foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ПРИСТРАСТІ

“Боротьба з пристрастями — це постійне солодке мучеництво

за дотримання заповідей заради любові до Христа”

ГЛАВА 1

Боротьба з пристрастями

— Геронде, що просив Давид, коли говорив: «Духом владичним зміцни мене»?

— Давид просив у Бога дару керівництва, тому що він управляв людьми. Але «дух владичний» потрібен кожній людині, щоб вона управляла собою сама і нею не повелівали пристрасті.

— Геронде, що таке пристрасті?

Я думаю, що пристрасті — це сили душі. Бог дає людині не пороки, а силу. Але якщо ми не використовуємо цю силу на благо, то приходить тангалашка, починає сам їх направляти, і наші сили стають пристрастями, а потім ми ремствуємо йнарікаємо на Бога. Але якщо ми будемо правильно користуватися цими силами, спрямовувати їх проти зла, то вони допоможуть нам у нашому духовному подвигу. Наприклад, гнів. Якщо він є в людині — це значить, що в душі є мужність, а вона корисна в духовному житті. У кого нема гніву — у того нема й мужності, тому нелегко впоратися зі собою. Людина гнівлива, коли використовує силу, якою володіє, для духовної користі, схожа на дорогу машину, що їде по добрій дорозі, — вмикаєш швидкість, і ніхто тебе не може наздогнати. А якщо вона цією силою користується неправильно й не контролює себе, то вона схожа на машину, що на величезній швидкості мчить по розбитій дорозі й раз у раз потрапляє в ями.

Людина має знати сили, які в неї є, і направляти їх на благо. Так, за допомогою Божою, вона прийде до доброго духовного налаштування. Свій егоїзм, наприклад, нехай вона направляє проти диявола і не здається, коли той її спокушає. Схильність до порожньої балаканини хай освячує, вправляючись у молитві. Хіба не краще спілкуватися з Христом і освячуватися, аніж базікати і грішити? Залежно від того, як людина буде використовувати сили своєї душі, вона буде ставати або кращою, або гіршою.

Не треба виправдовувати свої пристрасті

— Геронде, дехто вважає, що в нього нема необхідних передумов для духовного життя, й каже: «Нема що взяти в того, хто не має».

— Ще гірше, коли люди говорять, що отримали пристрасті у спадок і тим себе виправдовують.

— А якщо, Геронде, це дійсно так?

— Послухай, що я тобі скажу. У кожної людини від народження є певні задатки, добрі й погані. І людина має потрудитися, щоб позбутися недоліків і розвинути те добре, що в ній є, щоб стати образом Божим.

Погані задатки — це не перешкода для духовного вдосконалювання, тому що якщо людина подвизається, хоча трохи, але з ревністю й бажанням, то це означає, що вона перебуває в царині дії духовних законів, в царині чуда, і тоді всі її спадкові недоліки згладжує Благодать Божа.

Бог особливо любить і допомагає тій душі, котра, маючи від народження не дуже хороші задатки, ревно подвизається в духовному житті й прагне на Небо, намагаючись відірватися від землі й здійнятися вгору на своїх немічних крилах, ослаблених поганою спадковістю. Я знаю багатьох людей, котрі, доклавши певних зусиль, отримали велику допомогу від Бога й звільнилися від того, що їх обтяжувало. Для Бога такі люди справжні герої. Бо що прихиляє до нас Бога? Праця, якої ми докладаємо, щоб перемогти ветху людину.

— Геронде, а Хрещення не позбавляє нас поганої спадкової схильності?

— Під час Хрещення людина перевтілюється у Христа, звільняється від первородного гріха, на неї сходить Божественна Благодать, але погана спадковість залишається. Невже Бог не може звільнити нас від неї святим Хрещенням? Може, але залишає спадковість людині, щоб вона подвизалася, щоб перемогла і удостоїлася переможного вінця.

— Геронде, я, коли віддаюся якійсь пристрасті, кажу собі: «Такою вже я народилася».

— Цього ще не вистачало. Може, скажеш, що всіма пороками тебе наділили батьки, що пороки твоїх предків у тобі проявилися, а всі таланти й чесноти відійшли до інших? Може, і на Бога будемо нарікати? Якщо людина стверджує: «Такий у мене характер, такою вже я народилася з поганими нахилами, у таких умовах виросла, виходить, виправитися не можу», — вона ніби говорить: «Винні в цьому не тільки мої батько й мати, але й Бог». Знаєте, як важко мені чути такі слова? Адже людина не тільки хулить своїх батьків, але й Бога. Коли вона починає так думати, Благодать Божа перестає діяти.

— Геронде, дехто вважає, що коли недолік сидить у самій сутності людини, то його неможливо виправити.

— Дивися, що відбувається: декому вигідно так говорити, тому що цим він себе виправдовує і навіть спроби не робить позбутися недоліку, що у ньому сидить. «Мені, — каже така людина, — Бог не дав здібностей! Я в чому винен? Навіщо з мене вимагають те, що вище моїх сил?» Ось тобі й лазівка. Людина виправдовує себе, заспокоює свій помисел і живе, як їй зручно. Якщо ми почнемо говорити: «Це — спадкове, те — властивість характеру», — як тоді будемо виправлятися? Таке ставлення позбавляє нас духовної мужності.

— Так, Геронде, але...

— Знову “але”? Ну що ти за людина така? В’юнка, як вугор. Увесь час вигадуєш якісь виправдання.

— Я ж не навмисно.

— Не кажу, що навмисно. Але якщо Бог дав тобі такий розум, що миттєво все схоплюєш, тоді чому не можеш зрозуміти, що виправдовування — це дуже погано! У такій невеликій голівці так багато розуму, і не розумієш!

Я помітив, що деякі розумні люди захищають неправильне, тому що так їм зручніше, так вони виправдовують свої пристрасті. Інші, навпаки, не виправдовують себе, але мають невикорінений помисел, що є в їхньому характері щось, чого вони не можуть виправити, ось і впадають у відчай. А диявол, він що робить? Одним перешкодою до духовного вдосконалювання ставить самовиправдання, інших приводить до розпачу їхньою підвищеною чутливістю.

Щоб позбутися пристрасті, людина має не виправдовувати себе, а смирятися. Якщо вона каже, наприклад: «Мені не дано любити, а іншому дано» і не намагається здобувати любов, то як може вона духовно досягти успіху? Без боротьби нема успіху. Хіба ви не читали у святих отців, які спочатку в деяких подвижників були пороки й на який щабель духовної досконалості вони потім зійшли? Перевершили багатьох дуже доброчесних. Наприклад, авва Мойсей Мурін, яким був злочинцем і ким став потім! Ось що Благодать Божа робить!

На мою думку, людина, що має погану спадковість, коли бореться заради набуття чеснот, то отримує більшу винагороду, ніж та, яка успадкувала чесноти від своїх батьків і не проливала піт, щоб їх набути. Бо один прийшов уже на все готове, у той час як іншому довелося багато потрудитися, щоб виправитися. Адже, подивися, люди більше поважають тих, хто, успадкувавши від своїх батьків борги, не покладаючи рук трудився і зміг не тільки розплатитися з боргами, але й зібрати власне майно, ніж тих, хто отримав од батьків у спадщину багатство і зберіг його.

Бачення пристрастей

— Геронде, мене мучать пристрасті.

— Відчуваєш, що в тобі живуть пристрасті?

— Іноді відчуваю.

— Це добре. Коли людина розуміє, що її поборюють пристрасті, вона смиряється. А де смиренність — туди приходить Благодать Божа. — Але мене все-таки засмучує, що я увесь час допускаюся помилок.

— Радуйся, що допускаєш огріхи, — вони тебе смиряють, бо в тобі є гордість. “Боже мій, — говори, — ось я яка. Допоможи мені. Якщо Ти мені не допоможеш, я нічого не зможу зробити”. Не впадай у відчай. Коли ми допускаємося помилок, відкривається наша справжня внутрішня людина, ми пізнаємо себе й намагаємося виправитися. Це показує нам правильний шлях і звільняє від ілюзій. Я радуюся, коли проявляється якась моя слабкість, коли назовні виступають пристрасті. Якби пристрасті не проявлялися, я б думав, що досяг святості, у той час як насінини пристрастей таємно жили б у моєму серці. Так і ти, коли розгніваєшся й станеш засуджувати, зрозуміло, що засмутишся, але ж і для радості є привід — проявилася твоя слабкість, отож, ти будеш боротися, щоб її позбутися.

— Геронде, коли пристрасть якийсь час не проявляє себе, це означає, що її більше нема?

— Якщо в тобі живе пристрасть, у певний момент вона проявиться. Тому, якщо знаєш, що в тобі є пристрасть, будь уважною. Наприклад, знаючи, що десь поруч із твоєю келією живе змія, ти, виходячи за двері, щоразу будеш дивитися, щоб вона не виповзла й не вкусила тебе. Не страшно, коли ти знаєш, що десь поблизу змія, і чекаєш моменту, щоб убити її, коли вона виповзе, страшно, якщо йдеш безтурботно й нічого не підозрюєш, а вона раптом кинеться на тебе і вжалить. Цим я хочу сказати, що коли людина не стежить за собою й не знає своїх пристрастей, то це небезпечний стан. Але, коли вона знає, які в неї є пристрасті й бореться з ними, тоді Христос допомагає викорінити їх.

— Геронде, може, я маю просто подвизатися й не переживати за те, прийшло виправлення чи ні? Напевно, моє виправлення залежить не від мене, а від Бога?

— Так, подвизайся й усе віддай на волю Бога, але й себе розглядай, щоб зрозуміти, де ти перебуваєш і що з тобою відбувається. Лікар найперше намагається знайти причину високої температури у хворого, а потім вже визначає, які йому дати ліки, щоб збити температуру. З того моменту, коли людина починає бачити свої недоліки, у неї повинно з’явитися добре занепокоєння, що підштовхує її до боротьби за виправлення. Я дивлюся на себе й бачу, що маю такі-то недоліки. Подвизаюсь і аналізую свій стан: «До вчорашнього дня в мене були такі-то недоліки, якогось я позбувся, на якому етапі боротьби я перебуваю?» Потім звертаюся до Бога: «Боже мій, я роблю, що можу, допоможи мені виправитися, тому що сам я не можу».

— Геронде, чи може людина не бачити своїх пристрастей?

— Якщо людина вразлива, то Бог не дозволяє їй відразу пізнати свої пристрасті, тому що чутливу людину спокушає і намагається довести до відчаю диявол. “У тебе така-то пристрасть?” — говорить їй диявол. — Навіщо зробив те-то й те-то? Ти не спасешся”. Так людина може дійти й до психіатричної лікарні.

Гордість — опора пристрастей

— Коли людина подвизається багато років і не відчуває ніякого прогресу, що це означає?

— Якщо ми не бачимо позитивних зрушень у подвигу — значить у нас нема трезвіння або Бог не допускає нам іти далі, щоб ми не загордилися й не нашкодили собі.

— Геронде, мені здається, що я з кожним днем стаю усе гіршою й гіршою, що ж зі мною буде?

— У духовному житті є три етапи. На першому етапі Бог дає людині цукерки й шоколад, тому що бачить слабкість душі і її потребу в розраді. На другому — потроху віднімає Свою благодать у виховних цілях, щоб людина усвідомила, що без Божої допомоги вона не може зробити навіть найменшого. Так у людині народжується смиренність, і вона відчуває необхідність у всьому вдаватися до Бога. Третій етап — це постійний рівний хороший духовний стан. Ти перебуваєш між другим і третім етапами: трохи проходиш уперед, потім забуваєш про свою неміч, Христос віднімає благодать, ти залишаєшся ні із чим, знову починаєш відчувати свою неміч і приходиш до себе. Якби ти мені сказала, що чим далі просуваєшся, тим кращою стаєш, то це б мене налякало — значить тобою оволодіває гординя. Але тепер, коли ти кажеш, що сама собі здаєшся усе гіршою й гіршою, то я радуюся, тому що бачу, що в тебе все добре. Не бійся: чим далі людина просувається вперед, тим чіткіше бачить свої недоліки й недосконалість, а це — прогрес.

– Геронде, може так бути, що Бог мене не чує, коли я прошу Його визволити мене від пристрасті?

— Що наш Бог — Ваал? Бог чує нас і допомагає нам. Може, ти не відчуваєш Його допомоги? Але тоді винен у цьому не Бог, а ти сама, тому що своєю гордістю проганяєш Його допомогу.

Якщо нема небезпеки, що Його допомога стане приводом до звеличування, то неможливо, щоб Бог не допоміг. Благий Бог хоче, щоб ми позбулися пристрастей, але якщо в нас є гордість або схильність до гордості, то Він не буде допомагати, щоб ми не подумали, що перемогли їх своєю силою.

Тому, коли ми від усього серця просимо Бога допомогти нам позбутися якоїсь пристрасті й не отримуємо допомоги, тоді відразу маємо зрозуміти, що за нашою пристрастю стоїть інша, більша пристрасть — гординя. Оскільки ми не бачимо гордині, то Бог допускає залишатися тій пристрасті, що бачимо, наприклад обжерливості, марнослів’ю, гніву й т.д., для нашої смиренності. Коли ми через часті падіння зненавидимо свої пристрасті, пізнаємо свою неміч і упокоримося, тоді отримаємо допомогу від Бога й почнемо, сходинка за сходинкою, підніматися вверх по духовних сходах.

Пристрасті викорінюються легко, поки вони “молоді”

— Геронде, бачу, що в мене багато пристрастей.

— Так, пристрастей у тобі багато, але й вік у тебе молодий, і мужність є, щоб потрудитися й очистити свій сад від колючок і насадити лілії, гіацинти, троянди, а потім дивитися на все це й радуватися. Поки ти молода, пристрасті в тебе, немов молоді пагони, викорінюються легко. І бур’ян, і колючка, поки вони не виросли, легко висмикуються із землі, але коли наберуть сили й загрубіють, то насилу вириваються. І кропива, коли пускає перші листочки, м’яка на дотик, як і волошка. Можна її спокійно взяти до рук, тому що її пагони ще молоді. Тому постарайся викорінити в собі пристрасті, поки ти молода, якщо залишити їх рости далі, то потім душу поневолять різні похоті, і вже буде важко їх позбутися.

Люди, які в молодості не викорінюють своїх пристрастей, на старість дуже страждають, тому що їхні пристрасті старіють разом з ними й переходять у важковиліковну звичку. З віком людина починає любитисвої пристрасті, стає більш поблажливою до себе, воля слабшає, і боротися з пристрастями стає важче. У молодості людина енергійна і, якщо вона спрямує цю енергію на викорінення пристрастей, досягне успіху.

Як позбутися пристрастей

— Геронде, чому я постійно страждаю від обжерливості?

— Тому що тут у тебе слабке місце. Диявол нападає на заставу, яка слабша, інших — добре захищених — він не чіпає. “Якщо мені вдасться захопити цю заставу, — говорить він, — то потім одну за одною захоплю й інші”. Тому слабке місце потрібно добре зміцнювати.

— Бачачи свої пристрасті, я зовсім розгублююся.

— Не розгублюйся й не бійся. Сміливо одну за іншою перемагай свої пристрасті, починаючи із найголовнішої. Корисно спочатку особливо не роздумувати, а брати й винищувати найгрубіші, найбільш помітні. І коли почне засихати товсте коріння головних пристрастей, то разом з ним почнуть засихати й більш тонкі корінці. Отже, викорінюючи велику пристрасть, разом з нею ти викорінюєш й інші, менші.

— Чому, Геронде, хоча я постійно вирішую розпочати серйозну боротьбу з пристрастями, але так нічого й не роблю?

— Навіщо ти берешся за все одразу? Пристрасті, як і чесноти, становлять єдиний ланцюг. Одна пристрасть слідує за іншою, і одна чеснота з’єднана з іншою чеснотою, як вагони в потязі. Якщо ти станеш якийсь час боротися з одною пристрастю й плекати в душі протилежну цій пристрасті чесноту, то, зрештою, досягнеш успіху. І разом з переможеною пристрастю позбудешся й інших пристрастей, і в тобі розів’ються протилежні до них чесноти. Скажімо, ти заздриш. Якщо будеш боротися проти заздрості, плекати в собі любов, доброту, то, перемігши заздрість, одночасно звільнишся від гніву, осуду, злоби, суму.

— Геронде, а пристрасті чи погані звички краще відтинати відразу чи позбуватися їх поступово?

— Краще, якщо можеш, відітнути їх відразу — інакше вони будуть рости. Тут чекати не треба. Коли людина переходить струмок, особливо взимку, то намагається перебігти на інший берег якнайшвидше, щоб не змерзнути. Якщо перебіжить швидко, то змерзнути не встигне. Коні, коли їх прив’язують, одним різким рухом обривають вуздечку, так і при спокусі — обривати вуздечку треба різко.

— Геронде, авва Ісаак Сірін говорить: «Безпристрасність не в тому полягає, щоб не відчувати пристрастей, а в тому, щоб не приймати їх у себе». А чи можуть пристрасті збентежити безпристрасну людину?

— Можуть, але що б диявол їй не підкидав, все це згоряє в божественному вогні, який запалився в подвижнику. Диявол не припиняє спокушати людину, але, якщо людина не приймає ворожих навіювань, тоді серце її очищується, й у нього вселяється Христос. Його серце перетворюється на піч, на «купину неопалиму», і що б потім не потрапило в серце — все згоряє.

Краще героїчно загинути, ніж бути переможеним пристрастями

— Геронде, чи може сама тільки вдячність Богові надихнути нас на боротьбу з пристрастями?

— Самої вдячності Богові недостатньо, необхідне ще благе налаштування, визнання власної гріховності й старанний подвиг.

— Пам’ять смертна допомагає внутрішньому самовдосконаленню?

— Так, дуже допомагає. Якщо ми маємо смертну пам’ять з надією на Бога, то пізнаємо суєтність цього світу й дістанемо духовну допомогу. Тому потрібно пам’ятати про Суд Божий і не забувати, що ми маємо відповісти за свої нерозкаяні гріхи. «Що я роблю? Чому живу так недбало? Якщо я зараз помру, то що зі мною буде? Хіба я уклав договір зі смертю? Адже вмирають і великі, і малі». Якщо я буду думати про те, що Бог незабаром може призвати мене до Себе, то грішити не буду.

Щоб пристрасті вмерли, ми маємо думати про смерть, про майбутній Суд і показати прихильність до Христа, Котрий багато постраждав, щоб нас викупити. Боротьба з пристрастями — це постійне солодке мучеництво за дотримання заповідей заради любові Христової. Краще героїчно загинути, ніж бути переможеним пристрастями й образити Христа.

— Геронде, мені важко боротися.

— Скалку й то боляче з пальця витягати, а висмикувати зі себе пристрасть набагато болючіше! Знай ще, що коли людина намагається відітнути яку-небудь пристрасть, то спокуса ставить на шляху її перешкоди, і людина страждає, як страждає біснуватий, коли його вичитують, тому що в цей момент іде боротьба з дияволом. Але потім біснуватий звільняється.

Самоочищення не відбувається автоматично, без зусиль, натисканням кнопки. Пристрасті відтинаються не відразу, як стовбур дерева не перепилюється одним рухом. Пилою працюють довго, поки не пропиляють весь стовбур наскрізь. Але й на цьому робота не закінчується. Щоб колода стала меблями, скільки потрібно праці! Спочатку потрібно колоду розпиляти на дошки, потім їх буде довго обробляти майстер, роблячи з них потрібні меблі.

— А якщо я не розумію, що ця праця необхідна?

— Тоді залишишся пнем і тебе кинуть у вогонь.

Потрібно саджати, щоб Бог виростив

— Геронде, щодня я кажу: «Із завтрашнього дня почну молитися й виправлятися», але все залишається як і раніше.

— Став наперед Бога і говори так: «Силою Божою я намагатимуся виправитися», тоді Бог допоможе. Те, що ти хочеш виправитися, означає, що приймаєш допомогу. Просиш у Бога допомоги — і Він споглядає на тебе. Робиш те мале, що можеш зробити, і так ідеш уперед. Хто з людей, бачачи, як маленька дитина своїми ручками намагається зрушити з місця великий камінь, не підбіжить до неї, щоб допомогти? Так і Бог, бачачи твоє невелике зусилля, допоможе тобі перемогти.

Деякі люди, хоча самі не докладають ніяких зусиль до виправлення, говорять: «Христе мій, у мені є такі-то пристрасті. Ти можеш мене від них визволити. Визволь мене від них!» Як тут Бог зможе допомогти? Щоб Бог допоміг, потрібно, щоб сама людина постаралася. Є деякі речі, які повинна зробити сама людина, щоб потім Бог надав Свою допомогу. Не буває так, щоб людинаотримала допомогу, якщо вона сама не бажає собі допомогти.

Іноді ми намагаємося здобувати благодать і дари Божі якимось магічним способом. Думаємо, що без боротьби придбаємо якусь чесноту й навіть станемо святими. Але, щоб Бог щось дав, ми повинні і самі сумлінно попрацювати. Як Бог нам може щось дати без нашої праці? У тропарі що сказано? «Пустелі безплідні обробив Ти». Бог дає дощ, пом’якшує землю, але ми повинні “обробляти” своє поле. Земля готова, але потрібно пустити леміш по полю і його засіяти. І тоді що посіємо — те й пожнемо. Якщо не орати, то як сіяти? А якщо не посіємо, то що будемо жати?

Тому не треба запитувати, що Бог може зробити, але треба себе запитувати, що я можу зробити. У банку в Христа відсотки дуже високі. Але якщо ми не маємо рахунку в цьому банку, то як нам отримати відтіля гроші?

ПЕРША ЧАСТИНА

СЕБЕЛЮБНІСТЬ – МАТІР ПРИСТРАСТЕЙ

«У кому є себелюбність, той не має спокою, у такої людини

нема душевного миру, тому що вона внутрішньо несвобідна»

ГЛАВА ПЕРША

Себелюбність і її наслідки

Себелюбність — причина всіх пристрастей

— Геронде, що таке себелюбність?

— Себелюбність — це виконання примх своєї ветхої людини, тобто любов до своєї ветхої людини. І обжерливість, і егоїзм, і впертість, і заздрість своїм походженням завдячують себелюбності. Один через себелюбність шукає для себе зручностей і комфорту й не рахується ні з ким. Інший зі схоластичною точністю піклується про їжу й про сон, тільки б чогось не сталося з його дорогоцінним здоров’ям. Третій вимагає, щоб з ним рахувалися, його цінили. Варто його злегка в чомусь ущемити, зробити не так, як він хоче, відразу зривається: «Чому зі мною не рахуються? Я їм покажу». Так, страшна річ себелюбність!

— Геронде, як може людина говорити: «Та ж за Тебе нас убивають повсякчасно»?

— Може так говорити, якщо приносить у жертву заради іншого свої побажання. Будь-яке побажання несе на собі відбиток людського “я”, себелюбності. Якщо людина не розважає над тим, чи подобається іншим те, що подобається їй самій, і починає вимагати: “Хочу того, хочу цього” або “чому ти це для мене не зробив, чому ти мені того не дав?” — така людина зрештою підпадає під владу диявола.

– Деякі люди не можуть заспокоїтися, коли щось відбувається не за їхнім бажанням.

— Та як же вони заспокояться, коли в їхньому побажанні сидить їхнє “я”? Якщо в бажанні людини сидить її “я”, то як там може бути Христос? Але коли нема “я”, а є єдине, головне, тобто Христос, — значить є все. А коли Христа нема — значить нема нічого. Коли людина відкине від себе своє “я”, тоді Бог дає їй все чудесним способом.

— Геронде, коли Ви говорите нам, що потрібно відкинути своє “я”, я відчуваю страх — а раптом не витримаю.

— Ох, яка біда! Це однаково що сказати: «Якщо я відкину свої пристрасті, що в мене залишиться?» Бо коли я кажу, що треба відкинути себе, то маю на увазі відкинути свої пристрасті, позбутися своєї ветхої людини. Для людини дорослої, котра розуміє що до чого, якось несерйозно говорити: «Не можу відмовитися від свого «я». Якби тобі говорили: «Візьми лом і розбий цю стіну», а ти крім пензлика ніколи нічого в руках не тримала, то могла б сказати: “Не можу”. Але ж для того, щоб позбутися ветхої людини, потрібна не фізична сила — потрібне смирення.

Їж несмачне й насолоджуйся Христом

Себелюбність — це і бажання їсти і відпочивати більше, ніж необхідно. По-хорошому, тілу треба давати тільки те, чого воно потребує. Одна справа бажання й інша — потреба. Одне — бажання насолод для тіла, й інше — потреба в необхідному. Припустимо, переді мною стоять два блюда, у кожному їжа однакова за кількістю вітамінів, але в одному вона смачніша, ніж в іншому. Якщо віддам перевагу більш смачній їжі — це й буде себелюбність. Але якщо віддам перевагу їжі смачнішій, щоб викликати в собі апетит, тому що через хворобу страждаю на відсутність апетиту, то в цьому буде розважання.

Тіло, цей “злий митар”, як говорить авва Макарій, може вимагати більше, ніж йому потрібно, залежно від того, до чого звик організм. Якщо в людини шлунок невеликий, то їй і постити легше, а якщо ні, то вона стає рабом свого шлунка, тому що шлунок потрібно чимось заповнювати. Взяти, приміром, людину огрядну: у неї в животі цілий склад, їй, щонайменше, половину телятка треба з’їсти, щоб наїстися, а потім ще й випити відра зо два води!

— А раніше, Геронде, люди були фізично міцніші чи вони більше себе примушували?

— Звичайно, і фізично були трохи міцніші, але й примушували себе більше. Старець Хаджі-Георгій своїм ченцям щодня давав трохи меду й горіхів. Але ж всі вони були молодими, років по п’ятнадцять, період активного росту, але духовно були дорослими! Сьогодні люди дотримуються мирської логіки: «Не треба діткам постити, щоб не захворіли, всього в них має бути вдосталь, потрібно оберігати їх від труднощів». Так і живуть, бідолахи, вимагаючи увесь час котлет, але від цього не мають жодної користі.

Коли людина радіє, що не їсть задля любові Христової, тоді вона по-справжньому живиться. Якщо вона заради любові Христової віддає перевагу несмачному над смачним, тоді через несмачне насолоджується Христом.

Любов до себе знищує любов до ближнього

— Геронде, сьогодні якийсь дідусь насилу піднімався сходами у храм, і ніхто йому не допоміг, хоча багато людей проходили повз нього.

— І “священик... побачивши його, пройшов мимо... і левіт... глянувши, пройшов мимо”. Мають рацію вони... Не знають... ніколи не чули Євангеліє про доброго самарянина! Що сказати? Себе самих любимо, а інших ні. Любов до себе знищує любов до ближнього, тому так і поводимося. Але той, хто любить себе, живе не за духом Євангелія. Якби Христос думав про Себе, то сидів би на Небі, не приходив би на землю, не страждав, не дав би Себе розіпнути заради нашого спасіння.

Сьогодні майже в усіх людях є себелюбність, але нема духу жертовності. Сьогодні панує дух: “Аби тільки мені не було погано”. Знаєте, як важко дивитися на оточуючих! Нещодавно в лікарні я був свідком такої ситуації: треба було підняти лежачого хворого, щоб перенести до іншої палати; медбрат не зрушив з місця, хоча це була його робота. “Не можу: у мене болить поперек”, — сказав він байдуже! Так, бачиш, людина нелюдяна! А вагітна медсестра разом з іншою взяли й перенесли його. Про себе вони не думали. А та й зовсім забула про те, що вона вагітна, і кинулася рятувати! Знаєте, як я радію, дивлячись на людину, котра, сама перебуваючи в скруті, жертвує собою заради інших! Дуже радію! Серце радіє. Відчуваю спорідненість з такою людиною, тому що вона близька до Бога.

Інші нехай пропадуть пропадом!

— Геронде, сьогодні багато людей очікували на Вас, а якийсь молодик не став чекати й увійшов без черги.

– Так, увійшов і сказав: “Мені потрібно тебе побачити. Я був на Афоні, не знайшов тебе там і приїхав сюди”. “Добре, — кажу йому. — Ти не бачиш, що інші люди чекають? Може, тепер усіх кинути й займатися тобою?” “Так, отче”, — говорить. Уявляєш? Люди стоять на сходах, яблуку ніде впасти, — хворі, жінки з малими дітьми... а цей наполягає на своєму. І було б якесь серйозне питання, а то нісенітницю якусь молов. Головний він, інші хай пропадуть пропадом!

Буває, приходять люди й кажуть: “Сьогодні, отче, молися тільки за мене й ні за кого іншого”. От які претензії! Бо це однаково що говорити: “Цим поїздом поїду тільки я, щоб нікого іншого у вагонах не було”. Але ж поїзд все одно їде, чому б і іншим ним не поїхати?

— Геронде, як зрозуміти слова Христа: “Хто хоче спасти своє життя, той його занапастить”?

— Мається на увазі, щоб людина “занапастила” своє життя в доброму значенні. Щоб вона не рахувалася зі своїм життям, а жертвувала ним заради інших. “Ніхто хай не шукає для себе користі — лише для іншого”, — говорить апостол Павло. У цьому вся основа духовного життя: забувати себе, у хорошому значенні, і звертатися до іншого, брати участь у його болях і труднощах. Треба не шукати способу уникнути труднощів, але знаходити можливість допомогти іншій людині, порадувати її.

— Геронде, а як зрозуміти, що потребує інша людина, щоб для неї це зробити?

— Постав себе на місце іншого, тоді зрозумієш, що йому потрібно. Якщо будеш сидіти у своїй шкаралупі, то не зможеш зрозуміти, що потрібно іншій людині.

У наш час більшість думає про те, як сісти на місце іншого, а не як поставити себе на його місце. Я іноді спостерігаю, як дехто підходить до причастя, обганяючи інших. Кожен з них думає: “У мене справи, я поспішаю” — і не думає: “А чи гідний я причаститися?” або “може, інша людина більше за мене поспішає?” Нічого подібного! Причащаються й спокійно йдуть. Але ж навіть якщо тобі не вистачить Причастя, то ти повинен радуватися, що воно дісталося іншому, а не тобі. А якщо у священика тільки одна частка, одна перлина, і знайдеться хвора людина, яка перебуває при смерті, і їй потрібне Причастя, то ти маєш радіти, що не ти причастишся, а вона. Ось чого хоче від нас Христос. Ось так Христос і входить у серце, наповнюючи людину радістю.

Мука самозаспокоєння

— Геронде, у мене непорозуміння з однією сестрою.

— Знаєш у чому справа? Багато людей бачать, у чому інші їх обмежують, і не бачать того, у чому вони обмежують інших. У них вимоги тільки до інших, не до себе. Але логіка духовного життя в тому, щоб звертати увагу на те, у чому ти обмежуєш інших, а не на те, у чому обмежують тебе, прагнути до того, що потрібно іншому, а не до того, що потрібно тобі. Хіба ми прийшли в це життя відпочивати чи для вигод і комфорту? У цей світ ми прийшли не для того, щоб весело провести час, а щоб очистити себе й приготуватися до життя іншого.

Якщо ми думаємо тільки про себе й робимо тільки те, що нам хочеться, то потім починаємо хотіти, щоб і інші думали про нас, служили нам, допомагали... тобто, щоб завжди було добре нам. “Мені так хочеться”, — говорить один, “А мені по-іншому”, — говорить другий. Кожен прагне до того, що подобається йому, але спокою не знаходить, тому що справжній спокій приходить тоді, коли людина думає не про себе, а про інших.

Під час окупації у 1941 році ми, рятуючись від німців, які розоряли села, палили й убивали, пішли з Коніци в гори. У той день, коли німці ввійшли в Коніцу, двоє моїх братів зранку зійшли з гори на рівнину прополювати кукурудзу на городі. Почувши, що прийшли німці, я кинувся до матері: “Мамо, я побіжу вниз, попереджу братів”. Вона мене не пускала, тому що всі їй говорили: “Ті однаково пропали, хоч цього не пускай, а то і його втратиш”. “Як би не так”, — подумав я. Начепив солдатські черевики й побіг униз на город. Похапцем я не встиг добре зав’язати черевики, і, коли біг через поле, яке недавно полили, вони поспадали мені з ніг і застрягли в болоті. Я їх покинув і побіг босоніж уздовж ріки, а там повно будяків. Близько години влітку по жарі я біг по колючій траві й не відчував ніякого болю. Прибігаю на город до братів, кричу: “Німці прийшли, треба ховатися”. І тут ми бачимо озброєних німецьких солдатів, що йшли до нас. “Продовжуйте працювати, — кажу я братам, — а я зроблю вигляд, що прополюю й проріджую кукурудзу”. Німці пройшли повз нас і навіть нічого не сказали. Тільки потім я помітив, що мої ноги всі в ранах від колючок, а до того моменту я навіть нічого не відчував. У тому бігу була радість! Радість самопожертви. Хіба міг я кинути своїх братів? А якби з ними щось сталося? Та мене б потім мучила совість. Навіть якби в мене совісті не було, однаково я б потім зазнавав муки самозаспокоєння.

Себелюбність відбирає в нас мир і радість

— Геронде, чому в мені нема мирного духу постійно?

— Ти не звільнилася від свого “я”, ти ще в’язень своєї ветхої людини. Постарайся умертвити своє “я”, інакше воно знищить тебе. У кому живе себелюбність, той не може мати спокою, душевного миру, тому що він внутрішньо невільний. Така людина все робить, як черепаха, і рухається, як черепаха. Черепаха може вільно висунути голову? Більшу частину часу вона сидить у своєму панцирі.

— Теоретично мені здається, що я працюю над собою, але на практиці...

— На практиці важко. Ось тут саме й утискується наша ветха людина. Але якщо ми не будемо з ретельністю й розважанням утискати нашу ветху людину, то вона змарнує все наше духовне життя.

— Геронде, а як виглядає пекло?

— Розповім тобі одну історію, котру я колись чув. Якось одна проста людина попросила Бога показати їй Рай і пекло. І от одного разу вночі уві сні ця людина почула голос: “Ходімо, я покажу тобі пекло”. Тоді вона опинилася в кімнаті. Посередині стояв стіл, за яким сиділо багато людей. На столі була каструля, повна їжі. Але люди були голодними: вони черпали довгими ложками з каструлі, але не могли піднести ложки до рота. Тому одні з них гарчали, інші кричали, ще інші плакали... Потім вона почула той самий голос: “Підемо, тепер я покажу тобі Рай”. Тоді ця людина опинилася в іншій кімнаті, де стояв такий же стіл з каструлею, і також довкола нього сиділи люди з довгими ложками. Однак всі були ситі й веселі, тому що кожен з них, черпаючи з каструлі їжу, годував своєю ложкою іншого. Тепер ти розумієш, як можеш ще в цьому житті відчути Рай?

Той, хто творить добро, радується, бо втішається Божественною втіхою. А той, хто коїть зло, страждає, і земний рай перетворює на земне пекло. Якщо в тобі є любов, доброта — ти ангел, і куди б не пішов, де б не перебував, разом зі собою несеш Рай. А якщо в тобі живуть пристрасті, злість — значить, у тобі перебуває диявол, і куди б ти не пішов і де б не перебував, разом зі собою несеш пекло. Уже в цьому житті ми починаємо відчувати Рай або пекло.

ГЛАВА ДРУГА

Свобода від рабства себелюбності

Мета подвигу: позбутися своєї ветхої людини

— Геронде, як мені перебороти себелюбність? Мої фізичні сили обмежені, і мені складно у всьому мати самовідречення й діяти із самопожертвою.

— “Жертва Богові — дух сокрушенний: серцем сокрушенним й смиренним Бог не погордує”. Не можна перебороти себелюбність, тільки піднімаючи за іншого його важкий мішок — цього Бог від тебе не вимагає, тому що не маєш ти достатніх фізичних сил. Але себелюбність можна перебороти смиренністю, терплячи образи й несправедливість. А коли ще додати до цього трохи фізичної праці, заради любові й милосердя, знаєш, яка допомога від Бога приходить?

— Геронде, який зв’язок між фізичною працею, подвигом і відсіканням пристрастей?

— Фізична праця підкоряє тіло духові. І піст, і чування, і будь-який інший подвиг, чинений заради любові до Христа, коли він супроводжується боротьбою з душевними пристрастями, корисний. Тому, якщо людина не викорінює душевних пристрастей: гордості, заздрості, гніву, — а тільки бездумно мучить тіло, то вона лише підживлює свої пристрасті гордістю. Душевні пристрасті завдають нам більше шкоди, ніж повнота тіла: огрядність тіла — це пухлина доброякісна, а душевні пристрасті — це злоякісна пухлина. Я не кажу, що тілесний подвиг не потрібний, просто хочу, щоб люди усвідомили суть подвигу, що полягає в тому, щоб позбутися своєї ветхої людини.

— Геронде, як потрібно подвизатися в стриманості?

— Подвизатися потрібно в такий спосіб: треба давати своєму організму те, що йому необхідне — сон, їжу й т.д. Далі завдання людини відітнути свої душевні пристрасті: похіть, егоїзм, заздрість і т.д. А потім уже переходити до помірності в їжі, у сні. У такому випадку тілесний подвиг буде виправданий.

— Геронде, як людина може зрозуміти, де межа її можливостей і де себелюбність?

— Людина має спостерігати за собою й випробовувати себе. Методом проб вона зможе оцінити й зрозуміти свої можливості. Недосвідчений продавець зважує то менше, то більше, але згодом уже знає, чого й скільки треба класти. У кожному разі, поки людина молода, вона може суворіше подвизатися. Чим старшою вона стає, тим менше в неї сили, і вона вже не може себе занадто навантажувати. Якщо перестарається, то може й здоров’ю нашкодити. Тому час від часу потрібно проводити ревізію своїх фізичних можливостей і пристосовуватися до свого нового стану.

— Іноді, коли я відчуваю, що сили мої виснажені, мене охоплює страх, і я нічого не можу робити. Може, це від себелюбності?

— Коли ти відчуваєш виснаження сили, то подивися, від чого це стається: чи не від хвороби це. Якщо не від хвороби, тоді, може, від недостатнього сну — і потрібно більше їсти чи відпочивати. Якщо не те й не інше — то це спокуси. Піднімайся, берися за роботу й переможеш спокусу.

— Геронде, чи потрібно надмірно старатися на роботі? Може, жаліючи себе, я відганяю Благодать Божу?

— Ні, дурненька! Потрібно спостерігати за собою й зупинятися, перш ніж настане момент, коли в тебе вже не буде сили.

— Але мені здається, що я ще ніколи у своєму житті не виконала сказане святими отцями: “Віддай кров і прийми Дух”.

— Яку кров ти можеш дати? Тобі самій потрібна кров... Всю увагу зверни на душевні пристрасті.

Не треба занадто піклуватися про комфорт

– Геронде, коли я кажу, що можу працювати стільки-то і що це межа моїх можливостей, то говорю це через себелюбність?

– Чим довше людина сидить без роботи, тим більше розслабляється, а чим більше працює, тим сильнішою стає. А крім того, роботою вона відганяє від себе печаль, ще й допомагає собі духовно.

Мета — щоб людина більше раділа від незручностей і труднощів, ніж від комфорту. Знали б ви, як живуть на Афоні деякі старці і якої радості при цьому зазнають! Знаєте, яку самовідданість мав один старець, що мешкав близько кілометра від моєї келії, високо на горі, на крутому схилі. Бідолаха рачки спускався стежкою, коли йому потрібно було піти до старця, що проживав нижче. Його хотіли забрати в монастир, щоб за ним було зручніше доглядати, але він не погоджувався. Потім почали говорити: “Та ж він в омані”, тому що цей старець мешкав у келії сам. Одного разу цей старець прийшов до мене й розповів, чому не хотів іти в монастир. Колись у них у келії не було храму, він довго вмовляв свого старця збудувати храм, і нарешті його старець сказав: “Добре, давай збудуємо, тільки ти вже не зможеш піти з цього місця, тому що у храмі буде свій Ангел-хоронитель, а його самого залишати не можна”. Той пообіцяв, що ніколи не піде з келії, і вони збудували храм. Зрештою келія, у якій жив старець, зруйнувалася, і він став мешкати в храмі. Там і спав, сидячи в стасидії. Ось яка самовідданість! Я відніс йому якийсь одяг, тому що в нього взагалі нічого не було. Ще він був хворий — його постійно мучили кольки в животі. Одного разу я послав до нього знайомого лікаря. Той пішов разом зі своїм товаришем, але вони знайшли старця вже мертвим: він сидів у стасидії, загорнувшись у ковдру. Ось так відійшла людина до Господа!

Життя у суворих умовах заради любові Христової приносить у серце розчулення Христове. Божественна насолода народжується від тілесних страждань. Святі отці віддали кров і прийняли Дух. Потом і працею здобували благодать. Відреклися від свого “я” і знайшли його в руках Божих.

Я розчулююся, коли читаю синаксарій святих подвижників Синайської гори. П’ять тисяч подвижників мешкали на Синаї, а скільки ще на Афоні! За тисячу років скільки отців освятилося! А сповідники й мученики скільки страждань перетерпіли! А ми нарікаємо при перших найменших труднощах. Хочемо без праці здобувати святість. Самовідданість — рідкість. Навіть ми, ченці, не розуміємо, що блага здобуваються працею, і жаліємо себе, виправдовуємо й знаходимо пом’якшуючі обставини. Звідси і йде зло. Диявол допомагає кожній людині знайти виправдання, а роки минають.

Тому не варто забувати й про смерть. А якщо всі ми смертні, то й про тіло занадто піклуватися не варто, не в тому розумінні, що доводити його до хвороби, але в тому, щоб не занадто піклуватися про комфорт.

Для кого ти бережеш своє «я» — для себе самого?

— Геронде, у мене є помисел, що в тому, що я швидко втомлююся, винна не тільки моя тілесна слабість.

— Так, якби в тобі був Божественний вогонь, то все було б по-іншому.

— А як мені набути цей Божественний вогонь?

— Потрібно забути про себе й думати про інших.

— Мені здається, що важко робити так постійно.

– Принаймні, намагайся думати й піклуватися про інших стільки ж, скільки ти думаєш і піклуєшся про себе. Так поступово прийдеш до того, що станеш байдужою до себе, у доброму значенні, і будеш постійно думати про інших. Тоді й Бог буде про тебе думати, і люди. Тільки не роби цього заради того, щоб інші думали про тебе!

— Виходить, що мене мучить моє власне “я”? — Ну, звичайно! Відкинь своє “я”. Якщо відкинеш — злетиш. Навіщо воно тобі, для кого ти його зберігаєш? Для себе? Частину любові, що залишаєш собі, ти віднімаєш від всецілої й безмежної любові, яку необхідно мати до інших.

— Геронде, як мені відкинути своє “я”?

— Наскільки можливо, виключи своє “я” з того, що ти робиш, посели у своє серце інших. Те, що ти бажаєш для себе, віддавай іншим. Віддавай, віддавай, не думаючи про себе. Чим більше будеш віддавати, тим більше будеш отримувати, тому що Бог буде тобі вдосталь подавати Свою благодать і любов. Він стане тебе сильно любити, а ти Його, тому що перестанеш любити себе, своє “я”, котре вимагає, щоб його живили гордість і егоїзм, а не Благодать Божа, що подає душі всі необхідні соки, що змінює плоть божественною зміною й змушує людину сяяти нематеріальним світлом. Молитимусь, щоб ти скоріше відчула те, про що я кажу, і позбулася мук себелюбності.

— Геронде, а може бути так, що я буду боротися із себелюбністю, але в моїх вчинках однаково проступатиме моє “я”?

— Все залежить від того, як ти подвизаєшся. Те, що брудне й огидне, людина викидає, але спочатку потрібно зрозуміти, що це дійсно брудне й огидне. Не відчувши відрази, не викинеш. Щоб відкинути ветху людину, потрібно відчути до неї відразу. На паралізованих ногах не можна рухатися вперед.

Коли є самозречення, Бог подає Свою благодать

— Геронде, коли я думаю про те, як святі примушували себе, мене мучить совість, мені здається, що я себе жалію.

— Коли людина, подвизаючись смиренно, ретельно й з розважанням, виступає за межі своїх можливостей, тоді на неї спадає надприродна Божественна сила.

— Геронде, що має на увазі авва Варсонофій, кажучи: “Не шукай тілесного спокою, якщо не посилає його тобі Господь”?

— Цим він хоче сказати, що не треба шукати для себе спокою, вигоди. Насамперед потрібно самозречення, а за ним ідуть рясні Божественні дари, тому що, коли є самозречення, тоді Бог подає людині Свою благодать.

Коли в людини є дух жертовності, тоді вона отримує Божественну допомогу, Бог піклується про неї. Відповідно до міри самопожертви й молитви за ближніх людина дістає й допомогу від Бога.

Одного разу пізно ввечері я йшов з монастиря Ставронікіта в келію отця Тихона, яку упорядковував, збираючись оселитися там. Дорогою мене зупинив чоловік. За спиною в мене був важкий мішок, до того ж мрячив дощ, а я стояв і слухав. Уже стемніло, а він усе говорив і говорив не перестаючи. Ми вимокли наскрізь. У якийсь момент мені прийшов помисел: “Як же я знайду свою келію? Ніч, бруд, дорога важка, і ліхтаря нема”. Але як перервати людину? Я запитав чоловіка, де він збирається ночувати. Він сказав, що в сусідній келії. Так ми стояли до опівночі. Нарешті розпрощались. Я пішов своєю дорогою, але тільки ступив на стежку, що веде до келії, посковзнувся й звалився в кущі. Черевики полетіли вниз, мішок зачепився за гілки, а підрясник задерся до шиї. Нічого не видно. Тоді я сказав собі: “Краще залишитися тут. Прочитаю повечірню, всеношну, утреню, а там вже й розвидниться і я доберуся до келії. А той бідолаха, чи знайде він дорогу?” Як тільки я дійшов до “Помилуй мене, Боже, по великій милості Твоїй”, зненацька, немов промінь прожектора, сильне світло освітило весь яр! Я знайшов черевики й зміг йти. Стежка була освітлена. Я дійшов до келії, знайшов і ключ від замка, а він був такий маленький і захований так далеко, що навіть удень я б із трудом його відшукав. Увійшов у храм, запалив там всі лампадки. І тоді світло зникло — воно більше не потрібне було!

ДРУГА ЧАСТИНА

Гордість – корінь зла

“Гордий відділений від Бога, тому що гординя — поганий провідник,

ізолятор, що не пропускає Благодать Божу і віддаляє нас від Бога”

ГЛАВА ПЕРША

Гордість — генеральний штаб пристрастей

— Геронде, я заздрісна, злопам’ятна, осуджую, гніваюсь...

— Заздрість, осуд, гнів, злопам’ятність й т.д. походять від гордості. Гордість — це, так би мовити, генеральний штаб всіх пристрастей. Вражаючи гординю, ти вражаєш усі пристрасті, і в серце твоє приходять смиренність і любов. Тому, думаю, достатньо зосередитися на гордості, розвернути проти неї фронт. Зосередити весь вогонь на цитаделі гордині, що відокремлює нас від Бога. Ворог, коли хоче захопити державу, головного удару завдає по столиці. Якщо вдасться захопити столицю, вважай — захопив усю державу.

— Геронде, кому близький гордовитий?

— Тому, хто за цими стінами, дияволу... Хоча диявола перемогти легше, ніж гордого, — для цього достатньо смиритися; а пихатого, навіть якщо смиришся перед ним і попросиш прощення, однаково не зможеш зм’якшити. Він скаже тобі: “Ти прикидаєшся!”

У кого більше смиренності, у того багатший духовний зміст. Гордий не має внутрішнього змісту. Він, як незріле колосся, стоїть прямо, а дозрілий схиляє голову вниз. Затьмарена гординею людина не тільки внутрішньо неспокійна, але й зовні стривожена і гамірлива. Всі її справи, як повітряна кулька: диявол її спершу надуває, а потім проколює, і кулька зі шумом лопає.

Гординя — ганебна й страшна річ, адже вона Ангелів перетворила на демонів! Вона нас вигнала з Раю на землю, а тепер із землі намагається відправити в пекло.

Коли ми не відчуваємо гордині

— Геронде, я не відчуваю гордості, коли горджуся чимось конкретним.

— Значить, у тобі є гордість взагалі. Диявол часто представляє речі замасковано, і людина не розуміє, коли чинить з гордливістю. Але якщо вона буде уважною до себе, то зрозуміє, коли діє з гордливістю. Вона може не відчувати всієї гордині, що є у ній, але хоча б частину її вона відчуває, може розпізнати, якщо відчує почуття егоїстичної задоволеності й переваги над іншими.

— А якщо людина зовсім не розуміє, що у ній є гординя, що тоді відбувається?

— Тоді починають діяти духовні закони. Людина гордиться, падає й смиряється. Знову гордиться, знову падає й знову смиряється. І так триває ціле життя: гординя — смиренність, гординя — смиренність. Така смиренність не є чеснотою. Це результат дії духовних законів. Людина смиряється, сама того не бажаючи й не роблячи для себе ніяких висновків. Це стан застою, людині просто дається можливість зрозуміти, що в ній щось не так. Наприклад, говориш сестрі: “Ця ікона тобі вдалася”. Якщо вона загордиться, то наступного разу, коли потрібно буде написати іншу ікону, подумає: “Цю ікону я намалюю краще, щоб Старець знову мене похвалив”. І тоді замість ікони в неї виходить карикатура. Я її виправляю, а вона знову говорить собі: «Цього разу зроблю саме так, як мені сказав Старець, і він мене похвалить», і знову виходить карикатура.

— Геронде, а може їй самій власна ікона здаватися гарною?

– Звичайно, може. Їй самій її мазанина може здаватися шедевром, вона прийде й буде з радістю говорити мені: “Як тепер, Геронде? Гарна вийшла ікона?” Я їй поясню, що її робота — мазанина, тоді зрозуміє.

— А якщо не зрозуміє?

— Якщо не зрозуміє, значить, гордість задерев’яніла, і вона буде допускатися тих самих помилок. Що б ти не говорив, буде наполягати на своєму.

— Геронде, а якщо я розумом відчуваю гординю, а серце залишається глухим?

— З цього і почнемо, і поступово прийде зцілення. Лікар спочатку ставить діагноз, а вже потім приступає до лікування.

Гординя проникає скрізь

— Геронде, це добре, коли при виконанні моїх чернечих обов’язків зустрічаються невеликі труднощі — я відчуваю від цього користь. Може, у цьому теж є гординя?

— Якщо людина неуважна, вона може гордитися, лежачи в ліжку й нічого не роблячи. Поїзд може полетіти під укіс і праворуч, і ліворуч. Диявол нас вловлює і з того, і з іншого боку. Дехто мене запитує: “На що мені звернути увагу, щоб не впадати в гординю?” Це однаково ніби запитувати: “Де я можу впасти — тут чи там?” І тут можеш впасти, і там, і з правого боку, і з лівого, і зі сходів можеш впасти, і зі стільця, і з лавки. У будь-який момент і за будь-яких обставинах потрібна увага, тому що гординя проникає скрізь.

— Геронде, а може людина високо нестися, нічого не маючи? — Іноді така людина може гордитися більше за інших. Коли я жив у монастирі Стоміон в Епірі, то дізнався там про одного старого пастуха. Він не мав сім’ї і переходив з місця на місце. Зрештою, йому дав притулок інший пастух, оселивши в хатині, де зберігав гілки для своїх кіз. Він не дозволяв тому старому запалювати вогонь, щоб не зайнялися гілки. Так і жив цей старий у холодній хатині, спав у куті на двох дошках, на які клав старий матрац. Почувши про нього, я пішов його відвідати. Він мав дуже поганий вигляд. Я запитав якусь бідну жінку, яку вона хоче плату, щоб вимити його. “Нічого, тільки мило дай”, — відповіла вона. Іншого разу відвідав його, коли той обідав. Закінчивши їсти, він подивився на мене, перевернув тарілку догори дном і гордо заявив: “Я роблю так кожного разу, отче! Бо тут собаки, коти”. Перевернути тарілку догори дном, щоб її не облизували собаки й коти, він вважав досягненням. Начебто в космосі політав. Ось гординя! Жив незрозуміло як, а гордився!

Горді помисли

— Геронде, що потрібно робити, коли до нас приходять горді помисли?

— Як інші люди сміються, коли бачать у нас гордість, так і ми повинні глузувати з помислів гордині.

— А смиренній людині приходять горді помисли?

— Приходять, але вона сміється над ними, тому що знає, хто вона є насправді.

— Геронде, я десь читала, що горді помисли треба відганяти відразу, як і непотребні.

— Непотребний помисел розпізнається відразу, а щоб розпізнати помисел гордині, потрібно трезвіння. Наприклад, якщо під час молитви в розумі з’явиться непотребний помисел, ти його розпізнаєш і відразу відженеш: “Ану, геть звідси”. Але якщо в церкві тобі прийде помисел, що ти добре прочитала Псалтир, то потрібне трезвіння, щоб його розпізнати й відігнати.

— Але ж у більшості випадків помисел гордині з’являється миттєво. Як встигнути привести на розум смиренний помисел?

— Готуватися потрібно заздалегідь. “Поспішав я і не барився”, — говорить пророк Давид. Помисли гордині приходять блискавично — це старий викрутас диявола. А ти застосуй інший виверт — постійно плекай смиренні помисли, щоб випередити його.

Тільки смиренні помисли приносять смиренність, і тільки зі смиренністю відходить гордість. Якийсь проповідник розповідав мені, що одного разу приготував дуже гарну проповідь. Піднявся на амвон і почав говорити, говорив дуже красиво. В один момент у нього в голові промайнув гордий помисел, і він збився. Вибухнув плачем і зійшов з амвону зганьблений. Потім він довго не міг виголошувати проповіді — зробився непридатним. Я йому сказав: “Це з тобою трапилося через гордість. Ти загордився, і тому Благодать Божа відійшла. Тепер зі смиренністю почни все спочатку. Коли настане час піднятися на амвон, говори собі: «Якщо я зіб’юся, значить мені для користі духовної потрібно знову стати посміховищем». І якщо раптом знову почнеш плакати, то люди будуть думати, що ти плачеш від розчулення, і не спокусяться, а дістануть користь. Тому не бійся”. І, справді, він повернувся до свого заняття й став зі смиренністю промовляти проповіді, завжди готовий до приниження.

ГЛАВА ДРУГА

Гордість різноманітна

Прихована гординя

— Геронде, Ви сказали, що в мені є прихована гординя. Що таке прихована гординя?

— Це внутрішня гординя. А внутрішня гординя набагато гірша за зовнішню.

– А чим зовнішня гордість відрізняється від внутрішньої?

— Зовнішня гординя помітна й тому легко піддається лікуванню. Людину, що має зовнішню гординю, можна впізнати і за одягом, і за ходою, і за розмовою. Але буває, що скажеш такій людині кілька слів, і вона починає виправлятися. А прихована гординя дуже підступна й тому з трудом піддається зціленню. Вона ховається глибоко, оточуючі її не бачать, і тільки досвідчена людина здатна розпізнати її. На приховану гординю страждають, в основному, люди духовного життя. Зовні вони можуть здаватися смиренними й благочестивими, а в душі приховувати таку гординю, що тільки тримайся! Так що, тангалашка може бути одягнений і в лахміття...

— А людина, яка має приховану гординю, відчуває її?

— Якщо спостерігає за собою, то відчуває.

— Мені здається, що той, хто має приховану гординю, не відчуває в душі спокою.

— Спокою від Бога не відчуває, навіть не знає, що це таке, але заспокоює свій помисел.

— Геронде, що може допомогти мені розпізнати приховану гординю і як боротися, щоб позбутися її?

— Уявімо, що ти ревно подвизаєшся й помисел тобі говорить, що ти робиш щось велике, що ти доброчесна людина. Якщо так, тоді в тобі є гординя, але ти її приховуєш. Якщо придивишся, то побачиш, що задоволення, яке ти відчуваєш, помилкове. Щоб прихована гординя відійшла, тобі потрібно зненавидіти цю неправду й відігнати її від себе. Люди гидують тими, у кого є зовнішня гординя, і цим допомагають їм виправитися. А ті, у кого є внутрішня, прихована, гординя, щоб її позбутися, повинні самі погидувати собою. Також, якщо ти даєш іншим право робити тобі зауваження, то цим теж собі допомагаєш, тому що прихована гординя виходить назовні, стає явною, а потім поступово зникає.

Егоїзм — неслухняний син гордості

— Гордість і егоїзм — це різні пристрасті?

— Гордість, егоїзм, марнославство — це та сама пристрасть, тільки в різних її відтінках і проявах. Сатанинський ступінь гордості — то є гординя.

Егоїзм — неслухняний син гордості. Егоїст завжди стоїть на своєму. Але як дерева, які, не згинаючись під напором вітру, зрештою ламаються, так і егоїст розбиває собі чоло, тому що не поступається. Егоїзм — велике зло! Хоча егоїст і не знаходить спокою, однаково стоїть на своєму! Наприклад, Арій. Мати говорила йому: “Стільки людей стверджують, що ти неправий, невже ти не розумієш?” “Знаю, — відповідав він, — але не можу підкоритися їхній думці?” Егоїзм Арія не дозволяв йому визнати свою помилку.

— Невже йому було байдуже, що він стількох людей затягнув у свою єресь?

— Це його не цікавило. “Якщо я визнаю помилку, — говорив він, — то втрачу повагу своїх прихильників”. І чим більше він розумів, що помиляється, тим активніше намагався переконати інших у своїй правоті. Страшна річ егоїзм!

— Геронде, а чим егоїст відрізняється від гордовитого?

— В егоїста є завзятість, упертість, а в гордого може не бути ні того, ні іншого. Наприклад, у церкві ви підходите до ікон по черзі, усі знають, хто за ким іде. Якщо в якоїсь сестри є егоїзм та коли інша сестра обжене її, вона так надується, що не піде прикладатися. “Якщо вона мене обігнала, — скаже, — я взагалі не піду прикладатися”. А якщо в неї гордість, то вона теж образиться, але не викаже цього, навіть ще й іншим, нібито з ввічливості, поступиться місцем: “Проходьте! І ти проходь, і ти!”

— Геронде, що мені робити, коли принижують мою гідність?

— Коли вражають твій егоїзм, не треба поспішати до нього на допомогу! Залиши його, нехай собі вмирає. Якщо егоїзм помре, то душа воскресне.

— А як помирає егоїзм?

— Треба поховати своє “я”, нехай гниє й перетворюється на добриво, щоб на ньому виросли смиренність і любов.

Висока про себе думка

— Геронде, чому я легко впадаю в гордість?

— Якщо ти легко впадаєш у гордість, це означає, що маєш високу про себе думку. Думаєш, що щось собою являєш. Людина не стала б гордитися, якби не думала, що щось собою являє. І оскільки ти вважаєш себе людиною видатною, то й гордишся через найменший привід, як гіпертонік, у якого миттєво підскакує тиск, варто йому трохи похвилюватися.

Геронде, у мене знову охололо серце. Чому зі мною так відбувається?

— Тому що голова в тебе як треба не закручена й у ній гуляє вітер високомудрування. Я ставлю заглушку, закручую, а ти її зриваєш. Тепер нам потрібно поставити заглушку якомога більшу і закрутити її міцніше. Знаєш, які б ти могла отримати від Христа дари, якби не мала цього недоліку? Коли ми втрачаємо увагу, то непомітно приходить диявол, простромлює нам голову вістрям високомудрування, надуває, як повітряну кулю, і запускає в небо.

— Тому, хто високої про себе думки, нелегко помітити щось добре в інших.

— Це так. Людина, котра високо про себе думає, перебуває в тумані гордині й не має ні духовного здоров’я, ні зору, тому й не може помітити ті достоїнства, що їх мають інші люди. Як можуть прийти високі думки від Бога, якщо ми зайняті високими думками про себе? Якщо Христос трішечки поверне в нас у голові хоч один гвинтик, то ми відразу почнемо молоти нісенітницю. Яка вже тут висока про себе думка?

Той, хто має високу думку про себе, перебуває поза собою, така людина — безумець. Потрібно плавно опуститися на землю, щоб знайти самого себе, а інакше так і будеш витати в небесах і витрачати бензин даремно!

Самовпевненість

— Геронде, що означає: «Коли Господь не будує дому, — дарма працюють його будівничі»?

— Це сказано про людську самовпевненість. Коли при здійсненні великого постригу, того, кого стрижуть, запитують: “Це все... перетерпіти обіцяєш?” — він відповідає: “Воістину, Бог допоможе”. Не говорить: “Так, я сам усе витерплю”. Якщо людина не ставить попереду у всьому Бога, але каже: “Я сам зроблю це, я самотужки зроблю те-то”, тоді вона хоч чоло собі розіб’є, все одно нічого не зробить.

— Геронде, я дуже засмучую сестер: вони мені кажуть одне, а я роблю зовсім інше.

— Це з тобою стається через самовпевненість. Тобі здається, що ти мух на льоту хапаєш, а насправді ловиш не мух, а повітря! Піднімаєш руку й думаєш, що впіймала муху. “Я впіймала”, — кричиш, а в кулаці ж то в тебе порожньо. Піднімаєш іншу руку. “Я впіймала муху”, — кричиш, а кулак знову порожній. Ти спочатку подивися, чи є щось в кулаці, а потім вже говори: “Я впіймала”.

— Сестри кажуть, що їм зі мною важко, тому що я наполягаю на своїй думці, але я цього не зауважую.

— Знаєш, у чому тут справа? Коли в тебе є певна думка, ти не розмірковуєш: “Мені прийшов помисел, і я не знаю, правильний він чи ні”, але вважаєш, що твоя думка завжди правильна, і тому стоїш на своєму. Ти як та господарка, котру чоловік попросив приготувати восьминога, а у восьминога не вистачало одного щупальця. “Ну що, готово? Зварився восьминіг?” — запитує чоловік. “Який восьминіг? Семиніг!” — відповідає дружина. “Не семиніг, а восьминіг!” — “Не восьминіг, а семиніг!” Зрештою чоловік не витримав і, розлютившись на вперту дружину, кинув її в колодязь. Але й відтіля вона продовжувала на пальцях показувати “сім, сім, сім”! Так що, говори, що думаєш, але не наполягай на своїй думці.

— Але я часто зауважую, що моя думка правильніша, ніж думки сестер, з якими я разом працюю.

— Через твою самовпевненість речі бачаться тобі в такому світлі. Будь акуратною: той, хто має до всього занадто логічний підхід, зі своїм егоїзмом і самовпевненістю може дійти до того, що перестане взагалі кого-небудь слухати.

— А як мені позбутися самовпевненості?

— Придивися до себе, і ти побачиш, що в тебе нема нічого свого, що ти нічого не можеш зробити без допомоги Божої. Якщо зрозумієш, що те добре, що ти робиш, — від Бога, а дурості — твої власні, то перестанеш довіряти собі й позбудешся самовпевненості.

Вихваляння

— Геронде, у кому сидить гордість, той завжди повідомляє про добро, яке робить?

— Повідомляє чи не повідомляє, все одно приховане самовдоволення в ньому сидить! Днями прийшов до мене один чоловік. Говорив про себе і тільки про себе й раз у раз вставляв: “Говорю це во славу Божу”. Розповідає-розповідає... “Говорю це во славу Божу”. Я делікатно зауважую: “Може, трохи і твоєї слави тут є?” “Та ні ж, — відповідає, — все во славу Божу...” Виходить, чоловік прийшов не для того, щоб розповісти про те, що його хвилює, а щоб повідати про свої досягнення «во славу Божу», хоча насправді він усе розповідав заради своєї власної слави.

У кожному разі, людина завжди втрачає, якщо повідомляє іншим про зроблене нею добро й пишається зробленим. Тільки без толку трудиться, ще й осуджується. Один чоловік, що готувався стати священиком, за сорок днів до хіротонії відбув у далекий монастир. Через тридцять вісім днів йому потрібно було вийти з монастиря у світ. І він зі шкіри пнувся, щоб повернутися в монастир і “відсидіти” ще два дні, щоб потім говорити, що провів у монастирі сорок днів перед хіротонією. Адже й Мойсей, перш ніж отримати десять заповідей, пробув на Сінаї сорок днів!.. Потім він усім говорив: “Я перед хіротонією провів на самоті сорок днів”. Але хіба так приходить благодать? Та краще б він просидів двадцять, або п’ятнадцять, або взагалі не сидів жодного дня, щоб не мати приводу вихвалятися, що просидів сорок днів, — більше б благодаті дістав.

— Геронде, апостол Павло говорить: “Той, хто хвалиться, хай у Господі хвалиться”. У такій похвалі може бути гординя?

— Ні. Як же в ній може бути гординя? Не гординя, а славослів’я, подяка Богові. Якщо ми вважаємо за велику честь і за благодіяння те, що Благий Бог влаштував так, що ми стали християнами, то в цьому нема ніякої гордині. Якщо, припустимо, хтось вважає особливим благословенням і радується, що Бог дав йому батьків, то це не значить, що людина вихваляється мирською похвалою. Це означає, що вона відчуває подяку Богові.

Самолюбство

— Геронде, я часто відчуваю незадоволеність і образу.

— Яку образу?

— Та ось думаю: “Чому люди не розуміють, скількох зусиль мені вартує зробити таку-то справу, і не виявляють до мене поваги?”

— Коли людина робить щось зі смиренністю й любов’ю і не знаходить розуміння, то, природно, може відчути образу, хоча це й неправильно (принаймні, у цьому випадку є деякі пом’якшувальні обставини). Але, коли людина жадає від інших визнання, це вже гірше. Це прояв егоїзму, відчуття своєї правоти, самолюбство. Наскільки можливо, дій зі смиренністю. Роби те, що робиш, любочесно, заради Христа, а не через самолюбство або марнославство, щоб почути похвалу від людей. Коли людина не приймає похвали від людей, а трудиться тільки заради Бога, то Бог винагороджує її в цьому житті, обдаровуючи вдосталь Своєю благодаттю, а в майбутньому дарує блага Раю.

— Геронде, а може до любочестя домішуватися самолюбство?

— Диявол, який хоче все опоганити, може через самолюбство викрадати в людини частину любочестя. Людина має здорове честолюбство — любочестя, але якщо вона не буде уважною до себе, то заразиться самолюбством, і потім, що б не робила така людина, це не буде приносити плодів. Це все одно що черпати воду дірявим відром. Але якщо людина усвідомлює, що будь-яка справа, що робиться через самолюбство, порожня, то в неї відразу відпаде всяке бажання робити що-небудь напоказ. Її очі не захочуть бачити почестей, а вуха чути, що про неї говорять інші.

— А я от не можу розрізнити, де в моїх вчинках любочестя, а де самолюбство.

— Чисте видно відразу. Коли людина керується любочестям, то має внутрішнє повідомлення, тобто відчуває всередині спокій, тишу, а самолюбство привносить у душу занепокоєння й збентеження.

— Геронде, помисел говорить мені, що впадаю в спокуси через те, що моє серце не належить цілком Богові.

— Так, частиною його володіє самолюбство. Постарайся, щоб у жодну твою благу справу не вклинювалося самолюбство, щоб отримувати винагороду за працю повністю, без утримань на користь тангалашки, і насолоджуватися повною мірою внутрішнім миром. Аналізуй мотиви своїх вчинків, і як тільки помітиш, що дієш із самолюбством, відразу ж його відтинай. Якщо будеш подвизатися таким “добрим подвигом”, то звільнишся від мирських спонукань, центром яких є людське “я”. Тоді все піде як треба і не буде в тебе спокус ні зовнішніх, ні внутрішніх, а будеш ти насолоджуватися внутрішнім миром.

— Геронде, мене засмучує мій застій у духовному житті. Мені б хотілося щодня йти вперед.

— Знаєш, як буває іноді? Люди хочуть позбутися пристрастей і стати кращими не для того, щоб догодити Богові, а щоб подобатися іншим. Ось ти, наприклад, хочеш стати кращою й удосконалюватися в духовному житті. А ти подумала, чому ти цього хочеш? Для того, щоб бути ближче до Бога, чи щоб здаватися кращою за інших сестер? Припустимо, що ти намагаєшся приходити до церкви раніше за інших. А чому? Для того, щоб не спізнюватися на службу, тому що так правильно, або щоб приходити першою й удостоюватися похвали від сестер? Духовна людина думає про те, щоб подобатися Богові, а не людям. “Якби я хотів подобатися людям, — говорив апостол Павло, — то не був би рабом Христовим”.

— Геронде, я завжди боюся, як би не впасти в очах людей, але не думаю про те, щоб ходити правильно перед Богом. Як зробити так, щоб завжди мати страх Божий?

— Потрібне трезвіння. У будь-якій дії, навіть у найменшій, у центрі має бути Бог. Зверни всю себе до Бога. Якщо ти возлюбиш Бога, то твій розум постійно буде зайнятий розважаннями про те, як Йому догодити, як подобатися Богові, а не про те, як подобатися людям. Це тобі допоможе звільнитися від важких кайданів самолюбства, які є для тебе перешкодою до більш високого життя. І коли ти радітимеш від того, що падаєш в очах людей, то будеш внутрішньо тішитися Найсолодшим Ісусом.

Льодяник похвали

— Геронде, я почула похвалу й...

— Ну й що? Що нас має хвилювати? Як інші до нас ставляться чи як до нас ставиться Христос? Інші будуть для нас рушійною силою чи Христос? Ти серйозна людина, то не поводься легковажно. Мене часто, у тому числі й люди поважні, хвалять, а мене від їхніх похвал нудить. Я сміюся про себе й відкидаю їхні похвали подалі. І ти теж, лише почуєш щось подібне, відразу відкидай подалі від себе. Це речі гнилі! Що ми здобуваємо від того, що інші нас хвалять? Тільки те, що післязавтра над нами будуть сміятися тангалашки? Людину, котра тішиться, коли інші її хвалять, обманюють біси.

Якщо людина пошкоджена, тобто заражена гординею або схильна до неї, то будь-які похвали, “мирські” чи “духовні” (котрі стосуються тіла чи душі), шкідливі. Тому краще просто так інших не хвалити. Адже якщо людина слабка духовно, то своєю похвалою ми їй тільки нашкодимо, вона може загинути.

Похвала як наркотик. Наприклад, чоловік, що починає виголошувати в храмі проповіді, може після першого разу запитати в інших, чи вдалася проповідь, на що йому варто звернути увагу, щоб не заподіяти шкоди слухачам. Інша людина, щоб його підбадьорити, може сказати: “Ти добре говорив, тільки на те-то, мені здається, варто звернути увагу”. Але потім схильний до гордості проповідник може дійти до того, що буде запитувати думку інших тільки для того, щоб почути від них похвалу. І якщо йому скажуть: “Так, гарна була проповідь”, — він зрадіє. “От як мене хвалять”, — буде думати він і бундючитися. Але якщо йому скажуть: “Погана проповідь”, почне переживати. Бачите, як тангалашка одним лише льодяником похвали обманює людину? Спочатку людина запитує з добрим налаштуванням, щоб зрозуміти, у чому вона має виправитися. А потім починає запитувати думку інших, щоб почути похвалу, що тішить її!

Якщо ви радієте й відчуваєте почуття задоволення коли вас хвалять, і засмучуєтеся й вішаєте ніс, коли вам роблять зауваження або кажуть, що таку-то справу ви зробили не дуже добре, то знайте, що цей стан мирський. І хвилювання ваше мирське, і радість мирська. Людина духовно здорова радується, якщо ти їй скажеш: «Це в тебе погано вийшло», тому що цим ти допомагаєш їй побачити свою помилку. Вона визнає, що зробила справу не дуже добре, тому Бог її просвіщає, і вже наступного разу вона зробить її добре. Але знову ж буде вважати, що не вона зробила її, а Бог. “Що я сама могла би зробити? — говорить така людина. Якби Бог мені не допомагав, я б все робила безглуздо”. У такої людини правильне налаштування.

— Геронде, як зробити так, щоб ми відчували себе однаково, і коли нас хвалять, і коли лають?

— Якщо зненавидите мирську славу, то з однаковим налаштуванням будете приймати і похвалу, і ганьблення.

Марнославство

— Геронде, чому я відчуваю всередині порожнечу?

— Це від марнославства. Коли ми прагнемо піднятися в очах людей, то відчуваємо всередині порожнечу — плід марнославства. Адже Христос приходить не в порожнечу, а в серце оновленої людини. На жаль, люди духовного життя часто прагнуть придбати чесноту, але ще хочуть мати й щось, що живило б їхню гординю, — суспільне визнання, привілеї й т.д. Так у них у душі з’являється порожнеча, порожнеча марнославства. Нема повноти, нема сердечної радості. І чим більше в них росте марнославство, тим більше збільшується порожнеча в душі й тим більше вони страждають.

— Геронде, від чого походить тягар, що його я відчуваю у своєму діланні?

— Не подвизаєшся зі смиренністю. Той, хто подвизається зі смиренністю, не зустрічає труднощів у своєму діланні. Але коли в людини є духовні устремління, супроводжувані марнославством, тоді в душі виникає тягар. Решта пристрастей не так сильно перешкоджають нам у духовному сходженні, якщо ми смиренно прикликаємо милість Божу. Але коли тангалашка нас уловлює марнославством, то зав’язує нам очі і змушує йти за собою вузькою і небезпечною стежкою, власне тоді ми й відчуваємо в душі тягар, тому що перебуваємо під впливом тангалашки.

Духовне життя не те що мирське. У мирському житті, щоб, наприклад, якесь підприємство мало успіх, необхідно зробити добру рекламу, поширити ці, як вони там, буклети, постаратися зробити так, щоб про тебе дізналися. Але в духовному житті “підприємство” буде успішним, тільки якщо людина зненавидить мирську славу.

— Геронде, як відігнати марнославні помисли?

– Тішся речами, які протилежні до тих, до яких прагнуть мирські люди. Тільки маючи устремління протилежні мирським, можна діяти в царині духу. Хочеш, щоб тебе любили — радуйся, коли на тебе не звертають уваги. Хочеш почесне місце — сідай на лавку. Шукаєш хвальби — возлюби приниження, щоб відчути любов приниженого Ісуса. Шукаєш слави — прагни до безчестя, щоб відчути славу Божу. І коли відчуєш славу Божу, тоді відчуєш себе щасливим і будеш мати в собі радість, більшу за радощі всього світу.

ГЛАВА ТРЕТЯ

Наслідки гордості

Гордість відділяє нас від Бога

— Геронде, я відчуваю, що зі мною не все гаразд.

— Знайшла причину? Коли ти приходила минулого разу, я бачив, що ти мислиш правильно й дієш із розважанням, тому й Христос тобі допомагав. Може, ти через це впала в гординю, і тому Христос позбавив тебе Своєї благодаті?

— Так, Геронде, так, напевно, і є.

— Коли ми перестаємо розуміти, що процвітаємо за допомогою Божою, і починаємо думати, що досягаємо всього самі, тоді Бог віднімає Свою благодать, щоб ми зрозуміли, що нашими є тільки бажання й зусилля, а сила й результат залежать від Бога. Як тільки ми усвідомлюємо, що процвітаємо за допомогою Божою, у нас відразу відкриваються очі, смиряємося, плачемо через своє падіння, Бог нас жаліє, знову подає Свою благодать, і ми йдемо далі.

— Коли людина впадає в гординю, Божественна Благодать відходить відразу ж?

— Ясна річ! Ти що думаєш, що для того, щоб Денниця (син Зорі) з Ангела перетворився на диявола, треба було багато часу? Все сталося миттєво. Як тільки в людини з’явиться помисел, що вона щось собою являє, як Благодать Божа відразу відходить. Що спільного в Благодаті Божій з гордістю? Бог є смиренність. А коли Благодать Божа відходить, то приходить диявол і затьмарює людині розум. Потім людина може зазнати і зовнішнього нападу від бісів, а всередині в неї утвориться духовний морок.

Гордий не має Благодаті Божої, а тому існує небезпека того, що він — не дай Боже — може дуже сильно впасти. Така людина відділена від Бога, тому що гордість — поганий провідник, ізолятор, який не пропускає Божественну Благодать до людини й відокремлює нас від Бога.

Коли ми приймаємо гордий помисел, то занапащуємо будь-яку справу

— Геронде, я дуже неуважна, від мене сама тільки шкода.

— Схоже, що в тобі сидить прихована гордість, а оскільки Бог тебе любить, то, отже, починають діяти духовні закони: що-небудь псуєш і смиряєшся. “Бо кожен, хто возноситься, буде принижений”.

— Геронде, я боюся прасувати, тому що недавно спалила чужу рясу.

— Хрестися й продовжуй прасувати.

— Може, це була спокуса?

— Шкода, яку ми завдаємо, рідко походить від заздрості диявола. Як правило, причиною є гордий помисел. Коли ми приймаємо гордий помисел, то завалюємо будь-яку справу. Схоже, що й ти прийняла гордий помисел.

— А чому згоріла ряса, а не зі мною щось сталося?

— Тому що ряса була чужою, люди дізналися про те, що ти накоїла — ти знеславилася, а через це смирилася. А якби щось трапилося з тобою, то ти б не знеславилася. Для чого людина сповідається? Щоб гріх став явним, був виставлений на посміховисько: так перемагається диявол.

— Геронде, коли людина робить щось, а від цього замість користі відбувається шкода, то що це значить: що людина робила неправильно чи не мала доброго налаштування?

— Причин може бути багато. Треба розглянути мотиви вчинку.

— Геронде, а може людина завдати шкоди через неуважність?

— Якщо подивишся уважніше, то побачиш, що в більшості випадків шкода походить від гордості. Якщо, приміром, якійсь господині прийде помисел, що ніхто не миє тарілок краще ніж вона, то може так вийти, що вона перекине полицю з посудом і все розіб’є. Якось жінці, що працювала в магазині скляних виробів, спав на думку такий помисел: «Як вправно я дістаю з полиці коробки з фужерами!» Як тільки вона так подумала, коробка, котру знімала, вислизнула в неї з рук, впала на підлогу, і всі склянки розбилися. Або, припустимо, водій бачить на дорозі бідного старого, саджає його в машину й везе, куди тому треба. Якщо в цей момент йому прийде помисел: “Інший би так не вчинив! Тепер цей дідуля буде всім говорити, який я хороший!” — то Благодать Божа його залишить, і він може врізатися в стовп, виїхати на тротуар або, чого доброго, кого-небудь збити!

У гордої людини замість духовних злетів відбуваються падіння

— Геронде, у мене вже нема температури.

— Добре, я дуже радий, що нема, слава Богу, а то дуже важко тобі було. Сподіваюся, що в духовному житті температура теж минеться, тільки потрібно розібратися з гордістю, від якої вона підвищується. Насправді гордість така річ, що може викликати не тільки підвищення духовної температури, але й сильний жар. Чим сильніша пиха, тим вища духовна температура, що впливає і на тіло, викликаючи і в ньому жар, тому що тіло й душа взаємозалежні.

Гордість — найстрашніша духовна хвороба. Вона як п’явка, якщо присмокчеться, то починає пити кров. Так і гордість висмоктує в людини всю кров. Викликає духовну задуху, тому що гордість споживає весь духовний кисень, призначений душі.

— Геронде, я помітила, що варто мені в моєму діланні ввійти в певну колію...

— Очевидно помисел починає тобі говорити: “Я процвітаю”, тому потім трапляється падіння. У пихатої людини замість духовних злетів відбуваються падіння.

— Геронде, мене завжди уражає гордість, що б я не робила й не говорила.

— А ти все роби зі смиренним помислом, а інакше навіть у твоїх благих діях буде присутній диявол. Припустимо, якась людина гордо заявляє іншим: “Я збираюся зробити добру справу”, тоді вона вводить у свій намір диявола й може зустріти на своєму шляху безліч перешкод, а в остаточному підсумку так нічого й не зробить. Але якщо людина йде й робить добро без галасу, то диявол тут не домішується.

— Геронде, як правильно здійснювати над собою духовну роботу?

— Таємно й у мовчанні. Духовне ділання — річ тонка, і кожна наша дія вимагає особливої уваги. Духовне життя — це “наука наук”, говорять святі отці. Яке потрібно трезвіння! Сходження в духовному житті як підйом по кручених сходах без поруччя. Якщо хтось піднімається й не дивиться під ноги, а говорить собі: “От як високо я піднявся! І куди ще доберуся!” — то оступається й летить вниз.

— А чому ці сходи не мають поруччя?

— Тому що людина — вільна істота й має користуватися розумом, що їй дав Бог. Якщо вона не користується правильно своїм розумом, то чим їй може допомогти Бог?

— Геронде, а може гордість бути причиною духовної посухи в людини?

— Так. Якщо в людині є гордість, то Бог допускає їй перебувати в стані млявості, байдужості, холодності. Бо якщо людина горда скуштує від небесних благ, то почне гордитися й буде думати, що заслужила це своїми справами. Потім стане й іншим говорити: “Подвизайтесь! Бачите, чого я удостоїлася за свої подвиги!” — і так буде заподіювати іншим людям шкоду. Тому Бог допускає такій людині бути битою стільки, скільки потрібно, поки в ній не вмре зарозумілість, поки вона не впаде у відчай і не відчує, що значить: “без Мене ж ви нічого чинити не можете”.

Гордість робить з людини посміховисько

— Геронде, чому ми увесь час хочемо, щоб інші знали про наші благі справи, хоча так солодко й легко жити й трудитися в безвісності?

— Людина, котра має багатий внутрішній зміст, намагається, щоб її добрі справи не були помітні, і люди таку людину поважають і люблять, хоч вона сама цього й не розуміє.

Наскільки приваблива смиренна людина й наскільки огидна пихата! Горду людину ніхто не любить. Навіть Бог від неї відвертається. Маленькі діти, бачачи, що хтось із хлопців поводиться гордовито, починають над ним сміятися. А тихого і розважливого поважають. Якщо діти побачать на вулиці людину, що йде, задерши ніс, відразу відчувають, що це за фрукт, біжать за ним вслід і дражнять. Пам’ятаю одного чоловіка в Коніці: він щодня вдягав костюм, краватку, капелюх і гордо прогулювався по площі, хоча жив у страшній убогості. Дітлахи, як тільки бачили його, підбігали і йшли позаду, передражнюючи його ходу. Зовсім маленькі діти! А дорослі, наскільки краще вони відчувають горду людину! Не дивися, що нічого не говорять, щоб не образити, але внутрішньо відчувають відразу.

Людина, яка хоче себе возвеличити, в остаточному підсумку стає посміховиськом. Пам’ятаю, коли я жив на Сінаї, туди приїхав один священик на ім’я Сава. Людиною він був трохи марнославною і самолюбивою. Одного разу бедуїни заносили в монастир щось важке. Коли тягли, то, щоб не збиватися, кричали “сауа-сауа”, що значить “разом”. Отець Сава, почувши їхній лемент, вибіг у двір. “Приїхати не встиг, а вже кричать “Сава”! І тут мене всі знають!” Він думав, що бедуїни кричать: “Сава, Сава”! Коли він це сказав, мене розібрав сміх. Ну хіба можна тут не розсміятися? У який бік мізки в чоловіка працюють, так він все й розуміє... Якщо у людині роздута самооцінка, то вона і бачить усе роздуто.

— Людина так робить через гордість?

— Він в’язень марнославства, і фантазія робить свою справу, так що потім... Один чернець мені розповідав, що коли він жив у миру, то колись подарував своєму знайомому дорогий плащ. Якось вони опинилися разом в одній компанії. Його знайомий був одягнений у той самий плащ. Під час розмови він раптом говорить: “А чи відомо вам, звідки в мене цей плащ? З Парижа! А знаєте скільки він коштує?” Він говорив це в присутності людини, від якої отримав плащ у подарунок!

— Він що, глупий?

— Хто може бути дурнішим за пихатого? Гордість робить з людини посміховисько.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Вдаримо по гордості

Воювати потрібно, але воювати правильно

— Геронде, помисел говорить мені, що якщо я зміню послух, залишу крилас і перестану писати ікони, то перестану постійно гордитися і впадати в спокуси.

— Навіть якщо ти перестанеш співати й писати ікони, але не зненавидиш марнославство, то будеш допускати ще більше помилок. І у відході твоєму теж буде гордість, навіть ще більше гордості, тому що насправді ти хочеш відмовитися від свого послуху для того, щоб не ущемлявся твій егоїзм.

— Геронде, чи не краще взагалі нічого не робити, ніж робити щось і при цьому пишатися?

— Якщо тобі кажуть робити те-то, то йди й роби, але стеж за тим, щоб не спіткнутися й не впасти. А якщо спіткнешся й впадеш, вставай. Усвідом, що спіткнулася через неуважність, і якщо тобі знову скажуть робити, роби, але стеж, щоб знову не спіткнутися. Якщо ти один раз упала, то це не значить, що наступного разу справу не треба робити! От якщо тобі скажуть: “Не ходи, тому що ти минулого разу впала”, тоді не ходи. Зрозуміла? Коли тобі говорять щось робити, роби, але роби правильно й зі смиренністю. Нічого не робити, щоб не загордитися, ще гірше. Це однаково що дивитися на бій збоку, не воювати, щоб не дістати поранень. Воювати потрібно, але воювати правильно. А інакше, яка від тебе користь?

Зламати гордість тобі допомагає твій брат

— Геронде, я засмучуюся, коли сестри мені роблять зауваження.

— Гордишся, тому засмучуєшся. Зламати гординю тобі допомагає твій брат, якщо ти даєш йому право робити тобі зауваження й дозволяєш сказати кілька слів наставляння. Так очищується душа.

Людина з трудом бачить власне високомудріє, тому вона має ставитися до інших людей як до лікарів і приймати від них всі ліки для зцілення від своєї хвороби. У кожної людини є в запасі ліки для свого ближнього. Хороший лікар ставиться до хворого зі співчуттям і любов’ю, поганий — зі злістю й ненавистю. І часто саме другий буває для людини кращим, тому що саме в такого хірурга скальпель входить глибше.

— Геронде, я нерозумна, тому часто не розумію, за що мені роблять зауваження.

— Скажи краще: “Я розумна, але в мене нема смирення”. Ти, коли тобі вказують на помилки, починаєш виправдовуватися. Як ти можеш визнавати свої помилки, якщо ти не допускаєш помилок, а інші тебе тільки задарма осуджують? Людина, котра виправдовує себе, коли інші їй роблять зауваження, вбиває смиренність. А людина, котра зізнається у своїх помилках, смиряється, і її осіняє Благодать Божа.

— Геронде, мені здається, що я не намагаюся довести свою правоту, а просто хочу пояснити, що мене неправильно зрозуміли.

— Я помітив, що в тебе є прихована гординя, що виражається в самовиправданні. Намагайся не виправдовуватися, що б тобі не говорили. Щиро попроси пробачення, цього досить. Словом “пробач” і щирим каяттям кладеш край гордині.

— Сьогодні якась дитина пустувала в архондарику. Мати веліла їй попросити пробачення, а вона відповідала: “Не хочу”. Чому деяким людям так важко сказати «пробач»?

— Гонор не дозволяє.

Духовне розщеплення особистості

— Геронде, як мені позбутися зарозумілості?

— Якщо ти заглянеш всередину себе, пізнаєш себе, то побачиш там таке каліцтво, що сама собі спротивишся.

Якщо людина через пізнання себе не смириться природно, то Благодать Божа не зможе перебувати в ній. Диявол все життя (навіть якщо Бог дасть людині довголіття Мафусала) буде грати з нею в кота й мишки: то диявол вселить гордий помисел, то людина відповість помислом смиренним. То один буде перемагати, то інший. Так і будуть продовжувати дудіти в одну дуду.

— Геронде, я бачу, що всі сестри, навіть молоді, перевершили мене в чеснотах.

— Сама не смирилася, то смирилися інші. Знаєш, що роблять, коли хочуть запустити ракету в космос? Beдуть зворотний відлік: “Десять, дев’ять, вісім, сім… один, нуль!” Коли доходять до нуля, ракета стартує. Ти дійшла до нуля, тепер полетиш нагору. Ти фізику вчила?

— Так, Геронде.

— Прийшов час вивчити духовну фізику, дізнатися, як відбувається духовне розщеплення особистості.

— Як, Геронде?

— Коли ти займешся собою, пізнаєш себе, смиришся — тоді відбудеться духовне розщеплення твоєї особистості, звільниться духовна енергія, і ти полетиш у космос. Тільки так можна вийти на духовну орбіту, у протилежному випадку залишишся на мирській.

Нема людині ніякої користі, якщо вона пізнає увесь світ, але не пізнає свій власний. Якщо ж вона спочатку пізнає свій внутрішній світ, тобто свою особистість, то потім легко зможе вивчити не тільки землю, але й космос. Коли людина пізнає себе, тоді само по собі відбувається розщеплення її особистості, і вона починає обертатися на духовній орбіті, поза земним тяжінням, поза тяжінням світу. Хоча вона і живе на землі як людина, але не зазнає тяжіння гріха і взагалі мирських похотей.

— Якщо в людині залишається гординя, то це значить, що в неї нема правильного уявлення про себе?

— Так, ще не відбулося духовного розщеплення її особистості.

— Тобто ми знову повертаємося до смиренності?

— Ну звичайно! Людина, у якій є гордість, не пізнала себе. Якщо вона пізнає себе, то гординя відійде. Пізнання — це головне. Нема пізнання, тому нема і смиренності. І коли людина в смиренні пізнає себе, тоді отримує визнання в людей.

— А якщо є пізнання, але нема смиренності?

— Тоді нема доброго налаштування, любочестя.

Високе положення й смиренне налаштування

— Геронде, у мені є гордість?

— Є трішки. Принаймні, потрібно, щоб гордість була в межах допустимої норми, у рамках, передбачених законом...

— А є “допустима кількість” гордості?

— Якщо трішки загордиться той, у кого є здібності, знання й т.д., то в нього є пом’якшувальні обставини. Це, звичайно, не означає, що така гордість хороша, але, принаймні, у людини є виправдання. Але той, у кого нема ні здібностей, ні знань, не має права бути пихатим, він просто зобов’язаний бути смиренним. Якщо він гордиться — значить зовсім пропав. Наприклад, медсестра пишається, коли робить хворому укол пеніциліну й у того знижується температура. А Флемінг, котрий відкрив пеніцилін, був смиренною людиною! Після свого відкриття він приїхав до Америки. Люди зустрічали його оплесками. Він теж аплодував, а потім і запитав: “А кому вони аплодують?” І, коли довідався, що йому, зніяковів! Що я хочу сказати: відкривач пеніциліну не гордився, а медсестра, яка робить укол, звеличується. Тому Василій Великий говорить: “Найвеличніше діло, якщо людина має високе положення й смиренне налаштування”. Це дуже дорогоцінна якість, і вона винагороджується Богом.

Яке часом смирення зустрічається у військових, що мають високий чин, і яка гоноровитість у простих жандармів. Прийшов якось до мене в келію сержант жандармерії, такий розв’язний, і пустився в розмови... “Я поліцейський, я такий, я сякий!” Був би він начальником всієї жандармерії і то б так не говорив. Жах! А бувають люди багаті, високопоставлені, талановиті й при цьому мають таку смиренність, таку простоту. Військові, що мають високі звання, не носять форми, щоб уникнути почестей. Пам’ятаю, один генерал, у якого було багато нагород з війни, збираючись на парад, говорив: “Знову тягти на собі ці нагороди...”. А інший, у якого всього-на-всього було нагород одна нашивка, весь час носив форму, щоб показувати нагороди. Пришив і широкі галуни, і його мало не покарали, тому що за статутом галун повинен бути певної ширини. Бідні люди!

— Виходить, якщо хтось високо несеться, займаючи при цьому невисоке становище, то цим показує свою дурість?

— Не один раз показує, а багато!

Не привласнюй собі того, що тобі дав Бог

— Геронде, я пишаюся фізичними здібностями й духовними дарами, які, як мені здається, у мене є.

— З якої нагоди тобі хизуватися? Ти створила небо й землю? Не привласнюй собі того, що тобі дав Бог, і не прагни показати, що маєш те, чого в тебе нема. Кажи собі: “Бог через мою слабкість дав мені деякі дари, щоб я не засмучувалася й не відчувала себе нещасною. Тепер я повинна ці дари розвинути, щоб збагатитися духовно. Слава Тобі, Боже мій! Дякую Тобі, що Ти зглянувся наді мною й мені допоміг”. Ти вважаєш своїми всі дари, які маєш, але чи твої вони насправді? “Що маєш, чого б ти не одержав?” Ось де потрібна кмітливість, ось де потрібно попрацювати головою, щоб зрозуміти, що всі дари від Бога. Варто Благодаті Божій нас залишити, ми нічого не зможемо робити. Все просто. Припустимо, у когось є деякі здібності й він ними пишається. Насамперед хай подумає, звідки в нього ці здібності. Їх йому дав Бог. Сам він що зробив? Нічого. Наприклад, комусь Бог дав побільше розуму, і він може мати свою справу й жити в достатку. Що ж йому тепер пишатися своїми успіхами? Варто Благодаті Божій його залишити, він може влізти в борги й потрапити у в’язницю.

Про всяк випадок, той, у кого є дари, але нема смиренності, і він своєю зухвалою поведінкою ображає ближнього, змушує Христа трохи послабити гвинтики в нього в голові для примусової смиренності. Припустимо, хтось хоче зрушити з місця великий камінь і не може, тому що не вистачає розуму. Тут до нього підходить інший, розумніший і говорить: “Ну що, до тебе не доходить?” Бере лом і, використовуючи його як важіль, легко зрушує камінь. Коли він так поводиться, чи не повинен Бог трішки послабити в нього гвинтики в голові? З деякими відомими проповідниками трапляється такий параліч мови, що вони потім слова не можуть сказати! Ось як їм доводиться смирятися. А що було б, якби Бог допускав такому проповідникові безперешкодно говорити? Кожного Бог гальмує своїм способом, щоб той не нашкодив собі.

Потрібно уважно стежити, щоб дари, які нам дав Бог, не привласнювати собі. Потрібно дякувати Богові й переживати, як би не виявитися такими, що не заслуговують дарів. Одночасно потрібно вболівати за тих, хто не удостоївся таких дарів від Бога, і молитися за них. І коли бачимо людину, яка у чомусь нам поступається, будемо говорити собі: “Якби вона мала дари, які мені дав Бог, то була б зараз святою. Я не тільки не розвинув даних мені дарів, але ще й обманюю Бога, привласнюючи собі дари, які Він мені дав”. Звичайно, Бог не засмутиться, коли людина привласнює собі дари, які Він їй дає. Тільки Він не може дати їй більших дарів, щоб не нашкодити. Але, якщо людина діє з простотою й смиренністю й визнає, що її дари від Бога, тоді Бог дає їй й інші.

Гордістю ми самі себе робимо нещасними, тому що відмовляємося від дарів, які нам дає Бог, а також засмучуємо Бога, Котрому важко бачити нас нещасними. Хоча в Нього є щедрі багатства, які Він може нам дати, але не дає, щоб не нашкодити. Отже, що відбувається? Якщо Він нам дає який-небудь дар, то ми починаємо дивитися на інших, як на мух, і ображати їх своєю зарозумілою поведінкою. Якщо не дає — впадаємо у розпач. Тоді Бог говорить: “Якщо їм дати якийсь дар, вони пишаються, шкодять собі й з іншими поводяться хамовито. Якщо не давати, мучаться й страждають. Ось Я і не знаю, що робити”.

Будемо дякувати Богові не тільки за ті дари, які Він нам дав, але й за те, що Він створив нас людьми. Адже Він господар у Своєму будинку, а тому міг створити нас і зміями, і скорпіонами, і черепахами, і мулами, і ослами. Будемо говорити так: “Бог міг би створити мене мулом, потрапив би я до поганого господаря, що вантажив би на мене по сто п’ятдесят кілограмів і бив, але Він так не зробив. Він міг би створити мене змією або скорпіоном, але не створив. Він міг би мене зробити черепахою, свинею, жабою, комаром, мухою й т.д., але не зробив. Ким Він мене створив? Людиною. А я відповідаю даним мені дарам? Ні”. Якщо людина не розмірковує подібним чином, то вона, хоча й здається людям праведником, — найбрехливіша людина на землі, тому що обманює не людей, а Бога, що наділив її стількома дарами. Але якщо вона розважає правильно, то й тоді, коли досягне духовних вершин і буде робити тисячі чудес щодня, помисел не підкаже їй, що вона робить щось особливе, тому що все приписує Богові, а сама дивиться, чи гідна вона того, що Бог їй дав. Така людина в цьому житті приймає благодать за благодаттю, стає благодатною людиною, тому що смиренність стала для неї природним станом. І якщо вона за все віддає належне Богові й стає вдячним рабом Божим, то почує в майбутньому житті: “Добре, слуго благий і вірний: у малому ти був вірний, поставлю тебе над великим”.

ТРЕТЯ ЧАСТИНА

Осуд – найбільша несправедливість

 

“Тільки Бог судить праведно, тому що тільки Він знає серця людей. Ми, не відаючи праведного суду Божого, судимо “за зовнішністю”, зовні, і тому осуджуємо і несправедливо звинувачуємо інших”

ГЛАВА ПЕРША

“Не судіть, і не судимі будете”

Осуд сповнений несправедливості

— Геронде, я з легкістю суджу і осуджую.

— Твоя здатність судження — це дар, даний тобі Богом, але користується ним тангалашка, котрий змушує тебе осуджувати й грішити. Тому, поки твоя здатність судження не очиститься й не освятиться, поки не прийде Божественне просвітлення, не довіряй власній думці. Якщо в людини не очистилася здатність судження, а вона втручається в чужі справи й судить інших, то постійно впадає в осуд.

— А як може освятитися здатність судження?

— Потрібно її очистити. У тебе може бути благе налаштування й бажання, але ти впевнена, що завжди судиш правильно. Однак твій суд людський, мирський. Постарайся звільнятися від людського, здобувати безкорисливість, для того, щоб прийшло Божественне просвітлення і твій суд перетворився на духовний, Божественний. Тоді твій суд буде відповідати Божественному, а не людському правосуддю, буде в згоді з любов’ю й милосердям Божим, а не з людською логікою. Тільки Бог судить праведно, тому що тільки Він знає серця людей. Ми, не знаючи праведного суду Божого, судимо “за зовнішністю”, зовні, і тому осуджуємо й несправедливо звинувачуємо інших. Наш людський суд — це найбільша несправедливість. Пам’ятаєш, що сказав Христос: “Не судіть з вигляду зовнішнього, але судіть праведним судом”.

Потрібна велика обережність, ми ніколи не можемо знати істинного стану речей. Багато років тому в монастирі на Афоні мешкав благочестивий диякон, котрий одного чудового дня залишив монастир і повернувся в світ, на батьківщину. Тоді отці говорили про нього різне. Але що відбулося? Хтось написав йому, що його сестри дотепер не влаштовані в житті, і він, боячись як би вони не збилися з правильного шляху, поїхав їм на допомогу. Знайшов роботу на одному із заводів і жив там ще аскетичніше, ніж у монастирі. Як тільки він влаштував сестер, залишив роботу й знову пішов у монастир. Ігумен, побачивши, що він все знає: статут, послух й т.д. — запитав, де він цьому навчився. Тоді він відкрив своє серце й все йому розповів. Ігумен повідомив єпископа, і той відразу висвятив його на священика. Потім він виїхав в якийсь далекий монастир, де строго подвизався, досяг святості й духовно допоміг багатьом людям. А ті, хто не знає, чим справа закінчилася, можливо, дотепер його осуджують.

Ми маємо бути дуже обережними з осудом! Яку несправедливість ми заподіюємо ближньому, коли його осуджуємо! Хоча в дійсності ми заподіюємо несправедливість собі, а не іншим, тому що Бог від нас відвертається. Ніщо так не ненависне Богові, як осуд, тому що Бог праведний, а осуд сповнений несправедливості.

Як ми доходимо до осуду

— Геронде, чому я часто впадаю в осуд?

— Тому що дивишся на інших. Виявляєш надмірну цікавість і хочеш знати, що робить одна сестра, що інша. Збираєш матеріал, щоб тангалашці було чим займатися і втягувати тебе в осудження.

— Раніше я не зауважувала недоліків інших, а тепер зауважую й осуджую...

— Тепер ти бачиш недоліки інших, тому що не бачиш своїх власних.

— Геронде, звідки беруться помисли осуду?

— Від зарозумілості, тобто від гордості й від схильності до самовиправдання.

— Геронде, осуд буває через нестачу любові?

— І через нестачу любові буває, і через презирство. Коли в тебе нема любові, то нема й поблажливості до чужих помилок, ти подумки принижуєш і ображаєш інших. Потім приходить тангалашка, підштовхує їх до нової помилки, ти бачиш її, засуджуєш їх знову, а потім починаєш ставитися з презирством.

— Геронде, іноді мене засмучує сестра, з якою я разом працюю, і я її осуджую.

— Звідки ти знаєш, зі скількома тангалашками в цей час бореться сестра? Може, на неї напало п’ятдесят демонів, намагаючись перемогти, щоб ти потім сказала: “А, ось ти яка”. І коли побачать, що ти її осудила, то прийде вже п’ятсот демонів, щоб знову принизити її перед тобою, щоб ти засудила її ще більше. Наприклад, ти можеш сказати: “Сестро, не клади туди цю річ, її місце тут”. Наступного дня тангалашка може зробити так, що вона забуде, що ти їй говорила, і покладе річ на старе місце. Зробить ще щось не так, і ти почнеш подумки говорити: “Хіба вчора я їй не сказала, а сьогодні вона робить те ж саме! Ще й інше натворила!” Отут ти її осуджуєш і не можеш втриматися, щоб не сказати: “Сестро, хіба я тобі не казала не класти це туди? Це безладдя. Ти мене спокушаєш своєю поведінкою!” От і все: диявол зробив свою справу! Зробив так, що ти її осудила й зіпсувала з нею стосунки. А вона, не знаючи, що ти була винуватцем її неуважності, буде відчувати докори сумління за те, що довела тебе до збентеження, і впаде в печаль. Бачите, з яким лукавством працює тангалашка, а ми його слухаємо.

Тому постарайтеся нікого не осуджувати, осуджуйте тільки тангалашок, які з Ангелів зробилися демонами, і замість того, щоб покаятися, стають усе більш лукавими і злими й щосили намагаються довести до погибелі творіння Божі. Лукавий спонукує людей робити дивні дії й створювати безладдя й сам же вселяє іншим людям помисли осуду, перемагаючи в такий спосіб і тих, і інших. Але ті, що створюють безлад, відчувають потім свою провину й каються, а інші, які осуджують, виправдовують себе, стають зарозумілими й падають так само, як упав лукавий, — від гордості.

Від осудженняБлагодать Божа відходить

— Геронде, коли мені приходить помисел проти когось, це завжди осудження?

— Ти цього не розумієш у той момент?

— Іноді я розумію це із запізненням.

— Намагайся усвідомлювати своє падіння якнайшвидше й проси пробачення в сестри, котру осудила, і в Бога, тому що осуд стає перешкодою в молитві. Від осуду Благодать Божа сама собою відходить, і у твоїх стосунках з Богом з’являється прохолодність. Як ти будеш потім молитися? Серце перетворюється на лід, на камінь.

Осудження й лихослів’я — найстрашніші гріхи, вони сильніше, ніж будь-який інший гріх віддаляють Благодать Божу. “Як вода гасить вогонь, — говорить святий Йоан Лєствічник, — так осуд гасить благодать Божу”.

— Геронде, я засинаю на ранковій службі.

— Може, ти осудила якусь сестру? Ти дивишся на речі зовні й осуджуєш інших, тому потім і засинаєш на службі. Коли людина осуджує й не дивиться на речі духовно, то втрачає духовні сили. А коли знесилиться, то її або хилить на сон, або вона, навпаки, страждає безсонням.

— Геронде, я часто грішу обжерливістю.

— Зараз тобі всю увагу варто звернути на осудження. Якщо ти не припиниш осуджувати, то й від обжерливості не зможеш звільнитися. Людина, котра осуджує, відганяє від себе Благодать Божу, стає беззахисною і тому не може виправитися. І якщо вона не усвідомить своєї помилки і не смириться, то постійно буде падати. Але якщо зрозуміє й звернеться за допомогою до Бога, то Благодать Божа повернеться.

Той, хто осуджує інших, впадає в ті ж гріхи

— Геронде, чому так відбувається: коли я осуджую сестру за якийсь недолік, то потім сама роблю те ж саме?

— Якщо хтось осуджує за щось іншого, але не усвідомлює свого падіння й не кається, то зазвичай сам впадає в той самий гріх. Так відбувається, щоб людина усвідомила своє падіння. Бог у Своїй любові допускає скопіювати стан того, кого вона осудила. Якщо, наприклад, скажеш про когось, що він користолюбний, і не зрозумієш того, що ти осудила, то Бог відніме Свою благодать і допустить, щоб і ти впала в користолюбство — і ти почнеш накопичувати. Поки ти не усвідомиш свого падіння й не попросиш у Бога прощення, будуть діяти духовні закони.

Щоб допомогти тобі краще це зрозуміти, розповім таку історію зі свого життя. Коли я жив у монастирі Стоміон, дізнався, що одна з моїх однокласниць збилася з правильного шляху. Я молився, щоб Бог вселив їй думку прийти до мене в монастир. Я навіть виписав зі Святого Письма й святих отців деякі думки про покаяння. І ось одного разу вона прийшла. Ми поговорили, і мені здалося, що вона все зрозуміла. Вона стала часто приходити в монастир разом з дитиною, приносити свічки, олію, ладан для храму. Одного разу мої знайомі, прочани з Коніци, мені сказали: «Геронде, ця жінка лицемірить. Сюди приносить свічки й ладан, а в місті продовжує гуляти з офіцерами». Коли вона прийшла в монастир наступного разу, я став на неї кричати в храмі: “Іди звідси, ти засмерділа все навколо!..” Бідна жінка пішла в сльозах. Через якийсь час, я відчув сильну плотську боротьбу. “Що це? Ніколи зі мною не бувало таких спокус. Що відбувається?” Я не міг знайти причину. Молюся — не проходить. Я відправився на гору Гамілу. “Краще хай мене з’їдять ведмеді”, — думав я. Піднявся високо, але спокуса не проходила. На поясі в мене висіла маленька сокирка. Я її дістав і тричі вдарив по нозі в надії, що від болю спокуса мине. У черевик полилася кров, а спокуса не проходила. Раптом у мене в голові промайнула думка про ту жінку. Я згадав слова, які їй сказав. “Боже мій, — подумав я, — я лише трохи зазнав цієї пекельної муки, а вона живе з нею постійно!.. Боже, прости мене за те, що я її осудив”. І відразу відчув небесну прохолоду, боротьба минула. Бачиш, що робить осуд?

Якщо ми поблажливо ставимося до помилок інших, то Бог виявить поблажливість і до наших помилок

— Геронде, сьогодні під час збору маслин я осудила деяких сестер, тому що вони ставилися до справи неуважно.

— Знаєш, полиш суд і осудження, а інакше Бог тебе теж осудить. Хіба ти ніколи не кладеш трохи зіпсовану маслину разом зі здоровими?

— Ні, намагаюся не класти.

— Якщо Христос буде нас так само уважно сортувати на Страшному Суді, ми пропали! Але якщоми будемо поблажливо ставитися до помилок інших людей і не будемо їх осуджувати, то потім зможемо сказати Христові: “Боже, помісти і мене в Рай, у який-небудь куточок!” Пам’ятаєш, що написано в Отечнику про недбалого ченця, який спасся, тому що не осуджував. Коли йому прийшов час помирати, він був веселим і спокійним. Тоді старець заради духовної користі отців, тих, що зібралися з інших келій, запитав його: “Брате, чому ти не боїшся смерті, адже ти ж жив недбайливо?” Брат йому відповів: “Це правда, що я жив недбайливо, але відтоді, як став ченцем, намагався нікого не осуджувати, тому тепер я скажу Христові: «Христе, я нещасна людина, але, принаймні, Твоєї заповіді “Не судіть, і не судимі будете” я дотримав»”. “Блаженний ти, брате, — відповів йому старець, — тому що дістав спасіння без зусиль”.

— Геронде, деякі віруючі люди, коли бачать людину, котра живе гріховно, кажуть: “Він прямою дорогою йде в пекло!”

— Так, якщо мирські люди підуть у пекло через розпусту, то духовні через осуд... Ні про кого не можна сказати, що він піде в пекло. Ми не знаємо, як діє Бог. Суди Божі — безодня. Нікого не треба осуджувати, тому що так ми забираємо суд з рук Божих, самі робимо себе богами. Якщо Христос запитає нас у день Суду, отоді й скажемо свою думку...

ГЛАВА ДРУГА

Боротьба з осудженням

Якщо ми будемо займатися собою, то осуджувати не будемо

— Геронде, коли я бачу непорядок на послуху, то в думках осуджую.

— Ти в себе стеж за порядком, а не дивися на чужий безпорядок. Будь строгою до себе, а не до інших. Сьогодні ти що робила?

— Пилюку витирала.

— З інших пилюку витирала чи з себе?

— На жаль, з інших.

— Дивися, ти не почнеш працювати над собою, поки не припиниш цікавитися тим, що роблять інші. Якщо будеш займатися собою й припиниш дивитися на інших, будеш бачити тільки свої власні недоліки, а в інших не будеш їх зауважувати. Тоді ти впадеш у відчай, у хорошому значенні, і будеш осуджувати тільки себе. Відчуватимеш свою гріховність і намагатимешся позбутися своїх слабкостей. Потім, коли станеш бачити в інших якусь слабкість, будеш говорити собі: “Невже я переборола свої слабкості? То як я можу пред’являти іншим якісь претензії?” Тому постійно стеж за собою, щоб уникнути прихованої гордості, і май самодокоряння з розважанням, щоб уникнути внутрішнього осуду. Так виправишся.

— Геронде, авва Ісаак пише: “Якщо любиш чистоту... увійшовши у виноградник серця твого, працюй у ньому, винищуй у душі своїй пристрасті, намагайся не знати зла людського”. Що він має на увазі?

— Має на увазі необхідність звернутися до себе й працювати над собою. Як святі здобували святість? Звернулися до себе й бачили тільки свої власні пристрасті. Завдяки самоосуду й самодокорянню, у них із душевних очей спала завіса, і вони стали бачити чисто й глибоко. Вони бачили себе нижчими од всіх людей і вважали всіх кращими від себе. Вони бачили власні недоліки великими, а недоліки інших маленькими, тому що дивилися очими душі, а не земними очима. Тому вони й говорили про себе: “Я гірший від всіх людей”. Їхні душевні очі очистилися й набули пильності, тому вони бачили власні недоліки — скалки — як колоди. Ми, хоча наші недоліки як колоди, бачимо їх скалками або зовсім не бачимо. Розглядаємо інших у мікроскоп. Нам чужі гріхи здаються великими, а власних не бачимо, тому що в нас не очистилися очі душі.

Головне, щоб очистилися душевні очі. Коли Христос запитав сліпого: «Як ти тепер бачиш людей?» — той йому відповів: “Як дерева”, тому що зір його відновився не повністю. Коли весь зір відновився повністю, він став бачити ясно. Досягши хорошого духовного стану, людина все бачить чисто, виправдовує всі недоліки інших, у хорошому значенні, тому що бачить їх духовним зором, а не людським.

Якщо ми інших виправдовуємо, то не осуджуємо

— Коли до мене приходять помисли гордості й осудження, я намагаюся виправдовувати інших. Це падіння чи боротьба, Геронде?

— Боротьба. Коли людина видивляється, розкривши рот, то в рот може влетіти муха. Звичайно, вона її виплюне, але краще поводитися так, щоб муха не влітала.

— Геронде, часто, дивлячись на інших, я їх осуджую.

– По правді сказати, неможливо не бачити, що робиться навколо тебе. Однак потрібно здобувати розважання, щоб бачити пом’якшувальні обставини й виправдовувати людей. Тоді ти будеш їх бачити в доброму стані.

— Геронде, під час служби мені приходять помисли, чому одна сестра не приходить на крилас, чому інша співає тихо, і так я постійно осуджую.

— Чому ти не думаєш, що, можливо, сестра стомилася або, може, у неї щось боліло, і вона не спала й тому не співає? Я знаю сестер, які, навіть хворі й з температурою, ледве волочачи ноги, ідуть на послух і намагаються, щоб ніхто нічого не помітив, щоб їх не звільнили від послуху й не поставили іншу сестру на їхнє місце, і тій би довелося працювати за двох. Це тебе не зворушує?

— Зворушує, але в мене не завжди виходить виправдовувати сестру, коли вона грубо поводиться.

— Ти коли-небудь думала про те, що сестра поводиться грубо, щоб сховати свою чесноту? Я знаю людей, які навмисно чинять безчинства, для того, щоб їх осуджували ті, хто до себе неуважний. Або, можливо, сестра поводиться грубо, тому що стомилася, але потім відразу кається. Вона вже покаялася за свою поведінку, а ти все ще її засуджуєш. В очах людей вона виглядає принижено, але в очах Бога — високо.

— Геронде, у мене якась обмеженість: я не ставлю себе на місце іншої людини, щоб виправдати.

— Дивися з жалем на того, хто помиляється, і прославляй Бога за те, що Він тобі дав, а то Він потім тобі може сказати: “Я тобі стільки дав, то чому ти зі Мною повелася так жорстоко?” Подумай про те, що було в людини в минулому, які в неї були можливості для саморозвитку і які були в тебе, а ти ними не скористалася. Так ти будеш радуватися благам, які тобі дарував Бог, прославляти Його і смирятися. Одночасно відчуєш любов і співчуття до брата, у якого не було таких можливостей як у тебе, і будеш за нього від усього серця молитися.

Є люди, які скоюють тяжкі злочини, але в них є багато пом’якшувальних обставин. Хто знає, які ці люди в очах Божих? Якби Бог нам не допомагав, то, може, і ми були б хуліганами. Припустимо, злочинець скоїв двадцять злочинів, я його осуджую, але не знаю, що в нього було в минулому. Хто знає, скільки злочинів скоїв його батько!.. Може, його з дитячих років посилали красти? А потім, у молодості, багато років він провів у в’язниці, де його вчили досвідчені злодії. Він міг би зробити не двадцять, а сорок злочинів, але стримався. А я зі своїми спадковими задатками й вихованням тепер уже мав би творити чудеса. Я творю чудеса? Не творю. Виходить, вибачення мені нема. Але навіть хай я здійснив двадцять чудес, але ж міг здійснити сорок. Виходить, знову ж, вибачення мені нема. Такими помислами ми відганяємо осуд і злегка розм’якшуємо наше тверде серце.

Не треба поспішати з висновками

— Геронде, що може мені допомогти не осуджувати?

— Хіба завжди насправді є так, як ти думаєш? Ні. Ну тоді говори: «Я не завжди думаю правильно, часто допускаюся помилок. От, наприклад, у такому-то випадку я думала так-то, а виявилося, що не мала рації. В іншому випадку я осудила, а виявилося, дарма й несправедливо обійшлася з людиною. Отже, я не маю слухати свого помислу». Кожному з нас траплялося помилятися у своїх припущеннях. Якщо ми будемо пригадувати собі випадки, коли помилялися у своїх судженнях, то уникнемо осуду. Навіть якщо один раз ми не помилилися, а мали рацію у своїй думці — не треба поспішати робити висновки. Хіба ми знаємо, які в іншої людини є пом’якшувальні обставини?

І в мене в молодості осуд завжди крутився на язиці. Тому що я жив досить уважно й мав якусь подобу благочестя, тому й осуджував те, що мені здавалося неправильним. Коли людина живе в миру духовним життям, то може бачити в інших пороки й не бачити чеснот. Тих, хто плекає чесноту, людина може не бачити, тому що вони живуть непомітно, але бачить інших, які творять безчинства, і осуджує їх. Цей робить не те, інший ходить не так, третій дивиться не туди...

Знаєте, що зі мною трапилося одного разу? Ми зі знайомим пішли на службу в монастир у Монодендри, від Коніци приблизно дев’ять годин пішки. У храмі мій знайомий пішов на крилас, а я став біля стасидії позаду псалмоспівців і тихо їм підспівував. Через якийсь час у храм увійшла досить молода жінка, одягнена в чорне, стала поруч зі мною й почала мене уважно розглядати. Дивиться на мене й хреститься, дивиться й хреститься... Я розлютився. “Ну що вона за людина, — думав я, — чого вона постійно дивиться?” Я на своїх сестер, коли вони проходили поруч по вулиці, не дивився. Вони потім приходили додому й скаржилися матері: “Арсеній мене бачив і пройшов мимо. “ Ну хіба так можна, — говорила мені потім мама, — зустрічаєш на вулиці своїх сестер і не вітаєшся!” “Буду я дивитися на кожну, що проходить повз мене, сестра це чи ні, — відповідав я. — У нас купа родичів. Робити мені більше нема чого”. От у такі я впадав крайнощі: проходить мимо сестра, а я з нею не вітаюся! Ну отож... Тільки закінчилась літургія, ця жінка в чорному запросила мене до себе в будинок. Виявляється, я був дуже схожий на її сина, вбитого на війні! Так ось чому вона дивилася на мене в церкві й хрестилася: я нагадав їй її дитину. А я осуджував: “От безсовісна, як вона дивиться в церкві!” Я дуже погано себе почував після цього випадку. “Ти, — говорив я собі, — невідомо, що думаєш... А вона втратила сина, у неї горе!”

Іншого разу я осудив свого брата, що був в армії. Інтендант роти мені сказав: “Я дав твоєму братові два бідони з олією. Де вони?” Я згадав, що брат приводив до нас у будинок ночувати своїх товаришів по армії... “Як же він міг таке зробити, взяти олію?” — подумав я. Сідаю й пишу братові різкий лист... А він мені відповідає: “Бідони запитай у сторожа нижньої церкви”! Виявляється, він послав олію в церкву нижньої Коніци. “Вітаю, — сказав я собі, — минулого разу ти осудив бідну жінку, тепер власного брата. Все, досить! Іншим разом не суди взагалі. Ти людина ненормальна, тому й бачиш все ненормально. Намагайся стати нормальною людиною”. Іншим разом, коли щось мені здавалося нетак, я говорив: “Напевно, це щось гарне, тільки я цього не розумію, скільки б разів я не приймав помисел зліва і завжди виявлявся неправим”. Коли я, у доброму значенні, зненавидів себе, то став усіх виправдовувати. Для інших я завжди знаходив виправдання й звинувачував тільки себе. Якщо людина не стежить за собою, то їй нічого буде сказати на Суді на своє виправдання.

Потрібна мужність, щоб відітнути осудження.

Отже:

Бажаю покласти добрий початок. STOP. STOP помислам осуду. Амінь.

Бажаю очищення й освячення розуму й серця. Амінь.

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

Діти себелюбності й гордості

Заздрість — гнів — печаль

“Коли людина навчиться радіти від успіхів інших, Христос дасть їй всі успіхи інших,

і вона буде радуватися так, як радуються всі інші разом узяті,

і тоді її успіхи й радість будуть величезними”

ГЛАВА ПЕРША

Отрута заздрості

Заздрість — одна з головних пристрастей

— Геронде, я заздрю одній сестрі.

— Я знаю, якій сестрі ти заздриш... А ще я дізнався, що вона тобі теж заздрить! Бажаю вам, щоб ви обидві заздрили ревному Іллі й він вигнав би з вас заздрість і дав би своєї Божественної ревності. Амінь.

— Геронде, коли я починаю заздрити, то намагаюся глянути на речі логічно.

— А чи не краще з самого початку намагатися не заздрити? Заздрість смішна. Людині потрібно трішечки попрацювати головою, щоб перебороти заздрість. Не потрібно великих подвигів, тому що заздрість — це душевна пристрасть. Дивися, ніколи не дозволяй заздрості взяти над тобою гору, тому що вона — одна з головних пристрастей. Знаєш, до чого може довести людину заздрість? До недоброзичливості і наклепу. А наклеп — зло набагато більше, ніж недоброзичливість.

— А з чого складається заздрість?

— Чого тільки в ній нема!.. Пихатість, егоїзм є, самолюбство є... Нема любові й нема, звичайно, смиренності. Виходить, Геронде, у того, хто заздрить, не може бути любові?

— Звичайно, не може! Неможливо, щоб в одній людині вживалися одночасно заздрість і любов. Якщо навіть у неї є трохи любові, любов її нечиста, тому що в цій любові є її “я”. Заздрість псує, робить несприйнятною любов і доброту, як здохла миша робить непридатною олію, коли впаде в глиняний горщик.

— Геронде, я думаю, що заздрю через те, що не відчуваю в собі наповненості.

— Як ти можеш відчути наповненість, коли хочеш, щоб усе належало тобі?

— А якщо я бажаю чогось, що є в сестри?

— Якщо Бог сказав: “Не побажай... усього, що належало б ближньому твоєму”, то як ми можемо бажати чогось, що належить іншому? Що ж, навіть основних заповідей не будемо дотримуватися? Тоді наше життя перетвориться на пекло. “Кожен спокушається власною похіттю...”, — говорить святий Яків, брат Господній. Ці похоті будуть мучити душі в пеклі. І якщо Бог візьме нас у Рай, а ми не будемо вільні від заздрості, то й там не знайдемо заспокоєння, тому що будемо мати ті ж безрозсудні побажання.

Ревнощі отруюють сильну любов жінки

— Геронде, чому пристрасть ревнощів властива жінкам більшою мірою, ніж чоловікам?

— Жінка від природи має багато доброти й любові, і диявол дуже на неї нападає: він підкидає їй отруйні ревнощі й отруює її любов. А коли її любов буде отруєна й стане злобою, тоді жінка із бджоли перетворюється на осу й жорстокістю перевершує чоловіка. І якщо для чоловіка досить, щоб з очей зникло небажане обличчя, то жінці, котру Бог сотворив більш емоційною, цього недостатньо, їй би хотілося, щоб воно вмерло. Тобто... щоб вже напевно!

Злоба жінки, коли в неї входять ревнощі й впертість, може досягти демонічного ступеня. Жінка повинна боятися ревнощів. Вона зобов’язана видалити своє “я” зі своєї любові, щоб її велика любов була чистою.

— Як цього досягти?

— Якщо перебороти дріб’язковість і виплекати духовну мужність, духовне благородство і жертовність. Благородство — це протиотрута ревнощів. Але, на жаль, мало у кого є благородство.

Заздрість нас ослаблює

— Геронде, у мене зовсім нема відваги.

— Заздриш, от і нема в тебе відваги. Коли людина заздрить, вона переживає, не може їсти, марніє й втрачає дерзновіння, а інші думають, що вона великий подвижник!

— Я відчуваю себе духовно дуже бідною і слабкою.

— У тебе багато сили, але ти її марнуєш на дурну заздрість, і хоча в тобі є природжене благородство, ти мучишся, як остання жебрачка. Ти б досягла великих успіхів у духовному житті, якби не буксувала в заздрості. Обережно, тому що заздрість висмоктує з тебе всі душевні й тілесні сили, які ти могла б принести в дар Богові. Якби ти відігнала заздрість, то й молитва твоя мала б силу.

Через заздрість людина втрачає духовні сили. Чому, думаєте, апостоли не могли вигнати біса збіснуватого хлопчика, хоча прийняли від Христа владу виганяти бісів і вже виганяли їх з людей? Тому що заздрили Петру, Якову і Йоану, тому що тільки їх Христос взяв на гору й преобразився перед ними. Христос міг би взяти зі Собою всіх учнів, але не всі могли вмістити таке таїнство, тому Він взяв тільки тих, які могли вмістити. Може, ви скажете, що Він не любив інших учнів? Або любив Йоана більше за інших? Ні, але Йоан любив Христа більше за інших учнів і тому відчував любов Христову краще. Він мав більшу місткість, його “батарея” була більшою. Бачите, як заздрість віддалила Благодать Божу від апостолів, і вони не змогли зцілити біснуватого отрока? Тому Христос сказав: “О, роде невірний і розбещений, доки буду з вами? Доки терпітиму вас?”!

Хто ховає власні дари, той заздрить дарам інших

— Геронде, як людина, котра заздрить, може допомогти собі перебороти цю пристрасть?

— Якщо вона пізнає дари, якими її наділив Бог і стане їх розвивати, то не буде заздрити й буде жити як у Раю. Багато з нас не бачать власних дарів, бачать тільки дари інших, і їх охоплює заздрість. Вважають себе обділеними, ущемленими. Мучаться й перетворюють своє життя на кошмар. “Чому в нього є ці дари, а в мене нема?” — говорять вони. У тебе є одні дари, в іншого інші. Пам’ятаєте Каїна й Авеля? Каїн не прагнув розглянути власні дари, а дивився на дари, які мав Авель. Так він зростив у собі недоброзичливість до брата, потім повстав і проти Бога, і наприкінці дійшов до вбивства. Але ж, можливо, він мав дари більші, ніж Авель.

— А як може людина, бачачи таланти інших, не заздрити, а радіти?

— Якщо вона буде розвивати свої власні таланти, а не закопувати їх, тоді буде радіти від талантів інших. Я вже багато років спостерігаю за однією сестрою, у неї є і голос, і благоговіння, однак вона не співає на криласі. А тому що свій власний талант вона закопує й не співає, то нею крутить, коли вона чує, як співає інша сестра, у якої не такий вже й гарний голос. Вона не думає про те, що їй Бог дав голос кращий, але вона його не розвиває.

Тому, нехай кожен подивиться, може, дар, якому він заздрить в комусь, є й у нього, але він його не розвиває, або, може, Бог дав йому інший талант. Бог не обділив нікого, кожному дав певний дар, який може допомогти людині в її духовному розвитку.

Як одна людина не схожа на іншу, так дар однієї людини не схожий на дар іншої. Ви не звертали увагу на дикий горох, що у вас росте внизу біля огорожі? У нього один корінь, але в кожного паростка свої кольори, один кращий від іншого. Однак вони не заздрять одне одному... Кожен радий своєму кольору. А птахи! У кожного своя краса, своє щебетання.

Кожен нехай знайде дари, які йому дав Бог, і нехай прославляє Благого Бога, не гордовито, по-фарисейськи, а смиренно, визнаючи, що знехтував ними, і нехай у майбутньому їх розвиває.

— А от я заздрю деяким сестрам через те, що в них є деякі дари, яких немає в мене.

— Тобі Бог дав стільки дарів, і ти заздриш дарам інших? Ти мені нагадуєш дочку одного кондитера в Коніці. Батько щодня давав їй невеликий шматочок тістечка, від великого їй могло б бути погано, а вона дивилася на дітей у школі, які їли великі кукурудзяні коржі, і заздрила їм. “Вони їдять великі шматки, а мені батько дає маленький”, — говорила вона. Заздрила кукурудзяним коржам, які їли інші, а в самої була ціла кондитерська з тістечками! Так і ти не цінуєш великих дарів, які тобі дав Бог, а дивишся на дари інших і заздриш.

Не будемо невдячними. Адже Бог, Благий наш Отець, наділив кожне зі Своїх створінь різними дарами, тому що Він знає, що потрібно кожному з нас, щоб не заподіяти собі шкоди. Ми часто поводимося як маленькі діти, скаржимося, що Отець не дав нам драхми чи дві драхми, як нашим братам і сестрам, хоча нам він дав цілих сто драхм. Вважаємо, що нам Він нічого не дав, тому що думаємо, що сто драхм — це звичайний папір, нам подобаються драхма чи дві драхми, які Він дав іншим, ми плачемо й ображаємося на нашого Благого Отця.

Добра заздрість

— Геронде, я заздрю одній сестрі, тому що бачу, що в неї є смиренність, простота, благоговіння.

— Я помолюсь, щоб вона померла. Хочеш цього?

— Ні, Геронде! Я можу заздрити чесноті іншого, але навіть у думках не маю, щоб з ним щось трапилося погане. Я не хочу, щоб хтось не мав чесноти, хочу, щоб і в мені було щось гарне.

— Ну тоді ми це розділимо, щоб у кожної було по половині! Не переживай. Твоя заздрість — це добра заздрість. Ревнуєш “дарів кращих”...

— Виходить, є й добра заздрість?

— Так, коли хтось заздрить чесноті іншого й одночасно радується за нього, тоді ця заздрість добра. Але якщо людині погано, якщо вона засмучується, коли бачить успіхи іншого, або потай радується, коли в того виникають труднощі, тоді ця заздрість погана. Припустимо, що ти заздриш сестрі, тому що в неї гарний голос і вона добре співає. Якщо ти довідаєшся, що вона захрипла й не може співати, і тішишся, виходить, у твоїй заздрості є зло, є отрута. Якщо засмутишся — це значить, що у твоїх ревнощах немає зла, просто й ти хотіла б добре співати.

— А як мені плекати добру заздрість?

— Будемо називати тебе благозаздрісна!.. Постарайся очистити й освятити свою заздрість, щоб вона стала доброю заздрістю. Радуйся за сестру, що процвітає, і прагни її наслідувати. Так ти змінишся духовно, і в тобі буде перебувати Благодать Божа, що дарує людині небесну радість уже в цьому житті.

— Геронде, а може в людині добра заздрість перетворитися на погану?

— Якщо людина не працює над собою, то, звичайно, може. Потрібна увага.

— Геронде, я не завжди можу зрозуміти, те, що відчуваю, бачачи успіхи сестри. Яка це заздрість: добра чи погана?

— Запитай себе: «Якби сестра сотворила чудо, що б я відчула?» Або: “Якби вона впала в спокусу й принизила б себе в очах людей, я б раділа чи переживала?’’ Відповівши на це питання, ти зрозумієш, добра в тебе заздрість чи погана. Ану скажи мені, якщо ти відчуєш, що сестра, якій ти заздриш, заледащіла й зовсім перестала виконувати свої чернечі обов’язки, сама не молиться, а ставить у магнітофон касету й слухає: “Господи Ісусе Христе...”, ти засмутишся?

— Так, засмучуся, але і якщо почую, що вона робить все більші й більші успіхи, теж, думаю, не зрадію.

— Знаєш, якщо тобі важко ходити, радій за того, хто швидко бігає, а не засмучуйся. Якщо хочеш духовно збагатитися, радуйся успіхам сестер і проси Бога, щоб вони й далі процвітали, а собі бажай досягти своєї власної міри. Коли я був послушником у монастирі, там був ще один послушник, того ж віку, приблизно, що і я. Він досяг високого духовного стану, його обличчя світилося. Він у всьому був прикладом, великий подвижник і ревнитель. Ще він був дуже побожним. Старші ченці на знак поваги вставали, коли він проходив мимо. Я більше дістав користі від цього послушника, ніж від всіх книг, які до того читав, тому що він був живим прикладом. Одного разу у мене боліло серце. Випадково в цей час у келію до мене зайшов той брат, і я попросив його помолитися. Він ще не встиг піти, а біль уже минув. Іншим разом у монастир прийшов біснуватий і просив у отців, щоб вони його зцілили. Тоді ігумен сказав цьому послушникові: “Давай-но помолись, хай біс вийде з цього нещасного”. «Вашими молитвами, — сказав він, — Христос хай вижене біса». Тільки послушник відійшов, біс вийшов з людини. Ось яка в нього була ревність до Бога! У який духовний стан він увійшов! Отож, я просив Бога, щоб тому братові прийти в стан того святого, ім’я якого він носив, а мені прийти в його стан. Так само й ти роби, і побачиш явно силу Божу.

Коли людина навчиться радіти успіхам інших, Христос дасть їй всі успіхи інших, і вона буде радуватися так, як радуються всі інші разом узяті, і тоді її успіхи й радість будуть величезними.

ГЛАВА ДРУГА

Гнів — ворог світу Божого

Повернемо гнів проти пристрастей

— Геронде, я хочу звільнитися від гніву. Бачу, наскільки недоречний для ченця гнів.

— Гнів, чистий гнів — це сила душі. Якщо людині від природи покірливій ця властивість її характеру допомагає в духовному вдосконалюванні, то людині гнівливій двічі більше користі від сили, яка є в її характері, тільки б вона цю силу гніву використала проти пристрастей і проти лукавого. Якщо вона не буде користуватися цією силою правильно, то нею скористається диявол. Якщо людина, за природою м’яка, не постарається набути мужності, то не буде здатною до великих справ. А гнівливий, якщо зважиться на щось велике й поверне свій гнів проти зла, то вважай справу зробленою. Тому висот у духовному житті досягають люди, у яких є іскра безумства.

— Виходить, Геронде, мені потрібно було б гніватися на диявола, а не на сестер.

— Чи бачиш, спочатку людина гнівається на інших, потім, якщо буде подвизатися, стане гніватися на тангалашку, а наприкінці приходить до того, що гнівається тільки на свою ветху людину, на свої пристрасті. Тому намагайся гніватися тільки на тангалашку й на свої пристрасті, а не на сестер.

— Геронде, мої гнів і впертість — це дитячі пристрасті?

— Ні, дорога! Можна зрозуміти, маленьку дитину, коли вона злиться, стукає ніжками й кричить “не хочу, не буду!” Але з віком вона має цього позбутися, зберегти тільки дитячу простоту, безпосередність, а не свої дитячі пустощі. Бачиш, дехто потім до чого доходить! Б’ються в гніві головою до стіни — добре, що Бог так влаштував, що в людей міцна голова, тому з ними нічого не трапляється! Інші рвуть на собі одяг! Був чоловік, який щодня в гніві рвав на собі сорочку. Рвав на шматочки, щоб не зриватися на інших.

— Виходить, що гнів — це зганяння злості?

— Так, але чи не краще зганяти злість на своїй ветхій людині, ніж на інших?

Чому ми гніваємося

— Мені здається, що я не гніваюсь, а просто дратуюся.

— Це як? Якщо дратуєшся, то повинна подивитися, чи нема в тобі пристрасті гніву. Одна справа, якщо людина в роздратуванні скаже різке слово, тому що вона втомилася, у неї щось болить, є якісь проблеми й т.д. Інша і на привітання може відповісти: «Та відчепися ти!» — хоча їй нічого поганого не сказали, сказали тільки “вітаю”. Але людина втомилася, їй боляче, тому так реагує. Бо ж навіть найтерплячіший ослик, якщо його перевантажити, буде брикатися.

— Коли в мене нема миру зі собою, то мене дратує будь-який дріб’язок.

— Якщо в тебе нема миру зі самою собою — виходить, у тебе духовне нездужання й не дивно, що ти так реагуєш. Якщо людина хвора, вона іноді стомлюється навіть від звуків мови. Те ж саме, коли вона у поганій духовній формі, у неї нема трезвіння, терпіння, поблажливості.

— Геронде, чому я гніваюсь з найменшого приводу?

— Гніваєшся, тому що думаєш, що завжди винні інші. У тобі гнів походить від того, що ти приймаєш щодо інших помисли, які приходять зліва. Якщо будеш приймати помисли, що приходять справа, то не будеш звертати уваги на те, що тобі сказали і як сказали. Братимеш відповідальність на себе і не будеш гніватися.

— Але, Геронде, я не можу повірити, що завжди винна саме я.

— Схоже, що в тобі є прихована гордість. Дивися, обережно, адже гнів несе в собі самовиправдання, гордість, нетерпіння, нахабність.

— Геронде, чому сьогодні люди так легко дратуються?

— Зараз і мухи дратуються! У них упертість, настирливість! Раніше, якщо ти муху відганяв, вона летіла. Тепер затято сидить... Але правда й те, що сьогодні й деякі види діяльності не тільки не допомагають знаходити душевний спокій, але можуть і спокійну від природи людину зробити нервовою.

— Чому тепер, коли живу в монастирі, не гніваюсь, а в миру сильно гнівалась?

— Часто через зовнішні причини людина відчуває невдоволення й зривається, тому що не відчуває задоволення від того, що робить і хоче чогось іншого. Але таке роздратування як зовнішній пил, зникає, коли людина знаходить те, до чого прагне.

“Гніваючись, не грішіть”

— Геронде, обурення походить від егоїзму?

— Не завжди. Є і праведний, священний гнів. Пророк Мойсей скрижалі із заповідями тримав у руках, але, коли побачив, що ізраїльтяни приносять жертву золотому тельцю, у священному гніві кинув їх на землю й розбив. Перш ніж піднятися на гору Хорив, де він повинен був отримати заповіді, Мойсей сказав ізраїльтянам, що вони мають робити до його повернення. До того ж вони й самі бачили блискавки й чули грім на вершині Хорива, але через те, що Мойсей довго не повертався, вони почали шукати собі бога. Пішли до Аарона й сказали йому: “Ми не знаємо, що трапилося з Мойсеєм. Хто нас тепер поведе? Зроби нам богів, щоб вони вели нас”. Аарон спочатку не погоджувався, але потім поступився. Люди взялися до роботи. Побудували піч, повкидали в неї все золото, що їм дали єгиптяни перед виходом з Єгипту, і виготовили золотого тельця. Встановили його на великий камінь і почали пити й веселитися. “Він поведе нас”, — говорили люди. Тоді Бог сказав Мойсею: “Іди скоріше вниз, тому що народ зрадив Мене”. Спускаючись із Сінаю, Мойсей почув крики. Ісус Навин, що чекав його внизу, питає: “Що трапилося? Прийшли іноплемінники?” “Це не бойові крики, це веселощі”, — відповів йому Мойсей. Вони підійшли ближче, побачили, як люди веселяться, тому що золотий телець поведе їх у Землю обітовану! Бачиш, телець-то був золотий!.. Обурився Мойсей, кинув на землю й розбив скрижалі із заповідями.

Людина духовна може розсердитися, обуритися, закричати, але тільки через серйозний духовний привід. Усередині в неї нема зла, і іншим вона зла не заподіює. “Гніваючись, не грішіть” — чи не так говорить пророк Давид?

«Поспішав і не барився дотримуватися заповідей Твоїх»

— Геронде, як же мені перебороти гнів?

— Завдання в тому, щоб не доходити до гніву. Молоко, якщо не встигнеш вчасно зняти його з вогню, піднімається й відразу втікає.

— А як не доходити до гніву?

— Необхідне чування. Стеж за собою й стримуй свій гнів, щоб пристрасть не пустила в тобі коріння. А інакше, навіть якщо ти потім захочеш вирубати її сокирою, вона постійно буде давати нові пагони. Пам’ятай сказане пророком Давидом: “Поспішав і не барився дотримуватися заповідей Твоїх “. Знаєш, як один чернець робив? Виходячи з келії, він хрестився й говорив: “Боже мій, збережи мене від спокус”. Він був готовий до зустрічі зі спокусою. Немов стояв на сторожі. Дивився, з якого боку прийде спокуса, щоб захиститися від неї. Якщо якийсь брат робив йому щось погане, він був готовий до цього і відповідав йому лагідно й смиренно. Те ж роби й ти.

— Геронде, іноді, коли буває спокуса, я собі кажу: “Промовчу”, але під кінець не витримую, зриваюся.

— Що значить, зриваюся? А зірване потім куди подінеться? Згоряє? Схоже, у тобі мало смиренності, тому ти доходиш до певної межі, а потім зриваєшся. Потрібно ще трішки смиренності. Перш ніж заговорити, прочитай два-три рази Ісусову молитву, для просвітлення. Одна жінка, коли гнівалася, спочатку читала “Вірую” і потім відкривала рот. Мирські люди, а, бачиш, як подвизаються!

— Що робити, якщо мені не подобається манера поведінки однієї з сестер?

— Стався до сестри по-доброму. Постарайся виправдовувати її з любов’ю. Це допоможе тобі набути природним способом постійне добре духовне налаштування. І коли до тебе прийде пристрасть гніву, то побачить, що твоє серце зайняте любов’ю й, не маючи, де зупинитися, піде.

Смиренністю й мовчанням ми перемагаємо гнів

— Геронде, як людина може перемогти гнів?

— Смиренністю й мовчанням ми перемагаємо гнів. Чому ми називаємо змію мудрою? Хоча в неї є сильна зброя, отрута, і вона може заподіяти нам шкоду, але варто їй почути невеликий шум, вона відразу повзе геть: не йде напролом, поступається місцем нашому гніву. Так і ти, якщо хтось зачепить тебе словом, не відповідай. Мовчанням ти обеззброюєш людину. Одного разу кіт Дікас у мене в келії збирався придушити жабеня. Жабеня сиділо без руху, і Дікас дав йому спокій і пішов. Жабеня своїм мовчанням і смиренністю... перемогло кота. Але вартувало б йому хоч трохи поворухнутися, Дікас схопив би його, став би кидати й бити як бубон.

— Коли в нас із сестрою бувають розбіжності й кожна стоїть на своєму, то ми заходимо в глухий кут, і під кінець я дратуюся.

– Чи бачиш, одна з двох має смиритися й поступитися, інакше ніяк. Якщо двоє чоловіків хочуть пронести в маленькі двері довгу дошку, хтось із них має зайти першим, другий за ним: по-іншому вони не зможуть її занести. Коли кожен стоїть на своєму, це однаково, що бити камінь об камінь — тільки іскри летять!.. Жителі Фарас, коли хтось стояв на своєму, говорили: “Нехай твій козел буде кізкою, а мій цапеням”, і так уникали сварки. У всякому разі, той, хто поступається, виявляється у виграші, тому що чимось жертвує, і це приносить йому радість і мир.

— А якщо людина зовні поводиться правильно й поступається, а в душі обурюється?

— Це значить, що в ній ще жива ветха людина, і вона з нею бореться.

— Але чому, Геронде, хоча вона і правильно поводиться, але внутрішнього миру не має?

— Як же в неї буде мир? Щоб у людини був мир, вона повинна і внутрішньо бути правильно зорієнтованою. Тоді відходять і гнів, і занепокоєння, а в людину входить мир Божий. А коли приходить душевний спокій, то знищує чад гніву, душевні очі очищаються, і людина починає бачити ясно. Тому Христос саме про «миротворців» говорить, що вони «синами Божими назвуться».

ГЛАВА ТРЕТЯ

Душешкідлива печаль

Радість від Христа, а печаль від диявола

— Геронде, останнім часом я дуже сумую.

— Чому сумуєш? Потонули твої кораблі? Куди ти їх відправила? В Атлантичний океан? Ти що, хіба за такої погоди посилають кораблі в плавання? Скільки затонуло?

— Всі, Геронде, затонули.

— Прекрасно, тоді в тебе нема майна, і ти можеш стати хорошою черницею! Чому ти увесь час не прославляєш Бога? Чого тобі не вистачає? Якщо тужить людина, що перебуває далеко від Христа, я це розумію, але якщо тужить той, хто близький до Христа, це зрозуміти важко. Адже навіть якщо в тебе щось болить, твій біль пом’якшує Христос.

У людини не може бути гіркої печалі, адже коли вона свою печаль принесе до Христа, то ця печаль стане солодким нектаром. Якщо в когось є печаль, то це значить, що людина зі своїми прикростями не йде до Христа. Радість від Христа, а печаль від диявола. Знали б ви, як я засмучуюся, коли бачу ченця з виразом обличчя, як у хазяїна бакалійної крамниці, якого позбавили прибутку. Інша справа печаль за Богом, радіснотворний плач. Отут людина радується. Її мовчання, її зібраність виливають у її серце мед. Коли бачу таку людину, хочеться їй ноги цілувати.

— Звідки людина може зрозуміти, що її печаль дійсно за Богом?

— Припустимо, людина скоїла гріх і переживає. Якщо вона засмучується через те, що засмутила Христа, то відчуває в серці солодкий біль, тому що Бог розливає в її душі насолоду, Божественну втіху. Цей сум за Богом. А якщо людина постійно перебуває в печалі, відчуває страх і розпач, то вона має зрозуміти, що цей сум не за Богом. Печаль за Богом — це духовна радість, вона приносить у серце втіху. А печаль, яка не за Богом, приносить страх і безнадію.

— А якщо, Геронде, людина духовна засмучується через те, що якийсь єретик користується її ім’ям і завдає людям шкоди?

— Цей сум виправданий, людина повинна переживати, тому що багатьом завдається шкода. Але й у цьому випадку реагувати треба духовно. Якщо людина сприйме все смиренно й скаже: “Боже мій, я не хочу, щоб люди постраждали, просвіти їх, щоб вони урозуміли істину”. Якщо вона так скаже, то буде мирною. Але якщо почне метушитися й говорити: “Що робити? Моїм ім’ям користуються й гублять людей”, то спокою їй не буде. У всякому разі, якщо людина сама не винна і совість у неї спокійна, то, навіть якщо інші її засмучують, вона отримуватиме велику втіху.

Егоїзм завжди приносить сум і страх

— Геронде, я постійно думаю про ту свою помилку, яка Вас засмутила, і мене охоплює печаль.

— Припини, уже все минулося. Нічого, крім засмучення, це тобі не дасть, і нічим не допоможе. Але бути уважнішою у майбутньому тобі б не завадило. Продовжуй далі боротися із завзяттям. Всі люди допускаються помилок, але Благий Бог, як Батько, нас захищає. Для цього в Нього є святі, для цього він кожній людині дав Ангела-хоронителя, щоб той її захищав, для цього Він виділяє людей духовних, щоб ті допомагали іншим людям.

— Мене гнітить печаль через мої падіння, Геронде, і я втомлююся подвизатися.

— Це від егоїзму. Ти не схиляєшся, тому знесилюєшся. Нема смиренності, покаяння, сокрушення, але є егоїзм, а егоїзм завжди приносить сум і страх. Коли в людини нема покаяння, вона засмучується через свій егоїзм, самолюбство, через те, що впала в очах інших, тоді в ній живуть тривога, гіркота, біль.

— Виходить, якщо людина після свого падіння сильно переживає, то причиною цього завжди є егоїзм?

— Не завжди. Це може відбуватися й від завзяття. Коли людина дуже переживає від ревності і завзяття, тоді отримує велику втіху, котра підбадьорює не тільки душу, але й тіло.

— Але як мені зрозуміти, що я переживаю через зазяття?

— Той, хто переживає через завзяття, звинувачує у всьому себе, а той, хто від егоїзму — звинувачує у всьому інших і говорить, що з ним поводяться несправедливо. Ущемляється егоїзм, людина починає гніватися, перестає розмовляти... От сьогодні я двом сестрам зробив зауваження за їхню помилку. Обидві засмутилися й опустили голови. Але одна засмутилася через завзяття, тому що своєю помилкою засмутила мене, а інша засмутилася від егоїзму. Перша соромилася навіть очі на мене підняти. А інша, щоб не зіпсувати свою репутацію, відразу стала виправдовуватися, не думаючи про те, наскільки серйозна її помилка. Вона подумала так: “Я впала в очах інших, мені перестануть довіряти. Як мені тепер виправдати свою помилку, щоб не зіпсувати репутацію?” Якби вона визнала свою помилку, звинуватила б у всьому себе, то мала б розраду. Але вона постаралася виправдатися, тому спокою в неї в душі не було. Ми, коли самі себе виправдовуємо, даємо місце дияволу, який приходить, впливає на нас тонким способом і викликає печаль. Але коли ми приймаємо всю провину на себе, тоді Бог бере на Себе весь наш тягар. Так що, давайте вирішимо, що нам обрати: смиренність, яка дає спокій, чи егоїзм, що приносить печаль, страх і внутрішній розлад?

Невдячна людина завжди сумна

— Чому багато людей, хоча в них усе є, відчувають страх і печаль?

— Якщо ви бачите людину, що відчуває сильний страх, засмучення і печаль, хоча все в неї є, то знайте, що в неї нема Бога.

Той, у кого є все: і матеріальні блага, і здоров’я, — а він, замість того щоб дякувати Богові, висуває нові божевільні вимоги, бурчить і нарікає, однозначно, готує собі місце в пеклі. Людина, котра знає, що таке вдячність, усім задоволена. Вона думає про те, що Бог їй дає щодня, і радується всьому. Але якщо людина невдячна, вона всім незадоволена, постійно на щось нарікає й мучиться. Припустимо, їй не подобається сонце, і починає віяти Вардаріс, північний вітер, і приносить холод... Не подобалося їй сонце, от і тремти тепер від холоду.

— Геронде, що Ви хочете цим сказати?

— Хочу сказати, що коли ми не сприймаємо благ, які нам дає Бог, і нарікаємо, то приходять випробування, які змушують нас стиснутися в кулак. Я вам серйозно кажу, у кого такі примхи, хто постійно бурчить і нарікає, нехай знає, що дістане від Бога ляпаса, щоб у цьому житті розплатитися хоч із частиною свого боргу. А якщо ляпаса не буде, то це ще гірше, тоді йому доведеться одночасно, відразу за все розплачуватися в майбутньому житті.

— Виходить, нарікання може стати звичкою?

– Стає звичкою, тому що за наріканням йде нарікання й за скаргою скарга. Той, хто сіє скарги, скарги пожинає й накопичує тривогу. А той, хто сіє славослів’я, вкушає божественну радість і благословення повік. Той, хто нарікає, скільки б Бог йому не давав благословень, їх не відчуває. Тому Благодать Божа відходить від нього й приходить спокуса. Спокуса переслідує його, і все в нього через пень колоду. А вдячного Бог Сам переслідує Своїми дарами.

Невдячність — великий гріх, який засудив Сам Христос. “Хіба не десять очистилось? Де ж дев’ять?” — запитав Він прокаженого, який прийшов Йому подякувати. Христос чекав подяки від десяти прокажених не для Себе, але для них самих, тому що подяка їм же самим принесла б користь.

Тангалашка хоче бачити нас засмученими

— Геронде, чому в мене радість різко переходить в печаль?

— Різкий перехід від радості до печалі найчастіше походить від спокуси. Злобний тангалашка бореться з людиною, особливо з піддатливою і від природи життєрадісною, котра прагне до життя духовного. У цьому й полягає його робота: він хоче бачити нас сумними й втішатися. Але чому ми повинні дозволяти тангалашці робити це? Хіба радість не краща від печалі? І любов чи не краща від злості?

— А ось я іноді впадаю в печаль, а причини не знаю.

— Тангалашка не хоче, щоб людина радувалася. Він знаходить спосіб засмутити й тих, у кого є причини до смутку, і тих, у кого їх нема. Що стосується тебе, то мені здається, що він прагне привести тебе до розчарування, усе більше тебе обплутує тонкими нитками. Добре, якби він в’язав тебе шпагатом, ще куди б не йшло, начебто можна сказати, що є привід для засмучення. Але ж тобі тонкі нитки здаються товстими мотузками, і ти переживаєш. Не муч себе марно, тому що цим ти тішиш тангалашку й засмучуєш Христа. Хочеш, щоб Христос засмучувався?

— Ні, Геронде, але...

— Ніяких “але”! “Пекло, засмутися!”, скажи: “Засмутися!”

— “Засмутися!”

Печаль виснажує наші душевні й тілесні сили

— Геронде, мене часто болить живіт, і мені важко виконувати свої чернечі обов’язки.

— Ти постійно сидиш і заглиблюєшся у свої помисли, все бачиш у чорному світлі й терзаєш себе даремно, тому й страждаєш душею й тілом. Слідом за черговим таким приступом у тебе й живіт починає боліти, де вже потім знайтися силам для духовного? Можна випити ліки й зняти біль, але якщо не позбутися печалі, то живіт знову почне боліти. Не приймай помислів, які викликають розчарування, щоб не зробити марними ті дари, які тобі дав Бог. Чим правильніше ти будеш дивитися на речі, тим більше в тобі буде спокою й умиротворення, тим здоровішою будеш і перестанеш вживати ліки.

Печаль обеззброює людину. Висмоктує всі душевні й тілесні сили і не дає нічого робити. Отруює душу й у тіло вносить безлад. Б’є по найчутливіших місцях тіла, викликає страх і ним виснажує людину. Отрута смутку може звалити не тільки людину зі слабким організмом, але й дуже сильну. Тут є одна сестра. Знаєте, скільки в неї сил? І в духовному плані молодець, і на послуху все в неї в руках горить! Може весь монастир завести, але через упадок духу нічого не робить, пропадає намарно. Такий сильний двигун, а простоює без користі.

Духовним завзятям проженете неміч

— Геронде, коли мене в моєму подвигу переслідують труднощі, я починаю нарікати, і мене охоплює туга.

— Ось у тяжкий момент і проявляється людська сила. Не бійся і не панікуй, коли зустрічаються труднощі. Проси в Бога духовної мужності, щоб сміливо зустрічати труднощі на своєму духовному шляху й відважно боротися.

— Печаль, яка останнім часом охоплює мене через мій поганий духовний стан, зовсім позбавляє мене духовних сил.

— Слава Богу, ти відійшла від того, де раніше була, хоча туди, де маєш бути, ще не прийшла. Я впевнений, що ти незабаром покажеш, на що здатна, розірвеш останні пута духовної немочі за допомогою Благодаті Божої, як лев розриває павутину. Прожени неміч духовним завзяттям. Буду чекати й молитися. Сподіваюся, що дочекаюся й зможу порадіти твоїм успіхам.

— Геронде, коли я легковажу своїми духовними обов’язками, мене охоплює туга.

— Печаль від того, що ми чимось злегковажили й радість за вчинене — речі природні. Але до цього може домішуватися й егоїзм, а тому будь обережною. Поклади добрий початок, визнач порядок твоєї духовної боротьби й потихеньку йди вперед. Так ти досягнеш більшої сталості, припиняться ці метання вгору-вниз, які викликає замаскований ворог. Якщо ти будеш використовувати свої сили з духовною мужністю заради успіху в чернечому подвигу, то досягнеш великих успіхів. А якщо застрягнеш у немочі, то сама будеш без кінця голосити, а тангалашка в цей час буде плескати в долоні.

— Геронде, мені не вистачає сили?

— Потрібний натиск, порив!

— Як його здійснити?

— Необхідна мужність, хоробрість! Навіщо мені монахині-бідолахи, мені потрібні духовні суліотки, які з духовною відвагою воювали б з тангалашкою, прославляючи Бога.

Славослів’я Бога — протиотрута смутку

— Геронде, я засмучуюся, коли бачу в собі залишки якої-небудь пристрасті.

— Говори: “Слава Богу, що основне пішло”! Якби я був на твоєму місці, то, дивлячись на великі Божі дари, “від сторожі ранньої до ночі” повторював би: “Слава Тобі, Боже”. Якщо хочеш уже тут почати жити райським життям, дивися на милості й багаті дари, які Бог тобі дає, і славослов: “Слава Тобі, Боже”. Прославляйте Бога за те, що Він допоміг вам досягти успіху, нехай небагато, чи завдяки власній праці, чи з допомогою інших. Коли людина говорить: “Слава Тобі, Боже”, то Бог допомагає, тому що подяка в поєднанні зі смиренним налаштуванням, ретельністю й запопадливістю в подвигу залучає незліченні небесні сили й Божественні дари.

— Геронде, а якщо я знаю, що знову впаду?

— Не знаєш. А думаєш так зі страху. Не потрібно боятися, що припустишся колишньої помилки, тому що хиткою є твоя віра в Бога. Отут особлива скрупульозність ні до чого. Якщо помисел говорить тобі, що ти не виправишся, і засмучуєшся, то потрібно самій себе утішити й підбадьорити. “Слава Богу, — потрібно сказати, — сьогодні я стала кращою, ніж була вчора. Тисяча разів слава Богу...” Хоча ця наснага й здається несправжньою, але містить у собі велику силу — надію на Бога. Надія на Бога — важіль, котрий перемагає розпач, звільняє душу від смутку й страху, і крок за кроком зміцнює духовні сили людини, пробуджуючи в ній святий оптимізм.

— Геронде, я переживаю через проблеми зі здоров’ям.

— Приймай все як великий дар Божий. Бог нікого не кривдить. На Небі тобі буде чим утішитися. Дістанеш більшу пенсію, якщо сама її не зменшиш своїм наріканням.

— Але як, Геронде, адже зараз я не відчуваю в собі Неба?

— Не відчуваєш Неба, тому що не прославляєш Бога. Коли людина живе славослів’ям, вона радується всьому. Є люди в миру, які будуть судити нас, ченців. Подивіться на бедуїнів, яке в них тяжке життя, а вони дякують Богові й завжди веселі. Вони пшеницю не очищують від каміння, а перемелюють як є, тому хліб у них — суцільний камінь! У їжі, яку вони споживають, схоже, немає необхідних мікроелементів, кальцію й т.д., тому в них зовсім зруйновані зуби. Дивишся, бедуїн з одним-єдиним зубом, а радіє, немов цей зуб у нього перламутровий. Іншому чоловікові одного тільки зуба й не вистачає, а він через це відчуває себе обділеним. Усе це значить, що потрібно безперестанно славословити, прославляти Бога вдень і вночі за Його до нас благодіяння.

Один єпископ мені розповідав, що в храмі, коли диякон читав Євангеліє про зцілення гадаринських біснуватих, один простий парафіянин, що стояв за єпископським місцем, увесь час повторював: “Слава Тобі, Боже”. Диякон починає: “Коли ж прибув Ісус у край гадаринський”. “Слава Тобі, Боже”, — говорить парафіянин. “Зустріли Його два біснуваті” — “Слава Тобі, Боже”. “Дуже люті” — “Слава Тобі, Боже”. “Тоді все стадо кинулося з кручі в море” — “Слава Тобі, Боже”. “Я зрозумів, — сказав мені потім єпископ, — що цей простий чоловік мав рацію, коли постійно повторював: «Слава Тобі, Боже», тому що «слава Тобі, Боже» увергає бісів у море”. І ви постійно повторюйте: “Слава Тобі, Боже, слава Тобі, Боже”, поки стадо не кинеться в море...

Славослів’я освячує все навколо. Славословлячи, людина забуває себе в подяці, втрачає розум у доброму значенні, радується всьому. А коли людина дякує Богові навіть за мале, то потім на неї находить таке щедре благословення Боже, що вона не може його знести. Отут диявол уже не може більше встояти і йде геть.


НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2