foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ЧЕСНОТИ

“У кому є духовна краса, народжувана чеснотою, той світиться Божественною Благодаттю. Оскільки, набуваючи чесноти, людина здобуває обоження, а тому випромінює світло, Божественна Благодать її видає”

ПЛЕКАННЯ ЧЕСНОТ

— Геронде, коли людина досягає обоження?

— Коли в неї входить Божественна Благодать.

— Тоді в ній живе радість?

— У ній живе не тільки радість, але й велика любов, смиренність, втіха, впевненість. У ній є ті якості, які є в Бога, тому в неї входить Благодать Божа.

— А що значить “Бог богів”?

— Хіба Давид не говорить: “Ви — боги і сини Всевишнього всі ви”? Людина сотворена “за образом” Божим, отже, Бог є Бог богів, тобто людей. Людина повинна досягти обоження. За образом Божим сотворені всі люди, але хто з нас стоїть на шляху до “за подобою”? Чим далі ми віддаляємося від Бога, тим менше робимося подібні до Нього, тобто тим далі віддаляємося від сутності “за подобою”.

Щоб людина зробилася подібною до Бога, вона має жити згідно із заповідями Божими і працювати над собою. У такий спосіб вона очищується від пристрастей, здобуває чесноти, і тоді вона вже не просто людина, сотворена “за образом” Божим, але переходить у стан “за подобою”, тому що в ній діє Божественна Благодать.

«Ділання чеснот є зберігання заповідей Господніх»

— Геронде, я б дуже хотіла побачити свого святого.

— А я б хотів, щоб ти постаралася стати другом Божим.

— Як мені цього досягти?

— “Як юнакові зберігати в чистоті свою дорогу? Тільки дотриманням слів Твоїх”. Якщо будеш жити згідно із заповідями Божими, станеш другом Божим.

Якщо ми діти Божі, то повинні дотримуватися Його заповідей. Коли юдеї сказали: “У нас батько Авраам”, Христос їм відповів: “Ваш батько не Авраам, а сатана, тому що якби ви були дітьми Авраама, то чинили б і діла Авраама”.

— Геронде, що має на увазі авва Ісаак, коли говорить, що Христос вимагає не виконання заповідей, а виправлення душі?

— Для чого Бог дав заповіді? Хіба не для нашого виправлення? Дотримуючись заповідей Божих, ми плекаємо чесноти й оздоровлюємо душі. “Ділання чеснот, — говорить авва Ісаак, — є зберігання заповідей Господніх”.

— Геронде, авва Ісайя говорить: “Людині потрібне серце мужнє й велике, щоб турбуватися про зберігання заповідей Божих”.

— Це так. Щоб ретельно виконувати заповіді Божі, необхідні мужність, хоробрість і трезвіння. Тому шукай, чого тобі не вистачає і що Бог від тебе вимагає: подумай, що ти зробила й що повинна була зробити, але не зробила. Говори собі: “Так, мені подобається те, чим я займаюся, а чи угодно це Господу?” — і намагайся виконувати волю Божу. “За словами уст Твоїх, я охороняв себе від доріг гнобителя”, — говориться у Святому Письмі.

Цінність має та чеснота, що здобувається вільно, без примусу збоку. Людина має відчути чесноту як свою потребу й потім потрудитися, щоб її здобути. Не Богові потрібно, щоб ми виконували Його волю, — це потрібно нам. Нам потрібно виконувати волю Божу, щоб звільнитися від своєї ветхої людини. Всі сили віруючої людини мають бути спрямовані на те, щоб точно дотримуватися заповідей Божих. Коли людина прагне до виконання волі Божої, тоді вона наближається до Бога й, навіть якщо не просить, однаково отримує Божественну Благодать. Іншими словами, черпає воду безпосередньо із джерела.

Всі чесноти необхідно виплекати

— Чи може людина бути від природи доброчесною?

— Від природи людина може бути, наприклад, простою, спокійною, лагідною. Все це природні дари, які їй дає Бог, а людина, щоб ці дари примножити, має їх виплекати. Через подвиг вона отримає духовні дари, дари Святого Духа.

— Геронде, розважання — це дар Божий чи чеснота, що поступово здобувається людиною через духовне ділання?

— Я тобі скажу так: розважання — це дар. Але, припустимо, у тебе нема цього дару, а є інший. Розвиваючи свій дар, ти будеш одночасно розвивати й розважання й інші чесноти, а через це поповнювати ті чесноти, яких у тебе не вистачає. Коли людина подвизається, приміром, у стриманості, то одночасно вона плекає мовчання, увагу, молитву, розважання й т.д.

Адже чесноти й пристрасті розвиваються залежно від того, у якому напрямку людина працюватиме. Якщо вона буде плекати чесноти, то виростуть чесноти й заглушать пристрасті. Якщо буде плекати пристрасті, то виростуть пристрасті й заглушать чесноти. Якщо буде плекати і ті й інші, то виростуть і ті й інші, і вийде плутанина. Щоб це зрозуміти, уявіть собі сад, у якому є і квіти, і бур’ян. Якщо хазяїн буде доглядати за бур’яном, то виросте бур’ян і заглушить квіти. Якщо стане доглядати за квітами, то квіти розростуться й заглушать бур’ян. Якщо буде доглядати і за тими, і за тими, то згодом не зможе відокремити квіти від бур’яну.

Щоб людина досягла успіху, вона має пізнати, які пристрасті в ній є, і постаратися їх відітнути. Також пізнати дари, які їй дав Бог, і розвинути їх. Якщо стане в смиренності їх плекати, то незабаром збагатиться духовно. Якщо буде духовно працювати, стане хорошою, якщо зневажить, стане поганою.

Я зустрічав людей, які, хоча ґрунт їхньої душі був родючий, залишили його необробленим, і він заріс терням і будяком. А інші, хоча в них на землі росли терня і будяк, все випололи, зорали, і земля стала приносити плоди. Що користі, якщо Бог дав нам добру землю, а ми її занедбали, і вона поросла бур’яном? Якщо наша земля придатна для вирощування цукрової тростини, а на ній росте очерет, якщо ми не піклуємося про те, щоб виполоти очерет, посадити й вирощувати цукрову тростину, то Бог чим нам може допомогти? З очерету можна тільки кошики плести, цукру не добудеш...

Бог від кожного з нас зажадає відповіді, чи подвоїли ми той дар, який Він нам дав. Якщо комусь Він дав п’ять дарів, то людина має їх перетворити на десять. Дев’ять — це для неї вже не найкращий результат. Тому кожен хай трудиться зі смиренністю й розважанням для досягнення кращого результату. Адже Бог захоче відповіді, чи перетворив чоловік один талант на два, два на чотири, а п’ять на десять. Отже, якщо людина подвоїла дані їй таланти, то в очах Бога вона заслуговує вищої нагороди. А якщо хтось, із ретельності, не із гордості, один талант перетворить на десять, то розчулить цим не тільки Бога, але й людину навіть із кам’яним серцем.

Чеснота інших і нас наповнює благоуханням

— Геронде, що допомагає здобувати чесноти?

— Спілкування з людиною, у якої ця чеснота є. Якщо ти спілкуєшся з кимось, у кому є благоговіння, то зможеш поступово теж придбати благоговіння. Так відбувається з усіма чеснотами, тому що чеснота інших і нас наповнює благоуханням.

Коли ми дивимося на чесноти інших людей і намагаємося їх наслідувати — ми навчаємося. Але й дивлячись на їхні недоліки, теж дістаємо користь, тому що недоліки інших допомагають нам побачити наші власні. Чеснота іншого спонукає мене до того, щоб прагнути її наслідувати, а недолік змушує задуматися, чи нема й у мене такого ж недоліку, а якщо є, то в якій мірі, щоб постаратися його позбутися. Наприклад, я бачу в комусь працьовитість і радуюся, намагаюся таку людину наслідувати. В іншого бачу надмірну цікавість то дивлюся уважно, чи нема й у мене такого недоліку. І якщо побачу, що є, то постараюся його позбутися. Але якщо я в собі бачу тільки чесноти, а в інших тільки недоліки, і при цьому на свої недоліки не звертаю уваги чи виправдовую їх, говорячи: “Я кращий і від цієї людини, і тієї, і іншої!” — все — я пропав.

Інші люди для нас дзеркало. Дивлячись на інших, ми бачимо себе, і інші бачать наші недоліки, і їхні зауваження змивають з нас брудні плями.

Приклад святих у діланні чеснот

— Скажіть, Геронде, які харатерні властивості святих?

— Любов зі смиренністю, простота й розважання — ось характерні властивості святих. Якщо людина з розважанням змушуватиме себе наслідувати життя святих, то й сама набуде святості.

У діланні для стяжання чеснот нам дуже допоможе приклад святих. Порівнюючи себе зі святими, ми бачимо свої пристрасті, засуджуємо себе, смиряємося й намагаємося ретельно, з божественною ревністю їх наслідувати. Нам нема виправдання, якщо ми тупцюємо на місці, тому що в нас перед очами є приклад святих, їхнє життя. Всі святі — це діти Божі, і вони допомагають нам, нещасним чадам Божим, вказуючи, як уникнути пасток лукавого.

Уважне читання житій святих зігріває душу, спонукає наслідувати їх приклад і мужньо продовжувати боротьбу за стяжання чеснот. У житії кожного святого видно те ж саме святе безумство, тільки в кожному воно проявляється по-різному. Видно полум’яну любов (’ґEpЙД±В), яку вони мали до Бога. От і загоряється в людині вогонь божественної ревності і гаряче бажання їх наслідувати.

— Геронде, скільки років потрібно читати синаксарій святого?

— Усе життя. Хоча в синаксарії написано дуже мало, у житії не все життя святого, а тільки краплі з повної чаші, які впали через край. Святі були б безумцями, якщо б розкрили усе, що пережили таємно. Але нам досить і цих малих слів, аби тільки вони змогли вразити наше серце, аби тільки нам їх втілити у своєму житті.

— Мені нелегко зробити щось із того, що зробили святі. Скажімо, свята Сінклітікія, який тяжкий подвиг несла до кінця свого життя, хоча страждала від тяжкої хвороби! Або преподобний Варсонофій, скільки років він зберігав повне мовчання!

— Добре, якщо хочеш наслідувати преподобного Варсонофія, постарайся хоча б не відповідати, коли тобі роблять зауваження. Що стосується подвигу святої Сінклітікії, то і мені здається, що в тебе не вистачить фізичної сили його повторити, — не витримаєш, але внутрішньо, по-моєму, ти можеш її наслідувати, і тут на тебе чекає дуже багато роботи. Бажаю, щоб свята дала тобі хоча б щось з того, що мала сама.

Очистимо чесноту від домішок

— Геронде, Ви іноді говорите “токсична чеснота”. Коли чеснота буває “токсичною”?

— “Токсична” чеснота — це, наприклад, доброта, коли в ній присутнє самолюбство, або любов, коли в ній є корисливіть. Коли в наших діях нема безкорисливості й простоти, а із чеснотою змішаний егоїзм, тоді це перекручена чеснота. Тоді вона — як неспілий плід, у якому, звичайно, теж є якісь вітаміни, але коли його відкушуєш, у роті відчувається гіркота.

— Чи може бути так, що в мені нема чеснот, а хтось вважає мене благочестивою?

— Погано, якщо ти сама себе вважаєш благочестивою.

— Можу я не бачити свого справжнього духовного стану й думати, що маю чесноти?

— Можеш, але якщо придивишся, то відчуєш, що всередині нема насолоди, і з цього зрозумієш, який твій справжній духовний стан. Іноді людина може думати, що стяжала чесноту, тільки тому, що вона засвоїла деякі зовнішні ознаки цієї чесноти і їх наслідує для того, щоб іншим здаватися благочестивою. Але насправді це не чеснота, не справжня чеснота. Вона довго не протримається. Настане випробування, і істина відкриється. Одна справа, якщо, скажімо, людина подвизається в мовчанні для того, щоб словами не ображати інших, і так поступово здобуває чесноту мовчання. Та інша, якщо вона не розмовляє, щоб інші вважали її мовчуном.

Вона може мовчати язиком, але при цьому безперестанно розмовляти з помислами, і пристрасті можуть володіти цією людиною. Зовні вона може здаватися справжньою святою, але коли відкриється її внутрішня людина, то виявиться, що це...

— Геронде, я впадаю у відчай від свого стану. Те добре, що я бачила в собі, насправді виявилося нікчемним.

— Що саме?

— Те, що я вважала рвінням, насправді в остаточному підсумку виявилося егоїзмом.

— Ні, дорога, це не так! У руді є багато різних металів. Може бути багато піску, але є і мідь, і залізо, і трохи золота... Якщо руда потрапить у горнило, отоді золото виплавиться. Хіба не говориться: «Як золото в горнилі»?

Гордість — викрадач чеснот

— Геронде, я в полоні пристрастей. Іноді мене обкрадає себелюбність, іноді прагнення до зовнішнього.

— Якщо людина допускає, щоб злодії розкрадали її майно, хіба вона може збагатитися? І ти, якщо будеш допускати, щоб тебе обкрадали пристрасті, хіба можеш досягти успіху? Так і залишишся назавжди в бідності, адже, що б не накопичувала, будеш втрачати. Дивуюся, як це тангалашка може тебе обкрадати, ти ж сама можеш вирвати Рай!

— Я б дуже хотіла попрацювати над стяжанням чеснот, а тупцюю на місці? Через що?

— Може бути й так, що людина ще не дозріла для чесноти. А ти, я бачу, починаєш наближатися до духовної зрілості. Так що дивися, тепер, коли настає літо й виноград потихеньку наливається насолодою, як слід бережи його від ворон — тангалашок, — живи смиренно й непомітно. — Але все, що я роблю доброго, втрачаю, тому що миттєво впадаю в гординю.

— Знаєш, що ти робиш? Виробляєш мед, а потім його викидаєш, і злий тангалашка в тебе його викрадає, а ти залишаєшся з носом. Як пасічник димом затуманює бджіл, а потім забирає в них мед, так і в тебе тангалашка димом гордості затуманює голову, краде весь твій духовний мед, а потім з радістю потирає руки. Краде в тебе дорогоцінні дари Божі, а сам радіє. Ти ж розумна, невже не розумієш це? Чому не хапаєш за руку злодія, лукавого, котрий тебе грабує?

— Але якщо людина відчуває, що дар, яким вона володіє, від Бога, то як спокуса може цей дар викрасти?

— Через неуважність. Бог наділяє кожну людину багатьма дарами, а людина, хоча має за них дякувати Богові, часто неуважна, привласнює дари, дані їй Богом, і в душі возноситься. Тоді лукавий диявол йде і краде в людини ці дари, тому що він злодій, отруює їх своєю отрутою й робить непридатними.

Духовна краса

— Геронде, як мені стяжати духовну красу?

— Якщо будеш подвизатися з божественною старанністю в стяжанні чеснот, придбаєш і духовну красу. Богородиця володіла і зовнішньою, і внутрішньою красою. Хто цю красу бачив, ставав іншою людиною. Духовна м’якість, яку Вона випромінювала, зцілювала душі.

Своєю внутрішньою красою й силою благодаті Вона вчинила місіонерський подвиг! І будь-яка людина, якщо буде духовно трудитися, вигострювати свій характер, стане благословенною, гарною душею.

— Людина, котра має Божественну Благодать, сама це відчуває?

— Відчуває деякі дії благодаті.

— А інша людина, дивлячись на неї, може розпізнати в ній благодать?

— Так, може, тому що благодать її видає. Чи знаєш, чесноту не можна приховати, як би людина не намагалася. Сонце не сховаєш за решетом, тому що промені його все одно пройдуть крізь дірки.

Той, у кого є духовна краса, народжена чеснотою, світиться благодаттю. Тому що, здобуваючи чесноти, людина здобуває обоження, а, отже, випромінює світло, і Божественна Благодать її видає. Так, сама того не бажаючи й не відаючи, людина виявляє себе перед іншими, і прославляє Бога.

Звільнення від пристрастей і очищення душі позначаються і на плоті, що теж очищується, адже очищення починається із серця. Серце через кров передає свою духовність тілу, і так освячується вся людина.

ПЕРША ЧАСТИНА

Є ОДНА ЧЕСНОТА – СМИРЕННІСТЬ

«Смиренність відкриває двері Небесні й сходить на людину Благодать Божа»

ГЛАВА ПЕРША

“Бог смиренним дає благодать”

У смиренного є всі чесноти

— Геронде, скажіть нам щось на прощання.

— Що вам сказати? Я стільки наговорив!

— Скажіть нам щось, щоб ми над цим працювали до Вашого повернення.

— Ну якщо наполягаєте, скажу... Є одна чеснота — смиренність, оскільки ви цього не розумієте, то додам сюди ще й любов. Але в кого є смиренність, у того хіба нема й любові?

— Авва Ісаак говорить: “Як сіль для всякої їжі, так смиренність для всякої чесноти”.

— Отже, без смиренності чесноти... неїстівні! Святий Ісаак хоче показати, наскільки необхідна смиренність у діланні чеснот.

— Геронде, в іншому місці авва Ісаак говорить, що смиренність приходить, коли людина набуде всі чесноти.

— Може, ти щось не так зрозуміла? Якщо в людини нема смиренності, до неї не може наблизитися жодна чеснота.

— Виходить, той, хто має смиренність, має разом усі чесноти?

— Звичайно. Смиренний виливає всі аромати духовного благоухання: простоту, лагідність, любов без меж, доброту, незлобивість, жертовність, послух і т.д. У нього є вбогість духу, тому він і володіє всім духовним багатством. Ще він благочестивий і мовчазний, а тому він того ж роду, що й Преблагословенна Богородиця Діва Марія, Котра мала велику смиренність. Носячи у Собі втіленого Бога, Вона відповіла: “Ось я, раба Господня: хай зі мною станеться по слову твоєму”. Не сказала: “Я стану матір’ю Сина Божого”. Вона мовчала, мовчала, поки не заговорив Христос у тридцять років.

Святий Андрій Критський говорить, що Вона — Бог після Бога й друге місце посідає за Трійцею. Раба й разом з тим Наречена Божа! Діва й Матір! Створіння Боже й Мати Творця! Все це великі таємниці, які не можна пояснити, можна тільки пережити!

— Яка ікона Богородиці Вам подобається найбільше?

— Мені всі ікони Богородиці подобаються. Навіть якщо просто побачу, що десь написано Її ім’я, багато разів благоговійно його цілую, і серце тріпоче від радості.

Страшно, якщо задуматися! Маленька дівчинка говорить: “Величає душа моя Господа... бо Він зглянувся на смирення раби Своєї”. В небагатьох словах такий зміст! Велику користь можна отримати, якщо вникнути у зміст цих слів. Коротко, але сильно. Якщо будеш у них вникати, возлюбиш смиренність, і якщо смиришся, побачиш пришестя в тебе Бога, Котрий перетворить твоє серце на Вифлеємські ясла.

На смиренному почиває Дyx Божий

— Скажіть нам, які чесноти має мати людина, щоб її осінила Благодать Божа?

— Самої смиренності досить. Мене часто запитують: “Скільки потрібно часу, щоб здобути Божественну Благодать?” Дехто може все життя нібито жити духовно, подвизатися й т.п., але при цьому думати, що щось собою представляє, — такі не здобувають Благодаті Божої. А інші за короткий час здобувають благодать, тому що смиряються.

Якщо людина смириться, то благодать може у ту ж хвилину її осяяти, зробити Ангелом, і вона потрапить у Рай. А якщо загордиться, у ту ж хвилину зробиться тангалашкою і опиниться в пеклі. Людина, якщо хоче, стає вівцею, якщо хоче — козлищем. Бідні козли й хотіли б стати вівцями, та не можуть, а людині Бог дав таку здатність — із козла ставати вівцею, тільки б вона цього захотіла. Благодать Божа сходить тільки на смиренну й лагідну людину. На такій почиває Дух Божий. Пам’ятаєш, що говорить пророк Ісайя: “Та ось на кого я дивлюсь ласкаво: на вбогого та сокрушенного духом”?

Бог вимагає від нас лише трохи смиренності, щоб ми вступали з Ним у спорідненість, а потім всі Його багаті дари виливаються на нас рясно один за одним. Бо ж Бог ніби винен смиренній людині велику благодать, Він дає її як дар, хай сама людина навіть і не просить. Такий духовний закон. Хіба в Євангелії не говориться: “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать”? Так уже Бог визначив. “Смиренний” означає “той, хто має благодать”! Дуже смиренний, значить, велику благодать отримує від Бога, тому що смиренна людина, як губка, всмоктує в себе Божественну Благодать. Той, хто смиренно схиляється й приймає удари від інших, очищує себе від наростів, стає за духовною красою подібним до Ангела й вільно проходить крізь вузькі ворота Раю. Ніхто не сходить на Небо мирським сходженням, але духовним сходженням.

Смиренність відчиняє двері Небесні, і спадає на людину Благодать Божа, а гордість їх зачиняє. Старець Тихон говорив: “Одна смиренна людина має більше благодаті, ніж багато людей разом. Щоранку Бог однією рукою благословляє світ, але якщо побачить смиренну людину, благословляє її обома руками. У кого більше смиренності, той вищий за всіх!”

Усе залежить від смиренного налаштування. Коли людина має смиренне налаштування, тоді для неї природно земля з’єднується з Небом. У смиренності люди знайшли ключ, поворотом якого піднімаються до третього Неба на духовному ліфті любові. Але ж дехто каже: “І чого це Бог вимагає від нас смиренності?” Скажуть теж! Якщо людина не смириться, не пройде у вузькі двері Раю, та й у цьому житті не буде мати спокою. Христос що сказав? “Навчіться від Мене, бо я лагідний і смиренний серцем, тож знайдете спокій душам вашим”.

Один смиренний помисел миттєво пускає в хід Благодать Божу

— Мене дивує, як один смиренний помисел миттєво пускає в хід Благодать Божу. Якось до мене в келію приблудився котик. Бідолаха, видно, щось з’їв не те, отруївся й тепер просив допомоги, звиваючись від болю, підстрибуючи, як восьминіг, коли його б’ють об каміння... Шкода було на нього дивитися, а що зробиш? Перехрестив його раз, другий, ніяк! “Подивися на себе, — сказав я тоді сам собі, — уже скільки років ти чернець, а навіть нещасному котикові допомогти не можеш!” Тільки я себе звинуватив, котик, який був уже на останньому подиху, раптом отямився. Підбіг, став тертися до ноги й радісно підстрибувати... От яка сила в смиренності! Тому й сказано: “У смиренності нашій пом’янув нас Господь”.

Я помітив, що від одного смиренного помислу людина починає світитися, сяяти. Коли людина приймає всю провину на себе, на неї виливається Благодать Божа. Позавчора приїжджав лікар, у якого багато дітей, він сказав мені: «Геронде, я дуже гордий, і через мою гординю діти погано поводяться». І говорив це в присутності дітей, зі слізьми на очах, але його обличчя при цьому сяяло! Щось схоже я бачив і тут кілька днів тому. Кілька сестер прийшли до мене на розмову. Поговорили про різне, довелося їх сильно висварити. Одна вся зіщулилася, просто до сліз. Смирилася, зате потім її обличчя світилося. Бачите, що робить один смиренний і сокрушений помисел! Відразу всі недоліки набік, збирається людина, обличчя сяє. Інша ж ніякої користі для себе не отримала: з холодним серцем прийшла, з холодним пішла, постійно говорила про чужі недоліки, причому докладно. Хто над собою не працює, у того від одного гордого або огудного помислу обличчя захмарюється.

Один смиренний помисел може миттєво піднести людину на таку духовну висоту, на яку вона не зійде за роки надлюдських подвигів.

— Геронде, якщо людина горда утвердиться в одному смиренному помислі, Бог їй допоможе?

— Якщо в неї буде один смиренний помисел, тоді вона вже не буде гордою, а буде смиренною, і Бог їй допоможе. Людина мінлива: то її хилить в один бік, то в інший, залежно від того, який у неї помисел. Горда людина, якщо вона утвердиться в смиренному помислі, дістає допомогу. І смиренна людина, якщо прийме помисел гордості, перестає бути смиренною. Загордиться — і Благодать Божа її залишає, вона приходить у поганий стан. Якщо ж вона усвідомить свій гріх і щиро покається, приходить смиренність, і її стан змінюється на хороший, тому що смиренність приносить Благодать Божу. Але, щоб смиренність стала для людини постійним станом і в ній перебувала Благодать Божа, потрібна духовна робота.

ГЛАВА ДРУГА

Труд для набуття смиренності

Як плекається смиренність

— Геронде, яким чином набувається смиренність?

— Смиренність плекається любочестям і удобрюється гноєм падінь. Любочесна людина все, що має доброго, приписує Богові. Бачить безліч благодіянь Божих і розуміє, що вона їх недостойна, смиряється й постійно славословить Бога. І чим більше смиряється й прославляє Бога, тим сильніше на неї виливається Божественна Благодать. Це добровільна смиренність. А смиренність, що походить від безперестанних падінь, — вимушена смиренність.

Безперечно, добровільна смиренність має більшу цінність, ніж вимушена. Вона подібна до ділянки родючої землі, на якій дерева ростуть без добрив і гною й дають смачні плоди. Вимушена ж смиренність схожа на вбогий ґрунт, де, щоб отримати врожай, потрібні і добрива, і гній, і, знову ж, плоди будуть не такими смачними.

— Геронде, мені важко доводиться, коли через негідну поведінку з кимось я принижую себе в очах інших і вимушено смиряюся.

— Вимушеною смиренністю ти оплачуєш хоч частину того боргу, який накопичуєш своїми гріхами. Однак потрібно почати добровільно смирятися.

— А я перебуваю в дуже важкому стані. Мене мучать плотські помисли, і я засмучуюся. Боюся, що ніколи не вийду з цього стану.

— Будь мужньою, добра моя людино, і врешті-решт Христос переможе. Співай: “Від юності моєї ворог мене спокушає, ласощами палить мене: я ж, надіючись на Тебе, Господи, перемагаю його”. По суті, не так вже і винна бідна плоть, винна гординя. Насправді, у тебе багато чеснот, які, звичайно, даровані Богом, але через деяке недбальство й неуважність ворог знаходить зручний момент і ввергає тебе в гординю. І замість того щоб обмивати своє обличчя слізьми радості й вдячності Богові, ти зрошуєш його слізьми скорботи й печалі. Звідси такий висновок: якщо ми не смиримося добровільно, то нас смирять примусово, оскільки Благий Бог нас любить. Отже, будь мужньою, чадо моє, і Христос переможе. “Якщо знову боротиметеся, то знову переможете: Бо з нами Бог”. Буря минеться й принесе після себе багато хорошого. Ти краще пізнаєш себе, смиришся вимушено, і, відповідно до духовних законів, на тебе обов’язково спаде Благодать Божа, якій раніше заважала гординя.

Ми поки ще не пізнали себе. Якщо пізнаємо, душа наша стане торжествувати, і буде смиренно просити милості Божої. Пізнання себе народжує смиренність. Адже чим більше людина дізнається про себе, тим ширше розкриваються очі її душі й вона краще бачить свою велику неміч. Пізнає свою злиденність і свою невдячність, а водночас велике благородство і милосердя Боже. Тому вона внутрішньо сокрушується, смиряється до землі й починає сильно любити Бога.

Сердечна смиренність — це все

— Геронде, чи може людина смирятися розумом, але при цьому серцем не смирятися?

— Раніше в монастирях і в багатьох будинках двері були дуже низькими, і людині, щоб увійти всередину, треба було нахилятися: якщо вона не нахилялася, то вдарялася головою до одвірка. Так що мусила згинатися й мимовільно замислюватися й іншого разу не ловити гав, щоб себе не спотворити й не знеславитися перед людьми. Та цей приклад показує, що розумова смиренність придатна тільки для того, щоб зберегти голову і не втратити репутацію. Позавчора прийшла одна сестра й каже мені: “Геронде, ігуменя мені сказала, що, коли я співаю, то вихваляюся своїм голосом. З того моменту я пам’ятаю про це й намагаюся співати смиренніше”. Ти зрозуміла те, що тобі сказала ігуменя? — відповідаю я їй. — Ти повинна відчути й усвідомити цю слабкість і захотіти її позбутися. Коли ж твоє старання не вихвалятися своїм голосом буде чисто зовнішнім, тільки для того, щоб ігуменя більше тобі не робила зауважень, то можеш дійти до того, що станеш не просто вихвалятися своїм голосом, але пишатися собою”.

— Геронде, хоча розумом я й намагаюся контролювати свої смиренні помисли, але в глибині мене, усередині, є деяке самошанування. Як може одне поєднуватися з іншим?

— Ти просто контролюєш смиренні помисли, але ці помисли не доходять до серця. Якби вони торкалися твого серця, то внутрішньо б змінювали тебе доброю зміною й ти б тепер була ангелом. Сердечна смиренність — це все. Що говорить авва Ісаак? “Цілком же смиренномудрий той, хто не має потреби мудруванням своїм винаходити способи бути смиренномудрим... але без примусу є таким у серці своєму”.

Смиренність на ділі, а не тільки на словах

— Геронде, якщо людина сама себе смиряє, докоряє й говорить: “Я ущербна, нікчемна, пропаща людина й т.п.”, цим вона допомагає собі стяжати смиренність?

— Самій собі людина може легко докоряти, але вона тяжко сприймає докори від інших. Сама про себе вона може говорити: “Я жалюгідна, найгрішніша, найгірша зі всіх людей”, але при цьому від інших не може сприйняти жодного зауваження. Коли людина сама спіткнеться і впаде, то хоча їй буде боляче, вона не сильно засмутиться. Або якщо її вдарить хтось із тих, хто її любить, знову ж скаже: “Добре, нічого страшного”. Але якщо її трохи подряпає або штовхне людина, котра їй несимпатична, отоді, так! Вона почне кричати, робити вигляд, начебто їй боляче, що вона не може встати!

Коли я жив на Сінаї, там був мирянин, який називався Стратіс. Якщо ти йому кричав: “Пане Стратіс”, він відповідав: “Який пан? Грішний, грішний Стратіс клич”. Усі говорили: “Яка смиренна людина!” Одного разу він проспав вранці і не приступив вчасно до служби. Хтось пішов його будити. “Стратісе, ти ще спиш? Уже Шестипсалміє прочитали. Ти що, не підеш на службу?” Він як почав кричати: “Та у мене благочестя більше, ніж у тебе, і ти будеш мені вказувати, щоб я йшов до церкви?” Кричав як божевільний... Навіть схопив ключ від дверей — такий великий, як від навісного замка, — і замахнувся на людину, тому що зачепили його самолюбство. Люди, які чули, як він кричав, втратили дар мови, адже всі вважали його дуже смиренним і брали з нього приклад. Знеславився Стратіс. Бачиш, що робиться? Сам себе називав грішним, але ледь зачепили його самолюбство, просто озвірів!

Інший чоловік в Епірі підремонтував церкву. Сам він говорив, що нічого особливого не зробив, так, підмазав подекуди. Але коли я йому сказав: “Добре, «підмазав». Дещо все-таки зробив”, ото він розлютився! “Можна подумати, ти б зробив краще, — почав говорити. — Я знаю, що значить будувати, не якийсь там тесля, як ти. Мій батько сам брав підряди!”

Самому себе легко смиряти, але це не означає, що в тебе є справжня смиренність.

— Геронде, що таке справжня, істинна смиренність?

— Коли інший тебе принижує, і ти це приймаєш, отоді в тебе справжня смиренність, тому що справжня смиренність — це смиренність на ділі, а не на словах. Одного разу святий Косма Етолійський запитав людей, які зібралися довкола нього: “У кого з вас нема гордині?” “У мене”, — промовив один чоловік. “Підійди-но сюди, ти, у кого нема гордині, — говорить святий Косма. — Відріж-но один вус і йди на площу”. “Е-е, це я не можу зробити”, — відповідає той. “Ну тоді в тебе нема смиренності”, — каже йому святий. Святий Косма цим хотів сказати, що потрібно мати діяльну смиренність.

— От і я, коли мене зачіпають, відповідаю.

— Не маєш смиренності, тому й відповідаєш. Подивися, яка була смиренність в авви Мойсея? Коли його висвятили на священика, архієпископ захотів його випробувати й сказав клірикам: “Коли ввійде авва Мойсей у вівтар, женіть його геть і йдіть за ним, щоб почути, що він говоритиме”. Ледь авва Мойсей увійшов у вівтар, його стали гнати: “Іди геть, ефіопе”. “Справедливо з тобою повелися, чорношкірий ефіопе, — сказав собі авва Мойсей, — ти не людина, навіщо ж ходиш з людьми”! Він не образився, не розгнівався.

— А може людина не мати смиренності, але бути лагідною і не відповідати, коли її ображають?

— Смиренна людина лагідна. Але це не означає, що хто лагідний, той і смиренний. У лагідності має бути й смиренність, коли ж її нема, то людина може зовні здаватися лагідною, покірною, але всередині бути сповненою гордині й говорити про інших: “Вони ненормальні, нема чого на них і увагу звертати, хай собі говорять!” Як той чернець, якого отці ніколи не бачили розгніваним і який ніколи не відповідав, якщо йому надокучали. Тому одного разу його запитали: “Який помисел він завжди має в серці своєму, що, зазнаючи образ або терплячи від когось кривду, він виявляє таке довготерпіння?” На що той відповідав: “Чи мені звертати увагу на їхні недоліки... Це гавкаючі пси”. Тобто він зневажав інших.

Коли ми просимо в Бога смиренності, то маємо приймати приниження

— Геронде, що мені допоможе в набутті діяльної смиренності?

— Як стяжати смиренність? Тобі слово, а ти десять? Не терпиш ані найменшого докору? Знаєш що, дорога, коли тобі дається можливість смирятися, смиряйся.

Твої ліки полягають у тому, щоб поводитися просто, смиренно, як земля: приймати і дощ, і град, і сміття, і плювки, якщо хочеш звільнитися від своїх пристрастей. Приниження від інших допомагають людині швидко звільнитися від свого ветхого “я”, якщо вона їх приймає.

— Мені, Геронде, потрібно багато смиренності.

— Піди, купи. Є багато людей, які продають смиренність, навіть віддають просто так, тільки б ти цього бажала...

— Хто вони, Геронде?

— Це люди, які, не маючи доброго духовного налаштування, поводяться з нами грубо й своєю поведінкою нас принижують. Смиренність не можна купити в бакалійника, як продукти. Коли ми просимо: “Боже, дай мені смиренності” — це не означає, що Бог візьме совок і почне кожному відсипати: “Кілограм смиренності тобі, півкілограма — тобі”. Бог допустить, щоб з’явилася жорстока людина й обійшлася б з нами суворо, або Бог відніме від іншого Свою благодать і ця людина стане нас ображати. Це буде для нас випробуванням, і якщо хочемо стяжати смиренність, то будемо трудитися. Але ми не думаємо про те, що це Бог допустив, щоб наш брат зробився злим задля нашої користі, і гніваємося на брата. І, хоча просимо в Бога смиренності, не користуємося сприятливими можливостями, які Він нам надає для смиренності, але бунтуємо й обурюємося. По-хорошому, ми повинні бути вдячні тій людині, котра нас смиряє, тому що вона — наш найбільший благодійник. Хто в молитві просить у Бога смиренності, але не приймає людину, яку їй посилає Бог для смиренності, той не знає, чого просить.

Коли я мешкав у монастирі Стоміон, то в Коніці був один священик, котрий дуже мене любив, ще відтоді, коли я був мирянином. Якось у неділю я пішов у Коніцу на літургію. У церкві було багато людей. Я, як завжди, пішов у вівтар і, коли входив, сказав про себе: “Боже мій, візьми всіх цих людей у Рай, а мені, якщо хочеш, дай там хоч один маленький куточок”. Коли настав час причастя, священик, котрий переважно причащав мене у вівтарі, повертається в мій бік й голосно говорить: “Вийди з вівтаря, будеш причащатися разом з усіма, тому що ти недостойний”. Я вийшов з вівтаря, не кажучи ні слова. Став на крилас і почав читати молитви до святого причастя. Підходячи останнім до причастя, я мовив про себе: “Бог просвітив священика, і він відкрив мені, хто я насправді. Господи Ісусе Христе, помилуй мене, худобину”. Ледь я причастився, відчув усередині велику насолоду. Коли Божественна літургія закінчилася, священик підійшов до мене в сокрушенні: “Прости мене, — говорить. — Не знаю, як це сталося! Адже я ніколи не ставив поперед тебе ні своїх дітей, ні матінку, ні себе самого. І як це зі мною сталося?” Він кланявся мені до землі, просив пробачення, намагався мені цілувати руки. “Отче, — відповів я, — не переживай. Ти не винен, винен я. Бог тебе використав, щоб випробувати мене”. Священик не міг зрозуміти, що я йому говорю, і, мені здається, я його так і не переконав. Причиною ж того, що сталося, була моя молитва.

І ви, коли бачите, що якась сестра втрачає витримку й грубо з вами розмовляє, знайте, що у більшості випадків причиною того є ваша молитва. Тому що ви просите в Бога смиренності, любові й т.п., то Бог відбирає ненадовго Свою благодать від сестри, і та принижує вас і засмучує. У такий спосіб вам надається можливість скласти іспит на смиренність, на любов. Якщо смиритеся, дістанете користь. Що стосується сестри, то вона отримає подвійну благодать: по-перше, за те, що Бог відняв у неї благодать, щоб випробувати вас, і, по-друге, тому що вона смиряється, бачачи свій гріх, і просить прощення в Бога. Так що, і ви плекаєте смиренність, і вона стає кращою.

“Применшуй себе у всьому”

— Геронде, коли я грішу й бачу, що інші могли б мене застерегти від цього, то висловлюю їм претензії.

— У питанні власного виправлення вимоги треба пред’являти тільки до себе самого. А ти поводишся як маленька дитина, у якої лише вимоги.

— Коли ж я подорослішаю, коли зрозумію, що в мене є й обов’язки?

— Коли... применшиш себе! Тобто коли виплекаєш смиренність і любов.

— Авва Ісаак пише: “Применшуй себе у всьому перед всіма людьми”. Як цього досягти?

— Смиренним налаштуванням. Коли в сім’ї, у монастирі й т.п. є дух суперництва в духовному вдосконалюванні, коли один смиряється перед іншим, то кожному від цього користь, як у древній Церкві, де сповідь була публічною, від чого всі отримували користь. Хто смиряється, отримує від Бога благодать і потім допомагає іншим. Смиренне налаштування ніколи не вражає іншого, тому що у смиренної людини завжди є любов.

— Що може мені допомогти відчути себе нижчою від усіх сестер?

— Щоб відчувати себе нижчою від усіх сестер, думай про те, як багато дарів дав тобі Бог, а ти їх не подвоїла. Кажи собі: “Я тільки в дерев’яне било навчилася бити, а свої таланти так поки що й не змогла подвоїти".

Коли людина бачить себе нижчою за всіх, аж внизу... то тут возноситься на Небо. А що робимо ми? Порівнюємо себе з іншими й робимо висновок, що стоїмо вище за них. “Я кращий від цього, — говоримо, — і кращий від того... Я ж і не те, що він...” Як тільки в нас вселяється помисел, що інша людина нижча за нас, ми відгороджуємо себе від допомоги Божої.

— Геронде, коли я визнаю чесноту іншого, у цьому є смиренність?

— Звичайно, якщо ти поважаєш і любиш людину, що має чесноти, це значить, що в тебе є смиренність і ти насправді любиш чесноти. Знак духовного успіху ще ось у чому: щось гарне, що є в тобі, ти не вважаєш важливим, а найменше добро в іншому вважаєш набагато вищим від твого, тобто завжди цінуєш добро в іншому. Тоді на тебе сходить щедра Благодать Божа. Тому той, хто вважає інших вищими за себе, той є вищим, тому що на ньому почиває Благодать Божа.

У всіх людей є недоліки, є й чесноти, які вони або успадкували від своїх батьків, або здобували подвигом: у когось на десять відсотків, у когось на тридцять, в іншого на шістдесят, ще в іншого на дев’яносто. Отже, від кожної людини можна навчитися чогось доброго, придбати користь і допомогти іншим. З іншого боку, з цього й складається православний дух. Я й від малих дітей дістаю користь, хоча і не показую цього, щоб вони не загордилися й не зашкодили собі.

“Нижче за все творіння”

— Яке найвище ділання для ченця, Геронде?

— Хіба ти не пам’ятаєш, що відповів авва Сисой тому ченцеві, котрий сказав йому, що його розум завжди з Богом? “Це не важливо, важливо бачити себе «нижче за все творіння»”.

— Як можна, Геронде, відчувати себе “нижчим за все творіння?

— Одного разу я намагався зрозуміти, до якої тварини себе уподібнити, і знайшов, що до гнойового жука. Але, коли я уважніше подивився, чим він займається, то зрозумів, що я гірший від нього. Знаєш, що робить гнойовий жук? Знаходячи на дорозі гній, він його розбиває на шматочки, робить із цих шматочків кульки й викочує їх на узбіччя. Так він очищає дорогу. Бачачи, що він робить, я сказав собі: “Ти гірший за гнойового жука, тому що він, дрібна комаха, очищає від гною дорогу, а ти, якого Бог сотворив людиною, своїми гріхами збираєш гній в «храмі Божому»”. Хочу сказати, що людина, думаючи про благодіяння Божі і бачачи, що вона їх недостойна, все більше себе вважає вартою покарання, бачить себе гіршою за всіх людей, гіршою за тварин, навіть гіршою від самого диявола. Вона говорить сама собі: “Диявол один раз згрішив помислом, а я грішу щодня і помислом, і відчуттями. Виходить, я гірша за нього”.— Але чи це безпечно вважати себе гіршим від диявола?

— Небезпечно тільки для тієї людини, у якої нема духовного дерзновіння і яка легко впадає у відчай. Така людина має говорити дияволу: “Якою б я не була, все одно я краща за тебе. Христос мене не залишить, я надіюся, що Він мене спасе”. А той, хто має духовну мужність, може сказати так: “Диявол добре робить свою роботу, але що роблю я?”

ГЛАВА ТРЕТЯ

Смиренність — велика сила духовного життя

Там де є смирення, там нема місця дияволу

— Геронде, у книзі “Отці святогорці” Ви пишете, що біси побили старця Євлогія. Як Бог допустив таке?

— Хто отримав на горіхи?

— Старець Євлогій.

— Ні, біси! І у випадку, коли Бог допускає, щоб одна людина побила іншу, а той, кого б’ють, приймає все зі смиренністю, то в остаточному підсумку понівеченим залишається той, хто б’є. Скажи, чого найбільше боїться диявол?

— Смиренності, Геронде.

— А я думав, що він більше боїться гордині, тому що відчуває... комплекс неповноцінності! “Гордий він, гордий я, хто від кого більш гордий?” Ну звичайно, так і є, диявол боїться смиренності: вона йому завдає такі каліцтва! Там, де є смиренність, диявол не може перебувати.

Смиренністю людина просвічується й ніколи не спотикається на своєму духовному шляху, переборює всі перешкоди, які їй постачає спокуса. Пам’ятаєте святого Антонія, котрий бачив сіті ворога, розпростерті по всій землі? “Хто ж може їх уникнути?” — вигукнув він. І відразу почув голос, що говорив йому: “Смиренномудрість”.

На Сінаї я мешкав у келії святої Єпістимії, там була маленька церква й дуже мала кімната. Зверху була гора, а знизу — стіна висотою чотири чи п’ять метрів. Там у мене стояв пеньок, на якому я стругав дощечки для різьблених іконок. Одного разу я стругав свої дощечки й творив молитву і тут почув голос: “Ти можеш стрибнути вниз без шкоди для себе”. Я повертаюся й бачу чорну тінь з великою головою. “Тангалашка”, — думаю. Добре, не звертаю уваги. А він на тому ж місці, не йде! “Ти можеш стрибнути вниз без шкоди для себе”, — каже. Роблю вигляд, що не чую. Хвилин п’ятнадцять він повторював те саме. Отут я йому й відповідаю: “Добре, я кину вниз камінь”. “До такого, — говорить, — навіть Христос не додумався! Твоя відповідь краща від Його!” Тут в мене терпець урвався. “Христос, — кажу йому, — був Богом, а не як я, опудало, що сидить отут і на тебе витріщається. Ану, забирайся звідси!” Цього було досить. Він відразу зник.

Коли є смиренність, диявол не може перемогти душу. Смиренний не падає, тому що ходить низько. Ось що трапилось зі старцем Авакумом, коли він подвизався в пустелі Вігли! Одного разу, коли він сидів на скелі й молився на чотках, йому з’явився диявол в образі “ангела світла”, “Авакуме, — каже, — мене послав Бог, щоб явзяв тебе в Рай, тому що ти вже став ангелом. Давай, летімо”. “Так, але в тебе є крила, а я як полечу?” А той “ангел” йому говорить: “І в тебе є крила, але ти їх не бачиш”. Тоді Старець Авакум перехрестився й сказав: “Матір Божа, хто я такий, щоб літати?” Миттєво цей “ангел” перетворився на дивного чорного цапа з крилами, як у кажана, і зник.

Бачите, як за допомогою смиренності ми можемо уникнути диявольських пасток?

Духовний успіх є там, де є велика смиренність

— Геронде, чому одна людина може змінитися за місяць, а інша подвизається роками й не процвітає?

— А ви як вважаєте? Чому так відбувається?

— Помисел мені говорить, що якщо людина смириться й буде призивати милість Божу, то Бог їй допомагає й вона досягає успіху.

— Так і є. Необхідна смиренність. Духовний успіх є там, де є велика смиренність.

Ті, хто знайшов шлях смиренномудрості, процвітають у духовному житті швидко, послідовно й без зусиль. Ми ще не зрозуміли, що таке смиренність, ця велика сила! Від неї залежить весь успіх. Чим більше людина смиряється, тим більшу благодать здобуває від Бога й тим більше процвітає. Скільки сили в смиренності, і люди нею не користуються!

— А для людини смиренної духовний подвиг легший?

— Звичайно. Тому що смиренного заледве підштовхнеш, і він летить уперед. Візьми більярдну кулю, б’єш по ній з одного боку, вона котиться, б’єш з іншого, знову котиться; вона кругла — тому й не застрягає.

— Геронде, чи може бути так, що людина, щоб здобути смиренність, буде увесь час себе смиряти й зрештою впаде у відчай?

— Ні, тому що справжня смиренність приносить надію, а не розпач. Розпач породжує егоїзм, тому що егоїст сподівається на себе, а смиренний на милість Божу. У сокрушенні смиренності поступово зростає духовна людина. Все життя людини стає великим і любочесним подвигом, але вона завжди йде вперед з великою надією на Бога, розчарована у собі, у хорошому значенні, тобто розчарована у своєму “я”.

— А людина, що не перебуває в доброму духовному налаштуванні, може сподіватися на милість Божу?

— А звідки людина може знати, що вона перебуває в доброму духовному налаштуванні? Людина тільки одне може знати — що вона не має хорошого духовного налаштування. Навіть якщо має, не бачить, тому що й тоді бачить тільки свою гріховність. Тому що той, хто подвизається заради духовного успіху, ніколи не бачить свого успіху, бачить тільки власні падіння.

Смиренні зберігають своє духовне багатство у скарбниці в Бога

— Геронде, мені не подобається бути непомітною. Може, тому я відчуваю всередині порожнечу?

— Так, юродивої з тебе не вийде!.. Щоб бути юродивою, потрібно мати велику смиренність. Знаєш що, якщо ти хочеш полюбити безвісність, то почитай житіє преподобної Ісидори. Побачиш, які вона мала духовні скарби, чесноти. І ти викинь свої несправжні мідні чесноти-брязкальця й надалі збирай золоті, ховай їх у своєму серці і як слід замикай, щоб їх не викрав тангалашка.

Юродиві Христа заради не мають всередині порожнечі, вони сповнені Божественної любові, що переливається через край. Вони — великі святі. Нісенітниці, які вони говорять, насправді дуже цінні настанови, дуже глибокі. У них — велика смиренність, себе вони взагалі ні в що не ставлять, тому Бог їх удостоює пізнання священних таїнств і сподобляє великих дарів.

— Геронде, чому деякі мешканці Фарас, незважаючи на те, що бачили численні чудеса, які творив святий Арсеній, не визнавали його й ніяковіли?

— Святі більше сили витрачали на те, щоб приховати своє духовне багатство, ніж на те, щоб його стяжати. І святий Арсеній теж ховав свої чесноти під різним зовнішнім покровом, що цілком можна пояснити. Люди зовнішні його самого не “розрізняли” і бентежилися, тому що бачили тільки зовнішнє, його “штучні” дивацтва. Святий Арсеній завжди намагався показувати людям не свої чесноти, а їхню протилежність, щоб уникнути шанування. Звичайно, дехто все-таки розумів, яке багатство таїв у собі святий.

Смиренні й непомітні воїни Христові розумніші за всіх у світі, тому що їм вдається зберігати своє духовне багатство в скарбниці в Бога. Тому ми повинні радуватися, якщо живемо непомітно, тому що побачимо обличчя Боже в майбутньому житті, і в цьому будемо постійно відчувати Його присутність.

ДРУГА ЧАСТИНА

ЛЮБОВ ДУХОВНА

«Духовна людина віддає спочатку свою любов Богові, потім людям, а залишок любові віддає тваринам і всьому живому творінню»

ГЛАВА ПЕРША

Невичерпна любов Божа й наша любов до Бога

«Щільний вогонь» любові Божої

— Геронде, іноді я дуже сильно відчуваю любов Божу й страждаю, бачачи власну невдячність.

— Бажаю, щоб ти виявилася гідною численних благодіянь Божих. “Милість Твоя, Господи, супроводжуватиме мене всі дні життя мого”, — говорив Давид. І ти так говори, тому що й тебе милість Божа супроводжує. Добре, що ти це бачиш, дякуєш і прославляєш Бога.

Коли людина відчуває Божественну любов, тоді на неї обрушується... “щільний вогонь” любові Божої. Напевно, вам здається дивним цей вислів — «щільний вогонь». Але, щоб видалити із серця вапнякові відкладення або зруйнувати його гранітну стіну, що його оточує, потрібні снаряди, які містять найсильнішу вибухову речовину — Божественну любов. Коли ця тверда оболонка буде зруйнована, то серце зробиться сприйнятливим, і людина радуватиметься навіть найменшому благодіянню Божому. Вона відчує себе перед Богом неоплатним боржником і увесь час відчуватиме розчулення, тому що думає постійно про свій борг, а Бог їй посилає благословення, одне більше від іншого, так що зрештою її любочесна душа тане від любові Божої.

— Геронде, чому Бог нас так сильно любить?

— Тому що ми Його діти, більше я нічого не можу вам сказати!

— А якщо людина подвизається й увесь час спотикається на тому самому, цим вона сердить і розчаровує Бога?

— Хіба Бог чекає від нас успіху? Ні. Ми Його діти, і Він усіх нас однаково любить. Якось я бачив одного батька. Одна його дитина була трохи немудрою, і раз у раз витирала рукавом ніс. Але батько і її притискав до себе, цілував і ласкаво гладив, як і інших. Так само й Бог, як Благий Отець, любить не тільки гарних дітей, але й духовно слабких. І переживає, і піклується про них навіть більше, ніж про здорових.

Ніхто не може збагнути, як Бог любить людину! Його любов ні із чим не порівнянна! Вона не має меж! Вона така велика, що якщо людина відчує хоч малу її частину, її серце не витримує, розчиняється в цій любові.

Бог часто наділяє нас надлишком Своєї любові, і тоді наша душа зігрівається, ми бачимо, наскільки солодка Божественна любов, наскільки велика, така велика, що ми не витримуємо й просимо: “Вистачить, Боже мій! Стримай Свою любов, тому що я не можу її витримати”. Так Бог хоче нам показати, що Він зі Свого боку готовий дарувати нам удосталь Свою любов, але не робить цього, тому що обсяг нашої акумуляторної батареї маленький. Необхідно його збільшити, щоб він міг умістити більше Божественної любові, адже струм любові Божої надходить до нас із розрахунку ємності нашої батареї.

— Як збільшити місткість батареї?

— Чим більше очищається серце, тим більше збільшується його місткість і тим більше ми зможемо приймати Божественну любов, безмежну, невмістиму, невичерпну.

Правильний розподіл любові

— Геронде, чи може моя любов до якогось святого послабити мою любов до Бога?

— Ні, тому що, коли людина дуже вшановує якогось святого й відчуває до нього велику любов, то за цим криється й велика любов до Триєдиного Бога й Божої Матері.

Хто вшановує святих, безсумнівно, ще більше вшановує Божу Матір. Так само як і той, хто вшановує Пресвяту Богородицю, природно, вшановує ще більше Пресвяту Трійцю. Якщо ти зв’язаний тісними узами з ким-небудь зі святих і відчуваєш до нього велике почуття вдячності, то буває, що навіть готовий пожертвувати собою заради цього святого. Але, якщо ти жертвуєш собою заради святого, хіба це не означає, що ти жертвуєш собою заради Бога?

Любов до Христа, до Божої Матері, до святих — велике діло. Ця любов не порівнянна ні з якою іншою. Це міцна любов, яка не залишається без відповіді.

— Чи можливо любити Бога й не любити людей?

— Ні, бо коли ти любиш Бога, то не можеш не любити образу Божого, людину. Любов до Бога приносить зі собою любов до ближнього, тому що той, хто близький до Бога, близький всім людям, як святі. Але й за любов’ю до ближнього криється велика любов до Бога.

Коли людина віддасть своє серце Богові, то вона починає любити, не тільки людей, але й птахів, дерева, навіть змій. Тоді вона не тільки благоговійно поклоняється Богові й святим, але й образу Божому, людям. Усяке творіння, велике чи маленьке, дорогоцінне чи просте, камінці й тріски, вона благоговійно бере й цілує, як благословення від свого Творця, як цілує предмет, великий чи маленький, котрий отримала на благословення від шанованої нею людини.

Сходження на Небо

— Геронде, як людина приходить до Бога?

— Є два способи, як людина може зійти до Бога на висоту й “схилити” Його зійти вниз і перебувати разом з нею. Перший спосіб — це щире покаяння — стосується великих грішників. Коли вони усвідомлюють своє велике падіння й глибоко смиряються, то Бог, заради їхньої великої смиренності, проявляє до них велику любов і зводить на Небо. “Велика радість буває на Небесах за одну людину, що кається”, — говориться в Євангелії. Тоді, звичайно, і грішники зазнають великої любові до Бога, тому що Він залишив їм великий борг. Другий спосіб такий: коли людина збережеться чистою від смертних гріхів, то вона має дякувати Благому Богові за те, що Той з дитячих років оберігав її, і одіяння її душі не опоганилися. І ти, якби Христос не оберігав тебе, як пташеня, у Себе під крилом, можливо, була б сьогодні найбільшою грішницею на світі. Тому вдень і вночі прославляй Благого Бога за цей Його великий дар і проливай перед Ним сльози радості й подяки. Ці сльози мають рівну, а може й більшу, силу зі слізьми покаяння. Тоді людина возноситься на Небеса, приходить до Бога й славословить Його безперестанно, як Ангели. І хоча живе на землі, але немов — на Небі. Її життя стає суцільним славослів’ям, і смерть вона очікує зі славослів’ям, бо знає, що тоді буде з Богом постійно, що і є її кінцевою метою. Тоді в ній народжується найбільше славослів’я: “Слава Тобі, Хто показав нам Світло...”.

Віддамо свою любов Христові

— Геронде, як мені трудитися, щоб возлюбити Бога?

— Почни з жертви. Коли людина не зважає на себе й приносить себе в жертву, тоді все йде як треба; вона любить свого ближнього, любить Бога. Ті люди, які кажуть, що люблять Бога, але не жертвують собою заради ближнього, “вони обманювали Бога устами своїми, і язиком своїм брехали Йому”.

— Геронде, як росте любов до Бога?

— Нехай ваш ум постійно буде в Бозі, думайте про Бога. Творіть молитву, розмовляйте з Богом. Коли людина займається таким діланням, то спочатку слабо відчуває любов Божу, але чим далі, тим відчуває її все сильніше. Тепер її ум постійно перебуває в Бозі, її не займає ніщо земне й суєтне. У її серці росте любов до Бога, наповнює, і вона не хоче думати ні про що, окрім Бога. Її не хвилює ніщо з того, що є у світі, вона постійно думає про Небесного Отця. Тих, хто займається наукою, вона поглинає повністю. Але чи ми є поглинені Христом?

— Чого ж нам не вистачає для того, щоб ми з такою ж ревністю шукали Христа? — Усе в нас є. Голова є, зрілість є. Перешкода — ми самі, наше “я”. Якщо ми не відмовимося від себе, то як у нас увійде Христос? Якщо ж ми відмовимося від себе і несумлінний квартиронаймач, ветха наша людина, залишить наше житло, то в серці — на місці, що звільнилося, оселиться нова людина, людина Нового Завіту. Наш храм, все наше єство наповниться любов’ю, тому що в нас буде жити Христос, Котрий є Любов. Тоді серце людини перетворюється на дзвін, що увесь час благовістить так голосно, що від цього дзвону тремтять стіни — грудна клітка й ребра, які, як стіни в будинку, обмащені глиною, що стала за велінням Божим плоттю. І якщо ти опинишся в пустелі, де немає храму, то храмом буде твоє тіло, а дзвоном серце.

Коли людина віддає своє серце Богові, тоді й розум її охоплений любов’ю Божою, і серце тріпоче від радості. У голові легкість, тіло як пір’їнка. А коли любов Божа більша, ніж може вмістити серце, тоді дзвін серця чути навколо, тому що в цьому стані бере участь і тіло.

Таке маленьке серце, а може так сильно любити! І якщо така любов людини до Бога, то яка ж тоді любов Божа! Я маю на увазі кількість, тому що за якістю любов Божа така ж, як наша, якщо наша духовна.

Яке велике зло роблять люди, які не хочуть віддати свою любов Христові, а марнують її на земні, порожні й суєтні речі! Навіть якби ми жили тисячу років і мали б тисячу сердець, то й цього б нам не вистачило, щоб віддячити Христові за Його велику до нас любов, яку Він нам явив і продовжує являти, прощаючи нас, терплячи й очищаючи наші сморідні душі Своєю Божественною Кров’ю.

Вогонь любові Божої

— Геронде, чому в мене до Бога немає такої ж любові, як до людини, адже якщо я когось люблю, то хочу бути з ним увесь час разом?

— Це приходить поступово, в результаті боротьби, а інакше люди б зайнялися й горіли б любов’ю Божою. Навколо був би холод, а вони думали б, що горять, і бігли б у гори. Один солдат під час війни залишив свою частину й утік у гори. У його серці запалала така любов, що він не міг її стримати, хотів піти геть і молитися. Забув про все. Знайшов якусь печеру, увійшов до неї й став молитися! Коли інші солдати пішли на завдання, вони знайшли його й кричали: “Дезертир”. Потім його викликав на допит командир частини. “Як це називається?” — запитує. “Я горю, пане командире, горю любов’ю до Христа. Знаєте, що значить «горю»?” “А я що по-твоєму — не горю?” — запитує командир. “Я горю, пане командире, розумієте чи ні?” — повторював він і немов говорив: “Якщо гориш, то біжи!” Бог допоміг йому, і він уник трибуналу. Тут у мирний час, якщо солдат утече з частини, йому загрожує трибунал, а що говорити про війну!

— Геронде, коли людина перебуває в такому стані, то вона відчуває тепло у всьому тілі?

— Так, але найбільше в області грудей. Коли займеться духовна любов, то палахкотять вогнем усі груди. Вся грудна клітка перетворюється на полум’я. Людина горить сильним солодким вогнем любові Божої, ширяє, любить щирою, материнською любов’ю. Цей внутрішній вогонь, який запалює Сам Христос Своєю любов’ю, зігріває тіло сильніше за фізичний вогонь. Він має силу спалювати будь-яке сміття, будь-який злий помисел, який підкидає тангалашка, як і будь-яку похіть і будь-яке непристойне видовище. Тоді душа відчуває божественну насолоду, яка незрівнянна ні з якою іншою насолодою!

Як прикро, що цей вогонь ще не ввійшов у вас! Якщо він спалахне й розгориться у вашому серці, то вас не будуть приваблювати ніякі суєтні речі. Бажаю, щоб Бог попалив Своєю любов’ю ваші серця!

Божественний ерос

— Божественний ерос — це любов до Бога?

— Божественний ерос — це щось вище, ніж любов Божа, — це божевілля. Любов-ерос-божевілля — це як заздрість-ненависть-вбивство. Велика любов до Бога, поєднана з жертвою, солодко розпікає серце, і тоді, як пара, викидається Божественний ерос, який неможливо стримати, і саме він з’єднує людину з Богом.

Божественний ерос розм’якшує тверді кості, які робляться настільки м’якими, що людина не може встояти на ногах і падає! Вона стає як свічка, поміщена в тепле місце, яка не може стояти прямо й нахиляється то в один бік, то в інший. Її поправляєш, а вона знову нахиляється, знову падає, тому що навколо тепло, дуже тепло... Коли людина перебуває в такому стані і їй потрібно кудись йти або щось робити, вона не може, вона мусить докласти зусиль, щоб вийти з цього стану...

— А людина, охоплена Божественним еросом, відчуває біль?

— Якщо біль дуже сильний, то він стихає й робиться терпимим, якщо слабкий — зникає. Бачиш, люди, коли закохані, перебувають у такому замилуванні, що й про сон забувають. Один чернець мені розповідав: “Геронде, мій брат закохався в циганку, навіть спати перестав. Тільки й чути «Парасочка моя, Парасочка моя». Зачарували його, чи що? Не знаю! Я стільки років чернець і не люблю Божу Матір так, як мій брат любить свою циганку! Я, наприклад, зовсім не відчуваю в серці ніяких веселощів”.

На жаль, є духовні люди, яких бентежать слова “Божественний ерос”. Не розуміють, що таке “Божественний ерос”, і хочуть забрати це слово з Міней і Октоїха, тому що воно їх бентежить. Ось до чого ми дійшли! І, навпаки, миряни, які знають, що таке людський ерос, коли їм говориш про Божественний ерос, відразу відповідають: “Це має бути щось вище”. З багатьма хлопцями, які пізнали мирський, людський ерос, я швидко знаходжу спільну мову, якщо починаю їм говорити про Божественний ерос! “Ви коли-небудь від великої любові падали без сили на землю? Ви коли-небудь відчували, що не можете поворухнутися, не можете нічого робити?” Вони відразу здогадуються, що це щось вище, і ми починаємо розуміти одне одного. “Якщо на нас, — кажуть вони, — так діє проста, мирська любов, то можна собі уявити, що таке любов небесна!”

Святе божевілля

— Геронде, як можна збожеволіти від любові Божої?

— Спілкуватися з... божевільними, щоб вони заразили тебе своїм духовним божевіллям! Сподіваюся побачити тебе... божевільною за Богом! Амінь. І в мене є невеликий досвід духовного божевілля, який походить від Божественного еросу. Тоді людина приходить у стан священної неуважності й не хоче думати ні про що, крім Бога, крім святого, духовного й небесного. Перебуваючи в стані божественної любові, вона горить солодко зсередини, виливає себе зовні в божевіллі, у межах священного благочестя, як ангел, прославляючи вдень і вночі свого Бога й Творця.

— Це називається несамовитістю?

— Так, тоді людина перебуває поза собою, у хорошому значенні. Це і є... “Вжахнися, бійся неба...”!

Священне божевілля ставить людину поза земним притяганням, підносить її до престолу Божого, і людина починає відчувати себе, як собачка біля ніг свого хазяїна, котра радісно й шанобливо лиже йому ноги.

Божественне сп’яніння

— Геронде, я боюся, що не спасусь.

— Не бійся, будемо разом підніматися нагору. Тільки скажи ігумені, нехай дасть нам дві великі пластикові пляшки на дорогу. Дивися, пластикові, а не скляні, щоб не розбилися дорогою!.. Ми наповнимо їх водою і будемо пити з них на шляху до Неба, коли відчуємо втому! Залишимо в них води тільки на три пальці, і попросимо Христа, щоб Він її благословив, перетворив на вино. Вип’ємо його й духовно сп’яніємо поруч із Христом.

— Геронде, а що це за вода така?

— Це любов до Христа й до братів.

— А сп’яніння?

— Сп’яніння від Святого Духа. Сп’янені Святим Духом увесь час радуються ніжній любові Бога, свого Отця.

Якщо людина духовно сп’яніє від небесного вина, то її життя тут, на землі, стає мученицьким, однак, у доброму значенні. Вона стає непридатною для світу, її не хвилює ніщо земне, і вона все вважає за сміття. Бачиш, люди, коли багато вип’ють, п’яніють, і потім їх ніщо не хвилює. “Діду Фанасію, твоя хатина горить”, — кричали люди одному дідові, у якого зайнялася хата. “Ну її, хай горить”, — відповідав він, тому що напився і був п’яний!..

Отже, небесне пияцтво — це благо, але людина увесь час має бути там, біля бездонної бочки з небесним вином. Бажаю вам знайти заповітний райський священний кран, пити й постійно впиватися райським вином. Амінь!

ГЛАВА ДРУГА

Любов до ближнього

 

Любов і смиренність — дві чесноти-сестри

— Геронде, як я спасуся, коли в мене стільки пристрастей?

— Любов’ю й смиренністю. Як тільки розів’ються любов і смиренність, гордість і злість виснажаться і почнеться агонія пристрастей. Так поступово всі пристрасті загинуть і всі решта чеснот прийдуть самі собою. Тому всі свої сили спрямуй на набуття любові й смиренності.

Істинна любов нерозривно пов’язана зі смиренністю, як дві сестри-близнючки, які одна одну дуже сильно люблять. Любов невіддільна від смиренності. У любові ти знаходиш смиренність і в смиренності знаходиш любов.

Для мене основа духовного життя — любов і смиренність. Де є любов, там живе Христос — Любов, і де є смиренність, вона немов силою втримує в людині Благодать Божу. Тоді всюди царює Бог і земля перетворюється на Рай. А де любові й смиренності нема, там живе тангалашка — ворог, і люди разом з ним уже тут живуть немов у пеклі, і з кожним днем погіршують свою долю в іншому житті. Найлегший шлях до спасіння — це любов і смиренність. Якщо в нас їх не буде, то ми будемо осудні. Ці дві чесноти схиляють Бога до милості і підносять Його творіння на Небеса. За цими характерними ознаками — за смиренністю й любов’ю — святі Ангели визначають чад Божих, з любов’ю беруть їх і без страху проводять через повітряні митарства, і спроваджують до ніжно люблячого Отця, Бога.

Дорога істинна любов

— На мою думку, любов буває трьох видів: плотська любов, яка повна духовних мікробів; мирська любов — примарна, зовнішня, лицемірна, неглибока; і духовна любов — правдива, чиста й дорога. Ця любов безсмертна, вона перебуває “во віки віків”.

— Як я зможу зрозуміти, Геронде, чи є в мене справжня любов?

— Щоб це зрозуміти, потрібно випробувати себе, чи любиш ти однаково всіх людей і чи вважаєш всіх кращими за себе.

— Геронде, моя любов до Бога й ближнього охолола.

— Посій той невеликий залишок любові, що в тебе є. Нехай вона дасть паростки, виросте, віддячиться плодами любові, які ти й збереш. Потім ти посієш уже більше любові й ще більше збереш, так поступово твоя комора заповниться любов’ю, так що тобі вже нікуди буде її складати, адже чим більше любові сієш, тим більше її виростає. Допустимо, у хлібороба є невеликий пакетик насіння і він його сіє. Потім він збирає плоди, наповнює ними великий пакет. Якщо він потім висіє плоди з пакета, то, коли збере врожай, наповнить насінням цілий мішок. І коли в нього стане багато насіння і він його висіє, то потім заповнить повну комору. Але якщо він буде тримати насіння в пакетику й не посіє його, то в ньому заведуться хробаки. Він повинен кинути насіння в землю, щоб воно проросло, виросло й дало плоди.

Хочу сказати, що те ж саме відбувається і з любов’ю. Щоб любов зростала, потрібно її віддавати. Людина, що не віддає навіть ту невелику любов, яка в неї є, немов тримає в руці жменю насіння і не хоче його посіяти. Така людина — лукавий раб, що сховав талант.

Залежно від того, скільки любові ти віддаси, стільки й одержиш. Якщо не даси любові, не отримаєш любові. Бачиш, мати постійно віддає свою любов дітям, але й постійно бере від дітей, і її любов постійно росте. Але коли ми вимагаємо любові від інших тільки для себе, хочемо тільки отримувати від інших і, роблячи якесь добро, думаємо про нагороду, тоді в нас не дорога, а дешева любов. Тоді ми стаємо чужими Богові й не дістаємо любові ні від Бога, ні від інших людей.

Ті, хто у мирській любові сперечаються один з одним, прагнуть одного — схопити для себе побільше любові. І навпаки ті, котрі сперечаються один з одним у любові духовній, прагнуть віддати іншому якомога більше любові. Вони люблять, не думаючи про те, люблять їх інші чи не люблять, і навіть не вимагають, щоб інші їх любили. Хочуть постійно віддавати своє й себе і не вимагають від інших, щоб вони віддавали їм своє й себе. Таких людей люблять всі, але найбільше Бог, з Котрим вони одного роду.

Любов без винагороди! Не треба робити благодіяння для того, щоб отримати блага. Треба плекати благородну, дорогу любов, таку, яку любить Бог, а не дешеву мирську любов, яка наповнена всіма людськими немощами.

— Геронде, мені важко віддавати свою любов туди, де її не оцінять.

— У тебе нема справжньої любові, тому тобі й важко. Того, у кого справжня любов, не хвилює, оцінять його любов чи ні. Жертву, яку він здійснює заради ближнього через чисту любов, він навіть не пам’ятає.

— Як мені навчитися забувати добро, яке я роблю?

— Кинь його в море... Так і забудеш. Але й зло, що тобі роблять, теж потрібно забувати. Так ти, сама того не зауважуючи, нагромадиш духовне багатство.

Видаляти своє «я» з нашої любові

— Геронде, який еталон любові?

— “Так любіть один одного, як Я полюбив вас”. Цим Христос говорить, що ми повинні завжди жертвувати собою заради інших, як Він приніс Себе в жертву за нас.

— Чи може в жертві бути присутньою корисливість?

— Так, може. Пам’ятаю, (я тоді був ще мирянином) хтось з мешканців Коніци після Великодньої служби говорив кожному зустрічному: “Піду в монастир на горі, до Божої Матері, запалю лампадки”, Але з того, як він це говорив, було видно, що в ньому сидить гординя і корисливість... Пішов він уночі в монастир запалювати лампадки, дві години дороги туди, дві година назад. А дорога — жах! І церква занедбана, усе валяється, годі знайти ґнотики й поплавки для лампад! Так що виявилося, що весь його труд був даремним. Але ж, напевно, якби хтось йому сказав після служби: «Запали лампадку, як прийдеш додому», — можливо, він би й не запалив! Якби він насправді захотів принести жертву Богові, то мав би піти в монастир запалювати лампадки просто, без шуму.

— Виходить, людина може жертвувати собою і через гординю?

— Може, як не може? Вона може пожертвувати навіть, як говорить апостол Павло, своїм життям, а любові не мати.

— Така жертва має цінність?

— Не пам’ятаєш, що перед тим говорить апостол Павло? “Якби я не мав любові, я був би ніщо”. Жертва, щоб вона була мила Богові, має бути вільною від людського: корисливості, гордості й т.д. Коли людина смиренно жертвує собою, тоді це означає, що в неї є любов, тоді вона схиляє до себе Бога. Коли я говорю про любов, говорю про дійсну, справжню любов, у якій є благородство. Адже людина може бути впевненою у своєму помислі й думати, що має любов, тому що все роздає, і, однак, не мати любові, тому що в її любові є її “я”, тобто її любов спрямована на досягнення особистого інтересу.

Щоб наша любов була справжньою, ми повинні її очистити, видалити своє “я” з нашої любові. І коли всі видаляють своє “я” зі своєї любові, тоді кожен в кожному й усі об’єднані однією любов’ю Христовою. А в Христі вирішуються всі проблеми, тому що любов Христова ліквідує всі проблеми.

Материнська любов до всіх

— Геронде, як людина може прийняти увесь світ у своє серце?

— Як може обійняти увесь світ, коли в неї короткі руки?.. Щоб людині помістити увесь світ у своє серце, вона повинна розширити своє серце.

— Як це зробити, Геронде?

— Любов’ю. Але й цього недостатньо. Потрібна материнська любов. Мати любить своїх дітей більше за себе саму. Якщо людина набуде таку любов, то вона стане любити не тільки тих, хто її любить, але й тих, хто їй шкодить, тому що буде завжди для інших знаходити пом’якшувальні обставини й звинувачувати у всьому себе. Навіть якщо її обкрадуть, вона буде відчувати докори сумління, коли злодія спіймають і посадять до в’язниці. “Через мене чоловік потрапив до в’язниці, — говоритиме вона. Якби я знайшла спосіб дати йому грошей, яких він потребував, то він би зараз не був у темниці”.

Материнська любов все покриває й все погашає. Якщо дитина щось пошкодить, щось зламає або зробить щось погане, мати її відразу пробачає, тому що дитина її чадо. Так, якщо ти любиш свого ближнього материнською любов’ю, то виправдовуєш всі його слабкості і не бачиш його гріхів, а якщо й бачиш, то відразу пробачаєш. Тоді твоє серце переповнюється любов’ю, тому що ти робишся наслідувачем Христа, Котрий усіх нас терпить.

— Геронде, я до всього підходжу якось звужено. Може, у мене немає серця?

— Це в тебе нема серця? Та знаєш, яке в тебе серце? Але ти допускаєш, щоб його душила твоя вузьколобість, а потім мучишся. У кого широке серце, той все може витримати, а той, у кого вузьке серце, легкодухий, через одне зауваження, одну неприємну подію засмучується, не може її сприйняти.

— Чому?

— Тому що настільки вистачає його акумуляторної батареї.

— Що мені зробити, щоб збільшити потужність моєї батареї?

— Виправдовуй незібраність і недоліки інших. До всього стався духовно, з вірою й довірою до Бога. Думай про те, що ти в руках Божих, і коли щось відбувається не так, як ти хочеш і бажаєш, приймай це із вдячністю.

— І моє серце розшириться?

— Щоб твоє серце стало ширшим, потрібно щось з нього забрати: позбутися себелюбності. Якщо плющ себелюбності й вузькості думки, що тебе душить, засохне, то твоє духовне дерево стане розвиватися вільно. Бажаю, щоб твоє серце незабаром звільнилося зовсім, розрослося й розширилося. Амінь.

Я зараз, знаєте, що відчуваю? Відчуваю таку материнську любов, таку м’якість і ніжність, яких у мене не було раніше. У мені вміщується увесь світ. Я хочу обійняти всіх людей, хочу їм допомогти. Тому що любов не може залишатися захованою в серці. Як у матері, яка втратила дитину, молоко ллється із грудей, так і любов шукає виходу.

Серце не старіє ніколи

— Геронде, авва Памво каже: “Якщо маєш серце, можеш спастися”, Що він має на увазі, говорячи “якщо маєш серце”?

— Багато чого можна мати на увазі. По-перше, “якщо маєш серце” може означати “якщо любиш Бога”. По-друге, “якщо маєш серце” може значити “якщо маєш сприйнятливість і не є байдужим”. По-третє, “якщо маєш серце” може значити “якщо ти добрий”. По-четверте, “якщо маєш серце” може означати “якщо в тебе є терпимість”. По-п’яте, “якщо маєш серце” може означати “якщо в тебе є мужність”, Коли ми говоримо “серце”, то маємо на увазі не шматок плоті, а налаштування до жертовності, благородну любов.

Велика справа сила серця! Серце немов акумуляторна батарея, що постійно підзаряджається. Воно не стомлюється й не старіє, його сила не вичерпується ніколи. Але над серцем треба працювати. Адже й у мене є серце, і в тебе є серце, але яка з цього користь, якщо ми над ним не працюємо? Якщо людина не працює над своїм серцем, вона може бути велетнем і при цьому зовсім не мати відваги. А інший, маленький і кволий, роблячи все із серцем, ніколи не втомлюється. Ось і тут є одна слабка сестра, та через те, що вона в кожну справу вкладає серце, не відчуває втоми. Дивиться не на те, як би ухилитися від роботи, а на те, як би допомогти іншому. Кожну справу вона робить з любов’ю, тому що уболіває за неї, а не тому, що чекає, щоб інші її помітили й похвалили. У неї нема самолюбства, прагнення собі догодити, вона живе так, щоб її не було видно, тому й отримує Божественну Благодать і приймає допомогу від Бога.

Якщо людина за своєю природою немічна або вже зістарилася і її тіло не може витримувати великого навантаження, якщо вона навчилася працювати над серцем, тоді її серце примушує тіло до роботи. Вона — немов старий автомобіль зі спущеними колесами, з поламаними осями, але з міцним двигуном — штовхаєш такий автомобіль, він і біжить. А інша людина і молода, і сильна, але якщо вона не працює над своїм серцем, то схожа на нову машину зі слабким двигуном, що не може рухатися вперед. Будь-яка, навіть найлегша справа їй здається нездійсненною. Іноді трапляється, що якийсь дідусь забуває в мене в келії парасольку або сумку, і я прошу когось із молодих: “Давай-но, орле, збігай, наздожени дідуся”. Варто мені тільки це сказати, “орел” тяжко зітхає: “Отче, а він сам не повернеться?” “Ну що ти, давай, зроби добру справу”, — прошу я знову. Він знову зітхає. Та він від одного слова “збігай” уже стомився, куди вже там бігти!

Якщо людина не працює над серцем, то вона навіть не як тварина, вона стає як статуя, пам’ятник. Серце її ні до чого не придатне.

Спільна робота розуму й серця

— Геронде, іноді я розумію, що потрібно полюбити іншого, але любові всередині не відчуваю.

— Потихеньку з розуму перейде й у серце, і відчуєш любов. Щоб полюбити іншу людину необхідно, щоб працювало серце теж, одного розуму недостатньо. Максимально, що може зробити розум, це привести тебе в стан, коли ти зможеш сказати: “Я повинна потерпіти цю людину” або “я маю тримати себе в руках, щоб не сказати або не зробити їй чогось поганого” і т.д. Це значить, що ти іншого не любиш. Дивишся на нього, як на чужого, не бачиш у ньому брата, щоб переживати за нього й щоб серце трепетало.

— Якщо між розумом і серцем існує дистанція, я можу логічним міркуванням зробити так, щоб серце пішло за розумом?

— І яка відстань між серцем і розумом? Чому має бути відстань?

— Бо хоча розумом я мислю правильно, але серце не може за ним піти, оскільки воно в полоні пристрастей.

— Діагноз правильний, але цього недостатньо, потрібно подбати про лікування. Всю духовну роботу здійснює розум разом із серцем. Розум — передавач, а серце — приймач. Як людина налаштує передавач, на такій частоті працює й приймач. Якщо розум працює по-мирському, то посилає серцю мирські повідомлення. Якщо працює духовно, то серце зворушується й духовно хворіє. Як ти можеш, наприклад, об’їдатися, якщо знаєш, що в іншому місці люди помирають від голоду або що бедуїни їдять верблюжий гній?

— Геронде, я помітила, що люблю не серцем, а розумом. Як змусити серце працювати?

— Хіба ти не знаєш? Зараз лікарі, щоб змусити серце працювати, розрізають грудну клітку й вставляють усередину... батарейку. І ми повинні зробити так, щоб розум краяв серце, завів його й змусив працювати.

— Як це?

— Я думаю, що це відбувається трьома способами. Або людина відчуває вдячність за благодіяння Божі, тож знемагає й прославляє Бога. Або вона відчуває тяжкість своїх гріхів і з болем просить у Бога прощення. Або вона ставить себе на місце людини, що перебуває в скрутному стані, й співчуває їй природно.

— Геронде, я поводжуся безпосередньо, так, як відчуваю. Це добре?

— Дивися, коли в серці є чиста й всеціла любов до Бога, тоді кожен мимовільний рух серця чистий. Але коли в серці нема чистої любові, тоді потрібно безпосередність обмежувати, тому що тоді цей мимовільний рух серця наповнений мирськими токсинами.

— Що мені зробити, щоб обмежити свою безпосередність?

— Ти хіба не водила машину? В машині є гальма? Ну, скажи мені тепер, людино... без гальм, що потрібно зробити?

— Потрібно вставити в серце гальма.

— Так, розум має гальмувати серце, бо якщо серце йде поперед розуму, то працює вхолосту. Тобі Бог дав багато розуму й велике серце, але ти не користуєшся розумом для того, щоб гальмувати серце, і тому воно в тебе працює вхолосту. Перш ніж щось зробити — подумай, і так працюй над серцем, як тобі дав Бог, просто й з любочестям.

“З убозтва свого... “

— Геронде, апостол Павло говорить: “Бог любить того, хто дає радо”. Я примушую себе, коли потрібно щось дати або зробити якусь добру справу.

— Ми — діти Божі, і наш обов’язок робити добро, тому що Бог весь є любов. Бачиш, удова, що прийняла в себе пророка Іллю? Вона була язичницею, але яку мала любов! Коли пророк прийшов і попросив у неї хліба, вона сказала: “У нас є трохи олії й борошна, це ми з’їмо з моїми дітьми й помремо”. Не сказала йому: “У нас нічого нема”. І коли пророк, щоб випробувати її зволення, сказав їй зробити хліб спочатку для нього, а потім для себе й дітей, то бідолаха відразу погодилася. Якби в ній не було любові, у неї стали б народжуватися різні помисли. “Мало йому, — думала б вона, — що я йому сказала, що в нас мало олії й борошна, він ще хоче, щоб я спочатку спекла хліб для нього!” Виявилося її налаштування, щоб нам був добрий приклад. Ми читаємо Святе Письмо, стільки всього в ньому знаходимо, а на ділі як застосовуємо його?

Пам’ятаю, як на Сінаї діти бедуїнів, які не знали, що таке Євангеліє, коли я їм давав що-небудь, то вони ділили це між собою, навіть якщо я їм давав зовсім трішечки. Усім щось перепадало. А якщо останньому не вистачало, то кожен давав йому від своєї частини.

Все це нехай буде для вас прикладом. Дивіться на себе, щоб зрозуміти, де перебуваєте. Якщо людина так подвизається, то видобуває для себе користь не тільки із прикладу святих і подвижників, але з життя всіх людей. Думає: “А чи в мені є ця гарна якість? Як я прийду на Суд?”

Цінне те, що ми приділяємо іншому від своєї скудності, чи йде мова про духовну допомогу чи про матеріальну.

Припустимо, у мене є три подушки. Якщо я віддам іншому ту подушку, якою не користуюся, то в цьому нема нічого цінного. Але, якщо я віддам йому ту подушку, на якій сплю сам, отоді це цінно, тому що тут є присутньою жертва. Тому Христос і сказав про вдову: «Ця бідна вдова кинула більше від усіх».

Кинь свою стару рахівницю у вогонь любові

— Мені нелегко прощати інших, Геронде.

— Ти не хочеш, щоб Христос тебе простив?

— Хочу, Геронде. Як же не хочу?

— Тоді чому ти сама не прощаєш інших? Подумай гарненько, адже цим ти дуже засмучуєш Христа. Він простив тобі борг у десять тисяч талантів, а ти не хочеш простити іншому сто динарів. Говори у своєму помислі так: “Як можливо, що Христос, Котрий не має гріха, постійно мене терпить, а ще терпить і прощає мільярдам інших людей, а я не прощаю одній-єдиній сестрі?”

Одного разу до мене в келію прийшов юнак, що посварився з якимось чоловіком і, хоча той просив у нього вибачення, його не прощав. Якось він мені каже: “Помолись, Геронде, щоб Бог мене простив”. “Я буду молитися, — відповідаю я, — щоб Бог тебе не простив”. Він знову мене просить: “Я хочу, Геронде, щоб Бог мене простив”. Якщо ти, дорогий, не простиш іншим, — сказав я йому, — тоді як же Бог простить тобі?”

Правосуддя Боже — це любов і довготерпіння. Воно не має нічого спільного з людською справедливістю. Цю Божественну справедливість нам і потрібно стяжати. Одного разу у келію отця Тихона прийшов якийсьмирянин, щоб обікрасти його. Після того як він досить помучив старця — душив його мотузкою, — зрозумів, що в того нема грошей, і зібрався йти. Коли він ішов геть, отець Тихон сказав йому: “Бог простить, чадо моє”. Потім цей бандит пішов грабувати келію іншого старця, але там його впіймала поліція. Він сам зізнався, що ходив грабувати і келію отця Тихона. Поліцейський послав жандарма, щоб він привів отця Тихона на допит, але той не хотів іти, “Я, чадо моє, — говорив старець жандармові, — простив злодія від усього серця”. Але жандарм не звертав ніякої уваги на його слова. “Давай, отче, йдемо швидше, — говорив він. Що мені до твоїх «прости» та «благослови»”. Врешті-решт, коли вже старець став плакати як маленька дитина, начальник поліції його пошкодував і відпустив. Коли старець згадував цей випадок, він ніяк не міг зрозуміти: “Чадо моє, — говорив він, — у цих мирських свій статут, немає в них ні «благослови», ні «Бог простить»”!

— Геронде, що значить пам’ятозлобіє? Пам’ятати зло, що тобі заподіяли, чи злитися на того, хто його зробив?

— Якщо ти пам’ятаєш зло й засмучуєшся, коли в того, хто його заподіяв, все йде добре, або радієш, коли погано, тоді це пам’ятозлобіє. Але якщо, незважаючи на зло, що тобі заподіяв інший, ти радієш від його успіхів, тоді це не пам’ятозлобіє. Ось так ти можеш випробовувати себе в цьому питанні.

Я будь-яке зло, що мені роблять, забуваю. Кидаю стару рахівницю у вогонь любові, вона й згоряє. Під час громадянської війни 1944 року до нас у село прийшли повстанці. Було дуже холодно. Я подумав: “У них, напевно, нема їжі. Люди залишаться голодними. Віднесу-но я їм трохи хліба”. Коли приніс хліба, вони визнали мене підозрілим і затримали. Я навіть і не думав про те, що ці заколотники полюють за моїми братами, які ховалися в горах. Що сказав Христос? “Любіть своїх ворогів і робіть добро тим, хто вас ненавидить”.

Любов зі співчуттям

— Геронде, як же Вам важко в келії! Приходять душевнохворі, наркомани...

— Ось тут-то й стає зрозумілим, чи є в нас справжня любов. В особі нашого брата ми бачимо Христа. Тому що, роблячи щось заради брата, робимо Самому Христу. “Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, — сказав Христос, — ви Мені зробили”.

Одного разу до мене в келію прийшов батько з біснуватим сином-юнаком. Майже одночасно з ними прийшов і мій знайомий. Я відвів батька юнака убік, щоб з ним трохи поговорити, тому що причиною біснування хлопчика був він. Бідний хлопець! Здоровий, а з носа тече... Побачивши це, мій знайомий підійшов до нього, витяг з кишені хустинку, витер хлопцеві ніс, а потім хустинку поклав назад собі в кишеню. Потім зняв зі себе золотий натільний хрест і надяг його юнакові на шию. Але не це мене вразило, а те, з якою любов’ю він витирав йому ніс — і бачили б ви того юнака, у якому він був стані! Ця людина співчувала йому як братові. Якби він не бачив у ньому брата, хіба вчинив би так? Якщо ти любиш іншу людину як брата, то можеш своєю хустинкою витерти йому носа, а потім покладеш хустинку назад у свою кишеню! Але якщо такого відчуття нема, то інша людина для тебе — як сторонній предмет, тому тебе пересмикує від будь-якого його дотику, і варто йому випадково бризнути на тебе слиною, ти відразу стрімголов побіжиш умиватися. Благий Бог дав нам щедрі дари й не допустив, щоб ми страждали, то ми маємо співчувати своєму ближньому, котрий страждає. Наприклад, бачимо інваліда. Якщо подумаємо так: “Якби я був інвалідом і не міг би ходити, як би я себе почував?” — то відчуємо до нього жалість. Або, якщо хтось, хто перебуває в скрутному стані, попросить у нас допомоги, ми відразу маємо подумати так: Якби я був на його місці, хіба я б не хотів, щоб мені допомогли?” — у цьому буде наше до нього співчуття. Але навіть коли сама людина перебуває в біді, якщо в неї є справжня любов до ближнього і співчуття, то така людина забуває свою власну хворобу й вболіває за інших. Я, якщо хтось говорить мені про свій біль, перестаю відчувати власний біль, навіть якби сидів на цвяхах або ходив би босоніж по битому склі.

— Святий Марко Подвижник пише: “Одна пристрасть заважає нам творити по наших силах добро — недбальство. Пристрасть ця лікується молитвою й милостинею”. Чому він у цьому випадку говорить про милостиню?

— Тому що милостиня, доброта зм’якшують серце. Милостиня діє на серце, як олива на іржавий замок. Жорстоке серце зм’якшується, коли людина дивиться на страждання інших, стає більш сприйнятливим і смиренним. Бог не створив людину жорстокою й немилосердною, але люди не розвивають у собі милосердя, дане їм Богом, не співчувають ближньому й від недбальства поступово стають жорстокосердими.

— А як зм’якшити серце?

— Щоб зм’якшити своє серце, потрібно ставити себе на місце не тільки інших людей, але й тварин, і навіть змій. Подумаємо, наприклад, так: “Добре було б мені, якби я був змією: виповзаю я на сонечко погрітися, а до мене біжить людина з ціпком і б’є мене по голові? Ні, не добре”. Якщо будемо так думати, то будемо жаліти й любити навіть змій. Якщо людина не буде ставити себе на місце інших людей, і не тільки людей, але навіть тварин і комах, то не зможе стати людиною.

У співчутті прихована любов такої сили, що вона більша за звичайну любов. Якщо ти співчуваєш іншому, то починаєш любити його сильніше. Коли в любові є співчуття, то ти стискаєш в обіймах свого брата, одержимого бісом, і біс виходить з нього. Тому що “міцна” любов, духовна любов, у якій є співчуття, втішає творіння Божі святою втіхою, потопляє полки демонів, звільняє душу, лікує її рани бальзамом Христової любові, яка виливається на неї.

Людина духовна — вже сама по собі є одним великим співчуттям.

Знемагає, співчуваючи іншим, молиться, утішає. І, хоча бере на себе чужі страждання, завжди наповнена радістю, тому що Христос віднімає від неї її біль і втішає духовно.

 

Любов сповіщає

— Геронде, як я можу проявити любов?

— Проявити любов? Я цього не розумію. Це неправда й лицемірство. У нас є любов, і ця любов нас видає? Це зрозуміло. Справжня любов сама сповіщає про себе іншій людині без показних проявів. Любов — це значить вислухати зі співчуттям чужий біль. Любов — це значить співчутливий погляд і слово, сказане людині у тяжку хвилину. Любов — це значить розділити її горе, заспопокоїти у труднощах. Любов — це значить прийняти від неї брутальне слово. Все це корисніше за багато слів і показних проявів.

Коли ти внутрішньо співчуваєш іншій людині, то Бог її сповіщає про твоє налаштування, твою любов, і вона розуміє її без показних проявів. Так само й злість, якщо вона зовні не виражається, але всередині є, то інша людина її відчуває. Адже і диявол, коли являється в образі “ангела світла”, приносить збентеження, а справжній Ангел приносить невимовну легку радість.

— Що, Геронде, мені заважає отримувати повідомлення про любов до мене інших людей?

— Напевно, ти не розвинула в собі любов? Людина, котра любить, отримує повідомлення про любов до неї іншої людини, але й іншу людину сповіщає про свою до неї любов.

Людина розуміє, чи любиш ти її по-справжньому, чи прикидаєшся, тому що любов летить до неї, як телеграма. Якщо, наприклад, ми прийдемо в дитячий будинок, діти відразу зрозуміють, з яким налаштуванням ми прийшли. Якось до мене в келію прийшли кілька людей, які хотіли організувати дитячий притулок. “Головне, — сказав я їм, — переживати за цих дітей, як за своїх власних, і навіть більше, ніж за своїх. Якщо цього не буде, то краще нічого й не починати”. Тоді один лікар, чоловік дуже благочестивий, сказав: “Ти маєш рацію, Геронде. Коли ми прийшли першого разу у дитячий будинок, діти відразу зрозуміли, з чим прийшов кожен. «Цей пан, — кажуть, — прийшов просто так, цей прийшов з нами погратися, а цей пан по-справжньому нас любить»”. Бачите, яким способом любов сповіщає?

Любов скасовує відстані

— Геронде, як люди духовно спілкуються один з одним на відстані?

— Передають один одному послання по рації або за допомогою азбуки Морзе!..

— Як це?

— Щоб люди могли між собою духовно спілкуватися, вони повинні працювати на одній частоті. Цього ніяк не можуть зрозуміти люди вчені. Пам’ятаєш випадок, про який розповідається в книзі “Отці-святогорці...”? Якось чернець зібрався відвідати іншого ченця, котрий проживав у Капсалі, і став прикидати, що йому віднести в подарунок. Він добув дві рибини і став їх чистити, готуючись подарувати. Тим часом інший отець дістав повідомлення від Бога про візит брата й задумався: “Чим мені почастувати брата, коли він прийде?” У той час, коли перший брат чистив рибу, зненацька прилетів ворон, схопив одну з рибин і відніс її другому ченцеві в Капсалу на відстань п’ять із половиною годин шляху. Розумієте? Одна людина думала про те, як порадувати іншу, а ворон став між ними посередником!

Коли людина має Любов — Христа, навіть якщо вона німа, знайде спільну мову з мільярдами різних людей, з людиною будь-якого віку, хоча в кожного віку є своя мова спілкування. Посади поруч двох людей, які не люблять один одного, і скажи їм сидіти мовчки — і посади тих, у кого взаємна любов, і їм скажи сидіти мовчки. Як будуть відчувати себе і ті, і ті? І перші мовчать, і другі мовчать. Однак другі, хоча й мовчать, розмовляють, тому що між ними є зв’язок. І, навпаки, перші не зможуть спілкуватися, тому що вони ізольовані один від одного. Коли нема любові, двоє людей фізично можуть перебувати поруч, але бути далеко одне від одного.

— Геронде, мені жаль, що прийшов день, коли Ви знову маєте нас покинути й виїхати далеко.

— У духовному житті не існує “далеко” і “близько”. Любов Христову не розділяють відстані, тому що Христос Своєю любов’ю відстані скасовує. Отже, далеко чи близько перебуває людина, завжди відчуває, що перебуває поруч, коли вона близька до Христа й пов’язана з іншою людиною братніми узами Христової любові.

Я дякую Богові, що маю такого роду любов, духовну, ангельську, так що відстані скасовуються, і я спілкуватимусь з вами і у цьому житті на відстані, і при переході в інше життя, хоча відстань буде набагато більшою, — але й вона буде зовсім недалекою, тому що нас поєднує Любов — Христос.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Любов до всього творіння

Зв’язок людини з тваринами до й після гріхопадіння

— Геронде, побажайте мені що-небудь на Різдво.

— Бажаю, щоб ти була поруч із Христом і Божою Матір’ю, як та овечка, що стоїть поруч з яслами. Думаю, їй нема на що скаржитися, як і бичкові й осликові, які зігрівають своїм теплом Христа, Котрий лежить у яслах... «Віл знає господаря свого, а осел — ясла пана свого», — говорить пророк Ісайя. Що значить: віл знає господаря свого, і осел — ясла пана свого. Вони впізнали, Хто лежав у яслах і зігрівали Його своїм подихом! Впізнали свого Творця! А ослик, яка честь йому випала везти Христа до Єгипту! Володарі їздили на прикрашених золотом колісницях, а на чому поїхав Христос! Як би мені хотілося бути тим осликом!

У Раю тварини відчували благоухання благодаті й визнавали в Адамі свого володаря. Але після гріхопадіння людини вони теж позбулися Раю, хоча самі не були винні. Тепер вони вже не визнавали Адама своїм володарем, але кидалися на нього, бажаючи розтерзати, немов говорили: “Ти поганий, ти не наш володар”.

Тепер, коли людина через дотримання заповідей Божих знову наближається до Бога, знову облачається в Божественну Благодать, тобто повертається до стану, у якому була до гріхопадіння, тварини знову визнають її своїм володарем. Вона без страху ходить посеред диких тварин, які вже перестають бути дикими, тому що хазяїн їх приручив.

Тварини відчувають любов людини

— Авва Ісаак говорить: «Серце, що милує, — <це> горіння серця в людині за все творіння...»

— Так, так і є, “горіння серця” і за тварин, і навіть за демонів. Духовна людина віддає свою любов насамперед Богові, потім людям, а залишок своєї любові вона віддає тваринам і всьому творінню. Ця божественна любов сповіщає тварин. Вони розпізнають людину, що їх любить і співчуває їм, і без остраху наближаються до неї. Навіть дикі тварини можуть відрізнити людину, що їх любить, від мисливця, котрий полює на них. Від мисливця вони ховаються, а до людини, котра їх любить, наближаються. Колись я думав, що це не стосується змій, тому що змія — єдина тварина, яку люди не люблять. Однак пізніше я переконався, що й змії відчувають любов людини й можуть стати її друзями. Якщо людина поставить себе на місце змії й стане їй співчувати, змія відразу це розуміє й наближається до людини як друг. Вона немов говорить: “Слава Богу, ось і я нарешті знайшла друга”!

— Можливо, це прояв інстинкту?

— І тварин Бог наділив необхідним, Він дав їм чуття. Після гріхопадіння людина втратила надприродний дар, але в неї залишилися розум і здатність розважання. Наприклад, люди бачать платани й розуміють, що десь тут є вода, копають і знаходять. А тварини дізнаються про це по-іншому, у них начебто є якийсь радар. Верблюд у пустелі, коли захоче пити, сам біжить до місця, де є вода, а погонич лише йде за ним. Верблюд немов уловлює якийсь сигнал.

Тварини просять допомоги в людини

Для тварин людина — це Бог. Як ми просимо допомоги в Бога, так вони просять допомоги в людини.

На Афоні я чув про старця Феофілакта зі скиту святого Василія, котрий дружив з дикими тваринами. Вони відчували його любов і йшли у випадку потреби до нього в келію. Якось козуля, що зламала ногу, прийшла під вікна його келії й стала жалібно стогнати. Старець вийшов з келії й побачив, що вона простягає йому зламану ніжку, немов показуючи, де болить. Він виніс їй трохи сухарів підкріпитися, взяв дві тріски й міцно стягнув зламане місце. Потім сказав козулі: “Тепер іди з миром, а через тиждень приходь, я подивлюся”. Цей блаженний старець розмовляв з твариною, як лікар з хворою людиною, тому що сам він став людиною Божою!

– Геронде, мене дивує, як преподобний Гарасим не злякався лева, котрий прийшов до нього, щоб той вийняв у нього з лапи колючку. — Адже ж він був святим, та й тварини ніколи не заподіють людині шкоди, коли перебувають у тяжкому стані. Одного разу робітники повз мою келію везли на мулах дрова. Раптом один мул падає й зверху на нього падає в’ючне сідло з дровами. Я забув про свою грижу, про те, що мені навіть ходити було важко. Побіг і почав знімати з мула дрова. Намагаюся підняти сідло — не виходить. Стьобнув мула, потягнув за вузду й звільнив тварину. А тут якийсь отець, що був поблизу, закричав: “Дивися, у тебе ж грижа, як би гірше не було”. Тут тільки я згадав, що в мене грижа. “Добре, — кажу я йому, — у мене грижа, а ти чому не побіг на допомогу!” “Злякався, як би мул мене не брикнув”, — відповідає він. “Знаєш, дорогий, тварина, навіть і вовк, якщо вона у важкому стані, то просить допомоги й не може зашкодити людині”.

Коли тварини страждають від голоду чи від спраги, вони знову ж вдаються за допомогою до людини, бо людина їхній хазяїн. Пам’ятаю, одного разу влітку в келії Чесного Хреста гадюка сповзла з даху на землю й згорнулася переді мною кільцем. Високо задерла голову, висунула свій язик і стала сичати. Вона страждала від спраги — було дуже спекотно — і погрожувала мені. Вона вимагала води, немов я зобов’язаний був постачати її водою. “Так, — кажу я їй, — такою манерою поведінки ти інших не особливо до себе налаштовуєш!” Потім я налив їй води, і вона напилася. А шакали мене просто-таки розчулюють, тому що, коли вони хочуть їсти, плачуть, немов маленькі діти. А з кошенятами в мене зараз у келії просто біда. Вони зрозуміли, що щоразу, коли дзвонить дзвіночок, я виходжу на двір й іноді виношу їм якусь їжу. Так вони тепер, коли хочуть їсти, смикають за мотузку, і дзвіночок дзеленькає. Я виходжу, бачу, що вони смикають за мотузку, і годую їх. Як же Бог все влаштував!

— Геронде, до Вас у келію приходять тварини?

— Як не приходять, приходять! Приходять шакали, кабани... Іноді прибігає маленька лисичка. Коли кішки йдуть геть, прибігає лисичка. Кабанів влітку не видно, тому що вони бояться мисливців, тільки змій можна побачити, тому що люди їх бояться.

Прилітають птахи зграями: великі, маленькі. Я даю їм розмочені сухарі, і вони їдять. Горіхи від лукуму я зберігаю винятково для птахів, які приносять весну. Ці бідні пташки, починаючи із зими, коли ще сніг, співають по-весняному. Одним словом, втішають. Як же вони люблять горіхи!

— Геронде, а на Сінаї були тварини?

— На Сінаї, тому що там пустеля, більше було диких тварин, а ще птахів. Куріпки, перепели, такі ж, яких їли євреї в пустелі. Ще були красиві миші, схожі на черепашок, без хвоста, у яких на спині щетина була щільною, як щітка! Я всіх їх годував, куріпок, перепелів, мишей! Розкладав окремо їжу на плитах, щоб вони не сварилися! А то пташка тільки починає клювати, прибігає миша, і пташка летить.

Птахи, куди б я не пішов, слідували за мною. Коли я вилазив на скелі й починав співати, вони збиралися, і я їм кидав трохи рису. Якщо мені хотілося тиші, то доводилося замовкати, тому що досить було заспівати, як птахи відразу зліталися! Пам’ятаю, одного разу у мене схопило поперек, довелося кілька днів провести в ліжку. Так одна пташка залетіла до мене просто в келію й сілана груди. Сиділа, дивилася мені в обличчя й щебетала кілька годин підряд, дуже гарно. От було здивування!

Будемо брати з тварин приклад

— Що це за гул, Геронде?

— Бджолиний рій поселився в мене за вікном, і тепер бджоли так активно працюють, що мені доводиться терпіти вечорами такий шум! Ходіть-но, я вам покажу свою пасіку. Дивіться, як у бджіл все архітектурно продумано, хоча в них нема ні архітектора, ні підрядника! Бажаю й вам трудитися правильно, духовно, створити духовний вулик, який дає духовний мед, щоб приходили миряни, їли й насолоджувалися духовно.

— Геронде, що означає сказане псалмоспівцем: “Людину і скотину спасаєш, Господи”?

— Це означає, що Бог допомагає і тваринам теж. Скільки є святих заступників тварин! А самим тваринам, що їм доводиться терпіти, бідолашним! Ми й тиждень не змогли б витримати того послуху, який вони несуть, служачи людині. Якщо їх нагодують — добре, а якщо ні, залишаються голодними. Якщо не роблять того, що хоче хазяїн, їх б’ють. А як трудяться без усякої винагороди! Ми за одне “Господи, помилуй” можемо дістати Рай. Хіба цього мало? Так що тварини перевершили нас і в нестяжанні, і в терпінні, і в послуху.

Спостерігайте за життям тварин і комах, це корисно. Я дивлюся, як ретельно й любочесно трудяться мурахи, не маючи керівника. У жодній людині немає такої тактовності, яка є в мурах. Молоді мурахи тягнуть у мурашник дрібні палички й багато інших випадкових речей, бо ще не знають, що потрібно, а що ні. Дорослі мурахи їм не перешкоджають, але потім самі виносять все це з мурашника. Згодом молоді починають дивитися, що в мурашник несуть дорослі мурахи, і вчаться. Якби ми були на їхньому місці, то говорили б так: “Агов, ти, іди сюди, що це таке ти тягнеш? Ану викинь швиденько!”

Бог сотворив тварин, щоб вони служили людині, але й щоб людина брала з них приклад. Людина, якщо вона дійсно людина, з усього дістає для себе користь.

Олет — старанний птах

— З останнім листом ви надіслали мені ікону, де зображений Адам з тваринами в Раю. Ось я й подумав послати вам у відповідь малюнок одного птаха, мого найближчого друга, тому що, якби я вам послав малюнок змії, думаю, ви б злякалися. Я назвав його Олет, що по-арабськи значить “дитина”. Олет живе на пагорбі в п’ятистах метрах від моєї келії. Щодня опівдні я несу йому гостинці й частування. Коли я даю йому їжу, він бере трішки й летить. Я кричу, щоб він повернувся, однак він летить, але незабаром повертається, тихо підлітає ззаду й ховається в мене під жилеткою. Коли я йду геть, він проводжає мене на відстань приблизно на сто метрів, і я, щоб він не летів за мною далі й не втомлювався, кидаю йому крихти, щоб відволікти, а сам швидко йду вперед, поки він не випустить мене з виду. Останнім часом Олет залишив суворе життя й шукає насолод! Не їсть ні дробленого рису, ні розмочених у воді сухарів, тільки черв’ячків, причому хоче, щоб я підносив йому їх на... тарілці — на долоні, — сідає на неї і їсть. Прогрес!

У ці дні я насолоджуюся товариством Олета. Хтось може сказати: “Чому ти робиш для Олета виняток? Чому до інших птахів не ставишся так само, як до нього?” Відповідаю: коли я кличу Олета, він прилітає разом з іншими птахами, своїми друзями; інші відразу накидуються на їжу, а Олет прилітає через послух і через любов. Навіть коли він голодний, може довгий час просидіти разом зі мною, потім я сам нагадую йому про їжу. Зараз встановилася гарна погода, і в Олета багато їжі: комашок, мурашок, але він все одно прилітає, коли я його кличу, хоча він і ситий, — прилітає через послух. Як же не тішитися цим запопадливим любочесним птахом більше, ніж іншими?

Часто від великої любові мені хочеться міцно стиснути Олета в долонях, але боюся, як би мені не перетворитися на ту мавпу, що міцно притискає до себе своїх дітей, так що врешті-решт душить їх. Тому я стримую своє серце й радію від Олета здалеку, щоб йому не нашкодити.

Одного разу я затримався, і, коли прийшов на пагорб, Олета вже не було, тому що в той день дув сильний вітер. Я залишив їжу у звичному місці й пішов. Наступного дня пішов до Олета дуже рано, тому що непокоївся, чи не з’їв його яструб. Олет, коли побачив залишену йому звечора їжу, “спокусився помислом”, полетів у напрямку до моєї келії й став чекати на менена половині дороги. Побачивши мене, він від радості немов збожеволів. Я став його годувати, але йому більше було потрібно моє товариство, ніж їжа. Я дивуюся його помірності, любові й вдячності. Моліться, щоб мені бути наслідувачем його чеснот.

Думаю, що я вас не розчарував, сказав усе без приховування, не запитавши дозволу в Олета. Сподіваюся, він не засмутиться, хоча й так ніхто, крім вас, про це не дізнається... Великий уклін вам від Олета й від мене.

У мене в келії не тільки птахи, але й всі тварини, що приходять туди, — шакали, зайці, ласки, черепахи, ящірки, змії, — насичуються від превиливу моєї любові, насичуюся і я, коли насичуються вони, і всі разом, «звірина і всі тварини, змії і птахи пернаті» “хвалимо, благословляємо, поклоняємося Господові”.

Третя частина

Благородство і любочестя

“Де є благородство, там тиша, непомітність,

тому там упокоюється Христос і живе благословення Христове”

ГЛАВА ПЕРША

Благородство — велич Божа

Що таке благородство

— Геронде, на що нам звернути особливу увагу у Великий піст?

— На благородство, на духовне благородство.

— Хіба Великий піст — це здебільшого не час покаяння?

— Благородство, благородство, щоб з’єднатися з Христом, — без цього успіх неможливий. Якби ви знали, що дає благородство, ви б ганялися за ним день і ніч, забули б і про сон. Якщо людина уважно розгляне духовне благородство, то знайде приховану в ньому велич Божу!

— Що саме є благородством?

— Благородство духовне — це духовна перевага, жертовність. Благородна душа вимагає тільки від себе, але не від інших. Жертвує собою заради інших, не шукаючи винагороди. Забуває про те, що дає, але пам’ятає будь-який дріб’язок, який отримує. Володіє любочестям, смиренністю, простотою, безкорисливістю, чесністю... усім володіє. Володіє й найбільшою радістю й духовним звеселінням, торжеством. Духовне благородство несе Благодать Божу, воно є, як би це сказати, властивістю Божественною. Де є благородство, там тиша, непомітність, тому там упокоюється Христос і перебуває благословення Христове.

Духовне благородство — це духовне правосуддя

— Геронде, духовне благородство є вищим за духовне правосуддя?

— У духовному благородстві є духовне правосуддя, і в духовному правосудді є духовне благородство, або, краще сказати, благородство і є духовне правосуддя. Тому для людини, у якій є духовне благородство, немає закону: “закон дано не для праведника”. Така людина воліє бути вбитою, ніж убити самій.

— Геронде, коли мене просять щось зробити, я відразу починаю думати, що в мене багато іншої роботи, і сперечаюся.

— Якщо людина набуде благородство, то все це переборе. Вона діє, виходячи не з сухої логіки, тому що благородство — поза логікою. Ви намагаєтеся влаштувати все відповідно до людської логіки, мирської справедливості. А де духовна справедливість? Хіба я не говорив, що чим духовно вищою є людина, тим менше в неї прав у цьому житті, що духовна людина тільки дає й ніколи не вимагає сама?

— Тоді чому в Євангелії говориться: “Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете”?

— Це інше. Якщо людина просить чогось у Бога для себе самої, а не заради любові до іншого, то, знову ж таки, її хвилює тільки власна вигода. Адже якщо, приміром, мати просить у Бога, щоб її дитина одужала від хвороби або щоб у сім’ї було все добре, то вона просить це не для себе, а заради блага свого дому. Ось і хананеянка, про яку говориться в Євангелії, нічого не просила для себе. Вона бігла за Христом і просила, щоб Він допоміг її дочці, котра була одержима бісом. Тоді апостоли наблизилися до Христа й сказали Йому: “Зроби, що просить ця жінка, щоб вона не бігла за нами вслід і не кричала”. Він же їм відповів: “Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля”. Але хананеянка продовжувала кричати й просити про допомогу. Тоді Христос повернувся й сказав їй: “Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам”. А вона Йому відповіла так: “Так, Господи, але й щенята їдять крихти, які падають зі столу їхніх хазяїв”. І тоді Христос їй сказав: “За таке твоє слово дочка твоя видужала”. Бачите її віру, смиренність, благородство, духовну перевагу! Якби вона була себелюбною гордячкою, сказала б Христові: «Не очікувала я від Тебе, що зрівняєш мене зі собакою! Розчарував Ти мене!» І пішла б від Нього роздратованою! І совість у неї була б спокійною, що повелася дуже правильно, справедливо. Могла б навіть говорити сама собі так: “Не розумію, як це стільки народу сидить і слухає Його!”

— Геронде, їй допомогла її віра?

— Її благородство їй допомогло знайти таку віру. Вона була вільною від усякої зарозумілості, не маланіяких претензій. Але мала добрий помисел: “Раз так сказав Бог про народ Ізраїльський, отже так і є, Бог знає, що говорить. А ми належимо до іншого народу”.

Як здобувається благородство

— Як мені стяжати благородство, Геронде?

— Поводься смиренно, дій із чистою старанністю й ретельністю, любочесно. Розвивай духовну сприйнятливість. Мирно приймай досаждання від іншого й радуйся, що досаждають тобі, а не ти. Тому що є деякі люди, яких не хвилює, якщо вони заподіюють комусь занепокоєння, їх хвилює тільки, щоб не турбували їх. Є й такі, що не хочуть самі інших турбувати, але не хочуть, щоби й інші турбували їх. Треті говорять так: “Я людина вразлива, не можу стерпіти різкого слова”, однак самі іншим говорять різкості. Що це за сприйнятливість така? У чистій сприйнятливості є благородство.

— Якщо в людини є недоліки, але вона бореться за стяжання благородства, вона дістане користь?

— Благородство вижене недоліки.

— Духовна свобода означає свободу від пристрастей?

— Духовна свобода — це благородство, про набуття якого я вам кажу. А щоб людина мала благородство, вона не повинна мати низьких пристрастей, дріб’язковості, низькості й т.д. У дріб’язковості й низькості Бога нема, тому що Бог за природою благий.

— Геронде, а щоб полюбити страждання, теж потрібно працювати над благородством?

— Ох, ви дотепер так і не зрозуміли, що значить благородство! У благородстві є мужність, тому що, коли в людині є благородство, її серце працює. Щоб зрозуміти, що таке благородство, подивіться на Христа. Що Христос взяв для Себе? Нічого. Він усе віддав, Він приніс і продовжує приносити Себе в жертву за всіх нас. Дає нам Свою любов, бере на Себе наші гріхи. А ми, навпаки, хочемо отримувати любов. Подивіться, як поводять себе хороші батьки. Вони постійно жертвують собою заради дітей, незважаючи на те, що діти іноді навіть їх б’ють. Знаючи про те, що їх чекає, батьки все одно жертвують собою заради них. Те ж роблять і тварини, і птахи. Ластівка піклується про своїх пташенят, але й пташенята, коли підростуть, стануть піклуватися про своїх пташенят. Так влаштувала великодушна любов Божа.

Через великодушне благородство людина має спілкування з Богом

— Геронде, як людина споріднюється з Богом?

— Головне, щоб людина стяжала духовне благородство. Тоді вона споріднюється з Богом.

— А може бути так, що сестра займається у своїй келії духовним діланням, а потім не має сили брати участь у спільній роботі?

— Яким духовним діланням? На шкоду іншим? Тобто нехай інший трудиться, а я займуся духовним діланням? Але це не духовний підхід, тим більше для молоді. Молода людина має думати про те, як допомогти старшому. Оце так, молодий буде займатися нібитодуховним діланням, а старий понад силу сам виконуватиме всю роботу! Де ж тут жертовність? Де великодушне благородство? Я буду читати, творити молитви, а роботу надам іншим? Все це речі суєтні. Багато людей так і не усвідомили ще суті духовного життя. Не відчули ще благородної великодушної зміни, думають лише про себе.

У труднощах перевіряється людина. Пам’ятаю, коли я мешкав у монастирі, мені веліли лежати в келії, не встаючи, тому що в мене була постійна кровотеча. Раптом я побачив у вікно, як один старець-сторож намагається сокирою розколоти пень на дрова для каміна. У цього старця були проблеми з кишківником, постійні кровотечі, він зовсім ослаб. Уявіть, він спав у взутті, тому що не мав сили його знімати. Я підхопився, побіг до нього, схопив сокиру, кілька разів ударив по пні, розколов його, а потім у мене ротом пішла кров. Розумієш? Я навіть не подумав, у якому сам перебуваю стані, не став зважати на себе.

Духовна благородна великодушність! Ніщо так не радує Бога, як вона! Великодушність — приймач Божественної Благодаті. Як все просто і як ми все ускладнюємо! У всьому потрібне духовне благородство. Якщо людина цього не зрозуміє, може за тиждень бувати на трьох нічних службах, тричі на місяць по три дні підряд тримати строгий піст, молитися годинами, зберігати тілесну невинність — і все це буде даремно. Не кажу, що все це не потрібно, але головне, щоб людина подбала стяжати те, що важливіше за все — духовне благородство, яке є душевною непорочністю. Щоб у ній не було корисливості, свавілля, егоїзму, самолюбства й т.п., щоб у ній міг перебувати Бог. Коли всього цього нема, у людині є душевна непорочність, а отже, нехай навіть і не молиться людина, вона споріднена з Богом, з’єднана з Ним.

Тільки через великодушне благородство людина має спілкування з Богом, працює на тій же частоті, що й Бог, а інакше її приймач налаштований на іншу станцію. Тому давайте-но, намагайтеся змінити ваші антени на нові... Є антени вертикальні, є горизонтальні. Вертикальні звернені на себе й погано ловлять, легко втрачають сигнал! А горизонтальні антени розкриваються широко, тому мають більший радіус дії й уловлюють навіть слабкі хвилі. Хочу сказати, що той, хто звернений до себе, не звільнився від себе, свого “я”, у ньому нема великодушного благородства, а тому нема й Благодаті Божої, і він не має Божественного просвітлення.

Людина або набуде благородство, або зав’язне в убозтві

— Геронде, я заздрю, сварюся з людьми й взагалі поводжуся неналежним чином.

— Тобі не вистачає отцівського, духовного благородства, і, як результат, сварки. Намагайся стяжати духовне благородство, щоб придбати разом з ним розважання. Ану скажи-но мені, що за помисли прийшли тобі у голову, коли ти не отримала від мене, як інші сестри, у подарунок маленьку іконку, і що подумала, коли іншого разу отримала більшу? Ану, надай мені духовний звіт, а я подивлюся, чи правильно я зробив, вирішивши вирізати для тебе з дерева маленьку Гору Афон і послати тобі її з Афону. Я вже почав було робити одну з монастирями, скелями, стежками й доріжками... Розміром, приблизно, сантиметрів зо двадцять. Вона була наполовину готовою, та ось хлопці в мене її випросили. Просили наполегливо на благословення, довелося віддати. — Напевно, це були дуже хороші хлопці...

— Були б вони хорошими, мали б побільше благородства й не вимагали б з такою наполегливістю! Я їм сказав: «Дайте я її спочатку закінчу, не буду ж я вам віддавати половину роботи!» Вони — ніяк, стоять на своєму: “Ні, віддай нам як є! Навіщо тобі мучитися і доробляти”! Розумієш? Вирішили полегшити мені життя! Що за народ! Уявіть собі, один чоловік в мене навіть попросив на благословення око.

— Серйозно, Геронде?

— Так, серйозно! Око на благословення! Молодик років тридцяти втратив зір і готувався до операції. Його привезли до мене в келію. Мені так було його жаль, що я йому сказав: “Будь ласка, не переживай, якщо раптом операція буде невдалою, я тобі віддам своє око. Мені для життя вистачить одного”. Незабаром він знову приїхав, радісний, тому що операція пройшла успішно: добре бачили обидва ока. Приїхав і говорить мені: “Я приїхав, щоб отримати від тебе око!” “Так, але ти ж бачиш!” — кажу я. “Ні, я хочу його як благословення”, — відповідає. Отут я його знову пожалів, цього разу пожалів, тому що не побачив навіть сліду великодушності й благородства! Це інший біль...

— Геронде, я, коли знаю, що люди оцінять мою працю, то труджуся з більшим бажанням.

— Знаєш, кого ти мені зараз нагадуєш? Бідне дівчисько на ймення Спірідула. Коваль поставив її, щоб вона роздмухувала міхи, і під час роботи постійно говорив їй: «Качай, Спірідуло, качай, я куплю тобі нове платтячко». І вона, бідна, піднімала свої рученятка й щосили качала міхи, тому що їй пообіцяли нове плаття! Розумієш? Якщо не придбаєш благородства, будеш як Спірідула. Людина або набуде благородство, або зав’язне в убозтві.

— У мене є помисел, що Ви про мене менше піклуєтеся, ніж про інших сестер.

— Хоча я й багато тобі дав, і тут, і перебуваючи на Афоні, зважаючи на все, ти цього не втримала. Змарнувала, а тепер нагадуєш жебрачку, яка впала в розпач, бо втратила все, що назбирала. Чим мені тобі допомогти? Буду молитися, щоб ти скоріше збагатилася в Христі, залишила свою хатину з іржавим посудом і стала Христовою принцесою.

Я розчулююся, бачачи людей, які мають благородство. Людина, котра має благородство, сама входить у моє серце — ні вона не запитує в мене дозволу, ні я в неї — і живе в ньому, вона завжди зі мною, поруч, як би далеко не перебувала тілесно.

ГЛАВА ДРУГА

Любочестя — любов великої вдячності

 

Любочесні люди — це благородні душі

— Геронде, що таке любочестя?

— А що написано в словнику? Такого поняття, як “любочестя”, нема в жодній іншій мові. Хоча в греків і є деякі недоліки, але вони отримали від Бога два дари: любочестя й відвагу, на все дивляться весело.

Слухайте, що написано в моєму словнику. Любочестя — це есенція доброти, любов великої вдячності, вся доброта й смиренність. Це чиста любов смиренної людини, що зовсім не шукає свого в тому, що вона робить. Її серце наповнене духовною витонченістю, сприйнятливістю й вдячністю до Бога й до образу Божого, людини.

Любочесні люди внутрішньо тануть від вдячності до Бога, яку всіляко виражають духовно, як чада Божі. Оскільки вони перебувають на Небі в царині славослів’я, то з радістю приймають і випробування. Прославляють Бога за них, так само, як і за благодіяння, і постійно приймають благословення Боже. Любочесні люди — благородні душі. Вони глибоко переживають найменше добро, яке їм роблять інші, і намагаються за нього відплатити, але, що б вони не зробили, відчувають, що цього замало. Вони ніколи не забувають зробленого їм добра.

— Той, хто по-справжньому любить свого благодійника, показує цим, що в нього є любочестя?

— Той, хто любить свого благодійника, не робить нічого. Але, на жаль, сьогодні навіть цього нема, рідко можна зустріти вдячну людину. Яке колись було в людей любочестя! Мої батьки розповідали мені, що якийсь австрійський підприємець, що мешкав в Аданах, врятував мого батька від турків. Потім він збанкрутів і вважав для себе образою далі залишатися в Аданах, але й в Австрію не хотів повертатися. Тоді мій батько, котрий ніколи не забував, що ця людина врятувала йому життя, прийняв його у свій дім у Фарасах і упокоїв його в старості.

— У любочестя, Геронде, є межа?

— Ні, межі немає. Це постійна велика нерозважливість... Духовна нерозважливість!

— Геронде, для любочестя потрібне розважання?

— Любочестя має і розважання, і сприйнятливість, і благородство... У ньому є все... Любочесна людина не наївна, вона може бути приниженою, але в ній перебуває Христос, тому що найприниженіший зі всіх — це Христос.

Христос радується нашому любочесному подвигу

— Геронде, скажіть кілька слів про те, як мені подвизатися.

— Мужність, відвага й любочестя! Працюй для Христа з любочестям. Христос у душі, яка має добре налаштування, волю до перемоги й любочестя, працює тихо й непомітно.

— Геронде, чому мене не наповнює молитва, хоча я й турбуюся про те, щоб точно виконувати всі свої чернечі обов’язки?

— Як же вона тебе може наповнити? Потрібно важіль повернути в інший бік. Подивися, скільки в духовному житті ти робиш розумом, а скільки серцем, наскільки керуєшся європейською пунктуальністю, а наскільки православним любочестям. За тим, що ми називаємо “послідовністю”, іноді ховається наш егоїзм, і він нас обкрадає. Здаватися послідовним, щоб інші думали, що в мене все добре. Однак тоді моє духовне життя перетворюється на один великий безлад. У всьому треба діяти з любочестям, тому що на цій частоті працюють Христос, Божа Мати і святі... Без любочестя не приходить Божественна Благодать.

— Геронде, постійне трезвіння стомлює...

— Стомлює, коли до нього домішується егоїзм, тому що тоді людина неприродно примушує себе. Але коли є присутнім любочестя, тоді подвиг здійснюється серцем, тоді він не стомлює, бо насолоджується любочестям. Ти, я думаю, відчуваєш труднощі в подвигу, тому що говориш: “Я маю робити те-то й те-то”. Так непомітно для тебе дисципліна відкриває вхід егоїзму: “Робити, щоб спастися”. Подвизатися треба не для того, щоб спастися, а щоб порадувати Христа. Якщо ти трудишся, щоб порадувати Христа, то подвиг твій буде легким і будеш відчувати в собі Божественну втіху. Зараз твій подвиг жорсткий, і в ньому нема втіхи. Христос — ніжний Батько, а не тиран. Христос радується нашому любочесному подвигу. Коли людина подвизається духовно з любочестям, то відчуває внутрішню радість, тому що Бог подає їй духовну насолоду. Зрозуміло, що любочесна людина ніколи не подвизається заради вигоди й насолоди. І навіть якщо Бог не відкриє їй Рай, вона не образиться, тому що не говорить: “Буду подвизатися, щоб опинитися в Раю, щоб жити добре й не мучитися в пеклі”, але не грішить через любочестя, тому що не хоче опинитися в пеклі й образити Христа, свого Благодійника. І якщо Христос їй скаже, що й у Раю їй доведеться терпіти муки, то вона все одно захоче бути там заради Христа.

Ворог любочестя — себелюбність

— Геронде, людина, котра володіє любочестям, завжди відрізняється самозреченням?

— Якщо в ній є чисте любочестя, то є й самовідданість. Чим менше в любові людини її власного “я”, тим більше любочестя вона здобуває. Там, де є себелюбність, нема любочестя, тому що ворог любочестя — себелюбність.

— Геронде, незважаючи на те, що працюю, якщо необхідно, по дванадцять-тринадцять годин на день, працюю сумлінно й любочесно, я обурююся, якщо мене просять зробити щось, що не було мною заплановане.

— Не називай це любочестям. Той, у кого є любочестя, не перечить, коли його просять про допомогу, й не говорить, скільки годин він працює. У монастирі, де я мешкав, той, хто працював більше за інших, намагався це приховати. Якийсь брат назбирав два мішки маслин, а говорив, що зібрав один кошик і що інший брат назбирав кілька мішків. Ось що значить любов. А тут варто запитати: “Хто зібрав маслини?” “Я”, — відповідає відразу сестра. Хай би вже краще вона їх не збирала. Якщо ви прийшли в монастир, щоб збирати похвалу, то мені вас жаль.

— Коли я бачу, що в нас багато роботи, то починаю метатися й відчуваю тягар.

— Коли б я був на твоєму місці, то примушував би себе зробити роботу й за іншу сестру. Коли я вчився на теслю, хазяїн взяв собі в помічники, крім мене, ще одного юнака. Він був старший і міцніший за мене, але ледачий. Хазяїн давав нам роботу, а той сидів склавши руки. “Що? Я буду заробляти для хазяїна гроші?” — обурювався він і нічого не робив. “Послухай, — казав я йому, — якщо хочеш навчитися, роби, що тобі кажуть!” Але це було даремно, і мені доводилося працювати і за себе, і за нього. “Принаймні, — говорив я, — якщо вже сидиш без роботи, то сідай на верстат і притискай дошки, а я буду їх пиляти, хоч не будемо витрачати час на те, щоб затискати дошки в лещата”. Але ж я міг би сказати й так: “Я свою роботу зробив, інше мене не хвилює”. Прийшов би хазяїн і став би сварити мого товариша: “Де твоя робота? Подивися на нього, він слабший за тебе, а зробив ось скільки!” Хіба мені було б приємно слухати, як іншого лають? Який сенс в тому, що мене хвалять, а іншого лають? В остаточному підсумку, мій напарник тільки сам собі зробив гірше, тому що так і не навчився теслярського ремесла, і йому потім довелося працювати не рубанком, а киркою. Людина, котра володіє любочестям, де б не опинилася, буде процвітати, тому що все, що вона робить, робить із любочестям. А людина, що не розвиває в собі любочестя, дане їй Богом, що б не робила, буде тупцювати на місці.

Раніше, бувало, ми дивилися на бідолашних тварин, на вола чи на коня: у парі одна тварина могла бути стараннішою, любочеснішою, а інша ледача, і сумлінна тягла за собою ледачу. І, зрештою, ледача йшла під сокирум’ясника. Знаєте, як шкода мені було одного буйвола! Ми запрягали разом трьох буйволів, і один з них, не дуже вже і сильний, так старався, так працював. Тягнув за собою й інших двох. Від напруження він, бідолашний, весь покривався потом. А якщо потім Христос вкаже нам на таку тварину й скаже: “Дивіться, він тягнув за собою двох інших, а що зробили ви?” — що ми відповімо? Ах, море, прийміть ближче до серця питання власного спасіння. Адже у вас стільки можливостей!

У любочесних людей витончена совість, і Бог їм допомагає

— Геронде, людина, котра володіє любочестям, сама це розуміє?

— Ти володієш? Це відчувається, дорогенька! Людина приблизно знає про себе, хто вона є, отримує повідомлення, бо відчуває внутрішню тишу й мир. Але й володіючи любочестям, людина не вихваляється, не каже: “У мене є любочестя”. Адже в неї в голові завжди живе думка: “Мені потрібно ще більше любочестя”.

Людина любочесна — щира, не зважає на себе, проста, має смиренність. Все це дає мир їй самій, але явне і для інших, тому що вона має внутрішнє спілкування з іншими людьми й розуміє їх. І якщо тобі погано, а ти, щоб не засмучувати, будеш їй говорити: “У мене все відмінно”, вона зрозуміє, що тобі погано й постарається тебе не турбувати. У той час, як інша людина, хоча й бачить, що ти стомився й погано себе почуваєш, але тому що їй хочеться, щоб ти нею зайнявся, то вона почне казати: “Геронде, ти сьогодні виглядаєш краще, ніж минулого разу, бачу, що ти цілком здоровий!” І хоч було б щось серйозне. А людина любочесна, навпаки, навіть якщо їй дуже потрібно, скаже лише: «Геронде, не буду завдавати тобі клопотів, тільки благослови мене». Таку людину я тримаю довго, і на очі навертаються сльози. “Піду, Геронде, я бачу, що ти втомився”, — каже вона. Невже такій людині Бог не допоможе?

Є люди, які, будучи спонукувані любочестям, відразу розуміють, що корисно й що приємно іншому, у хорошому значенні, тому що постійно думають про інших, а не про себе. Деякі, хоча й не знають мене, відчувають, що мені потрібно, й присилають посилки, у яких є саме те, що мені в цей момент необхідно. Дивлячись на таку посилку, можна зрозуміти увесь внутрішній світ людини. Витонченість свідомості вбачається в кожній речі.

— Геронде, до Вас у келію іноді приходять люди дещо зухвалі й нахабні.

— Так, але користь дістають люди любочесні, які через свою скромність не хочуть мене турбувати. Минулого разу прийшов сюди батько сімейства. Ми бачилися з ним і окремо, приїжджав він і разом з дружиною й дітьми. Потім днів через три приїхав знову. У той момент я розмовляв з кимось, а за дверима чекала одна дівчина, котра спеціально прилетіла з Афін, щоб обговорити зі мною питання, яке її хвилювало. “Ви не дозволите мені поговорити з отцем п’ять хвилин?” — попросив він, і дівчина пропустила його вперед. Потім їй довелося чекати півтори години, поки вийде пан, що попросив пропустити його... на п’ять хвилин. Коли він вийшов, їй уже треба було поспішати в аеропорт, і вона сказала мені тільки: “Благослови мене, Геронде, я приїхала з Афін, щоб порадитися з тобою, але тепер уже не встигаю. Я відпросилася з роботи, і мені настав час їхати в аеропорт, щоб встигнути на літак”. Як же забутитаку людину! В остаточному підсумку тільки в широті душі знаходить людина допомогу від Бога.

— Геронде, коли любочесна людина живе з людьми непорядними, хіба вона не страждає?

— Сенс у тому, щоб показати своє любочестя в спілкуванні з людьми непорядними. У Євангелії говориться: “Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам заслуга...”

Люди любочесні й духовно сприйнятливі добровільно зазнають труднощів або через вчинки стосовно інших людей з любові до них, або через лукавство інших, але самі ніколи не прагнуть знайти справедливість у цьому суєтному житті. Люди любочесні в цьому житті розплачуються з усіма боргами, але отримують і допомогу від Бога і в іншому житті будуть мати велику винагороду.

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

ДІТИ ЛЮБОВІ Й СМИРЕННОСТІ

“Тільки поруч із Христом людина знаходить дійсну, справжню радість,

тому що тільки Христос дає справжні радість і втіху”

ГЛАВА ПЕРША

Простота й чистота

Простота — перше чадо смиренності

Перше чадо смиренності — простота. Коли в людині є простота, тоді є й любов, і жертовність, і любочестя, і благочестя. У простій людині є душевна чистота й безсумнівна довіра до Бога, без випробовування. Простота була станом Адама до гріхопадіння, коли він усіх бачив чистими і незлобивими, тому що був одягнений у Благодать Божу.

— Геронде, коли кажуть: “Краса у простоті”, мають на увазі Божественну Благодать?

— Звичайно. Проста й нелукава людина, маючи смиренність, дістає благодать від Бога, Котрий за природою простий і благий.

— А може людина поводитися просто й водночас мати гординю?

— Так не буває. В людини, котра має справжню простоту, нема гордині. — Чи може хтось зовні вдавати з себе просту людину, не маючи при цьому справжньої простоти?

— Так, і, прикидаючись простим, домагатися свого! У зовнішній простоті людини, котра прикидається простою для того, щоб чогось досягти, таїться найгрубіше лукавство. Це схоже на те, як ніби стара людина надягла б на себе дитячі шкарпеточки для того, щоб інші виконували всі її примхи, немов вона маленька дитина! У той час, як по-справжньому проста людина володіє і прямотою, і розважанням.

Простота й нахабність — різні речі

— Іноді мені здається, що я дію в простоті, а інші говорять, що я поводжуся зухвало. Геронде, як розрізнити де простота, а де нахабність?

— Простота й нахабність — різні речі. Нахабність дозволяє людині відчувати себе комфортно в розумінні мирському. Людина поводиться зухвало й тим живить власний егоїзм. Каже: “Ось я його поставив на місце”. Це дає людині відчуття задоволення в мирському значенні, але не приносить їй справжнього спокою. У той час як простота насолоджує духовно — залишає в серці якусь легкість.

— Геронде, мені кажуть, що я поводжуся легковажно, але я все-таки думаю, що дію в простоті.

— Діяти в простоті — не значить поводитися нерозумно. Ти плутаєш ці дві речі. Говориш, не думаючи, й уявляєш собі, що дієш у простоті. У тобі є трохи природної простоти, але не вистачає розважливості, хоча розумом ти не дитина, але поводишся як дитя. На щастя, сестри добре тебе знають і не бентежаться.

— Може людина бути насправді простою, однак своєю поведінкою примушувати інших бентежитися?

— Якщо людина по-справжньому проста, то хоча б вона говорила чи робила щось, що може здатися не дуже пристойним, інша людина не бентежиться, тому що в простій людині живе Благодать Божа і вона своїми діями не ображає інших. У той час як той, хто ще не має простоти, хоча й говорить по-мирському чемно, але його ввічливість для тебе гірше гіркої редьки.

Будьте як діти

— Геронде, у чому ж полягає природна простота?

— Природна простота — це простота, якою володіє маленька дитина. Коли дитина бешкетує, ти її свариш, і вона плаче. Якщо потім ти їй даси забавку, вона все забуває. Не розважає, чому спочатку її лаяли, а потім дали забавку, бо дитина все сприймає серцем, а людина доросла — розумом.

— Геронде, є й дорослі люди, прості від природи. Така простота — чеснота?

— Так, але природна простота, як і всі інші природні чесноти, має потребу в очищенні. Людина, проста від природи, володіє незлобивістю, добротою, однак у ній є й дитяче лукавство. Вона може, приміром, не бажати зла ближньому, але, якщо буде потрібно, зробити вибір між річчю поганою й річчю гарною, то вона гарну візьме собі, а погану залишить іншому. Така людина немов золото, у якому є в невеликій кількості різні домішки. Щоб золото стало чистим, необхідно його переплавити в горнилі. Тобто її серце має очиститисявід усякого лукавства, корисливості й т.п., тоді воно прийде в стан досконалої простоти.

У істинній любові Христовій, котра є станом простоти й чистоти, розвивається добра дитяча простота, стяжання якої від нас вимагає Христос. «Будьте як діти», — говорить Він. Але в наш час, чим більше в людях стає мирської ввічливості, тим менше залишається в них простоти, тим менше зустрічається справжньої радості й природних посмішок.

Пам’ятаю, був один старець в Іверському скиті — Пахомій. Яка б печаль тебе не долала, досить було глянути на нього, як печаль сама собою зникала. Побачивши його, ти відразу все забував, всі проблеми, все миналося. Старець, а на вигляд — дитина. У нього були рум’яні щоки, а сміявся він, як дитина! Що б не відбувалося, він сміявся. Вічне торжество! Він ні грамоти не знав, ні співати не вмів, крім “Христос воскрес” на Великдень. Коли він на свята приходив у скитський кіріакун, то ніколи не сідав у стасидію, завжди стояв, навіть на всеношних, і творив Ісусову молитву. Це була мужня людина з великим любочестям. Якщо його запитували: “Отче Пахомію, що зараз співають?” — він відповідав: “Псалтир, Псалтир читають отці”. Він усе називав Псалтирем.

Це був дуже простий старець і дуже благодатний. Він звільнився від пристрастей, був, як незлобиве дитя. Якщо людина з раннього віку не позбудеться дитячого егоїзму, дитячої гордині й упертості і перебуватиме в такому дитячому стані, то в старості в неї будуть претензії, як у маленької дитини. Тому апостол Павло говорить: “Не будьте дітьми розумом! Щодо зла будьте дітьми”.

У простої людини завжди добрі помисли

Проста людина незлобива й нехитра. Погане й потворне вона перетворює на гарне. У неї завжди про інших добрі помисли. Вона не наївна, просто впевнена, що інші міркують так само, як вона.

— Геронде, Ви можете навести нам який-небудь приклад?

— Хіба я вам не розповідав про отця Харалампія, який колись мешкав у монастирі Кутлумуш? Він був бібліотекарем, але його усунули від цієї посади, тому що він ніколи не зачиняв дверей бібліотеки. “Навіщо вам усі ці замки та ключі, — говорив він. — Нехай люди вільно читають книги”. Він мав таку просту й чисту душу, що йому навіть не спадало на думку, що є люди, які крадуть книги.

Проста людина, бо в неї про всіх добрі помисли, усіх бачить добрими. Пам’ятаю ще одного старця, отця Феоктиста з монастиря Діонісіат, яка в нього була простота! Якось він залишився ночувати ще з одним ченцем у монастирському будинку в Карії. Серед ночі хтось постукав у двері, і отець Теоктист побіг відчиняти.

“Облиш, — сказав чернець, — не відчинй, пізно вже, настав час відпочивати”. “Звідки ти знаєш, отче, хто це, може, це Христос! Треба відчинити”. І пішов відчиняти. Бачите, у простої людини завжди добрий помисел, і вона завжди чекає тільки доброго.

Коли є простота, то відчуваєш себе легко

— Геронде, я думаю, що простота — це коли людина діє так, як відчуває. Правильно?

— Залежно від того, де вона живе. Щоб діяти просто, людина повинна знайти відповідне середовище. У світі, особливо в сучасному, потрібно діяти акуратно. Але в монастирі або в сім’ї треба жити в простоті. Дуже стомлює, коли у стосунках між людьми немає простоти й довіри! Тоді, щоб щось сказати людині, необхідні пролог, епілог, пояснення... Так життя перетворюється на муку. А коли є простота, можеш сказати людині “сідай” — і вона сяде, або “зараз ти мені не потрібний, іди” — і вона піде, і в тебе не буде побоювань, що вона тебе не так зрозуміє. Коли є простота, то почуваєш себе легко, а коли нема — тяжко.

— Геронде, що значить: “Здобуть свободу в житті своєму, щоб звільнитися від бурі”?

— Стяжи простоту в спілкуванні з іншими, щоб тобою не опановували помисли й у голові не виникала плутанина. Коли людина просто висловлює те, що відчуває, тоді вона сама відчуває себе вільно й полегшує життя іншим.

Одного разу я їхав в Афіни машиною свого знайомого, з нами був ще один чоловік. Я важко переношу дорогу, і водій відчинив вікно. Було прохолодно. «Вам не холодно?» — запитав в інших. “Ні, ні”, — відповіли вони. Але через якийсь час я помітив, що мій супутник кулиться від холоду й защіпає піджак. Тоді я сказав: “Якщо не хочете, щоб хтось з вас захворів, то говоріть відкрито, коли вам холодно, а я скажу, якщо раптом відчую себе погано. І так ніхто з нас не відчував сором’язливості. Але якби я відчував себе погано й мовчав або інший би мерз і теж мовчав, то хтось із нас точно приїхав би в Афіни хворим. Ви теж спілкуйтеся один з одним просто. Інакше будете увесь час переживати, чи не скривдили й не засмутили чимось іншого. Коли так відбувається, людина увесь час хвилюється, непокоїться й починає поводитися неприродно.

— Геронде, на очах в інших я не можу зробити навіть найпростішої речі. Це сором’язливість чи гордість?

— Іноді Бог дає людині підвищену сором’язливість як гальмо, щоб з нею не трапилося чогось поганого. Адже, хто знає, якби в людини не було цієї сором’язливості, як далеко вона могла б відійти від правильного шляху! Тобі ж потрібно бути трохи уважнішою й в усьому покладатися на волю Божу. Не варто затискати й мучити себе, тому що в цій людській скутості є і якась частка егоїзму. Подивися на мене, адже я поводжуся природно, не додаючи до того ніяких зусиль. Іноді поводжуся як дідусь, іноді як батько, іноді — як старший брат, а іноді — як дитина. Адже так?

— Я весь час переживаю, як людина поставиться до того, що я кажу, і боюся, раптом мене не так зрозуміють.

— Ти переживаєш тому, що в тобі нема простоти. Постарайся набути простоту серця, щоб мати духовний успіх. Просто приймай зауваження, які тобі роблять, і намагайся виправитися, просячи допомоги Божої. Приміром, тобі можуть сказати, що ти повелася нерозважливо. Іншого разу, у схожій ситуації, ти повинна подумати: “Тоді мені сказали, що я повелася нерозважливо, зараз потрібно намагатися діяти з розважанням”. У такий спосіб будеш поступово набуватидосвід, виправлятися, розвиватися й духовно процвітати. Так і інша людина отримує повідомлення, і ти сама, і відчуваєш у душі мир.

Простота, поєднана з подвигом любочестя й надією на Бога, приносять внутрішній мир і радість, і душа наповнюється надією й утіхою.

За допомогою святої простоти людина пізнає таємниці Божі

— Геронде, читання книг і знання допомагають пізнати Бога?

— Послухай, що я тобі скажу: якщо людина буде трудитися духовно й прийде в добре духовне налаштування, то стане бачити деякі речі дуже чітко, за допомогою Божественної просвіти, без книжного знання. Бачитиме їх навіть ясніше ніж ті, хто прочитав купу книг. Своєю внутрішньою чистотою вона бачить чіткіше, далі й глибше, тому що залишила мирську орбіту й обертається по духовній орбіті, в царині таїнства. Ті, хто стяжав внутрішню простоту й чистоту і на надприродні речі дивляться дуже просто, як на природні, тому що в Бозі все просто. Сам Він простий і явив нам це на землі у Своєму Синові, у Його святій простоті. Йому не потрібно більше сили, щоб творити надприродне, і для природного й для надприродного в Нього одна сила.

— Геронде, а як людина, і не читаючи багато книг, може пізнати таємниці Божі?

— Якщо в ній є свята простота, то вона може не тільки пізнати, але й стати співучасником таємниць Божих. Пам’ятаєте розповідь про дуже простого ченця, що удостоївся їсти разом з Христом? Перш ніж стати ченцем, він був пастухом, і єдине, що його цікавило, — як спастися. Якось через ті краї проходив пустельник, котрий йому сказав: “Якщо хочеш спастися, йди прямою дорогою”. Той зрозумів його слова буквально. Пішов дорогою і три дні йшов увесь час прямо, поки не прийшов до воріт монастиря. Ігумен монастиря, бачачи запопадливість пастуха до спасіння, відразу постриг його в ченці й поставив прислуговувати в церкві. Одного разу, коли той прибирав в храмі, мимо йшов ігумен і дав йому деякі настанови щодо роботи. Чернець, вислухавши настанови, запитав настоятеля, вказуючи на зображення розп’ятого Господа: “Отче, хто це там нагорі? Я стільки днів тут, а він жодного разу не спустився вниз, щоб поїсти або випити води”. Ігумена здивувала його простота і він сказав: “Це я його покарав за те, що він погано робив свою роботу”. Чернець вислухав його, не сказавши ні слова. Увечері він взяв із трапезної свою порцію їжі й замкнувся в храмі. Підійшов до розп’яття й з жалем сказав: “Спускайся, брате, поїмо разом”. Тоді Христос зійшов униз і їв разом із простим ченцем. Господь пообіцяв, що візьме його в дім Свого Отця, де він буде вічно радуватися. Дійсно, через кілька днів цей простий чернець мирно відійшов до Господа. Бачите, він був зовсім безграмотним, а чого удостоївся за свою велику простоту й чистоту!

Щоб Благодать Божа почивала на людині, ця людина повинна бути щирою і чистою. Бог відкривається людям, котрі освятили свою простоту. Коли в людині є простота й чистота в сполученні з теплою вірою й благочестям, то вона має Божественні відвідування й пізнає таємниці Божі, не знаючи ніяких наук. Тому що тоді в ній живе Свята Трійця. Божественною просвітою вона легко знаходить ключі Божественних смислів і пояснює дії Духа Божого дуже просто, природно, без розумової плутанини. Коли ми очистимо наше лукаве серце, з якого виходить все зле, то зробимося чистими й смиренними вмістилищами Божественної Благодаті, і тоді в нас буде почивати Пресвята Трійця. Я буду молитися за вас, а ви моліться за мене, нехай Христос і Пресвята Богородиця допоможуть очищенню наших серць, хай побачимо Бога. “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать”. Амінь.

ГЛАВА ДРУГА

Віра й надія на Бога

Все зло сьогодні походить від невір’я

— Геронде, я звернула увагу, що в деяких людей, які не вірять в Бога, є велике бажання побачити світ, пристрасть до подорожей, розваг.

— Коли людина не вірить в інше життя, то вона прагне побачити світ, насолодитися в цьому житті тим, іншим… А в остаточному підсумку що виходить? У ній постійно є присутньою порожнеча. Але якщо вона увірує в Бога, пізнає Бога, то й сама буде пізнана Богом, і в неї з’явиться відчуття повноти.

— Якби люди думали про те, що це життя минуще, невже вони б не змінилися?

— Дивлячись хто. Якщо, скажімо, наприклад, прийшов кінець світу — то людина невіруюча стане ще більш зухвалою, ніж завжди, віддасться злу й гріху. А людина віруюча, навпаки, стримає себе. “Навіщо я буду витрачати час на пусте, — скаже вона. — Краще подбаю про душу, постараюся жити духовно, творити милостиню”.Усе зло сьогодні походить від невір’я. Колись люди вірили, і в найбайдужіших у душі жила віра, хоча люди були простими й навіть не розуміли нічого з того, що чули в церкві. Дехто не знав навіть, що Євангелій усього чотири, думали, що їх дванадцять. Але яку віру мали люди, яке благоговіння! А яка мужність була в медсестер! Скільки з них пішли на війну добровольцями! У них була віра й жертовність, як вони допомагали людям! А сьогодні? Хтось мені розповів, як один хворий читав “Вірую”, а медсестра, почувши, стала його бити — думала, що хоче їй наврочити! Люди не знають навіть Символу віри! До чого ми дійшли! Запитуєш молодих: “У що ти віриш?” “Не знаю, я поки не вирішив”, — відповідає. “Яку віру сповідують твої мати й батько?” — “Не знаю, я їх не запитував”. Він навіть не потрудився дізнатися, у що вірять його батьки! Якщо в людини така байдужість, чим їй можна допомогти?

— Геронде, але ж у країнах, де існує тоталітарний режим, становище ще гірше.

— Так, але скільки мучеників з’явиться із числа тих, хто зберіг свою віру при тоталітарному режимі! Один росіянин, живучи на чужині, нарешті побував у Росії, і він мені розповідав: “До мене підійшла якась бабуся, що знала мене давно, і запитала: “У цьому пальто ти їздиш на Афон?” “У цьому”, — відповів я. У неї на очах з’явилися сльози, вона взяла пальто й стала, бідна, його цілувати, щоб отримати благословення”. Бачиш, віра, чим більше її гнітять, тим вона сильніша. Вона — як пружина: чим сильніше її стискають, тим сильніше вистрілює, коли розтискається. Приходить час, коли тому, хто давить, стає важко тиснути на пружину, він її відпускає, і пружина вистрілює.

Коли віра хитка

— Геронде, чому багато віруючих втратили віру?

— Якщо людина неуважна до питань віри й обряду, то поступово вона забувається й байдужіє, доходить до того, що взагалі перестає в щось вірити.

— Дехто каже, що його віра коливається, коли бачить, як страждають добрі люди.

— Навіть якби Бог попалив усіх добрих людей, однаково людина не повинна приймати помисел “зліва”, але має думати, що Бог все, що не робить, робить з любові. Бог знає, що робить. Якщо Він допустив, що сталося зло, значить, що згодом станеться щось хороше.

— Геронде, сьогодні навіть і віруючі діти вагаються, тому що в школах є вчителі, які вчать невір’ю.

— Чому вони мають вагатися? Святій Катерині було дев’ятнадцять років, і вона своїм знанням Бога й премудрістю закрила вуста двомстам філософам. Навіть протестанти вважають її покровителькою науки.

У питаннях віри й любові до Батьківщини нема місця компромісам, людина має бути непохитною, твердою.

— Геронде, раніше я молилася з вірою, і Бог виконував усе, про що я просила. Тепер у мене нема такої віри. У чому тут причина?

— У твоїй мирській логіці. Мирська логіка розхитує віру. “Коли матимете віру і не завагаєтесь... все, чого проситимете в молитві з вірою, отримаєте”, — сказав Господь. У цьому основа. У духовному житті ми перебуваємо в царині чуда. Один плюс два не завжди буде три, може бути й п’ять тисяч, і один мільйон! Необхідно благе бажання й любочестя. Бо, якщо в людини нема благого бажання, вона нічого не розуміє. От і розп’яття Христове пророки описали в таких тонкощах — аж до того, що станеться з Його одежами, куди підуть гроші, отримані за зраду, що за них куплять землю для поховання чужинців, — але євреї все одно не зрозуміли. “Беззаконний же Юда не захоче розуміти”.

Недовіра й маловір’я

— Геронде, чому Мойсей за невелику помилку був позбавлений змоги ввійти в Землю обітовану?

— Це була не невелика помилка, це була недовіра. Бог провів ізраїльтян через Червоне море, вивів їм воду зі скелі на Сінаї, годував їх манною, явив їм стільки чудес, а вони, коли знову не стало води, почали нарікати. А Мойсей, коли Бог йому звелів ударити в скелю, щоб пішла вода, виявив недовіру.

“Чи може із цієї скелі потекти вода?” — запитав він. Тому Бог визначив йому таке покарання: “Як покарання, — сказав Він, — ти тільки здалеку побачиш Землю обітовану”. Якби іншого разу Бог не вивів для народу чудесним способом воду зі скелі, то в Мойсея було б якесь виправдання, але тепер його недовіру не можна було виправдати, тому Бог не дозволив йому ввійти в Землю обітовану.

— Геронде, я вважаю, що можу виправитися, доклавши власних зусиль, і тому не маю успіху?

— Що ти можеш зробити сама? Поки людина тримається за себе, вона перешкоджає тому, щоб вилилась на неї милість Божа, тупцює на місці, не просувається вперед. Якби в тебе було трохи віри, то твоє життя змінилося б практично повністю, і якби було трохи смиренності, то ти знайшла б Благодать Божу. Усе через те, що ти кульгаєш у вірі й смиренності. Бог виявляється “скутим” по руках і ногах і не може тобі допомогти, тому що поважає твою вільну волю. Проси в Христа віри — “додай нам віри” — і плекай смиренність. Бо якщо людина й вірить, але одержима гордістю, то віра не діє.

Згадайте сотника, про якого говориться в Євангелії. У нього не було гордого помислу, а зате яка була віра! “Я не достойний, — сказав він Христу, — щоб Ти увійшов у мій дім, але скажи лише слово, і зцілиться раб мій”. І не дозволив Йому наблизитися до свого будинку. Тому Христос сказав: “Ні в кого в Ізраїлі Я не знайшов такої віри”.

Віруючий у Бога нічого не боїться

— Геронде, нам говорили, що прийде час, коли в нас усе буде, але ми не зможемо все це їсти. Сьогодні люди мають сумнів у якості більшості продуктів.

— Що робити? Навколишнє середовище забруднене. Але хай у вас не буде страху. Творіть хресне знамення і не бійтеся. Я знаю людей, які перетворюють своє життя на муку, тому що всього бояться — і вони християни, хрещені, помазані святим миром, причащаються, читають Євангеліє, знають напам’ять різні вислови з Нього. Невже вони не бачать сили Благодаті Божої? “Якщо вип’єте що-небудь смертоносне, не пошкодить вам”, — сказав Христос, і ще: “Даю вам владу наступати на змій і скорпіонів, і ніщо не пошкодить вам“.

Якщо в людині живе Благодать Божа, то людина нічого не боїться. Тому будемо завжди просити Благодаті Божої, творячи хресне знамення. Пам’ятаєте випадок, про який говориться в Лавсаїці? Якийсь чернець пішов набрати води з колодязя й, побачивши там аспида, зі страхом утік, так і не набравши води. “Пропали ми, авва, — сказав він своєму старцеві, — у нас у колодязі змія!” “Добре, — відповів йому Старець, — а якщо у всіх колодязях будуть змії, що ти робитимеш, помреш від спраги?” Старець пішов, перехрестив колодязь, набрав води й випив. “Де хрест, там безсила злоба сатани”.

— А ось я відчуваю всередині страх.

— Твій страх — це благословення Боже, Божий Промисел, щоб ти завжди вдавалася до Нього з молитвою. Це допоможе тобі схопитися за Бога. Подивися, якщо маленьку дитину не пристрашити, її неможливо втихомирити. Подвизайся з любочестям, з надією на Бога, і тоді ти не будеш нічого боятися. Хіба ми не співаємо під час великого повечер’я: «Страху ж вашого не збоїмося, тільки збентежимося: яко з нами Бог»?

“Господь — переді мною завжди"

— Геронде, якого роду був страх, що його відчув пророк Даниїл, коли побачив Ангела?

— Це було якесь збентеження, трепет, святий страх. Даниїл впав, щоб поклонитися Ангелові, але той йому сказав: “Встань, Даниїле, і не бійся, Бог почув твою молитву”.

Страх Божий — це велика повага, благоговіння, якесь збентеження духовного роду, що відбувається з великої любові до Бога. Як людина відчуває якесь збентеження у присутності шанованої особи, такого ж відчуття зазнає й людина, котра має страх Божий, де б вона не опинилася, тому що скрізь відчуває присутність Божу. Чи не сказано: “Херувими, що зі страхом стоять попереду”? Таке збентеження і страх містять у собі мир і радість, не викликають у людини болю. “Служіть Господові зі страхом й радуйтесь Йому з тремтінням”, — говорить псалмоспівець.

— Геронде, спокій совісті пов’язаний зі страхом Божим?

— Якщо в людини нема страху Божого, яка в неї може бути совість? Якщо нема страху Божого, людина може легко потоптати свою совість, і тоді перестає бути людиною.

— Геронде, коли я відчуваю вдячність до людини, то можу зробити для неї все, що вона попросить. Але в мене нема такої ж вдячності до Бога за Його благодіяння.

— У тобі є вдячність до Бога, але нема живого поруху. Ти відчуваєш до людини більше вдячності, тому що відчуваєш її присутність. Потрібна духовна праця, щоб почати живо відчувати присутність Божу. Якщо ти будеш відчувати присутність Божу, то відчуватимеш й велику вдячність до Бога. Тепер ти говориш “Отче наш” і не відчуваєш нічого. Але якби в тебе насправді було відчуття того, що Бог твій Отець, то ти не могла б залишатися байдужою при цих словах.

Людина повинна постійно мати відчуття присутності Божої. Коли людина відчуває присутність Божу, присутність Ангелів і святих — це для неї хороша стримуюча сила, що не дає ухилятися вбік. “Господь — переді мною завжди… не захитаюсь”, — говорить Давид. Якщо ми, роблячи що-небудь, думаємо, що Бог нас бачить, спостерігає за нами, то можемо бути впевнені в тому, що робимо.

— Геронде, а коли розважливе відчуття Бога стане таким сердечним, що ми пізнаємо Бога?

— Ми повинні очистити своє серце. Якщо серце очиститься, Бог приходить у наше серце, і ми Його пізнаємо. Отже, усьому передує любочесний подвиг і любочесний підхід, тоді й приходить сердечне відчуття Бога.

 

Надія на Бога й довіра до Бога — найнадійніша гарантія

— Геронде, я ще до всього підходжу по-людськи, а не духовно, і відчуваю тривогу.

— Ти власні плани виставляєш поперед планів Божих, тому страждаєш. Довірою до Бога й смиренністю вирішуються всі проблеми. Роби те, що можеш зробити сама, а далі віддавай себе Божественному Промислу й волі Божій. Надія на Бога — це посилена, укріплена віра, це для людини найнадійніша гарантія.

Хіба маловажна справа людині мати союзником Бога? Пам’ятаю, перед відходом в армію, я молився святій Варварі, просячи в неї допомоги — я шанував цю святу, тому що з дитинства ходив молитися в храм святої Варвари. “Нехай я піддамся на війні небезпеці, тільки б людину не вбити’’, — просив я. І як усе влаштував Благий Бог! Тих, хто був освіченіший за мене, відправили на передову простими рядовими, а мене з моєю початковою освітою взяли у зв’язківці! Мені говорили: “У тебе сильні заступники”. “Та які в мене заступники, — казав я, — у мене тут напевно знайомих нема”. “Добре, вистачить жартувати. Відповідай, хто в тебе в генеральному штабі?” Через те, що люди продовжували наполягати, то я їм відповідав: “У мене в генеральному штабі Христос”. Так і вийшло, що я ніколи не брав до рук зброю.

— Геронде, як зміцнити витривалість душі?

— Через надію й довіру до Бога. Вони наділяють людину великою силою. Потрібно повністю довіритися Богові й на кожне випробування дивитися як на дар, посланий любов’ю Божою. Людина, що має велику довіру до Бога, радується всьому. Чи то вона хвора, чи голодна, чи несправедливо скривджена, чи... чи... вона завжди вірить, що це допущено Богом, сподівається на Бога йзавжди перебуває в безпеці, знаходячись в пристані надії на Бога.

Той, хто має правдиву віру, володіє справжньою любов’ю

— Геронде, Ви нам говорили, що спочатку віра, а потім приходить любов до Бога.

— Щоб возлюбити Бога, потрібно в Нього увірувати. Яка наша віра, така й любов до Бога. Хоча помисел мені говорить, що в любочесної людини любов до Бога передує вірі. Якось несерйозно просити Бога спочатку відкритися тобі, щоб ти зміг у Нього увірувати, а потім уже Його любити. Я люблю любочесно Бога, а потім Бог діє. І чим більше я бачу благодіянь Божих, тим вагоміше збільшуються моя віра й любов до Бога. Я люблю і всіх людей, тому що вони є образами Божими, і всіх тварин і птахів, і все творіння, тому що їх сотворив Бог.

— Геронде, чи може людина мати любов, не маючи правдивої віри?

— Людина може думати, що має любов, а насправді не мати. У православному догматі знаходить людина істинну любов. Якось до мене в келію прийшли двоє католиків, один був журналістом, другий — секретарем у Ватикані. “Спочатку прочитаємо «Отче наш»”, — сказали вони. “Щоб прочитати “Отче наш”, — сказав я, — потрібно прийти до згоди в догматі, але між нами й вами велика прірва”. “Так що ж, — говорить один, — тільки православні спасуться? Бог з усіма людьми”. “Правильно, — відповідаю я йому, — а ти можеш мені сказати, скільки людей з Богом?” “Проявимо любов”, — говорять вони. “І гріх зробився модою”, — відповідаю я. “І це теж частина любові”, — твердять вони. “Усі говорять про любов, мир і єдність, — сказав я їм наприкінці, — і всі живуть у розладі із собою і з іншими, тому й роблять все більші бомби”.

Багато людей, які говорять про мир і єднання, самі не перебувають у єднанні з Богом, тому що не люблять Його й не мають правдивої любові. Правдива любов у того, хто має правдиву віру, живе поблизу Бога. Тоді в його образі начертається Бог, і інші бачать у його образі Бога.

Бажаю, щоб Бог просвітив всіх людей, з якими ми є братами за плоттю — від Адама і Єви, — щоб вони прийшли “у розум істини”, щоб зробитися й нашими братами за духом. Амінь.

ГЛАВА ТРЕТЯ

Спасительне терпіння

«Блаженний чоловік, що перетерпить спокусу»

— Геронде, як пережити спокусу, велике випробування?

— Терпіти. Терпіння — це найсильніші ліки, що лікують тяжкі й довголітні біди. Більшість бід минають тільки завдяки терпінню. Велике терпіння розплутує найзаплутаніше й приносить божественні плоди: там, де ти не бачиш жодного рішення, Бог дає найкраще вирішення.

Знайте, що Бог любить, коли людина, переносячи випробування, терпить його безмовно, прославляючи Його святе ім’я. “Блаженний чоловік, що перетерпить спокусу”, — говорить святий апостол Яків. Тому будемо молитися, щоб Благий Бог дав нам терпіння, так щоб нам усе терпіти без нарікань, зі славослів’ям.

Наше життя в цьому світі — постійний подвиг, і кожен з нас подвизається своїм подвигом. Уявіть, що довелося зазнати Христу під час Його земного життя! Що Йому доводилося терпіти від євреїв, і Він нічого не говорив! А яке терпіння показав апостол Павло! Хоча вінмав повідомлення від Бога, що йому слід бути в Римі, але залишався два роки у в’язниці, тому що правитель зволікав зі судом. А що довелося витерпіти святому Йоану Богослову! За незначне нарікання йому довелося пережити аварію корабля... Бачите, Бог допускає святим через мале терпіти спокуси, щоб у нас був приклад, щоб нам приймати спокуси терпляче, у молитві й з радістю.

Щоб терпіти іншу людину, потрібно її любити

— Як здобувається терпіння, Геронде?

— Підстава терпіння — любов. “Любов... довготерпелива”, — говорить апостол. Щоб терпіти іншого, потрібно його любити, співпереживати йому. Якщо ти іншій людині не співпереживаєш, то вона тебе втомлює.

— Геронде, мені розповісти про труднощі, які я відчуваю, чи краще промовчати?

— Якщо ти не говоритимеш про свої труднощі з любові, щоб не поставити когось у важке становище, то збережеш у душі мир. Ці труднощі принесуть благословення Боже. Краще хай буде важко тобі, ніж іншому через тебе. Одного разу я пізно ввечері повертався в келію з хресного ходу з монастиря Кутлумуш. Стомився й погано себе почував — у той час у мене були проблеми з попереком. Перед хвірткою келії мене чекав вісімдесятип’ятилітній старець, який хотів залишитися в мене ночувати. Свою валізу він залишив унизу, тому що не міг сам її дотягнути. Я йому пояснив, що в мене ніде ночувати, звалив на плечі його валізу й відвів у готель, до якого потрібно було йти півгодини дорогою нагору, ще й дав йому п’ятсот драхм на витрати. Довелося трішки потерпіти, зате потім я був спокійний, тому що комусь стало добре.

— Коли сестра, з якою ми разом працюємо на послуху, поводиться непривітно, я її жалію й терплю. У цьому випадку я чиню з любов’ю?

— А звідки ти знаєш, що причиною її непривітності не є ти сама? Може, вона тебе терпить? Якщо ти думаєш, що твій духовний стан кращий, ніж у неї, і ти її терпиш, тоді тобі потрібно жаліти саму себе. Коли в людини є справжня любов і терпіння, вона виправдовує іншого й звинувачує тільки себе. “Боже мій, — говорить вона, — це я винна, не зважай на мене, кинь мене й допоможи іншому”. Ось вірне ставлення, що містить у собі велику смиренність, і в цьому випадку людина щедро сприймає Благодать Божу. Буду молитися, щоб ти стала духовним скімном, як ті бронзові леви, які тримають на своїх плечах підсвічники в церкві, вони не обурюються, не чують і не говорять, а просто несуть на своїх плечах тягар. Амінь.

Христос заснував людське спасіння на терпінні

Невеликим терпінням, яке людина проявить у важкий момент, вона може стяжати Божественну Благодать. Христос не дав нам іншого шляху до спасіння, крім терпіння. Людське спасіння Він заснував на терпінні. “Але хто витримає до кінця, той спасеться”. Не сказав: “Перетерпи до... літа!” До літа легко потерпіти. А до кінця?.. Будемо стежити за тим, щоб не втратити терпіння, щоб наприкінці не втратити свою душу. “Вашим стражданням ви спасете душі ваші”, — говориться в Євангелії.

Я чув про терпіння, яке мала одна жінка. Вона, крім небесної винагороди, і в цьому житті була нагороджена за нього Богом сторицею. Її чоловік був лікарем, вони мали троє дітей. Лікарем її чоловік був дуже хорошим, а людиною ні, тому що, на жаль, був одержимий плотськими пристрастями. Він брав до себе молодих дівчат нібито для роботи як медсестер. Одна з таких медсестер, немов клин, увійшла між подружжям й домоглася того, що вигнала законну дружину з трьома дітьми на вулицю, а сама стала жити з лікарем у його домі. Мати з трьома дітьми змушена була повернутися в рідний дім і працювати, щоб утримувати себе й дітей. Вона багато молилася й переносила все з терпінням. Незаконна дружина народила лікареві ще трьох дітей. Але що далі сталося? Як тільки народилася третя дитина, лікар захопився шістнадцятирічною дівчиною, теж прийнятою ним на роботу, і вигнав з дому колишню незаконну дружину з трьома дітьми. Бачите, ось дія духовних законів: так вона заплатила за свій вчинок й зазнала такого ж болю, якого через неї довелося пережити законній дружині. Незабаром лікар захворів і лежав вдома, прикутий до ліжка. Молода дівчина залишалася з ним поки в нього були гроші, але життя вела безладне. Збирала в домі друзів, виправдовуючись тим, що сама не могла гуляти, тому що мусила доглядати за хворим. Лікар її дуже ревнував і страждав, бачачи її непутяще життя. Зрештою, коли закінчилися гроші, вона його покинула. Справжня дружина, довідавшись про тяжке становище свого чоловіка, прийшла до нього на допомогу! Вона прибирала в будинку, годувала його й утримувала на свої гроші й на гроші дітей, які на той час уже виросли й самі працювали. Колишня незаконна дружина, яку лікар колись теж вигнав, не тільки не стала йому допомагати, але навіть чути про нього не хотіла. Тільки вінчана дружина підтримала його в біді. Врешті-решт лікар захотів висповідатися й решту життя провів у покаянні. Благий Бог, бачачи старання цієї доброї жінки й дружини — як вона стільки років терпіла, жила чисто й добросовісно працювала, утримувала чоловіка, що з нею так жорстоко й низько повівся, — винагородив її. Що ж сталося? В Америці помер багатий родич її чоловіка, і вони успадкували велике багатство. Усе це багатство дісталося добрій дружині й матері. Вона змогла добре влаштувати в житті дітей, допомогти багатьом бідним людям і сама прожила решту днів у достатку. Хоча й у бідності, все одно була багатою людиною, тому що мала душевне багатство — а це головне.

Узимку ми терпимо в надії, що прийде весна

— Геронде, я бачу, що не маю духовного успіху і від цього засмучуюся.

— Якось людина посадила виноград. Виноград ще не встиг пустити як слід корінь, а людина вже чекала плодів, щоб чавити вино, пити й радіти. Так і ти. Посадила одну лозу й хочеш відразу пити вино. Так не буває. Не можна сьогодні посадити виноград, а завтра пити вино. Через рік, можливо, тобі й вдасться спробувати два-три грона. Через два збереш кошик винограду, а через п’ять будеш пити й вино. Подвизайся й терпляче чекай, якщо хочеш насолодитися духовними плодами.

— Я не звикла чекати й тому легко втрачаю терпіння.

— Потрібні терпіння й розважання. Часто людина годину чи дві чекає, поки їжа приготується, а потім не може почекати дві хвилини, щоб вона охолола, починає їсти й обпікається... Коли я повернуся на Афон, вишлю тобі ікону святого терпіння. Мені надіслали три ікони, дві з ликами преподобних і одну святого терпіння: преподобних я віддав на благословення, а святе терпіння залишив...

— Геронде, а Ви мені не привезли якусь “лікарську рослину” з Афона?

— У цей час в уділі Божої Матері нема “лікарських трав”... Має прийти весна. А щоб прийшла весна, потрібно трішки потерпіти, поки мине зима. Отже, найкраща й найдієвіша лікарська рослина” для тебе зараз — це терпіння.

— Геронде, я відчуваю, що моє серце в стані духовної зими.

— Якщо хочеш, щоб погода перемінилася, стала ясною й сонячною, щоб ти розцвіла й принесла плід, плід чесноти, то повинна радуватися і морозу, і сонячним дням, тому що й те й інше во благо. Ми терпляче перечікуємо духовну зиму, а терпіння народжується від надії духовної весни. Потім, влітку, ми пізнаємо блага зими, що наповнила водойми водою й знищила морозом всі мікроби.

Благий Бог все влаштував премудро для нашого спасіння й Сам допомагає нам як люблячий Батько. Від нас потрібно лише трохи терпіння.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Духовна радість

Богородиця принесла радість у світ

— Геронде, Ви можете нам проспівати величання, яке написали на честь Божої Матері?

— Давайте проспіваємо його разом, “Ти знайшла в Бога велику благодать, Матір Владики, Многоблагодатна, воістину Благодатна, як Гавриїл виголосив, Цариця Ангелів, охороняй рабів Твоїх”. А тепер послухай догматик: “Богородиця — Дочка й Мати, Раба й Цариця, Цариця всього світу”. Поміщається це в розумі людини? Благовіщення — це щось надприродне, вище розуму. Нехай Божа Мати дасть тобі радість Благовіщення, а Ангел тебе благословить, щоб мати духовний успіх. Амінь.

— Геронде, в одному тропарі співається: “Радуйся Єва радості, тому що ця печаль різдвом твоїм змінилася, Чистая”.

— Що б людина не сказала доброго про Божу Матір, не зможе виразити Її величі. Богородиця Своїмпослухом знову відкрила для нас Рай, який закрив непослух Єви. Єва розірвала ланку, що з’єднувала нас з Богом, і принесла в світ горе й біль. Божа Матір знову з’єднала ланку й принесла в світ райську радість. Вона з’єднала нас з Богом, бо Христос — Богочоловік.

Архангел Гавриїл приніс у світ радісну звістку, що люди, завдяки Божій Матері, знайшли “благодать у Бога”. Радується Всесвята, тому що втілилося Слово Боже й звільнило нас від гріха. Радуємося й ми, тому що Вона позбавила нас від сорому. Тому ми співаємо на Різдво: “Пустеля приносить Христу ясла, а ми, люди, приносимо Матір Його, Богородицю”.

Де Христос — там істинна радість

— Геронде, іноді в мене не виходить радуватися, і тоді я думаю, що, можливо, радість не для мене.

— Ти що говориш? Радість не для тебе? А для кого? Для тангалашки? Ти що? Радість для людини! Бог приніс не печаль, приніс тільки радість.

— Але чому, Геронде, я не завжди відчуваю в серці радість?

— Якщо твій розум не з Богом, то як ти відчуєш радість Божу? Ти забуваєш Христа, твій розум постійно зайнятий роботою, суєтою, тому й зупиняється твій духовний двигун. Увімкни молитву й тихий піснеспів, і полетиш уперед, і будеш обертатися навколо Христа, немов зірка.

Тільки в Христі людина знаходить справжню, дійсну радість, тому що тільки Христос дає радість і духовну втіху. Де Христос — там правдива радість і райське торжество. Ті, що перебувають далеко від Христа, не мають істинної радості. Вони можуть віддаватися мріям: “Зроблю те-то й те-то, з’їжджу туди, поїду сюди”, їм можуть надавати почесті, вони можуть віддаватися розвагам і тому відчувати радість, але ця радість не наситить їхню душу. Ця радість матеріальна, мирська, а мирська радість не насичує душу, і людина залишається з порожнечею в серці. Знаєш, що говорить Соломон? “Я збудував будинок, посадив виноградники, розбив сади, зібрав золото, придбав все, чого бажало моє серце, але наприкінці зрозумів, що все це суєта”.

Мирська радість дає щось тимчасове, що приємне тільки в цей момент, не дає того, що дає радість духовна. Духовна радість — це райське життя. Ті, які пройшли Хрест і воскресли духовно, живуть у великодній радості. “Великдень, Господній Великдень”! А потім приходить П’ятидесятниця! А коли людина дійде до П’ятидесятниці й на неї зійде вогненний язик, Святий Дух, тоді все закінчується...

Духовна радість приходить у результаті духовного ділання

— Геронде, розкажіть нам про небесну радість.

— Існує й у цьому житті небесна радість і небесні насолоди, і людина задається питанням, чи є в іншомужитті щось вище за те, що вона переживає тут. Цю радість не можна виразити словами, її можна тільки пережити.

— Як можна досягти такого стану?

— Щоб прийти в такий стан, коли ти не можеш вмістити радість, що переповнює тебе, і не можеш її виразити словами, потрібно звернути увагу на дві речі: поводитися просто, не дивитися на інших, творити молитву. Якщо будеш це робити, то прийде час, коли ти відчуєш таку радість, що будеш мені говорити: “Геронде, я збожеволів! Може, я сам не свій? Що таке я відчуваю?” Така в тебе буде безумна радість!

— Геронде, щоб людина відчувала духовну радість, вона має перебувати в доброму налаштуванні?

— Як ти вважаєш, коли людина відчуває духовну радість? Коли в неї всередині безлад? Внутрішня радість приходить після того, як буде наведений порядок всередині. Вона дає душі крила. Поки душа не зігріта внутрішнім діланням, вона схожа на машину з непрогрітим двигуном, потрібно штовхати, щоб вона зрушила з місця. Внутрішнє ділання — трезвіння, увага, повчання й молитва — зігріває душу, двигун заводиться, і машина біжить уперед. Тоді людина перестає звертати увагу на зовнішнє і йде в духовному житті вперед гігантськими кроками.

— І тоді несприятливе навколишнє оточення вже не впливає на людину?

— Ні, не впливає, тому що вона живе в іншому світі, поза цим середовищем. І тому що вона живе в іншому світі, то цей світ не заподіює їй занепокоєння. Люди довкола неї немов говорять іншою мовою, якої людина не знає, тому й не розуміє, що вони говорять. І добре, що не розуміє, тому що якби вона що-небудь розуміла, навіть трохи, то її увага відволікалася б на ці слова. А тепер вона повністю поглинена мовою, яку вона знає. Так починається внутрішнє піднесення. Знаєте, що таке внутрішнє піднесення? Який ангельський чин має крила? Херувими чи Серафими? “Шість крил”, про які говорить пророк Ісая, який чин має?

— Серафими, Геронде.

— Знаєте, що роблять Серафими? Махають крильми в такт... Точно так само б’ється й серце, коли є внутрішнє піднесення. Тоді життя — радість. Але ви поки прив’язані до себе, не звільнилися від свого “я”, тому серце не вільне й не може прийти в стан, коли воно тремтить від радості. Зазнайте спочатку цієї радості, а потім приходьте, поговоримо!

Божественна радість приходить, коли ти себе віддаєш

— Геронде, кожна людина, що живе з Богом, відчуває духовну радість?

— Природно! Щоб людина мала істинну радість, духовну, вона має любити, а щоб любити, має вірити. Люди не вірять, тому й не люблять, не жертвують собою й не мають радості. Якби вірили, то любили б, жертвували б собою заради інших і тоді мали б радість. З жертовності відбувається найбільша радість.

— Людина радується, коли любить?

— Ні, навпаки! Коли любить, радується. А коли любов множиться, тоді людина не шукає радості для себе, але хоче, щоб радувалися інші. — Це значить, що радість виникає із чогось, а любов існує сама по собі?

— Так, так і є. Любов існує сама по собі, у той час як радість виникає з любові. Коли віддаєш любов, тоді приходить радість. Людина віддає любов і отримує радість, винагороджується за любов радістю, яку відчуває. Наприклад, людині дають якусь річ, вона бере цю річ і радується одній цій речі. Інша людина віддає все й радується не через одне, а за все. Радість, що відчуває людина, коли отримує, — людська радість. А радість, яку відчуває, коли віддає, — свята, Божественна. Божественна радість приходить, коли ти себе віддаєш!

Духовна радість — дар Божий

— Геронде, як людина отримує повідомлення про своє примирення з Богом?

— Внутрішня радість, Божественна втіха, яку людина відчуває, є повідомлення того, що людина примирена з Богом.

— А може людина відчувати себе примиреною з Богом і при цьому не відчувати радості й Божественної втіхи?

— Ні, не може, щось вона однаково буде відчувати. Можливо, вона одного разу зазнала сильної втіхи, а потім втіха стала слабшою, і тому їй здається, що вона не відчуває Божественної втіхи.

— Геронде, чому іноді буває так, що перебуваєш у доброму духовному налаштуванні й відчуваєш радість, а потім раптом втрачаєш цю радість?

— Бог посилає тобі духовну радість, і ти радуєшся. Потім віднімає її, і ти починаєш її шукати, додаєш більше подвигу й більше процвітаєш духовно.

— Геронде, чому я відчуваю таку радість? Може, у мене нема усвідомлення своєї гріховності?

— Та ні! Це Бог веселить тебе цукеркою. Зараз цукерки, а потім вино, як те, що п’ють у Раю. Знаєш, яке там солодке вино? Так! Якщо Бог побачить хоч трохи любочестя, хоч трішки благого бажання, то щедро подає Свою благодать, п’янить тебе Своїм вином уже в цьому житті. Духовна зміна, якої зазнає людина, і сердечна радість, що її вона відчуває, коли її відвідує Божественна Благодать, не може дати людині жоден... кардіолог, навіть найзнаменитіший. Коли ти відчуваєш цю радість, постарайся її втримати якомога довше.

— Ми маємо просити в Бога, щоб Він подавав нам духовну радість?

— Несерйозно просити духовну радість, вона приходить сама, коли є передумови. Якщо ти хочеш постійно радуватися, то в такому бажанні є себелюбність. Христос прийшов у світ, щоб за любов прийняти Хрест. Він спочатку був розіп’ятий, а потім воскрес.

Чада Божі трудяться не за небесну винагороду, не за духовну радість у цьому житті. Адже Отець не платить дітям за їхню працю, тому що їм належить все Його майно. Інша справа — Божественні дари, які Бог як Благий Отець подає в цьому житті й у майбутньому.

Духовний біль — це духовна радість

— Геронде, як людина може втримати в собі радість?

— Якщо вона до всього ставиться духовно. Тоді навіть хвороби й випробування не віднімають у неї радості. — Хіба людина, для того щоб ставитися до випробувань духовно, не має спочатку позбутися пристрастей?

— Якщо людина й не позбулася пристрастей, то однаково може відчувати радість, коли зазнає випробувань, прикрощів. Якщо вона буде думати, що ці прикрощі — ліки від пристрастей, тоді прийме їх з радістю, як хворий приймає з радістю гіркі ліки в надії, що вони її вилікують від хвороби.

— Але як погодити між собою радість і біль?

— У духовному житті відбувається щось дивне: коли людина терпить щось заради любові Христової, навіть муки, то її серце наповнюється Божественною насолодою. Те ж саме, коли вона є спільником Страстям Господнім. Чим більше вона переймається думкою про те, що Христа розіп’яли за наші гріхи, і відчуває біль від цього, тим багатше винагороджується Божественною радістю. Біль — торжество, біль — радість. І чим сильнішим є цей біль, тим більшу радість відчуває. Вона відчуває, немов Христос її ласкаво гладить по голові й говорить: “Не турбуйся про Мене”.

Якась сестра говорила: “Мені не потрібна радість, я хочу печалитися заради Христа. Христа розіп’яли за мене, як я можу радуватися? Навіщо Христос дає мені радість?” Вона переживала духовні стани, і чим більше була спільником Страстям Христовим і мала любочесну печаль, тим більше радості їй подавав Христос. Христос позбавив її розуму в доброму значенні!

Розп’яття завжди передує воскресінню й приносить перемогу. Хрест приносить славу. Христос, після того як зійшов з Хрестом на Голгофу й після того як Його розіп’яли, зійшов до Отця. Розіп’ятий Христос солодить гіркоту людей, а розіп’ята людина наслідує Богочоловіка Ісуса.

Благий Ісус разом з гріхами всього світу прийняв на Себе й всю його гіркоту, а нам залишив радість і торжество, яке відчуває той, хто позбувся своєї ветхої людини, і в кому тепер живе Христос. Така людина відчуває на землі частину райської радості, за словом Євангелія: “Царство Боже всередині вас є”.

Дякую Богові, що Він удостоїв мене знати багатьох таких людей, і прошу Його, щоб Він мені допоміг, і я перестав Його засмучувати, нехай навіть сам і не удостоюсь таких станів.

Бажаю вам завжди в цьому житті мати духовну радість, а в іншому, вічному — радуватися вже постійно поруч із Христом.

ГЛАВА ПЯТА

Розважання — вінець чеснот

 

Який наш духовний стан — таке розважання

— Геронде, чому святі отці говорять, що чеснота розважання — “найбільша зі всіх чеснот”?

— Розважання — не просто чеснота, вона — корона, вінець чеснот.

Який наш духовний стан, яка в нас якість чеснот, таке в нас розважання. Якщо в нас паперові чесноти, то паперовим буде й вінець чеснот, тобто розважання. Якщо чесноти бронзові, бронзовим буде й вінець. Якщо вони золоті, то й вінець у них золотий. Якщо в наших чеснотах є алмази, то алмази будуть і на вінці чеснот — розважанні.

— Геронде, що таке розважання?

— Розважання — це духовний зір. А духовним зором володіє той, хто має очищений розум. Тоді він має ясність духу й просвітлення від Бога. — Святий Йоан Лєствічник говорить: “Очима ми бачимо тілесне, а розважанням бачимо духовне”.

— Так і є. Бачиш, якщо наші очі здорові, то ми бачимо добре, а якщо вони вражені хворобою, то бачимо погано. Гострота нашого зору залежить від здоров’я очей. Те ж саме відбувається й у духовному житті. Від того, наскільки ми здорові духовно, залежить і наш духовний зір, розважання.

— Геронде, як відкриваються духовні очі?

— Хіба Христос не глеєм отверз очі сліпому? Але, щоб відкрилися очі нашої душі, ми повинні скинути зі себе глей, бруд, скверну гріха. Чи не сказано: “Болотом бо зцілив очі умного”? Якщо ми не відречемося свого “я” і не звільнимося від своєї ветхої людини, але буде в нас залишатися себелюбність, егоїзм, догоджання собі, то не буде в нас ясного духовного погляду.

Чим більше людина процвітає в духовному житті, тим ширше розкриваються очі її душі. Розум очищається, людина починає краще розпізнавати власні недоліки й бачити багато благодіянь Божих, смиряється, внутрішньо сокрушається — і приходить цілком природно Благодать Божа, Божественне просвітлення, і людина здобуває розважання. Тоді вона у кожному випадку ясно бачить, яка воля Божа, і не спотикається на своєму духовному шляху. Тому що розважання — це кермо, яке веде її безпечно, не дозволяючи ухилятися з прямої дороги ні праворуч, ні ліворуч.

— Геронде, коли людина, за благим зволенням, починає робити щось хороше, а потім доходить до крайності й виходить зло, це значить, що нема розважання?

— Початок може бути гарним, але якщо людина неуважна, то до справи домішується егоїзм, і вона збивається з потрібного курсу. Коли до того, що ми робимо, домішується наше “я”, наше еґо, тоді виникають пристрасті, і диявол пожинає плоди. Тому намагайтеся жити внутрішньо уважно, смиренно, трудитися непомітно, щоб мати Божественне просвітлення. Той, хто живе внутрішнім життям, смиренно переборює людську дріб’язковість, фанатизм і т.п., стаючи зилотом (член юдейської партії, яка перебувала під впливом політичного месіанства), ревнителем, у хорошому значенні цього слова.

— Геронде, мені важко розпізнавати, що правильно в кожному конкретному випадку.

— Тобі необхідне очищення, щоб з’явилася ясність духовного сприйняття. Читай “Лавсаїк”, “Лимонарій”, “Достопам’ятні сказання”, авву Варсонофія, читай, застосовуючи до себе, щоб розвинути духовну інтуїцію. Тоді зможеш розрізняти, де золото, а де мідь, і станеш справжнім ювеліром у духовних справах.

У кожній чесноті необхідне розважання

— Геронде, авва Ісаак пише: “Бог вкладає чесноту за розважливістю”.

— Так і є. Будь-яка наша справа, щоб вона була угодна Богові, і будь-яка чеснота, щоб вона насправді була чеснотою, мають потребу у розважанні. Розважання — це сіль чеснот. Тому Христос і говорить у Євангелії: “Кожна жертва сіллю посолиться”. Приміром, упитанні подвигу скільки потрібно розважання! Людина має враховувати свої сили, свій духовний стан і т.д. Якщо вона перегне палицю, то виявиться нездатною взагалі щось робити, а це буде на шкоду всьому її духовному життю. Тому отці говорять: “Що надміру, то від диявола”. Для Паїсія Великого, наприклад, котрий міг двадцять днів залишатися без їжі, не було б крайністю постійно тримати триденні пости. Але для людини, у якої ноги тремтять від слабкості і яка насилу раз на рік витримує триденний піст, накладати на себе постійно такий піст було б крайністю, а крайність, як ми сказали, від диявола.

— Геронде, я розумію, що в подвигу потрібне розважання, але навіщо воно потрібне в інших чеснотах, мені важко зрозуміти. Не могли б Ви навести нам якийсь приклад?

— Візьмемо, приміром, тебе. У тебе серце матері, а... Говорити далі?

— Говоріть, Геронде.

— А манери... злої мачухи. У тобі стільки жертовності, стільки самозречення, стільки доброти, але нема розважання. Ти не звертаєш увагу на те, що за людина з тобою говорить і чого вона хоче, не думаєш, як потрібно з нею поводитися, а починаєш кружляти довкола неї дзиґою. Але людина, яка не бачить твого серця, а тільки твою зовнішню поведінку, засмучується.

— Що ж мені робити, Геронде?

— Проси в Бога просвітлення, щоб до всього ставитися з розважанням. Озбройся терпінням і молитвою й поступово придбаєш розважання.

І в любові потрібне розважання

— Авва Пімен говорить: “Дізнайся, чого хоче брат і упокой його”. Що саме він хоче цим сказати?

— Він має на увазі, що потрібно довідатися про потребу брата, ближнього, і відповідним чином його упокоїти, у хорошому значенні. Тому що й у любові потрібне розважання. Якщо, наприклад, чоловік є ненажерою, то його не потрібно весь час годувати смачними стравами, тому що це йому зашкодить. Смачну їжу потрібно приготувати тому, хто страждає на відсутність апетиту. Якщо в людини цукровий діабет, а ти йому даєш солодке, хіба це любов?

— Геронде, як людина може любити всіх людей однаково й при цьому любити з розважанням?

— Вона усіх любить однаково, але проявляє свою любов по-різному. Одного любить на відстані, тому що цю людину потрібно тримати на відстані, іншого зблизька: кому як корисно. З кимось їй не потрібно зовсім говорити, іншому потрібно сказати кілька слів, з третім — поговорити довше.

— Чи можна, проявляючи любов, зашкодити комусь?

— Якщо в людині є любочестя й ти проявиш до неї велику любов, то вона змінюється в хорошому значенні й намагається всіляко тобі віддячити. А людина нахабна, якщо ти проявиш до неї велику любов, стає ще нахабнішою, тому що велика любов любочесних робить ще любочеснішими, а нахабних — нахабнішими. Отже, коли бачиш, що твоя любов не приносить користі, ти її зменшуєш з розважання, але й це робиш по любові. — Геронде, може статися так, що я пожертвую з чистих намірів і в результаті почну обурюватися?

— Так, тому жертовність повинна бути з розважанням. Не виходь за рамки своїх можливостей, тому що фізичні сили теж мають межу. Коли ти виходиш за межі своїх фізичних можливостей, то, якщо хто-небудь тобі скаже: “Ти зранку нічого не зробила”, ти можеш подумати: “От невдячний! Зранку працюю не розгинаючись, а він говорить, що нічого не зробила!” І так вся праця змарнується.

— Якщо я на якусь мить обурюся, а потім відразу подумаю, що це сталося тому, що я діяла не з чистих намірів, то й у цьому випадку втрачаю все?

— У цьому випадку тангалашка тебе штовхає, а ти йому відповідаєш ляпасом. Тож тангалашка дістає свій ляпас і втікає.

У розважанні нема меж і правил

— Геронде, у розважанні є якась певна міра?

— Ні, у розважанні нема певної міри, нема меж і правил. Є й “так”, є й “ні”, є й «багато», є й «мало». Сестрі, у якої є розважання, не потрібно вказувати, що їй робити й що говорити. Вона завжди діє правильно, тому що завжди розважає духовно. Вона просвіщається Божественною просвітою й має духовну інтуїцію.

— Геронде, Ви якось сказали, що в мене є вузьколобість. Що Ви мали на увазі?

— Ти дивишся на речі вузько: тебе хвилює тільки порядок і не цікавить сама людина. На службі, приміром, ти говориш: “Така-то сестра повинна стояти там-то й співати те-то”. Ти не дивишся, чи є в неї сила стояти й чи може вона це співати. Спочатку потрібно дивитися, де і як застосувати на практиці це “повинен” чи “повинна”, а потім уже вимагати виконання. У тебе нема розважання, тому ти й ставишся до всього сухо, формально.

Щоб людина правильно застосовувала церковні канони з користю для людей, вона повинна бути духовною і мати духовне розважання. Тому що інакше вона залишається на букві закону, а буква закону “убиває”. Людина тобі каже: “У Кормчі так написано”, і як бачить у книжці, так буквально й застосовує, а мала би кожен випадок аналізувати окремо. Як я бачив на практиці, в одному випадку можуть ховатися тисячі інших випадків. Епітимія, наприклад, повинна відповідати людині, її стану, провині, яку вона вчинила, покаянню, яке показала, і враховувати багато чого іншого. Тут немає одного рецепта, одного-єдиного правила на всі випадки життя.

У всіх випадках головне — це розважання, Божественна просвіта. Тому я завжди молюся, щоб Бог людям послав просвітлення. “Христе мій, — мовлю я, — ми втратили свій дім і дорогу, що веде до нього. Просвіти нас, щоб знайти нам свій дім, свого Отця. Подай нам Божественне відання”.

ДОБРЕ ЗАНЕПОКОЄННЯ

“Якщо не будемо забувати, що наша мета на землі — це стяжання Царства Божого, тоді в нас увійде добре занепокоєння. Це занепокоєння рано чи пізно принесе нашу душу в царину духовного, де вона знайде вдосталь кисню, оживе й високо злине вверх. ”Добре занепокоєння — добра тривога про “добрий подвиг”

— Геронде, що таке добре занепокоєння?

— Добре занепокоєння — це добра тривога про “добрий подвиг”. Людина подвизається, стежить за собою, виявляє, що заважає її духовному успіху, замислюється, просить, якщо необхідно, про допомогу й здійснює духовний труд. Наприклад, бачить, що в такому-то випадку вона повелася гордовито, відразу думає: “Чим перемагається гординя? Смиренністю. Отже, потрібна смиренність”. Цюк-цюк, рубає цю гординю сокирою. Словом, людина шукає духовного успіху й займається духовною роботою. Дивися, учень закінчує перший клас початкової школи, потім іде в другий, закінчує початкову школу, переходить у гімназію, йде в ліцей і т.д. Якщо в нього погано з навчанням, то він звернеться за допомогою або буде брати додаткові уроки, якщо хоче вступити в університет. Потім напружено займається, щоб отримати диплом. Потім він може вступити домагістратури, потім до аспірантури, якщо хоче вчитися далі, може поїхати закордон. І все це він робить заради того, щоб досягти успіху в науці. Тим більше в духовному житті, яке є духовною наукою, людина має турбуватися про свій духовний успіх!

Добре занепокоєння — це звесеління й прагнення. Воно надає душі молодецтва, бадьорості, приносить не страх і печаль, а втіху. Воно — не напруга й не тривога, але ревність про подвиг. У вас іноді спостерігається деякий застій. Ви кажете: “Я так подвизаюсь, у такому стані перебуваю” — і залишаєтеся там, де були. А як би повівся який-небудь святий у такому випадку? Немає у вас цього пориву, цього прагнення. Немає у вас внутрішньої зміни, тому що не зрушився ще всередині важіль доброго занепокоєння, який би зрушив вас з місця.

Сприймемо близько до серця питання спасіння нашої душі

— У житії старця Хаджі-Георгія Ви пишете: “Зацікавленість у спасінні душі смиряє тіло й умертвляє пристрасті”. У мені нема цієї зацікавленості...

— Головне, що твої розум і серце не зайняті цим. Розум і серце мають бути постійно зосереджені на тому, як дістатися до кінцевої мети, яка є Царство Небесне. Коли серце вболіває за спасіння душі, то й розум іде туди, де біль серця. Вся справа в болю. Коли болить, ти не хочеш ні їсти, ні спати. У кого є добре занепокоєння, той все сприймає близько до серця. Схоже, що ти ще не поставила собі метою Небо, у тебе мета — земля. Ще не прийняла близько до серця питання спасіння своєї душі. Але якщо не прийняти близько до серця це питання, на що можна розраховувати?

Нам не може бути байдужим спасіння власної душі. Ми постійно маємо думати про те, як спастися. Якщо ми не будемо про це думати, то залишимося прив’язаними до земного й будемо постійно перебувати в стані застою. Якщо не забуватимемо, що наша мета на землі — це стяжання Царства Божого, тоді в нас увійде добре занепокоєння. Це занепокоєння рано чи пізно перенесе нашу душу в царину духовного, де вона знайде удосталь кисню, оживе й високо злетить.

Бог наділив людину розумом не для того, щоб вона постійно думала про те, як би знайти найшвидший спосіб переміщення з однієї точки світу в іншу, але щоб вона насамперед думала про головне: як досягти кінцевої мети — прийти до Бога, досягти країни істинної, Раю.

«Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим»

— Що для байдужої людини може стати поштовхом до того, щоб почати жити духовним життям?

— Підштовхнути може багато що, якщо вона сама хоче йти вперед. А якщо сама не хоче, то просто покриється ранами, як віл, якого колеш стрекалом, щоб він ішов швидше, а він не йде, покривається ранами від стрекала, а користі немає.

— Геронде, якщо в людини є благе зволення й ти їй даєш поштовх, хіба Бог не допоможе їй чогось досягти?

— Так, Бог допоможе, але від поштовху вона має бігти. Інакше втомлюється й той, хто штовхає. Коли людина весь час тупцює на одному місці через те, що не хоче виправлятися, це дуже втомливо для того, хто намагається їй допомогти.

Якщо в людину не ввійде добре занепокоєння, щоб вона могла почати рухатися й здійснювати духовну роботу, у неї не буде духовного успіху, вона буде як квадратне колесо, яке потрібно раз у раз штовхати. Штовхаєш — “бах”, стало. Знову штовхаєш, “брик”, стало. Хіба можна так їхати? Якщо попереду довгий шлях, хіба можна поштовхами його подолати? А духовний шлях довгий: не сто й не двісті метрів.

— Геронде, як збуджується добре занепокоєння?

— Припустимо, я читаю корисну книгу для душі й зупиняюся на тому місці, яке на мене справляє враження, — немов знайшов дорогоцінний камінь і хочу подивитися, що це за камінь, досліджую його. Застосовую до себе, потім запитую, чи правильно я його зрозумів і стараюся використати в житті. Потім запитую, чи правильно я використовую. Так поступово я вчуся йти правильним шляхом у духовному житті. Про авву Ісаака мені ніхто не розповідав, але якось продавець бакалійної крамниці загорнув мені оселедець в аркуш журналу “Святогорська бібліотека”. Коли я її розгортав, мій погляд упав на текст, надрукований на папері. Він був із святого Ісаака. Я взяв папір, висушив на сонці, прочитав і був вражений. За цим читанням я провів рік: читав і перечитував уривок і так полюбив святого Ісаака. Потім задався питанням, чи є його книга? Шукав і боявся знайти й взяти до рук цю книгу. А ви стільки всього читаєте, невже нічого з того, що читаєте, не справляє на вас враження? Записуйте те, що вас найбільше вразило. Якщо будете записувати й постійно про це думати, то не зможете легко забути й почнете виконувати.

Декому скажеш лише два-три слова, і очі в людей відразу починають блищати. Записують те, що чують на клаптику паперу, виконують і йдуть уперед. Хіба Соломон не сказав: “Дай мудрому пораду, і він стане ще мудріший”? А інші, хоча стільки всього почули й стільки отримали, нічого не роблять, тому що в них не ввійшло добре занепокоєння. Приходять і просто описують мені свій стан, не маючи доброго занепокоєння про подвиг. Дуже поверхневе ставлення. Я не розумію! Невже їм все зрозуміло в духовному житті? Зовсім нема питань?

Як тільки в людини виникає добре занепокоєння, вона починає стежити за тим, чого їй не вистачає, запитує, як це можна придбати й має духовну користь. Як можна дізнатися, якщо не запитувати? Якось я їхав разом з однією подружньою парою, з ними була маленька дитина. Малюк всю дорогу не давав батькові спокою, запитував то одне, то інше. “Тату, це що таке? Тату, а це чому?” “Відчепися, у тата вже голова від тебе болить”, — говорила йому мати. “Нехай запитує, — казав батько, — як він дізнається, якщо не буде запитувати?” Так само й у духовних питаннях.

Щоб вам краще зрозуміти, яке духовне ділання в того, хто має добре занепокоєння, я мушу вам розповісти, що за питання займають тут одну із сестер. Дивлюся на неї й радуюся. Щоб відповісти навіть на одне з питань, що вона мені задає від доброго занепокоєння, а не заради простої цікавості, потрібно списати цілий зошит. У неї велике добре занепокоєння, вона багато чого вловлює, подвизається ревно, тому й дістає велику благодать. Коли людина намагається зрозуміти, які в неї недоліки інамагається виправитися, смиряється, то приходить Благодать Божа, і з цього моменту вона йде вже впевнено.

Добре занепокоєння не припиняється ніколи

— Геронде, я тривожуся, що не подвизаюсь як слід.

— Відчуваєш страх?

— Ні, але чому в мене це занепокоєння?

— Дорога моя, є спокійне занепокоєння й неспокійна тиша. Добре занепокоєння в нас має бути завжди, лиш би не було страху. Якщо людина правильно подвизається, вона ніколи не буває задоволена собою, у ній завжди є деяке занепокоєння, викликане її любочесними стараннями.

— Геронде, чи настає коли-небудь такий момент, коли людині, котра подвизається, уже не потрібно доброго занепокоєння?

— Ні, тому що добре занепокоєння не припиняється ніколи в цьому житті. “Біжіть так, щоб осягнути нагороду” (тобто “біжіть, щоб отримати”), — говорить апостол Павло. Людина біжить, скільки живе, щоб знайти Христа, і ніколи не зупиняється. Біжить і відчуває не втому, а радість.

Щоб стало зрозумілим, наведу один приклад: хороший гончак, зачувши зайця, не стоїть біля мисливця, а зривається з місця, біжить і шукає зайця. Біжить, потім ненадовго зупиняється, принюхується, знову біжить. Він не може стояти на місці. Його розум зайнятий тим, як знайти зайця. Він не видивляється по боках. Для нього більше радості в бігу, ніж у стоянні на місці. Життя для нього в бігу й пошуку.

Ось таке трезвіння нам потрібно мати. Розум наш має постійно прагнути до Христа, тому що Він — наша мета. А ми, хоча взяли слід, хоча знаємо дорогу, знаємо куди йти, щоб зустріти Христа, часто стоїмо на місці, не рухаємося вперед. Якби ми не знали дороги, то наше стояння на місці мало б виправдання.

Пам’ятаю, у мого батька в Коніці були дві добре навчені хортиці. Якось псалмоспівець храму святого Арсенія Продромос Корциноглу попросив у нього щеня тієї ж породи для охорони стада, щоб пес гавкав, коли наближається вовк. Батько дав йому одне щеня. Сусід у Корциноглу був запеклим мисливцем, але його собака прихворів, і він дуже журився, що залишався без полювання. Продромос довідався про це й говорить йому: “Не переживай, я дам тобі свого собаку, він тієї ж породи, що й у Езнепідіса”. Сусід зрадів, взяв собаку й пішов на полювання. Прийшов він у ліс, махнув рукою, як зазвичай роблять мисливці, подаючи собаці команду шукати, а пес, замість того щоб бігти, став вертітися довкола нього, лизати ноги й тикатися в долоні, шукаючи хліба! Бачите, собака був хороший, породистий, але не налаштований на зайця, тому й вертівся увесь час навколо мисливця.

Але ви, я думаю, знайшли слід, будете постійно бігти, шукаючи Христа, щоб серце наповнилося Ним настільки, що не вміщало б більше і ви стали б просити: “Боже мій, вистачить, я більше не можу”.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2