foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

ЧАСТИНА П'ЯТА

Про силу сповіді

"Для того, щоб зазнати внутрішнього спокою, потрібно вичистити себе від сміття. Це потрібно зробити за допомогою сповіді. Відкриваючи серце духівникові й сповідаючи йому свої гріхи, людина смиряється. У такий спосіб їй відкриваються небесні двері, її щедро осіняє Благодать Божа, і вона стає вільною"

ГЛАВА ПЕРША

Про необхідність духовного керівника

 

За допомогою сповіді людина стає вільною

Геронде, у перші роки християнства всі члени Церкви здійснювали сповідь привселюдно. Чи є користь від такої привселюдної сповіді?

  Перші роки християнства — це одне, а наші з вами роки — справа інша. Сьогодні користі від такої привселюдної сповіді нема.

  Чому, Геронде? У ті часи у християн було більше ревності?

  І ревності у них було більше, і того, до чого ми докотилися сьогодні, у них не було. Сьогодні не так, як за давніх часів, — ні з того ні з сього розлучаються чоловік з жінкою, руйнуються сім'ї.

Люди відійшли від Таїнства Сповіді і задихаються в помислах і пристрастях. Знаєте, скільки людей приходять до мене й просять, щоб я допоміг їм у якомусь їхньому скрутному становищі? Але при цьому ці люди ні до сповіді, ні до церкви не хочуть йти! "А до церкви ти хоч ходиш?" — запитую. "Ні", — відповідають вони. "А ти хоч коли-небудь сповідався?" — запитую знову. "Ні. Я прийшов до тебе, щоб ти мене зцілив". — "Але як же я тебе зцілю? Тобі потрібно покаятися у своїх гріхах, потрібно висповідатися, ходити в храм, причащатися — якщо ти маєш на це благословення свого духівника, — а я буду молитися за твоє здоров'я. Невже ти забуваєш про те, що є й інше життя й до нього нам необхідно готуватися?" — "Послухай-но, отче, — заперечують у відповідь такі люди, — все те, про що ти говориш, — церкви, інше життя тощо, — нас не цікавить. Все це казки. Я був у чаклунів, був у екстрасенсів, і вони не змогли мене зцілити. І от я довідався, що зцілити мене можеш ти". Уявляєш, що діється! Ти говориш їм про сповідь, про майбутнє життя, а вони відповідають, що "все це казки". Але одночасно просять: "Допоможи мені, бо я сиджу на пігулках". Але як я їм допоможу? Хіба зціляться вони чарівним способом [без праці]?

І дивись, багато людей, вимучених проблемами, які вони самі собі створили своїми гріхами, не йдуть до духівника, котрий може їм дійсно допомогти, але закінчують тим, що "сповідаються" у психолога. Вони розповідають психологам історію своєї хвороби, радяться з ними про свої проблеми, і ці психологи [своїми порадами] немов жбурляють пацієнтів у середину ріки, яку їм потрібно перейти. У результаті нещасні або тонуть у цій ріці, або все-таки допливають до іншого берега, однак течія відносить їх дуже далеко від того місця, де вони хотіли опинитися... А от якби прийшли на сповідь до духівника й висповідались, то такі люди без ризику й страху перейшли б ріку через міст. Адже в Таїнстві Сповіді діє Благодать Божа, і людина звільняється від гріха.

   Геронде, деякі люди виправдовуються: "Ми не можемо знайти хороших духівників і тому не йдемо сповідатися".

   Усе це відмовки. Кожен духівник, якщо він одягнений у єпитрахиль, має божественну владу. Він здійснює Таїнство, має Божественну Благодать, і коли читає над тим, хто покаявся, розгрішувальну молитву, Бог стирає всі гріхи, у яких той висповідався зі щирим покаянням. Те, яку користь ми отримаємо від Таїнства Сповіді, залежить від нас самих. Якось до мене в келію прийшов чоловік, у якого був непорядок з психікою. У нього був помисел, що я наділений даром прозірливості й зможу йому допомогти. "Що ти про мене передбачаєш?" — запитав він мене. "Знайди духівника й сповідайся йому, — відповів я. — Тоді ти будеш спати як дитина і викинеш пігулки, які п'єш". — "У наш час, — відповів він, — хороших духівників нема. Раніше були, а зараз перевелися". Ось так ні люди приходять до мене з добрим помислом отримати користь, однак не слухають того, що я їм кажу. Ну то що ж: тільки даремно витратилися на квитки до Афона.

Однак я бачу, що диявол придумав нову пастку для того, щоб уловлювати людей. Диявол вселяє людям помисли про те, що, коли вони виконують якусь дану ними обітницю, наприклад поїдуть на прощу до святого місця, то вони одразу відчують духовну рівновагу. І от часто бачиш, як багато прочан з великими свічками й зі срібними підвісками, які вони обіцяли підвісити до тієї чи іншої чудотворної ікони, їдуть по монастирях, по святих місцях, вішають там ці срібні підвіски, осіняють себе широким хрестом, утирають сльози, що навернулися на очі, і цим задовольняються. Ці люди не каються, не сповідаються, не виправляються і цим утішають тангалашку.

  Геронде, чи може мати внутрішній спокій людина, яка не сповідається?

  Як же вона буде мати внутрішній спокій? Щоб відчути внутрішній спокій, необхідно вичистити себе від сміття. Це потрібно зробити за допомогою сповіді. Відкриваючи своє серце духівникові й сповідаючи йому гріхи, людина смиряється. У такий спосіб їй відкриваються небесні двері, її щедро осіняє Благодать Божа, і вона стає вільною.

До сповіді [духовна] вершина людини затягнута туманом. Людина бачить крізь цей туман дуже нечітко, розпливчасто — і виправдовує свої гріхи. Адже якщо розум затьмарений гріхами, то людина бачить наче крізь туман. А сповідь ніби сильний вітер, від якого розсіюється туман і розчищається обрій. Тому якщо люди, які прийшли до мене попросити поради, не сповідалися, то насамперед я посилаю їх на сповідь і кажу, щоб вони прийшли до мене для бесіди вже після неї. Деякі люди починають відговорюватися: "Геронде, якщо ти можеш зрозуміти, що мені потрібно зробити для вирішення моєї проблеми, то просто скажи мені про це". — "Навіть якщо я дійсно можу зрозуміти, що тобі потрібно робити,—       відповідаю їм, — то ти цього зрозуміти будеш не в змозі. Тому спершу піди висповідайся, а потім приходь, і ми з тобою поговоримо". І правда, як можна встановити з людиною зв'язок і прийти до взаєморозуміння, якщо вона "працює" на іншій [духовній] частоті?

За допомогою сповіді людина вичищає себе зсередини від усього непотрібного — і духовно плодоносить. Одного разу, коли я копав свій город, щоб посадити кілька кущів помідорів, до мене прийшов якийсь відвідувач і запитав: "Що ти робиш, Геронде?"—            "Що я роблю? — сказав я. — Та ось, сповідаю свій город". — "Та як же, Геронде, — оторопів він. — Невже город теж має потребу в сповіді?" — "Звичайно, потребує. Я переконався, що коли висповідаю город, тобто вичищу землю від каміння, бур'янів, колючок і тому подібного, то овочі, які він вродить, будуть міцними, здоровими як на підбір! А якщо город залишити без сповіді, то й виростуть на його грядках якісь недорозвинені жовтенькі і зморщені помідорчики!".

 

Бог хоче, щоб людина виправлялася за допомогою людини

   Геронде, коли я зіштовхуюся з якоюсь проблемою і молюся за те, щоб вона розв'язалася, як мені зрозуміти, у чому полягає воля Божа?

   Волю Божу подібним чином не відшукаєш. Краще тобі розповісти про свою проблему іншим. Не проси повідомлення від Бога, якщо ти можеш порадитися з людиною. Адже інакше ти можеш ввести себе в заблудження. Якась людина, приходячи в храм, ставала перед іконостасом і починала говорити: "Владичице моя, то я візьму гроші зі скриньки для пожертвувань?" — "Бери", — відповідав їй її помисел. "Добре, тоді я їх візьму", — відповідав він своєму помислу й брав гроші. Коли це трапилося кілька разів, один з членів парафіяльної ради помітив, що зі скриньки для пожертвувань зникають гроші. "Що ж таке діється? — здивувався він. — Невже хтось краде гроші?" Він вирішив довідатися, хто цим займається. І що ж він побачив? Незабаром прийшла ця людина й усе повторилося: "Владичице моя, то я візьму гроші зі скриньки?.. Добре, тоді я їх візьму". Так член парафіяльної ради застав злодія на місці злочину.

Завжди, коли поруч є духовна людина, до неї потрібно звертатися за порадою. А от якщо людини, у якої можна запитати, нема — приміром, ти перебуваєш десь у пустелі, — однак у тобі живе потреба послуху, тоді Благий Бог Сам стає твоїм Старцем. Він просвіщає й сповіщає тебе. Скажімо, ти не можеш знайти людину, яка здатна роз'яснити тобі якесь місце зі Святого Письма. Але в цьому випадку тебе просвіщає Бог, і ти розумієш це місце.

Геронде, а як можна зрозуміти, у чому причина якогось явища мого духовного життя - чи спокуса це лукавого, чи винна моя власна неуважність?

— Треба піти й запитати.

— Виходить, людина не може цього зрозуміти сама?

— Навіть якщо вона щось і розуміє, упевненою бути не може. Та тут навіть той, хто має досвід, йде й запитує іншого. Якщо питання стосується особисто мене, то я завжди запитаю когось. Коли мова йде про те, що стосується мене особисто, то моє власне рішення — яким би премудрим воно не здавалося — я вважаю найбільшою дурістю. При цьому я йду запитувати не в тієї людини, яка заздалегідь знає, яке рішення мені припаде до душі, а йду до того, хто цього не знає. Дивись, адже й лікар, для того, щоб бути впевненим, що він ставить правильний діагноз у тяжкому випадку, радиться з іншим лікарем. Тим більше варто радитися якомусь студентові! Наскільки б духовною не була людина, наскільки б добре вона не вміла сама розкладати по поличках питання стосовно себе, — вона не може знайти внутрішнього спокою, тому що Бог хоче, щоб людина отримувала допомогу від людини й виправлялася через людину. Благий Бог влаштовує це для того, щоб людина усмирялася. Людина повинна викласти свої помисли і те, що з нею відбувається, своєму духівникові, радитися з ним і не вирішувати складних питань самостійно. Їй також не треба самій намагатися перебороти ті труднощі, які вона зустрічає у своїй духовній боротьбі — адже роблячи це, вона ставить досліди на самій собі, лукавий може заплутати її й створити їй [нові] проблеми. Деякі люди доходять до того, що самі визначають для себе епітимію. Такі речі дуже небезпечні.

Християнин, який не має духівника, з яким він міг би радитися, просуваючись своїм духовним шляхом, заплутується, знесилюється, плентається у хвості.

Досягти поставленої мети такій людині дуже непросто. Якщо людина сама розв'язує свої проблеми, то, якою б вона не була мудрою, все одно залишається затьмареною, оскільки поводиться із самовпевненістю й гординею. А от той, хто усмиряється з довірою й самовідданістю, йде до свого духівника й запитує його думку, отримує допомогу. Це відбувається тому, що в останньому випадку Бог обов'язково просвіщає духівника й духівник дає людині правильну відповідь. Так ось і у випадку зі мною. Бо хто ж я? Кришка від консервної банки. Однак, якщо до мене приходить людина з помислом, що я — Святий, то я зауважую, що відчуваю в собі якусь зміну й відчуваю, що говорю не від себе. Звідси мені зрозуміло як двічі два чотири, що людина, яка прийшла до мене, прийшла з благоговінням і Бог, для того, щоб не вчинити з цією людиною несправедливо, приводить мене в цей добрий стан. У подібних випадках, якщо тебе запитують про щось серйозне, Бог сповіщає тебе, й ти можеш сказати людині про те, що трапиться, коли трапиться, і як вона повинна до цього ставитися.

 

У духовному житті необхідний духовний керівник

Сьогодні найнеобхідніше для людей — це знайти духівника, сповідатися йому, довіряти йому й радитися з ним. Якщо, маючи духівника, люди влаштовують своє життя так, щоб у ньому знаходилося місце для молитви й читання духовних книг, якщо вони ходять у храм, причащаються, тоді в цьому житті їм нема чого боятися.

Для того, щоб душа не збилася зі шляху, за нею повинен спостерігати духівник. У духовному житті дуже допомагає, приміром, читання духовних книг, однак, не маючи духовного керівника, людина може витлумачувати прочитане на свій лад і в такий спосіб впасти в заблудження. Дивись, адже людина, що їде кудись машиною й погано знає дорогу, може заглядати в карту, однак, крім цього, вона зупиняється, щоб запитати в людей, як проїхати, як не збитися зі шляху. Приміром, людина виїжджає з Афін і прямує у Флорину. Карта в неї, звичайно, є, і вона у неї заглядає, але все-таки вона зупиняється біля якого-небудь кіоску й запитує, чи правильно їде, чи добра попереду дорога. А якщо не буде запитувати, то піддасться небезпеці або поверне не туди, куди потрібно, і замість Флорини опиниться в Кавале або ж зірветься разом з машиною з кручі і розіб'ється на смерть.

Звичайно, може бути й таке: людина запитує інших про те, як їй проїхати в потрібне місце, однак, почувши відповідь [що потрібно повернути в інший бік], все-таки їде своєю дорогою й у підсумку потрапляє не туди, куди бажала. А ще вона може не звернути уваги на ті дорожні небезпеки, про які її попереджали, і потрапити в аварію або в якусь іншу неприємність. Однак той, хто показував цій людині правильну дорогу й попереджав: "Будь уважним: у такому-то місці крутий поворот, а в такому-то дорога проходить по краю високого обриву...", отримує свою винагороду. Те ж саме повинно відбуватися й у духовному житті. Віруючому необхідно мати духівника, який допомагав би йому за допомогою Таїнства Сповіді, давав поради. Тільки так людина може жити духовним життям і бути впевненою у тому, що перебуває на правильному шляху.

Звичайно, духовного керівника людина вибирає собі [сама]. Довіряти свою душу першому-ліпшому не потрібно. Подібно до того, як, піклуючись про тілесне здоров'я, людина розшукує хорошого лікаря, так само, піклуючись про здоров'я душі, потрібно постаратися знайти доброго духівника й ходити до цього духівника — лікаря душі — регулярно.

 

Посилайте людей до духівника

  Геронде, часто люди, які приходять до нас у монастир, бачать, що ми одягнені в ряси, і це налаштовує їх говорити нам про свій біль, про свої проблеми — навіть сповідатися. Як нам ставитися до таких людей?

  Коли люди звертаються до вас із запитаннями про те, що їх мучить, спочатку запитуйте їх: "Чи є у вас духівник?" І я теж кажу тим, хто приходить до мене в келію: "Я не духівник. Ідіть до свого духівника й робіть те, що він вам скаже". Люди повинні покаятися. Крім цього, вони повинні мати духівника й сповідатися йому — щоб диявол був позбавлений тих прав, які вони самі йому над собою дали. Якщо черниця одного разу розділить біль якоїсь вимученої жінки, що прийшла в монастир розповісти про свої проблеми, і, вислухавши, пошле її до духівника, це мені зрозуміло. Однак робити бесіди із цією нещасною жінкою регулярними — це неправильно. Якщо ж якусь жінку не влаштовує її духівник, або вона ніколи не була на сповіді, або перебуває в стані розпачу, то нехай черниця — вислухавши її один раз — знов-таки відішле її до духівника, а жінці скаже, що сама теж буде за неї молитися.

В обов'язки черниці не входить допомагати людям, постійно вислуховуючи їхні проблеми. До того ж від такого вислуховування не мають користі й самі люди. Адже з людиною можуть відбуватися зміни трьох видів: вона змінюється від себе самої, від інших і від диявола. І ось люди приходять сюди, у монастир, знаходять тут людську розраду, однак, як тільки вони йдуть із монастиря, відразу повертаються до колишнього життя, і так повторюється їхня стара пісня. [Тому] і жінки, і чоловіки повинні йти до своїх духівників. Якщо[замість цього] вони розповідають про свої проблеми черниці, це неправильно. Тому що згодом люди виправдовують себе: "Я про себе розповів, тобто зробив те, що потрібно". Тобто такі люди хибно заспокоюють свій помисел і не йдуть до духівника. А це хитрощі диявола, щоб люди не сповідалися.

Ви повинні зрозуміти, яка місія кожної з вас як черниці, і не прагнути займатися помилковим місіонерством. Адже до такого "місіонерства" ми схиляємося тому, що не розуміємо нашої чернечої місії. Як ченці, ми зобов'язані молитися за людські проблеми — однак розплутувати ці проблеми ми не зобов'язані. А от у коло обов'язків духівника людські проблеми входять, [навіть] він несе за це відповідальність. Якщо ж люди розмовляють про свої проблеми з вами, то вони перекладають цю відповідальність на вас, тоді як духівник може стежити за людьми з близької відстані й допомагати їм ці проблеми вирішувати. Тобто з людьми потрібно працювати, але ця робота — не справа черниці. Від нас люди можуть вимагати тільки молитви. Якщо вони надсилають нам листа з іменами й проханням помолиться за них, то нам треба — наскільки це можливо — молитися за цих людей по чотках.

 

"Лікуючий духівник"

Подібно до того як людина піклується про те, щоб її сімейний лікар перебував якомога ближче від неї, так само їй треба намагатися, щоб поруч із нею перебував її духівник. Звичайний лікар, перебуваючи поруч з хворим, може надати йому допомогу набагато більшу, ніж професори медицини, — навіть якщо його досвід і не настільки багатий. Адже, перебуваючи поруч із хворим, лікар може його регулярно обстежувати, а коли виникне потреба — послати його на консультацію до фахівця. Коли я лежав у туберкульозному диспансері, то звернув увагу на таку річ: чимало багатіїв, будучи хворими на туберкульоз, не лягали в диспансер, а залишалися в себе вдома. Лікувати їх приходили професори медицини. Однак, як показав досвід, таке лікування виявилося зовсім безрезультатним, оскільки професори не могли стежити за домашніми хворими регулярно. Тому в диспансері були змушені відкрити особливе відділення для багатих — щоб вони лікувалися стаціонарно і могли перебувати під постійним медичним наглядом.

Я хочу сказати таке: лікар, перебуваючи близько від хворого, стежить за ним, призначає йому те чи інше лікування і бачить, чи допомагають йому ліки, які він прописав, або ж вони мають побічну, небажану дію. Згідно зі своїми спостереженнями, лікар збільшує або зменшує призначену дозу, а якщо це знадобиться, може призначити хворому й зовсім інший курс лікування. Так само й духівник: він повинен спостерігати за душею зблизька, оскільки час від часу в людині відбуваються різні зміни, за якими неможливо простежити здалеку, для того щоб допомогти їй результативно. Якось я порадив одній жінці, що перебувала в спокусі: "Зроби те й те і побачиш, що цю спокусу ти зможеш перебороти". І дійсно: вона мене послухала, спокуса пройшла. Однак через деякий час вона впала в зовсім протилежну спокусу й спробувала перебороти її тим самим способом, що й першу. У результаті вона сьорбнула чимало горя! Але ж ця дивачка могла прислати до мене якусь людину або ж написати листа, щоб запитати мене, що їй варто робити, оскільки труднощі, з якими вона зіштовхнулася, були іншого порядку. І я прописав би їй нові "ліки" — тобто дав би іншу пораду.

Але вона не знайшла можливості мене запитати, тому що я був далеко від неї. Тому — якщо я не знаю людину як слід і не перебуваю з нею у тісному зв'язку — здалеку я порад не даю.

 

Духівник у сім'ї

Геронде, які книги здатні допомогти подружжю?

— Подружжю допоможе ось що: жоден з них не повинен себе виправдовувати. Якщо кожен із подружжя виправдовує себе, то — скільки б духовних книг вони не прочитали — користі не матимуть. А якщо чоловік і дружина налаштовані по-доброму, якщо в них є духівник і вони чинять йому послух, то вони зможуть уникнути проблем. Без духовного "третейського судді" [нормальне життя в сім'ї] неможливе.

Найкраще, коли чоловік і жінка мають одного духівника. Не так, щоб у чоловіка був один духівник, а в дружини — інший. Якщо дві дошки будуть обтесувати два різних теслі — кожен по-своєму, то підігнати одну дошку до іншої ніколи не вдасться. А якщо чоловік і жінка мають одного духівника, то духівник "обтесує" їх "опуклості" — недоліки. Він обтесує недоліки одного, обтесує недоліки іншого, і в такий спосіб вирівнюються, згладжуються труднощі [у їхніх стосунках]. Однак нині навіть у тих подружніх пар, які живуть духовно, чоловік і дружина мають різних духівників. Рідкість, якщо обоє мають одного духівника. Тому вони й не отримують допомоги. Я знав подружні пари, у яких чоловік і жінка цілком підходили один одному, однак у них не було одного духівника, що міг би їм допомогти, і тому вони розлучилися. Водночас я знаю такі родини, у яких чоловік і дружина, маючи одного духівника, жили гармонійним, злагодженим подружнім життям, незважаючи на те, що [як люди] один одному не зовсім підходили.

Звичайно, якщо вся сім'я має одного духівника, то це ще краще. Коли в такій сім'ї виникне проблема, духівник вислухає всіх членів родини й розв'яже її, знаючи про неї з усіх боків. В одному випадку духівник строго велить зробити щось батькові чи матері, а в іншому — якщо він не зможе розібратися з проблемою на підставі того, що говорять батьки, — запросить до себе дітей. Якщо в сім'ї є проблеми, в яких винна, приміром, дружина, то духівник може запросити до себе чоловіка, щоб порадити, як потрібно поводитися. Нарешті, він може попросити про розважливу допомогу когось з їхніх родичів або знайомих.

 

Зміна духівника

  Геронде, якщо людина з якоїсь причини змушена змінити духівника, то їй знову потрібно сповідатися перед новим духівником у тих гріхах, в яких вона сповідалася попередньому?

  Добре, якщо людина поставить свого нового духівника до відома [про те, якими духовними хворобами вона хворіла], подібно до того, як хворий розповідає новому лікареві історію своєї хвороби, щоб той міг допомогти йому більш результативно.

  Геронде, а якщо людина хоче перемінити духівника й запитує нас про те, чи правильно це, що потрібно їй відповідати?

  [Щоб знайти собі нового духівника] треба взяти благословення від духівника попереднього. У легкій зміні духівників нема нічого доброго. Якщо при спорудженні будинку будуть раз у раз мінятися інженери й майстри, той цей будинок не буде збудовано як слід. За старих часів люди йшли до Старців, щоб порадитися з ними про свої труднощі й отримати допомогу. Сьогодні багато людей йдуть до Старців не для того, щоб з ними порадитися, а для того, щоб виправдати самих себе або щоб потім розповідати іншим, що вони радилися й з таким-то Старцем. "Я був у такого Старця й у такого — говорять ці люди, — і отця Паїсія я щодо цього теж запитував". А насправді може бути й так, що, коли він мене запитував, я його висварив. Або навіть таке буває: він дійшов до моїх дверей, але в останній момент побоявся постукати й пішов. Таким чином, ці люди закінчують тим, що кружляють від одного духівника до іншого, не маючи постійного духівника. У результаті вони заплутуються.

А є ще люди, які, впадаючи в гріх, не йдуть його сповідати до свого духівника, а розповідають про нього духівникові іншому — щоб не втратити свою репутацію. Минає небагато часу, вони впадають у той самий гріх знову й розповідають про нього якомусь третьому духівникові, потім якомусь ще... У підсумку кожному із цих духівників вони представляють справу так, нібито скоїли цей гріх тільки один раз. Від цього такі люди продовжують грішити й не виправляються.

Я помітив, що бувають і такі, які ухиляються від того, щоб розповісти про щось своєму духівникові, навіть знаючи, що він їм допоможе, а також розуміючи, що й мови бути не може про те, що цей духівник розголосить таємницю їхньої сповіді комусь ще. Однак замість сповіді духівникові вони розповідають про себе знайомій людині, яка не може їм допомогти і яка, без сумніву, розповість про все іншим. Пам'ятаю, коли я був початкуючим ченцем в одному спільножитному монастирі, до нас підійшов чоловік, який хотів стати ченцем. Після того, як він прожив у монастирі якийсь час, помисли змушували його піти з обителі. І ось він "висповідав" свої помисли не ігуменові, не якомусь іншому духівникові обителі, а — кому б ви думали! — одному робітникові з Єріссоса, який працював у монастирі. Коли цей чернець розповідав про себе робітникові, я виявився поруч, тому що чистив цибулю неподалік від кухні, і чув їхню розмову. Чернець і робітник перебували від мене на відстані двох метрів, і чернець почав голосно "сповідатися" робітникові. "Я, — почав він, — розкаявся в тому, що став ченцем". — "Так що ж, — здивувався робітник, — коли ти прийшов у монастир, хіба ти не жив у ньому до постригу якийсь час, щоб придивитися?" — "Та я цілих два роки придивлявся!" — скаржився чернець. "Ну й ну, — дивувався робітник. — А чому ж ти раніше не пішов?" — "Та що тепер питати, — плакався той, — бачиш же, що не пішов". — "Отаке маєш! — робив круглі очі робітник. — Але в ченці ж тебе хіба силоміць стригли?" — "Ні, — журився той, — я й сам цього хотів". — "От так штука, — кивав головою робітник. — А ігуменові ти про це розповідав?" — "Ні", — відповідав йому чернець. "Ну а мені, — дивувався робітник, — ти все це навіщо розповідаєш? Яка тобі з цього користь?" Так чернець виклав робітникові всю свою таємницю. Бачите як? Він повинен був розповісти про все ігуменові, щоб отримати допомогу, однак замість цього пішов "сповідатися" робітникові. А цей робітник, сидячи в найближчі вихідні в якій-небудь кав'ярні свого містечка, перекаже його "сповідь", щоб повеселити своїх товаришів по чарці, а ті рознесуть це далі, і потім про монаха-невдаху будуть ляпати язиками по всіх кутках. І не можна сказати, що цей чернець був недоумкуватим. Знаєте, скільки в нього було словників? Давньогрецьку мову він знав досконало.

Геронде, а якщо в мирської людини духівник на якийсь час відлучився, то чи може вона радитися про свої труднощі або спокуси з кимось зі своїх духовних братів?

   А що, вона не може зателефонувати своєму духівникові й порадитися з ним? Духовний брат іноді спроможний нам допомогти, а іноді — зовсім не в змозі. Або навіть, незважаючи на добре налаштування нам допомогти, духовний брат може нашкодити. Якщо буде потреба, можна зателефонувати духівникові й таким чином розставити речі по своїх місцях. Якщо ж людина не може зв'язатися зі своїм духівником, а питання, з яким вона зіштовхнулася, серйозне і не терпить зволікання, то хай запитає якогось іншого духівника. Буде добре, якщо людина заздалегідь довідається у свого духівника про те, до якого духівника вона може звертатися в подібних випадках. Необхідно радитися з людиною, що має той самий дух, що й твій духівник. Адже один інженер робить план так, а інший — інакше. І в того, і в іншого інженера плани можуть бути гарними, однак вони відрізняються один від одного.

 

ГЛАВА ДРУГА

Про те, як правильно сповідатися

 

Треба перебинтовувати свою рану

Геронде, коли в моїй духовній боротьбі трапляються падіння, я починаю панікувати.

—Не бійся. Боротьба є боротьба. І рани в цій боротьбі теж будуть. Ці рани зцілюються сповіддю. Бо ж солдати, отримуючи в бою рани, відразу біжать у госпіталь, їм перев'язують їхні рани, і вони з любочестям знову рвуться до бою. Крім усього іншого, від поранення солдати дістають досвід і бережуться від ворожих куль й осколків краще, ніж раніше, — щоб їх знову не поранило. Так і ми: якщо отримуємо рани під час нашої духовної боротьби, то нам потрібно не боятися, а бігти до лікаря-духівника, показувати йому нашу рану, духовно зцілюватися і знову продовжувати "добрий подвиг. Погано буде, якщо ми не почнемо відшуковувати пристрасті, які є страшними ворогами душі, і не будемо подвизатися заради того, щоб їх знищити.

Геронде, а дехто не йде до сповіді від [нібито] любочестя. "Якщо я можу знову впасти в той самий гріх, — кажуть такі люди, — навіщо піду сповідатися? Щоб над священиком посміятися, чи що?"

— Це неправильно! Однаково що солдат, отримавши рани в бою, сказав би: "Коли війна ще не закінчилася і мене знову може поранити, навіщо я буду перев'язувати свою рану?" Але ж, якщо не перев'язати рану, людина втратить багато крові й помре. Можливо, ці люди не йдуть на сповідь дійсно через любочестя, однак, зрештою, вони доводять себе до непридатності. Бачиш як: [для того, щоб обдурити людину] диявол використовує й ті дари, якими людина наділена. Якщо, падаючи й забруднюючись, ми не очищаємо свою душу сповіддю, виправдовуючи себе помислом, що знову впадемо і знову забруднимося, то засохлі шари нашого старого бруду вкриваються все новими й новими брудними нашаруваннями. Очистити весь цей бруд потім непросто.

 

Необхідність сповіді

  Геронде, преподобний Марк Подвижник говорить: "Знавець справи, який пізнав істину, сповідається Богові не спогадом про те, що зроблено, а терпінням того, що очікує його". Що він має на увазі?

  Треба сповідатися обома способами. Віруючий сповідається духівникові, а перед тим, як почати молитися, він смиренно сповідається Богові, оголюючи себе [перед Ним]: "Боже мій, я згрішив, я такий і сякий". Але одночасно з цим християнин терпить скорботи, які накладаються на нього як ліки. Преподобний Марк говорить не про те, що не потрібно сповідатися Богові й духівникові й задовольнятися лише терпінням скорбот. Що значить слово "сповідатися"? Хіба це не значить "відкрито визнавати, оголошувати те, що я маю в собі"? Якщо маєш у собі добре, то "Хваліте Господа, бо добрий, тобто славословиш Бога Маючи в собі зло, ти сповідаєш свої гріхи.

  Геронде, прийшовши до сповіді вперше, потрібно розповісти духівникові про все своє попереднє життя?

  Прийшовши до духівника вперше, треба вчинити загальну, генеральну сповідь за все своє життя. Коли хворий прибуває до лікарні, він дає лікарям історію своєї хвороби. Приміром, він каже: "У минулому в мене було таке-то легеневе захворювання, але зараз воно пройшло, мені було зроблено таку-то операцію під загальним або під місцевим наркозом" - і так далі. Точно так само на першій сповіді той, хто кається, повинен постаратися розповісти духівникові подробиці свого життя, а духівник знайде [духовну] рану цієї людини, щоб її зцілити. Бо часто одна проста травма, якщо залишити її без уваги, може мати серйозні для здоров'я наслідки. Звичайно, коли, людина прийде до духівника вперше, вона принесе зі собою, припустимо, сто гріхів, у яких їй треба буде висповідатися. Прийшовши на сповідь вдруге, вона принесе зі собою вже сто десять гріхів: адже диявол

  оскільки ця людина висповідалася і "завалила йому всю справу" — влаштує проти неї більшу брань. Втретє прийде сповідатися вже в ста п'ятдесяти гріхах. Однак потім кількість гріхів буде постійно зменшуватися, поки справа не дійде до того, що людина буде приносити зі собою на сповідь найменшу кількість гріхів, про які їй треба буде розповісти.

 

Правильна сповідь

Чому іноді ми не ведемо необхідної боротьби для того, щоб виправитися, незважаючи на те що нас викриває совість?

— Це може статися і від якогось душевного надлому. Якщо людина охоплена панікою через спокусу, що найшла на неї, то вона хоче здійснити подвиг, однак не має до цього налаштування, не має душевних сил. У цьому випадку їй потрібно внутрішньо впорядкувати себе за допомогою сповіді. За допомогою сповіді людина втішається, підкріплює свої сили і Благодаттю Божою знову знаходить рішучість для боротьби. Якщо ж людина не впорядкує себе подібним чином, то на неї може навалитися і якась ще спокуса. У результаті, перебуваючи в такому скорботному пригніченому стані, вона надломлюється ще більше, її душать помисли, вона впадає у відчай і потім не може подвизатися зовсім.

  А якщо те, про що Ви говорите, відбувається часто?

  Якщо це відбувається часто, то й приводити себе до духовного порядку теж треба часто. Людина повинна відкривати своє серце духівникові, щоб знову отримувати рішучість, силу в боротьбі. А привівши себе до внутрішнього порядку, людина повинна розігнати свою [духовну] машину, вона повинна любочесно й напружено подвизатися, для того щоб наступати на п'яти дияволу [який втікає].

  Геронде, а в чому причина того, що я не відчуваю необхідності в сповіді?

  Можливо, ти не стежиш за собою? Бо ж сповідь — це Таїнство. Ходи на сповідь і просто говори духівникові про свої гріхи. Ти що, думаєш [у тебе їх мало]? Хіба в тебе нема впертості? А егоїзму? Ти не раниш сестру? Нікого не засуджуєш? Думаєш, я, коли приходжу на сповідь, каюся в якихось особливих гріхах? Ні, я сповідаюся: "Згрішив гнівом, осудом...", і духівник читає наді мною розгрішувальну молитву. Однак маленькі грішки теж мають свою вагу. Коли, не маючи якихось серйозних гріхів, я приходив на сповідь до отця Тихона, то він казав: "Пісочок, синку, пісочок!"

Маленькі грішки збираються в цілу піскову купу, що за вагою може перевищувати один великий камінь. Людина, що скоїла великий гріх, постійно думає про нього, кається й смиряється. А в тебе — безліч малих грішків. Однак, зрівнявши ті умови, у яких виросла ти, і умови, у яких виросла людина, що вчинила цей великий гріх, побачиш, що ти гірша за неї.

Крім того, намагайся бути під час сповіді конкретною. На сповіді не досить тільки назвати свої гріхи, приміром, "я заздрю, гніваюсь" тощо, потрібно висповідати і свої конкретні падіння для того, щоб дістати допомогу. А якщо ти сповідаєшся у тяжкому гріху, у такому, наприклад, як лукавство, то повинна докладно зізнатися й у тому, що ти думала, коли впадала в цей гріх, і в тому, які були твої конкретні дії. Не здійснюючи такої конкретної сповіді, ти глузуєш з Христа. Якщо людина не сповідає духівникові істини, не відкриває йому свого гріха для того, щоб духівник міг їй допомогти, то вона сильно пошкоджується, подібно до хворого, який завдає здоров'ю великої шкоди, приховуючи свою хворобу від лікаря. Тоді як людина показує себе духівникові в точності такою, якою вона є насправді, то духівник може зрозуміти цю людину краще й допомогти їй більш результативно.

Крім цього, той, хто несправедливо вчинив з людиною або ранив когось своєю поведінкою, повинен спершу піти до скривдженого ним, смиренно попросити в нього прощення, помиритися з ним, а потім йому треба висповідати своє падіння духівникові, щоб одержати розгрішення. У такий спосіб приходить Благодать Божа. Якщо людина висповідає такий гріх духівникові, не попросивши попередньо прощення в того, кого вона ранила, то її душі неможливо прийти в мирне налаштування, тому що людина [яка згрішила] в цьому випадку не смиряється. Виключенням є випадок, коли скривджена людина померла або ж її неможливо розшукати, тому що вона перемінила місце проживання, і не можна попросити пробачення хоча б у листі. Але якщо в того, хто кається, є налаштування зробити це, то Бог, бачачи це налаштування, його прощає.

Геронде, а якщо ми попросили пробачення в людини, котру ми скривдили, а вона нас не прощає?

  У цьому випадку будемо молитися, щоб Бог зм'якшив її серце. Проте Бог може не зм'якшити серце цієї людини і з тої причини, що, якщо вона нас простить, ми можемо легко впасти в той самий гріх знову.

  Геронде, а чи допустимо, скоївши якийсь тяжкий гріх, визнати його не відразу?

  А навіщо залишати його на потім? Для того щоб він прокис? Бо чим довше ти не викидаєш якусь тухлятину, тим більше вона гниє. Навіщо чекати два-три місяці, а потім йти сповідатися у тяжкому гріху? Треба йти якнайшвидше. Якщо ми маємо відкриту рану, хіба треба чекати, поки мине місяць, і тільки потім її лікувати? Ні. У такому випадку навіть не треба чекати, коли в духівника буде більше часу або більше можливості приділити нам увагу. Треба відразу бігти до духівника, коротко сповідати йому зроблений гріх, а потім, коли в духівника буде більше часу, можна піти до нього, щоб поговорити або отримати духовну настанову.

Для того щоб описати духівникові стан, у якому ми перебуваємо, багато часу не потрібно. Якщо совість працює правильно, то людина описує свій стан двома словами. Однак якщо усередині в людини сумбур, то вона може вимовляти багато слів і при цьому не давати духівникові уявлення про свій стан. Деякі люди надсилають мені цілі зошити з розповідями про себе й про свої проблеми. По двадцять-тридцять сторінок дрібним почерком, а наприкінці ще кілька сторінок постскриптуму... Хоча все, про що вони пишуть, могло б уміститися на одній сторінці.

 

Виправдовуючи себе під час сповіді, ми обтяжуємо свою совість

  Геронде, якщо під час сповіді той, хто кається, не відчуває того болю, що його він відчував, вчинивши гріх, виходить, у нього нема справжнього покаяння?

  Якщо з того моменту, як чоловік вчинив цей гріх, минув певний час, то рана затягується й настільки сильного болю він не відчуває саме тому. Але треба бути уважному ось до чого: під час сповіді не слід себе виправдовувати. Приходячи на сповідь і каючись перед духівником у тому, що я, приміром, на когось розгнівався, — хоча, за великим рахунком, тому, на кого я розгнівався, вартувало дати й стусана, — я не розповідаю духівникові про те, що ця людина була дійсно винною, щоб духівник не став мене виправдовувати. Людина, котра, сповідаючись, виправдовує себе, не дістає внутрішнього заспокоєння — наскільки б вона не пригнічувала свою совість. Ті самовиправдання, якими вона прикривається під час сповіді, лягають тягарем на її совість. А ось той, хто, маючи витончену совість, перебільшує тяжкість здійснених ним гріхів і приймає від духівника тяжку епітимію, — відчуває невимовну втіху. Є люди, які, зірвавши без дозволу всього одну виноградинку, почуваються так, немов украли багато кошиків винограду, і постійно думають про свій гріх. Вони не сплять цілу ніч, поки цей гріх не висповідають. А інші, крадучи виноград повними кошиками, виправдовують себе й говорять, що вони взяли всього одне виноградне гроно. Однак знаєте, яку божественну втіху зазнають люди, які не тільки не виправдовують себе але й перебільшують свій незначний гріх, переживають і дуже страждають за якийсь маленький зроблений ними проступок? У цьому випадку видно божественну справедливість, видно те, як відплачує людям Благий Бог. Я помітив, що люди, які смиренно відкривають свої гріхи перед духівником і принижують себе, сяють — оскільки приймають Благодать Божу. Один відставний офіцер з якнайбільшим сокрушениям розповідав мені про те, що він зробив, будучи восьмирічним хлопчиком. Він відібрав в іншої дитини м'ячик. Цей м'ячик він протримав у себе всього одну ніч, а наступного ранку його повернув. Розповідаючи мені про цей випадок, ця людина плакала через те, що засмутила свого ближнього. Вийшовши у відставку, він розшукав усіх, кого через обов'язок своєї служби чимось засмутив — навіть тих, кого засмутив, виконуючи свій службовий обов'язок, — і попросив у цих людей прощення! Мене вразило налаштування цієї людини: він брав на себе всю провину. Зараз він живе в селі й зі своїх заощаджень подає милостиню нужденним. Його дев'яносто-п'ятилітня мати, розбита паралічем, прикута до ліжка, і він сам доглядає за нею. Оскільки, доглядаючи, він змушений бачити тіло своєї матері, його мучить такий помисел: "Якщо Хам, побачивши наготу свого батька, був за це покараний, то що чекає мене, що бачить наготу своєї матері!". Цей чоловік безперестанку плакав. Але обличчя його було сяючим. Яку ж користь зробило мені його сокрушения!

Геронде, а чи може людина перебільшувати свої гріхи для того, щоб показати духівникові, що вона займається тонким діянням?

— Це зовсім інша справа. У цьому випадку людина гордиться своєю "смиренністю".

 

Після сповіді

— Геронде, чи оправдано після сповіді відчувати на душі якийсь тягар?

  Навіщо відчувати якийсь тягар? Правильною сповіддю все старе стирається. Відкриваються нові "кредитні книги". Приходить Благодать Божа, і людина повністю змінюється. Пропадають зніяковілість, озлобленість, душевна тривога, і настає тиша, умиротворення. Ця зміна настільки помітна навіть зовні, що я раджу деяким людям сфотографуватися до сповіді й після неї, щоб вони теж упевнилися в цій добрій зміні, яка відбулася з ними. Бо внутрішній духовний стан людини відображається на її обличчі. Таїнства Церкви роблять чудеса. Наближаючись до Боголюдини Ісуса Христа, людина й сама стає богом [за Благодаттю], внаслідок чого вона випромінює світло, й Божественна Благодать видає її іншою.

  Геронде, тобто відразу ж після щирої сповіді той, хто покаявся, відчуває радість?

  Не завжди. Спочатку можна не відчути радості, але потім радість потихеньку буде народжуватися в тебе всередині. Після сповіді розкаяному необхідне любочесне визнання [того, що Бог зробив йому милість]. Потрібно відчувати себе так, як людина, якій пробачили її борг, і вона від любочестя відчуває себе вдячною й зобов'язаною своєму благодійникові. Дякуй Богові, але одночасно з цим переживай слова з псалма: "...беззаконня мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною", для того щоб не дати собі волю й не впасти знову в ті самі гріхи.

  Геронде, я десь читала, що в майбутньому житті біси будуть мучити нас навіть за один лихий помисел, який ми не висповідали.

   Дивися, коли, покаявшись і не маючи наміру щось приховати, людина скаже духівникові про те, що вона пам'ятає, то питання закрите — тангалашки не мають над нею ніякої влади. Однак якщо вона не висповідає якісь зі своїх гріхів свідомо, то за ці гріхи буде мучитися в житті іншому.

   Геронде, якщо людина, висповідавшись у своїх юнацьких гріхах, знову думає про них і мучиться, то таке ставлення до гріхів правильне?

—   Якщо, дуже сокрушаючись за свої юнацькі гріхи,людина їх висповідала, то причини для страждань нема,оскільки, з того моменту як вона сказала про ці гріхи насповіді, Бог їх простив. Після цього не потрібно розколупувати свої старі, особливо плотські гріхи, оскільки, роблячи це, можна пошкодитися. Приміром, під час бою поручіз солдатом падає граната, однак Бог оберігає цього солдата,і граната не розривається. Але ось бій закінчився, солдатзнаходить гранату, яка не розірвалася, бере її до рук, починає розкручувати, з цікавістю розглядати — і в підсумкуграната розриває його на клаптики не в бою, а після нього.

 

Довіра до духівника

Геронде, якщо духівник висварить людину за якийсь гріх і та через те дуже опечалиться, у цьому є егоїзм?

— Та, звичайно ж, тут не обходиться без егоїзму.Якщо в людини печаль за Богом, то вона буде матибожественну втіху. І процвітати вона теж буде, тому щопостарається цього гріха більше не здійснювати. Той, хторозкаюється, повинен говорити духівникові про своїтруднощі, помисли, падіння — і з радістю приймати віддухівника і м'яке, і строге слово, тому що і в першому, і вдругому випадку духівник, спонукуваний любов'ю йтурботою, піклується про досягнення його душі.

Геронде, а якщо я не приймаю віддухівника догани або навіть простого зауваження?

  Якщо ти цього не приймаєш, то залишаєшся невиправленою. Ті, хто не приймає зауважень навіть від людей, котрі їх люблять, зрештою, залишаються [духовно] необтесаними і самі приводять себе до духовної непридатності. Як дошки, які не приймають рубанка столяра, відкидаються вбік і використовуються на бетонну опалубку або на будівельні риштування, а, врешті-решт, затоптані й заляпані цементом згоряють разом з іншим будівельним сміттям, так в остаточному підсумку гинуть і люди, які не приймають зауважень.

  Геронде, якщо людина в чомусь не згідна зі своїм духівником, що їй потрібно робити?

— Їй потрібно просто й смиренно відкрити духівникові свій помисел. Звичайно, при виборі духівника необхідно багато уваги, щоб людина могла довіряти духівникові й знаходити втіху в його керівництві.

  Геронде, а якщо людині щось бачиться не так, як її духівникові, то чи корисно для душі такої людини наполягати на своїй думці?

  Ні, не корисно, тому що ця людина не знає, що криється за тією чи іншою дією, яку вона може вважати неправильною. Приміром, для того щоб людина зрозуміла, що приховується за тою чи іншою дією духівника, той повинен був би порушити таємницю сповіді й розповісти їй про те, що він почув на сповіді від когось іншого. А хіба можна порушувати таємницю сповіді? Звичайно, ні. Приміром, людина домовилася зі своїм духівником, що прийде до нього для бесіди в такий-то час. Однак у призначену годину одночасно з нею до духівника приходить і інша людина, яку опанували помисли про самогубство, і духівник спершу приділяє час саме їй. Та, що залишилася чекати, починає думати:

"Спершу він запросив для бесіди його, виходить, мене він зневажає". Але як духівник може пояснити, що інша людина дійшла до того, що зробила спробу самогубства? Якщо він це пояснить, то зруйнує й погубить іншу людину. Тоді як, якщо людина, котра залишилася за дверима, спокуситься або ненадовго зневіриться, це зло буде не таким вже великим. Одного разу подібним чином спокусилися деякі люди, що прийшли до мене в келію. Одночасно з ними в мене опинився чоловік, якого його родичі з величезним трудом змогли вмовити приїхати до мене для бесіди. Я прийняв цього чоловіка з величезною радістю. Я його обійняв, надавав йому чоточок, іконок. Інші образилися. "А на нас Старець, — сказали вони, — нуль уваги!" Але нещасний, через якого вони спокусилися, був блудником, я знав подробиці його життя. Від мене він пішов іншою людиною. Тому, навіть якби ці люди спокушалися хоча б тисячу разів, я однаково зробив би те ж саме. Бо ти не маєш права руйнувати людину заради того, щоб заспокоїти чиюсь [егоїстичну] душу, що спокусилася.

 

Правильний зв'язок з духівником

Духовна людина, бажаючи комусь допомогти, намагається зв'язати його не зі самим собою, а з Христом. Якщо їй вдалося це зробити, то вона радується, а той, кого вона зв'язала з Христом, подвизається заради Христа. У цьому випадку і та й інша людина мають свою винагороду і все йде своєю чергою. Однак, якщо той, хто подвизається, намагається зробити приємність тому, хто намагається зв'язати його з Христом, тобто якщо він заклопотаний тим, наскільки його вчинок роздратує чи обрадує наставника, але не замислюється над тим, що цей вчинок бачить Христос, то цим він не радує ні людину, котра йому допомагає, ні Христа, та й сам не дістає користі, оскільки не приймає Божественної допомоги. Тобто його дії не тільки не приносять радості ні Христу, ні духівникові, але й сам він не отримує від них необхідної допомоги. Візьмемо таке, сестра співає на криласі й думає: "Цікаво, як я співаю? Добре? Чи буде задоволена матінка ігуменя?" Ну що ж, така сестра не дістане ніякої користі. А ось якщо вона співає заради Христа, то все йде як слід: і співати вона буде добре, і матінка залишиться задоволеною.

Геронде, а чи винна людина, що неправильно зрозуміла те, що сказав їй духівник?

— Дивися: якщо вона заздалегідь хотіла почути від духівника прийнятну для неї відповідь і якщо її розум був занурений в це бажання, то вона однаково винна — навіть незважаючи на те, що неправильно зрозуміла духівника. Деякі свою власну волю перетворюють у "волю Божу". Приміром, людина запитує свого духівника про проблему, з якою вона зіштовхнулася, але при цьому вже має у своєму помислі той спосіб вирішення цієї проблеми, який їй до душі. Духівник каже цій людині, що потрібно зробити, а та розуміє сказане таким чином, що духівник велів їй робити саме так, як хотіла вона сама. Вона з радістю робить по-своєму і при цьому ще думає, що робить послух. А якщо потім духівник запитає в неї: "Навіщо ж ти це зробила?" — то вона йому відповість: "Ну а хіба не ти велів мені так робити?"

Втім, буває, що не можна буквально сприймати те, що говорить духівник. Часом сказані духівником слова можуть бути просто способом вираження його думки. Наведу приклад. Одна сорокап'ятилітня вчителька старших класів, котра мала власних дітей, спокусила до гріха свого шістнадцятирічного учня. Хлопець пішов з дому й жив зі своєю вчителькою. Коли його батько прийшов до мене в келію і відкрив мені свій біль, я порадив йому зробити так, як велить йому його духівник. Нещасний пішов до свого духівника, але потім знову повернувся до мене. У той день, коли він до мене прийшов, я приймав у себе представників Всесвітньої Патріархії й тому, бачачи, що не зможу знайти для нього часу, сказав йому: "Зроби те, що велів тобі твій духівник". Але цей чоловік не йшов — і слава Богу, що він не пішов і все-таки дочекався зустрічі зі мною. Коли мені вдалося вибрати для нього хвилинку, він сказав мені: "Геронде, я вирішив убити цю жінку, тому що так велів мій духівник". — "Зачекай-но, чоловіче, — оторопів я, — що конкретно сказав тобі духівник?" — "Він сказав мені: "Цю паскуду вбити мало!" Вам зрозуміло? Духівник сказав, що "цю паскуду вбити мало" не для того, щоб він дійсно вбив цю жінку! Він просто виразив цими словами своє обурення! Після цього випадку я вже нікому не кажу: "Зроби те, що тобі велить твій духівник", але спершу запитую кожного, що конкретно велів йому зробити його духівник...

Геронде, а чи може людина, попросивши у свого духівника допомоги, одночасно запропонувати йому якесь своє вирішення проблеми?

  Якої ж вона тоді просить допомоги? Одна справа,якщо людина смиренно, у вигляді помислу, говорить своєму духівникові про щось, що, як вона думає, може їй допомогти. Це вона робити зобов'язана Але зовсім інша справа, якщо вона наполягає на тому, що її помисел правильний. Це саме той випадок, у якому людина залишається непроцвітаючою. Вона однаково що йде до лікаря й каже йому: "Випиши мені такі й такі ліки". Але хворий зобов'язаний робити лікареві послух, він не повинен підказувати лікареві, які ліки той повинен йому виписувати. Адже ліки — це не "справа смаку", подібно до страв і солодощів, про які людина може сказати: "Я хочу тістечко чи пастилу". Лікар виписує хворому ліки відповідно до його хвороби.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про те, що духівник — це лікар душі

 

Необхідність у хороших духівниках

Нинішні люди стомилися; гріхом та егоїзмом вони доведені до очманіння і затьмарення. Тому зараз — більше ніж у будь-яку іншу епоху — ми відчуваємо потребу у хороших і досвідчених духівниках, які просто й з непідробною любов'ю будуть ставитися до людей і з розважанням їх наставляти, щоб ті умиротворилися. Якщо нема хороших духівників, то порожніють храми і наповнюються психіатричні лікарні, в'язниці й шпиталі. Люди мають усвідомити: вони мучаться, тому що перебувають далеко від Бога. Вони повинні покаятися й смиренно висповідатися у своїх гріхах.

Робота духівника — внутрішнє зцілення людини. Нема лікаря більшого, ніж досвідчений духівник, котрий своєю святістю вселяє довіру до себе, вичищає із чутливих створінь Божих помисли, які приносить їм тангалашка, і без ліків — Благодаттю Божою — зцілює душі й тіла.

Маючи божественне просвіщення, Духа Божого, духівник розуміє й розрізняє стан, у якому перебувають люди, і може спрямовувати їх у правильному напрямку. Добре, якщо духівник не обтяжений безліччю турбот і має змогу приділяти кожній душі необхідний час і правильно виконувати свою працю. У протилежному випадку духівник потрапляє в ситуацію вправного хірурга, котрий, роблячи щодня по кілька операцій, стомлюється й після цього, природно, не в змозі приділяти кожному хворому стільки часу, скільки потрібно. Тому духівникові не слід втручатися в маловажливі сімейні питання, але краще обмежуватися тим, що в кожному конкретному випадку має відношення до душі кожної конкретної людини, яка приходить до нього. Тоді він матиме час допомогти цій душі результативно. Однак і сама людина, що прийшла на сповідь, не повинна морочити духівникові голову [тими недуховними] питаннями, про які можна запитати когось більш компетентного: приміром, який будинок вибрати для проживання, на які підготовчі курси записати дитину тощо.

Під час сповіді несуть відповідальність і той, хто кається, і духівник. У справі керівництва душі дуже допомагає духовна свобода. Тобто духівник, керуючи душами людей, повинен орієнтуватися на те, чого вчать святі отці, а не на те, що пропонує хтось ще. Він має діяти з розважанням, відповідно до падіння людини і її покаяння. Однак іноді [навіть серед деяких духовних осіб] відсутня щирість. Приміром, людина сплуталася з чаклунами, зі спокушеними й тому подібними, а деякі з духовних осіб, які несуть відповідальність за душі людей, не можуть поговорити з нещасною, зробити їй настановлення й змусити її трішки задуматися. Вони [бояться] виразити свою позицію. Вони уникають цього, щоб не нажити собі неприємностей від всіх цих чаклунів, спокушених і подібних до них. Тобто що ж виходить: для того, щоб не зіпсувати відносин ні з одним, ні з іншим, щоб про нас говорили добрі слова, ми будемо, на радість дияволу, віддавати людину на погибель?

 

Розважання і досвід духівника

   Геронде, як Ви вважаєте, у нашу епоху, коли в світ увійшло стільки гріха, чи не є служіння духівника інколи нелегким?

   Так, є. Тому добре, якщо спочатку духівник намагається виправити найтяжчі гріхи тих, що розкаюються — щоб створіння Божі звільнилися від багатьох гріхів і краще піддавалися [духовному керівництву]. Духівник повинен поводитися з тими, що каються, поблажливо, але одночасно йому треба знайти до керованої ним людини такий підхід, щоб та усвідомила свої гріхи і попросила у Бога прощення. Необхідно, щоб духівник нагадував людині, котра прийшла до нього на сповідь, що та має потребу в покаянні, у зміні життя — для того, щоб прийняти милість Божу. Крім цього, буде чимало користі, якщо духівник стане з любов'ю говорити людям, які приходять до нього, про велику любов Божу — так, щоб у них самих запрацювало любочестя, щоб вони відчули свої помилки й відмовилися від своїх поганих звичок.

Поки духівник не набуде достатнього досвіду, йому краще допомагати людям у більш легких випадках. Бо якийсь "тяжкий" розкаюваний, постійно влаштовуючи своєму духівникові "диверсії", може заважати його духовному успіху й забирати в нього увесь час. Якщо молодий духівник неуважний, то, маючи добре налаштування [допомогти людині], він буде завжди надавати зайвого значення сценам, які та буде влаштовувати, без користі витрачати на таку людину силу й страждати. Набувши досвіду, духівник буде знати, коли потрібно звертати на щось увагу, а коли можна пропустити щось повз вуха. Ось, приміром, і я, відкриваючи прислані мені листи, пробігаю їх одним оком і, якщо в листі є щось серйозне, звертаю на це більш пильну увагу. Адже часто лукавий [убиває наш час] відволікає на малозначні речі. Є такі люди, які можуть сказати тобі: "Почекай дві хвилинки, не зачиняй двері, я скажу тобі дещо швидко, навіть заходити не буду" — і після цього тримають тебе на порозі цілу годину. Ось ти й стоїш, спітнілий, на порозі біля відкритих дверей, тебе продуває протяг, ти починаєш тремтіти, а ця людина, ніби нічого не трапилося, розповідає тобі різні [пусті] історії. Та хіба це від Бога? Потім, захворівши, ти не можеш молитися ні за світ, ні за себе самого й робишся немічним на кілька днів. І коли до тебе приходить людина, яка має справжню потребу, ти вже не можеш їй допомогти.

Крім цього, [духівникові треба мати на увазі й те, що] людей, які мають якусь серйозну проблему, недостатньо просто вислухати й, побачивши, що вони дійсно страждають, сказати їм: "Випий пігулочку аспірину".

"Я затримаю тебе всього на одну хвилинку, тому що мене чекає машина", — говорить дехто і раптом розповідає тобі про якусь дуже серйозну проблему. Це однаково що людині, хворій на рак, просити лікаря: "Прооперуй мене швидше, тому що я на літак спізнююся!" Кожна хвороба вимагає певного часу, щоб звернути увагу на те, з чого вона почалася, які у хворого симптоми тощо. Серйозне питання не можна вирішувати нашвидкуруч. Якось на Світлій Седмиці ми йшли по Святій Горі Хресним ходом. Як тільки ми почали підніматися вгору, один послушник підійшов до мене й став просити, щоб я розповів йому про умову молитву. Він стільки разів приходив раніше до мене в келію й ніколи не запитував про це, а тут, на підйомі, на нього, бачите, найшло натхнення. Але питання тонкі й серйозні ні на ходу, ні на підйомі вгору не обговорюються.

 

Те, як часто віруючому причащатися, визначає його духівник

  Геронде, апостол Павло пише: "Бо той, хто їсть і п'є недостойно, той їсть і п'є осуд собі, не розважаючи про Тіло Господнє'. Коли людина причащається недостойно?

  Основа всього в тому, щоб ми приходили до Божественного Причастя, усвідомлюючи, що недостойні нього. Христос чекає від нас сокрушення і смирення. Якщо нашу совість щось турбує, то ми повинні привести себе до ладу. Приміром, якщо ми з кимось посварилися, то перед тим, як іти до Святого Причастя, маємо помиритися з цією людиною й причащатися вже після цього.

Геронде, деякі люди, хоча й мають благословення від духівника, однаково не зважуються причащатися.

— Не слід вирішувати самовільно, причащатися тобі чи ні. Якщо людина буде сама приймати такі рішення, цим скористається диявол і почне випробовувати цю людину [спокусами]. Бо часто ми думаємо, що достойні Святого Причастя, тоді як насправді це не так. А в інших випадках, якщо розглядати нас відповідно до букви закону, то ми дійсно виявляємося недостойними Святого Причастя, однак, згідно з духом Святих Отців, для лікування ми маємо потребу в божественному переливанні крові. Або ж ми маємо потребу в божественній розраді — оскільки від великого покаянного сокрушення ворог може довести нас до відчаю і підкрастися до нас справа .

— Геронде, наскільки часто можна причащатися?

— Не можна всіх людей підігнати під один гребінь в питанні про те, наскільки часто потрібно причащатися й скільки днів перед Святим Причастям потрібно постити. Духівник з розважанням повинен визначати те, наскільки часто слід причащатися віруючому, і те, скільки він повинен постити перед Святим Причастям. Все залежить від того, скільки в людини міцності. Одночасно духівник має вести людину і до духовного посту — утриманню від пристрастей. Інтенсивність такого духовного посту теж потрібно регулювати відповідно до духовної чуйності людини, тобто згідно з тим, наскільки глибоко вона усвідомлює свій гріх. Крім цього, духівник повинен мати на увазі й те, якого зла може завдати ворог душі вразливої людини, споруджуючи проти неї брань з метою привести її до розпачу. Приміром, людина впала тим плотським падінням, яке спричиняє відлучення від Причастя на сорок днів. Але на тридцять п'ятий день цієї епітимії диявол знову може скинути людину в той же самий гріх, і якщо на грішника буде накладена нова сорокаденна епітимія, то диявол візьме гору над цією душею, так що вона впаде в збентеження і розпач. У таких випадках після перших днів покути духівник може сказати розкаюваному: "Дивися, не причащайся ще один тиждень", а через тиждень благословити його причащатися кожної Божественної літургії. Душа людини зміцніє, і вона зможе впоратися з дияволом. Якщо ж людина веде розважливе духовне життя, вона може приступати до Таїнства Святого Причастя тоді, коли відчуває потребу у Ньому, а не просто за звичкою. Але й така людина повинна мати на це благословення духівника.

 

Про епітимїі

Геронде, чи допомагає бездоганне дотримання заповідей мати живе відчуття Бога?

  Яких заповідей? Закону Мойсея?

  Ні, євангельських.

  Дотримання заповідей допомагає, але тільки робити це треба правильно, тому що можна дотримуватися заповідей перекручено. У духовному житті потрібне не схоластичне застосування закону, а божественна справедливість. Ми бачимо, що навіть Святі Отці вчили застосовувати Священні Канони з великим розважанням! Василій Великий, найстрогіший з отців нашої Церкви, що склав найстрогіші канонічні правила, після одного з них — у якому йдеться про канонічне покарання за якийсь гріх — додає: "Відчувай не час, а образ покаяння". Тобто на двох людей, які вчинили той самий гріх, духівник, з огляду на покаяння кожного з них, може накласти різні епітимії: одного відлучити від причастя на два роки, а іншого — на два місяці. Така велика різниця!

Геронде, чи допомагає епітимія у відсіканні пристрасті?

— Той, хто покаявся, повинен зрозуміти, що накладена на нього епітимія йому допоможе. В іншому випадку який у ній смисл? Намагаючись виправити людину насильно, ти нічого не добиваєшся. У день Страшного Суду Христос запитає того, хто намагався виправити свого брата силою: "Ти що, був новим Діоклетіаном?", а тому, кого намагалися виправити, скаже: "Ти все зробив через силу, а не зі своєї волі". Бажаючи послати людину в Рай, ми повинні не душити її, а допомогти так, щоб вона сама захотіла взяти на себе подвиг. Вона повинна досягти стану, у якому буде втішатися тим, що живе, втішатися тим, що має померти.

[Міра епітимії] підлягає розважанню духівника. До тих, хто свідомо йде на гріх, духівник повинен бути непоступливо строгим. Людині, яка піддається пристрасті, але потім кається, смиряється, схиливши голову, просить прощення, духівник повинен з розважанням допомагати знову наблизитися до Бога Бо багато святих робили саме так. Приміром, преподобний Арсеній Каппадокійський, будучи духівником, переважно не накладав на людей епітимії. Він намагався привести розкаюваних до тями, так, щоб від любочестя вони самі просили його благословення на подвиг, на милостиню або на добрі справи іншого роду. А коли Преподобний бачив одержимого нечистим духом або розслаблену дитину й розумів, що причина страждань дитини — її батьки, то спершу він зціляв дитину, а потім накладав на його батьків епітимію, щоб надалі вони були уважними.

А деякі кажуть: "Знаєте, а такий-то духівник дуже дотримується святоотцівського напрямку! Ну такий вже вимогливий і розумний, все пам'ятає, "Підаліон" знає напам'ять!" Однак духівник, що занадто буквально застосовує канони, які містяться в "Підаліоні", може завдати зла Церкві. Уяви собі, що духівник бере до рук "Підаліон" і починає говорити грішникам: "Так, ну що, який ти там скоїв гріх? Ага, такий. Подивимося, що в нас тут написано про подібні випадки? Відлучення від Святого Причастя на скільки-то років! Тепер наступний... А ти що накоїв? Ой-ой-ой! Зараз прочитаємо, що тобі за це належить... Ага: ось така-то епітимія!" У цьому нема ніякої користі.

  Геронде, духівник повинен враховувати десятки обставин...

  Так, особливо в нинішню епоху не вдасться з нерозсудливою строгістю застосувати весь закон Церкви. Замість цього духівник повинен плекати в людях любочестя. Спершу він повинен працювати над собою, щоб могти допомагати людям. У протилежному ж випадку [своєю нерозсудливістю] духівник буде проламувати людям голови.

"Підаліон" називається так, тому що ця книга керує людиною до спасіння то одним, то іншим способом, подібно до того, як керманич, що спрямовує корабель до берега, повертає стерно то вправо, то вліво. Постійно дотримуючись прямого курсу, не повертаючи штурвал коли це потрібно, керманич посадить корабель на рифи, потопить його й погубить людей. Якщо духівник використовує канони як гармати, тобто без розважання, не беручи до уваги конкретну людину, міру й образ її покаяння й подібне до цього, то, замість того, щоб зцілювати душі, він буде скоювати злочини.

 

Розгрішувальна молитва

Деякі духівники мають такий "типікон": у випадках, коли тому, хто висповідався, не можна причащатися, вони не читають над ним розгрішувальної молитви. Деякі духівники навіть говорять: "Читати розгрішувальну молитву не у всіх випадках — це наш принцип". Це вже схоже на протестантизм... Якось до мене в келію прийшов один юнак, у житті якого траплялися різні гріховні падіння. Він був у духівника, висповідався в цих падіннях, однак духівник не прочитав над ним розгрішувальної молитви. Нещасний впав у відчай. "Якщо духівник не прочитав наді мною розгрішувальної молитви, — став думати він, — виходить, напевно, Бог теж мене не прощає". І від цих думок він почав думати про самогубство. "Піди до духівника, — сказав я хлопцеві, — і нехай він прочитає над тобою розгрішувальну молитву. А якщо цей духівник все-таки відмовиться читати над тобою молитву, то піди до іншого духівника".

Якщо над розкаюваним не читати розгрішувальної молитви, то він буде постійно падати, тому що диявол зберігає над ним свої права. А як людина може боротися, якщо диявол, як і раніше, володіє нею? Така людина не звільнена, вона піддається бісівським впливам. Тоді як, якщо розгрішувальна молитва над людиною прочитана, бісівські впливи відтинаються й [Благодать Божа] знову займає "плацдарм" [людини]. У такий спосіб нещасний отримує допомогу й може почати якусь [духовну] боротьбу, подвиг, щоб звільнитися від пристрастей.

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про роботу духівника над душами людей

 

Уміння поводитися з душею — справа тонка

Геронде, як можна допомогти людям, які мають важкий, непіддатливий, "кособокий" характер?

— Будучи теслею, я працював з перекошеними, "кособокими" дошками й брусами. Однак при роботі з таким деревом потрібно було терпіння, тому що, з якого би боку ти не стругав перекособочену дошку, вона однаково "єрепениться", піднімає задирки. Тому, коли мені доводилося працювати з такими дошками, я брав подвійний рубанок й акуратно, потихеньку скоблив їх то з одного, то з іншого боку — і в такий спосіб домагався, чого хотів. І треба сказати, після обробки такі дошки виглядали дуже красивими — відкривався гарний малюнок їхніх волокон. Крім того, речі, зроблені з таких дощок, дуже міцні, їх нелегко зламати. Тим часом, не знаючи цього, майстер міг би викинути таку дошку, бачачи, що вона трішки кособока. Я хочу сказати, що люди, у яких тяжкий характер, мають внутрішні сили, і, давши тобі попрацювати над собою, вони зможуть рухатися в духовному житті семимильними духовними кроками. Однак роботі з такими людьми необхідно приділяти багато часу.

Крім цього, бажаючи з'єднати дві скривлені дошки, я ніколи не користувався великими цвяхами. Спершу я проганяв такі дошки рубанком, наскільки можливо, вирівнював їх, а потім скріплював тоненьким цвяшком. Якщо дві скривлені дошки відпружинювали одна від одної, то я ніколи не притискав їх насильно, збиваючи великими цвяхами: адже якщо з'єднати такі дошки подібним чином — насильно, то через певний час вони однаково тріснуть, розійдуться й виявиться, що вся наша робота була даремною.

Тим, хто має справу з душами людей, необхідні розважання й ще раз розважання. У духовному житті не буває одного рецепту, одного канону [на всіх]. Кожна душа відрізняється від іншої якістю й вмістимістю. Адже є посудини з більшою, а є посудини з меншою вмістимістю. Одні зроблені з пластмаси й не мають великого запасу міцності, інші — металеві, міцніші. Пізнавши якість і вмістимість душі, духівник діятиме відповідно до її можливостей, до її спадковості, а також відповідно до того, наскільки душа процвітає. Духівник повинен поводитися з людиною, котра сповідається, відповідно до того стану, у якому ця людина перебуває, з огляду на скоєний нею гріх і безліч інших обставин. У ставленні до людини безсоромної духівник має бути уважним, щоб не дати їй права [приводу] для безсоромності. Якщо душа того, хто сповідається [надто] чутлива, то духівникові треба постаратися допомогти йому перебороти його проблеми мужньо.

Крім цього, духівник має бути уважним і не брати за основу те, що він бачить у людині зовні. Він не повинен легко вірити почутому й приходити на підставі почутого до якихось висновків — особливо якщо духівник не наділений даром бачити людину глибше. Деякі дошки, які зовні здаються дуже міцними, всередині — потрух. Якщо ледь-ледь постругати такі дошки рубанком, то відразу стає видно, що в них усередині. А інші дошки зовні видаються ні на що не придатними, тоді як усередині їхня деревина дуже міцна.

Уміння спілкуватися з душею — справа тонка. У рецептах не повинно бути помилок. Подивися, організм кожної людини має потребу в тому вітаміні, якого йому не вистачає, і кожна хвороба виліковується відповідними ліками.

 

Не даваймо людині заспокоюватися у своїх пристрастях

  Геронде, якщо якась жінка скаже нам: "Мій духівник мене не зрозумів", що треба їй відповісти?

  Відповідайте їй: "Можливо, це ти сама не дала духівникові тебе зрозуміти? Можливо, провина лежить на тобі?". Зіштовхуючись з подібними випадками, змушуйте людину задуматися, не знаходьте їй легкого виправдання. Ці питання дуже тонкі. Тут часом бачиш, як людям вдається заплутати навіть духівників.

  А якщо людина скаже нам, що духівник їй не до вподоби?

  Якщо він їй не до вподоби, то, можливо, у цьому теж винна сама людина. Можливо, вона хоче, щоб духівникові було до вподоби її свавілля, щоб він виправдовував її в цьому. Припустимо, хтось зовсім не піклується про свою сім'ю, і на цьому ґрунті в нього із дружиною постійні сварки. І ось такий чоловік, бажаючи розлучитися, приходить до мене й починає скаржитися на дружину, розраховуючи, що я стану на її бік. Якщо я відповім чоловікові: "Ти сам винен у всій цій історії", то, не усвідомивши своєї провини, він скаже, що моя відповідь йому не до вподоби. Тобто деякі люди кажуть, що духівник їм не до душі, тому що духівники не дозволяють робити те, що хочеться.

Якщо духівник виправдовує пристрасті кожної людини, то він може подобатися всім, однак користі від цього люди не отримують. Якщо ми хочемо припасти кожному до душі в його пристрастях, то тоді давайте "припадім до душі" і дияволу. Приміром, ти приходиш до мене й починаєш скаржитися: "Така-то сестра мені нагрубила". — "А, — кажу я тобі, — не звертай на неї уваги". У такий спосіб я виправдовую тебе, і тобі це до душі. Трохи згодом до мене приходить та сестра, яка нагрубила тобі й починає скаржитися на тебе: "А така-то сестра зробила те-то й те-то". — "Та що ти, насправді! — кажу я їй. — Хіба не знаєш, що це за людина? Не сприймай її всерйоз". У такий спосіб я виправдав і цю сестру, а їй це теж сподобалося. Таким чином, я приходжуся до душі всім, однак усім при цьому я ставлю підніжки! Тоді як я повинен відповісти тобі так: "Ану ж бо, підійди сюди! Якщо сестра говорила з тобою грубо, виходить, ти дала їй привід!" Після таких слів ти скоріше усвідомлюєш свою провину й виправишся. Адже з того моменту, як людина усвідомить свою провину, все йде добре.

Справжній внутрішній спокій приходить, коли людина займає правильну [духовну] позицію. Наше завдання в тому, щоб знайти спокій у Раю, а не на землі. Деякі духівники заспокоюють, виправдовують помисел людини, яка потім каже: "Цей духівник мені дуже до душі!" — однак при цьому така людина залишається невиправленою. Але ж духівники повинні допомогти людині знайти її недоліки, щоб вона виправилася, і потім керувати нею, спрямовуючи її у потрібному напрямку. Справжнє заспокоєння приходить тільки в цьому випадку. А виправдання людини в її пристрастях — це не допомога їй. Для мене це злочин.

Для того щоб духівник міг допомогти двом людям, пов'язаним між собою, він повинен спілкуватися з кожним із них. Приміром, чуючи про те, що двоє людей різняться у своїх помислах, духівник повинен знати душу кожного, тому що кожен може представляти справу таким чином, як розуміє її сам. Духівник повинен брати на себе вирішення незгод цих людей тільки тоді, коли вони погодяться з тим, що він примирить їх згідно з Євангелієм. Тому що всі інші рішення будуть головним болем, який не припиняється, і доведеться постійно пити аспірин. Крім цього, духівник має ставити кожного з незгодних на своє місце, він не повинен нікого виправдовувати. Він мусить вказати кожному з людей на недоліки. У такий спосіб і одна, і інша кривизна будуть обтісуватися, а люди будуть приходити до згоди й до взаємного розуміння.

У мене нема жодної хорошої якості, крім такої: я ніколи нікого не виправдовую — навіть якщо людина не винна. Приміром, якщо до мене приходять жінки й починають скаржитися на чоловіків, я даю їм доброї прочуханки. Коли до мене приходять чоловіки й скаржаться на своїх дружин, я даю прочуханки цим чоловікам. Я не заспокоюю їхнього помислу, але вказую кожному на його недоліки, я кажу кожному те, що йому потрібно, щоб була користь. А в іншому випадку і чоловік і дружина йдуть від людини, до якої вони приходили порадитися, заспокоєними, однак вдома починають сваритися: "Ні, все-таки мав рацію священик, коли сказав мені, хто ти є насправді!" — докоряє один одному, а у відповідь чує: "А мені, знаєш, що він про тебе понарозповідав!" Я хочу сказати, що нікого не виправдовую в його пристрастях. І не тільки не виправдовую: деяких людей дуже сварю — зрозуміло, що для їхнього ж блага, — і вони дійсно йдуть внутрішньо заспокоєними. Тобто вони можуть іти від мене засмученими, однак розуміють, що моя гіркота більша, ніж їх власна.

   Геронде, дехто, коли ви його сварите, однаково відчуває себе, як за кам'яною стіною.

   Так, тому що я не сварю людину сухо, формально. Я юворю їй, що в неї є чесноти, з яких треба брати користь, і недоліки, які треба виправити. Якщо не сказати людині правди, то в якийсь момент, не почувши лестощів, [що полюбилися їй], вона вийде з рівноваги.

 

Як ставитися до людей, що впали у відчай

Якось до мене прийшов один схвильований юнак і сказав: "Геронде, я не в змозі виправитися. Мій духівник сказав мені: "Це в тебе спадкове..." Від таких слів юнак впав у відчай. Якщо хтось довірить мені свої проблеми, я скажу такій людині: "Це відбувається з такої і такої причини. Для того щоб змінитися, ти повинен зробити те-то й те-то". Приміром, до мене приходить людина, що мучиться якимось помислом і не може заснути. Вона п'є пігулки від головного й шлункового болю й запитує мене: "Може, мені їх краще не пити?" — "Ні, — відповідаю, — пігулки поки попий. Викинь той помисел, який тебе мучить, а після цього можеш залишити й пігулки. Якщо ти не викинеш помислу, твій стан не зміниться, ти й далі будеш мучитися". Бо яка буде користь цьому чоловікові, якщо він припинить пити пігулки, але не припинить тримати в собі помисел, який його мучить?

Добре, якщо духівник не доводить справу до такого стану, коли [перед тим, хто сповідається] треба запалювати червоне світло, але ставиться до деяких речей з терпінням. Але, звичайно, і той, хто сповідається, щоб отримати допомогу, повинен трудитися правильно.

Якось один парубок почав у якомусь питанні тиснути на дівчину, з якою був заручений. Хто його знає, що він їй наговорив... Вона розгнівалася, сіла в машину, поїхала й по дорозі розбилася. Після цього парубок хотів накласти на себе руки, тому що відчував, що став причиною її смерті. Він прийшов до мене й розповів про це. По суті, він вчинив злочин, однак я втішив його й привів до нормального стану. Втім, після цього він і зовсім перестав згадувати про цей випадок, зробився зовсім байдужою людиною, та ще й зв'язався з іншою дівицею. І ось, коли в такому стані через три роки він знову прийшов до мене, я задав йому доброї прочуханки, тому що небезпеки, що він накладе на себе руки, вже не було. Він не бачив, не визнавав за собою провини, і тому прочуханка була необхідною. "Невже ти не розумієш, — сказав я йому, — що минулого разу ти скоїв убивство й став причиною загибелі дівчини?" Якби цей парубок працював над собою правильно, то, не забуваючи про той випадок, він продовжував би страждати, однак за це страждання йому віддавалося б божественною втіхою, і тоді він не докотився б до такої цинічної байдужості.

Таким чином, слід бути дуже уважними. Адже хтось, вчинивши гріх, впадає у відчай. У цей момент ти можеш його втішити, але, щоб він не пошкодився, потрібно і його власне любочестя. Одного разу до мене в келію прийшов юнак, що впадав у плотський гріх і не міг звільнитися від цієї пристрасті. Нещасний впав у відчай. До мене він був у двох духівників, які строго намагалися пояснити йому, що він тяжко грішить. Хлопчина втратив усяку надію. "Коли я знаю, що здійснюю гріх, — вирішив він, — і не можу виправитися, то краще мені порвати всі стосунки з Богом". Коли я почув про те, що з ним відбувається, мені стало боляче за нещасного, і я сказав йому: "Послухай мене, благословенна душа. Ніколи не починай свою боротьбу з того, що ти не можеш зробити, але починай ЇЇ з того, що ти зробити можеш. Давай подивимося, що тобі під силу, і ти почнеш з цього. Чи можеш ти ходити до церкви щонеділі?" — "Можу", — відповів він. "А чи можеш постити щосереди і щоп'ятниці?" — запитав я знову. "Можу", — відповів він. "А можеш роздавати як милостиню десяту частину від твоєї зарплати або ж відвідувати хворих і допомагати їм?" — "Можу". — "А чи можеш ти — навіть упавши в гріх — молитися щовечора й просити: "Боже мій, спаси мою душу?" — "Геронде, — сказав мені він, — я буду все це робити". — "Ну отож, — кажу, — починай безпосередньо з сьогоднішнього дня робити все, що тобі під силу, а Всесильний Бог зробить те єдине, що тобі не під силу". Нещасний юнак заспокоївся й безперестанку повторював: "Дякую тобі, отче". Бачиш: у нього було любочестя, і Благий Бог допоміг йому.

 

До безсоромного потрібно ставитися суворо, до любочесних поблажливо

Якщо людина, маючи благе налаштування, не отримала допомоги в дитячому віці, то сказати їй про те добре, що ти бачиш у ній [щось добре], не буде догоджанням і лестощами. Адже від цього людина отримує допомогу й змінюється, оскільки на божественну допомогу вона теж має право. Я сказав одному чоловікові: "Ти ж хороший. Те, що ти робиш, тобі не личить". Я сказав йому це, тому що побачив [у його серці] добру ниву й кинуте на неї недобре насіння. Я побачив, що всередині він був добрим, і зло, що він робив, було зовнішнім. Я сказав йому про те, що він хороший не для того, щоб йому підлестити, а щоб допомогти, щоб у нього почало працювати любочестя.

Деякі живуть за таким "типіконом": незалежно від того, чи є в людини дари, чи ні, вони в кожному разі говорять їй: "Ти бездара" — нібито для того, щоб вона не впала у гординю і не пошкодилася. Тобто підводять усіх під один знаменник. Однак якщо людина впадає у відчай й через те зло, що вона робить, і через те добро, що має в собі, то як вона зможе придбати впевненість, необхідну для того, щоб із запопадливістю взятися за духовний подвиг? А ось якщо сказати людині про те добре, що вона має в собі, і обробити в ній любочестя й благородство, то вона отримує допомогу, розвивається й процвітає.

Мій типікон такий: якщо бачу, що людина вирізняється якимись дарами або ж процвітає в духовній боротьбі, то я говорю їй про це. Ну а якщо я бачу в ній кривизну, — беру в руки важкого дрючка... Я не думаю про те, що перший або другий спосіб може зашкодити душі людини, тому що й у першому й у другому випадку присутня любов. Якщо вона пошкодиться від того, як я з нею себе поведу, це буде значити, що вона вже мала у собі пошкодження. Приміром, якщо якась черниця напише красиву ікону, то я скажу їй про те, що ікона написана добре. Якщо ж я побачу, що вона загордилася й стала нахабнуватою, то надалі в спілкуванні з нею я буду витримувати певну дистанцію. Звичайно, якщо черниця, що має послух в іконописній майстерні, загордиться, то з-під її пензлика будуть виходити не ікони, а карикатури, і вона отримає прочуханки ще й від інших. А якщо вона знову стане смиренною, то знову буде робити хорошу роботу. Хворобливі явища мені не до душі. Я терпіти не можу різні потворні виверти. Я постараюся тим чи іншим способом повернути все в нормальне русло. А як же інакше? Покривати різні хворобливі відхилення від норми?

  Геронде, а якщо безсоромна людина, коли їй співчувають, стає ще більш безсоромною, то як їй допомогти?

  Я тобі ось що скажу: якщо бачу, що моя увага, доброта, любов не йдуть людині на користь, то я вирішую, що не є близьким з цією людиною, і буваю змушений уже не поводитися стосовно неї з добротою. За [духовними] законами, чим з більшою добротою поводяться стосовно тебе, тим більше ти повинна змінюватися, розсипатися на порох, танути, подібно до свічки.

Якось давно я познайомився з одним чоловіком, і на початку нашого знайомства, бажаючи йому допомогти, розповів про деякі пережиті мною божественні події. Однак, замість того, щоб подякувати Богові: "Боже, як мені тобі дякувати за цю втіху..." — і впасти на землю з подяки, ця людина дала собі волю й стала поводитися з нахабністю. Тоді я зайняв стосовно нього строгу позицію. "Я допоможу йому здалеку, молитвою", — вирішив я. І вчинив так не тому, що не любив цю людину, а тому, що такий спосіб поведінки був їй на користь.

  Геронде, а якщо людина зрозуміє свою помилку й попросить вибачення?

  Якщо вона її зрозуміє — справа інша. Тоді ми з нею можемо прийти до взаємного розуміння. У протилежному ж випадку — якщо моє любочестя не йде їй на користь, я не знаходжу в цій людині віддачі й не відчуваю, що перебуваю з нею у спорідненні. Якщо в людини є любочестя, смиренність і нема нахабства, то й ти стосовно неї поводишся просто. З усіма людьми я спочатку поводжуся із привітністю й простотою. Я цілком віддаю себе іншому, щоб він дістав допомогу, щоб дати можливість розвитку для [створеної між нами] атмосфери любові. А потім потихеньку починаю вказувати людині на її недоліки. Залежно від віку мого співрозмовника я дивлюся на нього як на мого брата, батька або діда. Я зігріваю людину, як сонечко, щоб назовні вилізли всі змії, скорпіони, жуки — тобто її пристрасті, — а потім допомагаю людині їх умертвити. Однак якщо бачу, що ця людина не цінує [моєї любові до неї] і не отримує від моєї поведінки користі, але, граючи на моїй простоті або моїй щирій любові, починає поводитися зухвало, то потихеньку відходжу від неї, щоб вона не стала ще більш нахабною. Але спочатку я віддаю себе людині цілком, і тому моя совість залишається спокійною. Живучи в монастирі Стоміон, я взяв до себе одного хлопчика, щоб допомогти йому й заодно навчити столярному ремеслу. Я ставився до нього по-доброму, вважав його братом. Однак я бачив у юнаку деякі якості, які були мені не до душі. Одного разу я його запитав: "Котра година?" — "Година — у тебе в голові половина!" — відповів він мені. Ну що ж, тоді я подумав: "Ні, у такому дусі краще далі не продовжувати. Треба й мені трішки кумекати своєю "головою", тому що інакше хлопець пошкоджується". Я ж ставився до нього так, що якби в нього було любочестя, то за [духовними] законами він повинен був би впасти від подяки в ноги. Однак я побачив, що він не вміщував цього, не розумів мене. І потім він пішов від мене сам. Я його не виганяв. Бачиш: терпіння, любов роблять безсоромного більш безсоромним, а любочесного — більш любочесним.

 

Доброта шкодить людині, котра не покаялася

Геронде, пам'ятаю, якось Ви мене так висварили...

  Якщо знадобиться, я тебе ще раз висварю, щоб ми всі разом пішли до Раю. Але вже цього разу вживатиму драконівські методи!.. Адже в мене який типікон: спершу даю людині зрозуміти, що вона має потребу в тому, щоб її висварили, а вже потім знімаю з неї стружку. Правда, гарний метод? Я бачу, як людина чинить якийсь серйозний проступок, сварю її за це й — само собою зрозуміло — стаю "злюкою". Але що я маю робити? Заспокоювати кожного в його пристрасті, щоб здаватися добреньким, а потім всією чесною компанією опинитися в пеклі? Коли людина, яку я висварив або ж зробив зауваження, хвилюється, то мене за це ніколи не мучить совість, тому що я сварю людину від любові до неї, для її ж власного блага. Я бачу, що людина не розуміє, наскільки вона ранила Христа тим, що зробила, і тому сварю її. Сварячи людину, зазвичай зазнаю болю, перевтомлююся, однак моя совість не мучить мене за це. Потім я можу спокійно — без сповіді — йти до Святого Причастя. Я відчуваю в собі втіху, радість. А втіха й радість для мене — спасіння душі.

  Геронде, іноді помисел підказує мені, що Ви розмовляєте зі мною втішливо тому, що строгість мені не під силу, або тому, що Ви вже багато разів казали мені про щось й, оскільки я цього не виконала, вирішили махнути на мене рукою.

  Ось благословенна душа! Ти що ж думаєш, що я буду жартувати спасінням твоєї душі? Це хтось недосвідчений може ставити подібні експерименти. А в зрілої людини є здатність до судження, і вона йде, не ухиляючись ні вправо, ні вліво. Відчувай себе в безпеці. Якщо я побачу в тобі непорядок, то чи буду я від тебе близько чи далеко, я тобі про нього скажу. Ти май у собі довіру й мир. Ах, ви мене ще зовсім не зрозуміли! Невже ти думаєш, що я ось так легко буду заспокоювати ваші помисли? Що я, по-вашому, скажу людині, бачачи, що її душа [надмірно] чутлива або що вона перебуває в потрясінні від усвідомлення свого гріха? У цьому випадку я втішаю людину, щоб вона не впадала у відчай. Однак, бачачи, що серце людини тверде, як камінь, я говорю з нею суворо, щоб розхитати цей камінь і зрушити його з місця. Адже, якщо, бачачи що хтось йде до прірви, я буду говорити йому: "Іди-йди, ти на дуже вірному шляху", хіба це не буде злочином з мого боку? Але в деяких людях є така погана риса: коли ти говориш їм, щоб вони не тривожилися, вони не вірять тобі й терзаються. Невже, побачивши в людині щось погане, я їй про це не скажу? Та хіба я зможу не зупинити того, хто прямує до пекла? Несучи за людину відповідальність, ти, коли це знадобиться, станеш навіть кричати [бажаючи її врятувати]. Зрозуміло, що особисто для мене краще мовчати, але я не можу мовчати, тому що відповідаю за інших.

Приміром, ти робиш мені якесь зло, і я тебе прощаю. Ти знову робиш мені якесь зло, і я знову тебе прощаю. У мене все в порядку, але якщо ти не виправляєшся від того, що я тебе прощаю, то твій стан дуже важкий. Інша справа, якщо ти [хочеш виправитися], але не можеш зробити це до кінця. Однак ти мусиш постаратися виправитися, наскільки можливо. Ти не повинна заспокоювати свій помисел і говорити: "Якщо він мене прощає, то в мене все прекрасно, й нема приводу для занепокоєння. Хвилюватися не потрібно". Людина може грішити, однак, коли вона кається, плаче, зі сокрушениям просить пробачення, хоче виправитися, тоді в неї є усвідомлення гріха, й духівник повинен її прощати. А ось якщо людина не кається й продовжує свою тактику, то той, хто відповідає за її душу, не може ставитися до цього несерйозно, зі сміхом. Доброта шкодить людині, яка не покаялася.

 

Повага до чужої волі

Геронде, чи можливо, щоб людина свідомо приховувала своє падіння від духівника?

— Так, таке можливе, але й у тому випадку, якщо духівник знає або здогадується про її падіння, нема рації й користі говорити про це людині, яка впала. Часто, бачачи, що в духовному житті людини щось відбулося, здогадуючись або знаючи, що вона щось накоїла, я — поважаючи її — нічого не кажу їй про це, якщо вона сама не скаже. Я вважаю насильством, безчестям сказати людині про щось у той момент, коли вона сама не хоче, щоб я про це дізнався. Це делікатне питання, оскільки, сказавши людині про щось, що сталося з нею проти бажання, ти виставиш її на посміховище. Хіба можна насилувати іншого? Існує людська воля. Я скажу людині, що знаю про неї щось тільки в тому випадку, коли побачу, що вона перебуває в небезпеці й іншої можливості допомогти їй нема. Або ж я зроблю це, бачачи, що вона перебуває в невіданні й може зазнати повної невдачі й загинути.

Краще — якщо сама людина попросить тебе про це — дати їй зрозуміти, у чому вона винна, щоб вона сама почала вбивати в собі ветху людину, оскільки тоді вона менше відчуватиме біль. Подивися: якщо маля впаде само і вдариться, то воно плаче не так сильно, як тоді, коли його штовхнула інша дитина. Щоб одна людина сказала іншій, що їй потрібно робити, той, хто слухає повинен бути смиренним, а той, хто говорить, — у десять разів смиреннішим, і, крім цього, він сам повинен намагатися застосовувати у своєму житті те, чого вчить іншого. Якщо я раджу зробити щось на сто відсотків, то це значить, що сам я роблю це на сто п'ятдесят відсотків.

Але навіть й у цьому випадку я подумаю, чи варто йому про це говорити.

Звичайно, у кожному разі викривати можна тільки близьких і знайомих людей. Духівник повинен враховувати, які права над собою дала йому людина і яку відповідальність він за неї несе. Якщо духівник взяв на себе відповідальність за чиюсь душу, то він зобов'язаний її викривати — природно, з розважанням. Однак нема користі в тому, що ти стаєш чиїмось учителем і викриваєш погані звички людини, котра не давала тобі на це право. Це однаково що хтось зайшов би до мене в келію й став би переставляти в ній все по-своєму: переставив би лампадку, ліжко пересунув би он у той кут, а чотки перевісив би он на той цвях, не запитуючи мене про це.

 

Любов духівника до людини, що сповідається

Благодатний духівник любить душу й боліє за неї, тому що йому відоме її велике достоїнство. Він допомагає душі в покаянні, полегшує її за допомогою сповіді, звільняє її від душевної тривоги й веде її в Рай. Духівник називається "духовним отцем" — тому він повинен постаратися бути отцем правдивим: наставляти своїх чад з божественною любов'ю й ніжністю. Він повинен ставити себе на місце кожної людини, що приходить до нього на сповідь, й переживати її біль так, щоб та бачила свій власний біль відображеним на обличчі духівника. Це особливо необхідно в нашу епоху, коли людям потрібна свіжа вода, а не міцний оцет. Більшість людей, піддаючись бісівським впливам, з трудом приймають духовну пораду або зауваження. Тому навіть сварити людей треба з любов'ю: вказувати їм на помилку тонко, тактовно, змягчуючи це сміхом чи жартом.

Якщо в комусь є любов, то її бачать люди; якщо ж хтось має душевні пристрасті, то вони видають його. Якщо в нас нема любові, то, коли ми робимо якійсь людині "красиве" зауваження, вона єрепениться, стає дибки. А тоді, коли ми сваримо людину з болем і любов'ю, вона може образитися, однак у глибині це її не ранить, тому що вона відчуває любов. Я знаю одного духівника — дуже гладкої статури. Звичайно, одна із причин його надмірної ваги в статурі його тіла, але, крім цього, можливо, священикові вартувало б бути трішки стриманішим відносно їжі... Проте, знаєте, як цей отець боліє за ближнього, як він піклується за стражденних? У цього духівника є смиренність, тому що, мало подвизаючись і засуджуючи себе за це, він одночасно має чималу доброту. І тому багато людей знаходять у нього більше спокою своїм душам, ніж у якогось духівника-аскета.

Якщо в духівника нема рішучості піти заради любові до своїх духовних чад навіть у пекельну муку, то це не духівник.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2