foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД НЕБА

«Божественній допомозі не можуть зашкодити ні люди, ні біси. Ні для Бога, ні для святої людини нема нічого важкого. Перешкодою є лише наше людське маловір'я. Своїм маловір'ям ми перешкоджаємо великим божественним силам наблизитися до нас»

 

ГЛАВА ПЕРША

Про те, що Бог промишляє про людину

«Шукайте насамперед Царства Божого»

Геронде, авва Макарій говорить, що Бог подасть нам небесні блага, і ми віруємо в це. Чи повинні ми вірити й у те, що Він подасть нам і блага земні, які не є настільки суттєвими?

— Які земні блага?

  Те, у чому ми маємо потребу.

  Ось це ти правильно сказала. Бог любить Своє творіння, Свій образ і піклується про те, що йому необхідне.

  У це потрібно вірити й не тривожитися?

  Якщо людина в це не вірить і сама б'ється над тим, щоб ці блага здобувати, то вона буде страждати. Але людина, яка живе духовно, не втрачає витримки навіть у тому випадку, якщо Бог не дасть їй земного й матеріального. Якщо ми шукаємо найперше Царства Божого, якщо пошук цього Царства є нашою єдиною турботою, то дасться нам і все інше. Хіба Бог покине Своє творіння напризволяще? Якщо ізраїльтяни залишали на наступний день манну, яку давав їм Бог у пустелі, то вона починала гнити. Бог влаштовував так для того, щоб вони покладалися на божественний промисел.

Навіть слів «шукайте насамперед Царства Божого» ми ще не зрозуміли. Або ми віруємо [і довіряємо Богові] або не віруємо [і тому самі повинні піклуватися про необхідне]. Коли я поїхав жити на Синай, у мене зі собою нічого не було. Але я зовсім не думав про те, що буде зі мною в пустелі серед незнайомих людей, що я буду їсти і як жити. Келія святої Єпістімії, де я мав поселитися, була вже давно закинута, залишена людьми. Я нічого не просив у монастиря, не бажаючи його обтяжувати. Якось мені принесли з монастиря хліб, і я повернув його назад. Навіщо мені було турбуватися, якщо Христос сказав: «Шукайте насамперед Царства Божого». Води й тої було дуже мало. Рукоділля я ніякого не знав. Ось і запитай тепер, як я жив і як заробляв на хліб. Єдиним інструментом, який я мав, були ножиці. Я роз'єднав їх на дві половинки, заточив до каменя, взяв дощинку й почав вирізати іконки. Працював і творив Ісусову молитву. Я швидко навчився різьбити, вирізав увесь час той самий малюнок і п'ятиденну роботу закінчував об одинадцятій годині. Не тільки не терпів нестатків, але ще й бедуїнчикам допомагав. У якийсь період я займався цим багато годин на день, а потім дійшов до такого стану, що не хотів займатися рукоділлям, але водночас бачив і те, які нестатки терпіли бедуїнчики. Для них було великим благословенням отримати в подарунок шапочку й пару сандалів. І в мене з'явився помисел: «Я прийшов сюди, щоб допомагати бедуїнам чи ж для того, щоб молитися за весь світ?» Тому я вирішив скоротити рукоділля, щоб менше відволікатися й більше молитися. Думаєш, я чекав, що мені хтось буде допомагати? Звідки? Бедуїнам самим нічого було їсти. Монастир був далеко, а з іншого боку починалися незаселені місця. Але ось у той самий день, коли я обмежив роботу для того, щоб більше часу віддавати молитві, до мене прийшов один чоловік. Я тоді був біля келії, він побачив мене й сказав: «Ось, візьми ці сто золотих. Будеш і бедуїнчикам допомагати, і розпорядку своєму будеш слідувати, і молитися». Я не стримався, на чверть години залишив його самого й пішов у келію. Промисел і любов Божа привели мене до такого стану, що я не міг стримати сліз. Бачиш, як влаштовує все Бог, коли в людині є добре налаштування? Тому що скільки б міг дати цим нещасним я? Я давав одному, відразу приходив другий: «Мені отець не дав!» — потім третій: «Мені отець не дав!..»

  Геронде, а чому ми, багато разів відчувши всесилля Боже, не бачимо Його промислу про нас?

  Це диявольська пастка. Диявол кидає попіл в очі людині для того, щоб вона не бачила промислу Божого. Бо якщо людина побачить промисел Божий, то її гранітне серце зм'якне, стане чуйним і вихлюпне славослів'я. А це дияволу не на руку.

 

Людина часто намагається влаштувати все без Бога

Якась людина почала займатися розведенням риб і постійно говорила: «Слава Тобі, Боже!» — тому що постійно бачила божественний промисел. Вона розповідала мені, що в рибки з моменту її запліднення, коли вона ще малюсінька, як головка шпильки, є мішечок з рідиною, якою вона харчується доти, поки не виросте й не стане здатною самостійно поїдати водяні мікроорганізми. Тобто рибка дістає від Бога «сухий пайок»! Якщо ж Бог турбується навіть про рибок, то наскільки більше Він турбується про людину! Але часто людина все влаштовує й вирішує без Бога. «У мене, — каже, — буде двоє дітей [і вистачить]». З Богом вона не рахується. Тому й відбувається стільки нещасних випадків і гине стільки дітей. У більшості сімей народжується двоє дітей. Але одну дитину збиває машина, друга занедужує й помирає, і батьки залишаються бездітними.

Коли батькам, співтворцям Бога, важко забезпечити своїх дітей, незважаючи на докладені зусилля, їм треба, здійнявши руки до неба, смиренно просити допомоги у Великого Творця. Тоді радіють і Бог, Який допомагає, і та людина, яка приймає Його допомогу. Коли я був у монастирі Стоміон, то познайомився з одним багатодітним батьком. Він був польовим сторожем в якомусь селі Епіру, а сім'я його жила в Коніці — пішки йти чотири з половиною години. Він мав дев'ятеро дітей. Дорога у те село проходила через монастир. Ідучи на службу й повертаючись додому, сторож заходив в обитель. Заходячи по дорозі назад, він просив у мене дозволу самому запалити лампади. Незважаючи на те, що, запалюючи їх, він проливав олію на підлогу, я дозволяв йому це, я волів потім витерти підлогу, але не засмучувати його. Щоразу, виходячи з монастиря й відійшовши метрів на триста, він робив зі своєї рушниці один постріл. Не знаходячи цьому пояснення, я вирішив наступного разу поспостерігати, за ним з того моменту, як він увійде в храм, і доти, поки не вийде на Коніцьку дорогу. Так я дізнався, що спершу він запалював лампади в храмі, потім виходив у нартекс і запалював лампаду перед іконою Божої Матері над входом. Потім він брав на палець олії з лампади, вставав навколішки, протягував руки до ікони й говорив: «Матір Божа, у мене дев'ятеро дітей. Дай їм трохи м'ясця!» Сказавши це, він мазав олією, яка було в нього на пальці, приціл на рушничному стволі й йшов геть. У трьохстах метрах від монастиря, біля одної шовковиці, на нього чекала дика кізка. Як я вже сказав, він робив постріл, убивав її, відносив у печеру, яка знаходилася неподалік, там білував і ніс своїм дітям м'ясо. Це відбувалося щоразу, коли він повертався додому. Я був захоплений вірою польового сторожа й промислом Божої Матері. Через двадцять п'ять років він приїхав на Святу Гору й розшукав мене. Під час розмови я мимоволі запитав його: «Як твої діти? Де вони?» У відповідь він, спершу вказав рукою на північ і сказав: «Одні в Німеччині», а потім, простягши руку до півдня, додав: «А інші в Австралії. Слава Богу, здорові». Ця людина берегла в чистоті від безбожних ідеологій і свою віру, і себе самого, тому Бог не залишив його.

 

Благословення чудесного божественного промислу

Іноді, Геронде, у мене виникає якесь бажання, і Бог його виконує без мого прохання до Нього. Як це відбувається?

— Бог піклується про нас. Він бачить наші потреби, наші бажання й, коли щось служить нам на благо, Він подає нам це. Якщо людині в чомусь необхідна допомога, то Христос і Пресвята Богородиця допомагають їй. Коли старця Філарета запитували: «Чим тобі допомогти, Геронде? У чому ти маєш потребу?» — він відповідав: «Те, у чому я маю потребу, мені пошле Матір Божа». Так і відбувалося. Коли ми довіряємо себе Господу, Він, наш Добрий Бог, стежить за нами й піклується про нас. Як добрий Управитель Він дає кожному з нас те, що потрібно. Він входить навіть в деталі наших матеріальних потреб. І для того, щоб ми усвідомили Його турботу, Його промисел, Він дає нам рівно стільки, скільки нам потрібно. Не чекай, проте, того, щоб спочатку Бог дав тобі що-небудь, ні, колись сам віддай Богові всього себе. Тому що якщо ти постійно просиш щось у Бога, а сам з довірою не віддаєш себе Йому, то з цього видно, що в тебе є свій власний будинок, і ти далекий від вічних небесних обителей. Ті люди, які все віддають Богові й самі цілком віддаються Йому, вкриті великими Божим куполом і захищені Його божественним промислом. Довіра до Бога є нескінченною таємничою молитвою, яка у необхідний момент безшумно приваблює Божественні сили туди, де в них є потреба. І тоді Його любочесні діти нескінченно, з великою вдячністю славословлять Його.

Коли отець Тихон поселився в келії Чесного Хреста, у ній не було храму, у якому він мав потребу. Навіть грошей на будівництво в нього не було — нічого, крім великої віри в Бога. Якось раз, помолившись, він відправився в Карієс з вірою в те, що Бог допоможе йому з грішми, необхідними для будівництва церкви. На шляху до Карієсу його здалеку покликав настоятель Ільїнського Скиту. Коли отець Тихон наблизився до нього, той сказав: «Один добрий християнин з Америки надіслав ці долари, щоб я дав їх якомусь подвижникові, у якого нема храму. У тебе саме храму і нема, візьми ж ці гроші й збудуй». Отець Тихон розплакався від розчулення й вдячності до Бога, Сердцезнавця, Який потурбувався про храм ще до того, як отець Тихон Його про це просив — так що, коли він помолився за це, гроші були вже готові.

Якщо людина довіряється Богові, то Бог не залишає її. І дійсно: якщо завтра о десятій годині тобі щось знадобиться, то (якщо ця потреба не перевищує межі розумного й річ дійсно необхідна) за чверть десята або о пів на десяту Бог буде мати її готовою для того, щоб дати тобі. Наприклад, завтра о дев'ятій тобі потрібне горнятко. За п'ять хвилин до дев'ятої воно вже буде в тебе. Тобі потрібні п'ятсот драхм У час, коли вони потрібні, з'являються рівно п'ятсот драхм, причому не п'ятсот десять і не чотириста дев'яносто. Я помітив, що якщо мені, приміром, потрібно щось завтра, то Бог подбав про це вже сьогодні. Тобто ще до того, як мені подумати про це, подумав про це Бог. Він подбав про необхідне заздалегідь і дає його в той час, коли це потрібно. Я зрозумів це, бачачи, скільки часу потрібно для того, щоб якась річ прийшла до мене звідкись точно в той самий час, коли вона мені потрібна. Отже, Бог піклується про це заздалегідь.

Коли ми від любочестя радуємо Бога своїм життям, то Він подає независні благословення Своїм любочесним дітям у той час, коли вони їм потрібні. Потім все життя проходить у благословеннях божественного промислу. Я можу годинами наводити вам приклади чудесного Божого промислу.

Коли я був на війні, брав участь у бойових операціях, мав Євангеліє, і я його комусь віддав. Потім я говорив: «Ех, якби в мене було Євангеліє, то як би воно мені допомагало!» На Різдво в нашу частину, що перебувала тоді в горах, надіслали двісті посилок з Месолонги. Із двохсот посилок Євангеліє було тільки в тій, що дісталася мені! Це було Євангеліє старого видання, з картою Палестини. У посилці була й записка: «Якщо тобі потрібні й інші книги, то напиши, і ми тобі їх надішлемо».

Іншого разу, коли я вже був у монастирі Стоміон, мені знадобилася лампада для храму. Одного ранку, на зорі, я зійшов у Коніцу. Проходячи повз якийсь будинок, почув, як дівчина говорить своєму батькові: «Тату, чернець іде!» Той вийшов мені назустріч і сказав: «Отче, я дав обітницю пожертвувати Матері Божій лампаду. Візьми ці гроші й купи її сам». І він дав мені п'ятсот драхм — рівно стільки, скільки коштувала лампада у 1958 році.

Та й зараз, коли в мене виникає якась потреба, Бог відразу ж покриває її. Наприклад, якщо я хочу напиляти дров і не можу, то дрова за дві секунди приходять самі. Перед тим, як приїхати до вас, я отримав посилку, у ній було п'ятдесят тисяч драхм — рівно стільки, скільки мені було потрібно. Ще приклад: дав я комусь у благословення ікону «Достойно є». На другий день мені приносять «Іверську»! А цього літа, поки не пройшов дощ, у мене зовсім не було води. Зараз покрапало трохи, і за день я набираю [від сили] півтори банки води. У цистерні залишилася вода з минулого року, але вона протухла. Як же влаштовує все Бог! У мене є бочка з водою. Щодня приходить стільки народу — п'ють, вмиваються, вони ж впрівають, а рівень води опускається тільки на чотири-п'ять пальців! Одна бочка на сто п'ятдесят-двісті осіб — і не порожніє! При цьому одні часом занадто відкривають кран, інші забувають його закрити, і вода витікає, але при цьому не закінчується!

 

Ввірення себе божественному промислу

Людина, яка стежить за Божими благодіяннями, вчиться ставити себе в залежність від божественного промислу. І потім вона вже відчуває себе, як дитина в колисці, яка, як тільки залишить її матір, починає плакати і не замовкає, поки мама знову не прибіжить до неї. Велике діло — довірити себе Богові! Коли я тільки прийшов у монастир Стоміон, я не мав де жити. Вся обитель була завалена будівельним сміттям. Біля огорожі я знайшов якийсь кут, трохи прикрив його зверху і ночі проводив там сидячи, тому що лежачи я б там не помістився. Одного разу до мене прийшов один знайомий ієромонах і запитав: «Слухай, та як же ти тут живеш?» — «А що, — запитав я його у відповідь, — люди мирські мали більше за нас? Коли Канаріс попросив позики, йому сказали: "У тебе нема Батьківщини", на те він відповів: "Батьківщину ми відвоюємо". Якщо така віра була в людини мирської, то чи нам не мати довіри до Бога? Якщо Матір Божа привела мене сюди, то невже, коли прийде час, Вона не подбає про Свою обитель?» Й, дійсно, помалу як усе чудово влаштувала Пресвята Богородиця! Пам'ятаю, коли майстри заливали бетоном перекриття стелі в згорілих келіях, закінчувався цемент. Залишалося забетонувати ще третину перекриття. Підходять до мені майстри й кажуть: «Цемент закінчується. Треба класти в бетон більше піску й менше цементу для того, щоб забетонувати все». — «Ні, — відповів я їм, — не розбавляйте, продовжуйте, як почали». Привезти ще цементу було неможливо, тому що всі мули були на полі. Майстрам треба було дві години йти до Коніци, потім ще дві години до поля, шукати там на пасовищі мулів. Скільки б вони згаяли часу... А потім у людей були й свої власні справи, прийти в інший день вони б не змогли. Дивлюся: залили дві третини перекриття. Я зайшов у церківку й сказав: «Володарко моя, що ж тепер?! Прошу Тебе, допоможи нам!» Потім вийшов я з храму...

  І що потім, Геронде?

  І перекриття закінчили, і цемент зайвий залишився!

  А майстри це зрозуміли?

  Як не зрозуміли! Яка ж велика іноді допомога Бога й Пресвятої Богородиці!

 

Бог використає все во благо

  Геронде, іноді ми починаємо якусь справу, і з'являється безліч перешкод. Як зрозуміти, чи від Бога вони?

  Розглянемо, чи нема в цьому нашої провини. Якщо ми не винні, то перешкода від Бога й служить для нашого блага. Тому не потрібно хвилюватися, що справа не зроблена або затягується із завершенням. Якось, кваплячись у терміновій справі, я йшов з монастиря Стоміон до Коніци. На якійсь складній ділянці дороги (я називав це місце Голгофою) я зустрів одного монастирського знайомого, дядечка Анастасія, з трьома навантаженими мулами. На крутому підйомі в'ючні сідла з'їхали набік, і одна тварина була на самому краю прірви - от-от зірветься вниз. «Бог тебе послав, отче!» — зрадів дядечко Анастасій. Я допоміг йому перев'ючити мулів, потім ми вивели їх на дорогу. Там я залишив його й продовжив свій путь. Пройшов уже чималий відрізок шляху, як стежка вперлася у завал. Тільки що зійшов великий, триста метрів довжиною, зсув, який зім'яв стежку. Дерева, каміння — все віднесло вниз, у річку. Якби я не затримався з мулами, то опинився б у цьому місці саме під час зсуву. «Дядечку Анастасію, — сказав я, - ти мене врятував, Бог тебе послав».

Христос з висоти бачить, як діє кожен з нас, знає, коли і як Сам Він буде діяти для нашого блага. Він знає, як і куди нас повести, аби тільки ми попросили в Нього допомоги, відкривали перед Ним свої бажання й давали Йому все влаштовувати Самому. Коли я був в афонському Філофіївському монастирі, то хотів піти в пустелю. Я думав поселитися на якомусь пустельному острові і вже домовився із човнярем, щоб він приплив і забрав мене, але, зрештою, він не з'явився. Так влаштував Бог, тому що я був ще недосвідчений і на пустельному острові дуже б пошкодився, я став би там жертвою бісів. Тоді, зазнавши невдачі з островом, я запалав бажанням піти на Катунаки. Мені була до душі Катунакська пустеля, я молився за те, щоб опинитися там і готувався до цього. Я хотів поселитися й подвизатися поруч зі старцем Петром — мужем високого духовного життя. Однак сталася подія, яка змусила мене поїхати не на Катунаки, а в Коніцу. Одного разу ввечері після повечір'я, я усамітнився у свою келію й допізна молився. Близько одинадцятої години приліг відпочити. О пів на другу ночі мене розбудив стукіт у монастирське било, що скликав братію в храм на нічні чування. Я спробував підвестися, але не зміг. Невидима сила скувала мене, і я не мав сили поворухнутися. Я зрозумів, що відбувається щось особливе. До полудня я залишався прикутим до ліжка. Я міг молитися, думати, але зовсім не міг поворухнутися. Перебуваючи в такому стані, я, як по телевізору, побачив з одного боку Катунаки, а з іншого боку — монастир Стоміон у Коніці. Із сильним бажанням я спрямував очі в бік Катунак, і тоді якийсь голос ясно сказав мені: «Ти підеш не на Катунаки, а в монастир Стоміон». Це був голос Пресвятої Богородиці. «Матір Божа, — сказав я, — я просив у Тебе пустелі, а Ти посилаєш мене у світ?» І я знову почув той самий голос, що суворо говорив мені: «Підеш і зустрінеш таку-то людину. Вона дуже допоможе тобі». Я відразу ж звільнився від цих невидимих пут, і серце моє сповнилося Божественної Благодаті. Потім я пішов і розповів про те, що трапилося, духівникові. «Це воля Божа, — сказав мені духівник. — Однак — не говори нікому про це. Скажи, що за станом здоров'я (а в мене тоді були кровотечі) тобі потрібно залишити Афон, і їдь геть».

Я хотів одне, але в Бога був Свій план. Я думав тоді, що воля Божа була в тому, щоб я відродив обитель у Коніці. Так я виконував й обітницю, дану мною Божій Матері, коли був на війні. «Мати Божа, — попросив я її тоді, — допоможи мені стати ченцем, а я три роки працюватиму й упорядкую Твою згорілу обитель». Але, як стало зрозуміло згодом, головною причиною того, що Пресвята Богородиця послала мене туди, була необхідність допомогти вісімдесятьом сім'ям, які спокусилися в протестантство, повернутися в Православ'я.

Бог часто допускає чомусь відбутися заради користі багатьох людей. Він ніколи не робить одне тільки добро, але по три-чотири добра разом. І злу Він ніколи не допускає статися, якщо з нього не відбудеться багато добра. Усе, і помилки, і небезпеки, Він використовує на нашу користь. Добро й зло між собою перемішані. Добре б було, якби вони були порізно, але втручаються особисті людські інтереси й переплутують їх між собою. Однак Бог має користь навіть із цієї плутанини. Тому мусимо вірити, що Бог допускає відбутися тільки тому, з чого може вийти добро, тому що Він любить Своє творіння. Наприклад, Він може допустити якусь малу спокусу для того, щоб уберегти нас від спокуси більшої. Якось один мирянин був на престольному святі в якомусь святогорському монастирі. Там він випив і захмелів. По дорозі назад з монастиря він упав на дорозі. Пішов сніг, його замело, але від винного духу в заметі над ним утворився отвір. Ішов повз те місце якийсь перехожий. Побачивши отвір у снігу, він з подивом вимовив: «Це що ж тут таке? Чи не джерело?» і вдарив по отворі ціпком. «Ох!» — закричав п'яний. Так Бог не дав йому загинути.

 

Божі благодіяння пробивають пролом у серці

Геронде, чого хоче від нас Бог?

Бог хоче нашого волевиявлення, нашого благого налаштування, що проявляється, хай навіть і небагато, але любочесним подвигом. Також Він хоче, щоб ми усвідомлювали свою гріховність. Все інше дає Він. У духовному житті не потрібні біцепси. Будемо смиренно подвизатися, просити милості Божої і за все Йому дякувати. Над людиною, яка без усякого власного плану віддає себе в руки Божі, здійснюється план Бога. Наскільки ж людина вчепилася за своє «я», настільки вона залишається позаду. Вона не процвітає духовно, тому що перешкоджає Божій милості. Для того щоб процвітати, потрібна велика довіра до Бога.

Щомиті Бог любов'ю Своєю ласкає серця всіх людей, але ми не відчуваємо цього, тому що наші серця покрив накип. Очистивши своє серце, людина зворушується, тане, божеволіє, бачачи благодіяння й доброту Бога, Який одинаково любить всіх людей. За тих, хто мучиться, такій людині боляче, за тих, хто веде духовне життя, вона відчуває радість. Якщо любочесна душа думатиме про самі лише благодіяння Божі, то вони можуть здіймати її вгору, а що говорити, якщо вона думатиме про безліч своїх гріхів і про велику внутрішню благість Божу! Якщо душевні очі людини очистилися, то вона, бачачи Божу турботу [про себе й інших], відчуває й переживає весь божественний промисел своїм чуйним серцем, яке розкрилося, вона тане від вдячності, вона стає безумною у доброму значенні цього слова. Тому що Божі дари, коли людина відчуває їх, пробивають пролом у серці, розривають його. І потім, коли, голублячи любочесне серце, Божа рука доторкається до цього пролому, людина внутрішньо вивищується, а її подяка Богові стає більшою. Ті, хто подвизається, відчуваючи як власну гріховність, так і благодіяння Божі, і довіряє себе Його великому благоутробію, зводять свої душі в рай з більшою надійністю й меншою тілесною працею.

 

Вдячність Богові за мале й велике

«Я вірю, що Бог допоможе мені», — говорять деякі люди, але при цьому намагаються нагромадити грошей для того, щоб не мати жодних нестатків. Такі люди насміхаються над Богом, тому що довіряють себе не Йому, а грошам. Якщо вони не перестануть любити гроші й покладати на них свою надію, то вони не зможуть покласти свою надію на Бога. Я не кажу, що людям не потрібно мати якихось заощаджень на випадок потреби, ні. Але не слід покладати свою надію на гроші, не потрібно віддавати грошам своє серце, тому що, роблячи так, люди забувають Бога. Людина, яка, не довіряючи Богові, будує власні плани, а потім говорить, що так хоче Бог, «благословляє» свою справу по-диявольськи й постійно мучиться. Ми не усвідомили того, наскільки сильним і добрим є Бог. Ми не даємо Йому бути хазяїном, не даємо Йому управляти нами й тому страждаємо.

На Синаї, у келії святої Єпістимії, де я мешкав, води було зовсім мало. В одній печері, приблизно за двадцять метрів від келії, з ущелини в скелі по краплі сочилася вода. Я зробив маленький водозабірник і назбирував по три літри води за добу. Приходячи за водою, я підставляв залізну банку й, поки вона наповнювалася, читав акафіст Пресвятій Богородиці. Я трішки змочував голову, тільки чоло, це допомагало мені, так порадив один лікар, набирав трохи води для пиття, в окрему баночку набирав трішки водички для мишок і пташок, що живуть при моїй келії. Для прання й інших потреб я використовував цю ж саму воду з печери. Яку ж радість, якої вдячності відчував я за ту невелику кількість води, що мав! Я славословив Бога за те, що в мене була вода.

Потім, коли я приїхав на Святу Гору й ненадовго поселився в Іверському скиту, там, оскільки сторона була сонячна, нестачі у воді не було. Там була одна цистерна, вода з якої переливалася через край. Ех! Я мив і голову, і ноги, але... старе забулося. На Синаї на мої очі, від вдячності за малу кількість води, наверталися сльози, а тут, у скиті, через достаток води я впав у безпам'ятство. Тому я пішов із цієї келії й поселився подалі, метрах у вісімдесяти, де була маленька цистерна. Як же розгублюється, як забувається людина від достатку!..

Ми повинні повністю, безумовно, довірити себе божественному промислу, Божій волі, і Бог турбуватиметься про нас. Один чернець пішов якось увечері на вершину гори, щоб відправити там вечірню. По дорозі він знайшов білий гриб і подякував Богові за цю рідкісну знахідку. Вертаючись назад, він хотів зрізати цей гриб і приготувати його собі на вечерю. «Якщо миряни почнуть запитувати мене, чи їм я м'ясо, — міркував у своєму помислі чернець, — то я можу сказати, що їм щоосені!» Повертаючись у келію, чернець побачив, що, поки він читав вечірню, на гриб наступила якась тварина, і цілою залишилася тільки половина. «Мабуть, — сказав чернець, — стільки мені треба з'їсти». Він зібрав те, що залишилося, і подякував Богові за Його промисел, за половинку гриба. Трохи нижче він знайшов ще півгриба, нагнувся, щоб зрізати й заповнити нестачу для вечері, але побачив, що гриб порохнявий (можливо, він був отруйним). Чернець залишив його й знову подякував Богові за те, що Він уберіг його від отруєння. Повернувшись у келію, чернець повечеряв половиною гриба. Наступного дня, коли він вийшов з будинку, його очам відкрилося чудесне видовище. Усюди навколо келії виросли прекрасні гриби, і, побачивши їх, чернець знову подякував Богові. Бачите, він дякував Богові за цілий гриб і за половинку, за гарний і за поганий, за один і за багато. Він був вдячний за все.

Добрий Бог подає нам щедрі благословення, і Його дії спрямовані нам на користь. Всі наявні в нас блага — це Божі дари. Він усе поставив на службу своєму творінню — людині, Він зробив так, щоб усі: і тварини, і птахи, і малі, і великі, навіть рослини — жертвували собою заради нього. І Сам Бог приніс себе в жертву для того, щоб звільнити людину. Не будемо ж байдужі до всього цього, не будемо ранити Його своєю великою невдячністю й нечутливістю, але будемо дякувати й славословити Його.

 

ГЛАВА ДРУГА

Про віру в Бога й довіру до Нього

Потрібно любочесно увірувати в Бога

Геронде, я засмучуюся через помисли невір'я, що нападають на мене.

— Те, що ти засмучуєшся й не приймаєш їх, значить, що ці помисли від лукавого. Іноді Бог допускає нам мати помисли сумніву або невір'я, щоб побачити наше налаштування й любочестя. Але наш Бог — це не байка, подібна до байок про Зевса, Аполона й подібних до них «богів». Наша «віра» — істинна й жива. У нас є «хмара святих», як пише апостол Павло. Ці люди пізнали Христа, мали особистий досвід спілкування з Ним і заради Нього пожертвували собою. І в нашу епоху є люди, які присвятили себе Богові й переживають небесні відчуття. Вони тримають зв'язок з ангелами, святими, навіть із Христом і Матір'ю Божою. Я розповім тобі дещо й про себе, щоб тобі допомогти. Ось бачиш, я теж «здаю кров», розповідаю про деякі події для того, щоб допомогти іншим. Бачачи, як зібране людиною знання витісняє з неї віру, я, бажаючи її зміцнити, розповідаю деякі події з царини віри.

Коли я був дитиною, ми жили в Коніці. Читаючи багато описів житія святих, я давав читати їх й іншим дітям або ж збирав хлопців, і ми читали разом. Я захоплювався великим подвижництвом святих, постом, який вони тримали, і намагався їх наслідувати. Від посту моя шия стала тоненькою, як стеблинка від вишеньки. Хлопці дражнили мене: «У тебе голова впаде!» Що я тоді пережив!.. Ну, це добре. Крім того, мій старший брат, бачачи, що від постів я хворію, і побоюючись, що я не закінчу школу, забирав у мене брошурки з житіями, які я читав. Потім я ховав їх у лісі, у каплиці святої Варвари, потайки приходив туди й читав. Якось один наш сусід, на ім'я Костас, сказав моєму братові: «Я вправлю йому мізки, зроблю так, що він викине книжки, які читає, і пости з молитвами залишить теж». Що ж, розшукав він мене, а я мав тоді близько п'ятнадцяти років, і почав розповідати мені теорію Дарвіна. Він говорив, говорив, поки не заморочив мені голову. Як був із замороченою головою, я відразу направився в ліс, у каплицю святої Варвари. Увійшовши всередину, я став просити Христа: «Христе мій, якщо Ти є, явися мені!» Я довго повторював це й без зупинки робив поклони. Було літо. Піт тік з мене струмком, я весь змокрів, вкрай знесилився. Але я нічого не побачив і не почув. Що ж, виходить навіть Бог не допоміг мені хоч би якимось малим знаменням, хоч би стукотом яким, якою-небудь тінню — бо я, зрештою, був дитиною. Розглядаючи те, що відбувалося по-людському або за допомогою логіки, хто-небудь міг би вигукнути: «Боже мій, та шкода ж його, нещасного! З одинадцяти років він піднімався на скелі, він так подвизався, а зараз переживає кризу. Йому заморочили голову дурнуватими теоріями, вдома йому перешкоджав брат, він утік у ліс, щоб попросити в Тебе допомоги!..»

Але жодної відповіді: нічого, нічого, нічого!!! Знесилившись від багатьох поклонів, я присів. «Ну добре, подумав я тоді, — а що відповів мені Костас, коли я запитав його, якої думки про Христа дотримується він?»

   «Це була найдобріша, найсправедливіша Людина, — відповів він мені. — Своїм вченням про справедливість Він зачепив інтереси фарисеїв, і від заздрості вони розіпнули Його». І тоді я вирішив: «Коли Христос був такою доброю й справедливою Людиною, коли іншого подібного до Нього ніколи не було, коли злі люди від заздрості й злоби умертвили Його, то заради цієї Людини варто зробити більше, ніж зробив я. Заради Нього варто навіть померти». Тільки я так вирішив, як явився Христос. Він явився серед великого світла, капличка засяяла, і сказав мені: «Я є воскресіння й Життя. Хто вірує в Мене, навіть якщо помре, житиме». В одній руці Він тримав розкрите Євангеліє, у якому я прочитав ті ж самі слова. Зі мною відбулася така внутрішня зміна, що я без зупинки повторював: «Ану ж бо, Костасе, прийди-но сюди зараз, давай тепер поговоримо, є Бог чи Його нема!» Бачиш, Христос, для того щоб явитися мені, чекав мого власного любочесного рішення. Якщо ж Він хоче любочесного рішення від дитини, то наскільки більше Він хоче його від дорослого?

  Дехто, Геронде, бере під сумнів весь божественний промисел.

  Та як же можна прийняти всю цю історію з Христом за казку? А хіба те, що написали про Христа пророки, які жили за сімсот років до Нього й говорили про Нього з такими подробицями, не змушує цих людей задуматися? У Старому Завіті з точністю говориться навіть про те, на яку суму буде зраджений Христос, і про те, що євреї не покладуть ці гроші в скарбницю храму, оскільки вони будуть ціною крові, а куплять на них ділянку землі для поховання мандрівників . Здійснилося те, що пророкував Захарія й інші пророки. Все настільки ясно! Подробиці до таких дрібниць! У Святому Письмі говориться навіть про те, що зроблять із ризами Христовими . І все це було сказано за багато років до Його Різдва. То як же [після всього цього] я прийму помисел невір'я? А потім ми бачимо апостола Павла. Він був гонителем християн й у Дамаск направлявся з цією метою. На шляху його явився Господь і сказав: «Савле, Савле, за що ти мене переслідуєш?.» — «Хто Ти, Господи?» — запитав Савл. «Я Христос, Якого ти переслідуєш», - відповів йому Господь. Потім Христос сповіщає Ананію, і той охрещує колишнього гонителя! А скільки горя сьорбнув після цього апостол Павло, який великий подвиг здійснив він, проповідуючи серед різних народів! Потім були мученики. Одинадцять мільйонів мучеників! Що, у них в усіх було не все гаразд з головою? Як же можна забувати все це? Чи може не увірувати людина, яка хоча трохи прочитала Євангеліє? Якби в Євангелії були ще якісь подробиці, то це суттєво допомогло б увірувати всім людям. Але Бог навмисно не допустив цього, щоб люди просіялися, щоб стало зрозуміло, хто любить Його, хто жертвує заради Нього собою, не очікуючи чудес або чогось подібного. Я думаю, що які б богохульства не почула людина любочесна, вони не торкаються її, не впливають на неї.

Треба увірувати в Бога любочесно, а не вимагати для цього дива. Знаєш, як я засмучуюся, коли приходять дорослі люди й кажуть мені, що хочуть побачити якесь диво, щоб увірувати? Якби вони були дітьми, то мали б якесь виправдання через свій вік. Але говорити «для того, щоб увірувати, треба щось побачити», самому не зробивши заради Христа нічого, — це ж так несерйозно! Та хоча б і побачили вони диво, чи піде воно їм на користь? Вони пояснять це чаклунством або ще чимось подібним.

 

«Додай нам віри»

Геронде, чому деякі святі, давні й нові, знали, коли прийде їх остання година або коли відбудеться якась подія?

—Їх відрізняли велике любочестя, велика простота, смиренність і віра. Вони не вмішували у своє життя логіку, яка розхитує віру. Велике діло — віра! Бачите, і апостол Петро вірою йшов по хвилях, але, як тільки втрутилася логіка, почав тонути. Чи розповідав я вам про отця Харалампія, який не так давно жив у Кутлумушському монастирі? Він був дуже простим, працьовитим і духовним ченцем. Коли він зістарівся, його прикував до ліжка тяжкий грип. Лікар велів братії монастиря не відходити від нього, тому що жити йому залишалося зовсім небагато. Отець Харалампій, почувши це, відповів з-під ковдри: «Що ти там таке верзеш? Та я, поки не прийде Великдень, і не скажу «Христос Воскрес», не помру». І правда, пройшло майже два місяці, настав Великдень, він сказав «Христос Воскрес», причастився й мирно почив. Цей простий любочесний старець став справжнім Божим дитям і разом з Богом призначив день власної смерті!

   Геронде, як підсилюється віра?

   Віра підсилюється молитвою. Людина, що не виплекала в собі віру замолоду, але налаштована до цього, може витворити її молитвою, просячи в Христа додати їй віри. Будемо просити Христа додати нам віри й примножити її. Чого попросили в Христа апостоли? «Додай нам віри». Якщо ти говориш «додай», це значить, що ти довіряєш себе Богові. Бо якщо людина не довірить себе Богові, то що Він добавить цій людині? Ми просимо в Бога додати нам віри не для того, щоб творити чудеса, а для того, щоб більше Його возлюбити.

Примноженню віри в Бога сприяє все: і квіти, і сарана, і зірки, і блискавки. Ми все це бачимо, але користі це нікому не приносить, тому що ми приймаємо «телеграми», помисли, принесені нам ворогом. Наприклад, якби не було солі, то море протухло б. Однак якщо людина без віри піддасть морську воду аналізу у своїй лабораторії, то вона не матиме від цього користі, тому що вона не очистила від солей своє власне серце. Якщо ж людина потрудиться з любочестям, з добрим помислом, то навіть найбільші нісенітниці вона побачить іншим поглядом, за допомогою божественної просвіти. І прославить Бога.

 

Все повинно підносити нас до Бога

   Геронде, ви говорили нам про те, що все повинно підносити нас угору, до Бога. Як ми можемо цього досягти?

   Ви досягнете цього, дістаючи користь з усього, що зустрічається вам [на життєвому шляху]. Знаєте, яку духовну користь і духовний досвід здобуває людина, витягуючи з усього духовний смисл? Наприклад, працюючи з цементом, ти можеш знайти Бога, торкаючись до цегли, ти можеш доторкнутися до Бога. Ти береш одне, друге, третє й доторкаєшся до Бога! Так, доторкайтеся до Бога у всьому! Якщо людина не працює подібним чином, якщо вона не бачить Бога в усьому, то й у церкві, якщо її привести туди, вона залишиться далеко від Нього. Постав її співати на криласі, вона залишиться далеко від Бога. Дай їй читати духовну книгу, вона знову залишиться від Нього далеко. Яку духовну справу не доручи їй, вона не буде підносити її до Бога.

Кожна людина з усього, що б вона не бачила, що б не робила — чи шила, чи вишивала — повинна мати духовну користь. Квіти побачив? Побачив Бога! Побачив свиней? Так, брате мій, знову побачив Бога! Ти запитаєш: «Так що ж, виходить, я можу побачити Бога й через свиню?» Так, через свиню. Подивися, якою сотворив її Бог! Він дав їй рило копати землю й на дотик знаходити в ній цибулини рослин. У неї такий ніс, що йому не шкодять гострі осколки заліза, скла, колючки тощо. Не тільки, бачачи прекрасну й запашну квітку, треба говорити: «Наскільки ж премудро сотворив це Бог!» Побачивши свиню, теж треба бачити Бога! А ще краще задуматися над тим, що Бог міг сотворити мене свинею, а сотворив людиною! Це здається вам дивним? Що, хіба Бог не міг зробити нас свиньми? Мисливці ранять диких кабанів і часто не знаходять поранених. Потім приходять хижі звірі й з'їдають нещасного кабана живцем. Не маючи лікарської допомоги, кабан мучиться, незважаючи на те, що Творця свого він нічим не скривдив. Тоді як людина і ранила, і продовжує ранити свого Творця, і часто поводиться невдячно. Тому і я кажу, щоб ви мали правильне духовне діяння. Наскільки ж добре все влаштував Бог! І подивіться на тварин: яку силу дає Він їм! Лікарі говорять, що для того, щоб мати міцні м'язи, треба їсти м'ясо. А подивися на биків: їдять, бідолахи, траву, а які ж у них здоровенні м'язи! Хіба ти не бачиш у цьому Бога? Тобто Бог дає їм силу через саму лише траву, яку вони їдять. Наскільки ж більше подає Він людині! Чи зрозуміло вам це?

Якщо людина подібним чином працює над собою, то вона досягає такого стану, що дістає користь не тільки від святих, але й від грішників. Святий зміцнює нас своїм святим прикладом. Грішник стримує, приборкує й пригальмовує нас прикладом свого падіння, і [ми уникаємо гріха], але не для того, щоб не впасти в очах інших, а для того, щоб не засмучувати Бога.

 

Сила віри

  Геронде, що таке печать Агнця?

  Агнець - це Хто?

  Христос.

  Ну а що за печать у Христа? При Хрещенні священик хрестоподібно помазує чоло християнина святим миром, говорячи: «Печать дару Духа Святого». Згодом щоразу, коли християнин осіняє себе хрестом, він поклоняється спасительній Страсті Господній і звертається до хресної сили, бо вона є силою хресної смерті нашого Христа. Говорячи: «Хресте Христовий, спаси нас силою твоєю», ми прикликаємо силу хресної жертви Господа. Тому хрест має велику силу. Наприклад, почалася гроза. Миготять блискавки, і у великий залізний хрест на дзвіниці теж може вдарити блискавка. Однак, якщо християнин, що стоїть під цим залізним хрестом має на собі ось такий маленький хрестик і говорить. «Хресте Христовий, спаси мене силою твоєю», то блискавка йому не зашкодить. У першому випадку діють природні закони: блискавка попадає в хрест і збиває його на землю. У другому випадку такий ось малюсінький хрестик оберігає віруючу людину, яка прикликала на допомогу силу Хреста.

  Геронде, чому, незважаючи на те, що я прошу про щось із вірою, Бог не дає мені цього?

  Ти віруєш і просиш, але якщо в тебе нема смиренності або ж є схильність до гордості, то Бог не дає того, що просять. Можна мати віру не тільки як «гірчичне зерно», але й як кілограм гірчиці, але якщо нема відповідного вірі смирення, то Бог не буде діяти, тому що це не піде людині на користь. Якщо є гордість, то віра не діє.

Якщо людина йде по життю з вірою, без сумніву й просить допомоги Божої, то з нею помалу починають відбуватися [чудесні] події: спочатку маленькі, потім більші, і вона стає більш віруючою. Переживаючи на собі божественні таємниці, людина стає богословом, тому що вона не торкається їх розумом, а переживає в дійсності. її віра постійно множиться, оскільки вона рухається в іншому просторі, в ділянці божественних подій. Однак для того, щоб на власному досвіді пережити таємниці Божі, кожен мусить позбутися звичок тлінної людини й якимсь чином повернутися в стан — до гріхопадіння. Треба мати незлобивість і простоту для того, щоб твоя віра була непорушною. Треба, безумовно, вірувати в те, що нема нічого такого, чого не міг би зробити Бог. І знаєш, як ти будеш тоді страждати, чуючи, що хтось не вірує або сумнівається в чомусь, що має відношення до допомоги Божої?

  Геронде, якщо людина вірує, то чи може вона молитвою змінити плин якихось подій?

  Якщо мати велику віру, то можна змінити багато чого. Навіть якщо збудувати будинок посередині русла гірської ріки й зверху на нього понесеться бурхливий потік, то цей потік поверне назад, якщо в людини є велика віра й вона гаряче попросить про це Бога. Однак вона повинна мати таку віру, що, почувши про якесь чудо (що, приміром, море пересохло, його переорюють тракторами, а рибу вивозять вантажівками), вона повірила б цьому. Дивитися, чи це так, вона навіть і не піде. Навіть живучи в сотні метрів від моря й не бачачи з дому, що відбувається, вона не піде перевіряти, чи правда це, тому що вона не сумнівається. Вона знає, що для Бога можливо все, що божественна сила не обмежується нічим, і тому ніщо понад це її не цікавить. Така в неї віра. Тільки істинно віруюча людина воістину живе і є дійсно людиною Божою.

 

Матір'ю довіри до Бога є віра

  Геронде, я не відчуваю себе в безпеці, тривожуся.

  Зроби безпечною себе в Бозі, дитинко. Чи ти тільки автомобільний ремінь безпеки знаєш? Безпека Божа тобі невідома? Перехрестися й перед тим, як що-небудь робити, скажи: «Христе мій, Владичице моя Пресвята Богородице, допоможіть мені». Хіба існує безпека більша, ніж довіра Богові? Довіривши себе Богові, людина постійно дозаправляється від Нього бензином марки «супер», і її духовна машина ніколи не зупиняється: мчить і мчить. Будь, наскільки можливо, уважна, молися, віддавайся на Боже, і в будь-яких труднощах Він допоможе тобі. Щоб позбутися тривоги й хвилювання, спрости своє життя безумовною довірою до Бога.

  Геронде, я завжди зі страхом і ваганням починаю робити те, що мені кажуть, і від страху можу зробити це не так, як треба.

  Осіняй себе хрестом, добре моє дитя, і роби те, що тобі кажуть. Якщо ти скажеш: «Молитвами святих отців наших...», — то невже жоден зі стількох святих тобі не допоможе? Ніколи не втрачай довіри до Бога. Не затискай себе куцою людською логікою: так ти й сама мучишся, і божественній допомозі заважаєш. Якщо після своїх розсудливих людських дій ти будеш довіряти Богові й себе саму, і все, що ти робиш, то це дуже допоможе не тільки тобі, але й іншим. Велика справа — довіра Богові. Одного разу у мене брали кров чотири жінки-лікарі. Прийшла перша — вимучила мене, але вену знайти не змогла. Друга — те ж саме. Приходить третя — фахівець у цій галузі — безрезультатно. У цей час мимо проходила четверта: побачивши, як вони мене мучать, вирішила спробувати й вона. Осінивши себе спочатку хрестом, вона відразу знайшла вену, тому що попросила допомоги Божої. Інші ж якимось чином покладалися лише на самих себе.

Велика справа — віддавати себе в руки Божі. Люди ставлять перед собою мету й намагаються її досягти, не прислухаючись до того, у чому воля Божа, і не прагнучи погодити свої дії з нею. Треба довірити Богові керівництво ходом справ, а самому з любочестям виконувати свій обов'язок. Людина буде мучитися, якщо вона не довіриться Богові настільки, що зовсім віддасть себе в Його руки. Переважно спочатку люди вдаються до розради людської, а до Бога вдаються тільки після того, як розчаруються в людях. Однак якщо ми не хочемо мучитися, то будемо просити розради божественної, тому що вона і є єдиною істинною розрадою. Віри в Бога недостатньо: необхідна і довіра до Нього. Довіра до Бога притягує Його допомогу. Християнин вірує й довіряє себе Богові до смерті. І тоді він ясно бачить Божу руку, що рятує його.

Апостол Павло говорить, що віра — це значить вірувати в невидиме, а не тільки у видиме. Покладаючи своє майбутнє на Бога, ми зобов'язуємо Його нам допомогти. Матір'ю безумовної довіри до Бога є віра. Маючи таку віру й таємно молячись, людина пожинає плоди надії. Довіра до Бога — це постійна молитва, і в потрібний час вона приводить до божественних результатів. І тоді природно, що людина живе життям ангельським й виливається в славослів'ї: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф». Тому що, маючи довіру до Бога, людина може зробити своє життя райським. Вона славить Його за все й, як від доброго батька, приймає Його керівництво. У протилежному випадку людина перетворює своє життя на пекельну муку. Велика справа — ще в цьому житті почасти відчувати райську радість.

   Геронде, а у відношенні тілесного або душевного здоров'я до якого ступеня потрібно віддаватися в руки Божі?

   Спочатку треба довіритися Богові, а після Бога — здатній допомогти нам людині.

 

Віра й любов

Геронде, а який зв'язок між вірою й любов'ю?

—Спочатку є віра, а потім приходить любов. Для того, щоб любити, потрібно вірити. Людина не може полюбити те, у що вона не вірить. Тому для того, щоб полюбити Бога, треба увірувати в Нього. Відповідно до наявної віри будуть надія, любов і жертва заради Бога й ближнього. Гаряча віра в Бога народжує гарячу любов до Нього й до Його образу — нашої співлюдини. І навіть нещасні тварини насичуються від вияву нашої любові, любові, яка не вміщається в серце й ллється через край. Сильно віруючи, ми й любити будемо сильно. Якщо наша віра тепло-холодна, то тепло-холодною буде й наша любов. Якщо ж наша віра гаряча, то й любов наша теж буде гарячою.

У нашій вірі мусить бути присутнім любочестя. Любочесний подвиг починається із цього. Чим більше людина любочесно подвизається., тим більше множиться її віра й любов. У любочесному подвигу людині вельми сприяють міркування про благодіяння Божі. Віруючи в Бога, людина не думає про те, є рай чи його нема. Вона подвизаєтся тому, що вірує в Бога й любить Його. Людина без любочестя почне думати: «А навіщо подвизатися? Ще питання, чи існує рай і чи буде Страшний Суд?..» Якщо людина невдячна, то, що їй не роби, невдячною вона і залишиться. Людина любочесна славословить Бога навіть у спокусах і потихеньку доходить до того, що постійно дякує Богові, так що в її душу приходить божественна зміна, і вона постійно радується й веселиться. А в когось і спокус може не бути — самі благословення, а він ніколи не задоволений.

Після любові до Бога приходить жертва. А коли є безкорислива жертва, тоді з людиною починають відбуватися божественні події, чудеса. Іти на жертву треба не заради чогось іншого, але тільки заради Бога, що створив цей Всесвіт і подає нам стільки благословення. Ось ідолопоклонники: вони обожнювали природу, поклонялися сонцю, рікам і доходили до того, що заради своєї віри жертвували собою. І якщо вони приносили себе в жертву заради тварини, то наскільки більше нам потрібно жертвувати собою заради Творця!

Люди не вірують, тому і не жертвують собою. Вся байдужість починається з цього. Хтось богохульствує, інший вірує наполовину й мучиться. Для того щоб по-справжньому радіти, треба вірувати й любити.

 

«Без Мене не можете чинити нічого»

Якщо людина хоче жити, не терзаючись, то вона повинна увірувати в те, що сказав Христос: «Без мене не можете чинити нічого». Тобто потрібно в позитивному значенні цього слова зневіритися в самому собі й увірувати в силу Божу. Зневірившись, у гарному значенні слова, у собі самій, людина знаходить Бога. «Все сподівання моє на Тебе покладаю». Навіть найбільш духовні люди не можуть бути впевнені за своє життя, тому вони ніколи не виходять з-за меж своєї впевненості в Бога. Вони покладають свою надію на Бога й зневірюються лише у своєму «я», тому що «я» приносить людині все духовне нещастя.

Впевненість у самому собі — це наш найбільший і лютий ворог, тому що, коли ми цього не чекаємо, вона нещадно вщент розбиває те, що ми будували, і залишає нас, нещасних, під відкритим небом. Будучи самовпевненою, людина зв'язується й не може нічого зробити або ж бореться наодинці. Після цього природно, що вона перемагається ворогом або ж зазнає невдачі й впокорює своє «я». Часто добрий Бог дуже мудро дає нам побачити й Своє Божественне втручання, і ту невдачу, що її ми зазнали через упевненість в собі. Спостерігаючи й досліджуючи кожну подію, яка стається з нами в житті, ми здобуваємо досвід, буваємо уважними й у такий спосіб процвітаємо.

Христос спочатку шукав віри в силу Божу й після цього здійснював чудо. «Якщо ти віруєш у силу Божу, — говорив Він, — то будеш зцілений». Не так, як помилково стверджують сьогодні деякі люди: «Людина має силу, і, вірячи в неї, вона може зробити все. Хіба в Євангелії не написано те ж саме: "Віруй"? Отже, наші слова згідні з Євангелієм». Так, Христос запитував: « Чи віруєш ти?» — але, запитуючи це, Він мав на увазі наступне: «Чи віруєш ти в Бога? Чи віриш, що Бог може зробити це?» Він хотів, щоб людина підтвердила те, що вона вірує в Бога, і тоді допомагав їй. Ніде в Євангелії не написано, що треба вірити у свій егоїзм. Воно призиває вірувати в Бога, у те, що Бог може допомогти мені, може мене зцілити. Але ці люди спотворюють зміст євангельських слів і говорять: «У людини є сила, і вона повинна вірити в себе». Але якщо хтось вірить у себе, то в цьому є або егоїзм, або біснування.

  Ці люди, Геронде, якщо відбувається чудо, говорять, що людина вірила в те, що воно відбудеться, і тому так і сталося.

  За такою егоїстичною постановкою питання криється дія диявола. Вони плутають сказане Христом «Чи віруєш?» зі своїм власним «Вірую». Звідси починається й все це біснування, що відбувається у світі. А потім тобі говорять: «Не треба поважати ні великого, ні малого, для того щоб стати особистістю». Тому й чуєш такі заклики: «Дави їх, трощи їх, щоб домогтися мети!» Вважається, що повага вже віджила свій вік, і диявол тріумфує. А тим часом навіть якщо дитина посміє трохи безсоромно поговорити з батьками або старшими, то її залишає Благодать Божа, і вона підпадає під бісівський вплив! А що тоді казати, якщо людина робить хамство своїм типіконом!

А якщо, Геронде, якась людина, стверджуючи, що вона вірує в Бога, не вірить у те, що Бог нас оберігає?

Тоді вона робить богом самого себе. Як же вона вірує в Бога?

Щоранку осіняє себе хрестом і т.п.

—Вона говорить так: «Я вірую в Бога, але Бог дав нам розум для того, щоб ми могли робити те, що нам хочеться». Або так: «Я бог. Хіба в Писанні не сказано: «Ви всі боги і Всевишнього всі сини»?» Але для того, щоб бути богом по благодаті, треба мати благодать Бога, а про це така людина не думає. Вона сама своїм розумом робить себе богом. Мати Благодать Божу й стати богом по благодаті — це одне, а самому робити себе богом — зовсім інше. Плутанина в цьому: людина робить себе богом, а, зрештою, доходить до того, що перетворюється в безбожника.

 

Прийде час, коли увірують всі

   Геронде, як стається, що люди віруючі доходять до безбожництва?

   Можливі два варіанти. У першому випадку людина могла бути дуже віруючою, Божественна сила багаторазово діяла в її житті, і вона переживала багато очевидних чудесних подій, але згодом дійшла до того, що заблудилася у вірі. Таке трапляється, якщо, наприклад, людина, не задумуючись вдаряється в егоїстичне подвижництво, тобто ставиться до духовного життя сухо й говорить: «Як подвизався такий-то святий? І я буду так само». І вона починає свій безрозсудний подвиг. Але потихеньку — вона і не відчуває цього — в неї починає формуватися помилкове відчуття того, що якщо вона і не досягла рівня такого-то святого, то, у всякому разі, повинна вже перебувати десь неподалік від нього. І вона продовжує старатися у подвигу. Але якщо до цього помислу Благодать допомагала їй, то відтепер вона починає її залишати. Бо що спільного має Благодать Божа з гордістю? Тому людина вже не може подвизатися, як раніше, і починає себе силувати. Однак це насилування породжує в ній тривогу. Находить і туман гордості, приводячи її в запаморочення. І, незважаючи на те, що вона стільки зробила, незважаючи на дії Божественної Благодаті й чудесні події, у неї потрохи починають з'являтися помисли невір'я, і вона сумнівається в бутті Бога.

Другий варіант — це коли хтось неграмотний задумає зайнятися догматикою. Ех, та у нього не в порядку з головою! Я кажу не про те, щоб коротко ознайомитися з якимось догматом. Але якщо навіть й освічений хоче зайнятися чимось із царини догматики з гордістю, то і його через гордість залишить Благодать Божа, і в нього почнуться сумніви. Звичайно, я кажу не про тих, у кого є благоговіння. Людина благоговійна може й не бути освіченою, однак з міркуванням, небагато, наскільки це доступно її розумінню, ознайомившись із якимось догматом, вона може його зрозуміти. Але якщо в царину догматики входить людина, яка не вірує в духовне життя, то вона, якщо навіть і мала раніше трохи віри, потім не буде мати її зовсім.

Геронде, невір'я надзвичайно поширилося в нашу епоху.

Так, але часто видно, що навіть у тих, хто каже, що не вірує в Бога, є присутньою прихована невелика віра. Якось один хлопчик сказав мені: «Я не вірю в те, що є Бог». — «Підійди-но ближче, — сказав я йому у відповідь. — Чуєш, як співає соловей? Від кого отримав він цей дар?» Нещасний юнак відразу ж розчулився. Жорстокість невір'я зникла, і його обличчя змінилося. Іншим разом до мене в келію прийшли два відвідувачі, їм було приблизно років по сорок п'ять, і життя, яке вони провадили, було дуже мирським. Як ми, ченці, говоримо, що «якщо це життя суєтне, то ми від мовляємося від усього», так і ці двоє, ще будучи молодими, вирішили просто протилежне: що «іншого життя нема». А тому вони залишили навчання й поринули в життя мирське.

Вони дійшли до того, що перетворилися на руїни і душевно, і тілесно. Батько одного з них помер з горя. Другий пустив на вітер маєток матері і довів її до хвороби серця. Після того, як ми з ними поговорили, вони глянули на речі інакше й журилися: «Ми стали ні на що не придатними». Одному з них я дав ікону для його матері. Я хотів дати ікону й іншому, але він її не брав. «Дай мені, — казав він, — одну з тих дощечок, які ти пиляєш. У Бога я не вірю, але вірю у святих». Тоді я відповів йому: «Навіть якщо людина буде дзеркалом чи кришкою від консервної банки, якщо на неї не впадуть сонячні промені, то вона не блищатиме. Святі просяяли від променів благодаті Божої, подібно до того як світила відбивають сонячне світло».

Нещасну молодь одурманюють різними теоріями. Приймаючи відвідувачів у себе в келії, я помітив, що переважно пара марксистів років по п'ятдесят приєднується до груп молодих людей й одурманює їх. Марксисти не вірують, і якщо ти хочеш довести їм буття Бога, то вони починають судити Його й сипати питаннями: «Чому це так, а це сяк?» Пророк Ісая говорить, що ті, хто не хоче спастися, не розуміють . Одного разу я сказав їм: «Бачите світила? Вони ж не прикручені до верху гайками, хтось утримує їх на небесній тверді. Те, що пророчили про Христа пророки, здійснилося. Ми маємо стількох святих, які були колись страшними невірами, катами, ідолопоклонниками, але потім увірували в Христа і засвідчили свою віру мучеництвом. Деяким з них для того, щоб вони не говорили про Христа, відрізали язики, але з відрізаним язиком вони говорили ще краще! Щодня Церква відмічає пам'ять стількох святих! їхня присутність жива. І навіть, якщо не знаходимо їх ми, вони знаходять нас самі. Багато подвижників у пустелі, не маючи церковного календаря й не знаючи, пам'ять якого святого відмічається Церквою, говорять у молитві: «Святі цього дня, моліть Бога за нас». І святі являються їм і відкривають свої імена, до того ж й імена в цих святих важкі. Потім подвижники дивляться в церковний календар і переконуються, що в той день святкувалися ті святі, які їм явилися. Як ви це поясните?» Після цього вони мене запитали: «Чому ж святі йдуть до ченців, а не допомагають народові, що зазнає злиднів?» — «Хлопці, - запитав я їх у відповідь, — ви сюди що, літаком прилетіли?» — «Ні, — говорять, — машиною приїхали». - «Добре, а ви по дорозі сюди, поки їхали, скільки бачили каплиць? Вони ж не виросли самі собою, як гриби після дощу. Святі допомогли людям, і від благоговіння вони спорудили ці каплички, запалюють у них лампадки. Духовні люди підносяться вгору настільки, наскільки відкидають матеріальне. Матеріалісти теж не залишаються без прибутку, хоч якогось: зроблять, приміром, стільки-то кухлів, одержать скільки-то грошей, якщо зроблять більше, то дістануть більше. Ви ж займаєтеся самою лише пропагандою й зупиняєтеся на цьому: ніякого зиску вам чекати нізвідки. Ви найнещасніші за всіх, тому що коли доможетеся того, чого хочете, то весь ваш ідеал пропаде в муках марксистського рабства». Наприкінці вони сказали мені: «Ти дуже гарна людина, мудра, справедлива...»

В будь-якому випадку, хочуть цього люди чи ні, прийде час, коли всі вони увірують, тому що зайдуть у глухий кут. І тоді втрутиться Христос.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про те, що Бог допомагає там, де не вистачає людських сил

Бог допомагає в тому, що не можна зробити по-людськи

— Що це там за дим?

  Спалюємо непотрібне, Геронде.

  Ви що ж, розвели багаття при такому вітрі?

  Геронде, зранку дощ пройшов...

  Та хоч би пройшов і дощ, і повінь: якщо після цього здійметься вітер, то все стане сухим, як порох! Теж мені кмітлива: «Дощ пройшов»! А як колись через ваше глупство почалася пожежа там, внизу, вже забули? Якщо хтось колись сів у калюжу, то далі йому варто бути дуже уважним. Бог допомагає там, де потрібна Його допомога, там, де люди не можуть нічого зробити по-людськи. Але нашій глупоті Він допомагати не буде. Так ми виставляємо на посміховище світові навіть святих.

  Геронде, а чи завжди зрозуміло, до якої межі потрібно діяти по-людськи?

  Почнемо з того, що це видно. Але навіть якщо людина мала бажання зробити те, що вона могла, і не зробила це, тому що їй щось перешкодило, то у тяжку хвилину Бог допоможе їй. Втім, якщо в неї були сили, але не було бажання, Бог не буде їй допомагати.

Наприклад, тобі звелять зачиняти на ніч двері на засув, а ти лінуєшся, не замикаєшся й говориш, що Бог тебе збереже. Ти не замикаєшся не тому, що покладаєшся на Бога, а тому що лінуєшся. То як же тоді допоможе тобі Бог? Хіба Він буде допомагати ледареві? Бо якщо комусь сказано замкнутися на засув, а він цього не зробить, то його за один тільки непослух потрібно покарати.

Треба зробити те, що можна зробити по-людськи, і залишити Богові те, що по-людськи зробити не можна. А якщо зробити трохи більш того, що ти можеш, але не через егоїзм, а через любочестя, вважаючи, що ти не вичерпав ще всіх своїх людських сил, то Бог побачить і це. Таке любочестя буде Йому благоугодне, і Він поспішить на допомогу. Бог для того, щоб нам допомогти, хоче й нашого власного старання. Ось як Ной: сто років мучився, будуючи ковчег. Дерево пиляли дерев'яними пилами: знаходили дерева жорсткіші за інші і робили з них пили. Що ж, хіба Бог не міг зробити що-небудь і прискорити будівлю ковчега? [Міг — але], сказавши Ною й тим, хто був з ним, як будувати ковчег, Він потім давав їм на це сили . Тому будемо робити те, що ми можемо, щоб те, що не можемо ми, зробив Бог.

Одного разу якась людина прийшла до мене в келію й запитала: «Чому ченці сидять тут, а не йдуть у світ, щоб допомогти народу?» — «Якби вони йшли в світ і допомагали народу, — відповів я йому, — тоді б ти запитував, чому ченці тиняються по світі. Зараз вони не йдуть у світ, і ти запитуєш, чому не йдуть». Потім він каже мені: «Чому ченці звертаються до лікарів? Чому їх не зцілюють їхній Христос і їхня Богородиця?» — «Таке ж питання, — відповів я, — задав мені один лікар-єврей». — «Він не єврей», — заступився за мого співрозмовника один із тих, що прийшов з ним. «Неважливо, що він не єврей, — відповів я, — саме питання чисто єврейське. І я повторю вам відповідь, яку дав тому євреєві, оскільки ситуації схожі». «Ти, — сказав я йому тоді, — будучи євреєм, повинен знати Старий Завіт напам'ять. У пророка Ісаї говориться про те, як царю Єзекії, який був дуже хорошим, Бог дарував ще п'ятнадцять років життя. Бог послав до царя пророка Ісаю, який сказав йому: "Бог дарує тобі ще п'ятнадцять років життя за те, що ти винищив ідоложертовні гаї. А про твою виразку (у царя була виразка) Бог говорить, щоб ти приклав до неї зв'язку сухих смокв, і будеш здоровий!" Якщо Бог дарував йому п'ятнадцять років життя, то хіба Він не міг зцілити й цю виразку? [Звичайно, міг], але ця виразка могла бути зцілена й зв'язкою смокв» . Не будемо ж просити в Бога того, що може бути зроблене через людей. Будемо смирятися перед людьми й просити їхньої допомоги.

Людина повинна діяти по-людськи до якоїсь межі, а потім залишати все на Бога. Намагатися допомогти в тому, що не може бути зроблене по-людськи, це егоїстично. Часто бачу, що така впертість відбувається через дії диявола для того, щоб вивести цю людину з ладу. Я з тяжкою бідою розумію, до якої межі можна допомагати по-людськи і з якого моменту треба покладати все на Бога. Тому, бачачи, що по-людськи вплинути на ситуацію не можна, я здіймаю руки вгору, запалюю кілька свічок, покладаю труднощі на Бога, і вони відразу вирішуються. Бог знає, що я роблю це не тому, що мені ліньки діяти по-людськи.

Тому, коли просять нашої допомоги, ми повинні діяти розважливо й допомагати, наскільки ми можемо. А в тому, що ми не можемо, будемо допомагати хоча б самою молитовкою або ж покладанням усього тільки на Бога, що теж є певною таємничою молитвою.

Бог за природою благий, і Він піклується про все для нашого блага. Якщо ми щось попросимо в Нього, то Він дасть нам це, якщо воно служить для нашого блага. Бог щедро дарує нам необхідне для спасіння нашої душі й підтримки тілесного здоров'я, і Його благословення пребуває на нас. А якщо Він чогось нам не дає — або для того, щоб випробувати нас, або ж для того, щоб нас уберегти, — то будемо не тільки приймати це з радістю, але й роздумувати про це, щоб отримати від цього користь. Він знає, коли і як допомогти Своєму творінню, Він допомагає відомим Йому способом в потрібний для цього час. Проте часто Його немічному творінню не вистачає терпіння, воно хоче одержати те, що просить в цю ж мить, як мале дитя, що просить у матері бублик невипеченим і не може потерпіти, поки він буде готовий. Наше діло просити й терпіти, а добра наша Мати, Пресвята Богородиця, дасть нам те, що просимо, коли воно буде готове.

   Геронде, а в яких випадках допомагають святі?

   Вони допомагають, коли в цьому є справжня потреба, а не коли ми лише думаємо, що вона є. Тобто вони допомагають, коли нам це на користь. Зрозуміло? Приміром, дитина просить у батька мопед, але батько не купує. «Мені потрібний мопед, — ниє дитина, — я стомлююся ходити пішки, мучуся». Однак батько не купує йому мопед, тому що боїться, що син розіб'ється. «Я тобі потім машину куплю», — говорить він синові, кладе гроші в банк, а коли їх нагромадиться достатньо, купує машину. Так і святі; вони знають, коли нам треба допомогти.

   Геронде, як ми відчуваємо милість Божу?

   Милість Божа — це божественна розрада, яку ми відчуваємо всередині себе. Бог влаштовує так для того, щоб ми не знаходили заспокоєння в людській розраді й вдавалися до розради божественної. Так, наприклад, австралійські греки, опинившись зовсім самі, наблизилися до Бога більше, ніж ті, хто виїхав в інші країни, скажемо, до Німеччини, де греки й ближче до Батьківщини, і в оточенні співвітчизників. Тим, що виїхали в Австралію, труднощі дуже допомогли вхопитися за Бога. Всі вони виїхали з однією валізою, опинилися далеко від Батьківщини, далеко від рідних, а треба було знайти роботу, вчителя для дітей і багато чого ще. Допомоги чекати було нізвідки. Тому вони звернулися до Бога і втримали віру. А в Європі греки не переживали таких труднощів і тому не тримаються так сильно й за Бога.

 

«Просіть і дасться вам»

Геронде, чому ми повинні просити Бога про допомогу, якщо Він знає наші потреби?

Тому що є свобода. І, крім того, коли нам боляче за ближнього й ми просимо Бога допомогти йому, це завдає Йому сильного розчулення, тому що тоді Він втручається, не порушуючи свободи людської волі. Бог цілком налаштований допомогти людям, які страждають. Однак для того, щоб Він допоміг їм, хтось повинен Його про це попросити. Тому що якщо Бог допоможе комусь при тому, що ніхто не буде просити Його про це, то диявол виразить незгоду й скаже: «Чому Ти допомагаєш йому й порушуєш свободу людської волі? Він грішник і, значить, належить мені». З цього видно й велике духовне благородство Бога, Який навіть дияволу не дає права висловлювати незгоду. Тому для того, щоб втручатися, Він хоче, щоб ми просили Його про це. Він і хоче прийти на допомогу відразу ж, якщо це йде нам на благо. Він хоче допомагати Своєму творінню відповідно до його потреб. Стосовно кожної людини Він діє окремо — так, як більше йде на користь кожному.

Отже, для того, щоб допоміг і Бог, і святі, цього повинна хотіти й просити сама людина. В іншому ж випадку допомагати вони не будуть. «Чи хочеш стати здоровим?» — запитав хворого Христос. Якщо людина не хоче, то Бог це шанує. І якщо хтось не хоче в рай, то Бог не бере його туди силоміць, крім тих випадків, коли людина, яка перебувала в [духовному] невіданні, була несправедливо скривджена, тоді вона має право на божественну допомогу. В інших же випадках Бог не хоче втручатися. Людина просить допомоги? Бог і святі їй допомагають. Ледь встигнеш оком моргнути, як вони вже допомогли. А іноді й моргнути не встигаєш, настільки швидко Бог опиняється біля тебе.

«Просіть і дасться вам», — говорить Святе Письмо. Не просячи в Бога допомоги, ми зазнаємо повної невдачі. Якщо ж ми просимо божественної допомоги, то Христос мотузочкою зв'язує нас зі Своєю Благодаттю і втримує нас. Вітер дує то з одного боку, то з іншого, але ми прив'язані і перебуваємо в безпеці. Але коли людина не розуміє, хто її втримує, то вона розв'язує мотузочку, відокремлюється від Христа, її з усіх боків починають шарпати вітри, і вона страждає.

Знайте, що нашими бувають тільки пристрасті й гріхи. Що б ми не зробили доброго — воно від Бога, яких би не накоїли дурниць, вони — наша власність. Заледве нас залишить Божественна Благодать, то все — ми вже нічого не можемо зробити. У житті щоденному, як тільки Бог позбавляє нас кисню, ми відразу вмираємо. Так і у житті духовному: тільки Він трохи позбавляє нас Божественної Благодаті, як все — ми пропали. Якось під час молитви я відчув радість. Я стояв на ногах кілька годин і нітрохи не відчував втоми. Увесь час, поки молився, я відчував якийсь солодкий перепочинок, щось таке, що не передається словами. Але ось через якийсь час у мене з'явився помисел людський: «У мене не вистачає двох ребер, і я швидко простуджуюся. Щоб не позбутися цього стану й переживати його, скільки він буде тривати, треба піти, взяти теплу хустку й закутатися, інакше я можу застудитися». Як тільки я прийняв цей помисел, як повалився на підлогу. Я пролежав на підлозі близько півгодини, потім зміг підвестися, піти в келію й лягти. Перед цим, заглиблюючись у молитву, я відчував ніби якусь невагомість, легкість, радість, яку не описати словами. Але тільки лиш я прийняв цей помисел, як упав на підлогу. Якби я прийняв помисел гордий й, приміром, подумав би: «Ось питання: чи є ще хоч двоє-троє людей в такому стані, як я?» — то я б сильно нашкодив собі. Мій помисел не був бісівським. Я подумав як людина, як кульгавий думає про те, щоб взяти свої милиці. Цей помисел був природним, але бачиш, що зі мною трапилося навіть і від нього!

Єдине, що є в людини, — це налаштування, і Бог допомагає їй відповідно до цього налаштування. Тому я кажу, що всі блага, які в нас є — це Божі дари. Наші справи — ніщо, і наші чесноти є тільки суцільний ряд з нулів. Будемо ж намагатися постійно додавати нулі до нулів і просити Христа поставити на початку цього ряду одиницю. Так ми станемо багатими. Якщо ж Христос не поставить одиниці на початку, то вся наша праця зійде нанівець.

 

Благодать Божа приваблюється смиренністю

— Геронде, подвизаючись, я зазнаю труднощів.

  А чи просиш ти допомоги в Христа, чи ж борешся сама? Чи сказала ти про свою слабкість Христові? Ти не смиряєшся, не просиш у Христа допомоги, а потім говориш: «Подвизаючись, я зазнаю труднощів». Якщо смирятися й просити в Христа трохи допомоги, то Він допомагає. Часто старання, яке докладає людина, егоїстичне, тому не допомагає й Христос. Викинь своє «я», не бери його в розрахунок, і в тебе вселиться Благодать Божа. Ми хочемо досягти святості магічним способом [без праці], однак Бог не допомагає людині, яка перебуває в [духовно] хибному стані. Якщо хоча трохи домішується корисливість, то це перешкоджає божественній допомозі.

  Але, якщо я налаштована виправитися, хіба Бог не допоможе мені усвідомити мою слабкість, яку я не бачила сама?

  Для того, щоб Бог допоміг, у тобі повинно бути налаштування до подвигу. Говорячи «налаштування до подвигу», ми маємо на увазі те, щоб людина доклала невеликих старань, щоб перебороти свою слабкість. Побачивши трохи чистого налаштування, Бог щедро допомагає людині, щедро посилає їй Свою Благодать. Людина входить у Боже русло.

  Геронде, до якої межі допомагає нам Бог у духовній боротьбі?

  До тої, поки ми самі допомагаємо Йому нам допомогти. Коли ви про щось просите в Бога упродовж тривалого часу й Він не дає вам допомоги, знайте, що причина цього — ваша гординя. Якщо в нас є пристрасті, наприклад, обжерливість, нестриманість язика, гнів, не допомагає нам позбутися їх, тому що ми заважаємо Божественній Благодаті. І навіть якщо в нас є тільки схильність до гордості, то ми однаково заважаємо Богові нам допомогти, навіть якщо подвизаємося й молимося більше, ніж потрібно. Неможливо, щоб Бог не допоміг, якщо нема побоювання, що людина припише це собі. Як тільки зникне схильність до гордості й людина стане духовно здоровою, то Бог відразу ж звільнить цю людину від пристрасті, яка мучить її, і винагородить за той подвиг «понад норму», який вона звалила собі на плечі. Тому для того, щоб дістати допомогу, ми повинні допомогти Богові своїм смиренним мудруванням. Скажемо так: «Боже мій, я така нікчемна людина! Прошу Тебе, прости мене й допоможи мені». Тоді Бог допомагає, тому що душа добрим і смиренним налаштуванням довірила себе в Його руки, має право на Божественну допомогу.

Треба вірити, що Христос і Пресвята Богородиця завжди захищають і допомагають нам, аби тільки ми мали смиренне мудрування. Наш Бог не глухий, щоб не почути нас, і не сліпий, щоб нас не побачити, Він не такий, як Ваал .

 

Допомога на початку духовної боротьби

Геронде, ми правда, що Бог найбільше допомагає людині на початку її духовної боротьби?

Так, Бог дуже допомагає людині, коли та робить перші кроки у своєму духовному житті, подібно до того, як батьки більше оберігають своїх дітей, коли ті ще маленькі. Коли ж діти дорослішають, батьки піклуються про них уже не так сильно, тому що діти починають користуватися власним розумом. На початку духовної

боротьби людина чітко відчуває Благодать Божу, але потім Бог трохи віддаляється від неї, щоб вона вчинила подвиг і змужніла. Пам'ятаю, я посадив у себе на городі кілька кущів помідорів. Спочатку поливав їх щодня, а потім перестав і поливав тільки тоді, коли починало жовтіти їхнє листя. Без води помідорам було важко, і для того, щоб знайти вологу, вони були змушені пустити своє коріння глибоко в землю. Зав'язалися і їхні плоди. А якби я поливав їх безперестанку, то вони б тільки росли вгору, а їхнє коріння залишалося б на поверхні.

  Геронде, ви сказали, що на початку своєї духовної боротьби людина відчуває Благодать Божу, а потілі Благодать трішки віддаляється від неї.

  Так. Бог забирає Свою Благодать, щоб людина стала смиренною й усвідомила Його допомогу собі.

  Чи не болісна така зміна?

  Ні, тому що Бог не залишає людину зовсім. Коли людина починає духовно працювати, Бог дає їй, ну, скажімо... шоколадку. Так, потихеньку, людина привчається працювати і їсти шоколадки. Але якщо Бог перестає давати людині солодощі й та припиняє працювати, а починає голосити: «Спочатку-то я їла шоколадки, а зараз — жодної!.. Ох, яка ж на мене напала біда!..» — то така людина не процвітає. Тобто людина [навпаки] повинна цьому радіти. Не треба хотіти легкої допомоги від Христа, не треба просити поблажливості, тому що тоді ми залишимося невипробуваними, ненавченими. І в армії ті, хто добре вчиться, залишаються живими. Якщо людина без кінця отримує допомогу, то врешті-решт вона залишається безпомічною. Те, що Христос не допомагає постійно, породжує в мене розчулення. Я відчуваю себе як учень вимогливих викладачів. Здати духовні іспити важко: потрібно постійно стежити за собою й докладати зусиль, але в такий спосіб людина духовно процвітає. Хіба Богові важко постійно допомагати кожній людині? Звичайно, не важко, але тільки така допомога людині не допоможе. Якщо батьки без кінця годують своє розпещене дитя шоколадом, і сама дитина хоче, щоб її всі годували й годували, то така людина виросте ледачою, непокірливою, жалюгідною. Також і у житті духовному — якщо хтось постійно приймає Божу допомогу й не трудиться сам, то йому ніколи не досягти духовної зрілості. Тому Бог, допомагаючи людині на початку духовного життя, згодом потихеньку відходить убік, щоб та зрозуміла, що й сама повинна робити те, що в її силах. Ось, коли маля вчиться ходити, батьки не тримають його постійно за ручку, але дають йому спробувати пройти й самому. А як тільки воно хоче впасти, вони — раз! — підхоплюють його! Потім дитина розуміє, що її власних сил вистачить лише на те, щоб пройтися, тримаючись за що-небудь ще. Якщо ж дитинча ходить тільки коли його тримають за руку, а коли залишають, не тримається за що-небудь, щоб учитися ходити самому й потихеньку набиратися сил, а сідає на підлогу, то воно ніколи не навчиться ходити, тому що не зробило те, що могло.

А чи відчуває людина, що спершу вона мала божественну допомогу, а потім її позбулася?

Якщо людина не стежить за собою, то вона не відчуває нічого.

 

Божественні сили всемогутні

Геронде, багато людей тривожаться: «Чим закінчаться ті чи інші [труднощі, спокуси], що відбуваються у світі?»

Слухай-но, що я тобі скажу: зараз Бог, якби навіть і хотів нас залишити, не може цього зробити.

Що ви маєте на увазі, Геронде?

  А ось що: батьки, давши життя дитині, чим більше б'ються над тим, щоб її виростити, тим сильніше люблять її й уболівають за нею. Так і Бог — Він дав нам життя, Він якимось чином вистраждав, виростив нас, Він, якщо можна так сказати, стомився, роблячи з нами все, що Він зробив. І зараз Він не може нас залишити, навіть якби й захотів, тому що Йому боляче за нас, аби тільки самі ми мали хоч трішки любочестя. Якщо в нас є трішки любочестя, то ми не залишимося поза раєм.

  Ви сказали, Геронде, що добрий Бог не залишить нас.

  Так. Бог ніколи нас не залишає, Його залишаємо ми. Якщо людина не живе духовно, то вона не має права на Божественну допомогу. Вона має на неї право, живучи духовно й перебуваючи біля Бога. І тоді, якби щось трапилося і вмерла така людина, вона готова до іншого життя, так що вона залишається з прибутком і в цьому, і в іншому житті.

Допомозі Божій не можуть завадити ні люди, ні біси. Ні для Бога, ні для святої людини немає нічого складного. Перешкодою є лише наше людське маловір'я. Своїм маловір'ям ми заважаємо великим божественним силам наблизитися до нас. Біля нас є настільки велика сила, але в нас є присутнім у найвищому ступені людське начало, і ми не можемо осягти начало божественне, котре перевершує людські сили всього світу, оскільки сили божественні всемогутні.

Ми часто без користі просиджуємо цілими годинами, намагаючись самі знайти вихід з якоїсь ситуації й додаючи до цього всю свою недосвідченість. У нас тріщить голова й ріже в очах, ми не можемо заснути, тому що на нас напав тангалашка з нав'язливими думками. І зрештою знаходимо вихід, але потім Бог знаходить для нас вихід інший, кращий, той, про який ми навіть і не подумали, нам . же залишаються тільки головний біль і безсонні ночі. Якщо перед нами нема Бога, то втомлюється й болить голова, якою б правильною не була наша думка. Молитва ж з довірою до Бога відновлює сили людини. Тому давайте з довірою покладемо на Бога те, що важко здійснити по-людськи. Не будемо опиратися на власні людські старання, а Він зробить те, що найкорисніше.

Завжди, що б ви не збиралися зробити, говоріть «якщо Бог так бажає», щоб з вами не відбулося те, що трапилося з однією самовпевненою людиною. Чоловік збирався піти попрацювати у винограднику й сказав своїй дружині: «Завтра рано-вранці я піду у виноградник». — «Якщо Богові завгодно, підеш», — сказала йому вона. «Завгодно Богові чи не завгодно, — відповів він, — а я піду». Вранці, ще затемна, він вийшов з будинку, але по дорозі розпочалася така злива, що йому довелося повернутися. Ще не розвиднілось. Він постукав у двері. «Хто там?» — запитала дружина «Якщо Богові завгодно, - відповідає він, — то це я, твій чоловік!»

 

Благе налаштування

  Геронде, що буде з тими, у кого є доброта, але нема віри?

  Ти думаєш, у них нема віри? Добре, припустимо, що це так. Але хіба, коли вони були маленькими, мати не причащала їх? І, навіть якщо не причащала, хіба вони не були хрещені, не були помазані миром? Хіба народилися вони не від православних і хрещених матерів? Ось побачиш, як допоможе Бог цим людям, які мають доброту: випробуваннями або хворобою, нещастями або землетрусом, блискавкою, громом, повінню, одним тільки словом або чим завгодно ще. І, зрештою, Він приведе їх у рай. Часто такій людині може з'явитися навіть святий або ангел, незважаючи на те, що настільки великого благословення вона не заслуговує. Христос, використавши перед тим всі інші засоби, може зробити й це. Але часто з цими людьми трапляється таке: втручається диявол, обманює їх, і багато хто з цих нещасних впадають в оману, тому що диявол починає говорити: «А ось бачиш, Бог показав тобі настільки велике чудо, тому що ти можеш врятувати світ!» І нещасний замість того, щоб сокрушатися, замість того, щоб говорити: «Боже мій, як мені Тобі дякувати? Я не був гідний настільки великої Благодаті», приймає помисли, які приносить йому диявол, і пишається. Потім диявол приходить до нього знову й починає «телепередачу»: показує ангелів, святих і говорить йому: «Ти врятуєш всесвіт». Якщо ж така людина прийде до тями, то Бог знову допоможе їй.

У жодному разі не будемо забувати того, що всі ми маємо спадок, дари від Бога. Тому у всіх людей у глибині є доброта. Однак все заражає диявол. І дехто зараз, навіть відійшовши від Церкви, зберіг цю спадщину, цю доброту. Що ж, Бог допоможе їм Тому, зустрічаючи людину, яку затягло в гріховне життя, але співчутливу — що бачить, приміром, хворого й страждаючого серцем, що бачить бідняка й допомагає йому — знайте, що Бог не залишить цю людину, допоможе їй. Але якщо ви бачите, що той, хто відійшов від Бога, твердий, немилосердий, має й інші пристрасті, то ви повинні щодня й щоночі молитися за нього, щоб Бог висадив у його серце «десант» і людина ця навернулася.

Суди Божі — безодня. Я знаю одне: люди, які живуть життям мирським, ті, кому не випало сприятливої нагоди пізнати Бога, ті, хто був захоплений злом, ті, кого підштовхнули до нього — всі ці люди, якщо вони мають при цьому добре налаштування, приводять Бога в розчулення, і Він допоможе їм. Він пустить у хід різні способи для того, щоб такі люди знайшли свій шлях, Він їх не залишить. Він влаштує так, що навіть й у годину смерті вони перебуватимуть в доброму стані.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2