foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Ікони ми називаємо образами і недаремно. Сам образ і вчення Церкви про нього не є другорядними по відношенню до християнського вчення про Бога. Воно безпосередньо витікає із вчення про спасіння і грунтуеться на християнському світогляді. Однак Церква розкривала і формулювала вчення про образ поступово, у відповідь на напади, нерозуміння  та на лжевчення, які виникли на її історичному шляху.

Вперше принципові накази, що стосуються характеру священного образа, було сформульовано П’ято – Шостим або Трульським  Собором у відповідь на практичну необхідність[1].

Як розумна людина, імп.Юстиніан ІІ (при якому відбувся собор) взяв до уваги замітки ієрархічних кіл стосовно того, що смута в церковному середовищі і слабкість дисципліни залежать частково від відсутності потрібних авторитетних узаконень. Єдиним виходом була уніфікація пояснення ікони авторитетом вселенського собору. Вказувалося також, що ні V, ні VI Вселенські собори не видали ніяких канонів. Ця „патріотична ідея” свого роду централізації церковних порядків в імперському дусі дуже сподобалася Юстиніану ІІ. І він зібрав у 691 – 692 рр. великий собор візантійських єпископів за участю східних патріархів і апокрисіаріїв папи. Для засідань делегатам була відведена зала, де стеля була склепінчастою (трули) – звідси і назва Трульського.

Завдання було виконане – V і VI Собори доповнилися канонами дисциплінарного характеру. 102 канони Трульського Собору відверто вказують  на негаразди в церковному житті і намагаються їх усунути[2].

Три правила П’ято – Шостого Собору стосуються зображень. Правило 73 відноситься до зображення Святого Христа і гласить, що зображення Животворчого Христа не можна робити там, де воно буде попиратися ногами.      

Найбільш важливе правило 82, воно розкриває зміст священного образу так, як його розуміє Церква. Канон говорить про ікони, де святий Іоан Предтеча, зображений у своєму людському вигляді, вказує перстом на Христа, який зображений символічно, під виглядом агнця. Реалістичні зображення Христа, Його портрети, говориться далі, існували ще на початку, і саме ці справжні портрети є реальним доказом втілення Сина Божого.

 Крім того, здавна в церкві існували цілі храмові цикли розписів на старозавітні і новозавітні теми, особливо зображення, подібні до наших двунадесятих свят, де також Христос зображався у своїй людській подобі. І все ж поряд з тим, як показує правило 82, ще залишались у вжитку старозавітні символи, які символічно вказували на Його людський образ. Це було прив’язаністю до біблійних прообразів, головним із яких було зображення агнця, поширене на Заході. Пояснити віруючим образ Христа настановити їх на шлях, прийнятий Церквою – ось завдання 82 правила.

Як відомо, старозавітний символ агнця грав дуже велику роль в початковому християнському мистецтві. У Старому Завіті „заколення” пасхального агнця було центром всього богослужбового життя народу ізраїльського, так як і в Новому Завіті Євхаристична Жертва є серцем всього життя Церкви, а Пасха – Свято Воскресіння – центр богослужбового року. Старозавітний непорочний агнець не тільки просто зображував собою Христа, але був найосновнішим його символом. В перші століття, коли по необхідності часто утримувались від безпосереднього вживання  образу Христового, символ агнця був дуже поширений. Так, як і риба, агнець означав не тільки Самого Спасителя, але і християнина взагалі.

Образ, про який говорить  П’ято – Шостий Собор, базується на тексті 1–ї  глави Євангелія від св. ап. Іоана. Тут євангеліст передає свідчення Іоана Хрестителя про з’явлення Христа, коли на питання священиків, хто він – Ілля чи пророк? – Предтеча відповів, що він є  Предтечею Того, Хто йде за ним.

 Наступного дня Христос з’являється перед народом, йдучи до Іоана хреститися. Предтеча, вказуючи на нього, говорить: „ Се Агнець Божий” (Ін. 1,29). Тому образ втілював Слова Хрестителя.

82 правило по – іншому тлумачить ці слова. Адже оскільки Ісус Христос є істина, то потрібно було показати в образі саму ту Істину. Отже, Істина  відкривається не лише словом, а й образом; вона являється[3].

Отці Собору пропонують замінити символи Старого Завіту і перших віків прямим зображенням того, що вони предвозвіщали. Оскільки Слово стало плоттю і жило серед нас, то потрібно зображати не символічно, а безпосередньо те, що з’явилося на землі в часі. З іншого боку, якщо ми в образі будемо бачити лише лик Ісуса Христа, як на фотографії чи портреті, то він буде нагадувати нам лише про його життя, страждання і смерть. Але цим не може обмежуватись зміст образу, адже це не просто людина, а Бого – Людина. І зображення Її повинно нагадувати не лише про висоту життя, але і про Його славу. Тому причина відміни древніх символів – існування прямого образа, у відношенні до якого ці символи є лише пережитками „юдейської незрілості”. Остання частина 82 правила показує, що символіка церковного мистецтва повинна полягати не в тому, що зображається, а як зображається цей сюжет, в манері зображення. Всі можливості, якими володіє зображальне мистецтво, направляються до однієї мети – вірно передати конкретний історичний образ і в ньому розкрити іншу реальність – реальність духовну і пророчу[4].

Правило 100 забороняє ті зображення в Церкві, які викликають нечисті думки. Справа в тому, що поряд з церковними святами існували ще й  язичницькі свята, які відображались у вигляді грубих і чуттєвих образів. Правило 100 показує, що Церква вимагає від своїх членів відповідної аскези, намагається відгородити їх від згубного впливу таких зображень. І ця  турбота про моральний бік мистецтва поза Церквою вказує на особливе значення цього аспекту у відношенні до мистецтва церковного.[5]

Трульський Собор яскраво висвітлив ті непорядки, які існували в житті східної Церкви у VII ст.  Наприклад, в деяких місцях єпископи продовжували жити зі своїми жінками, священики і монахи дозволяли собі ходити на перегони і в театри, в клір приймалися тільки із сімей клерикалів, святе Причастя роздавалося за гроші, до безкровної жертви примішували виноград, повчати в церкві дозволяли мирянам і навіть жінкам, в храмах ставили худобу, монахи кидали своє звання і женилися.[6]

П’ято-Шостим Собором позначено кінець догматичної боротьби Церкви за правильне сповідання двох природ, Божественної і людської, в Образі Ісуса Христа Істина була ясно проголошена. Але цього виявилося недостатньо. Адже не достатньо було сказати Істину, а й показати її.

82 правилом Собору Церква відповідає на напади євреїв на християнський образ, 100 правилом вона знищує сліди еліністичного мистецтва. 82 правило також кладе початок так званому іконописному канону. Він встановлює відповідність ікони  Священному Писанню. У відповідь на потреби часу Собор дає своєрідну директиву: в образі потрібно показувати „славу Божества”[7]

Однак Трульський Собор не до кінця вияснив ікони. Він відсунув на другий план іконографічну символіку, оскільки вони ніби то не відображають повноту благодаті, хоч і варті пошани. Тому Собор і пропонує замінити символ прямим, конкретним образом. Правила Собору підкреслюють всю важливість і значення історичного реалізму і визнають реалістичний образ, виконаний певним стилем, що вказує на реальність духовну, як єдиний, здатний виражати православне вчення.

Формально собор виглядав як Вселенський, але дві причини завадили йому одержати статус Вселенського. Він не розв’язував якоїсь нової і великої для світової Церкви теми, а лише конкретизував  попередньо теми – відмежування Церкви від монофізитства і монофелітства. Трульський Собор ухвалив 102 правила, багато з яких боляче вдарили по традиціях Римської Церкви (засудження безшлюбності усіх священників, постів по суботах тощо), що перешкодило папі Римському поставити свій підпис під усіма правилами цього собору[8].   

Недостатнє вияснення суті ікон  приводить до їх надмірного вшанування, що випливає із неправильного розуміння змісту образу, надто буквального розуміння шанування ікони.

Постанови П’ято-Шостого собору були підписані імператором, патріархами: Константинопольським, Олександрійським, Єрусалимським й Антіохійським, а також 213-ма єпископами. Після цього ці постанови були вислані папі Сергію в Рим для підпису. Однак папа відмовився підписувати. Адже між всією Церквою та Римом існували певні розбіжності. На Заході були у вжитку - обов’язкова безшлюбність духовенства, піст в суботу, зображення Спасителя у вигляді агнця. Іншими словами, Захід не сприйняв постанов Трульського Собору. Можна сказати, що Римська Церква залишалася в стороні від процесу формулювання Церквою вчення про христологічну основу священного образу.

Таким чином, західне священне мистецтво і по сьогодні використовує символічні зображення, як-от Спасителя у вигляді агнця. Практика показує, що на Заході і дотепер мало вживаються ікони. Це стало своєрідним наслідком відмови Римської Церкви від постанов П’ято-Шостого Собору. Цим Римська Церква сама виключила себе з процесу вироблення догматичної духовної художньої мови, в якому брала участь вся Церква і в якому керівна роль промислом Божим випала на долю Константинопольської Церкви. Захід же залишився в стороні від цього процесу[9]. 

У Візантії, де складалася система храмової декорації і деякі її елементи поширилися в західно-християнському світі, фреска і мозаїка відігравали значну роль. Ікон у храмах було небагато. Вони розташовувались по стінах і на невисокій престольній перегородці. Але з часом роль ікон зростає.

Це пов’язано з декількома причинами. По-перше, ікона простіша по технології виготовлення, а, значить, доступніша, дешевша. По-друге, ікона ближче для того, хто молиться, з нею можливий тісніший контакт ніж з фресками чи мозаїками.  По-третє, і це, мабуть, головне – ікона, як богословський текст, виконувала свої функції не тільки як образ, до якого моляться, але і як настанова і повчання у вірі[10].    

З початком періоду іконоборства існувала думка, що основною метою цього руху було перешкодити доступ натовпу до священних зображень, піднявши їх вище,  знявши ті, які були предметом надто матеріального вшанування. Однак ця думка не відповідає дійсності, бо, як видно із стародавніх храмів, які ще збереглися до нашого часу, мозаїчні зображення не знаходилися  так низько, щоб бути предметом того обожнення, проти якого боролися іконоборці[11].

Іконоборчий рух, як зародок, виник серед малоазійської ієрархії і знайшов вдячний відгук та підтримку в серці імператора Льва ІІІ. Він віднісся до впровадження іконоборства як до обов’язку своєї релігійної совісті. Коли в 726 р. сталося виверження на морському дні біля острова Крит і серед Цикладських островів утворився новий острів, імператор Лев побачив у цьому знак гніву Божого. За що? За  „ідолопоклонство”. Таке було тлумачення придворних. Імператор скликав Таємну раду і виголосив свою негативну думку про ікони. У своєму листі до папи Григорія ІІ він пише, що ікони – це ідоли, які заборонені другою заповіддю Закону Мойсеєвого, а народ суєвірно шанує матерію і вважає святих богами. І він, як імператор християнської держави, змушений знищити суєвір’я  народу. Імператор вважає, що має на це право і що це його обов’язок, бо він цар та ієрей.[12]

Тобто виступ проти іконошанування був по суті грубим втручанням державної влади у внутрішні справи Церкви. Для іконоборців влада держави над Церквою, цезаропанізм була принципом нормального життя.[13]

Папа Григорій ІІ відповів, що такими „ієреями” були попередники імператора, які створювали церкви і разом з архієреями турбувалися про дослідження істини православ’я. Натомість Лев ІІІ розважає народ байками, музичними інструментами та іграми. Імператор писав також, що на шести Вселенських Соборах не було нічого сказано про ікони. Але папа відповідає, що про хліб і про воду також нічого не сказано, але це було заповідано здавна, так само й ікони.[14]

Є думка, що Лев ІІІ Ісавр вирішив знищити ікони , надіючись цим способом усунути одну із головних перешкод для зближення греків з юдеями і мусульманами, які негативно відносилися до ікон, і цим самим полегшити їх інтеграцію в імперію. На свою сторону іконоборці привернули найбільш освічену частину суспільства, більшість вищого духовенства і військо, однак кінцеву їх невдачу слід пояснити тим, що залишалося ще багато прихильників колишньої побожності, а саме – простий народ, жінки і монахи, та і сам Лев ІІІ не зумів виховати суспільство в новому дусі.[15]

Іконоборці не відкидали мистецтво як таке, не відкидали і церковне мистецтво, але виступали проти іконошанування як молитовного акту і проти ікони як сакрального зображення. Правда, в середовищі іконоборців були  різні думки про те, що і як слід зображати на іконах і фресках, але в цілому всі аргументи зводилися до того, що в Писанні сказано: „Бога не бачив  ніхто ніколи” (Ін. 1.18). Але друга половина цього стиха, яку так вперто не помічали противники ікон, для прихильників іконошанування стає поясненням не тільки можливості зображати Бога, але і прояснює відношення образу і прообразу. „Бога не бачив ніхто і ніколи, Єдинородний Син, сущий в лоні Отчому, Він явив” (Ін. 1.18). Таким чином в таїні Втілення Слова - Невидимий, Невимовлений, Незбагненний Бог стає близьким і зрозумілим і це дає підстави для зображення Христа.[16]

Син Лева, Костянтин V, довів іконоборство до жахів жорстокого гоніння. У церковних істориків до Констянтина  пристало прізвисько Копронім (від його звички маститися гноєм для покращення шкіри ).

Імператора Констянтина деякі історики підносять до небес за перемоги і економічне піднесення країни. Але ніхто не може  заперечувати його варварської жорстокості і садизму в релігійних справах, переслідування ним інакомислячих та його особистої розпусності. Релігійний цинізм його доходив до того, що, здавалося, він ворог не православ’я, а взагалі будь-якої релігії. Літописець розповідає, що цар дійшов до такого безумства, що наказав не називати всенародно святими нікого з угодників Божих;, заступництва їх не вимагати, мощі обпльовувати, бо вони ніби нічого не можуть.

На додаток до цього імператор наказав, щоб ніхто не призивав заступництва Марії, бо вона також нічого не може, і заборонив називати її Богородицею. Тримаючи в руці гаманець з золотом і, показуючи всім, імператор запитував: чого вартий гаманець? Відповідали: дорого коштує. Витряхнувши золото знову задавав те ж запитання. Відповідали: нічого. Констянтин говорив, що так і Марія (не називаючи її Богородицею) поки мала в собі Христа, була гідна честі. А як тільки народила Христа, нічим вже не відрізняється від інших жінок[17].

Імператор Констянтин стверджував, що вживання ікон протирічить основному догмату християнства – вченню про Боголюдину. Саме тому він і скликав у 754 році собор, який повністю відкинув можливість зображувати Христа, Богородицю та всіх святих.

Майже все VІІI ст. і перша половина ІХ-го характеризуються  терміном «іконоборчий період». Іконоборство викрило і висунуло одне з давно існуючих питань, яке за духом підійшло до тієї чергової культурної і політичної програми, яку поставила на меті нова ісаврійська династія.

Заперечення ікон існувало здавна. А іслам який з’являється в VІІ ст. з його ворожістю до всіляких зображень, знов оживив сумніви в законності ікон. Так, в центрі Малої Азії здавна жили давні єресі - монтанізм, маркіонітство, павлікіанство, загалом антикультурні за своїм духом релігійні доктрини. В цій атмосфері імператори, що витримували натиск ісламу, спокусилися знищити давню перешкоду для мирного сусідства із релігією Магомета.

Про причини іконоборства давно сперечалися в науці. Одні бачили в ньому вплив мусульманського сходу, інші – перше повстання ідеї «секулярної культури» проти Церкви, підтримане імператорами, другі –боротьбу за визволення мистецтва від «сакраментальності»; нарешті, треті – новий спалах того ж  еллінського «спіритуалізму», для якого іконошанування було виявом чуттєвого, матеріального в релігії.

В будь - якому випадку, слід зауважити, що період іконоборства став проблемою релігійної культури, періодом відходу від Православ’я і порушенням симфонії Церкви та Імперії. Крім того, іконоборство можна частково ототожнити із певним соціальним рухом, оскільки воно було підтримуване значною частиною верхівки влади і лише подекуди духовенством, зустрівши опір серед простого народу та монашествуючих, цих ревних захисників ікон.

Іконоборчі настрої виникли на початку VІІІ ст. серед єпископів східних окраїн Імперії, і одразу  виявилися  настільки сильними, що Константинопольському патріарху Герману довелося особливим посланням захищати іконошанування. Але Імператор Лев відкрито став на бік іконоборців. Скоро пролилася і перша кров в сутичці між натовпом і солдатами які за наказом імператора знімали ікону Христа з Халкопратійських воріт.

Справжнє гоніння на іконошанувальників почав уже син Лева - Констянтин Копронім, який, заручившись підтримкою іконоборчого собору 754 р. почав виконувати його рішення вогнем і мечем. Фактично на захист ікон піднялося одне монашество. І саме на його звалився увесь тягар гоніння. Паралельно зі знищенням монашества йшло і нищення ікон, заміною їх «світським мистецтвом», сценами полювання, орнаментом, тощо. Отже початок гонінь нам уявляється поки що як неорганізована акція, котра мала на меті „зондування грунту” [18].

______________________________
[1] Успенский Л.А. Вказ. тв.- С. 91-92
[2] Карташев А.В. Вселенские соборы,- М., 1994. - С. 445 – 446; Див. також. Книга Правил.- Свято – Троицкая Сергиева Лавра, 1992  .- С. 67 -118.

[3]Никодим (Милаш), еп. Правила православной Церкви с Толкованиями. – Т.1. Свято – Троицкая Сергиева Лавра, 1996. – с.574.

[4] Православная икона. Канон и стиль, - М., 1998. - С. 90 – 99.

[5] Успенский Л.А. Вказ. тв.- С. 97 - 100
[6] Карташев А.В. Вказ. тв.-  С. 447 – 448; Див. також Книга Правил: 12, 23, 24, 28, 33, 38, 44, 88 V-VI Вселенского собора. – С.67 -188.

[7] Успенский Л.А. Вказ. тв.- С. 100 - 101

[8]Степовик Д. проф.Трульський Собор. 692року і порушення канону шанування ікон у Візантії на рубежі VII-VIIIстоліть.// Православний Вісник 2001, № 3-4, - с.25.
[9] Пимен (Белоликов), иерод., Отношение Вселенских соборов к творениям Церковных писателей, - К., 1904. –с.183.  

[10] Языкова И.К. Вказ. тв.- с. 39
[11] Успенский Ф.И. Вказ. тв.- с. 574
[12] Карташев А.В. Вказ. тв.- С. 463 - 466

[13] Успенский Л.А. Вказ. тв.- с. 119

[14] Успенский Ф.И. Вказ. тв.- С. 574 - 575
[15] Васильев А.А. Вказ. тв.- с. 338

[16] Язикова И. К. Вказ. тв.- С. 54 - 55

[17]Карташев А. В. Вказ. Тв.-с.469
[18] Шмеман А., прот.Исторический путь Православия.- Париж, 1989. -с. 250

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2