foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Духовна школа у XVIII-му столітті та вплив на її діяльність російського уряду.
1. Початкове відкриття духовних шкіл відноситься до часу реформ Петра Великого і зіграло найважливішу роль для розвитку Православної Руської Церкви, яка доти мала нагальну потребу в освічених кадрах на церковні посади.
У Древній Русі було тільки елементарне парафіяльно-шкільне навчання, яке полягало у вивченні читання, співу та письма. Особливого приготування до духовного служіння древня Русь так і не виробила до останнього часу [45., с. 1]
Незадовільність елементарної освіти парафіяльних шкіл раніше всього була усвідомлена у Південно-Західній Росії (сучасна Україна) під впливом боротьби з небезпечним для православ’я польським католицизмом. За покращення освітнього рівня взялися братства. Петро Могила реформував головну із братських шкіл – київську у Київську колегію. В. Аскочевський зазначає складні історичні умови, характерні для заснування усіх братських шкіл: “Братська школа, котра була в місті Могилів, при Могилево-Братському Богоявленському монастирі, який був початий будівництвом у часи жорстокого гоніння, яке було у Польщі на православних у 1621 році. Князь Іван Богданович Огинський, підкомірний Троцький пожертвували для будівництва землю, а могилянські міщани за допомогою шляхтича Богдана Стеткевича випросили у патріарха Єрусалимського Феофана грамоту, котрою благословлено було їм побудувати на визначеній землі храм Богоявлення Господнього і запровадити при ньому спільножитній монастир і шкільне братство. Це вказано і в 1633 році у привілегії польського короля Владислава IV, з дозволом викладати в школі мови: руську, грецьку, латинську і польську, й поверх того, мати типографію для друкування всяких книг на цих мовах. Усе це було підтверджено і другими польськими королями. Із запровадженням в 1788 році Могилівської семінарії, училище монастирське скоротилося.” [28., с. 41]
Для боротьби з Унією і латинством в кінці XVI століття, головними діячами освіти були засновані школи Острозька, Львівська і Віленська. Потім, на початку XVII-го століття, були утворені школи в Києві та Луцьку при братствах, а також в Кремінці, Могилеві, Мінську, Вільно (переведена потім в Гайсче).
Із названих шкіл Острозька не довго пережила свого засновника, князя К.К.Острозького, Львівська боролася за Святе Православ’я до початку XVIII- століття, і зі зрадою єпископа Йосипа Шумлянського прийняла Унію. Віленська школа продовжувала своє існування.
З братських шкіл вийшли перші діячі у боротьбі з Унією за православ’я, такі як Йов Борецький, Леонтій Карпович, брати Зизанії, Захарія Копистинський, Кирило Транквіліон, Памва Беринда, Тарасій Земка, Феодосій Сафонович та інші.
З часу заснування Київської Академії, почався новий напрям освіти у Західній Росії. Академія, або Колегія, влаштована була за зразком єзуїтських шкіл, і засвоїла собі аналогічний навчальний порядок і прийоми викладання. Привілейована мова єзуїтських шкіл – середньовічна латинська – була введена і в Київській Академії. Нею викладались майже всі предмети, а для учнів вона стала розмовною. Грецька мова, хоч і не була виключена із уживання, але дуже мало значила. Викладання і навчання у колегії, як і в єзуїтських школах, було схоластичним.[74., с. 329]
Не тільки в Малоросії – з початку XVIII століття в Руському суспільстві з’являється усвідомлення незадовільності стану знань, “внаслідок чого у нас, – говорить екстраординарний професор Московської Духовної Академії Н.Каптеров, - виникла потреба у людях вчених, науково освічених, які б надали руським можливість отримати більш різнобічну і широку освіту, ніж та, що у нас існувала до цих пір” [48., с. 3]
За це взявся з першої половини XVII століття сам уряд. Вже в 1632 році російські цар і патріарх звернулись до Константинопольського патріарха Кирила Лукаріса, щоби він знайшов на Сході православного вчителя і прислав його в Москву. Це мало на меті навчання руських людей наукам, які до того часу навчались переважно шляхом читання. Курс викладання у цих школах відповідав, принаймні, курсу середньої освіти. І потреба у нових викладачах мала однаково виникнути із бажання царя дещо розширити елементарну освіту. [48., с. 9]
У другій половині XVII століття Західно-Руська освіта почала проникати в московську державу. У 1648 році боярин Ф.М.Ртищев упорядкував поблизу Москви Преображенську пустинь, викликав декілька вчених – іноків із київських та інших малоросійських монастирів для перекладу з грецької на руську мову книг, корисних для Церкви. На чолі цього вченого товариства стояв Єпифаній Слов’янецький, котрий багато потрудився для руської церкви і її просвітництва. Він, будучи найвизначнішим із представників малоросійського духовенства, запрошених московським урядом, зумів дати перший поштовх до розвитку науки. Крім того, Єпифаній першим виступив у Москві на церковній кафедрі з живим проповідницьким словом. Незважаючи на зусилля Єпифанія, справа заснування у Москві училищ просувалася дуже повільно, оскільки московський уряд ще не був упевнений у тому, що правильно організовані середні і вищі школи можуть задовольнити потребу руського суспільства у знаннях. [22., с. 1013]
Приїжджаючи до Москви, під кінець царювання Олексія Михайловича, київські вчителі не зустріли в столиці такого прийому, котрий спонукав би їх залишитися. Але, прибулі ще в першу половину царювання імператора Олексія Єпифаній Словинецький і Симеон Полоцький “Перші насадили шкільну науку в Москві, продовжуючи свою просвітницьку діяльність”[22., с. 1015]
Симеон Полоцький, представник виключно латинської освіти, заснував Спаську школу. [48., с. 11] Заслуга ж Єпифанія в тому, що він так само , як і Симеон Полоцький, поклав початок справі практично. Показав приклад вчительства і, розробивши питання теоретично у своїх проповідях, довів московському уряду необхідність організації шкіл. Діяльність цих західно-руських вчених в Північній Росії мала той благотворний вплив, що пробудив у руських любов до просвітництва. У 1685 році – через 3 роки після смерті Симеона Полоцького, була запроваджена в Москві академія за його проектом і за зразком вищих західних училищ. До неї було приєднано і грецьке училище [74., с. 338]
Таким чином, росіяни 2 половини XVII століття дуже потребували освічених людей у зв’язку з тим, щоб мати можливість отримати освіту.
В історії руської духовної освіти XVIII століття розрізняються 2 періоди – до і після сходження на престол Катерини ІІ. Вимоги, висловлені ще в Духовному Регламенті за Петра І – про посильне і повсюдне запровадження навчальних закладів для духовенства, довгий час погано впроваджувалися у життя. Випадково у різних містах виникали училища, але чого-небудь стабільного, систематичного не було. [77., с. 7]
Задум Петра І про запровадження особливих шкіл для духовенства погано здійснювався з самого початку XVIII століття, завдячуючи особливій енергії нових ієрархів із малоросів, вихованців Київської академії, котрі користувалися великою повагою уряду, і один за одним призначалися на найвищі ієрархічні посади. Вони всюди засновували школи південно-руського зразка. Завдяки їхній завзятій діяльності, шкільна освіта духовенства встигла міцно привитися на великоросійському грунті за царювання Петра. Перші ж школи, засновані архієреями у XVIII столітті, не були пристосовані до мети духовної служби, але потім мало-помалу при архієрейських кафедрах стали з’являтися станові духовні школи – для вивчення на священників. [45., с. 10]
Реформатор Росії розумів науку вузько практично, з точки зору придатності до певної професії (чітко визначеного ремесла). Тому і сама організація була доручена архієреям єпархіальним, без державного контролю. І без малоросійських вчених та їхньої традиційної вірності київському зразку, - дуже ймовірно, що під впливом тенденції до спеціалізації, утворився б вузько-клірикальний тип духовної школи. І духовна освіта довго не відрізнялася від звичайного ремісничого зазубрювання.
Перші архієрейські школи в тих випадках, коли вони підносились над першопочатковою виучкою слов’янській грамоті, дотримуючись старого зразка київської школи, майже всюди закінчувалися, не доходячи до богословського курсу, і не проходячи жодної богословської науки, - зупинялися на граматиці, переважно на риториці. [30., с. 5]
Зрозуміло, що в такому вигляді вони тільки вважалися духовними школами, а їхні ритори і граматисти – кандидатами священства.
Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Святий Димитрій Ростовський, Іов Новгородський Іван Максимович, Гавриїл Бужинський, Єпифаній Білогородський та інші, під покровительством імператора , невтомно переслідували мету хоч скільки-небудь підняти рівень релігійно-морального розвитку кліру. Відповідно до своїх особистих наукових симпатій і поглядів на потреби Росії в даному випадку, вони діяли неоднаково відносно характеру програми навчання. Неоднакові труднощі долали на шляху до своєї мети, користувалися різними засобами, але їх об’єднували загальна мета і завзятість до праці. Честь заснування і підтримки шкіл належить їм у повній мірі. Уряд тільки допомагав їм своїм авторитетом, санкціонував їхню роботу указами, хоча останні нерідко, між іншим, ішли врозріз з інтересами духовно-училищної справи і гальмували її. [26., с. 8-9]
Вихованці південно-руських училищ, котрі були викликані Петром Великим у Москву, принесли з собою свій ідеал освіти і старалися втілити його у підпорядкованих їм школах. Цей ідеал був прийнятий за норму і урядом, хоча не без деяких змін і доповнень, внесених в нього укладачами Духовного Регламенту.
Київська Академія у 1 половині XVIII століття мала універсально-освітнє значення для всієї Росії, вихованці якої заснували в різних кінцях Росії училища, давали їм таке ж впорядкування і сповіщали їм той самий православно-церковний дух, який виносили – з своєї Almae-matris. І можна сказати, що майже всі училища Росії того часу зобов’язані або своїм ростом, або своїм внутрішнім устроєм Київській Академії. [34., с. 285]
Мета викладання в Київській Академії полягала у вихованні диспутантів і полемістів на захист православ’я проти католицизму. Київська Колегія була єдиним зразковим училищем в Росії, вихованці якої були найосвіченішими людьми в руському духовенстві того часу. Не дивно, що Петро І наказав у 1701 році митрополиту Стефану Яворському і в Москві запровадити академію “з латинським вченням”. Із Києва, за розпорядженням правителя, запрошені були вчителі і підготовлені учні, з ними перейшли в Москву і київська навчальна програма, і шкільна адміністрація.
Правила організація духовних шкіл в Росії почалася із видання Духовного Регламенту в 1721 році, згідно з яким встановлювалося 2 типи шкіл: домові архієрейські для вивчення кандидатів у священство читанню, письму, основним правилам віри і моральності; академії і семінарії з класичними мовами і більш або менш повним курсом наук. [53., с. 520] “Досить до виправлення церкви корисно це є, сказано про призначення шкіл при архієрейських домах, щоби всякий єпископ мав у домі своєму або при домі школу для дітей священичих, або інших, в надію священства призначених” [45., с. 55] Для духовних дітей, зобов’язаних до духовного служіння своїх батьків, духовна школа сповіщена Духовним Регламентом обов’язковою. Тож службова кар’єра духовної особи дійсно починалась зі школи. Прилежаєв Є.М. говорить, що: “приступаючи до запровадження в Духовному Регламенті архієрейських шкіл, синодальний уряд мав перед собою зовсім не організаційну справу, оскільки Духовний Регламент стосувався названих шкіл частково, майже ніякої не залишивши свободи Духовній Колегії у справі обговорення і впорядкування. Турбота Святого Синоду про єпархіальні училища почалася з визначення архієрейських домів і дітей духовного відомства до церковних шкіл – які повинні вчити цифри і геометрію разом з дячими і піддячими і дітьми церковних і монастирських слуг, а приміщення виділяли в архієрейських домах і відомих монастирях, і цьому дуже противилось духовенство”. [56., с. 176]
Указом від 17 листопада 1721 року визначено “священичих і дияконських і церковних дітей в арифметичні світські школи не віддавати” і звільнено духовних дітей від арифметичного навчання, а натомість зобов’язано за Духовним Регламентом вчитися в архієрейських школах, звідси “краще і справніше священство очікується”. [56., с. 181]
Священний Синод видав тоді ж розпорядження архієрея стосовно єпархіальних духовних училищ. Відповідно з новим характером духовних шкіл, для них організовувалось і нове управління. Попереднє підпорядкування їх світській владі у формі монастирського приказу виявилося тепер недоцільним, і вище управління ними Духовний Регламент підпорядковував новому Духовному Колегіуму указом від 16 лютого 1721 року. Матеріальне забезпечення шкіл цілком покладалося на архієрейські доми із звітністю перед Св. Синодом. Головною метою навчання в духовних школах була освіта богословська, яка була потрібна “для доброї церковної поведінки” [45., с. 61]
Феофан Прокопович поділяв професіональність у релігійній освіті. “Він поставився негативно до попереднього рівня навчання і поклав нові основи для його розвитку. Головна тенденція була в тому, щоб відвернути руських від єзуїтських і польських шкіл, які були розсадниками зіпсованого красномовства і людської науки.” [45., с 62]
Автор Регламенту, помітивши шкоду вузько формального характеру навчання, наполягав на введенні в курс школи загальноосвітніх предметів, котрі давали реальні знання. Крім риторики і філософії, автор Регламенту включив до семінарського курсу нові мови, математику, географію і історію. Таким чином він намагався усунути із духовної школи релігійну винятковість і схоластику. На богослов’я планувалося відвести 2 останні роки, інші науки тлумачилися скорочено, причому було призначено по одному року на фізику з математикою; логіку або діалектику; риторику з піїтикою; політику; на арифметику з геометрією. Для історії і географії не виявилося місця в курсі, їх звеліли викладати 1 рік, і причому разом з викладанням граматики і мов, у вигляді перекладних екзерцицій. Із мов вивчались латинська, грецька, єврейська. Відносно вивчення богослов’я, автор Духовного Регламенту у своєму трактаті висловив бажання перейти до вивчення джерел Святого Письма і творінь святотцівських: “Должен богословский учитель не по чужим сказкам, а по своему ведению учить”. Тут же було дано і деякі настанови відносно поведінки проповідника на кафедрі (щоб він “не шатался вельми, будто в судне веслом гребет, и руками не сплескивать, в бока не упираться, не подскакивать, не смеяться, да и не рыдать”) [30., с. 8]
У виховну основу Регламент поклав систему строго монастирського усамітнення, з повним відділенням вихованців від суспільства, навіть сім’ї. Кожен крок учня був розподілений по годинах і дзвінках. [30., с. 8] Життя семінаристів під постійним наглядом підпорядковувалося дуже строгій дисципліні, котра в той час постійно закликалась замінити собою виховання [45., с. 70]
Св. Синод з самого початку свого існування прямо висловився на користь спеціальної і станової (спадкової) духовної освіти. Але цей ідеал впорядкування духовної школи, при відсутності контролю за дією єпархіальної влади, залишався тільки на папері, якщо не враховувати впорядкованої самим Прокоповичем школи у Санкт-Петербурзі, хоча і тут він мав часткове застосування. [45., с. 8] Школа після смерті її засновника злилася з Петербурзькою семінарією.
Одним із самих раціональних поліпшувальних заходів для шкільної економії був дозвіл молодшим учням отримувати початкову елементарну освіту поза школою. Прямих розпоряджень про це від вищого начальства не було, але практика з часом зробилася загальною. Саме життя вимагало відділення елементарного навчання від професійного і підтримки старих парафіяльних шкіл, на які адміністрація зовсім не бажала звертати увагу. Деякі архієреї-малороси, відправляючись на великоруські кафедри, встигали, насамперед, запастися вчителями із Малоросії, котрих і привозили на місце свого служіння, інші викликали охочих поступити на кафедру. [45., с. 114] В такому стані залишалася шкільна духовна освіта після реформи. Петро І думав насадити освіту ще і серед монашества та його духовенства, повернути монастирям древнє просвітницьке значення, і в 1723 році видав указ – зібрати в школи молодих монахів із монастирів “і вчити, кого яких наук по гостроті розуму його можливо” [45., с. 137]
Протягом всього XVIII століття і аж до XIX століття і після реформи школи у 1808 - 1814 роках “Духовний Регламент служив для Святійшого Синоду єпископів основою їхніх поглядів на систему духовної освіти. Ось чому тут так в подробицях було викладено зміст документу про запровадження духовних шкіл.” [30., с. 9]
Опираючись на положення “Духовного Регламенту”, єпископи приступали до організації у своїх єпархіях духовних шкіл. До 1725 року були відкриті навчальні заклади. Так, наприклад, Феодосій Яновський, який колись допомагав митрополиту Іову при впорядкуванні шкіл в Новгороді, заснував в 1721 році семінарію при Олександро-Невському монастирі в Санкт-Петербурзі. Тоді ж відкрив у столиці власну семінарію і Феофан Прокопович. В тому ж 1721 році єпископ Петерим впорядкував семінарію в Нижньому Новгороді. Наступного року виникли семінарії в Твері, Білгороді; в 1723 році – в Казані, Коломні, Вятці, Суздалі, Холмогорах; в 1724 році – в Рязані, Вологді. Уже в 1721 році при Святійшому Синоді виник і центральний орган – Контора шкіл під керівництвом архімандрита Гавриїла Бужинського, радника Святійшого Синоду. За поданням Синоду Петро І звелів 19 листопада 1721 року , щоб діти духовних осіб вчилися в єпархіальних училищах, а не цифирних школах. Це був перший крок у перетворенні духовних шкіл на навчальні заклади виключно для дітей духовенства. 31 травня 1722 року Св. Синод видав, як доповнення до Духовного Регламенту, особливий устав єпархіальних шкіл. В ньому рекомендувалося використовувати під час навчання дітей священнослужителів тільки-но виданий підручник для початкових шкіл, а також через брак вчителів, який давав про себе знати і пізніше.” [61., с. 394] Стосовно навчальної програми і матеріального забезпечення архієрейських шкіл, уряд поклався на “Духовний Регламент”, і тільки питання щодо вчителів було завданням для вирішення уряду і видачі спеціальних розпоряджень. [56., с. 188]
Взагалі єпархіальні училища того часу не в змозі були виконати педагогічні плани, вказані законодавцем, що копіювали шкільну програму із академічної. Фактично ця програма виконувалася тільки в академіях Київській і Московській, які діяли при сприятливих умовах – економічних і адміністративних.
Вся доля духовної школи тому цілковито була в руках архієрея. Він призначав її курс, визначав її напрямок, один давав їй і матеріальні засоби. В такому стані шкільна справа існувала всю першу половину XVIII століття. І потрібно віддати честь нашим тодішнім архіпастирям – це був час їхніх високих просвітницьких заслуг. Але звичайним явищем було і те, що впорядкована одним архієпископом школа приходила до повного занепаду і закривалася при його наступнику, якщо останній взагалі не цінував освіти. Такої долі зазнали багато архієрейських шкіл і семінарій: у Казані, Рязані, Архангельску, Воронежі, Смоленську, Суздалі, Вологді, Ростові, Ярославлі і деяких інших містах. Незважаючи на постійні нагадування Св. Синоду, школи дуже повільно відкривалися єпархіальними преосвященними; решта відписувалися вказівкою на крайню бідність засобів. [26., с. 17]
Просвітницька діяльність уряду після Петра І помітно ослабла і почався час реакції, котра суттєво відобразилась на багатьох започаткуваннях Петра І. Тільки завдячуючи діяльності таких архієреїв, як Гавриїла Бужинського, Варлаама і Філофея Холмських, Рафаїла Заборовського, Епіфанія Тихорського і інших ревнителів духовного просвітництва, отримали нове оживлення і попередні школи, котрі закрилися – знову відкривалися. [43., с. 144]
Зі смертю Петра ІІ , при котрому реакція особливо посилились, з царюванням Анни Курляндської цей несприятливий для духовних шкіл перехідний час закінчився. По приїзді нової імператриці в Росію в маніфесті 1730 року звелено було по регламенту встановити духовні школи по всіх єпархіях. Після цього урочистого сповіщення височайшої волі в єпархіях почали посилено турбуватися про школи – набирати учнів, відшукувати вчителів, розширювати курси. З початку 1730 років архієрейські школи одна за другою засвоювали собі нову назву – “семінарія”, котра повинна була означати цю нову ступінь їх розвитку і нове значення. [43., с. 146] Все чіткіше виділялося їх станове значення. Вказані зміни в шкільній освіті до 1737 року початково вводилися виключно практичним шляхом без особливих спонукань з боку уряду. Перші роки царювання Анни Іванівни, як відомо, дуже дорого коштували великоруській партії ієрархів, найвизначніші з яких потрапили в опозицію до уряду і загинули у засланнях.
Протягом царювання Анни Іванівни, реформування обійняло всі руські духовні школи. З 1737 року переміни в характері духовних шкіл привернули увагу уряду і стали закріплюватися законодавчо. 24 січня 1737 року вийшов Синодальний указ про школи, в котрому Св. Синод виявив бажання упорядкувати їх своєму особистому контролю. Не обмежуючись проголошенням своєї просвітницької налаштованості, уряд 1738 року порушив питання про призначення духовних шкіл штатними. Але при Анні Іванівні задум про штати так і не був здійснений. Повна відповідь на це питання з’явилася у 2 половині XVIII століття. [43., с. 152]
Указом 7 вересня 1737 року була зроблена спроба запровадити “у всіх єпархіях і других пристойних місцях” той рід училищ, за якими затвердилась назва семінарій. Тут вчили не одної першопочаткової грамоти, але і граматики, риторики та інших вищих наук. Але якщо семінарії і запроваджувалися, то вони були далекі від самих скромних вимог. [77., с. 7]
У 1739 році видано новий указ, котрий підтверджував попереднє розпорядження – з гірким докором на адресу архієреїв за те, що вони нехтують настільки важливою справою, як духовна освіта, і з наказом реформувати архієрейські школи в семінарії з повним набором класів. Після цих указів місцеві преосвященні енергійно узялися за впорядкування шкіл. За короткий час було перероблено із початкових архієрейських шкіл і знову відкрито до 20-ти семінарій. Але тільки 5-м – з усіх (Харківській, Новгородській, Казанській, Троїцькій, Псковській) вдалося незабаром відкрити богословські класи. Інші обмежувалися риторикою і в повному вигляді стали існувати тільки з кінця 60-х років. Таким чином, за перші 50 років існування духовні школи не встигли прийняти характер спеціальних і в більшості були позбавлені богословського елементу. [30., с. 11-12]
Семінарські класи всюди робилися точною копією курсу Київської Академії. Після попереднього слов’яно-руського класу учні повинні були сидіти за вивченням латини, яка вважалася фундаментом усіх знань. Слов’яно-руський клас із елементарним курсом слов’янської граматики і Закону Божого спочатку існував при семінаріях, але з 1730 року, коли виявилася неможливість зосередити навчання всіх дітей духовенства при центральних архієрейських школах, цей курс став предметом домашнього вивчення, і при семінаріях зберігався де-не-де. В першому семінарському класі (фора чи аналогії) вчили тільки читати і писати латиною, але таким чином, що учні декілька років не могли збагнути цієї премудрості. За аналогією ішла інфіма, де вчили уже грамоті, вивчення котрої продовжувалося і в класах граматики і синтаксими. Тривалість навчання залежала від посібника Альвара, хоча офіційно і тут слід було виділити по року навчання на клас. Але багато учнів вчилися по 6 – 8 років в одному класі. Синтаксикою закінчувався ряд нижчих класів. За цей поріг переходила невелика частина вихованців. Наступний курс – піїтика – розглядався виключно як складання віршів: ars pangeni versus. Наступний клас риторики був продовженням цієї ж ludus litteralis – гри в словесній формі.
У філософію переводилось досить небагато учнів. І це був клас, котрий давав все-таки деякі цінні знання. Філософія проходила 2 роки, і складалася з 5-ти частин: діалектики чи логіки, фізики, психології (анімастики), метафізики, іфіки. В основі філософії лежало вчення Аристотеля, богослов’я викладалось за таким самим схоластичним зразком – за підручником Фоми Аквіната. Плутаючись в безплідних діалектичних тонкощах, богослов тільки і годився для шкільних диспутів, але не міг зрозуміти і пояснити російською мовою самі прості істини віри, що власне, і вимагалося від народного вчителя і пастиря. Російська науково-богословська мова того часу була настільки слабо розвинена, що поступалася навіть мові наших старих перекладачів свято-отцівських творів і оригінальним богословським книгам Древньої Русі. [30., с. 11-12]
Богословська освіта семінаристів полягала тільки в складанні проповідей і проведенні в деяких семінаріях катехитичних бесід, на котрих тільки і можна було почути живе слово про істини віри рідною мовою. Святого Письма не читали і не вивчали. Сама слов’янська Біблія була великою рідкістю і знаходилася по одному екземпляру навіть не в кожній семінарії. Слов’янську Біблію заміняла латинська. В семінаріях викладалася де-не-де ще й грецька мова, арифметика і географія, а в 1750 році місцями ввели історію.
Педагогічні заходи, у ставленні до учнів полягали тільки в покараннях, які часом вражали своєю жорстокістю: ляпаси, биття різками, палицями, лінійками, тягання за волосся були майже єдиним засобом покарання. Під впливом такої школи і вироблявся те бурсацьке загартування, завдяки якому всяка чутливість, ніжність морального почуття, совість переслідувалися як “бабські” риси характеру, не гідні чеснотного бурсака. Після школи ці загартовані люди, зневажаючи свої і чужі страждання, самі робилися тиранами підлеглих або, принаймні, своїх жінок і дітей. [30., с. 13]
Не набагато кращим був стан вчителів, які за послаблення дисципліни серед учнів часто піддавалися “рівномірному покаранню, як і про учнів вказано…”. Єдиною можливістю набути будь-які права ставало постриження в монашество. І оскільки утримання викладачів було настільки мізерним, що сімейній людині існувати на нього було неможливо, то не дивно, що чорний клобук принаджував багатьох.
При таких поглядах начальників неблискучим було виховання і учнів: бійки, пияцтво з грубою буйністю, побиття товаришів, знайомство з підозрілими особами. Все це були повсякденні явища, за які карали тільки екзекуцією. Вчительський і виховний персонал того часу був дивовижною сумішшю різних пройдисвітів із сирітськими бурсаками, що не знайшли собі більш забезпеченою служби. Хто тільки не потрапляв у вчителі семінарії: і пономарі, і півчі, і посадські, і попи-розстриги, і польські шляхтичі… Звичайно, ні своїми моральними якостями, ні знаннями вони не вміли викликати до себе поваги. [30., с. 14]
Утримувані на малі засоби архієрейських домів через невчасні надходження зборів з духовенства, семінарії терпіли крайню бідність. Оклад вчителя нерідко назначався всього 20-30 рублів на рік, на утримання ж учня, при недостатньо добросовісній економії перепадами такі крихти, що крім поганого хліба каші і гороху йому не доводилося куштувати інших страв. Бурсаки , які не жили в гуртожитку, приставали на окраїнах міста в такому бруді і тісноті, котра приводила в здивування навіть тодішню поліцію. Харчувалися ці квартиранти нерідко милостинею, розспівуючи свої “канти” під вікнами.
Бідні слов’яно-руські, а по місцях і слов’яно-латинські школи із заведенням семінарій втратили своє попереднє значення і стали школами підготовчими, які повинні були полегшити працю семінарій. Із розширенням курсів в головних єпархіальних училищах вони почали виникати одна за іншою в різних єпархіях, як це було започатковано ще в Новгородській єпархії петровського часу.
В листопаді 1741 року зійшла на престол імператриця Єлизавета, на котру духовенство покладало великі надії, очікуючи від неї всіляких благ для Православної церкви, і підтримки для духовного просвітництва. Нова государиня дійсно була поціновувачкою просвітництва. До духовних шкіл вона виявила рідкісну увагу, якої ще не було від височайших осіб. Повернувшись в 1743 році з Москви в Петербург після коронації, імператриця відвідала Невський монастир, де її урочисто зустріли вихованці семінарії. Вона любила бути на диспутах, запрошувати до себе наставників семінарії, робила на семінарію щедрі пожертвування. Проте, ніяких конкретних заходів до поліпшення їх стану нею не було здійснено протягом всього царювання. Повернення в 1744 році церковних маєтків із відомства Колегії економії знову у відомство духовної влади повинно було покращити стан єпархіальних навчальних закладів, але за те уряд відмовився від видачі будь-яких окладів на духовні школи і переклав вирішення питання про призначення їм штатних окладів Св. Синодом на засоби виключно духовного відомства. Зрозуміло, що при таких умовах не могло статися ніяких суттєвих змін в їхньому житті. [43., с. 176] Нових шкіл було не так багато, як у попереднє царювання. До 1764 року – до часу запровадження духовних штатів – нараховувалося 26 семінарій, а учнів – всього 6 тисяч чоловік, тоді як при Анні Іванівні у відомостях 1738 року число учнів становило всього 2 589 чоловік. Очевидно, в число 6-ти тисяч входили й учні нижчих шкіл, за ведення яких посилювалось із поширенням семінарської освіти.
В 1762 році, при Петрі ІІІ, у зв’язку з циркуляторською спробою цього імператора стосовно церковних маєтків, уряд знову підняв справу про призначення на утримання духовних шкіл визначених штатних окладів. Проектовані були і самі оклади: середнім рахунком на кожну із 26-ти семінарій передбачалось по 3 тисячі рублів на рік. Св. Синод по зібранні відповідних відомостей повинен був прийняти на себе турботу про рівномірне їх забезпечення. Імператору не довелося бачити виконання цього указу – з переворотом 29 червня того ж року царювання його закінчилося, і на престол зійшла Катерина ІІ. [43., с. 287]
З сходженням на престол Катерини ІІ, настав новий час для руської освіти. Старий утилітарний погляд на неї згладився, піднялася загальна гуманітарна освіта, і стала поширюватися новими загальноосвітніми школами. Духовні відомства зберегло свої станові школи у попередньому вигляді, але сучасний рух все-таки пройшов не без наслідків і для духовної освіти. В 60-х роках XVIII століття , при введенні духовних штатів, на духовно-навчальні –заклади визначені були постійні оклади, з котрими вони прийшли до одноманітності за своїм внутрішнім укладом. В той же час в 1766 році складений був розгорнутий проект всебічного реформування духовних шкіл, в котрому планувалося поділити їх на вищі для приготування кандидатів на церковні посади і нижчі школи грамотності – для духовних дітей і народу, і ввести в них нові курси і прийоми як навчання, так і виховання. Проект цей не був приведений у виконання у цілому вигляді, але деякі частини його знайшли застосування в шкільному житті. [45., с. 7]
На духовні школи Катерина ІІ звернула свою увагу з самого початку свого царювання. В 1762 році в своїй інструкції Комісії по церковним маєткам вона робить огляд стану духовної освіти і знаходить, що головний недолік його полягає у відсутності зв’язку з наукової освітою і моральним вихованням духовного юнацтва. Вона сама накреслює нову програму для семінарій, - правда, подібну з програмами з Духовного Регламенту, але яка відрізняється тим, що в ній посилено викладання історичних наук і визначено характер викладання богослов’я. “До Катерини ІІ семінарій з філософськими і богословськими класами ( крім академій було всього 8, а тому для маси руського духовенства їх, можна сказати, майже не існувало.” [4., с. 22] Згідно з цією інструкцією, Комісією складений був проект нового уставу духовно-навчальних закладів, котрим вносилось рішуче реформування навчально-виховної і адміністративної частини. Проект цей не був введений в семінарії [54., с. 16]
Н.І.Петров вказує, що Комісія по церковних маєтках до розпущення її 1765 року встигла скласти деякі накреслення стосовно долі духовних шкіл, які полягали у розробці проекту і семінарського регламенту. Згідно з ним, семінарії за рівнем розділені на 3 класи: головні, або 1-го класу, були в 7-ми єпархіях – Новгородській, Московській. Санкт-Петербурзькій, Казанській, Ростовській та в Троїце-Сергієвій Лаврі; малі семінарії 2-го класу були в 11-ти єпархіях, а в 7-ми єпархіях зовсім не передбачувалося семінарій, і діти місцевого духовенства повинні були навчатися в сусідніх єпархіях. [54., с. 20]
У 1763 – 65 роках існувало 2 Комісії. У склад 1-ї входили Новгородський митрополит Димитрій Січенов, Санкт-Петербурзький архієпископ Гавриїл Кременецький, синодальний обер-прокурор князь Козловський, а згодом – і його наступник І.І. Мелисенко, генерал-аншеф, сенатор Василь Іванович Суворов, дійсний статський радник Григорій Миколайович Теплов.
1766 року Псковський єпископ Інокентій Нечаєв письмово сповістив Св. Синоду про височайшу волю сформувати нову Комісію для запровадження духовних училищ на основі інструкції від 1762 року, а також продовжити роботу попередньої комісії у новому складі: Інокентія Нечаєва, Тверського єпископа Гавриїла Петрова, ієромонаха Платона Левшина – вчителя спадкоємця престолу Павла Петровича
Нова комісія крім великих і малих семінарій, планувала запровадити в кожній єпархії малі гімназії, які б готували вихованців до вступу у семінарії і одночасно були б школами початкової народної освіти, а також запровадження особливих училищ в кожному благочинні для навчання руській грамоті, письму і співу. Із великих семінарій виділилась як вищий заклад, Московська академія, завдяки засвоєнню їй назви “духовного університету” [54., с. 20]
Таким чином, нова Комісія проектувала 5 розрядів духовно-навчальних закладів: нижчі благочинні училища, малі гімназії в кожній єпархії при двох або трьох монастирях. Малі семінарії в більшості єпархій, великі семінарії в 4-х найважливіших єпархіях, і “духовний університет” в Москві. В основу внутрішнього устрою шкіл покладені були завдання як на заклади навчально-виховні. На утримання всіх закладів планувалася сума в 187 тисяч 312 рублів і 55 коп. на рік.
В статті про штатне утримування духовної школи Комісія розділила вихованців на штатних або казенно-коштних, і позаштатних, своєкоштних. Внутрішня адміністрація шкіл довірена префектам з інспекторами із числа вчителів: у великих семінаріях на чолі всього закладу поставлено ректор. За зовнішнім управління всі школи задумані підпорядковані єпархіальним архієреям, за винятком університету, підпорядкованого Св. Синоду. А місцевому архієрею – тільки як куратору. Навчальний курс для семінарій призначався у 8 років. Образ життя вихованців визначений був правилами, викладеними до подробиць. [43., с. 475, 477]
В 1766 році укладачі проекту подали його на затвердження імператриці. Але оскільки в тому ж році було вирішено створити загальну Комісію, котра повинна була переглянути всі сторони державного життя і зреагувати на всі здійснені урядом реформи, то імператриця не затвердила проекту, а подала його на розгляд Комісії нового скликання. Остання була незабаром розпущена, не виправдавши мети свого скликання і залишила справу про реформування духовної школи без вирішення. Проект залишився не затверджений і не був приведений у виконання в цілому його вигляді. Але багато його думок, котрі були вираженням сучасного розуміння про духовну освіту, не залишилось без застосування до практики шкільного життя. [43., с. 479]
Автором другого проекту в ті ж роки став гетьман Малоросії Кирило Розумовський. В 1763 році, коли тільки вийшла академічна інструкція, К.Г.Розумовський в своєму проекті про відновлення прав малоросійського козацтва торкнувся і шкільної справи в Малоросії і бажаного ним реформування Київської Академії в університет. Університетів мало бути два: один в Києві , на місці Києво-Братського монастиря , який мав складатися з 4-х факультетів, і богословського в тому числі. Кураторами Київського університету планувалися: першим – гетьман Розумовський, другим – митрополит Київський для богословського факультету, а для Батуринського університету – один гетьман. Університет у Батурині мав складатися із 3-х факультетів без богословського. Гімназії запропоновано заснувати в тих містах, котрі вкаже гетьман. При університетах планувалось заснувати типографії. [54., с. 35] Але оскільки Розумовський пов’язував цей план з пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в своїй сім’ї, його проект був відхилений. [61., с. 396]
Змінивши гетьмана Розумовського в управлінні Малоросією, граф П.А.Румянцев хотів сформувати в монастирях Київському братському і Чернігівському Єлецькому вищі училища, із виведенням звідти монахів, і з дорученням нагляду за викладанням богословських наук Св. Синоду, а інших предметів – світському уряду. Але відомо, що Комісія про скликання нового укладу не закінчила своєї роботи. Колишні вихованці Київської академії і частина освіченого суспільства того часу постарались виправити деякі недоліки в її житті своїми особистими засобами, не надіючись на урядові субсидії. [54., с. 40]
Доля духовних шкіл в часи Катерини ІІ тісно пов’язана з іменем митрополита Платона (1737 – 1812). Австрійський імператор Йосип, відвідавши Москву, на запитання Катерини, що він знайшов самого найкращого, відповів, що Платона. Платон у віці 35 років був уже архієпископом, а в 50 – митрополитом. Хоча він і надавав великого значення латинській мові, але в 1765 році видав перший курс богослов’я російською мовою, який почав виходити у вигляді підручника для всіх семінарій і академій. [77., с. 334]
У XVIII столітті осередком вітчизняного просвітництва стає північ Росії. Головними пунктами служать 2 столиці – Петербург і Москва. З того часу Київська Академія починає втрачати те важливе значення, яке до цієї пори вони мала у справі духовної і суспільної освіти Росії. З 1775 року реформування Московської Академії митрополитом Платоном ще рішуче проводить у життя новий напрям. Платон, маючи багато вчених людей навколо себе, припинив запрошувати вчених із Києва, відсторонивши їхню систему навчання, які доти були зразками навчання для Московських богословів і філософів. Він сформував на свій лад Академію, надавши їй всіх засобів для здобуття нових знань. Це була тільки реформа, а не повна зміна всього наукового і виховного устрою Московської Академії. Інші духовні школи – семінарії не могли зробити і цього кроку, який робила Академія Московська. [3., с. 15]
Покінчивши із відчуженням церковних маєтків у Росії, Катерина ІІ хотіла, щоб секуляризація церковних маєтків і штати духовенства були проведені і в Малоросії. В 1780-х роках штатні оклади стали призначатися і в Південно-Західній семінарії. Найперше забезпечувалися нові семінарії. В 1779р Єкатеринославська в Полтаві і 1785р Слуцька при каодьюторі Київського митрополита Віктора Садковського отримали по 2 тисячі рублів. 1786р на Малоросію поширилася секуляризація церковних маєтків і з’явилася потреба відзначити штатними окладами інші семінарії і академії. [43., с. 498]
Реформа в житті Київської Академії в кінці XVIII столітті – на початку XIX століття проводились у тісному зв’язку з загальними заходами російського уряду по впорядкуванню народної освіти і згідно з розпорядженням Синоду щодо духовних шкіл.
Так, в 1782 році імператриця Катерина ІІ призначила спеціальну Комісію під керівництвом П.В.Заводовського для складення загального плану впорядкування шкіл в Росії. 5 серпня 1786 року був затверджений устав народних училищ Російської імперії. Народні училища впорядковувалися 2-х видів: головні і малі. Головні мали бути відкриті в деяких губернських містах, а малі – частково в губернських, а частково – у повітових. Головні училища складалися із 4-х класів, у яких після навчання читанню, співу, початковим основам християнського закону і доброї моральності вивчали такі предмети: поширений катехізис, книга про обов’язки людини і громадянина, арифметику, граматику, географію – загальну і руську, основи геометрії, механіки, фізик, природничої історії, архітектури, основи латинської та іноземної мов.
В малих народних училищах вивчались ті предмети, які були в перших 2-х класах головних училищ. Для приготування вчителів у головних училищах була відкрита Санкт-Петербурзька вчительська семінарія, або гімназія. Перший час існування цієї останньої контингент її учнів складався з вихованців духовних шкіл, у тому числі і Київської Академії. [15., с. 10]
1788 році Катерина ІІ наказала замість Новгородської і Петербурзької духовних семінарій впорядкувати в Олександрівському монастирі головну семінарію духовного відомства, котру кращі вихованці інших семінарій мали поступати для приготування до вчительської служби. Св. Синод зі свого боку вирішив поширити волю імператриці і на інші духовні навчальні заклади – було розпорядження признати головними семінаріями також Київську і Московську Академії. Цей останній захід послужив першим кроком до початку окружного управління у духовно-навчальному відомстві, яке повністю визначалося і почало діяти на початку XIX століття [67., с. 4]
Увесь подальший час царювання імператриці не було інших спроб до реформування устрою духовно-навчальних закладів за винятком 1794 року, коли до початку нового навчального року було введено викладання французької мови, яка зробилася тоді найшанованішою в очах вищого уряду [15., с. 13] Всі ці явища були плодом і справою тільки окремих особистостей, а не результатом чітко виробленої вченої системи. В якості головних провідників нового напряму бачимо особистості ієрархів, перш за все митрополита Платона, а також ієрархів – його вихованців, які поширили його вклад у всі кінці Росії, так що він став духом самої обновленої Руської Церкви. Духовна школа тому і в 2-ій половині XVIII століття не переставала бути школою архієрейською. Забезпечення її штатами проведено було не настільки досконало, щоб вона могла існувати в матеріальному плані самостійно.
По смерті Київського митрополита Арсенія Могилянського не тільки архімандричі, але й ігуменські місця все частіше займалися людьми за призначенням Св. Синоду, і навіть самої імператриці. Св. Синод розпорядився не приймати і не постригати в монашество нікого із “положених піддушний оклад” (кріпаків). Закінчивши повний курс навчання у Київській Академії, і навіть будучи вчителем, людина за походженням з кріпосного стану не звільнялася від податків і не мала права на чини та постриження в монашество. [54., с. 48]
Гавриїл Кременецький, котрий не тільки не противився урядовим заходам у відношенні до Малоросії, малоросійського духовенства, але й сам всіма залежними від нього способами сприяв знищенню історичних і побутових особливостей в житті малоросійської церкви і кліру. Він почав свою освіту у Київській Академії, а закінчив у Московській Академії, звідки і був викликаний Стефаном Калиновським в наставники Олександро-Невської семінарії і був з 1740 по 1748 року її ректором. Потім він був з 1748 архімандритом Московського Новоспаського монастиря, а з 1749 – єпископом Колминським, з 1755 – Казанським, а з 1762 – архієпископом Санкт-петербурзьким. Таким чином, вся службова діяльність його до призначення його митрополитом Київським, пройшла на півночі Росії.
У службовому відношенні Гавриїл Кременецький був виконавцем волі царя, його вірним слугою. У цьому відношенні він був протилежністю Арсенію Матієвичу. Був одним із трьох духовних членів запровадженої у 1762 році Колегії, котра секуляризувала духовні маєтки в Росії. Він брав участь у виробленні проектів уставу і штатів духовно-навчальних закладів 1763 – 1765рр [14., с. 27]
Ставши Київським митрополитом, Гавриїл Кременецький почав запроваджувати в життя малоросійської церкви централізаторські наміри російського уряду. Київську академію він старався впорядкувати за вимогами духовного Регламенту, наблизити до північно-руських духовно-навчальних закладів, зробити її єпархіальною установою. Але в той час забезпечити і благоустроїти її в матеріальному відношенні він намагався переважно за власний кошт.
Стосовно духовенства Київської єпархії, заходи Гавриїла були направлені на прикріплення до духовного стану священнослужительських дітей і відсторонення інших станів і підняття розумового і морального рівня його загального розвитку. [54., с. 52]
Світським же особам для отримання священства необхідно було доказувати своє походження із духовного стану.
Свої реформи митрополит почав з богослов’я, розпорядившись викладати його в Київській Академії протягом тільки 2-х , а не 4-х років, як було раніше. Повний академічний курс продовжувався 9 років, замість попередніх 12-ти. [54., с. 54-59]
Виборне начало за митрополита Гавриїла уже не практикувалося. Ректор призначався за поданням Святійшого Синоду, а вибрання кандидатів у префекти доручалося ректору академії, котрому, безумовно, мали підпорядковуватися усі вчителі академії. Розпорядження по академії звичайно робилося через Київську духовну консисторію, або через довірених від митрополита осіб. [54., с. 68]
Наступним митрополитом Київським в епоху Катерини ІІ-ї був Самуїл Миславський (1763-1796рр), вихованець Київської Академії. Призначений в 1783р в митрополита київського, Самуїл Миславський не міг уже за попереднім свої досвідом іти проти централізованих спроб руського уряду, які полягали у повному управлінні Малоросією і південно-західної церкви з іншими частинами Російської імперії.
Введення духовних штатів у Малоросії і застосування їх до Києво-Братського монастиря і академії складає епоху в історії Київської Академії в митрополитство Самуїла Миславського. З часу секуляризації маєтків Києво-Братського монастиря в 1786 році, значно змінилися матеріальні засоби Київської академії. Значно змінився і метод викладання наук в академії, так як майже одночасно з рішенням секуляризувати церковні маєтки в Малоросії застосовано метод викладання в народних училищах до духовно-навчальних закладів взагалі і, в особливості, до Київської академії. [54., с. 74]
При Самуїлі виділяється періоди внутрішнього життя Київської академії: по-перше, зведення митрополитом Самуїлом Миславським викладання в ній до університетського рівня з 1783 року, і по-друге – держане застосування предметів і способу викладання народних училищ в Київській академії з 1786 р, які відрізнялися особливостями в матеріальному забезпеченні Київської Академії.
В порівнянні з попереднім курсом академічних наук, митрополитом Самуїлом знову введені особливі класи географії та історії, російської поезії, французький клас розділений на 2, а до арифметики добавлено, хоча і умовно, малювальна наука. [14., с. 10]
Відносно запропонованого переводу академії на інше місце урядом, митрополит дуже засмутився і по особливому його клопотанню академія була залишена на попередньому місці – у Києво-Братському монастирі. [54., с. 86]
Маючи потреби у вихованцях духовно-навчальних закладів для підготовки їх до світської служби, Катерина ІІ і сама ці заклади старалася реформувати за нормою світською, зробити їх народними училищами, або вчительськими семінаріями. Реформація застосована була до Київської академії, яка, будучи вищих духовним закладом, вмістила в собі і нижчі класи, які відповідали народним училищам. В силу указу в 1788р вихованці єпархіальних семінарії: Чернігівської, Новгород-Сіверської і Слутської посилалися для приготування вчителів вищих класів в Київську Академію. [54., с. 108]
А між тим, Київська Академія не могла встигати за швидким розвитком постанов і указів і насправді не була підготовлена до повного здійснення реформ. В силу зроблених Катериною ІІ в 1792 і 1794рр 2-го і 3-го поділів Польщі, до Російської імперії приєднана була і правобережна Україна, а доти Київська єпархія майже вся знаходилася на лівому березі Дніпра. Поступово Київська Академія поширюється і на правий берег.
При імператорі Павлі І, котрий приділяв справі духовної освіти більше уваги, ніж Катерина ІІ, в 1797р Петербурзька головна семінарія і семінарія в м.Казані були реформовані в духовні академії. Було відкрито 8 нових семінарій: в Кам’янець-Подільському, і Віфанська семінарія в Троїце-Сергієвій Лаврі – в 1797р, в Острозі на Волині і Калузі – 1799р, в Пермі, Пензі і Оренбурзі – 1800р, і нарешті, військова семінарія для підготовки полкових священників. 31 жовтня 1798р завдання семінарій отримали більш точне визначення: “доставити церкві хороших проповідників слова божого, котрі без подальших приготувань могли б учити народ чітко, добропорядно, переконливо, і з приємністю”. Єпархіальним архієреям визначався обов’язок регулярно доповідати Св. Синоду про стан викладання і наукову класифікацію вчителів. В останній рік царювання Павла І Св. Синод видав постанову про відкриття в єпархіях “руських навчальних шкіл” для приготування псаломщиків. Ці школи стали прототипом духовних училищ, сформованих в ході реформи 1808-1814рр [61., с. 397]
Імператор Павло І подвоїв штатні оклади на училища і збільшив їх до 180 тисяч рублів, але це не покращило їх благоустрою, тому що в цей час утримання їх стало вдвоє дорожче. Важлива була 2-а спроба дати духовній освіті дахи духовну організацію через розподілення духовних училищ на вищі і нижчі і через підпорядкування семінарій вченому нагляду академій. Ця справа залишилася незакінченою через короткочасність царювання Павла І. Академії були засновані, але не отримали рівня вищих шкіл, а залишилися з попередніми змішаними курсами, котрі обіймали не тільки вище і середнє, але і нижче елементарне навчання. [15., с. 25]
Після реформування 1797р Олександро-Невської і Казанської семінарій у академії, Св. Синод займався проблемою викладання і виховання в духовних закладах в цілому. В результаті з’явився указ Св. Синоду 1798р про устав духовних шкіл. Курс богословського класу був у ньому розрахований на 3, а філософського – на 2 роки. Успішні студенти могли отримати призначення на деякі посади вже на 3 році богословського класу. Навчанні в обох класах проводилося латинською мовою, Крім звичайних для семінарії предметів, вводилася коротка історія церкви, герменевтика, систематична догматика і апологетика, богословська етика і пасхалія. Крім того, предписувалося читання Біблії з роз’ясненням найбільш важливих місць, Кормчої книги і “Книги о должностях пресвитеров приходских”. Як практичні заняття в обов’язковому порядку покладались публічно виступати з повчанням перед недільною літургією, на теми із апостольських послань. Другим родом практичних вправ повинні були служити “для філософів” написання дисертацій, а для богословів – проповіді перед зібрання вчителів і студентів, а інколи – і в церкві. 2 рази на рік в академіях слід було проводити відкриті диспути на філософські і богословські теми. Замість історико-географічного класу був відкритий клас вищого красномовства латинською і руською мовами, а також з практичними заняттями, які були спрямовані на вироблення навичок проповіді. В програму філософського класу була включена фізика, коротка історія філософії, логіка. Метафізика, етика і природна історія… управління академіями згідно з цим уставом здійснювалося ректорами і префектами, в розпорядження яких знаходилися канцелярії.
Подальше доопрацювання уставу 1798р стосувалося семінарій, із кожної семінарії раз на 2 роки 2 кращих учні посилалися в ту академію, за котрою були “закріплена” семінарія. Витрати на їх навчання в академіях покривала семінарія, котра повинна була забезпечити їх також одягом і взуттям. По закінченні академії стипендіанти поверталися в ролі викладачів у рідні семінарії. Єпархіальні архієреї покликані були турбувати про те, щоби в академію поступали найбільш успішні вихованці семінарії. Єпископам категорично заборонялося відряджати семінаристів на світську службу без дозволу Св. Синоду. [61., с. 417-418]
Таким чином, академічна реформа 31 жовтня 1798р і була спробою впорядкувати всі сторони життя академій, а особливо їхньої навчальної частини. Актом 31 жовтня 1798р перше всього вводилося академічне правління. Воно повинно було складатися по уставу із ректора і префекта академії. При ньому запроваджувалося подібне до канцелярії, котру мали складати 2 писці із учнів. Академії ставились на чолі духовних семінарій, причому семінарії розподілялися на 4 округи, за тією чи іншою академією на чолі. Відношення між академіями і семінаріями були такі, що семінарії повинні були через кожні 2 роки посилати кращих своїх учнів “для вдосконалення в науках” в окружну академію. Вимагалось, щоб академія і семінарії її округу мали відомості про порядок навчання, і викладання. А ректору академії був зобов’язаний в потрібних випадках служити семінаріям свого округу відповідними порадами і настановами. [15., с. 25]
Взагалі в реформі 1798р помітно тенденцію – говорить Ф.І.Тітов, - поставити академію в більш або менш безпосереднє відношення до Св. Синоду, до котрого б мали подаватися відомості. Було впроваджено посаду інспектора. [69., с. 20] Реформою 1798р академія виділилася із середовища духовних семінарій і возвисилася над ними як вище зразкове навчальне училище.
До округу Київської академії, за законом 1798р були закріплені такі духовні семінарії: Новоросійська, Чернігівська, Мінська, Братславська, Білогородська, Харківська, Переяславська і Житомирська.
Перше доповнення до уставу 1798р з’явилося 25 серпня 1800р. Св. Синод вислухав пропозицію петербурзького архієпископа Амвросія, котра була зумовлена зауваженням імператора щодо розпорядження про те, щоби неуспішних учнів не звільняти і не виключати їх з духовних училищ, але навчати Їх в особливих “школах” або класах, так званих руських.
“Руські школи” , заведені при академіях і духовних семінаріях в 1800р, виявилися добрими школами для неуспішних учнів. Тому в 1803р курс навчання (руських шкіл) був значно розширений і в історії їх були проведені деякі переміни. [15., с. 32]
Цей устав, який служив основним документом духовної освіти до самої реформи 1808р-1814рр мало що змінював в попередній системі викладання. Розкриття програми академії за рахунок введення особливих дисциплін, призначених для того. Щоб зробити із майбутніх священнослужителів кваліфікованих проповідників, не досягнуло своєї мети, так як більшість випускників академії , вибирали педагогічне поприще. Парафіяльне духовенство поповнювалося в основному випускниками не академій, а семінарій. Однак деякі положення семінарського указу 1798р уже передбачали реформу 1808-1814рр, котра корінним чином змінила всю систему освіти в духовних навчальних закладах.
Таким чином в даному підпункті ми коротко показали історію і хід розвитку духовно-навчальних закладів в Російській імперії. А це також стосується і Малоросії – України і показали в якому відношенні були вони до російського уряду і пов’язаного з ним впливу і певних реформ, які передували реформам XIX століття.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2