foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

…в історії націй, як і в житті кожної людини, останнє слово належить Господу Богу. Це означає, що і майбутнє Української держави залежить від Нього, і в той же час – і від нас.
Філарет,
Патріарх Київський і всієї Руси-України.
/Слово перед освяченням Золотоверхого собору в м. Києві/
 
Синодальна доба в житті Православної Церкви по-різному оцінюється сучасними істориками і богословами, як українськими, так і російськими. Оцінки фахівців сходяться в одному – синодальне управління Православною Церквою в Росії було запроваджене державою і характеризувалося повною залежністю Церкви від держави. Російські монархи, починаючи від Петра І, фактично і юридично очолювали Церкву [119, с. 342]. Святійший Синод, від моменту влаштування в 1721 році і до кінця ХІХ століття повністю втратив будь-яку самостійність і керувався світським чиновником – обер-прокурором. Сама ж Церква розглядалася світською владою як державна інституція і в офіційних документах називалася “Відомством Православного сповідання” [232, с. 150]. Звичайно, це не означало, що будь-які прояви церковно-релігійного життя повністю були заглушені. Церква жила і діяла, не дивлячись на постійний тиск і втручання держави. Адже ХІХ століття дало Православній Церкві цілий сонм святителів і подвижників, велику кількість видатних богословів, піднесло на високий щабель духовну освіту. Разом з тим в синодальну епоху Церква була поставлена світською владою на службу імперській політиці Росії.
Після реформ Петра І і перших територіальних завоювань, Росія почала претендувати на першість серед європейських держав. Протягом XVIII – XIX століть вона інтенсивно розширювала свої кордони, інтегруючи в усіх напрямках – як на Захід, так і на Схід. Наприкінці ХІХ століття Російська імперія являла собою величезну державу, яка майже дорівнювала Великій Китайській імперії і Англійському королівству з його усіма колоніями. Недарма Російську імперію того часу називали шостою частиною світу [263, с.3]. Із розширенням держави розширювалася, як територіально, так і кількісно, і Російська Православна Церква, проте “західний абсолютизм” синодальної реформи поставив Церкву в зовсім інше положення щодо держави. Держава відібрала у Церкви її обов’язок – піклування про релігійно-моральне зростання народу. В очах світської влади Церква була лише засобом культурно-ідеологічного впливу на поліетнічне населення імперії, охорони самодержавства та російської національної ідеї [221, с. 39]. Як зауважує сучасний західний дослідник РоманШпорлюк, росіяни, відчувши необхідність узаконення своєї присутності у Європі, почали писати історію імперії та її попередників як російську національну історію. Наукова еліта ХІХ-го століття, під впливом західних істориків, почала дивитися на багатонаціональну імперію, як на національну російську державу, були створені також нова філологія та етнографія, які визначили росіян як слов’ян та православних християн. Більше того, – ця “нова історія” робила московську, а потім і петербурзьку, Росію прямою спадкоємицею Візантійської імперії і провідним народом у православному світі [265, с. 146]. Необхідно вказати, що ідея “візантійської спадщини” в ХІХ столітті лише остаточно і досить своєрідно оформилася та закарбувалася в свідомості російського суспільства. По суті, месіанські ідеї, пов’язані з падінням Константинополя, ще з кінця XV століття почали виникати в Московському царстві. Найсуттєвіше своє вираження ці ідеї знайшли в теорії монаха Псковського Єлеазарівського монастиря Філофея: Москва – третій Рим, “а четвертому не бувати”. Це означало, що Московське царство, як остання православна держава, є законним спадкоємцем Першого і Другого Риму, а московський цар – єдиний охоронець Православ’я [201, с. 7]. Ця теорія протягом століть формувалася у свідомості російського народу і впливала на розвиток внутрішніх церковно-державних стосунків та на геополітику Московського царства, а згодом і петербурзької Росії [150, с. 53]. Вже у XVIII столітті, в оформленні пріоритетів зовнішньої політики Росії, почало фігурувати так зване “східне питання” – прагнення заволодіти Близьким Сходом під приводом визволення Константинополя і Східних Патріархатів з-під влади Османської імперії. З середини ХІХ-го століття на ідеологічне обґрунтування геополітичних прагнень Росії почала впливати її штучна слов’янська самоідентифікація, яка і спрямувала зовнішню політику імперії в так званий рух панславізму. Ця ідеологія витікала із слов’янофільства і включала в себе ідею єдності слов’янських православних народів під проводом Росії, як єдиної на той час незалежної, могутньої православної слов’янської держави. Найкраще своє ідеологічне обґрунтування російський панславізм знайшов у творах відомого російського публіциста М.Данилевського (1822 – 1885). У творі „Россия и Европа” (протягом XIX-го століття він перевидавався п’ять разів!) Данилевський відзначав, що володіння Константинополем, центром Православ’я, дало б Росії можливість величезного впливу на всі країни Сходу. Заволодівши Константинополем, вона „вступила б у своє історичне насліддя і, відновивши Східно Римську імперію, почала б нову, Слов’янську еру всесвітньої історії” [146, с. 416]. Проте, Константинополь не повинен бути безпосередньо столицею Росії, „він повинен бути... дещо більшим, аніж столицею Російського царства, але по відношенню до Росії бути меншим від неї... не повинен мати таке материнське значення, на котре має право лише одна Москва” [146, с. 419]. На думку Данилевського, Царгород мав би стати столицею всього Всеслов’янського Союзу. Далі автор констатує: „всеслов’янська федерація, з Росією на чолі, зі столицею в Царгороді,—ось єдине розумне, осмислене вирішення великого історичного завдання, що отримало в останній час назву Східного питання” [146, с. 420]. Саме на виконання такого „історичного завдання” Росії і спрямовувалася зовнішня діяльність Святійшого Синоду, під керівництвом обер-прокурора, наприкінці XIX-го століття.
Із посиленням національно-визвольного руху на Балканах та демократичних змін в Європі, “східне питання” стало епіцентром протиріч європейських держав. Їх взаємовідносини на Близькому Сході значною мірою визначали глибину російсько-англійських, австро-російських та англо-французьких протистоянь [178, с. 6]. Та якщо для європейських держав „східне питання” було важливим суто із стратегічних принципів геополітики, то для Росії ХІХ-го століття воно було важливим в першу чергу з містично-релігійного боку. Адже на думку російського суспільства, покликання і призначення Росії – зберегти для всього світу багатство істинної віри і пролити сяяння цієї віри на людство. Думку про світове релігійне завдання Росії стверджували не тільки прихильники слов’янофільства, але і ліберальні мислителі того часу. Один із “офіційних” авторів кінця ХІХ-го століття наводить висловлювання римо-католицького священика, котрий, дослідивши всі сторони життя Російської імперії, прийшов до висновку, що “Росія сильна не гарматами, не чисельними військами та фортецями, основа її могутності в одному – в Православ’ї… Без сумніву, Росія покликана на відновлення в усьому світі істинних принципів християнства” [268, с. 61]. Підставу для таких стверджень давала тяжка національно-церковна ситуація на Балканах та в Східних Патріархатах. Східні Патріархати перебували в надзвичайно тяжкому стані. Адміністративний гніт Порти, руйнівні напади місцевих мусульманських племен та ефективна діяльність протестантських і католицьких місій, під протекторатом європейських держав, зводили літургічно-просвітнецьке життя Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського патріархатів до мінімуму. Схожа ситуація була і на Балканах, враховуючи ще і той фактор, що ці слов’янські народи боролися за свою церковно-культурну і національну незалежність. Тому панславянські настрої, що ширилися від Росії, знаходили жваву підтримку серед передових прошарків балканських слов’ян, проте – тільки на час боротьби за свою церковну і національну незалежність [155, с. 400].
У розв’язанні Росією „східного питання” надзвичайно велику роль відігравала територія України. Адже українське Причорномор’я та західні регіони були найзручнішим плацдармом для захоплення проток Босфору і Дарданелли та поширення свого впливу на країни Західної Європи. Тому Україна була стратегічно важливою територією для втілення геополітичних планів Петербурга Більше того, протягом XVIII – XIX століть штучно монтувалася російська історія, яка пов’язувала етнічних росіян не тільки з Києвом, але і з Константинополем – третім Римом. Для виправдання цієї імперської ідеології, з часу приєднання України до Росії, поступово проводилася політика русифікації новоприєднаних територій. Тому в свідомості росіян XIX століття Україна була лише „окраїною Російської імперії”, без власної самобутності, мови та культури. Коли МиколаКостомаров підняв питання „про дві народності”, то це викликало різкий протест у вищих прошарках російського суспільства і відповідно – реакційні заходи з боку уряду [194, с. 81]. Проте, незважаючи на всі антиукраїнські заходи царського уряду в XIX столітті, найкращі представники нашого суспільства будили в пам’яті українського народу почуття власної гідності і самобутності, спонукаючи його до боротьби за свою національну і церковну незалежність від Москви.
Актуальність теми. Події XIX-го століття перегукуються і з нашим сьогоденням. Адже український народ у боротьбі за свою церковно-національну незалежність зустрів шалений спротив зі сторони РПЦ, котра перебрала на себе державні імперські прагнення позаминулого століття. Сьогодні геополітичні інтереси Російської Церкви хоч і не такі широкі, як наприкінці XIX-го століття, але Україна займає в них перше місце. Слід зауважити, що спротив РПЦ утворенню Помісної Української Православної Церкви має набагато глибшу сутність ніж суто матеріальні та адміністративні зацікавлення. Відродження Української Православної Церкви руйнує ідеологічне підґрунтя теорії „Москва - ІІІ Рим”, котра живе і досі, спростовує штучно створену історію Російської Церкви та слов’янську самоідентифікацію росіян. Найбільший спротив РПЦ, на шляху до свого визнання, зустріла Українська Православна Церква Київського Патріархату. Вона є прямою спадкоємицею Церкви часів святого князя Володимира і складає найбільшу загрозу імперській політиці Москви в Україні [248, с.487]. Різноманітні чорносотенні організації („Русский блок”, „Союз православных граждан Украины” і ін.) разом із філією РПЦ в Україні (яку вони відкрито визнають „самою мощною структурою русских на Украине”) [224, с. 2] намагаються різними методами (брутальною антиукраїнською пропагандою, псевдонауковими історичними працями, різними церковно-політичними акціями) принизити український народ, його мову та культуру, його історію і боротьбу за церковно-національну незалежність. Тому сьогодні, як ніколи, важливо дослідити та максимально правдиво розкрити основні сторони і напрямки зовнішньої політики Російської імперії та Російської Церкви в кінці XIX – поч.XX століть і показати важливу роль України у їх реалізації, щоб виявити справжні причини спротиву РПЦ історично і канонічно виправданим прагненням українського народу.
Предметом дисертаційного дослідження є основні напрямки зовнішньої діяльності Російського Святійшого Синоду в кінці XIX – поч. XX-го столітть і обставини пов’язані з її реалізацією.
Об’єктом дослідження являється сукупність архівних неопублікованих джерел (листи, секретні повідомлення, інструкції і т. ін.), пов’язаних із зовнішньою діяльністю Св.Синоду; ряд друкованих джерел, що розкривають деякі аспекти адміністративної діяльності Св. Синоду і свідчать про втілення розпоряджень Синоду в життя; література, як дореволюційна так і сучасна, з історії взаємозв’язків РПЦ з іншими Церквами в кінці XIX – поч. XX століття.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період із 1856 до 1905 років. Вибір таких меж обумовлений кількома факторами:
- по-перше, після закінчення російсько-турецької війни 1853 – 1856 років, почався новий етап східної політики Російської імперії. Він характеризувався тим, що на зміну військово-політичним засобам проведення зовнішньополітичних планів імперії приходять релігійно-дипломатичні;
- по-друге, в зв’язку зі змінами пріоритетів у засобах проведення зовнішньої політики Росії у другій половині XIX-го століття, надзвичайно зросла роль обер-прокурора та Св. Синоду і взагалі духовенства у реалізації імперських прагнень держави;
- по-третє, в даному періоді офіційною ідеології Росії стає панславізм, який прямо пов’язував політичні інтереси держави з Православ’ям і спрямовував зовнішню політику країни до поширення експансії в сторону Балкан та Близького Сходу, маючи на меті утворити нову слов’янську імперію на чолі з Росією. Ця ідеологія стала новою трансформацією відомої теорії „Москва – III Рим”;
- по-четверте, з 1905 року в житті Російської імперії, як і Церкви, починається ряд внутрішніх суспільно-політичних змін, які на певний час відволікли увагу уряду та Синоду від активної зовнішньої діяльності.
Метою дисертаційного дослідження являється: висвітлити, на основі архівних та друкованих джерел, головні аспекти зовнішньої діяльності Святішого Синоду Російської Православної Церкви в кінці XIX – поч. XX століть і показати роль України в реалізації зовнішньополітичних прагнень Російської імперії в даний період.
Загальній темі дослідження відповідають наступні завдання:
- розкрити стан церковно-державних відносин в Російській імперії в синодальну добу і охарактеризувати положення Церкви в даний період;
- дослідити важливі сторони зовнішньої діяльності Російської Церкви даного періоду і їх взаємозв’язок з політичними імперськими прагненнями держави;
- показати вплив офіційної державної ідеології на зовнішню діяльність Синоду в досліджуваний період;
- висвітлити роль і значення України в зовнішній діяльності російського уряду і Св. Синоду;
- спростувати деякі твердження російських дореволюційних і сучасних істориків Церкви щодо зовнішньої діяльності РПЦ в кінці XIX – поч. XX століть;
- показати взаємозв’язок зовнішньополітичних прагнень Російської імперії, в досліджуваний період, із сучасною церковною геополітикою РПЦ;
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим спеціальним дослідженням зовнішньої діяльності Святійшого Синоду в кінці XIX – поч. XX століть. Слід відзначити, що деякі сторони зовнішньої діяльності Православної Церкви в Російській імперії розкривалися в окремих статтях і працях, як дореволюційних так і сучасних дослідників. Однак, ці праці, в переважній більшості, несуть відбиток „офіційності” і однобокості висвітлення даної проблеми. Автор намагався висвітлити маловідомі факти із зовнішньої діяльності Російської Церкви, в досліджуваний період, та зруйнувати певні неправдиві стереотипи, що були свого часу нав’язані російськими істориками і продовжують своє життя сьогодні.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані дослідниками при написанні праць з даної проблематики. Матеріали дисертації допоможуть глибше зрозуміти проблему міжцерковних стосунків в Україні сьогодні та прослідкувати їх зв’язок із геополітичними прагненнями Російської імперії в позаминулому столітті.
Структура дисертації та послідовність викладення матеріалу зумовлені логікою дослідження, його метою і завданням. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, бібліографії та чотирьох додатків. Загальний об’єм дослідження без списку бібліографії і додатків складає 188 сторінок. Список використаних джерел та літератури становить 268 найменувань.
Історіографію дисертаційного дослідженні, умовно можна розділити на кілька груп.
Першу з них складають праці дореволюційних істориків, каноністів, церковних та світських дослідників, публіцистів: С. Архангелов [126], В.Аскоченський [127], М. Барсов [128], І. Бєрдніков [129], С. Булгаков [131], П. Верховськой [136], М. Данилевський [146], С. Жигарьов [154], П.Знаменський [157], П. Ковалевський [180], свящ. К. Корольков [181], М.Коялович [184], М. Красножен [185], К. Леонтьєв [189], П. Малицький [191], А. Папков [206], С. Рункевич [225], архім. Сергій (Василевський) [228], І. Соколов [234], М. Суворов [238], М. Тальберг [240-241], Є. Темниковський [242], прот. Ф. Тітов [244], , А. Царевський [268]. До цієї групи слід віднести, використані в дисертації, праці, в котрих не вказувалося авторів, або ж їхні імена були заховані під абревіатурою [125, 133, 145, 162, 166-167, 182, 192, 199, 204, 207, 217, 233, 255, 256]. Так як більшість авторів цієї групи є представниками синодальної доби, то в їхніх працях прослідковується природна однобокість і „офіційність” оцінки церковно-державних стосунків в Російській імперії у XIX столітті та характеристики зовнішньої діяльності РПЦ в досліджуваний період. Однак, вони подають цінний історичний матеріал з досліджуваного питання. Особливу цікавість для автора становили анонімні опозиційні закордонні видання [199, 255] та праця французького історика А. Дебідура [147]. Ці видання досить об’єктивно оцінюють деякі події з життя Російської Церкви кінця XIX – поч. XX століть, а також ґрунтовно висвітлюють історичні факти, пов’язані із зовнішньополітичною діяльністю царського уряду, які (з відомих причин) не могли попасти в офіційні видання.
Другу важливу групу складають публікації підрадянських церковних авторів. До неї належать: архім. Августин (Нікітін) [120-121], архім. Агафангел [122], А. Алексєєв [123], архім. Василій [135], П. Вікторов [137], М. Виноградов [138], прот. І.Гордєєв [141], прот. А. Громов [143], архім. Домітіан [149], А. Іванов [158-160], П. Ігнатов [161], ієром. Інокентій (Павлов) [164], архім. Леонід [188], єп.Михаїл [196], архім. Нестор [198], І.Нікітін [200], архім. Палладій [205], архім. Пімен (Хмєлєвський) [209], М.Попов [212], Х. Попов [213], свящ. І.Потапов [215-216], С.Преображенський [219], В. Протопопов [220], прот. А.Сергєєнко [227], К.Скурат [229-230], свящ. Б. Стояков [237], прот. В.Талін [239], В. Теплов [243], М. Успенський [246], свящ. С. Харламов [252-253], І. Шабатін [259-261], М. Ястрєбов [266]. Ці автори в деякій мірі наслідують дореволюційних попередників, однак, базуючи свої дослідження на малодоступних друкованих матеріалах, відкривають цікаві факти із життя помісних Православних Церков та їх взаємовідносин із Російською Церквою в позаминуле століття.
Ще одну (третю) невелику групу складають праці радянських світських істориків – Н. Кіняпіної [177-179], Г. Марахова [193], а також дві праці, що торкаються загальної історії Російської імперії даного періоду та історії Російської Православної Церкви [169, 226]. Специфіка перших двох авторів полягає в тому, що їх праці висвітлюють суто політично-економічні аспекти зовнішньої політики Російської імперії і майже не торкаються церковної сторони цієї діяльності.
Четверту групу досліджень складають праці сучасних російських дослідників та їх співвітчизників за кордоном. До перших відносяться наступні автори: І. Андрєєв [124], А. Буєвський [130], Ю.Воробйовський [140], А. Дугін [152], Г. Ємельяненко [153], ігум. Іоан(Економцев) [165], А. Кухарук [187], А. Міллер [194], М. Нартов [197], ІОмельянчук [202], А. Полонський [211], С. Римський [221], С. Фірсов [249], прот. В. Ципін [257], прот. А. Шаргунов [262], А. Полєнов [267]. Другу підгрупу складають: А.Карташов [173-174], Д. Поспєловський [214], І.Смоліч [231-232], прот. Г.Флоровський [250], прот. О. Шмеман [264]. В загальному, цих авторів можна охарактеризувати як об’єктивних дослідників, котрі намагаються дати максимально правдиву оцінку історичних подій, що були пов’язані з життям РПЦ в синодальну добу. До цієї групи авторів можна віднести і єп. Каліста(Уера) [171], представника Константинопольського Патріархату. Серед закордонних російських дослідників необхідно виділити історика, українця за походженням, ІСмолича [231-232]. Він без перебільшень являється окрасою російської історіографії. Слід однак зауважити, що деякі з цих дослідників, стоячи на різких проросійських позиціях, не об’єктивно оцінюють певні історичні події [140, 152-153].
До п’ятої групи відносяться історичні праці та публікації сучасних українських дослідників. До неї належать: архім. Димитрій (Рудюк) [148], С.Жилюк [156], свящ. Миколай Йосифчук [170], прот. О. Кислашко [176], О.Крижанівський, С.Плохій [186], О. Павлюченко [203], В. Перерва [208], І.Преловська [218], В. Рожко [222-223], проф. Д. Степовик [235-236], О.Тригуб [245], М. Харишин, В. Мордвінцев [251], О. Чиркова [258]. Серед історичних і богословських праць сучасних українських дослідників необхідно виділити праці Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета [247-248]. В них дається ґрунтовна богословська та історична оцінка минулих і сучасних подій з життя Української Православної Церкви та світового Православ’я. Характерною рисою всіх сучасних українських авторів є те, що вони, виходячи з українських позицій, намагаються дати об’єктивну оцінку історичних подій, пов’язаних із зовнішньою діяльністю російського уряду та Св. Синоду в досліджуваний період, та правдиво висвітлити головні напрямки церковної політики уряду Російської імперії щодо України і інших, приєднаних до імперії, народів. Важливим є також і те, що ці дослідники подають зовсім невідомі чи маловідомі факти з означеної проблематики, вводячи в науковий обіг неопубліковані архівні матеріали.
Важливе значення в дослідженні означеної проблеми мали також автори української діаспори. До цієї (шостої) групи належать: проф. І. Власовський [139], Д. Дорошенко [151], митр. Іларіон (Огієнко) [163], Б. Корчмарик [183], проф. О. Лотоцький [190]. Серед них потрібно виділити наступних авторів: проф. В. Гришка [142], дияк. П.Дороша [150], проф. І. Мірчука [195], О.Оглобина [201], Н.Полонську-Василенко [134, 210], О. Хомчук [254], Р.Шпорлюка [265]. Важливість праць дослідників означеної підгрупи полягає в тому, що вони присвячені суто висвітленню геополітичної проблематики в історії Росії.
До сьомої групи можна віднести, використані при написанні дисертації, праці із загальної історії України та Росії В. Бутромєєва [132], М.Грушевського [144], Н. Полонської-Василенко [210], І. Шелєпіна [263].
Для написання дисертаційного дослідження автор опрацював і ввів в науковий обіг документи Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, що містяться у фондах 127 та 442. Із 127-го фонду (Київська Духовна Консисторія) було використано лише 4 справи, які містять: наказ стосовно адміністративних змін в Київській єпархії у XIX столітті, розпорядження секретарю консисторії щодо представників іноземного духовенства, звернення єпископа Люблінського до Київського митрополита, розпорядження Св. Синоду щодо збору пожертв на користь голодуючих чорногорців [2-5]. Одна справа із фонду 442 – Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора містить цікаву інформацію щодо проявів національно-визвольних змагань українців в кінці XIX-го століття [6]. Найважливішу і найбагатшу групу джерел склали архівні матеріали Інституту Рукописів Національної Бібліотеки України ім. В.Вернадського. Ці архівні документи вміщують: листи до обер-прокурорів Св. Синоду російських дипломатів, відомих ієрархів РПЦ та представників російського закордонного духовенства; звернення предстоятелів та представників інших Православних Церков; секретні повідомлення, звіти та проекти стосовно російської зовнішньої церковної політики та стану інших Православних Церков; фрагменти приватного листування деяких церковних і політичних діячів [7-104].
У дисертації було використано ряд друкованих джерел, серед котрих важливе місце займають звіти обер-прокурорів Св. Синоду, циркулярні укази Синоду та огляд діяльності РПЦ за період царювання імператора ОлександраIII [106-113, 116]. Були використані також джерела, що стосуються стану Київської єпархії в означений період [105, 114, 117, 118]; некролог [115] та витяг зі „Зводу законів” Російської імперії [119].

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2