foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

ЧАСТИНА ДРУГА

Про справедливість і несправедливість

"О, якби всі люди чинили зі мною несправедливо! Кажу вам зі всією щирістю: найсолодшу духовну радість я відчув серед несправедливості"

ГЛАВА ПЕРША

Про те, як приймати несправедливість

 

Треба правильно налаштувати себе стосовно несправедливості

Геронде, коли зі мною чинять несправедливо, моє серце озлоблюється.

— Щоб воно не оздоблювалося, ніколи не думай ні про те, що винен той, хто чинить з тобою несправедливо, ні про те, наскільки велика його провина, а помізкуй краще про те, наскільки винна ти сама. Подивися: коли люди сваряться, кожен з них стверджує, що має рацію саме він. Тому люди й перебувають у постійних протиріччях. Приміром, двоє йдуть у поліцію й, показуючи один на одного, навперебій стверджують: "Він мене побив!" Проте жоден з них не каже про те, скільки іншому дісталося від нього самого! Куди там — кожен ще й у суд на свого кривдника подає.

Якби ми розважали про те, що найбільшу зі всіх несправедливість взяв на Себе Христос, то приймали б несправедливість з радістю. Будучи Богом, Він через велику любов зійшов на землю й на дев'ять місяців вклав Себе в утробі Пресвятої Богородиці. Потім тридцять років Він був безвісним, з п'ятнадцяти до тридцяти років працював на євреїв теслею. А знаєте, які тоді були інструменти? У ті часи користувалися дерев'яними пилками з дерев'яними зубцями. Йому давали усілякі дошки й казали: "Зроби те, зроби інше..." Але як було стругати ці дошки? Спробуй-но постругати тим незграбним залізяччям, яке вживали тоді замість рубанків! Знаєш, який це був тяжкий труд? І після цього — три роки страждань. Заради проповіді пройшов Він босоніж всю [їхню землю] вздовж і впоперек. Він зцілював хворих, отверзав очі сліпим, а вони всі вимагали від Нього знамень. Він виганяв бісів з одержимих, а невдячні люди називали біснуватим Його Самого. Про Нього було стільки пророцтв і передбачень, Він здійснив стільки чудес, але, незважаючи на все це, зрештою Його піддали знущанням і віддали на Хресну Смерть.

Тому ті, хто терпить несправедливість, є найулюбленішими Божими чадами. Бо, терплячи несправедливість, ці люди носять у своєму серці Христа, який потерпів несправедливо. У засланні чи у в'язниці вони радіють так, немов перебувають у Раю, тому що Рай — там, де Христос.

Геронде, а чи може ноша людини виявитися для неї непосильною?

  Бог не допускає, щоб ноша перевищувала наші сили. Це нерозважливі люди звалюють на плечі інших непосильний тягар. Часто Благий Бог допускає добрим людям пройти через руки злих, щоб вони зібрали небесну винагороду.

  Геронде, а чи має невдоволення зв'язок з невдячністю?

— Так. Може бути й таке: інші [роблячи людині зауваження] піклуються про її благо, але вона цього не розуміє, відчуває себе несправедливо скривдженою і висловлює невдоволення. Якщо така людина не стежить за собою, вона цілком може вважати, що з нею чинять несправедливо навіть тоді, коли вона робить якусь помилку і її просять бути уважнішою.

У такий спосіб вона може дійти й до безсоромності. Наприклад, черниця, обприскуючи оливкові дерева, наливає в розчин занадто багато отрутохімікату й спалює на деревах листочки. їй роблять зауваження, а вона, замість того щоб усвідомити свою помилку й сказати: "Простіть й благословіть", відчуває себе несправедливо скривдженою і плаче. "Вони чинять зі мною несправедливо, — думає вона. — Якби листя на деревах пожерла сарана, вони не сказали б ні слова! А зараз, коли це листя зіпсувала я, вони підняли такий лемент! Ах, Христе мій, тільки Ти мене розумієш". І давай собі заводити! Така черниця навіть може відчувати радість, думаючи про винагороду за ту "несправедливість", яку перетерпіла, і дякувати за це Христові! Такий стан — велика облуда.

 

Радість від прийняття несправедливості

   Геронде, чи є чистою та радість, що я відчуваю, коли мене розпікають за якусь мою провину?

   Дивися, без нарікання, але з радістю та словами: "Слава Тобі, Боже, так мені й треба!" — приймаючи наганяй за зроблені помилки, ти будеш мати половину радості. Але якщо тебе сварять незаслужено, безневинно з твого боку, і ти приймаєш догану з добрим помислом, то твоя радість буде повною. Я не спонукую тебе до того, щоб ти сама напрошувалася на несправедливість, оскільки в цьому випадку тангалашка вкине тебе в гординю, але закликаю до того, щоб ти приймала несправедливість, коли вона приходить сама собою, і втішалася з цього приводу.

Існують чотири стадії ставлення до несправедливості. Приміром, хтось тебе несправедливо б'є. Якщо ти перебуваєш на першому щаблі, то даєш йому здачі. Якщо перебуваєш на другому, то відчуваєш у собі дуже сильне збентеження, але стримуєшся й нічого не говориш. На третій стадії ти вже не бентежишся, а на четвертій почуваєш більшу радість і дуже втішаєшся душею. Якщо людину в чомусь несправедливо звинувачують, то, довівши, що ці звинувачення непереконливі, вона реабілітує себе й отримує задоволення. У цьому випадку вона відчуває радість мирську. Однак, ставлячись до несправедливості духовно, з добрим помислом і не піклуючись про те, щоб довести свою невинність, вона зазнає радості духовної. Тобто в цьому випадку вона має в собі божественну втіху й славослів'я Бога стає її станом. Знаєте, яку радість зазнає душа людини, коли її несправедливо скривдять і вона при цьому не виправдовується, домагаючись, щоб їй сказали "молодець" або "вибач"? І радість, яку переживає така душа зараз, терплячи несправедливість, більша, ніж та радість, якої вона зазнала б у випадку, коли б їй вдалося виправдатися. Ті, хто досягає такого стану, бажають віддячити своєму кривдникові як за радість, що той подарував їм у житті земному, так і за радість, яку він забезпечив їм у вічності. Наскільки ж духовне відрізняється від мирського!

У житті духовному інша система вимірів. Якщо ти залишаєш якусь некрасиву або негідну річ собі, то відчуваєш себе прекрасно. Якщо віддаєш її іншому, то почуваєшся недобре. Якщо ти [не нарікаючи] приймаєш несправедливість і виправдовуєш свого ближнього, то у своєму серці ти приймаєш багаторазово неоправданого Христа. Тоді за існуючим [духовним] законом Христос "продовжує строк оренди" твого серця. Він залишається в ньому й сповнює тебе миром і радуванням. Ах, голубчики мої, спробуйте й ви пережити цю радість самі! Навчіться тішитися не тією мирською радістю, а цією —      духовною. Коли ви цьому навчитеся, у вас щодня буде Великдень.

Нема радості більшої, ніж та, котру відчуваєш, приймаючи несправедливість. О, якби всі люди поводилися зі мною несправедливо! Кажу вам зі всією відвертістю:, найсолодшу духовну радість я відчув серед несправедливості. Знаєте, як я радуюся, коли хтось називає мене спокушеним? "Слава Тобі, Боже, — кажу я, — бо за ці слова я дістану винагороду. А ось якщо мене назвуть святим, то я стану боржником". Нема на світі речі більш солодшої, ніж [прийнята тобою] несправедливість!

Одного разу вранці хтось постукав у залізне калатало біля хвіртки моєї Келії. Було ще занадто рано, щоб приймати відвідувачів. Я подивився у вікно й побачив юнака з просвітленим обличчям. Я зрозумів, що, раз Благодать Божа так його "видає", значить що він на власному досвіді пережив щось духовне. Тому, хоча в мене й були невідкладні справи, я залишив їх, відчинив йому двері, завів у Келію, приніс йому води й, бачачи, що в ньому приховане щось духовне, обережно почав розпитувати про його життя. "Ким працюєш, молодче?"-запитав я його. "Яка там, отче, робота, — відповів він. - Адже я виріс у в'язниці. Зараз мені двадцять шість років, і більшу частину свого життя я провів там". — "Що ж ти такого накоїв, що опинився у в'язниці?" — запитав я, і він відкрив мені своє серце. "З дитячих років, — почав він свою розповідь, — мені було дуже боляче бачити нещасних людей. Я поіменно знав усіх, хто страждає й відчуває нестатки, — не тільки в нашому приході, але й в інших. Наш парафіяльний священик і староста приходу все збирали й збирали гроші, витрачаючи їх на будівництво різних будинків, залів, на благоустрій храму тощо, а бідні, нужденні сім'ї залишалися зовсім нікому не потрібними. Я не беруся судити, чи була дійсна потреба у всіх цих будівлях, але просто кажу про те, що я бачив безліч знедолених. Ну і тоді я й став таємно брати зібрані на пожертвування гроші. Я брав не всі, а скільки було необхідно. На крадені гроші купував продукти, різні [необхідні] речі й залишав це під дверима бідняків. Відразу після цього, не бажаючи, щоб по підозрі в крадіжці схопили ні в чому не винну людину, я приходив у поліцію й казав: "Я вкрав гроші з церкви і їх витратив". Більше не говорив нічого. Мене били, називали "шпаною" й "злодієм", але я мовчав. Потім саджали у в'язницю. Так тривало кілька років. У нашому місті тридцять тисяч мешканців, всі вони про мене чули й інакше, як "шпаною" й "злодієм", не величали. А я мовчав і відчував радість. Якось я просидів у в'язниці повних три роки. Іноді мене саджали за самою лише підозрою в крадіжці — безвинно з моєї сторони, і коли затримували справжнього злочинця, мене відпускали. А якщо винного в злочині, якого я не робив, не знаходили, я відсиджував у в'язниці весь призначений цьому злодієві термін. Тому, отче мій, я й сказав тобі, що більшу частину свого життя провів у в'язницях".

Уважно вислухавши його розповідь, я відповів: "Ось що, хлопче. Хоч усе, що ти мені розповів, і здається, на перший погляд, хорошим, але насправді нічого доброго в цьому нема. Більше так не роби. Я тобі дещо пораджу. Послухаєшся моєї поради?" — "Послухаюся, отче", — відповів він. "Зі свого рідного міста тобі потрібно виїхати, — сказав я. — Поїдь туди, де тебе не знають, — у місто таке-то. Я подбаю про те, щоб ти зійшовся там з добрими людьми. Починай працювати й, скільки зможеш, допомагай знедоленим, ділися з ними останнім шматком хліба, тому що це має більшу ціну [ніж те, що ти робив дотепер]. Але навіть якщо людина не має що дати жебракові й у неї болить від цього серце, то вона дає йому милостиню вищого порядку. Вона дає йому милостиню кров'ю свого серця. Адже якщо людина дає милостиню з того, що має, то при цьому вона відчуває й радість, а ось якщо вона не має що дати, то вона відчуває в серці біль". Вислухавши мене, юнак пообіцяв послухатися моєї поради й пішов у радісному стані духу.

Минуло сім місяців. Одного разу я отримав листа з в'язниці Корідаллу. Відкривши конверт, прочитав таке: "Отче мій, ти, звичайно, здивуєшся тому, що після скількох отриманих від тебе порад і даних тобі обіцянок я пишу тобі знову з в'язниці. Але знай, що цього разу я відсиджую строк, який вже відсидів раніше. Сталася якась судова помилка. Слава Богу, що серед людей нема справедливості: бо якби вона існувала, це було б несправедливістю стосовно людей духовних, які втрачали б тоді небесну винагороду". Прочитавши останні слова, я був вражений цим парубком, який настільки гаряче взявся за життя духовне й настільки глибоко збагнув найглибший сенс життя взагалі. Злодій заради Христа! Він мав у собі Христа Він не міг стримати себе від радості, яку переживав. Він переживав божественне навіженство, святкову втіху!

Геронде, ця втіха походила від того, що люди вкривали його ганьбою?

— Ця радість походила від того, що він терпів несправедливість. Він був мирською людиною — не читав ні Житій Святих, ні творів Святих отців, і незважаючи на те, що його незаслужено били, саджали у в'язницю, незважаючи на те, що в місті його вважали шпаною, негідником і злодієм, незважаючи на те, що його ославляли й соромили, — незважаючи на все це, він не виправдовувався й до всього ставився настільки духовно! Парубок — а піклувався не про те, як відновити свою репутацію, а про те, як допомогти іншим. Великих, справжніх злодюг часто не ув'язнюють жодного разу, а цього бідолаху двічі ув'язнили за ту саму крадіжку. А скільки разів його ув'язнювали безневинно — поки не знаходили справжнього злочинця! Однак тієї радості, що зазнавав він, не зазнавали навіть всі мешканці того міста — разом узяті. Тридцять тисяч їхніх радостей не змогли б переважити однієї такої радості, як у нього.

Ось тому я й кажу, що в людини духовної нема скорбот. Коли в людині множиться любов і її серце обпалюється божественною ревністю, то скорбота вже не може знайти в ній місця. Оточуючі заподіюють такій людині біль і страждання, однак їх перемагає велика любов до Христа.

 

Прийняття несправедливості прибуткова справа

Геронде, трапляється, що якась сестра зводить на мене наклеп, а я не можу перенести цього [як потрібно] і байдужію до неї.

— Перечекай трохи! Чому вчить нас Церква? Як треба діяти в подібних випадках? І сама ти в якому випадку дістаєш більшу користь? Добре, допустимо, діло дійсно є таким, як ти кажеш, — тобто ти не винна. Ну так що ж: якщо з тобою обійшлися несправедливо, ти дістаєш користь. А та сестра, котра, бажаючи себе виправдати, звела на тебе наклеп, згодом відчує каяття совісті, буде каятися й ставитися до тебе з більшою любов'ю. Таким чином, від того, що з тобою обійшлися несправедливо, відбувається не одне добро, а відразу два або три. Тим самим тобі дається сприятлива можливість розбагатіти і з циганки-обідранки стати шляхетною панянкою. Чому ж ти хочеш і далі циганити [залишатися жебрачкою], коли Бог дає тобі змогу розбагатіти й ділитися своїм багатством з іншими?

А мій помисел наполягає на тому, щоб я запитала сестру, яким чином вона витлумачила мою поведінку й звела на мене наклеп...

Ну, звичайно, хіба тангалашка може стерпіти, бачачи, що в тебе є деякі [духовні] заощадження? Він змушує тебе виправдовуватися, щоб у такий спосіб ти вигнала з себе Христа.

Геронде, але все-таки я б хотіла, щоб мені хоч інколи прощали мої прогрішності.

Хочеш, щоб тебе виправдовували? Добре, припустимо, тебе виправдають. Ти від цього дістаєш духовний прибуток чи ж терпиш духовні збитки?

Терплю збитки.

А от якби в тебе був магазин, то що б ти хотіла — діставати прибуток чи зазнавати збитків?

Діставати прибуток.

Ну так от: якщо ми не хочемо зазнавати втрат в речах матеріальних, суєтних, то наскільки більше ми повинні намагатися не зазнавати втрат в духовному відношенні! Люди мирські переслідують матеріальну вигоду й не упускають її — то хіба правильно буде людям духовним знехтувати духовною вигодою? Але люди мирські — ще куди не йшло: розбазарюючи свої гроші, вони марнують лише свій матеріальний стан, тоді як ми, якщо не зазнаємо щодо себе несправедливості, пускаємо на вітер свій духовний, небесний стан. Все це майно ми розтрачуємо тут — на землі. Так навіщо ж ми будемо міняти небесне на земне? А крім того, нещасні мирські люди перебувають у духовному невіданні, тоді як нам відомий [духовний] смисл [нашого життя]. Ми ставали ченцями для того, щоб здобувати небесне, а виходить, що, направившись до однієї мети, ми прямуємо зовсім до іншої. Якщо мирську людину поранять, поб'ють або просто неправедно виженуть, то для неї це дуже гірко. Однак ми [ченці] повинні самі прагнути до всього цього, ми повинні терпіти все це заради любові до Христа. Ми повинні прагнути до того, щоб прийняти безчестя, презирство, образи — оскільки вони приносять прибуток нашій душі. Сімейна людина прагне себе виправдати, тому що має повсякденні турботи. Адже вона думає про те, як будуть жити вона сама і її нещасні діти, якщо, приміром, втратить репутацію або збанкрутує. Тому в людей мирських є зм'якшуючі провину обставини, тоді як у нас таких обставин нема.

Коли з нами поводяться несправедливо, то, приймаючи цю несправедливість, ми, по суті, приймаємо благодіяння. Приміром, мене оббрехали й неправедно ув'язнили. Ну то що ж? По-перше, оскільки ніякого злочину я не скоював, моя совість спокійна. А по-друге, мене чекає небесна винагорода. Хіба можна зробити мені більше благодіяння? Я не нарікаю, але славословлю Бога: "Як дякувати Тобі, Боже мій, за те, що я не скоїв цього злочину? Адже якби я його дійсно скоїв, то не міг би витримати каяття совісті". Для тих, хто думає так, в'язниця стає Раєм. Або інший приклад: хтось мене несправедливо вдарив. "Слава Тобі, Господи! — говорю я. — Можливо, у такий спосіб я спокутую якийсь із моїх гріхів, адже колись і я підняв руку на свого ближнього". Або ж мене справедливо висварили, і я дякую: "Слава

Тобі, Господи! Я приймаю це заради Твоєї любові, через яку Ти перетерпів заради мене ляпаси й образи".

 

Внесок у небесну скарбницю

Геронде, я дратуюся від того, що в інших не складається хорошої думки про мене.

— Як добре, що ти мені про це сказала! Починаючи із сьогоднішнього дня я буду молитися за те, щоб в інших ніколи не було про тебе хорошої думки, оскільки хороша думка інших, дитятко моє, тобі не на користь. Бог, помишляючи про нас, допускає людям чинити з нами несправедливо, ображати нас для того, щоб ми спокутували цим якісь із наших гріхів або ж відклали деякий [духовний] капітал для майбутнього життя. Але я не можу зрозуміти: якого духовного життя ви хочете? Ви ще не зрозуміли, у чому полягає ваша духовна вигода, ви хочете витратити весь свій [духовний] капітал уже тут — а для Неба не залишаєте нічого. Чому ти розумієш все саме так? Які книги ти читаєш? "Евергетінос" читаєш? Хіба там не написано, як ти повинна діяти? А Євангеліє читаєш? Дивися — щоб читала щодня.

Геронде, а я, роблячи якусь добру справу, засмучуюся, якщо вона не дістає в інших визнання.

— Послухай, але якого визнання ти хочеш: від Христа чи від людей? Хіба ти можеш отримати від чогось користь більшу, ніж визнання Христа? І що за користь у тому, що люди звертатимуть на тебе увагу? Якщо люди будуть визнавати зроблене тобою добро вже зараз, то потім, у житті вічному, ти почуєш: "Ти отримав свої блага за життя твого...'. Нам варто втішатися тим, що інші не визнають наших трудів і залишають нас без [людської] винагороди, оскільки Бог врахує ці [по-людськи неоплачені] труди й відплатить нам за них вічною платою. Оскільки існує божественна винагорода, будемо намагатися зробити який-небудь — нехай і малий — внесок у Божу "ощадну касу". Несправедливість стосовно себе ми повинні приймати як велике благословення, оскільки за рахунок несправедливості на наш [духовний банківський] рахунок перераховується певна сума — у небесне благословення.

   Геронде, а якщо людина [благодушно] приймає несправедливість стосовно себе, але не тому, що думає про прийдешній Суд, а просто тому, що вважає ніби так буде краще, то вона поводиться правильно?

   Ну, а хіба думка про те, що так краще, не приведе її зрештою до думки про прийдешній Суд? Тільки хай вона остерігається поводитися так заради того, щоб бути "просто доброю людиною", тому що так роблять європейці . Треба думати про те, що ти —           образ Божий і тобі у всьому варто бути схожим на свого Творця. Якщо людину спонукає до дії саме ця думка, то вона рухається у правильному напрямку. В іншому випадку їй загрожує небезпека впасти в гуманізм європейців.

 

Святе прикидання

— Геронде, скільки на Святій Горі пустельників?

— Не знаю. Кажуть, що сім. В останні роки знайти тихе, безмовне місце для подвижництва стало дуже нелегко. Тому, поки на Святій Горі ще існували окреможитні монастирі, деякі з отців знаходили інший спосіб подвижництва. Приміром, спочатку подвизаючись десь ще, вони в якийсь момент говорили: "Ні, тут мені якось не до душі. Піду я краще попрацюю в якомусь окреможитному монастирі й зберу грошенят". Оточуючі вірили, що це дійсно так. Подвижник переходив в окреможитний монастир, працював там три-чотири місяці й потім вимагав великого збільшення до платні. А коли в такому збільшенні йому відмовляли, то казав: "Ну ні, так працювати мені невигідно. Я йду геть". Він брав зі собою трохи сухарів, йшов з монастиря, ховався в якійсь печері й здійснював подвиги. А в тих, хто залишився в обителі, створювалося враження, що він знайшов роботу десь ще. Коли мешканців цієї обителі запитували: "Ну як, був у вас отець такий-то?", вони відповідали: "Так, був, але який же він вередун! Прийшов сюди, щоб зібрати грошей. Вимагав собі підвищення! Подумати тільки: чернець і вимагає підвищення! Що ж це за чернець такий?" А подвижник, таким чином, мав подвійну користь — і від свого подвижництва, і від їхніх звинувачень. Та й від злодіїв теж: адже злодії, почувши, що в нього водяться гроші, йшли до нього в печеру, били його, але нічого не знаходили.

   Геронде, але якщо сестра приховує свої чесноти, то як я зможу наслідувати її?

   Що ж вона, по-твоєму, зовсім дурна, щоб не приховувати свої чесноти? Більший подвиг святі робили не для того, щоб придбати чесноту, але для того, щоб її сховати. Знаєте, що робили юродиві заради Христа? Спершу вони уникали лицемірства світу цього й вступали в царину євангельської істини. Але цього їм теж було замало, і вони йшли далі — до святого лицемірства заради Христової любові. Потім вони вже не переймалися ні тим, що з ними робили, ні тим, що про них говорили. Однак для цього потрібне велике смирення. І подивіться: якщо людині мирській сказати щось неприємне, вона ображається; якщо не похвалити її за щось, в неї псується настрій, тоді як Христа заради юродиві втішалися тим, що люди мали про них неправильний помисел.

За давніх часів були ченці, які прикидалися навіть біснуватими, бажаючи сховати свої чесноти й зіпсувати в інших добрий помисел про себе. Живучи у Філофеївському монастирі в той час, коли він був окреможитним, я застав там одного ченця, який колись подвизався в пустелі Віглі. Зрозумівши, що тутешні отці здогадуються про його аскетичні подвиги й духовний успіх, він взяв благословення у свого духівника й пішов відтіля. "Ну от ще! — сказав ідучи. — Я цими зацвілими сухарями ситий по горло. Піду в якийсь своєкоштний монастир: там і м'ясним поласую, і поживу по-людськи! Дурень я, чи що, тут залишатися?" Так він перейшов у Філофеївську обитель і прикинувся біснуватим. Його духовні брати, почувши, що він зробився "одержимим", стали говорити між собою: "Жаль бідолаху — він став одержимим. Ну а що ж: адже цього й слід було очікувати. Звідси втік: зацвілі сухарі, бачите, набридли! Перейшов у своєкоштний монастир — м'яса йому захотілося поїсти!" А що ж "одержимий"? А ось що: він прожив у Філофеї більше двадцяти п'яти років і всі ці роки не готував собі їжі й не лягав спати. Борючись зі сном, він всі ночі бродив з ліхтариком по монастирських коридорах. Украй знесилений, подвижник зупинявся й ненадовго тулився до стіни, але, тільки лиш сон починав його долати, він підхоплювався й пошепки починав вимовляти Ісусову молитву: "Господи, Ісусе Христе..." Потім він продовжував молитися подумки — не вголос, однак іноді молитва мимоволі зривалася з його вуст, і її було чути іншим. Зустрічаючись з ченцями, подвижник просив: "Молися, молися, щоб з мене вийшов біс". Якось одного разу один юний п'ятнадцятирічний черничок сказав мені про нього: "Та ну його, цього біснуватого". — "Не кажи так, — зауважив я йому. — Ця людина здобувала чималі чесноти й біснуватим тільки прикидається". Згодом цей юний чернець почав ставитися до подвижника із благоговінням. А коли подвижник помер, його знайшли зі списком монастирської братії на аркуші паперу, який він тримав у руках. Навпроти імені кожного ченця [добрий лицедій] написав якесь прізвисько. Він зробив це для того, щоб і після кончини зіпсувати іншим той — хай і найменший — добрий помисел, який вони, можливо, могли мати про нього. Потім його останки почали виділяти пахощі. Бачиш як: він хотів утаїтися, але Благодать Божа видала його іншим.

Тому нам не слід робити про людину висновків на підставі видимого — якщо ми не в змозі розрізнити те, що вона приховує в собі.

 

 

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що самовиправдання відганяє від нас Благодать Божу

 

Самовиправдання перешкоджає духовному успіху

Геронде, що мають на увазі, коли кажуть, що у Святому Письмі не зустрінеш самовиправдання?

  Те, що самовиправданню певним чином не знаходиться виправдання.

  А я, Геронде, коли виправдовуюся, то вже вчорашнім числом розумію, що ченцеві самовиправдання не личить.

— Воно йому не просто не личить — самовиправдання не має нічого спільного з духовним життям. Необхідно зрозуміти, що, виправдовуючи себе, я перебуваю в стані хибному. Я перериваю зв'язок з Богом і позбавляю себе Божественної Благодаті. Адже Божественна Благодать не приходить до людини, котра перебуває в неправильному стані. З того моменту як людина виправдовує те, чому нема виправдання, вона відокремлює, ізолює себе від Бога. Простір між людиною й Богом заповнює ізоляційний матеріал, ніби [духовний] каучук. Хіба через каучук може пройти електричний струм? Ні, не може, він для струму непроникний. Так і для Божественної Благодаті нема більш сильного ізолюючого матеріалу, ніж самовиправдання. Виправдовуючи себе, ти немов будуєш стіну, яка відділяє тебе від Бога, і в такий спосіб перериваєш з Ним будь-який зв'язок.

Геронде, Ви часто кажете: "Будемо намагатися принаймні не опинитися нижче духовного прохідного балу?" Що це за духовний прохідний бал?

— Духовний прохідний бал — це смиренне визнання своєї помилки, а також відмова від самовиправдання хоча б тоді, коли людині вказують на те, у чому вона винна, і вона усвідомлює свою провину. Ну а не виправдовувати себе, коли звинувачують у тому, у чому ти не винен, — це вже найвищий бал з плюсом. Той, хто виправдовує себе, не тільки не процвітає, але й не має внутрішнього спокою. Бог не стратить нас за якусь зроблену нами помилку, однак і нам самим не слід виправдовувати себе за цю помилку й вбачати її чимось природним

  А якщо мені роблять зауваження за якусь помилку, але я не можу зрозуміти, наскільки велика моя провина, чи варто запитати про це, щоб іншого разу бути уважнішою? Чи все-таки краще промовчати?

  Якщо твоя провина на п'ять відсотків, а ти звинувачуєш себе на двадцять п'ять, то хіба ти не залишаєшся з прибутком? Звинувачуй себе про запас, щоб не прогадати. Це і є те духовне діяння, яке ти повинна робити: відшуковувати свою погрішність і ловити себе на місці злочину. В іншому випадку ти боїшся розлучитися зі своїм "я", виправдовуєш його, і, зрозуміло, внутрішнього спокою не матимеш.

  Геронде, а чи має користь людина, котра, виправдовуючись за звичкою, згодом усвідомлює свою помилку і розкаюється?

—   Принаймні, у такої людини накопичується досвід. Якщо вона -використає цей досвід належним чином, то це піде їй на користь. А якщо Бог скаже: "Ну, оскільки вона зрозуміла свою помилку й покаялася, треба їй щось дати", то ця людина отримає і якусь "субсидію", але вже з іншого [духовного] фонду — з Фонду Покаяння.

 

Причиною того, що людина виправдовує себе, є її егоїзм

  Геронде, якщо я не знаходжу виправдання вчинкам інших, значить, у мене жорстоке серце?

  Не знаходиш виправдання іншим, а знаходиш для себе? Але тоді дуже скоро і Христос не знайде для тебе виправдання. Якщо людина діятиме злобливо, то її серце може в одну мить стати твердим, як камінь. А якщо вона діятиме з любов'ю, її серце може в одну мить стати дуже ніжним. Набудь материнське серце! Як поводиться мати: вона все прощає [своїм дітям] і іншого разу робить вигляд, що не зауважує [їхніх витівок].

Той, хто правильно здійснює над собою духовну роботу, для всіх знаходить зм'якшуючі провину обставини, всіх виправдовує, тоді як для себе не шукає виправдання ніколи — навіть якщо має рацію. Він завжди називає себе винним, оскільки думає про те, що не використовує тих сприятливих можливостей, які йому даються. Приміром, якщо така людина бачить, як хтось краде, то думає про те, що й сам крав би ще більше, якби збився з правильного шляху. "Бог мені допоміг, — каже така людина, — однак я приписав Його дари собі самому. Це злодійство більше, ніж те, що робить мій ближній: різниця лише в тому, що його крадіжка помітна, а моя залишається прихованою". Таким чином, людина зі строгістю засуджує себе й з поблажливістю судить ближнього. Або, побачивши в ближньому якийсь — великий чи малий — недолік, така людина виправдовує його, включаючи в роботу добрі помисли. Вона думає про те, що й сама має недоліки, які помітні іншим. Адже якщо постаратися, то в собі можна відшукати безліч недоліків! Тоді виправдання ближнього стане дуже легкою справою. Скільки ж ми дров наламали! "Гріхів юності моєї і переступів моїх не згадуй, Господи.

—    Геронде, буває, коли мене просять про допомогу, я охоче її надаю, але в поспіху щось трішки псую, а потім, коли мені роблять зауваження, намагаюся виправдатися...

— Якщо, бажаючи зробити добру справу, ти щось трішки зіпсувала, то тобі потрібно [смиренно] прийняти зауваження за зроблену помилку — щоб одержати винагороду сповна Диявол дуже лукавий. Своє ремесло він знає просто блискуче. То що ж — хіба він не використає свій багаторічний досвід? Це він підбурює тебе виправдовуватися, щоб ти не мала користі від зробленого тобою добра. Якщо ти бачиш, як людина, обливаючись потом, звалює на плечі якусь ношу і хочеш перекласти її на свої плечі, щоб їй полегшало, то це, можна сказати, природно. Побачила, як вона несла на собі цю вагу, і, спонукувана любочестям, поспішила їй допомогти. Однак бажання перебрати на себе вагу завданої несправедливої образи має набагато більшу ціну. Якщо нам дають зауваження і ми відразу починаємо виправдовуватися, це свідчить про те, що в нас ще повною мірою живе мирське мудрування.

Геронде, так у чому ж причина самовиправдання?

— В егоїзмі. Самовиправдання — це падіння, воно виганяє Благодать Божу. Людина повинна не тільки не виправдовуватися, але й полюбити ту несправедливість, що здійснюється стосовно неї. Адже що як не самовиправдання вигнало нас із Раю? Хіба не в цьому полягало Адамове падіння? Коли Бог запитав Адама: "Можливо, ти вкушав від древа, з якого Я заборонив тобі вкутати?", Адам не сказав: 'Так, Боже мій, згрішив", але став виправдовуватися: "Жінка, яку Ти мені дав, дала мені від древа, і я їв". Цим він ніби сказав Богу: "Це Ти винен, тому що Єву сотворив Ти". Але хіба Адам був зобов'язаний слухати Єву в цьому питанні? Бог задав те ж питання Єві, але й вона почала виправдовуватися: "Змій спокусив мене". Якби Адам сказав: "Згрішив, помилився, Боже мій", якби Єва теж визнала свою провину, то все знову стало б на свої місця Але ні: обоє вони стали навперебій себе виправдовувати.

Геронде, а якщо людина не розуміє, наскільки великим злом є самовиправдання, що тому виною?

— Що тому виною? Те, що винна вона сама. Без кінця виправдовуючи себе й вважаючи, що інші її не розуміють, що всі навколо несправедливі, а вона — безневинний страждалець і нещасна жертва, людина стає несамовитою, перестає володіти собою. І подумати тільки: вчинивши іноді несправедливість і провинившись перед іншими, така людина каже: "Я б, звичайно, стерпіла цю несправедливість, але не хочу вводити в гріх інших"! Тобто вона прагне виправдати себе нібито зі спонукань любові, щоб той, хто, як їй здається, її скривдив, опам'ятався і не впав у гріх! Або ж вона починає наводити цілу купу пояснень, щоб її "кривдник" не впав у гріх через те, що випадково зрозуміє її неправильно. Бачите, якою тонкою роботою займається диявол?

 

Той, хто виправдовується, не може отримати духовної допомоги

Я помітив, що сьогодні всі — від малого до великого — виправдовують все за допомогою якогось сатанинського помислу. Диявол для них перетлумачує все на свій лад, і таким чином, ці люди випадають з реальності. Сатанинське тлумачення — ось що таке самовиправдання.

Геронде, а чому деякі люди заперечують будь-яке сказане їм слово?

— О, розмовляти з людиною, що звикла виправдовуватися, — це страшна справа! Це однаково, що розмовляти з біснуватим Хай простить мене Бог, але ті, хто себе виправдовують, мають "старцем" самого диявола. Це страшно вимучені люди, вони не мають у собі миру. Вони зробили самовиправдання своєю наукою. Тобто, подібно до того, як злодій всю ніч не заплющує очей і придумує спосіб щось украсти, ці люди постійно придумують способи виправдання своїх погрішностей. Інша людина обмірковує, як їй смиритися або зробити якусь добру справу, а вони придумують прямо протилежне — спосіб виправдати те, чому не може бути виправдання. Ці люди стають справжніми адвокатами! їх неможливо переконати — це однаково що намагатися переконати самого диявола. Знаєте, як я намучився з однією такою людиною! 'Те, що ти робиш, не лізе ні в які ворота, — перестерігав я її. — Тобі необхідно звернути увагу на деякі речі, ти зовсім відбилася від рук, тобі варто поводитися так-ось і так..." Однак вона знаходила собі виправдання у відповідь на кожне моє слово, а наприкінці розмови ще й заявила: 'Ти так і не сказав, що мені потрібно зробити!" — "Золота ти моя, — оторопів я, — про що ж ми тоді товкмачимо стільки часу? Ми говоримо про твої помилки, про те, що ти зайшла не туди, куди потрібно, але ж ти без зупинки виправдовуєшся. За ті три години, поки ми розмовляли, ти мене всього вимотала! Допекла до живого! Ну хіба я не сказав, що тобі потрібно зробити?" Ось так: ти наводиш людині відповідні приклади, пояснюючи, що ставитися до всього так, як ставиться вона, — це сатанинський егоїзм, попереджаєш, що вона піддається бісівським впливам і якщо не зміниться, то загине, — а вона після всього цього заявляє, що ти так і не сказав, що їй потрібно робити! Ні, правда, хіба тут не роздратуєшся? Якщо людині на все наплювати, то вона у таких випадках не втрачає рівноваги. Що б не сталося, все для неї життєві дрібниці. Але якщо ти не байдужий, то в подібних ситуаціях просто вибухаєш. Ні, все-таки щасливі вони — люди, яким нема діла ні до чого.

Однак, Геронде, самі Ви за жодних умов не хочете залишатися байдужим...

   Брате мій, та ж байдужий, принаймні, не розтрачує себе даремно... Страждати є смисл заради тієї людини, якій боляче. Але поміркуймо: вимотуєшся заради неї, говориш їй стільки всього, а вона зрештою заявляє: 'Ти не сказав, ідо мені робити" — і виправдовує те, ідо не можна виправдати. Так з людини вона перетворюється на демона! Як це страшно! Якби вона подумала хоча б про те, скільки ти витратив сили, щоб їй допомогти, то змінилася б хоч трішки. Я вже не кажу про те, щоб вона відчула, як тобі за неї боляче. Та куди там: вона бачить, як ти страждаєш, бачить, як ти б'єшся, мучишся, і на все це заплющує очі!

   Геронде, якщо ти говориш людині, яка виправдовує якусь свою негідну витівку, що не самовиправдання, а вона, бажаючи довести, що не не самовиправдання, продовжує себе виправдовувати, то чи є в неї можливість виправитися?

— Та де ж їй виправитися? Вона розуміє, що зробила помилку, тому що зазнає мук, але через егоїзм не хоче її визнати. Це дуже страшно!

   Так, але при цьому вона заявляє: "Ти відмовляєшся мені допомогти. Я прошу тебе про допомогу, а ти не хочеш навіть запросити мене для бесіди. Ти ставишся до мене з презирством".

   Ну то й що — такий стан теж починається з егоїзму. Цим людина ніби каже тобі: "Це не я, а ти винен у тому, що в мене все так погано!" Так-так, деякі люди інколи доходять і до цього. Дай їм спокій: не потрібно витрачати на них час, оскільки ти їм не допоможеш. За таку людину не несе відповідальності ні її духівник, ні — якщо вона живе в монастирі — ігумен або ігуменя. Це не людський, а сатанинський егоїзм. Людським егоїзмом страждає той, хто, не смирившись настільки, щоб сказати "пробач", все-таки не стане й виправдовуватися. Але той, хто грішить, виправдовує себе, перетворює своє серце на бісівське пристановище. Якщо така людина не розтрощить свого "я", то буде робити усе більше й більше прорахунків і її без усякої користі буде розтрощувати власний егоїзм. Якщо людина не знає, яким злом є самовиправдання, у неї є зм'якшуючі провину обставини. Але коли вона дізналася про це — сама чи зі слів інших, — то зм'якшуючих провину обставин у неї нема.

Коли хочеш допомогти людині, що звикла виправдовуватися, будь дуже уважним. Тому що, коли вона виправдовується, це значить, що в неї багато егоїзму, і тому іноді відбувається таке: ти кажеш їй, що вона вчинила неправильно, а вона, оберігаючи свою "бездоганність" і доводячи [що не маєш рації саме ти], починає додавати брехню до брехні й самовиправдання до самовиправдання. У цьому випадку вже ти, хто вказав їй на її неправоту, стаєш причиною того, що ця людина виявляється ще більшим егоїстом і брехуном, ніж була раніше. Побачивши, що вона продовжує виправдовуватися, припиняй що-небудь їй втовкмачувати, а молися, щоб Бог її просвітив.

 

Якщо ти не виправдовуєш себе, тебе Бог виправдає

Геронде, часто, коли мені роблять зауваження, я, думаючи, що потрібно дати якісь пояснення, починаю: "Так, це так, проте не знаю, чи те ви подумали..."

— Та навіщо тобі всі ці "проте" і " чи те"? У цьому "чи те" нема... солі! І воно все псує. Якщо роблять тобі зауваження, говори: "Прости. Твоїми молитвами в подальшому я буду уважнішою".

  Геронде, а якщо хтось, бачачи, як я роблю той чи інший проступок, приходить до помилкового висновку, чи потрібно пояснювати, що спонукало мене вчинити так, а не інакше?

  Якщо є в тебе духовна сила, тобто смиренність, то визнай себе винною і нічого не пояснюй. Дозволь Богові тебе виправдати. Якщо не скажеш ти сама, то згодом за тебе скаже Бог. Подивися, адже коли брати продавали Йосипа в рабство, він не сказав [ізмаїльтянським купцям). "Я їхній брат, а не раб. Мій батько любив мене більше ніж всіх своїх дітей". Він не мовив ні слова, зате потім Бог сказав Своє слово і зробив його царем. Що ж ти думаєш — Бог не сповістить [людей про те, як все відбувається насправді]? Якщо Бог, заради твоєї користі, відкриє людям правду, то добре. Але, якщо Він її не відкриє, це теж буде заради твоєї користі. Коли хтось чинить з тобою несправедливо, думай про те, що він робить це не зі злості, а просто тому, що побачив все в такому світлі. Якщо в цієї людини нема злоби, то мине якийсь час, і Бог сповістить її про правдивий стан справ. І тоді людина ця зрозуміє, що була несправедлива до тебе, і покається. Бог не сповіщає людину тільки в тому випадку, якщо в неї є злоба, оскільки радіостанція Бога працює на частоті смирення і любові.

  Геронде, а чи можна просити в людини пояснення після якогось непорозуміння між тобою і нею?

  У тебе що, зіпсувався помисел [про цю людину]?

  Ні.

— Якщо твій помисел не пошкодився, то нема необхідності й у тому, щоб людина щось тобі пояснювала.

Якщо ж твій помисел пошкодився, то непогано почути якісь пояснення, щоб він не пошкодився ще більше.

Геронде, але якщо прагнеш порозумітися не з метою виправдатися, а просто розповідаєш про своє ставлення до тієї чи іншої події, про те, що спонукало тебе діяти так чи інакше?

— Це теж ні до чого. Краще сказати "прости" і втриматися від пояснень, за винятком тих випадків, коли їх у тебе просять. Тоді вже смиренно розкажи, як усе відбулося.

Тобто, Геронде, у яких випадках пояснення необхідні?

— Вони необхідні в тих випадках, коли мова йде про непорозуміння, яке стосується інших людей. Тоді людина зобов'язана дати пояснення, щоб якось виправити стан справ. А ще буває, що людина занадто чутлива, має якусь частку егоїзму, і якщо вона не порозуміється, це може її травмувати. У такому випадку найкраще, якщо вона пояснить, що спонукало її зробити той чи інший крок.

Іноді, Геронде, ми не можемо відрізнити самовиправдання від пояснення.

— Самовиправдання не приносить спокою душі, тоді як пояснення приносить їй спокій і мир.

 

Хто досліджує себе правильно, той себе не виправдовує

Геронде, чому, навіть відчуваючи, розуміючи свою [духовну] слабкість, я все одно виправдовуюся?

— Ти виправдовуєшся саме тому, що ще не відчула своєї слабкості. Якби відчула, то не виправдовувалася б. Адже ми, себелюби, труднощів зазнавати не хочемо, трудитися не любимо, часто хочемо [духовно] розбагатіти, не вдаривши при цьому палець об палець. Нам треба, принаймні, визнати, що, ставлячись до всього подібним чином, ми духовно кульгаємо на обидві ноги. Визнавши це, мусимо смиритися. Але де там! Ні працею, ні визнанням своєї немочі в нашому випадку й не пахне.

А чи може виправдовувати себе людина, яка займається самопізнанням, досліджує себе?

— Хто вивчає себе правильно, той себе не виправдовує. Подивися: адже деякі розумні люди, поївши всі розуми, зрештою, роблять жахливі дурниці. Це тому, що підмішується бажання влаштуватися якнайзручніше. "Як би влаштуватися зручніше, — розважає така людина, — як би зробити так, щоб було добре мені самій".

  Геронде, а той, хто себе виправдовує, не бачить своїх падінь у духовному житті?

  Диявол обманює таку людину у всьому, що б вона не робила, і ця людина знаходить виправдання всьому: власному свавіллю, упертості, егоїзму, неправді.

А якби така людина оцінювала себе, дивлячись, як у дзеркало, у святоотцівські твори й особливо у Святе Письмо, то хіба це не допомогло б їй?

— Для людини, яка мислить правильно, духовно, Святе Письмо й книги Святих Отців розв'язують всі труднощі. Вона розуміє зміст написаного чітко і ясно. Однак якщо людина не займається духовним діянням і її душа не очищена, то навіть Святе Письмо їй не допоможе, оскільки все прочитане така людина витлумачує навпаки. їй краще відкривати помисел своєму духівникові й не намагатися самому витлумачувати зміст прочитаного. Приміром, читаючи Старий Завіт, така людина може витлумачити зміст прочитаного в дусі лукавства й заразитися [духовною] інфекцією. Я помітив, що деякі люди вибирають щось із прочитаного в духовних книгах і потім витлумачують це так, як їм на руку. Причина не в тому, що в них не вистачає міркування або вони неправильно розуміють зміст прочитаного. Ні, вони дають прочитаному своє тлумачення для того, щоб виправдати себе. Страшне діло! При цьому ті духовні поради, наставляння, які вони чують від інших, ці люди, як я переконався, також не завжди сприймають належним чином. Приміром, бажаючи звернути їхню увагу на щось, я розповідаю їм який-небудь випадок. Я хочу підкреслити щось одне [зовсім конкретне], але вони переривають розказану мною історію для того, щоб знайти в ній щось зовсім інше, схопитися за це "інше" і виправдати якісь свої недоліки або помилки. Тобто вони роблять все це заради того, щоб знайти виправдання своїм пристрастям. Коли я їм розповідаю про яку-небудь людину, що дійшла до жалюгідного стану через свою неуважність, вони, вислухавши історію, не замислюються про це, а кажуть: "Ну, якщо вже бувають люди в такому жахливому стані, то ми взагалі вище всяких похвал". У такий спосіб вони виправдовують себе. Так, чого-чого, а самовиправдань диявол запропонує скільки завгодно.

 

Самовиправдання не заспокоює душу

Душа того, хто виправдовує себе, не знаходить спокою. Така людина позбавлена втіхи. Сама вона виправдовує своє "я", але от чи виправдовує це "я" її саму? Її "я", її совість не знаходять їй виправдання, і тому душа не має спокою. Це свідчить про те, що вона винна. Наскільки ж премудро Бог усе влаштував! Він дав людині совість. Страшне діло! За допомогою жорстокості, хитрості, лестощів людина може домогтися того, чого хоче, але при цьому вона буде позбавлена й душевного спокою. А якщо людина керується совістю, то вона і без сторонньої допомоги може переконатися в тому, що збилася зі шляху.

Благодушно терпіти несправедливість — це однаково що збагачуватися духовно і відчувати радість.

А виправдовуючи себе, людина немов розтрачує якусь частину свого багатства — і радості не відчуває. Я хочу сказати, що в останньому випадку в людини нема того духовного спокою, який вона мала б, не виправдовуючи себе. А що вже говорити про того, хто себе виправдовує, будучи до того ж і справді винним! Така людина накликає на свою голову гнів Божий. Адже, по суті справи, вона займається розкраданням того, що їй не належить. їй дається багатство, а вона пускає його на вітер. Хіба може мати спокій душа того, хто пускає багатство на вітер?» Людина, яка виправдовується, себе засліплює. [Згодом] диявол знайде їй виправдання, навіть якщо така людина вчинить вбивство. "Як же ти його так довго терпіла? — каже диявол. — Так тобі треба було прикінчити його набагато раніше!" І така людина може навіть захотіти дістати від Христа винагороду за ті кілька років, які вона "терпіла"! Тобі зрозуміло? Так-так, можна й до цього дійти!

  Геронде, але якщо той, хто виправдовує себе, страждає, то чому він не хоче [перестати себе виправдовувати, щоб] припинити муки совісті, які мучать його?

  Тому що самовиправдання — це звичка. Щоб її відсікти, необхідна сила волі. Такій людині необхідно навчитися не просто не виправдовуватися, але ще й займати правильну духовну позицію. Адже якщо людина, не виправдовуючись вголос, стане все-таки носити в душі впевненість у тому, що з нею обійшлися несправедливо, то буде ще гірше, тому що якби вона сказала щось на своє виправдання, то їй би на це заперечили, і в такий спосіб вона змогла би пізнати себе й позбутися омани. В іншому ж випадку вона може нічого не говорити вголос, але про себе думати: "Правда на моєму боці, однак я мовчу, тому що я вище цього". У такий спосіб людина залишається в стані омани.

 

Будемо брати на себе тягар [чужих гріхів]

—   Геронде, вчора Ви казали, що одне діло — це терпіння, а інше — терпимість. Що Ви мали на увазі?

— Терпіти — це не значить ставитися до когось з терпимістю. Стверджуючи, що я маю терпимість стосовно якоїсь людини, я цим однаково що кажу "У неї все дуже погано, а в мене добре, і я ставлюся до неї з терпимістю". Справжнє терпіння полягає в тому, щоб відчувати свою провину за той стан, у якому перебуває ближній, і йому співчувати. У такому ставленні до ближнього багато смиренності й любові. У цьому випадку я приймаю Благодать Божу, а мій ближній дістає допомогу. Приміром, побачивши якогось кульгавого, глухого чи наркомана, я повинен подумати так: "Якщо б я був духовно процвітаючою людиною, то я вблагав би Бога, і Він зцілив би цього нещасного". Бо Христос сказав: "Я дам вам силу творити чудеса більші, ніж сотворив Я". Розмірковуючи так, ми починаємо відчувати біль за ближнього й любов до нього. Якщо ж я кажу: "Еге, та чим я можу йому допомогти? Каліка він і є каліка; добре, посиджу з ним трішки — може, якраз дістану й винагороду за добру справу", то я "ставлюся поблажливо" до свого ближнього, ставлюся до нього "з терпимістю" і виправдовую себе тим, що виконав свій обов'язок.

  Геронде, а чи завжди корисно повністю брати на себе провину за якийсь чужий гріх?

  Так, якщо ти можеш понести цей тягар, то користь від цього чимала. У всьому звинувачуй себе. Забирай у ближнього провину за гріх, звалюй її собі на плечі й проси Христа, щоб Він давав тобі силу її понести. А беручи на себе тягар більший, ніж твоя справжня провина (та хоча б навіть на тобі й зовсім не було провини, але ти знаходиш спосіб довести собі, що вона все-таки є), ти ніколи не будеш приписувати своїй власній силі те, що несеш на собі чужий гріх. [Значить] ти не будеш гордитися й зможеш набувати щедру Благодать Божу. Однак потрібно обережно вимірювати свої сили й розраховувати: а чи зможеш ти нести більший вантаж? Бо якщо надірвешся, то заробиш собі грижу, зірвеш поперек...

  А що значить у цьому випадку "заробити грижу" і "зірвати поперек"?

  Ну ось, приміром, якщо ти візьмеш на себе чужий гріх, важкість якого буде перевищувати твої сили й не даси при цьому ніяких пояснень, то потім почнеш нарікати, дратуватися, засуджувати...

  Однак, якщо я дам якісь пояснення, хіба це не буде самовиправданням?

— А ось ти й намагайся дати виправдання [тільки] тому, на що не вистачило твоїх сил. На що сил вистачає, те залишай без пояснення. Приміром, якщо людина чуттєва, їй треба намагатися не піднімати [таких духовних] тягарів, які перевищують її сили. Такій людині не варто зображувати із себе силача. їй треба випробовувати себе й піддавати себе несправедливому звинуваченню з розважанням — відповідно до тієї [духовної] ваги, яку їй під силу підняти, щоб у протилежному випадку, надірвавши її надмірною чуттєвістю, ворог не вкинув би таку людину в розпач і не довів би її до непридатності.

—   Геронде, а я іноді не тільки не знаходжу в собі сили стерпіти несправедливість, але ще й перекладаю на чужі плечі відповідальність за своє власне падіння.

— Ви не тільки не хочете з любові понести торбинку ближнього, але ще й свою важку торбу прагнете нав'ючити на його плечі. І не тільки на здорового, але й на слабкого! Тобі потрібно здобувати духовну відвагу, щоб бути в змозі брати на себе всю відповідальність за свій гріх. А чим більше ми будемо збільшувати свою [духовну] ношу, беручи на себе чужі гріхи, тим більше буде полегшувати важкість нашого тягаря Благий Бог — і ми станемо переживати божественну втіху.

Якщо якийсь здоровань від любові до ближнього, у якого нема сил на те, щоб перевертати тягарі, звалює на свої плечі два мішки цементу, то це вартує не так багато, як прийняття на себе тягаря чужого гріха, "присвоєння" цього гріха собі — хай навіть люди подумають, ніби саме ти дійсно згрішив. Це велика чеснота, велика смиренність.

Якось послушник одного афонського спільножитного монастиря нагрубив статутнику, котрий був до того ж ієромонахом. Статутник, бажаючи допомогти послушникові, який читав під час богослужіння, підійшов до нього й показав, який кондак треба читати першим. Але той образився й після служби в гніві закрився у своїй келії. Пошукавши провину в собі, статутник прийняв тягар на себе й став переживати, міркуючи про те, що це він винен у тому, що брат відповів йому грубо. Відчуваючи справжні муки від докорів сумління, він не став виправдовувати свою поведінку тим, що [зобов'язаний був вказати послушникові, що потрібно читати, тому що] як статутник відповідав за те, що відбувається в храмі. Замість цього він сказав собі: "Це я винен у тому, що брат образився". І ось він пішов у келію послушника, щоб поклонитися і попросити прощення, але той замкнувся зсередини на ключ і не відчиняв. Тоді ієромонах сів у нього під дверима. Він просидів так із самого ранку до третьої години пополудню. Коли вдарили дзвони до вечірньої служби, послушник був змушений відчинити двері й вийти. Статутник опустився на коліна, поклав йому земний поклін і сказав: "Прости мені, брате, це я винен". Ось яким способом приходить Благодать Божа.

 

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про справедливість Божественну і людську

Геронде, що таке справедливість Божественна?

— Справедливість Божественна — це коли ти робиш те, що заспокоює твого ближньою. Приміром, якщо тобі потрібно розділити щось між собою й ближнім, то дай йому не половину того, що маєш, а стільки, скільки він хоче. Запитай його: "Скільки ти хочеш взяти собі? Дві з половиною, три частини? На, візьми їх". Віддавай іншому добре, а собі залишай гниле. Віддавай іншому більшу частину, а собі залишай меншу. Ось уяви, що сестра приносить нам зараз десять слив. З`ївши через обжерливість вісім слив і залишивши тобі дві, я чиню з тобою досить несправедливо. Сказавши: "Оскільки нас двоє, то я з'їм п'ять, а п'ять залишаться тобі", я вчиню за людською справедливістю. А якщо, побачивши, що сливи припали тобі до смаку, я з'їм тільки одну й скажу тобі: "Зроби ласку, доїж решту, бо мені вони не дуже смакують, та до того ж у мене від них болить живіт", це буде справедливістю Божественною.

Тобто в чому полягає людська справедливість?

— Людська справедливість полягає в тому що, коли тобі потрібно, приміром, з ким-небудь поділитися, ти одну половину даєш йому, а іншу залишаєш собі.

— Геронде, а яке місце людська справедливість посідає в духовному житті?

— Людська справедливість призначена не для людей духовних, а для того, щоб служити гальмом для людей світу цього. Якщо духовна людина покладає надію на людську справедливість, то вона нерозумна, тому що в порівнянні зі справедливістю Божественною людська дорівнює нулю. Але навіть і людина мирська, домігшись чогось у цьому житті, застосовуючи людську справедливість, не буде мати справжньої радості й душевного спокою.

Припустимо, два брати володіють ділянкою землі площею десять стрем. За людською справедливістю кожен з них має взяти собі по п'ять стрем, але за справедливістю Божественною кожен повинен взяти стільки, скільки йому необхідно. Тобто, якщо в одного брата семеро душ дітей, а в іншого тільки двоє чи якщо один отримує високу зарплату, а інший малу, то більшу частину землі варто взяти тому, хто відчуває більшу потребу. Якщо в цьому випадку другий брат візьме собі стільки ж, скільки й перший, — це буде несправедливо. Однак людина мирська не бере до уваги того, що її брат ледь зводить кінці з кінцями. Не мислячи духовно, така людина не розуміє, що розділити маєток так, як збирається зробити вона, буде несправедливістю. "Тобі варто пояснити своїм домашнім, що твій брат бідує, щоб вони погодилися з тим, що більшу частину ти віддаси йому", — говориш такій людині. А у відповідь чуєш: "Чому? Адже [розділивши маєток навпіл] я зовсім не чиню стосовно нього несправедливо". Однак якби той, хто говорить так, був духовною людиною, то, навіть незважаючи на опір дружини й дітей, йому варто було б переконати їх прийняти те, що погодиться дати їм брат, який живе в нужді. Якби бідний брат сказав: "Ти візьмеш собі одну стрему", то іншому варто було б взяти собі одну й не сказати ні слова, щоб брат, який взяв собі більшу частку, відчував себе вільно. Як не глянь, але найсправедливіший розподіл відбувається за Євангелієм. Мене вражає великодушність Авраама. Коли пастухи Лота й Авраама стали сваритися через пасовища, Авраам пішов до Лота й сказав: "Негоже нам з тобою сваритися, адже ми родичі. Яка сторона тобі більше до серця? Хочеш піти праворуч чи ліворуч?". Лот хоча і частково, але вчинив з людських спонукань, він вибрав Содом і Гоморру, тому що там були зелені луги, гарні пасовища для худоби. І якої ж біди йому потім довелось там сьорбнути! А Авраам, спонукуваний Божественною справедливістю, бажав зробити приємність Лотові. Те, що Лот поселився в кращому місці, навіть принесло Аврааму радість.

 

Правосуддя Боже

Геронде, що таке правосуддя Боже?

— Правосуддя Боже — це довготерпіння, яке має в собі також смиренність і любов. Бог дуже справедливий, але Він і досить співчутливий, і Його співчуття перемагає Його справедливість. Щоб тобі було зрозуміло, наведу такий приклад: якщо людині ніколи не випадало сприятливої нагоди почути про Бога, то Бог буде судити її не відповідно до того стану, в якому вона перебуває, а відповідно до того стану, в якому вона перебувала б, якби Його пізнала. Бо в протилежному випадку Бог не був би справедливим. У Божественної справедливості свої математичні закони: іноді один плюс один дорівнює двом, а іноді — двом мільйонам.

Геронде, а у який спосіб Божественна справедливість здійснюється над людиною, яка допускає якусь погрішність?

— Людська справедливість говорить: "Ти допустив погрішність і повинен бути покараний", а справедливість Божественна: "Ти визнаєш свою помилку й каєшся? Отримуєш прощення". Подивися, якщо людина, яка вчинила злочин, щиро кається й сама зізнається у вчиненому — хоча на неї ще не впало і найменшої підозри, — то навіть людський закон ставиться до неї поблажливо. І якщо така людина поблажливо судиться навіть людьми, то наскільки більше полегкості робить їй Бог — праведний і співчутливий Суддя.

Усі ми перебуваємо в руках Божих. Бог спостерігає за нами й бачить достеменно все, Йому відкрите серце кожної людини. Він не буде до нас несправедливим. Оскільки є Божественна справедливість, Божественна винагорода й — що найважливіше — оскільки Бог нас любить, то все добре, що робить людина, не пропадає марно. Тому той, хто прагне до справедливого ставлення людей, — людина нікчемна, зовсім недорозвинена.

Я помітив, якщо людина, з якою повелися несправедливо, ставиться до того, що відбулося так, як цього вимагає Божественна правда, то Бог виправдовує її ще в цьому житті. Пам'ятаю, як після війни до нас у частину приїхав генерал вручати ордени. Мене в той день не було. Коли генерал вигукнув моє прізвище, з шеренги вийшов один мій товариш по службі, родом з Фессалії, і отримав нагороду, яка призначалася мені. Інші солдати промовчали, тому що в ті часи за такий обман в армії саджали до в'язниці. А коли генерал поїхав, той солдат зі страху, що інші поб'ють його до півсмерті, сховався. І до мене, коли я повернувся в частину, він боявся підійти. Ходив, ходив колами й нарешті сказав: "Пробач мені, я зробив те і те". — "Ну й правильно зробив, що взяв цей орден! — відповів йому я. — Що б я з ним робив?" Потім він одягав цей орден на паради. А через сорок років сюди в монастир приїхав командувач Першої Армії з Фессалії й привіз мені нагороду — орден Олександра Македонського. Побачивши його, я не міг стримати посмішки. Через сорок років! І мене вразило те, що маршал приїхав з Фессалії — з батьківщини того солдата, який отримав тоді мою нагороду. Бачите, як буває! Якщо ж ми прагнемо до того, щоб з нами чинили справедливо, то, в остаточному підсумку, втрачаємо й те, до чого прагнемо тут, і те, що Христос готує нам у житті вічному за те, що ми перетерпіли несправедливість. Тобто через нікчемні речі губимо найголовніше, вічне. Бо так чи інакше все земне нікчемне. Навіщо ж воно нам потрібне?

 

Те, на що чернець має право, Христос зберігає для життя іншого

Геронде, що значить "мати право" на що-небудь?

— "Мати право" — це мирська логіка. Чим більше в людині мирського, тим більше "прав" вона має. Чим більше в ній духовного, тим меншими вона володіє правами. Особливо чернець — у нього є самі лише обов'язки, він не має права ні на що. Я хочу сказати, що чернець не повинен мати ні до кого ніяких претензій. Заради Христової любові чернець відмовився від усього, тому, якщо він прагне мати в цьому житті якісь права, це явна помилка. Поводячись таким чином, чернець ображає Христа, ображає чернецтво. Люди світу цього "мають право" на багато що — на те вони й мирські. Але те, на що має право чернець — та й просто людина духовна, — зберігає для майбутнього життя Христос.

Тенденція "маю право" сьогодні охопила не тільки майже всю [мирську] молодь, але й молодих ченців. Деякі з них не знають ні того, навіщо вони стали ченцями, ні того, що таке чернецтво взагалі. Тому вони й носять у собі це "маю право", володіють мирським духом, [духовно] непоясненою логікою, людською справедливістю — стосовно всього. Ця людська справедливість, що почалася з європейського духу, проникла вже й у чернецтво.

У нинішню епоху в чернецтві нерідко можна зустріти такий дух: "Я не завдаю своєму ближньому ніяких неприємностей і не хочу, щоб він завдавав неприємності мені. Я ж його не ображаю, у мене все в порядку". Деякі ченці кажуть так: "Я свою роботу зробив: де повинен був допомогти — допоміг, усе, що треба було закінчити, — закінчив. У мене все в порядку. А що інша робота? Вона не моя. Я йду геть — іду в келію здійснювати своє чернече правило". Такі люди не замислюються над тим, що їхній брат немічний чи в нього болить голова, і тому він не може виконати якусь роботу або ж працює менше, тому що був на цілонічному чуванні й повернувся дуже стомленим. Або ж кажуть так: "Це моя порція їжі. Я маю на неї право", не думаючи про те, що їх ближній слабший або ж його організм споживає більше енергії й він має потребу в посиленому харчуванні. У результаті всього цього, [тілесно] перебуваючи в духовному середовищі, вони доходять до того, що мають мирський спосіб мислення й стають бездоганними людьми... світу цього. Знаєте, як це боляче — бачити людей духовних, які ставляться до всього по-мирському? Тобто я помітив, що багато хто із ченців — хто більше, хто менше, — постячи, молячись, ходячи на службу, виконуючи призначений послух, носячи чернечі одежі, живучи за чернечим розпорядком, ставляться до всього не духовно, а по-мирському. Вони стежать, як би їм не сказали образливого слова, як би до них не поставилися несправедливо. Тобто ці ченці перебувають у рамках мирської справедливості, а дехто не доростає навіть до неї. І ось спробуй-но тепер прийти з ними до духовного взаєморозуміння! Ці ченці намагаються влаштувати все так, щоб у майбутньому полегшити Христові бухгалтерські розрахунки зі собою [щоб Він не залишився перед ними в боргу]! Притому, що Христос дивиться на ступінь несправедливості, яку терпить кожна людина, і на ступінь її жертовності для того, щоб віддати їй відповідну винагороду, ці люди бажають самі зробити [для Христа] розрахунки [своїх заслуг].

Я обурений взагалі тим напрямком думок, який бачу в деяких сучасних ченців. Ну абсолютно людська справедливість! Проте як людська справедливість укладається в життя духовне? На людській правді далеко не поїдеш, навіть у житті мирському — що вже казати про життя духовне! Коли я мешкав у спільножитному монастирі, всі тамтешні мешканці раз по раз намагалися піти на якусь жертву. Цей дух панував скрізь: за роботою, на трапезі. Думали спочатку про свого ближнього і тому жили, немов у Раю. Приміром, сидячи за трапезою, чернець намагався з'їсти менше, щоб іншому дісталося побільше. Навіть якщо сам він не відрізнявся богатирським здоров'ям, то не надавав цьому значення. Такого ченця не турбувало, здоровий чи немічний його ближній. Чернець [просто] жертвував собою. Він не користувався навіть своєю здатністю до судження й не казав: "Якщо брат з'їсть більше норми, йому це зашкодить". Але з тієї самої хвилини, коли ченця починає турбувати те, як би його не скривдили, як би йому не перепрацюватися, як би не пропала його праця, — він немов перестає вірити в те, що є Бог, що існує життя інше, що кожного чекає грядущий Суд і божественна відплата. Та хоча б він потрудився трохи більше [за інших] — ця праця теж не буде даремною. Даремною буває лиш праця тварин. Але навіть і ці нещасні створіння жертвують собою заради нас! І це незважаючи на те, що мучаться вони з нашої вини. Бо після злочину праотців природа стогне разом з людиною, співчуває їй. Як це страшно! Подивіться, як мучаться дикі тварини, яких ранять мисливці! Покалічені, з поламаними ногами, вони не можуть втекти від великих хижих звірів, які їх терзають і пожирають. І при цьому нещасні не мають ні найменшої відплати! Якщо людина не розуміє цього, то вона не людина. Бог дав їй розум саме для цього: щоб вона здійснювала правильну роботу й знаходила свій шлях. Я кажу зараз не про те, щоб ви вичавлювали із себе останні соки, але про те, щоб мали любочестя.

  Тобто, Геронде, Ви хочете, щоб наші серця тремтіли від гарячого бажання дати ближньому полегшення й заспокоєння...

  Так, тому що, намагаючись полегшити долю ближнього, дати йому спокій і при цьому цілком віддаючи себе в руки Божі, ти не знесилюєшся. А от якщо, знесилившись, скажеш про це [іншим], то всі твої труди сходять нанівець. Що, думаєш, Христос нагородить тебе за те, що ти скаржишся на свою гірку долю? [Якщо й "нагородить", то] хіба що ляпасом.

Наскільки можливо, намагайтеся здійснювати ту роботу, про яку я говорю. Це і є те духовне діяння, яким ви повинні займатися. Для того, хто не здійснює цього діяння, не буде користі навіть від аскетичних подвигів, тому що його радіостанція працює не на тій частоті, що радіостанція Божа. А коли так, то й все інше сходить нанівець: і поклони, і піст... Я не кажу, що всього цього робити не потрібно, але не слід думати, що, якщо ми виконуємо всі ці подвиги, в нас усе в порядку.

 

Люди створили собі інше "євангеліє"

  Геронде, у якому випадку людина може називатися справедливою?

  З мирської точки зору справедлива та людина, судження якої засноване на людській справедливості. Однак досконалою є людина, що справедлива не за [законами] людської справедливості, а за Божественною правдою. У цьому випадку її благословляє Бог. Ніколи не домішуючи до своїх дій свого "я" і власної вигоди, я, можна сказати, змушую Бога послати мені Божественну Благодать.

Будь-яка, навіть найдосконаліша людська правда завжди має в собі людські начала. І поки в людині духовній жива правда людська, Дух намагається вивергнути з неї цю правду — як чужорідне тіло, а людина б'ється, то перемагаючи, то зазнаючи поразки, і душевно знесилюється. Проте, набувши Божественної правди, людина очищується і приймає Божественне просвіщення.

Геронде, якщо я скажу людині, яка стверджує, що її несправедливо скривдили, про те, що існує Божественна справедливість, чи допоможуть їй ці слова?

— Ні, краще скажи їй так: "Поглянь на те що відбувається духовно, як заповідає Євангеліє". Адже якщо ти скажеш їй про те, що існує Божественна справедливість, то вона і справді повірить, що інші її скривдили, тоді як насправді, можливо, вона сама скривдила їх.

Ні, справді, у мене болить душа. Я знався з чоловіком, котрий регулярно ходив до храму, постив, виконував інші призначені християнинові дії й думав про себе, що живе духовно. Притім, що в нього було п'ять квартир, дві зарплати й жодної дитини, він не давав бідним ні драхми милостині. "Ну, добре, — сказав я йому, — адже в тебе стільки незаможних родичів. Чому ж ти не допоможеш їм? Що ти будеш робити з такою кількістю грошей? Роздай їх вдовам, сиротам..." І знаєте, що він мені на це відповів? "То що ж, — каже, — якщо моя сестра вдова, то виходить, я не повинен брати з неї грошей за квартиру?" Коли я це почув, мені кров ударила в голову! Ось вона — правда світу цього! "Коли діти, які не мають що їсти, не мої, а чужі, — думає така людина, — то я за них не відповідаю. Я нікого не кривджу. Та Боже мене збав, щоб я когось скривдив!" Такі люди знаходять спосіб заспокоювати свій помисел, однак вони не отримують справжнього заспокоєння. Керуючись людською логікою, мирською справедливістю, ці люди залишаються байдужими — у той час, як на їхніх очах діється щось серйозне [що потребує їхньої участі]. Як же вони відчують після цього щось духовне? Є люди, які можуть пожертвувати комусь цілий будинок, але водночас, коли хтось заборгує їм плату за квартиру, вони подають на нього в суд. Як ви це можете пояснити?

Геронде, це пояснюється правдою людською?

— Це навіть і не правда людська. У таких людей і людської правди — кіт наплакав. З одного боку, жертвують комусь сто тисяч драхм, а з іншого — через тисячу драхм торгуються з таксистом і тягнуть його в поліцію. Ну як ви це поясните?

Можливо, Геронде, у них не все в порядку з головою?

Ні, з головою у них якраз усе в порядку.

Можливо, Геронде, вони дають милостиню з гордині, щоб відчути від цього задоволення собою?

— Ага, ось у цьому вся справа! Вони жертвують багато з гордині й роблять це не во славу Божу, а для того, щоб прославитися самим. Такі люди можуть пожертвувати іншим навіть все, що в них є, однак любові вони не мають.

Сьогодні [серед людей] панує якийсь порочний дух. Навіть духовні люди прагнуть до юридичної справедливості й при цьому ще стверджують, що вірують у Бога. "Ти маєш право на те, я маю право на се..." О, якби серед людей не було цього "євангелія здорового глузду", жахливого "здорового глузду"! "Нехай мене не вважають за дурника", — кажуть такі люди. Ви знаєте, що християни доходять до того, що подають [один на одного] у суд? Вони не повинні були б звертатися до суду, навіть якби правда була на їхньому боці, — тим паче, якщо вони не мають рації! Ось тому деякі й зневірюються — з вини таких християн. Люди бачать, що хтось ані до церкви не ходить, ані чувань не здійснює, а, проте, не доходить до такого, як якийсь християнин, що відвідує храм, буває на цілонічних чуваннях, здійснює все, що призначено, і при цьому тягне в суд якогось бідняка за те, що той винен йому трохи грошей. І робить це тільки й тільки для того, щоб "відстояти свої права". Я запитав одного чоловіка, що збирався подати до суду на того, хто заборгував йому якусь суму: "Ти що, терпиш нужду? Чи в тебе більше дітей [ніж у твого боржника]? Або, можливо, твоя дружина наполягає на тому, щоб ти подавав до суду, і тому ти перебуваєш у скрутному становищі?" — "Ні, — відповідає, — я роблю це для того, щоб домогтися справедливості".

Що тут скажеш! Звичайно, відіграло свою роль і те виховання, котре деякі люди отримали в дитинстві в певних близькоцерковних колах. Ось уже багато років мені з пам'яті не виходить такий випадок. В Будинку дитини несли послух сестер милосердя дівчата з одного християнського сестринства, у якому давали обітницю не виходити заміж. Якось одне маля занедужало, і йому знадобилося зробити обстеження, пов'язане з радіаційним опроміненням. Лікар попросив сестер прийти йому допомогти, однак жодна із сестринства навіть не поворухнулася — побоялися радіації. Але почнемо з того, що раз вони дали обітницю не виходити заміж, то питання взагалі не вимагало обговорення. Якби вони збиралися заміж, то це ще нічого, страх був би якось виправданий. Але ж вони були людьми духовними, і тому їм потрібно було проявити жертовність навіть у тому випадку, якби вони збиралися створювати сім'ї. Було б [духовно] правильно, якби ці сестри посварилися, відстоюючи своє право пожертвувати собою. Але тоді справа скінчилася тим, що на допомогу лікареві поспішила інша медсестра — не із сестринства. Ця дівчина не тільки не жила життям духовним, але й збиралася заміж, однак їй стало шкода маля.

І найгірше, що таких людей не мучить совість за подібне, оскільки вони твердять: "Вся ця [самопожертва] не для нас. Ми живемо для духовних занять". У них може навіть виникнути і такий помисел: "Ну що ж: комусь до душі жертвувати собою, а мені от більше подобається спокійне безтурботне життя...". Іноді вони навіть можуть засуджувати того, хто приносить себе в жертву, і говорити, що він не досяг духовного стану. Але Христос перебуває там, де благородство і великодушність, там, де дух жертовності, непомітність і бажання залишатися в невідомості.

Геронде, якщо бачиш людину в скрутному становищі, то хіба не потрібно поспішати їй на допомогу незалежно від того, чи стомився ти сам, чи хворий?

— Так, звичайно! Але, знаєте, я помітив, що багато духовних людей зростили в собі мирське мудрування. Вони створили своє власне мирське "євангеліє" — "євангеліє", яке зшите за їхніми мірками. "Християнин, — кажуть такі люди, — повинен мати почуття власної гідності, йому не можна вдаряти лицем в багнюку, не можна здаватися дурником". Тобто такі люди до всього ставляться з мирською логікою і правдою. "Я маю на це право! — каже така людина — Я його не кривджу й не хочу, щоб він кривдив мене!" І при цьому вона заспокоюється тим, що має рацію. У такій людині видимі всі прояви правди мирської. Любочестя в неї нема, жертовності в неї нема — нічого в неї нема Вона створила своє власне "євангеліє" і не має з Богом ні найменшого споріднення. Ех, ну хіба може її після всього цього осінити Божественна Благодать?

Коли я служив в армії, один радист з військового аеродрому приходив до нас у частину за позивними, і ми з ним спілкувалися. У миру він одержав богословську освіту, а в частині навіть виголошував [перед товаришами по службі] проповіді. Однак усі називали його "Єзуїт", тому що він не тільки ні в чому не жертвував собою, але не хотів просто допомогти іншому навіть найменшим. Іноді я його просив: "Ти ж однаково йдеш на аеродром, будь ласка, захопи ось ці позивні для такого-то радиста". Але він нізащо не погоджувався. "Ні, — казав, — я ходив за своїми позивними, а він хай іде за своїми". Він заспокоював свій помисел тим, що не чинить щодо іншого несправедливо. Але ж Христос говорить, що треба йти з кимось дві милі, якщо тебе не просто просять, але й змушують до того, щоб пройти одну. Він не каже: "Якщо хтось просто попросить у тебе сорочку, то віддай йому й верхній одяг", але заповідає:

"Хто захоче судитися з тобою й взяти в тебе сорочку, то віддай йому й верхній одяг". Христос дає нам таку заповідь, а людина, котра вважає себе духовною, каже: "Я ходив за своїми, а він хай іде за своїми"? Тобто вона однаково що каже: "Знайшли дурника! Мене просять про одну версту, а я що, повинен йти цілих дві?" Ну то як після цього Благодать Божа наблизиться до такої людини? А от якщо хтось [дійсно] застосовує до себе цю євангельську заповідь і водночас як його змушують пройти одну милю, йде більше, то потім починає працювати Христос. І той, хто змушував цю людину йти [разом з ним], духовно змінюється й з подивом чухає потилицю: "Ну, — каже, — й діла! Я його запріг тільки на одну версту, а він, дивися, в яку далечінь понісся! Ось це доброта!"

Якби у Христа була та мирська логіка, яка властива сьогодні багатьом "духовним" людям, то Він не залишив би Свого Небесного Престолу, щоб зійти на землю, постраждати й перетерпіти розп'яття від нас — окаянних людей. Однак у цьому — по-людському — "неуспіху" Христа була прихована таємниця спасіння всіх людей. Бо чого тільки Він не зазнав заради нашого спасіння! Він применшив Себе настільки, що люди били Його й говорили: "Проречи, хто вдарив Тебе?" Тобто євреї знайшли собі забаву, знущаючись із Христа! Знаєш, як мені було гірко, коли, будучи маленьким, я бачив, як інші хлопці грають у чижа? І євреї затіяли ту ж гру... з Христом! "Пророкуй, хто той, що вдарив Тебе?". О, як це страшно! А ми прагнемо до християнства без розп'яття, до "християнства миттєвого воскресіння". Ми переробляємо християнство, чернецтво так, як нам хочеться. Ми не бажаємо ні в чому себе обмежувати.

Однак, для того, щоб пережити надзвичайне, ми повинні жити надзвичайно.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2