foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Недавні події в Грузії привернули до неї увагу всього світу. А мирний шлях зміни старої влади, який в дусі найкращих європейських традицій, продемонстрували грузини, заслуговує найвищої похвали, засвідчує не тільки демократизм грузинського суспільства, але і його глибокі православні традиції.
У зв’язку з цим варто ознайомити читачів з історією Православної Церкви у цій країні. Її початки пов’язані, як і у нас, з іменем святого апостола Андрія Первозванного. Саме він разом з деякими іншими свв. апостолами (св. Симон Зилот (Кананит), св. ап. Варфоломей, можливо й деякі інші), про що докладно писав наприклад видатний історик митрополит Макарій (Булгаков), заклав у Грузії підвалини Православної Церкви. Вже як мінімум на поч. ІV ст. тут існувала власна церковна ієрархія і на І Вселенському Соборі в Нікеї (325 р.) її представники цілком імовірно зустрічалися з представниками Скіфської та Херсонеської автокефальних єпархій, які існували в Північному Причорномор’ї на території суч. України (Крим, Одеська, Миколаївська та Херсонська області). Якщо в Русі-Україні справжнім хрестителем став великий князь київський Володимир Святий, то в Грузії таку роль відіграла св. рівноапостольна Ніна. Завдяки їй прийняв хрещення цар Іберії Міріан, а християнство стало державною релігією країни; значно піднісся культурний рівень народу, виник оригінальний алфавіт, з’явилася література, була перекладена грузинською мовою Біблія (к. V ст.) і т. д. Варто відзначити, що територія тодішньої Грузії була значно більшою ніж у наші часи, особливо далеко заходячи на південь та південний захід, де й нині в горах Туреччини живе гілка грузинського народу – лази (подібно як наші лемки й нині живуть під Закопане й Краковом). На відміну від Русі-України Грузія підлягала первісно не Вселенському (Константинопольському), а Антіохійському патріарху. Приблизно у 475 р. Грузинська Православна Церква отримала автокефалію від Антіохійської Церкви-Матері. У п. п. ХІ ст. предстоятель ГПЦ здобув титул патріарха, а першим патріархом (“католікосом”) став Мелхиседек І (1010-1045). При сучаснику Володимира Мономаха царю Давиді ІV Будівнику (1089-1125) та сучасниці князя Ігоря Святославича цариці св. Тамари (1184-1213) в ГПЦ нараховувалося 86 (!) єпископів, існували тисячі храмів та монастирів, деякі з яких збереглися до нашого часу. Як і наші предки, грузини мусили тримати тяжку оборону від тюркських орд, ще раніше від русинів-українців вони зазнали страхітливого монголо-татарського нашестя (1220). Після монголо-татар прийшли турки, котрі встановили не менш тяжке ярмо і до того ж змушували православних грузин приймати іслам. З того часу виникають розбіжності між грузинами та абхазцями й аджарцями, виникає і розкол в ГПЦ ( у 1390 р. крім патріархату з центром у Мцхеті виник “католікат Абхазії” із столицею у Бічвінті). Як і русини - українці, так і грузини, не мирились з турецьким ярмом, час від часу здобували державну незалежність або принаймні автономію. До речі, на Грузію в цей час звертають увагу римські папи, у 1329-1507 рр. тут існував католицький єпископат. Подібно як київський митрополит Ісидор представники ГПЦ брали участь у Флорентійському соборі 1439 р.
В надії на свободу від турецького ярма грузинський цар Іраклій ІІ (1744-1798) виступив в ролі нашого Богдана Хмельницького, але ще гірше її зіграв. Якщо за Богдана Україна де-факто лишалася самостійною до поразки в часи гетьмана Івана Виговського у російсько-українській війні 1658-1659 рр., то він підписав договір з Катериною ІІ у 1783 р. на підставі якого Грузія одразу ставала автономною частиною під владою Російської імперії. Щоправда цар Іраклій ІІ добився визнання незалежності для ГПЦ і збереження її автокефалії. Але Росія підписує договори не для того, щоб їх виконувати, а щоб їх порушувати! Вже при Олександрі І Грузія втратила автономію, а патріарх - католікос був викликаний до Москви і скинутий з престолу (це вже надто нагадує історію з нашим патріархом Філаретом!). У 1811 р. Росія ліквідувала автокефалію ГПЦ і та, подібно до Київської митрополії, стала рядовою єпархією в межах РПЦ (тільки що не була так подрібнена як Київська).
Під час революції 1905 р. грузини руба поставили питання про відродження автокефалії. У відповідь була створена відповідна комісія РПЦ, яка “уважно” вивчала проблему і врешті зробила “глибокодумний” і дуже знайомий нам висновок: стан Грузинської Церкви, бачте, не сприяє наданню їй автокефалії (!?). Це ж треба так повернути? РПЦ стала автокефальною у 1589 р., на 500 років пізніше Грузинської Православної Церкви, тим не менш визначає хто готовий до автокефалії, а хто ні!
Після Лютневої революції 1917 р. грузини довели, що вони швидше запрягають коней, ніж українці. Було скликано Собор у Мцхеті і всупереч опору російського уряду та РПЦ було проголошено відродження автокефалії ГПЦ та її патріархату. Монолітність грузин у цьому питанні змусила Тимчасовий уряд визнати цей факт і підтвердити його своїм декретом. Важливий крок було зроблено!
У 1918 р. Грузія майже одночасно з Україною проголосила свою державну незалежність, але їхнє й наше державне і церковне відродження було грубо перервано московськими колонізаторами. У 1922 р. Грузія була завойована російськими червоними військами, розпочався терор і проти Церкви. Патріарх-католікос Амброзій разом з єпископами був ув’язнений, було закрито єпископства, монастирі і близько 90% (!) парафій. ГПЦ була нещадно пограбована більшовиками, унікальні історичні пам’ятки руйнувалися... Власне картина тут майже така сама як і в Україні, де тільки у Києві було висаджено у повітря понад 30 величних храмів, в т. ч. й доби Київської Русі (Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир). З табору РПЦ линули невгаваючі й по сьогодні лайки на адресу сяких-таких грузинських “автокефалістів”. Тільки з вибухом Другої світової війни, під час стояння гітлерівців біля столиці СРСР Москва змінила своє ставлення до ГПЦ і у 1942 р. її автокефалія була відновлена (відповідну команду дав Сталін і “митрополітбюро” РПЦ виконало її). Але Вселенський Патріархат тривалий час не визнавав даної автокефалії ГПЦ і тільки 3 березня 1990 р. боротьба грузинських православних за автокефалію увінчалася перемогою. Вселенський патріарх визнав тоді автокефалію ГПЦ і вніс грузинського патріарха - католікоса у диптих під шостим номером, одразу після московського патріарха. На цей час грузинським патріархом був і залишається з 1977 р. Ілля ІІ “Його Святість, Вельми Благословенний Католікос - Патріарх всієї Грузії, Архієпископ Мцхети і Тбілісі”), який робить великий внесок у справу відродження Православної Церкви, відіграє позитивну державотворчу роль (досить згади його місію як посередника між колишньою грузинською опозицією і колишнім президентом Грузії Шеварднадзе).
Приглядаючись до історичного шляху Грузинської Православної Церкви, легко можна помітити чимало спільного в долях її та Української Православної Церкви. При всіх випробуваннях, які випали на Грузію, грузинський народ залишився вірним православній вірі, а ГПЦ завжди була потужним центром грузинського національного і державного життя. Досвід ГПЦ є повчальним і для українських православних, зайвий раз доводить необхідність непохитності на шляху здобуття автокефалії. Віримо, що Господь Бог не позбавить Своєї благодаті і захисту І Україну, і Грузію.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2