшого від звичайного гірського селища, для цієї сміхотворної, у порівнянні з пишністю стародавніх мегаполісів, столиці: «Встань! Засяй! Зійшло-бо твоє світло, слава Господня засяяла над тобою! Бо темрява огортає землю, і темнота — народи, а над тобою сяє Господь: Його слава з`явилася над тобою. Народи йдуть до твого світла, царі — до сяйва твого блиску» (60, 1-3).
І вже вкотре пророцтво Ісаї завершується віщуванням для Ізраїля: «Найменший стане тисячою, найнезначніший — сильним народом. Я — Господь, у свій час, це прискорю» (60, 22).
І остання цитата, одна з багатьох можливих, які стосуються пришестя Месії. У книзі пророка Міхея (розділ 4) написано: «І станеться: в останні дні (коли прийде Очікуваний) гора дому Господнього буде встановлена, як вершина гір буде вивищена над пагорбами. Народи попливуть до неї. Багато народів прийде і скаже: «Ходіть, зійдемо на Господню гору, до дому Бога Якова: Він навчить нас своїх доріг, і ми Його стежками будемо ходити, бо то з Сіону вийде закон, а Господнє слово — з Єрусалиму» (4, 1-2).
 
Ягве Бог, якого не зуміла пояснити наука
 
Отже, є мала етнічна група, яка на початку своєї історії покладає свою надію на майбутнє та очікує «благословення свого народу», який сподівається посісти вічне царство, яке встановить «Хтось», хто з`явиться серед цього народу. І цей єврейський етнос повірив у своє майбутнє з такою впевненістю, що його пояснення старозавітного Писання часом становить таку гігантоманію, яка викликає подив у багатьох науковців: «Світ був створений для Ізраїля, без Ізраїля Всесвіт не існував би...»
І коли оця впевненість у свою прийдешність є таки гідною подиву, то ще більше є незбагненним (а сьогодні навіть більше, як у минулому) походження такої віри. Отож, як зуміти осягнути, Ким є Ягве — Бог Ізраїля? Ким є, власне, той Бог, який, з погляду християн, об`явився в Ісусі та приходить із глибини таємниці Всесвіту, переступає закони, які, як доводить наука, спрямовують розвиток історичних подій. А наукові досягнення за останні два століття зробили єврейську релігію, у порівнянні з минулими знаннями про неї, ще більше загадковою.
Звідки бере свій початок той суворий монотеїзм, якщо всі релігії середньо-морського басейну, (азіатські, африканські, американські, австралійські) є політеїстичними? Чому єврей вже від початку своєї історії не уявляє собі таке небо, в якому поселені тисячі божків, а доходить — не маючи для цього жодного засобу — до поняття єдиного Бога?
Створення такої концепції про найвищу надприродну Сутність — доводять дані порівняльних досліджень — завжди є результатом тривалої еволюції. Натомість, схоже на те, єврейський народ доходить до поняття монотеїзму відразу, а не завдяки тривалим духовним пошукам. Його пророки відразу надали достовірність своїм старозавітним Писанням, коли зазначили, що не Ізраїль вигадав собі Бога і не вибрав Його — це сам Ягве вибрав собі свій народ і явив себе патріархам.
Франц Кеніґ вважає так: «Чим більше поширюється наше знання про історію й культуру давнього Сходу, чим більше стають зрозумілими взаємні зв`язки та впливи, тим більше стає таємничим це монотеїстичне поняття про Бога серед малого Ізраїля, стає гідним подиву його незламне протистояння до навколишнього світу, цілком політеїстичного».
Це був погляд сучасного соціолога з питань релігій [4]. А проте, ще Тацит зафіксував таке ж приголомшення стародавнього світу стосовно незрозумілої для нього відмінності юдаїзму від решти відомих тогочасних релігій: «Мойсей створив народ, який ще й тепер існує, надаючи йому не тільки нові, але й протилежні до обрядової традиції інших народів релігійні обряди».
Незбагненна сутність монотеїзму Ізраїля не зводиться до питання кількості. Число, в даному випадку, не становить проблему (один Бог — проти багатьох божків), її створює — і передусім — незрозуміла причина, яка надає монотеїзмові якості.
Рабин і ректор Єврейської колегії (відомої Лондонської єврейської школи) Ісидор Епштейн вважає: «Як Творець неба і землі, і всього, що в них знаходиться, Бог Авраама є незалежним від природи та від усякого географічного обмеження».
У наступному параграфі ми розглянемо це революційне значення «незалежності» Бога від природи, відокремлення Творця від створіння. А стосовно виходу за географічні межі, також і тут єврейське поняття божества становить проблему. Його порівняння з іншими релігійними концепціями вказує на те, що кожне божество інших народів є місцевим божком: народу або міста, але ніколи — Богом Всесвіту; і навіть не охоронцем своїх вірних проти натовпу послідовників інших божків.
Та, крім того, ще раз потрібно наголосити: Бог Ізраїля є не тільки єдиним і всесвітнім, Він є Богом етичним, Богом моральним, який найперше піклується про святість і справедливість серед своїх вірних.
І ось тут ми доходимо до самого серця релігійної загадки Ізраїля. Наказ святості, адресований людям, спирається на переконання, що сам Бог є Святим.
«Господь сказав Мойсеєві: «Примов до всієї громади синів Ізраїля і скажи їм — святими ви мусите бути, бо Я є святий, Господь, ваш Бог» (Лев. 19, 2).
Якщо від людей вимагається бути праведними: навчіться робити добро, шукайте правди, захищайте пригноблених, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову (Іс. 1, 17), то це тому, що сам Бог є справедливим; і Господь, святий у справедливості, виявить свою святість (Іс. 5,16). Такий Бог — святий і справедливий, Образ якого люди повинні мати за моральний зразок, також і в цьому аспекті є неподібним до всякого іншого стародавнього поняття про божество.
Ізраїль протиставить свого Бога, який є цілком і докорінно відмінним, супроти божків політеїзму, з їхніми людськими вадами й чеснотами, протистоїть таким божкам; які виявляють милість або сердяться, спонукані до цього прояву емоцій тільки своїми примхами. І ці світоглядні протиріччя стають тим більше незрозумілими, чим більше вдосконаленими є засоби наукових досліджень сучасної науки.
Отже, єврейський Бог це — єдиний, всесвітній, святий і справедливий. Поняття про цього Бога такі незвичні, що Його початки не може виявити жоден науковий пошук. А, крім того, це світоглядне поняття є спільним для всіх євреїв, а не аристократичним привілеєм тільки для декількох обраних інтелектуалів.
Або ще: ці єврейські поняття про Бога безмірно перевищують світогляд сучасних народів у той час, коли майже всі решта народів домінують над євреями в усіх інших сферах суспільного розвитку. Безперечна першість Ізраїля в релігійній сфері людського буття та його очевидне відставання в мистецтві, філософії, юриспруденції, техніці тощо.
Наука ще має пояснити і цю таємницю єврейського народу, його прірву між високорозвиненою релігійною свідомістю та незначними досягненнями в інших сферах розвитку єврейського етносу: культурологічній, суспільній, економічній. Це ще одна проблема, яку представив народ, який і в цьому випадку немов виривається зі встановлених історичних законів, згідно яких релігійна система є пов`язаною з його загальним розвитком [5].
Отже, тільки на достовірних соціологічних даних може ґрунтуватися ця гіпотеза, що підтримує переконання вірних, тобто віра єврейсько-християнська. Йдеться про втручання самого Бога в історію людства з метою виявлення свого «обличчя», своєї мудрості, яку люди не можуть збагнути. Ізраїль, як народ, який не вибирав собі Бога, оскільки Бог сам вибрав для себе його та наділив єдиним у своєму роді об`явленням.
Але також ще знаходимо щось інше, якщо хочемо сконцентрувати свою увагу на тому незбагненному Богові, а тому і ще більше нез`ясованому та непоясненому, чим все далі просувається критична наука і дослідження у галузі тематики Господа в історії людства.
 
Світська віра у світі магії
 
Вчення про Бога Ізраїля починається вже на перших сторінках Біблії («На початку Бог створив небо і землю» Бут. 1, 1), попри справжню «атеїстичну пропаганду» (Г. Кокс) принаймні стосовно інших стародавніх релігій. У цьому вченні природу, відразу й рішуче, відокремлено від Бога і, водночас, людину — від природи. І навпаки, в рамках концепції кожної стародавньої релігійної системи людина живе немов у якомусь зачарованому лісі, де в ярах і печерах існує безліч різних духів. У горах, річках та озерах також живуть демони — добрі або лихі. Вся навколишня дійсність немов просякнена магічною силою. Навіть для Вавилону, цього вчителя мудрості всього Сходу, космічні планети — це божественні істоти.
Натомість для неосвіченого Ізраїля, що був народом неотесаних пастухів, — сонце і місяць, як і все навколишнє середовище, є творінням єдиного і одвічного Бога-Провидіння. Тільки у цій релігійній концепції із природи вилучено будь-яку магію, а увесь Всесвіт визволено від «натовпу шкідливих сотворінь».
І наказ не поклонятися природі та не вшановувати її прояви, який поставлено як першу норму Заповідей («Не будеш мати інших богів, крім Мене»), і відповідна заборона виготовляти собі ідолів для поклоніння, становлять окрему й визначальну ознаку монотеїзму Ізраїля. І ця ознака є настільки вагомою, що відразу робить виразною та нездоланною відмінність між Богом Ізраїля та усякою іншою релігійною концепцією про Бога: незалежно чи буде вона політеїстичною, чи навіть монотеїстичною (Епштейн).
Вчення Ізраїля про Бога допомагає людині позбутися залежності від природних явищ, стати вільною і самостійно творити своє майбутнє, але у пошані до Божої волі. Тільки в юдаїзмі людина є «спільником» і навіть співробітником Бога в Його творчому ділі, в діяльності безмежного Духа, який щодня і безустанно продовжує свою творчу активність.
Отже, єврейські містики дійшли до такого ствердження, яке є блюзнірським не тільки для стародавніх релігій, але також і для мусульман, що «Бог так само потребує людини, як людина — Бога». Це почуття єдності з Богом у євреїв є настільки сильно розвинутими, що єврейські містики приписали Якову навіть такий вислів: «Як Ти є Богом у сферах вищих, так і я є Богом у сферах нижчих» (Бер. Раба). В юдаїзмі, отже, існує лаїцька концепція Всесвіту, існує на противагу священним та магічним системам стародавнього світу. І це світосприйняття ще потрібно належно пояснити, а наука ще й досі цього зробити не в змозі.
Необхідно також пам`ятати, що чимало різновидів магічних уявлень і надалі побутують серед широких мас населення, навіть на Заході, навіть у наші часи. Отже, безкомпромісна та рішуча демістифікація, яку здійснили стародавні єврейські мислителі, була сприйнята всім єврейським народом, і дотепер становить нез`ясовану історичну таємницю; одну з багатьох загадок того таємничого «народу-гостя-(М. Ведер), від якого християнство бере свій початок.
 
Історія як прогрес
 
Поглиблення релігійної єврейської концепції також провадить нас до наступного відкриття, і навіть не одного.
Впроваджуючи у своє світосприйняття поняття месіанської майбутності, поняття про «нові небеса» і «нову землю» для людей, які прямують до нової мети, юдаїзм ще раз чітко відмежовується від давньої античної культури. Для останньої, історія незмінно творить певне коло, немов змій, який схопив пащею свій хвіст: все минає, але все повторюється знову. І східні народи, і греки, і римляни не визнавали ідеї прогресу, що є основою сучасної культури, яка виникла на «підвалині» саме світоглядних надбань єврейського народу.
Власне тільки юдаїзм відкидає історичну концепцію розвитку людського суспільства як кола, в якому людина є немов в`язнем і змушена безконечно у ньому кружляти, без можливості вийти із нього. Натомість, для єврея історія — це стріла, що направлена тільки вперед — до розвитку й росту. Учений-єврей Данте Ляттес написав: «Юдаїзм ніколи не спрямовував погляду людини назад, у минуле; «золотий вік» ще не минув, «золотий вік» ще тільки настане. Добробут, в усій своїй досконалості, знаходиться аж наприкінці віків та людської історії2. А така релігійна концепція цілком суперечить греко-римській світоглядній культурі, мислителі якої постійно виявляють тугу за минулими «золотими часами», коли панувало «царство» добропорядності та шляхетних цінностей.
Концепцію «стріли, спрямованої вперед», до якої самотужки так ніколи і не дійде велика класична культура, в доступних тезах проповідували напівкочові племена, які поселилися у віддаленому закутку Близького Сходу.
 
Цей Бог є незмінним
 
Отже, походження та суть єврейської релігії і донині становить загадку для науки. Також наука ще не в змозі достеменно пояснити й її розвиток. Ізраїль, властиво, протистоїть усім законам, які — з погляду сучасної антропології — повинні впливати на еволюцію релігії.
Так, як неможливо пояснити появу цього монотеїзму, що раптово з`явився на початку історії людського суспільства, так само важко зрозуміти і тривалість цього незбагненного єдиного Бога навіть у той час, коли Ізраїль відокремився від кочуючих пастуших племен і переродився в осілий народ, який почав займатися рільництвом і скотарством.
На підставі постійних спостережень антропологічна наука доводить, що коли у такому напрямі змінюється економічна діяльність народу, культ локального божества або племінних божеств повинен бути заміненим на культ божеств рільництва або плодючості.
У Старому Завіті можна віднайти сліди таких світоглядних змін, які проклали собі дорогу серед юдеїв. Але це є тільки спокусою: так само як колись у пастуших часах, тепер на оброблюваній ниві Ізраїль анітрохи не піддається загальнопоширеним впливам природної еволюції. Завдяки непохитному авторитету своїх пророків, Ізраїль залишається відданим і не занехаює свою віру в Ягве.
Але знову із-за історичного горизонту на Ізраїль грядуть небезпечні обставини, коли єврейський народ почав організовувати свою державу, але, водночас, він таки не створить, як інші народи, державної релігії, в якій боги завжди є уособленням царської влади; тобто є істотами, які промовляють і діють так, як цього бажає політична влада, авторитет якої зміцнюється та підтримується поширенням страху перед її вищістю. Так, як це сталося, наприклад, у Вавилоні із Мардуком, божеством «актуальної влади».
В Ізраїлі, натомість, все відбулося навпаки: євреї ставилися до свого царства як до справи Ягве; саме Він є володарем царства, а не слугою єврейського суспільства та представників його державного уряду. Тому і занепад державного єврейського ладу не вплинув негативно на віру в Ягве: народ міцно тримається свого Бога, навіть під час неволі. Ізраїль, в оточенні народів, які покладають сподівання у світле майбутнє на свої «вози і коней», підтримує себе життєдайною надією і вірою у свого «Бога живого-, «Бога Авраама, Ісаака і Якова». І щодня, з незапам`ятних глибин історії та аж до наших часів, євреї повторюють свою молитву: «Слухай Ізраїлю, Вічний є наш Бог, Вічний є Бог Один».
 
Тривалість, яка здійснює обітницю, але противиться історії
 
Ми вже знаємо: вірність Ізраїля Богові Авраама і Мойсея, наперекір усьому та всім, дотривала аж до наших днів і продовжується далі. Ізраїль — це єдиний народ, який пережив розпад античного світу та зберіг свою ідентичність у незмінному стані.
Що сталося з асирійцями та вавилонянами, етрусками та фінікійцями, македонцями, врешті-решт навіть з греками та римлянами? Яка доля спіткала ці народи, які, здавалося, в могутності своїх суспільств мали закладеними набагато триваліші етнічні та культурні основи, ніж євреї?
Тільки в самому Межиріччі — між ріками Тигр та Євфрат — з якого також походить й Ізраїль, сформувалися десятки націй, які впродовж кількох тисяч років досягли апогею свого розвитку, але зникли безслідно. Не тільки асирійці та вавилонці, але і шумери, акадійці, амореї, хеттити, касиди, мідійці, перси... Програні війни, локальні збройні напади і катастрофи стали причинами занепаду різних культур, релігій і навіть народів.
Всіх, тільки не Ізраїля.
І коли ця тривалість єврейської нації таки дивує науковців, які не мають жодних пояснень для такого історичного факту, то віручий має очевидну підставу замислитися над тим висловом, яке у книзі Єремії, в 31 розділі подано, як слова Бога: «Якщо ці закони переді Мною захитаються (перестануть діяти) — слово Господнє — тоді потомки Ізраїля перестануть бути переді Мною народом повіки» (31, 36). Або замислитись над тим, що Ягве промовив до євреїв у книзі Ісаї (66, 22): «Бо так, як нове небо і нова земля, що Я сотворю, стоятимуть переді Мною — слово Господнє — отак буде стояти ваше потомство і ваше ім`я».
Або ще раз уважно перечитати 89 Псалом: «Я уклав союз із Моїм обранцем, поклявся Давидові, слузі Моєму: Повіки утверджу твого потомка і по всі роди твій престол збудую... Вічним зроблю його потомство... Його потомство триватиме повіки, і престол його переді Мною, немов сонце, наче місяць, він стоятиме повіки, як свідок на небі вірний!»
В одному з віднайдених кумранських рукописів написано: «Ми, сини Авраама і Мойсея, є вічним народом».
Антисемітизм є настільки давнім, як і світ, як і самі євреї; походить — як це вже доведено — власне із того здивування й озлоблення інших народів, що євреї ніяк не розчиняться поміж іншими етносами, не асимілюються з ними. Не впливають на асиміляцію євреїв ні погрози, ні лестощі. Єврей, який в християнських країнах зрікався своєї віри і приймав Євангеліє, робив це тільки через тогочасні обставини, тільки через упереджене ставлення до нього, а також, щоб надбати повноту прав, а деколи й здобути багатство. Однак такі навернення не були поширеним явищем, хоча у північній Європі в епоху Середньовіччя євреям обіцяли надати, коли б вони християнізувалися, навіть титули барона чи графа. А мусульмани «навернули» у свою віру великі спільноти християн і викорінили віру в Ісуса у різних країнах, але не змогли цього зробити з євреями.
Хтось висловив думку, що впродовж стількох століть переслідувань євреї добровільно наслідували (а це доволі незвичне твердження) приклад розіп`ятого Месії, якому християни поклоняються як Богові. Юда Галеві, відомий єврейський поет часів Середньовіччя, у своїй зворушливій «Апологіїї зневаженої релігії» написав: «Ви, хто називаєте себе християнами, піднесли становище людини потоптаної, знищеної і розіп`ятої на хресті. Ось ми несемо, між вами, той хрест; це ми, що представляємо ту принижену людину, якій — як переконуєте — ви покланяєтеся».
Впродовж тисячоліть єврейський народ підтверджує свою вірність «Богові Авраама» наперекір усім «науковим законам», які доводять, що вже віддавна цей народ повинен був стати тільки далеким історичним спогадом. Так, як фінікійці або етруски, або ті ж вавилоняни чи єгиптяни, які силоміць поневолили євреїв і в кайданах вивели їх із їхньої батьківщини. Величних царів Вавилону та фараонів Єгипту історія наче проковтнула, а нібито поневолений єврейський народ тріумфує і досі. Чому? [6]
 
Ісус немов код для віруючих
 
Спробуймо тепер пильніше приглянутися до текстів стародавнього єврейського Писання і проаналізувати передбачення, зазначені в цих біблійних уривках, у часовому відтинку їхнього здійснення.
За вихідний пункт нашого аналізу візьмемо месіанські пророцтва, а потім з`ясуємо, чи насправді відбулося здійснення цих віщувань, які — принаймні з точки зору християн — збулися в Месії. В якому значенні Ісус повинен був доповнити ці пророцтва: стародавні, постійні та понад триста разів повторені біблійні віщування, які здійснилися в Ньому? І який сенс має виникнення християнства для таємниці єврейської історії, про яку ми говорили? Або, які ще інші стародавні пророцтва здійснилися у пришесті Ісуса?
Святий Августин вважав, а його слова повторив і II Ватиканський Собор в документі про Об`явлення: »Бог призначив, щоб Новий Завіт був у Старому, а Старий — став зрозумілий в Новому» (IV, 16).
І справді, християнська віра має глибоке переконання, що тільки Євангеліє може бути і тільки воно є тим «ключем», яким можна «відкрити» загадку месіанських пророцтв у Старому Завіті. Тільки в Ісусі — з точки зору віруючих — можна узгодити месіанські означення, що виглядають суперечними, якими Старий Завіт окреслює Особу Того, Хто має прийти.
Щодо цього аспекту, то маємо свідчення єврея, який перейшов у християнську віру: це — Євгеніо Цоллі, рабин і голова єврейської спільноти в Римі, який у 1945 році став католиком. Навколо його особи точилося немало суперечок; не всі ще й донині закінчилися. Але, в усякому разі, не підлягає сумніву, що в особі Цоллі італійський юдаїзм має одного з найвідоміших дослідників та знавців Біблії. І коли, власне, цей колишній рабин у черговий раз аналізував обставини, що зумовили поштовх для його переходу в християнство, то написав: «Старий Завіт видався мені закодованою телеграмою, яку Господь надіслав людям. Незрозуміла вона для тих, хто хотів би її прочитати без коду чи шифру, яким є Христос, та у світлі якого набуває значення та месіанська схвильованість, якою немов насичені всі книги Старого Завіту».
Спробуємо проаналізувати деякі підстави таких важливих і відважних тверджень колишнього рабина Євгеніо Цоллі.
 
Пастирі змінюються, паства все збільшується
 
У Старому Завіті існує — як бачимо — постійне переконання про особливу роль, яка, згідно з Господнім задумом, призначена євреям навіки. Однак, у тих пророцтвах також закладена і певна пересторога. У цьому розділі ми спробуємо довести, що в релігійній історії Ізраїля є щось «перед» і «після», які, власне, й розділені століттям Ісуса.
Отже, в Писанні сказано, що релігійна монополія і релігійне проповідництво одного дня будуть відібраними в єврейських священиків.
Пророцтво Єзекиїла, розділ 34, 1-10: «Надійшло до мене таке слово Господнє: «Сину людський! Пророкуй проти пастирів Ізраїля, пророкуй і скажи пастирям — так говорить Господь: горе пастирям Ізраїля, які пасуть самі себе! Чи ж не овець пастирям пасти? [...] Тому, слухайте пастирі слово Господнє! Так говорить Господь Бог: Ось Я — проти пастирів. Я заберу Моїх овець з їхніх рук і не дам їм більше пасти Моїх овець».
Тоді що станеться зі «стадом», коли Господнє застереження буде здійснене? Єзекиїл продовжує: «Так говорить Господь Бог: «Сам собі буду дбати про Моїх овець і буду їх доглядати» (34, 11).
Схоже на те, що у цьому біблійному фрагменті закладено передбачення про пряме втручання Бога в історію, тобто радикальне вторгнення в суспільство докорінно іншої Особи; іншого Господа, якого визнають, і в якого вірять християни.
Спостерігаємо «щось», цілком відмінне від старозавітного, у передбаченій новій «отарі», яка вже не буде складатися тільки з євреїв: до неї буде залучено й «овець» з усіх народів.
Єзекиїл продовжує (34, 12-16.): «Як пастух наглядає за своїм стадом, стоячи посеред овець, що порозбігались, так і Я наглядатиму за Моїми вівцями. Я приведу їх назад з усіх тих місць, куди вони хмарного дня під час темряви порозбігалися. Я виведу їх з поміж народів і позбираю з чужих країн, і приведу їх у їхню землю. Я буду пасти їх в горах ізраїльських, коло потоків і по всіх зелених місцях країни...» І далі: «Сам пастиму Моїх овець, сам поведу їх на спочинок. Яке запропастилося, Я відшукаю; яке відлучилося, Я поверну; пораненого перев`яжу, недужого зміцню...»
Чи тут сповіщається про Доброго Пастиря, про того Ісуса, в якого вірять християни? Треба зазначити, що Ісус здійснює це пророцтво для тих, хто вірить у Нього, здійснює понад месіанські очікування Ізраїля. Але поміж різними єврейськими передбаченнями про Месію не було такого, щоб сам Бог став людиною. Ісус, натомість (кажуть ті, що вірять в Нього), здійснює пророцтво Єзекиїла про пряме втручання Бога, який сам стає Пастирем своєї отари.
А культ, що походить від Нього, поза сумнівом підтверджує слова давнього пророка: культ Бога Ізраїля вже не є монополією тільки єврейських священиків.
У книзі Ісаї, у 66 розділі, передбачено, що Ягве «прийде, аби зібрати всі народи та всі язики». «З них теж Я візьму, — каже Господь, — і священиків, і левітів» (66, 21). Отже, гряде «експансія» світового значення, яка призведе до завершення єврейської винятковості у ділянці почитания та служіння одному, монотеїстичному Богові.
Поза всіма вимірами віри, з об`єктивного пункту спостереження, є незбагненним, як ця динаміка Господньої інтервенції, яку передбачили кілька тисячоліть тому пророки Ізраїля, таки здійснилася в історії людства. Ізраїль насправді немов передав релігійну естафету християнам, які від нього походять, і які стверджують, що є зібраними самим Богом, який увійшов в історію, щоб стати Пастирем. І той новий народ (християни) неймовірно розселився аж до найвіддаленіших закутків землі.
 
Встановиться новий союз
 
У Старому Завіті також передбачено, що у стосунках між Богом і людством ще має відбутися й інша подія.
Настане, сповіщають пророки, поглиблення віри, настане розвиток, який запровадить далеко й не буде зрікатись початків. Буде нова умова, новий союз, що відновить й перевищить у своїй суті та у своєму поширенні союз, який Ягве «заключив» тільки з Ізраїлем. Власне, християнство вважає, що йому випала доля реалізувати цю обітницю Нового союзу з Богом Авраама та Мойсея.
Книга пророка Єремії, розділ 31: «Ось настануть дні — слова Господні — і Я створю з домом Ізраїля та з домом Юди новий заповіт. Не такий заповіт, який я уклав з їхніми батьками, коли взяв їх за руку, щоб вивести із єгипетського краю. Заповіт той — Мій заповіт! — вони його зламали, хоч я був їх Господом. Ні, ось який заповіт я створю з домом Ізраїля, після тих днів — слово Господнє. Вкладу закон Мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж — Моїм народом» (31, 31-33).
«Я дам вам нове серце, — промовляє Гоподь через пророка Єзекиїла, — і новий дух вкладу у ваше нутро. Я вийму кам`яне серце з вашого тіла і дам вам серце тілесне. Я вкладу у ваше нутро Мій дух...» (Єз, 36, 26-27).
У цитованому уривку з книги Єремії подано, отже, інше означення грядущого нового становища: для проповідування Божого Слова, вже не потрібно буде пророків, а пізнання надприродної Істини буде відбуватися «інакше». Наведемо дослівно цей фрагмент: «Не буде більше один другого навчати, чи брат брата свого, кажучи: Спізнай Господа! Усі вони будуть Мене знати: від найменшого до найбільшого між ними — слово Господнє. Я ж бо прощу їм їхню провину, гріха їхнього не згадуватиму більше» (31, 34).
Чи Ісус є насправді тим, хто встановив новий «пакт», новий Завіт з людством, що вміщує право у глибині Його єства і «напише» його в «їхньому серці»? Чи насправді є тим — понад пророками і робить їх вже непотрібними, тому що через Нього промовляє сам Господь? Ось, що знову історія доводить — як свідоцтво, а віра сприймає — як правду. І на підставі тієї правди Ісус є тим, через посередництво Якого зреалізується те «нове небо» і та «нова земля», які в пророцтві Ісаї (66, 22) Бог обіцяв створити в майбутньому, і створив.
 
Книга стане запечатаною?
 
Врешті-решт весь Старий Завіт (часто в тій самій книзі, а деколи і в самому розділі) поєднує обітниці з погрозами для майбутності Ізраїля.
Поруч передбачень надзвичайного поширення його (Ізраїля) віри, його вічної тривалості, вміщено пророцтво (як ми вже бачили) не тільки стосовно втрати релігійної монополії, не тільки укладення нового союзу з іншими народами, але також якогось різновиду духовної «сліпоти», яка впаде на єврейський народ. «Сліпоти» такої, яка зробить Ізраїль «приказкою та посміховищем для всіх народів» (І Цар. 9, 7).
У книзі Ісаї (29, 10-12) читаємо: «Справді Господь вилляв дух задубіння: він замкнув очі ваші, Він закрив вам голови. Видіння, про це все, для вас немов слова, які в книзі під печаттю; дають її письменному і кажуть: прочитай це, будь-ласка. А він відповідає: не можу, бо вона під печаттю. І дають книгу тому, хто не письменний і кажуть: прочитай це, будь-ласка. А той мовить: я — неписьменний».
Для Ісаї, який так вихваляє майбутність Ізраїля, Бог вчинить «дивне диво і чудовину» супроти народу, «щоб мудрість їхніх мудрих зникла і розуму не стало в їхніх розумників» (29, 14).
До чужинців, яких Ізраїль зневажив, Господь у пророцтві Ісаї промовив: «Я дам їм у Моєму домі і в Моїх мурах пам`ятник та ім`я, кращі, ніж дав синам і донькам; Я дам їм ім`я вічне, що не загине» (56, 5).
Отже, віра євреїв пошириться всією землею, але Ізраїль навіки залишиться, «сторожем свідчень та обітниць», не зрозумівши їх достеменно? Схоже, що саме це і мають на увазі стародавні єврейські пророки. Християни, ще від апостольських часів, так само зрозуміли таємниче призначення Ізраїля між усіма народами. Апостол Павло у листі до римлян (10, 2) написав про євреїв: «Я їм свідчу, що вони мають ревність Божу, але неправильне знання». А також «Ізраїль не зрозумів», «Бог дав їм аж по сьогоднішній день приголомшення: очі, щоб не бачили, і вуха, щоб не чули» (11, 8); принаймні — уточнив апостол — «донині». І справді, св.- Павло вважає, що також і для євреїв настане час, коли вони визнають Христа: «Браття, не хочу, щоб ви не знали цієї тайни, — щоб не були самі по собі велемудрі, — що засліплення частково спало на Ізраїль, поки не ввійдуть погани повністю, і так увесь Ізраїль врятується» (11, 25).
Отже, вже приблизно в 57-58 роках після Різдва Христового, коли проповідування християнської віри щойно набирало сили, апостол Павло вже передбачав, що якась частина євреїв не сприйме Ісуса як Месію («засліплення частково спало»); і зазначив, що таке становище єврейського народу триватиме доти, аж доки інші народи не стануть християнськими («поки не ввійдуть погани повністю»).
Також і в понятті віри Паскаля тривалість юдаїзму між народами відповідає Божому планові, Його надприродній стратегії: «Ізраїль — це народ, який створений, щоб бути свідком Месії. Не було достатнім, щоб існували тільки пророцтва; треба було, щоб їх також розповсюдили в усіх містах і зберегли на всі часи».
Для свого твердження Паскаль може навести, як аргумент, пророцтво Міхея (4, 2-37), який перше віщує (як ми вже бачили): що «з Сіону закон вийде, Господнє слово — з Єрусалиму»; Той, на кого Ізраїль очікує — «між численними племенами буде судити і про могутні народи вирішувати ген-ген далеко»; що «той, хто має царювати над Ізраїлем», народиться у Вифлеємі. А далі пророк Міхей, передбачає, що «решта Ізраїля буде посеред багатьох народів, немов від Господа роса, немов та злива на травицю; Він не надіється на людину й не очікує нічого від синів людських» (4, 6).
І дійсно, Ізраїль не асимілювався між народами для того, щоб бути свідком якоїсь таємниці. І, можливо, саме через це на нього періодично спадають переслідування, які хотіли б стерти його з лиця землі. Стерти тому, вказав Марітен, що «Ізраїль знаходиться в історії, як чуже тіло, що непокоїть світ, що не дозволяє йому спокійно спати». Стерти через його незмінну присутність як свідка, доволі часто стражденного, але який немов жартує з законів, які вигадали мудреці, щоб скути історію. Проти єврея проявляється спрямована вся ненависть світу, який не хоче бути позначений ранами Адама; ненависть людини проти себе самої, проти своїх джерел, проти свого призначення», — наголосив Марітен.
 
Прославлений цар і людина страждань
 
Якщо для віри (яка, схоже, може мати докази, як ми спостерегли, у незаперечних історичних фактах) передбачення пророків про Ізраїль, в яких обітниця поєднана з погрозою, пояснює виникнення християнства, то Ісус під час свого земного життя цілком об`єднує протиріччя месіанських пророцтв.
З одного боку, Старий Завіт пророкує Месії безмежну славу; а з іншого — передбачає Його приниження та страждання. І таке призначення повинно було здійснитися тільки в Христі.
Про це написано у найбільш важливій частині з усіх пророцтв, у книзі Ісаї (52-53), і Цей біблійний уривок євреї і християни завжди сприймали як месіанський. Ісая передає такі Божі слова: «Ось пощастить слузі Моєму; Він вознесеться, піде вгору, стане вельми великим [...] Багато народів буде на Нього дивуватися, царі затулять рота свого, бо таке побачать, що їм не оповідалось, довідаються про таке, чого не чули» (52, 13-15).
Але відразу після цього фрагменту, пророцтво про таємничу месіанську особу «Слугу Божого» цілком змінює тон: «Не було в Ньому ні виду, ні краси — ми бачили Його — ні вигляду принадного не було в Ньому. Зневажений, останній між людьми, чоловік страждань, що зазнав недуги; немов людина, що перед нею обличчя закривають; зневажений, і ми Його за ніщо мали. Та Він наші недуги взяв на Себе, Він ніс на собі наші болі. Ми ж, ми гадали, що Його покарано, що Бог Його побив, принизив» (53, 3-4).
Далі у книзі Ісаї читаємо такі висловлювання, котрі до глибини душі зворушують віруючого, який виразно бачить Ісуса у цьому пророцтві та Його роль у призначенні людини: -Усі, як вівці, ми блукали; кожен ходив своєю дорогою; провини наші всі Господь поклав на Нього. Його мордовано, та Він корився і не розтуляв свої уста, немов ягня, що на заріз ведуть його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкривав Він уста. Насильно, скорим судом Його схопили» (53, 6-8).
Ця остання частина пророцтва Ісаї настільки точна, що доволі часто викликала підозру, наче була підставою, зразком для описання страстей Ісуса в Євангелії, які "Пристосувалися" до цього пророцтва. Проте, у даному випадку, ця дискусія нас не цікавлять. Ми будемо, як обіцяли, дотримуватися беззаперечних фактів, як це сплетіння надприродної величі та болючого приниження, яке передбачено у пророцтві про Месію.
Наведений фрагмент пророцтва Ісаї починається із сповіщення про славу Месії, продовжується спогляданням Його страждань та непорозумінь, а завершується так, як і почався: «Після трудів душі своєї Він побачить світло й насититься своїм знанням [...] Слуга Мій виправдає багатьох, їхні беззаконня понесе на собі. Тому Я дам Йому як пай, багатьох: Він із сильних зробить здобич» (53, Ю. 12).
Євангелисти також вкладають в уста вмираючого Ісуса перші слова з двадцять другого Псалма: «Боже мій, Боже мій, чому Ти Мене покинув?» Цей біблійний уривок також є важливим месіанським текстом, але, водночас, і плутаниною, що зумовлює протиріччя пророцтв, які, схоже, усунув і здійснив тільки християнський Месія: «А я — хробак, не людина, посміховище для людей, презирство народу. Всі, хто на мене дивляться, глузують з мене, кривлять губи, кивають головою» Ще. 22, 7-8).
Таке пророцтво написано в перших віршах псалма, а далі — про інші терпіння; аж врешті-решт, після найбільшого приниження, зроблено перехід до слави, також найбільшої: «Усі кінці землі згадають і навернуться до Бога. І впадуть ниць перед Тобою всі сім`ї народів; Господнє ж бо є царство, Він над народами панує. Йому одному поклоняться всі ті, що в землі спочивають... моє потомство буде Йому служити, і розповість про Господа прийдешньому народові. (Пс. 22, 28-29).
Здійснення цих пророцтв про перемогу, а водночас, і про поразку, не могло збутися тільки у земній долі Ісуса, але також і в поширенні Його вчення, впродовж двохтисячної історії людства, віруючий бачить здійснені пророцтва Ісаї та Псалмопівця, хоча можуть виглядати суперечними. Коли, як стверджує християнське богослов`я, Церква — це Ісус, який гряде крізь час, тоді ця Церква поєднує в собі як поразку, так і перемогу.
Підлість, зрада, ганьба — це все, що було вчинено впродовж століть тими, хто називає себе християнами, знаходяться поруч із героїзмом, численними жертвами та любов`ю — аж до смерті. Схоже на те, що вищезгадане біблійне пророцтво здійснилося не тільки в Христі, але і в історії християнства, в якому те, що є найвище і найнижче, що може вчинити людина — героїзм і ганьба, поєднуються в незрозумілий спосіб, як та поразка і перемога Христа на Голгофі, що була передбаченою у стародавніх єврейських пророцтвах.
 
Месія руйнує очікування
 
Автори Євангелія «створили» Месію на підставі своїх месіанських очікувань. І наділили Його прикметами, які були вказані у пророцтвах. Євангельський Ісус — це витвір, який був зроблений ще у Старому Завіті, поєднуючи — частка за часткою, як у мозаїці, — окремі фрагменти стародавніх єврейських пророцтв.
Таку версію вважає достовірною не одне покоління науковців, яке тією чи іншою мірою, але таки є приналежними до християнської культури. У наступних розділах детально з`ясуємо ті причини, які, як ми вважаємо, роблять такі припущення неправдоподібними.
А поки що обмежимося деякими міркуваннями, які безпосередньо стосуються того християнського переконання, що тільки Ісус може бути «кодом» для «розшифрування, старозавітніх писань.
Один із сучасних найвідоміших біблістів отець Лягранж написав: «Віру в Ісуса, Сина Божого і Відкупителя світу, не можна почерпнути ні від фарисейського юдаїзму, ні від давнього Писання, застосовуючи методику буквального пояснення його текстів. Надаремними є спроби об`єднати всі месіанські пророцтва та створити з них прототип, який би віддзеркалив дійсний образ Ісуса. Християнство не бере свій початок, і не могло його взяти, зі старозавітніх об`явлень, застосовуючи тільки метод логічно-розумового пояснення».
«Доки святий Павло пояснював суть Старого Завіту сам один, він залишався фарисеєм». Так написала віруюча людина, а це її переконання є дійсно підтвердженим історичними фактами. А ми і від себе додамо, дотримуючись шанобливої відстані, що поки Цоллі вивчав Писання як єврей, він також залишався рабином у Римі.
Є очевидним факт: Ісус — це той Месія, який немов нищить людські світоглядні схеми, що домінували у стародавньому Ізраїлі. Для юдаїзму особа Месії була (і є надалі) предметом контроверсійного очікування. А інакше і не могло бути, якщо брати до уваги ту кількість протирічивих прикмет, якими пророцтва наділили отого таємного Очікуваного.
Безперечним є факт, що якась загадкова особа мала з`явитися серед єврейського народу для виконання якогось завдання світового масштабу; однак, єврейські рабини (принаймні більшість із них) нав`язали єврейській громадськості думку (і не тільки у першому столітті), що месіанське (ізраїльське!) царство має бути царством у повному значенні цього слова: земним, потужним, і на чолі з Ізраїлем, який повинен бути господарем і суддею над усіма народами.
Епштейн про таке єврейське сприйняття старозавітніх пророцтв висловився так: «В усіх пророцтвах про Месію вбачають тільки земну майбутність. І ця щаслива майбутність, зазначена у пророцтвах, цілком не сприймається у релігійно-духовному вимірі».
Врешті-решт, історичні факти також підтверджують, що таким було загальне очікування: сотні «месій» з`явилися серед єврейського народу, і кожен із них прагнув бути провідником нового релігійного руху, а, водночас, і руху політично-військового; і доля кожного з них закінчилася трагічно. У шостому розділі книги побачимо, як деякі самозвані пророки показали, і саме в роки перед Різдвом Христовим, на якого «месію» очікував Ізраїль. Навіть Новий Завіт є переповненим нетерпінням народу і самих Ісусових учнів, які хочуть створити те славне царство за допомогою зброї. І тому велике розчарування викликав такий Месія, який навіть не дозволив захистити себе, який вважає за краще обережність, щоб не підбурювати патріотичного захоплення єврейського народу, котрий обрав цю дуже особливу дорогу до земної слави, що провадить його крізь зневаги й терпіння.
Отже, зі стількох «месій» Ізраїля, цей (Ісус) не тільки є тим Месією, який здійснив старозавітні пророцтва, «хоча обрав дорогу, яка довела Його до банкрутства, з погляду людської логіки» (Паскаль). Він також єдиний, який перевищив нездатність стародавнього Ізраїля відрізнити історію релігійну від історії суспільно-політичної; Він — «Слуга Божий», який (як сповіщає пророк Ісаяя, в 42 розділі своєї книги), «не буде кричати, ані вигукувати», а «сповістить народам правду» (1-7).
У багатьох коментарях, в яких євреї дали пояснення месіанським пророцтвам, відчутне виразне очікування на «Когось», хто був би, водночас, і царем, і первосвящеником, тобто загальне очікування в народі на Месію було протилежним тій віз»; яку здійснив Ісус. Також і в цьому значенні Він є для віруючих єдиним «кодом» для «розшифрування», що сприяє поясненню месіанського «ребуса»; є тим, хто «запровадить сильне право», хоча і «надламаної очеретинки не доламає, льону, що куриться, Він не погасить», як підкреслив у своєму пророцтві Ісая.
Тому малоймовірним є те, щоб такого Ісуса могли вигадати побожні євреї: Його культурологічний образ не був би придатним ні для того середовища, ні для тієї єврейської мрії. Більш детально достежимо це питання на подальших сторінках.
Але Ісус є не тільки Той, хто, схоже на те, у подальших теологічних міркуваннях у царині пророцтв, сам допомагає пояснити таємницю «людини страждань», яка, водночас, має і славу наймогутнішого царя.
Царство, яке Він заснував для своїх послідовників, також єдине, де найголовнішим завданням є «ввести навіки свою владу в серця людей». І старозавітні пророцтва багато разів наголошували на цій характерній ознаці.
Зникли великі імперії: Єгипет, Вавилон і Рим — зазнали руїни.
А Царство Месії, після двадцятьох століть, довело свою життєздатність, довело, що воно — єдине, яке не має часових обмежень у плині історичних подій. І тепер, врешті-решт, настав час з`ясувати, чи цей постулат є достовірним.
 
Володар розуму і серця
 
Отже, старозавітні Писання сповіщали про прихід царя. З погляду тих, хто вірить у такого Христа, як Його представлено в Євангелії, йдеться про прихід царя настільки славного, як тільки можна собі уявити.
«О! В якій величній пишності, чудовому блиску й святості з`явився Він для очей серця, що бачить мудрість!— роздумував Паскаль і зазначив, що є три ступені величі, три способи «царювати».
Є велич монархів, військових вождів, політиків: це — завоювання, здобуття влади над народами силою й спритністю, а також часто — кров`ю й олжею.
Інший спосіб величі полягає в мудрості, розумі. Велич геніїв, «які мають своє «царство», свою славу, свої перемоги. І не потребують великих матеріальних цінностей, бо вони не мають в них духовної потреби. Вони сприймають навколишню дійсність ідеалістично. І цього їм вистачає».
А на ще вищому ступені є третій спосіб «царювати», третій різновид величі. Це є велич, яку Ісус — згідно з тим, що про Нього написано — захотів пережити і показати своїм стражданням і смертю. В Його Особі християнська віра визнає Божого Посланця, якого у головних рисах описує Ісая: «Я, Господь, покликав Тебе для перемоги... Поставлю Тебе у заповіт для людей, як світло народам, щоб сліпим очі відкривати, виводити з в`язниці ув`язнених, а з пітьми тих, хто сидить у темряві!» (42, 6-7).
Ісусове Царство полягає у домінуванні таких духовних цінностей як любов, покора, убогість і служіння. Таким є лад, в якому Месія християн є неперевершеним Царем. І знову наведемо вислів Паскаля: «Без багатств, і без жодного зовнішнього вияву знання, Він знаходиться у своєму устрої святості. Він не панував, і нічого не винайшов. Він був покірним, терпеливим, святим, Божим святим, страшним для демонів, оскільки не мав жодного гріха. Було б даремним, якби Він, щоб бути славним у своєму Царстві Святості, прийшов як земний цар. А Він справді прийшов з усією славою свого царського ладу».
І далі Паскаль продовжує: «Усі тіла разом (велич кесаря), всі розуми разом (велич мудреців — Архімеда, Арістотеля) і все, що вони створили, не вартує найменшого прояву любові: є, отже (Ісус), у площині безмежно вищій».
А тому, у визнанні того Месії, віруючі знаходять здійснення пророцтва Ізраїля, здійснені у найточніший спосіб. Жоден інший цар не зумів би так витончено виконати «перед очима серця» ті давні обітниці. Прийшов єдиний монарх, царство якого є гідним прийняття, як з боку розуму, так і з боку серця кожної людини, кожної епохи, як вже сповістив пророк Даниїл: «Бог воздвигне царство, що не розпадеться повіки, і Його влада не перейде до іншого народу» (2, 44).
А стосовно труднощів для багатьох євреїв у сприйнятті Месії християн, то Паскаль зазначив: «Кажуть, що Ісус був убитий; мусів умерти: не підкорив поган своєю силою; не дав нам їх у здобич; не дав нам багатств. Нічого іншого не можуть сказати? Якраз через це, для мене Він є гідний любові. Насправді я не хотів би, щоб Він був таким, як вони собі уявляють».
 
Його слова збулися
 
В одному короткому документі віровизнання якоїсь секти на Сході, що був написаний кепською грецькою мовою для простолюддя [7], знаходимо такі слова лідера цієї секти, який загинув: «Небо і земля проминуть, а мої слова не проминуть». Такий самий вислів евангелист Матей подає як слова Ісуса у 24-му розділі свого Євангелія.
Дотепер ми робили спробу представити деякі месіанські докази на підставі пророчих передбачень у Писанні євреїв, щоб переконатися, чи насправді в християнському Писанні та історії розвитку християнства вони здійснилися і мають достовірне підтвердження. А стосовно пророцтв Нового Завіту, які пізніше мали б бути підтверджені історичними фактами, то ми обмежимося тільки тими висловлюваннями Ісуса, які зафіксовано в Євангелії від Матея.
Історик Бенетто Кроче, якого неможливо запідозрити у прихильності до християнства, так написав про висловлювання Ісуса, які, згідно з переказом, даним двадцять століть тому, не мали проминути: «Християнство становить найбільшу революцію, яку зробило суспільство за часів свого існування».
Цей неаполітанський філософ, людина, яка не сприймала будь-якої релігії, за винятком єдиної людської релігії, що полягає у «свободі», довів із точністю історика, що Ісусове слово завжди було присутнім і живе в усіх ідейних рухах, відколи воно вперше пролунало і дійшло аж до нас. І це слово було притаманним навіть для тих суспільних рухів, які були найбільше віддаленими від Церкви чи інших християнських течій. «Тому ми не можемо не називатися християнами», — підсумовує Кроче.
Відомий і авторитетний супротивник «теорії» історичності Ісуса і невіруючий «провокатор» Поль Луї Кушу, твори якого будемо часто цитувати, майже у той самий час, коли і Кроче, також написав, з метою заперечити надприродне походження християнства: «У розумних людей, в ідеальному світі, що існує в людській уяві, Ісус — незмінний. Для Його вимірів нема порівняння, ступінь Його величі заледве можна собі уявити. Історія Заходу — від початків Римської імперії і далі, аж до наших днів — сконцентрована навколо єдиного центрального факту, єдиної початкової події: спільного зображення Ісуса і Його смерті. Все інше походить від цього сукупного образу або пристосувалося до нього. Все те, що відбулося на Заході протягом стількох століть, відбулося у велетенській тіні голгофського хреста».
Роздумуючи про цей хрест, Ренан міг тільки написати, що «вирвати ім`я Ісус з історії світу, означало б зрушити світ з його основ».
На тому власне і полягає наявність об`єктивного незаперечного історичного факту; і зробили його саме такі «авторитети» у питаннях релігієзнавства як Кушу і Ренан, які, в першу чергу, мали намір «демаскувати історичну двозначність християнства», і саме через причину його безмежної важливості для суспільства. А таки на тому самому об`єктивному полі історична дійсність Ісуса, який порушив природний розвиток історії та став її центром, як зазначив Гегель («Аж до цього пункту доходить історія, і звідси починається знову»); «неповоротним заворотом», як вважає Ніцше; «невидимим володарем, який керує нашою расою», як пише Кушу. Історична дійсність Ісуса є «невловимою», майже непомітною точкою; зерно ледь видиме, з якого, із загадково буйним ростом, виріс безмежний ліс — християнство.
У періодичному виданні «Роlitecnsco» прихильник секуляризму Еліо Вітторіні зауважив: «Як культурне явище, Христос є не менш важливим і в плані віри, і як зразок для наслідування віруючим. Нічого, що люди сказали нового у тому, що є конкретним або тільки корисним суспільству, не було після Нього сказано в суперечності з тим, що Він сам сказав».
Тут історія дозволяє нам прислухатися до голосу безперечного і остаточного, який не підлягає дискусії. Всі вже всі погодилися, що французьку революцію і марксистський рух можна історично пояснити тільки як пост-християнські суспільні явища. Болісні «пологи» нашого світу, що тривають у безперервному процесі народження, мають за свого провідника Євангеліє.
Власне з християнства та його єврейського кореня (це визнав Енгельс) науковий соціалізм, а потім і марксизм, черпали своє бажання суспільної справедливості, любові до ближнього, поняття про гідність особи, поняття суспільства, як боротьби, а історії людства, як його розвитку. Це світський процес стародавнього релігійного послання (що є вільним від надприродного християнського), яке знову достежимо у подальших частинах книги.
У суті революційного гасла — «Свобода, Рівність, Братерство», цього заклику французьких революціонерів, є не що інше, як євангельська відозва. В усякому разі для істориків є незаперечним те, що створення підприємницької сучасної буржуазії бере свій початок у християнстві, так як його розуміла та практикувала протестантська реформація.
Які висновки з цього можна зробити?
Що тертя та зіткнення між соціалізмом і лібералізмом, які так міцно тримають в напруженні нашу епоху, походять із того релігійного послання, про яке свідчить у своєму Євангелії св. Матей. І це тільки один із численних аспектів цієї впертої, непереможної дійсності, що не зникає, а триває надалі.
«Його слова таки не проминули».

 
[1] Слово «месія» походить від єврейського «машаб» — помазаний. Так юдеї називали того, над ким було здійснено обряд «святого помазання» перш ніж він мав стати первосвящеником або царем. Для євреїв цар був найвищим Машаб Ягве — «помазаником Господа». У пізніші часи слово «Маша» набуло дещо іншого значення, його ототожнювали із останнім і найвищим царем Ізраїля. про прихід якого сповіщали старозавітні пророки.
 
[2] У цій книзі всі цитати Писання взяті з «Узгодженої Біблії» (Мілан, 1968 р.). Італійська Біблійна спілка, яка підготувала до друку це сучасне біблійне видання, зазначила, що ця книга с «першою Біблією в історії, яка призначена для всіх конфесій». Над текстом «Узгодженої Біблії» працював Міжконфесійний Біблійний комітет, а його доробок офіційно схвалили і євреї (очевидно, тільки Старий Завіт), і всі християнські конфесії: католики, православні, протестанти. Отож, біблійний текст, на який ми будемо посилатися, можна назвати на підставі сучасних біблійно-критичних наукових досягнень достовірним. (В українській мові такого видання ще нема, тому цитати з Біблії будемо подавати, порівнюючи їх із цитатами італійського видання Біблії, [прим, перекладача])
 
[3] Якщо кількість, яку вказав Оріген, є достовірною, тоді цілком очевидно, що відсоток євреїв-християн у ранній Церкві був доволі вагомим. Через сто років після перемоги християнства над поганством загальна кількість християн у Римській імперії була незначною, оскільки вони здебільшого жили у містах.
 
[4] У 1960 році відомий історик Кауфман опублікував свою восьмитомну працю, щоб довести, що «єврейський монотеїзм — це явище, яке «вислизає» з досліджень історика. У цьому питанні науковці знаходяться на порозі однієї з найбільших таємниць історії».
 
[5] Один із сучасних археологів назвав «смішними» наші уявлення про стародавній Ізраїль, якби ми хотіли створити їх на підставі (як у випадку інших націй) даних археології. І справді, мистецькі та архітектонічні досягнення цього народу є майже зовсім незначними, а вся його велич полягає тільки у Біблії, яка є «історією однієї віри».
 
[6] Паскаль зауважив, що нації можуть існувати доти, поки вміють пристосовуватися до обставин. Натомість юдаїзм завжди зберігався, перебував і залишався непохитним. Маємо достеменний доказ на прикладі римлян, які тільки з євреями зазнали невдачі у своїй політиці асиміляції підвладних їм народів. На відміну від решти інших народів, євреї не йшли ні на який компроміс із культурним греко-латинським «екуменізмом», який об`єднав середньоморські країни. Так само Ізраїль ставився й до інших цивілізацій, серед яких йому доводилося співжити впродовж своєї кілька тисячолітньої історії.
«А те, що ви маєте в думці, ніколи не станеться. Ось, що ви говорите: «Будемо як народи, як племена з інших країн служити дереву і каменеві...» — так двадцять п`ять століть тому написав пророк Єзекиїл (20, 32). Ягве «розгнівався» на свій народ, який втомлений своєю «винятковістю», хотів бути таким, як інші народи. «Я — Бог живий — говорить далі Ягве словами пророка Єзекиїла, — буду царювати над вами сильною рукою і всією Моєю силою» (20, 33).
Через дві тисячі п`ятсот років після написання цих слів історичні факти підтверджують, що Ізраїль так і не став таким, «як інші народи, як племена з інших країн».
 
[7] Навіть святий Єронім зізнався, що після того, як він прочитав чимало творів грецьких і римських класиків, стиль Святого Письма Старого та Нового Завітів був для нього нестерпним у сприйнятті

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2