foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ

 

"Возлюбивши Бога, визнавши Його велику Жертву і Його благодіяння, а також з розважанням примусивши себе до наслідування Святих, людина швидко освячується: вона починає смирятися, відчувати своє непотребство й велику свою невдячність Богові"

ГЛАВА ПЕРША

Про духовне життя в сім'ї

 

Чим більше людина нарікає, тим більше вона себе руйнує

Геронде, звідки починається нарікання і як можна його уникнути?

— Нарікання має причиною відчуття власного злополуччя, а прогнати його можна славослів'ям [Бога]. Нарікання народжує нарікання, а славослів'я народжує славослів'я. Якщо людина, зустрівшись із труднощами, не нарікає, а славить Бога, то диявола розриває [зі злості] і він йде до іншого — до того, хто нарікає, щоб заподіяти йому ще більших неприємностей. Бо чим сильніше людина нарікає, тим сильніше вона себе руйнує. Іноді тангалашка обкрадає нас і вчить не бути задоволеними нічим, тоді як все, що трапляється з нами можна зустрічати з духовною радістю й славослів'ям і мати благословення Боже. Знаю одного ченця на Святій Горі. Якщо почнеться дощ і ти скажеш йому: "Знову пішов дощ", то він починає: 'Так, все ллє й ллє. Незабаром згниємо від цієї вогкості". Якщо дощ незабаром припиниться і ти скажеш йому: "Дощик пройшов", то він відповість: "Та хіба це дощ? Від таких дощів усе засохне..." Не можна сказати, що в цього ченця не все в порядку з головою. Ні. Просто він звик постійно нарікати. Перебуває в здоровому глузді, а мислить, немов божевільний!

У наріканні присутнє прокляття. Тобто людина, котра нарікає, однаково що проклинає себе, і потім до неї приходить гнів Божий. В Епірі я був знайомий з двома селянами. В одного була сім'я, дві невеличкі ділянки землі, і він з довірою ввіряв усе Богові. Він трудився скільки міг, не мучачи себе душевною тривогою. "Що встигну, то встигну", — казав він. Іноді не встигав зібрати сіно й воно гнило під дощем, іноді копиці розкидав вітер, однак він говорив: "Слава тобі, Боже", і все в нього йшло добре. В іншого було багато землі, корів і тому подібного. Дітей він не мав. Якщо ти запитував цього чоловіка: "Як у тебе справи?" — то він відповідав: "Які там справи, краще не запитуй". Він ніколи не говорив: "Слава Тобі, Боже", але все бурчав і нарікав. І ви б тільки подивилися: то в нього здихала корова, то з ним відбувався якийсь інший неприємний випадок, потім щось ще... У цього чоловіка було все, але він не процвітав.

Тому я й кажу, що славослів'я — це велика справа. Бог дає нам благословення, але скуштуємо ми їх чи ні — це залежить від нас. Проте як ми їх скуштуємо, якщо Бог дає нам, приміром, банан, а ми починаємо думати про більш смачну страву, яку їсть якийсь мільйонер? Знаєте, скільки людей, з'їдаючи один черствий сухарик, день і ніч славословлять Бога й живляться небесною насолодою! Ці люди здобувають духовну чуйність і розуміють, коли рука Божа починає їх голубити. А ми цього не розуміємо, тому що наше серце зажиріло і нас вже ніщо не задовольняє. Ми не розуміємо, що щастя в тому, що має відношення до вічності, а не до суєти.

 

Дамо Богові керувати нашим життям

Геронде, чому в Євангелії Царство Боже уподібнюється до гірчичного зерна "...Воно схоже на зерно гірчичне, що чоловік узяв та й кинув у город свій, і воно вигналось і стало деревом великим, і небесне птаство гніздиться у його гіллі.."?

— Гірчичне насіння дуже маленьке, але коли з нього виростає рослина, вона стає великим кущем На її гілках можуть сидіти навіть птахи. Слово Боже уподібнюється до гірчичного зерна, тому що від одного маленького євангельського слова людина розвивається й осягає Царство Боже.

  Геронде, як можна відчути те, про що говорить Святе Письмо: "Царство Боже є всередині вас"?

  Послухай, благословенна душа, коли ми маємо в собі частину райської радості, тоді Царство Боже всередині нас є. І навпаки: коли ми маємо в собі душевну тривогу, докори сумління, тоді ми носимо в собі частину пекельної муки. Велике діло, якщо людина вже в цьому житті починає відчувати частину райської радості. І досягти цього неважко: однак, на лихо, наш егоїзм заважає нам досягти цієї духовної величі.

Сама людина, приймаючи те, щоб Бог управляв нею як Добрий Батько, може зробити своє життя райським. Треба мати довіру до Бога, надіятися на Нього у всьому, що б ми не збиралися робити, — і славити Його за все. Не треба мати душевної тривоги. Душевна тривога веде до душевного надламу, вона паралізує душу. Якщо людина шукає Царства Небесного, то їй дається і все інше. Євангеліє говорить: "Шукайте найперше Царства Божого", а також "Царство Небесне здобувається силою".

Сьогодні люди самі ускладнили своє життя, тому що вони не задовольняються малим, а постійно женуться за матеріальними благами. Однак ті, хто хоче жити справжнім, непідробленим духовним життям, насамперед мають навчитися задовольнятися малим. Якщо люди спростили своє життя, якщо воно не обтяжене багатьма турботами, то це звільнить їх і від мирського духу, і дасть їм вільний час для духовних занять. У протилежному випадку, намагаючись встигнути за модою, люди будуть стомлюватися, втрачати мир і тишу й матимуть велику душевну тривогу.

Я бачу, як іноді люди самі роблять своє життя мученицьким! Сьогодні, коли я виїжджав з Афона, один чоловік з Уранополіса на своїй машині підвіз мене сюди, у монастир, і по дорозі попросив ненадовго заїхати до нього додому. Оскільки він наполягав, я не хотів його дратувати. Як тільки ми підійшли до дверей його дому, я побачив, що він знімає черевики й навшпиньки іде коридором. "Що з тобою сталося, чому ти так дивно ходиш?" — запитав я його. "Нічого страшного, Геронде, — відповів він, — просто я намагаюся ступати акуратно, щоб не зіпсувати паркету". Ну що тут скажеш? Люди самі мучать себе без причини.

 

Біль за ближнього допомагає сім’ї

Чим більше [матеріальних] благ здобувають сьогодні люди, тим більше вони здобувають проблем. Ані Богові вони не дякують за Його благодіяння, ані нещастя своїх ближніх не бачать. А не бачачи нещастя ближніх, вони не подають їм милостині. Люди витрачають гроші без мети й не думають про свого ближнього, який не має що їсти. Як після цього до них прийде Благодать Божа? Навіть якщо в людини є сім'я, однаково вона має на чомусь заощаджувати й відкладати гроші, щоб надавати милостиню іншим. Мусить пояснити своїй дружині й дітям, що десь живе покинута всіма хвора людина або дуже нужденна бідна сім'я. І якщо в них нема грошей, щоб допомогти нещасним, то чоловік має сказати своїм близьким: "Давайте подаруємо цим нещасним хоча б яку-небудь християнську книгу, адже в нас їх багато". Подаючи милостиню тим, хто відчуває потребу, людина допомагає і сама собі, і своїй родині.

Знаєте, як бідують нещасні віруючі в Росії! Якось я подарував одному російському священикові коробочку ладану й сказав: "Прийми цей скромний подарунок". — "Та хіба це скромний подарунок? — відповів він. — Адже в нас у Росії такого гарного ладану не знайти". А знаєте, як мучаться біженці з Росії й інших країн тут, у Греції? На Халкідиці я познайомився з чоловіком, який приїхав з Росії. Він укладав кам'яні плити, отримував триста драхм за квадратний метр і говорив: "Слава Тобі, Боже, що в нас є хліб". Тому, коли якийсь підрядник поскаржився мені, що під час роботи він "перевантажує" себе гріхами, я йому відповів: "Якщо ти завантажиш роботою цих біженців і допоможеш їм, то розвантажиш себе від гріхів. Адже цим нещасним ніде жити. У порівнянні з ними ти Онассіс".

Бажаючи, щоб ми плекали чесноти, Бог допускає хвороби, убогість тощо. Адже Бог міг би зцілити хворих і збагатити жебраків, Він міг би влаштувати всіх, але тоді ми б помилково вважали, що ми доброчесні. Ми називали б себе, приміром, милостивими, не будучи такими насправді, тоді як зараз наші чесноти видно по наших справах. Слава Богу, є люди, які приносять себе в жертву заради ближнього. Я був знайомий з чоловіком, що, демобілізувавшись з армії, відразу ж був несправедливо засуджений на великий термін тюремного ув'язнення. Він свідомо пішов на це для того, щоб урятувати одну сім'ю. Ця людина не подумала ні про те, що він себе скомпрометує, ні про свою майбутню кар'єру.

Я бачу, що Бог влаштовує так, щоб у кожній сім'ї принаймні одна людина мала віру й благоговіння, для того, щоб інші члени цієї сім'ї теж отримували допомогу! У Коніці я знав сім'ю, всі члени якої були байдужими до Церкви, крім однієї з дочок. Ця дівчина, тільки-но зачувши дзенькіт дзвона, знімала фартух, залишала незавершеними всі свої справи й поспішала до церкви. Навіть коли в село прийшли німці й паламар став дзвонити в дзвін, сповіщаючи про це народ, ця дівчина побігла в церкву на вечірню! І хоча її батьки були людьми досить скупими, сама вона була дуже жалісливою. Батько цієї дівчини від скнарості харчувався не нормальною їжею, а сухим хлібом, який розмочував у воді. її мати теж була дуже скупою! Незважаючи на те, що її діти займали відповідальні посади й були багатими, вона, щоб не витратити ні сірника, рилася в попелі в пошуках ще непогаслого вугіллячка й жмутком сіна розпалювала від нього вогонь. Щоб не купувати кавника, вони варили каву в консервній банці!

Але мене її мати любила. Я в той час мешкав у монастирі Стоміон. І от коли ця дівчина хотіла взяти щось з будинку своїх скупих батьків, щоб дати милостиню якомусь біднякові й не могла взяти цю річ потайки, то вона говорила матері: "Мамо, ця річ потрібна ченцеві". — "Віддай йому, віддай", — відповідала їй та. Ця скупа жінка була згодна щось дати тільки ченцям. І раніше, при окупації, її дочка тайкома допомагала біднякам. Вона непомітно брала з комори пшеницю, на своїх плечах несла її до млина, молола й роздавала бідним родинам борошно. Одного разу мати застала її "на місці злочину". Як же дівчині дісталося! Тоді вона дала Богові обітницю. "Боже мій, — сказала вона, — допоможи мені знайти яку-небудь роботу, і всю свою зарплату я буду віддавати на милостиню". І наступного дня її запросили на роботу в одну благодійну установу. Ох, як же вона зраділа! Вона дотримала обіцянки: для себе не купила на зароблені гроші навіть пари панчіх: усе віддавала на милостиню. Знаєте, скільки людей їй зараз говорять: "Спаси тебе Господь. Хай буде благословенний прах твоїх батьків!". Ось так за її милостиню Бог помилував потім і її матір.

 

Плекання чеснот в сім’ї

— Геронде, як може виплекати в собі чесноти людина, котра має сім'ю?

— Бог дає для цього сприятливі можливості. Але багато людей, хоча й просять Бога, щоб Він давав їм сприятливі можливості для плекання чеснот, зустрічаючись із якимись труднощами, починають нарікати. Наприклад, іноді Благий Бог через Свою безмежну любов, бажаючи, щоб чоловік виплекав у собі смиренність і терпіння, забирає Свою Благодать від дружини, яка починає робити "викрутаси" і поводитися з чоловіком грубо. У цьому випадку чоловік повинен не нарікати, але радіти й дякувати Богові за ту сприятливу можливість, яку Він дає йому для подвигу. Або, наприклад, мати просить Бога, щоб Він давав їй терпіння. Потім вона накриває на стіл, до столу підходить її дитина, тягне за край скатертини, і весь посуд падає на підлогу. Маля немов говорить своїй матері: "Мамо, терпи!"

І взагалі, ті труднощі, які існують у сьогоднішньому світі, змушують людей, які бажають жити хоч трохи духовно, не розслаблятися, не спати. Коли, не доведи Господи, починається війна, то люди не розслабляються, не заплющують очей. Щось подібне, як я бачу, відбувається зараз з тими, хто намагається жити духовно. Взяти хоча б тих молодих, які живуть церковним життям. Яких же труднощів доводиться їм, бідним, зазнавати! Однак ті негаразди, що їм завдає брудний світ, у якому вони живуть, деяким чином допомагає їм не збайдужіти духовно. А от у мирний час, коли труднощів нема, бачиш, що більшість людей байдужі до питань віри й моралі. Тоді як і цей мирний час людям теж треба використати для духовного здобутку: їм треба постаратися позбутися своїх недоліків і плекати чесноти.

У духовному житті дуже допомагає безмовність. Добре, щоб розпорядок дня був складений таким чином, щоб у ньому був визначений час для безмовності. Хай у цей час людина вдивляється в себе, щоб пізнати свої пристрасті й звершити подвиг, для того щоб позбутися цих пристрастей й очистити своє серце. І зовсім добре, якщо в домі є якась тиха кімната, атмосфера якої нагадує атмосферу чернечої келії. Там, "таємно" можна виконувати свої духовні обов'язки, читати духовні книги, молитися. Якщо молитві передує недовге духовне читання, то воно їй дуже допомагає, тому що й душа від такого читання зігрівається, і розум переноситься в духовну царину. Тому, якщо в людини, якій протягом дня доводиться відволікатися на мирські марноти, є десять хвилин для молитви, то їй краще дві хвилини цього часу присвятити читанню чогось духовного, щоб прогнати неуважність.

  Геронде, а чи не здається Вам, що жити таким життям, яке Ви описуєте, у світі зараз не так вже й просто?

  Ні, є миряни, котрі живуть дуже духовно. Вони живуть як подвижники: дотримуються посту, здійснюють служби, моляться на чотках, б'ють поклони — незважаючи на те, що в них є діти й онуки. По неділях такі люди йдуть до церкви, причащаються й знову повертаються у свою "келію", подібно до пустельників, які в неділю приходять у соборний храм скиту і потім знову замовкають у своїх келіях. Слава Богові, у світі багато таких душ. І якщо говорити конкретно, то я знаю одного главу сім'ї, котрий постійно творить Ісусову молитву — де б він не перебував. Ця людина завжди має у своїй молитві сльози. Його молитва зробилася молитвою серця, і його сльози солодкі, це сльози божественного радування. Пам'ятаю й одного робітника на Святій Горі. Він називався Яніс. Яніс трудився на дуже тяжких роботах і працював за двох. Я навчив його творити під час роботи Ісусову молитву, і поступово він до неї звик. Одного разу прийшов до мене й сказав, що, творячи Ісусову молитву, відчуває велику радість. "Зайнявся світанок", — відповів я йому. Минуло ще трохи часу, і я дізнався, що цю людину вбили двоє п'яних хуліганів. Як же я зажурився! Минуло ще кілька днів, і один чернець шукав інструмент, що його Яніс кудись поклав, але не міг знайти. І от Яніс з'явився йому уві сні й сказав, куди поклав цей інструмент. Ця людина досягла духовного багатства й могла допомагати іншим і з життя іншого.

Наскільки ж просте духовне життя! Возлюбивши Бога, визнавши Його велику Жертву і Його благодіяння й з розважанням спонукавши себе до наслідування Святих, людина швидко освячується. Аби тільки вона смирялася, відчувала своє окаянство й свою велику невдячність Богові.

 

Молитва в сім’ї

    Геронде, вся сім'я повинна читати повечірню разом?

    Дорослі мають щодо цього поводитися благородно. Вони повинні читати повечірню й говорити маленьким дітям: "Якщо хочете, то помоліться трохи разом з нами". Коли діти підростуть, то вони можуть мати певний "типікон" відносно молитви: наприклад, якщо дорослі моляться п'ятнадцять хвилин, то діти — дві або п'ять, — а якщо хочуть більше, то хай моляться скільки хочуть. Якщо батьки силоміць змушують дітей вистоювати разом з ними всю вечірню, то потім діти починають "брикатися". Не треба тиснути на дітей, тому що вони ще не зрозуміли сили й достоїнства молитви. Приміром, батьки можуть їсти і квасолю, і м'ясо, і будь-яку іншу тверду їжу. Але якщо маля харчується поки самим молоком, то хіба батьки змушуватимуть його їсти м'ясо — з тієї причини, що воно більш калорійне? Воно дійсно більш калорійне, однак дитина ще не зможе його перетравити. Тому спочатку, щоб привчити малюка їсти м'ясо, батьки дають йому його потрошечки — маленький шматочок у ложечці м'ясного бульйону, щоб потім сама дитина захотіла таку їжу.

  Геронде, іноді не тільки діти, але й дорослі до вечора настільки стомлюються, що не можуть прочитати навіть вечірні.

  Якщо вони дуже стомилися чи хворі, то хай прочитають не всю вечірню, а половину. Або хоча б хай прочитають один раз "Отче наш". Не можна відмовлятися від молитви зовсім. Подібно до того, як під час війни солдат, оточений ворогами на висоті, час від часу робить постріл зі своєї гвинтівки, щоб вороги боялися й не йшли в атаку, так і людям, у яких не залишається сил на повноцінну молитву, треба робити [духовні] постріли, щоб тангалашка боявся і втікав.

Молитва в сім'ї має велику силу. Я знаю двох братів, які своєю молитвою зуміли втримати від розлучення своїх батьків, що посварилися, і не тільки втримати, але й пов'язати їх між собою ще сильніше, ніж раніше. Наш батько говорив нам: "Чим би ви не займалися, двічі на день зобов'язані давати Богові рапорт — для того, щоб Він знав, де ви перебуваєте".

Щоранку й щовечора всі ми — батько, мати і брати, і сестри — здійснювали молитву перед іконостасом, а наприкінці молитви били поклони перед іконою Христа. А коли в нас у сім'ї траплялася спокуса чи труднощі, то ми молилися, щоб вони розв'язалися. Пам'ятаю, коли одного разу захворів мій молодший брат, батько сказав: "Ходімо, попросимо Бога, щоб Він або зцілив його, або забрав до Себе, щоб той не страждав". Ми помолились всією сім'єю, і наш брат одужав. І за стіл ми теж сідали всі разом. Спершу читали молитву і потім починали їсти. Якщо хтось робив це до благословення трапези, то ми казали: "Він зблудив". Брак помірності ми вважали блудом. Якщо кожен член сім'ї без причини повертається додому, коли йому заманеться й сідає за стіл сам, це веде до розпаду сім'ї.

 

Духовне життя чоловіка й жінки

   Геронде, що робити дружині, якщо її чоловік не живе духовно?

   Нехай вона довірить свого чоловіка Христу й молиться, щоб його серце трохи зм'якло. Мине якийсь час, потихеньку Христос висадить у його серце "десант", і чоловік почне замислюватися [про головне]. А як тільки серце чоловіка трохи зм'якне, дружина може попросити його, наприклад, підвезти її машиною до церкви. їй не треба його вмовляти: "Ну чому ж ти не ходиш до церкви", але всього лиш попросити: "Не міг би ти, якщо тобі не важко, підвезти мене до храму?" А, підвізши її до церкви, чоловік може сказати: "Ну коли вже я сюди приїхав, може, і я зайду в храм Божий та поставлю свічку". І не виключено, що потім він потихеньку духовно піде й далі.

— Геронде, чи може духівник дружини якимось чином допомогти й чоловікові?

— Іноді, для того щоб допомогти чоловікові, духівник повинен здійснювати духовну роботу над дружиною. А потім те гарне, що є в дружини, передасться й чоловікові. Якщо в нього добре серце, то Бог допоможе йому змінитися.

Жінка має благоговіння за своєю природою. Але якщо чоловік, будучи спершу байдужим до Церкви, потім духовно береться за розум, то він у духовному відношенні впевнено йде вперед, а дружина за ним не встигає. Може трапитися й таке: дружина починає йому заздрити, тому що сама духовно тупцює на місці. Тому в подібних випадках я раджу чоловікам бути уважними. Адже що відбувається? Чим далі чоловік духовно йде вперед, тим більше дружина — якщо вона не живе духовно — діє йому всупереч. Якщо, приміром, чоловік скаже: "Ми спізнюємося, піднімайся й підемо до церкви", то вона відповідає: "От сам і йди! Ні, ти мене не розумієш, адже в мене купа роботи..." Або якщо чоловік, приміром, скаже: "Слухай, чому ж у тебе лампадка не горить?" або хоче запалити погаслу лампаду сам, то він ранить її егоїзм, і вона кричить: "Ти що, у попи зібрався? Або в ченці?" Вона навіть може заперечити йому так: "Та навіщо ми взагалі палимо цю лампаду? Краще б дали олію якомусь біднякові". Так-так, вона може дійти навіть до цього. До протестантських дурниць. Звичайно, потім дружина сама засмучується через купу виправдовувань, які наговорила, але водночас вона продовжує засмучуватися через той духовний успіх, який бачить у своєму чоловікові. Тому в таких випадках у тисячу разів краще, щоб лампадка залишалася погаслою, ніж якби чоловік її запалив. народ? Чому вони вдень сміються, а вночі плачуть?" Розбійники не могли зрозуміти, що відбувається.

Молитви маленьких дітей можуть творити дива. Бог дає їм те, що вони в Нього просять. Адже діти чисті, непорочні, і тому Бог чує їхню чисту молитву. Пам'ятаю, одного разу, коли наші батьки пішли працювати в поле, мене залишили вдома разом з двома молодшими братами. Несподівано небо потемніло, і почалася страшна злива. "Ох, як зараз нашим батькам! — тривожилися ми. — Як вони повернуться додому?" Малята почали плакати. "Ідіть сюди, — покликав їх я. — Давайте попросимо Христа, щоб Він зупинив дощ". Утрьох ми впали перед іконостасом навколішки й стали молитися. Через кілька хвилин дощ ущух.

Батьки з розважанням мають допомагати своїм дітям з пелюшок наблизитися до Христа і переживати вищі духовні радості зі самого раннього віку. Коли діти почнуть ходити до школи, батьки потихеньку повинні вчити їх читати духовні книги й допомагати їм жити духовно. Тоді вони будуть подібні до маленьких Ангелів й у своїй молитві матимуть велику відвагу до Бога. Такі діти — справжній духовний скарб для своїх сімей. У духовному житті їм особливо допомагають житія святих. Я, коли був маленьким, брав невеликі книжечки з житіями святих, що видавалися в ті роки, і йшов у ліс. Там я читав, молився й просто літав з радості. Від десяти до шістнадцяти років (поки не почалася греко-італійська війна), не обтяжений турботами, я жив духовним життям. Дитячі радощі чисті: вони закарбовуються в людині й, коли вона виростає, дуже зворушують її серце. Якщо діти живуть духовно, то й у цьому житті вони будуть радісні, і в житті іншому будуть вічно радуватися поруч з Христом.

 

Зв'язки з рідними й друзями

Геронде, одна пані запитала нас, що їй робити з двома двоюрідними сестрами, які багато років сидять у неї на шиї.

— А що вона хоче? Що, напишемо нове Євангеліє? Від неї Бог хоче, щоб вона їм допомагала, а сам Він зробить те, що корисно їхнім душам.

  Геронде, якщо між рідними виникне непорозуміння, то чи треба щось говорити, щоб їм допомогти?

  Так, треба поговорити з ними, але делікатно. Бо, якщо промовчати, це може спричинити зло. Якщо ж людину, котра дала добру пораду родичам, які посварилися, неправильно зрозуміють і на неї образяться, тоді їй треба сказати: "Вибачте за те, що я вас роздратував" — і після цього дати їм спокій і молитися за них.

Людина, котра хоче жити мирно, має бути особливо уважною у стосунках з рідними й друзями. Вона не повинна обманюватися тією вихованістю й гарними манерами, які, можливо, зустрічає в інших. Мирська ввічливість і гарні манери можуть призвести до чималого зла — тому що вони мають у собі лицемірство. Зовнішня поведінка людини може показувати її досконалою святою в очах інших, однак коли іншим відкриється її внутрішній світ, виявиться, що насправді все було навпаки.

  Геронде, якщо людина відчуває, розуміє, що її ближній ставиться до неї по-доброму, то чи буде правильно висловлювати за це свою подяку?

  Якщо це дуже близька людина, то не потрібно, по-перше, тому що вона теж колись їй допомагала і благодіяла, а по-друге, і сама відчуває ту внутрішню подяку, яку інша людина відчуває стосовно неї. Однак якщо той, хто зробив людині благодіяння або поставився по-доброму, не настільки близький, тоді йому потрібно виразити свою подяку. Людям чужим ми говоримо: "Спасибі". І якщо, наприклад, дитина захоче висловити батькам подяку, то їй не залишиться нічого іншого, як день і ніч, не перестаючи, говорити їм "спасибі" за все, що вони для неї роблять.

Велика користь, якщо людина проста у своїх стосунках з іншими, якщо вона завжди має про них добрий помисел і не ставиться до всіх людей серйозно. Треба уникати суперечок і бесід, які починаються нібито заради духовної користі, а породжують, частіше, головний біль. Не треба чекати духовного розуміння від людей, які не вірують у Бога. Краще молитися за таких людей, щоб Бог простив і просвітив їх. З кожним треба говорити тією мовою, яку він розуміє, і [віруючій людині] не треба відкривати перед іншими ті великі істини, у які вона сама вірить і які переживає, тому що інші її не зрозуміють, оскільки вона говорить на іншій частоті, перебуває на [духовній] хвилі іншої довжини.

Дехто каже: "Я хочу, щоби й інші пізнали Христа — так само, як пізнав Його я". І ці люди починають поводитися з іншими як учителі. Однак їхнє життя повинно узгоджуватися з тим, чого вони вчать. Навчаючи своїм життям іншого "христа" і самі не відповідаючи тому, що говорять, вони не можуть сказати, що пізнали Христа. Не маючи досвіду [духовного життя], людина перебуває поза реальністю й рано чи пізно її внутрішня людина "зрадить" її. Коли з болем і щирою любов'ю ми наближаємося до нашого ближнього, то ця щира Христова любов його змінює. Людина, котра має святість, •— де б вона не опинилася — створює навколо себе, якщо можна так висловитися, якесь духовне електромагнітне поле й впливає на тих, хто в це поле потрапляє. Звичайно, ми повинні бути уважними й не розтрачувати нашу любов і не віддавати іншим легко свого серця, тому що часто деякі люди беруть наше серце у свої руки й після цього воно [без смислу] обливається кров'ю. Або ж вони не можуть нас зрозуміти й на нас ображаються.

 

Спокуси на свята

   Геронде, чому саме у свята піддаємося певним спокусам?

   А ти сама не знаєш? У свята Христос, Божа Матір, Святі радуються й [духовно] пригощають інших. Вони дають людям благословення, дарують їм духовні подарунки. Бо ж батьки теж влаштовують частування на іменини своїм дітям, і королі влаштовують амністії, коли народжується принц. То чому ж Святі не можуть на своє свято почастувати людей [чимось духовним]? І треба сказати, що радість, яку дають Святі, зберігається тривалий час, і душі людей мають від неї величезну користь. Тому диявол, знаючи це, влаштовує спокуси, щоб люди позбулися отриманих божественних дарів, і свято не принесло їм ні радості, ні користі. От і бачиш, що часто в сім'ї, коли всі готуються до Святого Причастя, диявол під'юджує їх лаятися, і вони не тільки не причащаються, але навіть й до церкви не йдуть. Тангалашка робить все для того, щоб люди втратили божественну допомогу.

Те ж саме можна помітити й у нашому чернечому житті. Часто тангалашка, з досвіду знаючи, що у свято ми отримаємо духовну користь, влаштовує в цей день, а частіше напередодні, якусь спокусу. Та ж він і є спокусник [ — що ж ще він може влаштувати?]. І в такий спосіб він псує нам внутрішнє налаштування. Наприклад, він може підштовхнути нас до суперечки або сварки з кимось із братів, а потім приносить нам скорботу й надломлює нас душевно й тілесно. Роблячи все це, він не дає нам отримати від свята користі, [пережити свято] у радості славослів'я Бога. Проте, якщо Благий Бог бачить, що самі ми не давали дияволу приводу для спокуси, що це відбулося тільки через його заздрість, то Він нам допомагає. А ще більшу користь Він допомагає нам дістати в тому випадку, коли ми смиренно беремо на себе провину за спокусу, що відбулася, і не засуджуємо не тільки нашого брата, але навіть і диявола, який ненавидить добро. А що ж, це ж його робота: влаштовувати спокуси й поширювати злобу. Тоді як людина, яка є образом Божим, має поширювати мир і доброту.

 

ГЛАВА ДРУГА

Робота й духовне життя

 

Труд це благословення

Геронде, за давніх часів говорили: "Краще протирати підошви, ніж; ковдри". Що мали на увазі під цими словами?

— Власне цим хотіли сказати: "Краще стирати підошви, працюючи, ніж лежати в ліжку й байдикувати". Труд — це благословення, це дар Божий. Він оживляє тіло й освіжає розум. Якби Бог не дав людині труда, то людина покрилася б цвіллю. Люди працьовиті не перестають працювати навіть на старість. Якщо, маючи ще силу, вони перестануть трудитися, то почнуть сумувати. Припинити роботу для таких людей рівносильне смерті. Пам'ятаю, у Коніці один дев'яностолітній дідусь працював, не перестаючи. Зрештою, він так і помер на ріллі — за дві години ходьби від дому.

Але треба сказати й про те, що тілесний спокій, до якого прагнуть деякі люди, не є якимось стабільним станом. Перебуваючи в тілесному спокої, люди можуть лише на якийсь час забути свою душевну тривогу. У них є все: обід, десерт, душ, відпочинок... Однак, як тільки все це закінчується, вони прагнуть до ще більшого спокою. Таким чином, людям постійно чогось не вистачає й тому вони постійно роздратовані. Вони відчувають порожнечу, і їхня душа прагне цю порожнечу заповнити. Ну а той, хто втомлюється від праці, має постійну радість — радість духовну.

   Геронде, але якщо, наприклад, у тебе проблеми з попереком, то ти не можеш займатися ніякою роботою.

   Що ж, по-твоєму, поперек не потрібно тренувати? Хіба не допоможе попереку робота, яка буде для нього тренуванням? Я тобі ось що скажу: якщо людина їсть, п'є, спить і не працює, то в неї "розкручуються" всі внутрішні "гвинтики" і їй постійно хочеться спати, тому що її тіло, її нерви розслаблюються, стають розхлябаними. Потихеньку така людина доходить до того, що не може робити нічого. Досить їй трішки пройтися пішки, як вона починає задихатися. А от якщо вона стане потроху працювати й рухатися, то в неї зміцнюються і ноги, і руки. Подивися: люди, які люблять труд, інколи подовгу не сплять або навіть від утоми зовсім не можуть заснути, однак, незважаючи на це, у цих людей є сила. Це відбувається тому що, трудячись, вони загартовуються й зміцнюються тілесно.

Робота — це здоров'я, особливо для людини молодої. Я помітив, що деякі мамині синки, йдучи до війська, дозрівають, загартовуються. Армія таким хлопцям приносить дуже велику користь. Звичайно, те, про що я розповідаю, в основному відноситься до минулого часу. Сьогодні в армії бояться потурбувати солдат, змусити їх до чогось, тому що досить їх якось "потурбувати", як вони ріжуть собі вени, "піддаються нервовому потрясінню"... Для того, щоб діти були здоровими, я раджу батькам посилати їх працювати до когось і навіть платити цій людині гроші. Аби тільки діти любили роботу, яку будуть виконувати. Бо якщо, маючи силу і голову, юнак не працює, то він розслаблюється, стає млявим і в'ялим. А якщо при цьому він ще й бачить, що інші досягають успіху, то він заплутується у власному егоїзмі й нічому не радіє. Він постійно має помисли, і його розум немов забитий соломою. Потім до нього йде диявол і починає нашіптувати: "Нещасний, який же ти бездара! Один твій одноліток став викладачем, інший відкрив власну справу й заробляє гроші, а до чого дійдеш ти?" У такий спосіб диявол приводить цю людину до розпачу. Але якщо юнак почне працювати, то викличе довіру до себе — у доброму значенні цього слова. Він побачить, що теж може впоратися із труднощами, але, крім цього, і його голова буде зайнята роботою, і в нього не залишиться часу на сумніви. Тобто користь буде подвійною.

 

Вибір професії

  Геронде, деякі батьки підштовхують своїх дітей вибрати ту професію, якою володіють самі, і часто роблять це дуже наполегливо.

  Ні, вони чинять неправильно. Не треба тиснути на дітей, щоб ті робили те, що до душі батькам, якщо це не до душі самим дітям. Я знав юнака, котрий хотів вступити на богословський факультет і стати священиком. Але його мати була проти, вона наполягала, щоб він пішов у медичний. Цей юнак вивчився візантійському співу і співав у храмі. Він сам зробив музичний інструмент і підбирав на ньому церковні голоси. Багато церковних пісень він знав напам'ять. Юнак мав чималі дари, він писав тропарі, складав служби.

Закінчивши середню школу, юнак вступив на богословський факультет. Від цього з його матір'ю трапилося нервове потрясіння. Потім вона приходила до мене й просила: "Помолись, отче, щоб я видужала, і потім хай моя дитина робить те, що подобається". Але видужавши, вона знову стала перешкоджати тому, щоб її син вивчав богослов'я. І, зрештою, він залишив богословський факультет, закинув спів і загубив себе даремно.

Бачачи, що юнакам важко зробити вибір спеціальності, я раджу їм таке: "Подивіться, яка професія чи наука вам подобається. Треба, щоб ви робили те, до чого у вас є природна схильність". Якщо ж юнаки чи дівчата думають обрати той шлях, до якого в них нема прихильності, то я раджу їм віддати своє серце тому, до чого вони відчувають схильність, щоб це пішло їм на користь. Тобто я допомагаю їм обрати ту справу, яка їм подобається, і професію, відповідно їхнім силам. Достатньо, щоб те, що вони роблять, було з Богом. У когось є схильність до музики? Хай він стане, наприклад, хорошим музикантом або хорошим церковним півчим, і своїм співом допомагає тим, хто буде його слухати, так щоб вони возлюбили Церкву і молитву. У когось покликання до живопису. Хай він стане художником або іконописцем і з благоговінням буде писати ікони, які творитимуть чудеса. У когось покликання до науки? Хай присвятить себе цій діяльності і трудиться з любочестям.

І дивіться: з дитячого віку помітно, до чого в людини покликання. Одного разу у монастир Стоміон прийшла людина з двома малюками — своїми племінниками. Один — років шести-семи, сів поруч з нами і без зупинки ставив нам різні запитання. "Ким ти хочеш стати, коли виростеш?" — запитав я його. "Адвокатом!" — відповів той. Друга дитина кудись поділася. "Де ж він? — запитав я його дядька. — Чи не звалився він в обрив?". Ми вийшли його пошукати й почули, як зі столярної майстерні доносяться удари молотка. Заходимо в майстерню й бачимо, що маля так добряче обробило теслом гладко обстругану кришку верстата, що вона годилася після цього тільки в піч! "Ким же ти станеш, коли виростеш?" — запитав я його. "Столяром-червонодеревником!" — відповіло хлопча. "Станеш, — кажу, — станеш. Нічого, що зіпсував дошку! Подумаєш, невелика втрата".

 

Любов до роботи

  Геронде, чому деякими людьми під час роботи оволодіває нудьга?

  Можливо, вони не люблять свою роботу? Або, може, під час роботи постійно виконують набридливі одноманітні операції? Часто на деяких виробництвах, наприклад на фабриці, яка виготовляє вікна і двері, один майстер з ранку до вечора склеює дошки, інший постійно вставляє в них скло, третій щодня замазує їх замазкою. Ці люди постійно виконують одну монотонну операцію, а хазяїн ходить і за ними наглядає. І це триває не день і не два. А якщо постійно робити те саме, то людям це набридає. За давніх часів було не так: столяр приймав від будівельників чотири стіни й повинен був передати хазяїнові готовий будинок під ключ. Йому треба було настелити підлогу, вставити вікна й двері, промастити скло замазкою і так далі. Потім він брався за різні кручені сходи, точені перила, потім все це фарбував, потім була черга за шафами, за полицями... А наприкінці він брався за меблі. І навіть якщо один майстер не займався всім цим, однаково він знав, як що зробити. При потребі столяр міг би навіть покрити черепицею дах.

Сьогодні багато людей вимучені, тому що вони не люблять свою роботу. Вони поглядають на годинник і з нетерпінням чекають часу, коли можна буде піти додому. А от якщо в людини є старання, ревність до роботи і їй небайдуже те, що робить, то чим більше вона працює, тим більше ця ревність розпалюється. Потім людина віддається роботі й, коли приходить час іти додому, з подивом зауважує: "Як швидко минув час!" Вона забуває і про їжу, і про сон, забуває про все. Навіть якщо вона нічого не їла, голоду однаково не відчуває, і навіть якщо вона не спала, її не хилить на сон. І не тільки не хилить — вона радіє тому, що не спить! Вона не мучиться з голоду чи від недосипання: робота для такої людини — свято, торжество.

Геронде, припустимо, двоє чоловіків виконують одну й ту ж роботу. Чому від неї один отримує духовну користь, а інший — духовну шкоду?

— Усе залежить від того, як вони виконують цю роботу й що мають у собі. Якщо чоловік трудиться зі смиренністю й любов'ю, то все [що він робить] буде просвіченим, очищеним, радісно благодатним, і сам він буде відчувати в собі внутрішнє відновлення сили. А от приймаючи гордий помисел про те, що робить роботу краще за когось, людина може відчувати якесь задоволення, однак це задоволення не наповнює її серця, тому що душа не дістає [духовного] повідомлення, не має спокою.

Крім цього, якщо людина виконує свою роботу без любові, то вона втомлюється. Наприклад, якщо хтось не любить роботу й для того, щоб закінчити її, треба піднятися вгору, то тільки сам вигляд цієї гори віднімає в нього сили. Тоді як інший, роблячи те ж саме від серця, йде і злітає на гору, сам того не зауважуючи. Наприклад, якщо людина підпушує грядки або просапує город від серця, то вона може працювати кілька годин і не стомлюватися — незважаючи на пекуче сонце. Якщо ж людина працює не від серця, то вона раз у раз зупиняється, позіхає, скаржиться на спеку й страждає.

   Геронде, чи може робота або наука поглинути людину настільки, що вона стане байдужою до своєї сім'ї, до інших обов'язків?

   Роботу треба любити просто: не треба бути в неї закоханим. Якщо людина не полюбить своєї роботи, то буде стомлюватися подвійно — і тілесно, і душевно. А якщо вона буде втомлена душею, то й тілесний відпочинок не відновлюватиме її сили. Душевна втома — ось що виснажує людину. Працюючи від серця й відчуваючи радість, людина не вибивається із душевних сил, і тілесна втома теж зникає. Я знаю одного генерала, котрий виконує навіть солдатську роботу. Знаєте, як він уболіває за солдатами? Як батько. І знаєте, яку відчуває радість? Ця людина виконує свій обов'язок і радується. Одного разу опівночі він виїхав з Евроса, для того щоб поїхати в Ларису на пам'ять Святого Ахілія й встигнути на Божественну літургію, хоча йому можна було б приїхати й пізніше, тільки на молебень. Однак він вирішив поїхати раніше, для того щоб вшанувати Святого. Усе, що робить ця людина, вона робить від серця.

Задоволення, яке відчуває людина, любочесно виконуючи свою роботу, — це добре задоволення. Це задоволення дав Бог, для того щоб не стомлювалося Його творіння. Це — відновлення сил через втому.

 

Кожен має духовно використати той дар, який у нього є

Кожна людина має на благо використати наявний у неї дар. Адже Бог, наділивши людину якимось даром, і запитає з неї за це. Приміром, розум людини — це [дана їй] сила, але, відповідно до того, як кожен буде користуватися своїм розумом, він може зробити добро або зло. Якщо, будучи дуже розумним, чоловік використає свої здібності правильно, то він може робити винаходи, які допомагатимуть людям. Однак, використавши дані йому здібності неправильно, людина може винаходити, приміром, способи грабунку свого ближнього. Або, наприклад, взяти художників, які друкують свої малюнки в газетах і журналах. Одна карикатура, один малюнок може приховувати в собі цілу подію. Тобто якби ці художники використали гнучкість свого розуму з користю, то вони б її освятили й допомогли б і самим собі, і іншим. Тоді як зараз багато хто з таких людей роблять недобру справу: якщо вони безстидники — то безсоромне, якщо вони сміхотворці — то сміхотворне.

Тобто люди обдаровані, наділені особливими здібностями, або приносять іншим користь, або їх руйнують. Тоді як ті, хто особливих здібностей не має, зазвичай, не можуть зробити великого добра, але, принаймні, і великого зла вони теж не можуть зробити.

Робота і душевна тривога

Геронде, у багатьох людей напружені нерви, коли вони повертаються після роботи додому.

  Я раджу чоловікам після роботи зайти в якийсь храм, поставити свічку, постояти десять-п'ятнадцять хвилин на службі або посидіти де-небудь у сквері та почитати уривок з Євангелія, для того щоб умиротворитися. Після цього хай ідуть додому — умиротворені та усміхнені. В іншому випадку вони приходитимуть додому роздратованими й затіватимуть сварку з ближніми. Не треба приносити додому тих проблем, з якими вони зіштовхуються на роботі: ці проблеми треба залишати за дверима свого дому.

  Геронде, проте деякі люди виправдовують свою напруженість і нервовість тією відповідальністю, яку вони мають на роботі і яка наповнює їх душевною тривогою.

— Вона наповнює їх душевною тривогою, тому що вони забувають зробити Бога помічником у своїх справах. Ледар зі своєю постійною приповідкою "нічого, Бог не залишить..." кращий, ніж такі люди. Як на мене, то краще людині працювати простим службовцем, правильно й з любочестям виконувати роботу, намагаючись спростити своє життя, обмежуватися необхідним і мати голову спокійною, ніж бути власником підприємства й постійно повторювати: "Ох, що ж мені робити?" І безумовно такі великі люди мають великі борги. А потім підмішується гординя. "Ось отримаю ще одну велику позику, — збудую те, влаштую інше й буду жити приспівуючи..." — кажуть такі люди, але потім прораховуються, розоряються, і їхнє майно продають з молотка.

Крім того, чимало людей у себе на роботі не трудяться головою. Вони безглуздо знесилюються і не можуть впоратися з дорученою їм справою. Потім вони падають в очах інших, і їхні душі наповнює тривога. Наприклад, людина хоче навчитися якомусь мистецтву або ремеслу, роками безперервно ходить до вчителя або в навчальний заклад, але, будучи неуважною, не може досягти успіху, тому що не працює головою. Людина має зрозуміти, що їй необхідно для роботи, і заповнити відсутнє. Наприклад, перебуваючи в миру й працюючи столяром, я побачив, що для меблів, які робив, мені був необхідний токарський верстат. Ну й що ж? Що, мені треба було шукати токаря й просити, щоб він мені допомагав? Ні. Я придбав токарський верстат і навчився працювати на ньому сам. Минув ще якийсь час, і я побачив, що мені треба було робити кручені сходи. Я посидів, згадав геометрію й арифметику і навчився виготовляти такі сходи. Якщо не працювати головою, то будеш мучитися. Всім цим я хочу сказати, що людина повинна працювати головою, тому що під час роботи часто з'являється купа проблем й ускладнень. Працюючи головою, людина стане вмілим майстром і, знаючи, як поводитися в кожній конкретній ситуації, буде йти вперед. У цьому вся основа. Голова має бути продуктивною силою у всьому. У протилежному випадку людина залишається недорозвиненою і гає час даремно.

 

Освячення праці

Кожна людина своєю молитвою, своїм [християнським] життям має освячувати свою працю й освячуватися сама. Якщо ж на роботі людині підкоряються інші люди і вона несе за них відповідальність, то вона повинна духовно допомагати і

їм. Якщо хтось перебуває в доброму внутрішньому стані, то свою роботу він теж освячує. Приміром, якщо юнаки приходять до майстра для того, щоб той навчив їх своїй справі, одночасно він має допомагати їм навчитися жити духовно. Таке ставлення допоможе і самому начальникові, і його підлеглим, і його клієнтам, тому що Бог буде благословляти його працю.

Будь-яка професія може бути освячена. Наприклад, лікар не повинен забувати: те, що головним чином допомагає в медицині, є Благодать Божа. Тому він має постаратися стати вмістилищем Божественної Благодаті. Лікар, будучи хорошим, добрим християнином і одночасно добрим фахівцем, допомагає хворим своєю добротою і своєю вірою, оскільки він допомагає їм ставитися до хвороби мужньо та з вірою. У випадку серйозної недуги такий лікар може сказати хворому: "Медицина як наука дійшла от до такого рівня. Однак там, де не вистачає людських знань, є Бог, Котрий творить чудеса".

А вчитель зобов'язаний постаратися виконувати своє служіння з радістю й допомагати дітям у їхньому духовному відродженні. Адже духовне відродження дітей під силу не всім батькам, навіть якщо вони налаштовані по-доброму. Прищеплюючи дітям знання, вчитель одночасно має намагатися, щоб вони стали справжніми людьми. Інакше яка їм буде користь від вивченої грамоти? Суспільство має потребу в правильних людях, котрі — якою би справою вони не займалися — виконували б її добре. Вчитель має дивитися не тільки за тим, чи добре вивчений урок, але брати до уваги й інші чесноти чи позитивні риси учнів — такі, як благоговіння, доброта, любочестя. Оцінки, які ставить дітям Бог, не завжди збігаються з тими оцінками, які ставлять їм учителі. Чиясь двійка для Бога може бути п'ятіркою з плюсом, а чиясь п'ятірка з плюсом для Бога може виявитися двійкою.

 

Професія не робить людину людиною

Геронде, якщо під час роботи людина відчуває занепокоєння, то в чому причина цього?

  Можливо, вона не ставиться до своєї роботи з добрими помислами? Якщо вона ставиться до своєї праці правильно, то робота, якою б вона не була, стане для неї святом, торжеством.

  Геронде, а якщо людина дратується через те, що займається важкою чи брудною роботою? Приміром, трудиться на будівництві, миє казани в їдальні чи займається чимось подібним? Як вона має себе налаштувати?

  Якщо вона задумається над тим, що Христос умив ноги Своїм учням, то дратуватися перестане. Христос зробив те, що Він зробив, ніби говорячи нам: "Ви повинні робити так само" Чим би не займалася людина: чи миє казани, чи чистить каструлі, чи копає землю — вона має радуватися. А хтось взагалі чистить каналізацію, тому що іншої роботи знайти не може. Весь день бідолаха в бруді й мікробах. А що він, не людина? Не образ Божий? Один глава сім'ї працював чистильником каналізації й досяг високого духовного налаштування. Він захворів на туберкульоз, і хоча міг піти з цієї роботи, не захотів, щоб на його місці мучився хтось інший. Ця людина любила життя низьке, зневажуване іншими, і за це Бог сповнив його Благодаттю.

Професія не робить людину людиною. Я знав портового вантажника, котрий воскресив мертвого. Коли я був дікеосом в Іверському скиту, одного разу до мене прийшла людина років п'ятдесяти п'яти. Прийшовши пізно ввечері, він не постукав у двері, не бажаючи турбувати отців, а ліг спати на вулиці. Коли брати скиту це побачили, вони завели його всередину й сповістили про це мене. "Чому ж ти не подзвонив у дзвіночок? — запитав я його, — ми б відчинили тобі двері й дали кімнату в готелі". — "Що ти таке кажеш, отче? — відповів він, — Як же я можу потурбувати братів?" Побачивши на його обличчі сяйво, я зрозумів, що він жив дуже духовно. Потім цей чоловік розповів мені, що в дитячому віці він залишився без батька й тому, одружившись, дуже любив свого тестя. Після роботи він спочатку заходив додому до тестя й тещі, а потім уже йшов до себе. Однак він дуже дратувався, тому що його тесть був великий лихослов. Багато разів він просив тестя перестати лихословити, однак той не вгамовувався. Одного разу тесть тяжко захворів. Його відвезли в лікарню, і через кілька днів той помер. Коли тесть помирав, вантажника не було поруч з ним, тому що в цей час він розвантажував у порту корабель. Коли прийшов у лікарню і йому сказали, що тесть помер, він пішов у морг і з великим болем став молитися: "Боже мій, прошу Тебе, воскреси його, щоб він покаявся, і потім забери назад". Відразу мертвий розплющив очі й став ворушити руками. Працівники моргу, побачивши що відбувається, з жахом втекли. Вантажник забрав свого тестя додому, і той незабаром одужав. Після нього він прожив у покаянні ще п'ять років. "Отче мій, — розповідав мені вантажник, — я дякую Богові за те, що Він зробив мені цю милість. А хто я такий, щоб Бог робив мені таку милість?". У цієї людини було багато простоти. 1 при цьому в нього була така смиренність, що йому навіть на гадку не спадало, що він воскресив мертвого. Він буквально розсипався на порох від подяки Богові за те, що Той для нього зробив.

Багато людей мучаться через те, що їм не вдається прославитися суєтною славою або збагатитися суєтними речами. Вони не замислюються над тим, що від усіх цих слав і багатств у житті іншому — тобто в житті справжньому — не буде ніякої користі. Та й перенести їх у те інше, справжнє, життя не вдасться. Туди ми перенесемо тільки ті з наших справ, за допомогою яких тут, на землі, отримаємо відповідний "закордонний паспорт" для майбутньої великої й вічної подорожі.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про помірність у повсякденному житті

 

Від аскези людина уподібнюється до безтілесних Ангелів

Геронде, якось Ви нам сказали: "У духовній боротьбі необхідно блокувати [супротивника]". Що Ви мали на увазі?

— Під час війни ворога намагаються блокувати. Його оточують, заганяють всередину міських стін, залишають голодним. Потім його позбавляють і води. Бо якщо ворог не має запасів води, продовольства й боєприпасів, то він мусить здатися. Я хочу сказати: якщо ми боремося з дияволом подібним чином — постом і чуванням — то він кидає зброю й відступає. "Постом, чуванням, молитвою небесні дари приймемо..." — говорить піснеспівець.

За допомогою аскези, подвигу людина уподібнюється до безтілесних сил. Звичайно, утримуватися потрібно, маючи на увазі вищу духовну мету. Якщо людина утримується, щоб позбутися шкідливих для здоров'я жирів, то вона піклується [лиш] про благо своєї плоті. У цьому випадку її аскеза схожа на аскезу тих, хто займається йогою. На жаль, питання аскези, подвижництва відсунули на другий план навіть люди, які належать до Церкви. "Ну а що ж, — кажуть такі люди, — треба ж поїсти, насолодитися одним, іншим... Адже Бог сотворив усе для нас". Знаєте, що заявив мені один архімандрит за обідом, влаштованим на нашу честь? Помітивши, що я не міг змусити себе з'їсти більше, ніж звичайно, архімандрит сказав: "Коли хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того!" "А ти випадково, — запитав я, — нічого не переплутав? До чого відноситься це місце Святого Письма? До аскези чи до блудного, розпусного життя? Святе Письмо має на увазі тих, хто псує, тобто руйнує [своє тіло — ] храм Божий блудом, зловживаннями. Святе Письмо не має на увазі тих, хто робить аскезу від любові до Христа". А він, бачиш як: заспокоював свій помисел і говорив: "Ми повинні їсти як слід, для того щоб не "зруйнувати" [своєю помірністю] храм Божий [ — своє тіло]"! А ще одна людина, відвідавши монастир, ділилася зі мною враженнями: "Я був у монастирі, де ченці так запостилися, що занедужали. Бурдюки з олією у них зовсім не торкнуті. От до чого, отче, доводять піст і чування!" Що ти тут скажеш? Такі люди не хочуть нічого втратити. Вони з'їдають свій обід, свої фрукти й свої тістечка, а потім, бажаючи себе виправдати, починають звинувачувати інших — тих, які здійснюють аскетичний подвиг. Такі люди [ніколи] не відчували тієї духовної радості, що її дають аскеза і помірність. "Мені необхідно випити стільки-то склянок молока, — говорить людина подібного складу. — Ні, під час посту я, звичайно, буду утримуватися. Однак потім я надолужу ті склянки молока, яких був позбавлений під час посту мій організм! Бо ж мені необхідно дістати стільки-то білка". І справа не тому, що його організм дійсно має потребу в білку. Ні, він говорить, що має право [пити це молоко], і заспокоює свій помисел тим, що в нього все в порядку, тим, що це не гріх. Але навіть якщо людина просто буде думати подібним чином, це вже буде гріхом. До чого ж доходить людська логіка! Чоловік [умудряється] виконувати встановлений Церквою піст, але при цьому й не позбуватися того, що під час цього посту він втратив. Е-е, ну як після цього [у такій людині] устоїть Дух Святий?

А поглянь, яким любочестям відрізняються деякі сімейні люди! Якось один дуже простий чоловік, що мав дев'ятеро дітей, прийшов на сповідь, і духівник благословив його причаститися. "Ех, отче, — відповів той. Куди мені там причащатися! їмо ж бо ми з олійкою. Я ж працюю. І діти мої теж". — "А скільки в тебе дітей?" - запитав його духівник. "Дев'ять". — "А чи багато олії ви додаєте в їжу?" — "Дві ложки рослинної". — "Скільки ж олії тобі дістається, бідолахо ти мій? — вигукнув духівник. — Іди й причащайся!" На одинадцятеро душ -   всього лише дві ложечки рослинної олії. І при цьому його ще мучив помисел!

Я знав мирян, що освятилися від тієї аскези, яку вони здійснювали. Та ось не так багато років тому на Святій Горі трудився один мирянин зі своїм сином. Вони працювали на Афоні тривалий час. Потім у них на батьківщині трапилася добра робота й батько вирішив виїхати зі Святої Гори, забравши зі собою й дитину, щоб вся сім'я жила разом. Однак сина привело до розчулення аскетичне життя ченців, і він, пам'ятаючи про мирське життя з його душевною тривогою, повертатися не захотів. "Адже в тебе, батьку, — казав він, — є й інші діти. Залиш одного в Саду Пресвятої Богородиці". Він не піддався на умовляння батька, і той був змушений залишити його на Святій Горі. Цей хлопець був неписьменним, але дуже чутливим, він мав багато любочестя й простоту. Він відчував себе зовсім невартим чернечого постригу, оскільки вважав, що виконувати чернече правило і таке подібне йому буде не під силу. І ось він знайшов одну крихітну келію, яку раніше використовували як стійло для в'ючних тварин, завалив двері й вікно каменями й гілками папороті й залишив тільки маленьку круглу щілину — нору, для того, щоб уповзати у своє житло й виповзати з нього. Зсередини він закривав нору старим розірваним пальтом, яке десь підібрав. Він не запалював навіть вогню. Гнізда птахів були кращими житлами, ніж його гніздо, барлоги звірів були кращими домами, ніж той дім, у якому жив він. Однак радості, що відчувала ця душа, не мають і ті, хто живе в багатих палацах. Адже ця людина подвизалася заради Христа, і Христос був поруч із ним — не тільки в його келії, але й усередині його духовного будинку — у його тілі, у його серці. Тому цей чоловік жив у Раю. Зрідка він вилазив зі свого барлога і йшов у якусь келію, де брати обробляли городи. Він допомагав братії в трудах, і за це йому давали трохи сухарів і маслин. Якщо йому не давали працювати, то сухарів і маслин він не брав. За ті благословення, які він приймав, вважав за необхідне заплатити своєю працею подвійно. Звичайно, про його духовне життя знав Один Бог, тому що він жив у безвісності, просто й без шуму. Але через один випадок, що став потім відомим, можна зрозуміти багато чого. Якось він зайшов у якийсь монастир і запитав, коли починається Великий Піст, хоча Великий Піст був для нього майже цілий рік. Потім він пішов до себе в "барліг" і закрився зсередини. Минуло майже три місяці, а він навіть цього не помітив. Одного разу він вийшов зі своєї келії й пішов в один з монастирів, щоб запитати, чи скоро Великдень. Він постояв на службі, причастився під час Божественної літургії й потім разом з отцями пішов на трапезу. На трапезі він побачив червоні яйця. У той день було Віддання Паски. Він зачудувався й запитав одного брата: "Слухай, невже вже Великдень?" — "Який там Великдень, — відповів той. — Адже завтра вже Вознесіння!" Тобто ця людина постила весь Великий Піст і плюс ще сорок днів до Вознесіння! У такий от спосіб він подвизався до самої смертної години. Мисливець знайшов його через два місяці після смерті й повідомив про те, що сталося, у поліцію й лікареві. "Від нього не тільки не було трупного запаху, — розповідав мені лікар, — але, навпаки — його тіло видавало пахощі".

 

Піст дітей

  Геронде, чи потрібно постити перед Святим Причастям п'яти-шестирічним дітям?

  Принаймні, увечері, напередодні того дня, у який вони будуть причащатися, їм треба поїсти пісної їжі з олією. Але це питання є в компетенції духівника. Краще, щоб мати запитала духівника, як постити її дитині, тому що в малюка можуть бути проблеми зі здоров'ям і йому, приміром, потрібно пити молоко.

  Геронде, а скільки часу маленька дитина має постити?

— Якщо дитина міцна, відзначається здоров'ям, то вона може постити. Крім того, зараз у продажу є величезна кількість пісних продуктів. Колись діти постили і цілими днями гасали й гралися. У Фарасах у Великий піст усі — і діти, і дорослі — постили до дев'ятої години. Батьки збирали дітей у фортеці, залишали їм іграшки, щоб ті гралися, а о третій годині пополудні, коли церковний дзвін дзвонив на Літургію Предосвячених Дарів, йшли до церкви й причащалися. Святий Арсеній Каппадокійський казав: "Діти, якщо вони цілий день граються, про їжу навіть не згадують. То невже вони не витримають піст зараз, коли в пості їм допомагає і Христос?"

І у дорослих, які не постять, озиваються докори сумління, коли вони бачать, як постять діти. Пам'ятаю, я був маленьким і працював зі своїм майстром в одному домі. Там же ми й обідали. По середах і п'ятницях я виходив, не залишаючись на обід, і йшов їсти до себе додому, тому що ці люди не постили. Одного разу, пам'ятаю, була середа, вони принесли тістечка й хотіли мене почастувати. "Спасибі, — сказав їм я, — але я пощу". — "Поглянь-но, — здивувалися вони, — хлопчина постить, а ми, дорослі дядьки, їмо все підряд".

 

Піст із любочестям

Постом людина висловлює своє бажання. Через любочестя вона робить подвиг, аскезу, і Бог їй допомагає. Одначе якщо людина силує себе й говорить: "Куди подітися? Ось знову прийшла п'ятниця — і треба постити", то вона себе мучить. А от увійшовши в значення [посту] і здійснюючи піст через любов до Христа, вона буде радуватися. "Цього дня, — буде думати така людина, — Христос був розіп'ятий. Йому не дали пити навіть води — Його напоїли оцтом. І я сьогодні цілий день не буду пити води". Роблячи так, людина відчує в собі радість більшу, ніж той, хто п'є найкращі прохолодні напої.

І дивися, багато мирських людей не можуть витримати піст у Велику П'ятницю. А ось на тротуарі, навпроти якогось міністерства, вони можуть сидіти, оголосивши голодування протесту — від упертості, настирливості, — щоб чогось домогтися. На це диявол їм силу дає. Те, що вони роблять, — це самогубство. А інші, коли приходить Великдень, з радістю голосно співають: "Христос Воскрес", думаючи при цьому, як вони зараз добре поїдять. Такі люди схожі на юдеїв, які хотіли зробити Христа царем за те, що Він нагодував їх у пустелі.

А пам'ятаєте, що говорить Пророк? "Проклятий, хто Господню справу виконує недбайливо". Одна справа, якщо в людини є добре налаштування до посту, але вона не може постити, тому що, якщо не поїсть, у неї будуть тремтіти ноги, вона буде падати тощо. Тобто її сила, її здоров'я не сприяють тому, щоб вона постила. Інша справа — якщо людина не постить, маючи сили. Де тут знайдеш добре налаштування? А от поганий настрій, засмучення тої людини, що хоче, але не може подвизатися, заміняє великий подвиг, і сама вона має винагороду більшу, ніж той, хто має силу й подвизається. Адже той, хто має силу й подвизається, відчуває і якесь задоволення. Сьогодні приходила одна нещасна жінка років п'ятдесяти п'яти. Вона плакала, тому що не може постити. Чоловік з нею розвівся. Вона мала одну дитину, котра потрапила в аварію й загинула, і жінка залишилася сама. її мати теж померла, і в неї нема ні даху над головою, ні шматка хліба То одна, то інша з її знайомих беруть цю жінку у свій будинок, і вона робить там яку-небудь роботу. "У мене на совісті лежить тяжкий вантаж, отче, — сказала мені нещасна, — тому що я нічого не роблю. І гірше за все те, що я не можу постити. Їм що мені дають. Іноді, у середу й п'ятницю, дають пісне, однак часто дають скоромне, і я змушена їсти скоромне, тому що, якщо я не їм, втрачаю сили й не можу стояти на ногах". — "Їж, — сказав я їй, — оскільки в тебе нема сили". Людина має за собою стежити. Якщо вона бачить, що її сили не вистачає, то хай з'їсть якомога більше. "Визнач собі міру", — вчить преподобний Ніл Постник.

  Геронде, а як за давніх часів деякі жінки в селах нічого не їли від чистого понеділка й до суботи Святого Федора Тирона? Як у них вистачало сил на такий піст — з купою справ, з домом, дітьми, худобою, городами?

  У своєму помислі ці жінки говорили: "Якби ми постили по-справжньому, то повинні були б нічого не їсти до Великої Суботи". Ну добре, думали, попощу хоча до суботи першої седмиці — адже ця субота наступить невдовзі. Або, можливо, вони думали: "Христос постив сорок днів. То що ж, я не можу попостити всього один тиждень?" А крім того, ці жінки відрізнялися простотою й тому могли витримати такий піст. Якщо в людини є простота, смиренність, то вона приймає Благодать Божу, смиренно постить й божественно харчується. Тоді вона має божественну силу, і під час тривалого посту в неї є великий "запас міцності". В Австралії один юнак років двадцяти семи дійшов до того, що міг нічого не їсти упродовж двадцяти восьми днів. Духівник прислав його до мене, щоб він мені про це розповів. Цей юнак був дуже побожним і мав подвижницький дух. Він сповідався, ходив до церкви, читав святоотцівські книги, а найбільше — Новий Завіт. Одного разу, читаючи в Євангелії про те, як Христос постив сорок днів, юнак розчулився серцем і подумав: "Якщо Господь, будучи Богом, а по-людському — Безгрішною Людиною, постив сорок днів", то що ж треба робити мені — людині дуже грішній?" Тому він попросив у духівника благословення на піст, однак при цьому навіть не подумав висловити духівникові свій помисел про те, що протягом сорока днів хотів зовсім нічого не їсти й не пити. Отже, він почав піст з понеділка Першої седмиці Великого посту й до Хрестопоклонного тижня постив, не беручи до рота навіть води. А працював він на фабриці, й робота в нього була важка — складати ящики, ставлячи їх один на одного. Коли почався двадцять восьмий день посту, він відчув під час роботи невелике запаморочення й тому ненадовго присів. Потім випив чаю й з'їв невеликий сухарик. Він подумав, що якщо впаде і його відвезуть у лікарню, то там зрозуміють, що він знесилився через піст, і скажуть: "Погляньте, ці християни помирають від посту". — "Геронде, — сказав він мені, — пропостивши стільки днів, я відчуваю до їжі відразу. Але я змушую себе щось їсти, тому що інакше не можу працювати". Проте цього юнака турбував помисел про те, що він не витримав сорока днів розпочатого ним посту, і висловив цей помисел духівникові. Духівник з розважанням відповів: "І тих днів, що ти постив, було досить, не муч себе помислами". Потім духівник прислав його до мене, щоб, якщо в нього все-таки залишився помисел, який його мучив, я допоміг прогнати його. Бажаючи переконатися в тому, що спонукальні причини парубка були чистими, я запитав його: "Ти що, дав клятву постити сорок днів?" — "Ні", — відповів він. "Коли ти брав у духівника благословення на піст, то ти просто не подумав відкрити йому свій помисел про те, що хочеш нічого не їсти й не пити сорок днів, або ж ти свідомо сховав від нього цей — нібито добрий — помисел, для того, щоб пропостити сорок днів за власною волею?" — запитав я знову. "Ні, отче", — знову відповів він. Тоді я сказав: "Я, звичайно, і сам розумів твоє налаштування. Але я запитав тебе про це для того, щоб ти сам зрозумів, що за ті дні, які ти постив, ти будеш мати небесну винагороду. Цих днів було досить. І не муч себе помислами про те, що ти не зміг витримати сорокаденний піст. Однак наступного разу говори духівникові й ті добрі помисли, які в тебе є й те добре, що ти приховуєш у себе в серці. А духівник буде вирішувати, чи потрібно тобі брати на себе подвиг чи щось подібне цьому". Цей юнак мав велику смиренність завдяки тим смиренним помислам, які він у собі плекав. І цей піст він звершив від великого любочестя, заради Христа. І було природно, що Христос зміцнив його Своєю Божественною Благодаттю. А от якщо здійснити такий піст захоче хтось [хто, не має такої смиренності й] егоїстично говорить: "А чому і я не можу зробити те ж саме, якщо це зробив інший?" — то він пропостить всього один-два дні й після цього звалиться. І його розум теж затьмариться, тому що його покине Благодать Божа. Такій людині стане шкода навіть зусиль, витрачених на той піст, який він ледь витримав. Навіть може дійти до того, що скаже: "Ну й що дав мені цей піст?

За допомогою посту людина перетворюється на агнця, ягня. Якщо перетворюється на звіра, це означає одне із двох: або те, що почата аскеза перевищує її сили, або те, що вона займається нею від егоїзму й тому не отримує божественної допомоги. Навіть диких тварин, хижих звірів піст іноді приручає, смиряє. Подивися, адже коли тварини голодні, вони наближаються до людини. Інстинктивно тварини розуміють, що від голоду вони помруть, а наблизившись ао людини, можуть знайти їжу й залишитися живими. Одного разу мені довелося бачити вовка, що від голоду став як ягня. Узимку, коли випало багато снігу, він спустився з гір і зайшов до нас у двір. Ми з братом вийшли погодувати худобу, і я тримав у руках світильник. Побачивши вовка, брат схопив рогача і почав його бити. І вовк ніяк на це не реагував.

Якщо людина не дійде до того, щоб робити те, що вона робить через любов до Бога й через любов до людини — свого ближнього, то вона розтрачує свої сили даремно. Якщо вона постить і має гордий помисел про те, що робить щось важливе, то весь її піст сходить нанівець. Потім така людина стає схожою на дірявий бак, у якому нічого не тримається. Спробуй налий у дірявий бак води — потихеньку вся вона витече.

Задоволення від легкого життя

Якщо людина не має помірності у їжі, то вона носить на собі цілі запаси [жиру]. А от якщо вона утримується і їсть стільки, скільки їй необхідно, то її організм спалює з'їдене, і воно не відкладається в тілі.

Розмаїтість страв розтягує шлунок і розпалює апетит, але, крім цього, робить людину млявою і приводить її до тілесних розпалювань. Якщо за трапезою пропонується тільки одна страва й вона не дуже смачна, то людина, може, навіть її не доїсть або — якщо ця страва смачна й вона захопиться обжерливістю — з'їсть трохи більше. Однак якщо бачимо перед собою рибу, суп, картоплю, сир, яйце, салат, фрукти і солодощі, то хочеться все це з'їсти й ще просимо добавки. Апетит розпалюється і на те, і на інше. З'ївши щось одне, хочеш з'їсти й те інше, що стоїть поруч. І подивися, адже людина не може витримати, витерпіти від свого ближнього простого слова. Той їй не подобається, той її дратує... А ось нещасний шлунок терпить і смиряється з усім, що ми в нього кидаємо. А ми його запитуємо, чи зможе він це перетравити? Тобто шлунок, у якого нема розуму, перевершує нас у чеснотах! Він докладає зусиль, щоб перетравити все! А якщо одна спожита нами їжа несумісна з іншою, то, потрапляючи в шлунок, вони починають між собою "сваритися" І що тоді залишається робити шлункові? У нього починається нетравлення.

   А як, Геронде, можна позбутися звички багато їсти?

   Треба себе трішечки пригальмовувати. Не треба їсти все, що тобі подобається, щоб не розпалити апетиту, тому що потихеньку-помаленьку, а "гумно" стає все більшим й більшим. Потім шлунок — цей, як каже авва Макарій, злий "митар" — постійно просить ще й ще. Коли щось їси, ти відчуваєш задоволення, однак потім тобі хочеться спати: ти не можеш навіть працювати. Якщо ж вживати їжу одного виду, це допомагає втихомирити апетит.

  Геронде, а якщо на столі розмаїття страв, проте у малих кількостях, то людина зустрічається з тими ж самими труднощами?

  Е-е, труднощі ті ж самі. Тільки партійні фракції невеликі, і тому вони не можуть сформувати уряд!.. Коли є розмаїття страв, це схоже на те, що в животі збирається багато політичних партій. Одна партія дратує іншу, вони зчіплюються, б'ються між собою — і починається нетравлення шлунка...

Задоволення від помірної їжі більше, ніж те задоволення, що дають найсмачніші страви. Коли я був дитиною, йшов у ліс і за день з'їдав тільки шматочок бублика. О, та я не хотів нічого іншого! Найсмачніші страви не могли б замінити того духовного задоволення, що я зазнавав. Але я робив це з радістю. Однак багато людей ніколи не відчували задоволення легкого живота. Спочатку, з'ївши щось смачне, вони відчувають задоволення, а потім підключається гортанобісся, ненажерство, вони їдять багато й — особливо в літньому віці — відчувають важкість. Так вони позбавляють себе задоволення легкого живота.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2