foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ПРО ДУХОВНУ ВІДВАГУ

«Найвища радість походить від жертовності. Тільки жертвуючи,

людина перебуває в спорідненні з Христом, бо Христос є Жертва»

 

ГЛАВА ПЕРША

Про знамення часів

Антихрист

Геронде, розскажіть нам щось про антихриста.

— Давайте зараз поговоримо про Христа... Будемо якнайближче до Нього. А якщо ми з Христом, то чому ж нам антихриста боятися? Або, можливо, зараз нема антихристового духу? Так чи інакше, зло творить антихристів дух. І якщо чудовисько-антихрист народиться й наробить різних божевільних справ, то наприкінці він [однаково] виявиться посміховищем. Однак відбудеться багато подій. Можливо, що й вам доведеться пережити багато чого з того, про що говориться в Апокаліпсисі. Потихеньку багато чого вилазить назовні. І я, нещасний, почав волати ще скільки років тому! Становище жахливе, безумне! Божевілля перейшло [всі] межі. Настала апостасія, і зараз залишилося тільки прийти «синові погибелі». [Світ] перетвориться на божевільню. Буде панувати справжній хаос, серед якого кожна держава почне творити, що їй забажається. Дай Боже, щоб інтереси тих, хто робить велику політику, були нам на руку. Раз по раз ми будемо чути щось новеньке. Будемо бачити, як відбуваються найнеймовірніші, найбожевільніші події. [Добре лише], що ці події змінюватимуться дуже швидко.

Екуменізм, спільний ринок, одна велика держава, одна релігія, яку зшили за їхньою міркою. Такі плани в цих дияволів. Сіоністи вже готують когось у месії. Для них месія буде царем, тобто він буде панувати тут, на землі. Єговісти теж чекають земного царя. Сіоністи представлять свого царя, а єговісти його приймуть. Всі вони визнають його царем, скажуть: «Так, це він». Почнеться велика смута. У цій смуті всі захочуть царя, котрий міг би їх спасти. І тоді вони висунуть людину, яка скаже: «Я — імам, я — п'ятий Будда, я — Христос, Якого очікують християни, я той, кого чекають єговісти, я — месія євреїв». У нього буде п'ять «я».

Євангеліст Йоан говорить у своєму Першому Посланні: «Діти... має прийти антихрист, і нині багато антихристів постало». Він має на увазі не те, що очікуваний антихрист буде подібний до гонителів Максимиліанів і Діоклетианів, але що очікуваний антихрист буде, якщо можна так висловитися, втіленням диявола. Він стане перед ізраїльським народом як месія й спокусить світ. Настають лихоліття, нас чекають великі випробування. Християни відчують великі гоніння. Тим часом очевидно, що люди навіть не розуміють того, що ми вже переживаємо знамення [останніх] часів, що печатка антихриста стає реальністю. Немов нічого не відбувається. Тому Святе Письмо говорить, що спокусяться й вибрані. Ті, у кого не буде доброго налаштування, не дістануть просвічення від Бога й спокусяться в роки апостасії. Тому що той, у кого нема Божественної Благодаті, не має духовної ясності, як не має її й диявол.

А сіоністи, Геронде, чи вірять в антихриста й у те, що пов'язане з ним?

  Вони хочуть керувати світом. Для того щоб досягти своєї мети, вони використають чаклунство й сатанізм. На поклоніння сатані вони дивляться як на. силу, що допоможе в здійсненні їхніх планів. Отже, вони хочуть керувати світом за допомогою сатанинської сили. Бога вони в розрахунок не беруть. Однак чи благословить їх при цьому Бог? Із усього цього Бог явить багато доброго. Колишні сатанинські теорії панували сімдесят років, а ці не протримаються й сім.

  Геронде, чуючи про антихриста, я відчуваю в собі страх.

  Чого боїшся? Що він страшніший за диявола, чи що, буде? Він людина. Тут свята Марина відлупцювала диявола, а свята Юстина скількох бісів вразила! Але [треба пам'ятати] найголовніше: ми прийшли в цей світ не для того, щоб зручніше влаштуватися.

 

Земний цар євреїв

Знаменням того, що наближається виконання пророцтв, буде руйнування мечеті Омара в Єрусалимі, її зруйнують, щоб відновити храм Соломона, який, як кажуть, колись був на її місці. У відновленому храмі сіоністи зрештою проголосять антихриста Месією. Я чув, що євреї вже готуються до зведення храму Соломона.

  Геронде, чому ж євреї, читаючи Старий Завіт, не вірують у Христа?

  Що ж ти не підеш і не скажеш їм цього? Євреї споконвіку були фанатиками. Вони все розуміють, але їх засліплює егоїзм. Якщо б вони були трохи більш уважними, ніхто з них не залишився б юдеєм.

  А як вони витлумачували прочитане?

  Як вони його витлумачували і як тлумачать? Духовні смисли вони перетворюють у матеріальні. [Піди], наприклад, подивися, як вони витлумачили слова пророка Ісаї «процвіте пустеля Йорданова». Для того, щоб показати, що пустеля «процвіла», вони повернули якусь ріку, зробили тераси, сади, насадили бананів, лимонів, апельсинів, все озеленили, так що тепер говорять: «Процвіла пустеля!» І всі вони висловлюються подібним чином. Тим часом ці слова пророка стосуються відродження світу через Святе Хрещення — «баню новобуття».

  Зараз вони чекають земного царя?

— Так, антихриста. Рабини знають, що Месія прийшов і Його розіпнули. Я дізнався від одної людини, що, коли єврей лежить при смерті, до нього йде рабин і каже на вухо: «Месія прийшов». Бачиш, їх звинувачує совість, вони відчувають свою провину, але не впокорюються.

  А яка користь від того, що ці слова говорять помираючому?

  Ніякої. Вони говорять це просто тому, що їм докоряє совість. Думають, якщо ці слова сказані, то все в порядку.

  А інші цих слів не чують?

  Ні, це на вухо говориться. ї єврейська молодь повстала проти рабинів. «Месія, — говорять вони, — прийшов, якого месію шукаєте ви?» В Америці якась група молоді, що вивчає Святе Письмо з погляду історії, видає журнал, у якому написано: «Месія прийшов. Тому, хто не вірить у те, що прийшов Месія, ми безкоштовно вишлемо даний журнал, щоб він увірував. Якщо ж він увірує, то хай передплатить журнал, щоб ми посилали його іншим і вони теж ставали віруючими».

  Вони євреї?

  Так, євреї.

  І стали християнами?

  Е, зараз хоча б те, що вони увірували, уже щось значить.

  А чи можуть рабини бути таємними християнами?

  Рабин і таємний християнин? Чи залишиться людина в рабинах, ставши християнином? Тоді що ж, він буде вчити євреїв того, що Месія ще не приходив, а коли вони будуть помирати, стане говорити їм про те, що Він прийшов?

 

Печать 666

  Геронде, а чи скоро відбудуться всі ці події?

  Вони затримуються заради тебе й заради мене для того, щоб ми придбали добрий духовний устрій. Бог терпить нас тому, що якщо станеться все це зараз, ми з тобою пропали. У вченні Христа ніде не згадується конкретний час однак Святе Письмо говорить, що прихід цих подій буде попереджений знаменнями часів. Будьмо постійно готовими, а коли цей час наблизиться, — побачимо. Тоді ми будемо більш впевненими. Святий Андрій Кесарійський говорить: «Тим, хто в постійній увазі, це відкриє час і досвід».

Мені до рук потрапила одна книжка, на обкладинці якої було три великі шістки. От вже безстидники! Вони роблять це для того, щоб представити цифру шість гарною й привчити до неї людей. Так потихеньку прийде й печатка.

  Геронде, і кнопки-застібки для одягу продають на таких картонках, де стоїть число 666.

  Так, щоб тебе, дияволе! На кредитних картах три шістки вже давно поставили, а тепер ще й на застібках! Багато хто ставить «666» як фірмовий знак, щоб мали перевагу їхні товари. Один підтримує іншого. Тобто «666» [це як пароль, воно] приймає «666». Написано, що, коли пошириться емблема зі змією, яка пожирає власний хвіст, це буде означати, що євреї поневолили увесь світ. Зараз цей знак поставили на деякі грошові купюри. Число 666 поширюється вже й у Китаї, і в Індії.

  Геронде, а звідки вони знають це число, щоб ставити його на речі?

  Євангеліст Йоан знав, що зробить диявол, подібно до того, як і пророки пророкували, що Христа продадуть за «тридцять срібняків», що Його напоять оцтом, що поділять Його ризи. Дві тисячі років тому в Апокаліпсисі було написано, що люди будуть відзначені числом 666. «Хто має розуміння, той хай злічить число звіра: бо це є число людське, і число його шістсот шістдесят шість». 666 є для євреїв символом економіки. Як говорить Святе Письмо, євреї обклали скорені ними в різних війнах народи конкретним податком. Річний податок дорівнював 666 талантам золота. Зараз для того, щоб підкорити увесь світ, вони знову вводять своє старе податкове число, яке пов'язане з їх славним минулим. Тому вони й не хочуть замінити це число іншим. Тобто 666 є символом мамони . Його взяли з мір золота. Того, про що говорить святий Йоан Богослов, вони не знали, але мамона при цьому залишається мамоною. «Не можете Богу служити й мамоні».

Все йде за своєю чергою. В Америці позначили собак. Через передавач вони випромінюють радіохвилі, і їх знаходять, знають, де перебуває кожен собака. Бездомних собак, які не мають мітки, вбивають лазерним промінням. А потім почнуть вбивати й людей. Позначили цілі тонни риби й зі супутника спостерігають, у якому вона перебуває морі. А зараз з'явилася ще одна хвороба, проти якої вже знайшли вакцину. Вона буде обов'язковою, і, коли людині будуть робити щеплення, їй буде ставитися й печатка. Скільки вже людей в Америці позначені лазерним промінням: одні на чоло, інші на руку. А згодом той, хто не буде позначений числом 666, не зможе ані продавати, ані купувати, ані брати позику, ані влаштовуватися на роботу. Помисел говорить мені, що цією системою антихрист хоче підкорити собі увесь світ. Люди — чи вони червоні, чорні або білі — перебуваючи поза цією системою, не зможуть працювати, стануть соціальними ізгоями. У такий спосіб [антихрист] буде нав'язаний за допомогою системи, яка контролює всесвітню економіку, і тільки ті, хто прийме печать — напис з числом 666, зможуть вступати в торгові відносини.

Як, все-таки, постраждають люди, які прийняли печать! Один фахівець розповідав мені, що лазерні промені дуже шкідливі для людини. Люди, які прийняли печать, будуть «всмоктувати» у себе сонячні промені й дістануть таку шкоду, що від болю стануть кусати язики. Тим, хто не прийме печаті, буде краще за інших, тому що їм допоможе Христос. А це не дріб'язкова справа...

  Коли Він їм допоможе, Геронде. Після всього?

  Ні, саме тоді.

  Геронде, але як же їм буде краще за інших, коли вони не зможуть ні продавати, ні купувати?

  Побачиш. Бог знає, як. І я теж знаю. Такі-ось справи... Це питання мене дуже турбує, і Бог надіслав мені... телеграфне повідомлення. Як же піклується про нас Бог! О!..

  Чому, Геронде, печать називається і «накресленням»?

  Тому що вона не буде поверхневою. «Накреслити» — що це означає? Провести глибокі прямі лінії, чи не так? Печать буде накресленням, яке спершу поставлять на всі товари, а потім людей примусять до того, щоб її ставили їм на чоло або на руку. Два роки тому я розповів про печать одному лікареві з Торонто, а зараз він повідомив мені, що прочитав у газеті, як замість кредитної карти вже вимагають відбиток руки. Вони йдуть уперед, але не можна сказати, що відбудеться те або інше. У деяких телевізорів, привезених у Грецію нещодавно, є особливий пристрій, який стежить за тими, хто дивиться телевізор. Незабаром ті, хто мають телевізор будуть його дивитися, а інші в цей же час будуть дивитися на них самих! Люди будуть і спостерігати, і піддаватися спостереженню. Все їхнє життя, все, що вони говорять, що роблять — все буде контролюватися за допомогою комп'ютера. Бачиш, яку диктатуру задумав диявол? У Брюсселі над [центральним] комп'ютером побудований цілий палац із трьома шістками. Цей комп'ютер може контролювати мільярди людей. Шість мільярдів — це майже увесь світ. Сповідь через натискання кнопки! Деякі європейці висловили протест, тому що вони бояться всесвітньої диктатури. А ми, православні, протидіємо цьому тому, що не хочемо антихриста й диктатури, звичайно, теж не хочемо. Нас чекають [серйозні] події, але довго антихрист не протримається. Як Православ'я нібито «зникло» при комунізмі, так воно «зникне» і зараз.

 

Нові посвідчення особи

Геронде, хтось сказав: «А як же банкнота в п'ять тисяч драхм? Вона має на собі три шістки, і ми нею користуємося? Те ж саме буде й на посвідченні особи»...

  П'ять тисяч драхм — це грошова купюра. На англійському фунті теж намальована королева Вікторія, але мене це не турбує. «Кесареві кесареве». Однак [інша справа], коли мова йде про посвідчення особи. Це не гроші, а щось особисте. У слова «тавтотіта» буквальне значення, тобто людина ототожнюється з тим, що вона декларує. Отже, вони підсувають диявола, а я розписуюся в тому, що його приймаю? То як же я піду на це?

  Геронде, а який зв'язок між новим посвідченням і печаттю?

  Нове посвідчення — це не печать. Це введення печаті.

  Люди, Геронде, запитують, що їм робити у зв'язку з нав'язуванням нових посвідчень.

  Якщо запитують, то ви краще рекомендуйте їм радитися зі своїми духівниками й проявляти терпіння, щоб побачити, як вестиме себе Церква, тому що багато людей задають питання, але небагато з них розуміють відповіді. У брошурі «Знамення часів» я пишу про все цілком зрозуміло. Кожен же хай діє згідно зі своїм сумлінням. Звичайно, є й такі, які кажуть «А, це думка одного ченця. Це не позиція Церкви». Однак думка, яку я висловив, не була моєю власною. Я лише виклав слова Христа, слова Євангелія, оскільки власну думку ми повинні скоряти волі Божій, яка виражена в Євангелії. А інші говорять протилежне до моїх слів [і, прикриваючись моєю думкою], стверджують, що це сказав отець Паїсій. А треті, слухаючи Це, не беруть до уваги того, що ці питання надзвичайно серйозні, не запитують, чи говорив я таке в дійсності, але приймають це на віру. Я не боюся, говорю без зніяковілості. Приходять якісь люди до мене в келію, кидають у ящик шістки. Це ще добре, куди не йшло. Але одного разу кинули одну картонку за хвірткою. Я думав, що хтось приходив, не застав мене вдома й написав для інших «Його нема». Потім читаю й бачу таке!.. Така незугарна лайка, що й мирській людині не почути! Настане, настане чистка для всього цього бруду, але ми пройдемо через грозу. Люди вже піднялися на боротьбу. Треба з великою молитвою підніматися й нам.

Одні переживають через проблему з посвідченнями особи, а інші використовують це й створюють труднощі. Церква повинна зайняти правильну позицію, вона повинна говорити, пояснювати віруючим, щоб ті зрозуміли, що прийняття ними нового посвідчення буде падінням. І одночасно Церква повинна домагатися від держави того, щоб нове посвідчення особи, принаймні, не було обов'язковим. Якщо позиція, зайнята Церквою, буде серйозною, якщо до волі віруючих буде виявлена повага й хто захоче — візьме нове посвідчення, хто не захоче — залишиться зі старим, то лише деякі люди твердих переконань не приймуть трьох шісток. Їх чекають випробування, тому що інші підуть проти них. Більшість людей прийме посвідчення з числом звіра. Ті, хто захоче спокою й комфорту, приймуть нові посвідчення, а нещасні, побожні люди залишаться зі старими документами, і тому їх будуть мучити.

Зараз і обіцянка міністра про те, що 666 не буде стояти на посвідченнях ні явно, ні приховано, теж щось значить. Виявимо терпіння, час покаже. їхні слова про те, що трьох шісток не буде, це вже дещо. Вони почали відмовлятися самі. Подивимося, що ж поставлять на посвідчення в остаточному підсумку. А до того часу, як стануть поширюватися нові посвідчення, може вибухнути й гнів Божий. І потім, адже ж не за двадцять чотири години всі дістануть нові посвідчення. З'являться перші картки, вони будуть розглянуті, і якщо міністр виявиться брехуном, то боротьба буде праведною. А якщо ми зараз продовжимо протести, то ті, хто всім цим заправляє, скажуть: «Ось, дивіться, православні влаштовують смуту. Ще й питання не постало, а вони горланять і протестують». Добрий сторожовий пес гавкає, коли приходить злодій. Коли злодій тікає, він припиняє гавкати. Якщо ж пес гавкає безперервно, то хорошим сторожем його не назвеш.

А ще, Геронде, було сказано, що якщо у нас віротерпимість, то в нових посвідченнях не буде вказане віросповідання.

—Так, їх це не цікавить, однак це цікавить мене, тому що це посвідчення моєї особи. Там написано, звідки я й що я за людина. Якщо буде відсутнє віросповідання, то виникнуть проблеми. Наприклад, хтось прийде в шлюбну контору. Якщо в його посвідченні написано «православний», то все в порядку. Якщо ж віросповідання не зазначене, то як йому дадуть дозвіл на шлюб? Церкві від цього буде плутанина. Але якщо віросповідання стануть вписувати за бажанням, то це буде і як сповідування віри. Європа — це Європа. У нас інший розклад.

 

Підступний спосіб введення печаті

Помаленьку, після введення карток і посвідчень особи, тобто складання персональних досьє, вони лукавим способом візьмуться до нанесення печаті. За допомогою різноманітних хитрувань людей стануть примушувати приймати печать на чоло або руку. Вони влаштують людям труднощі й скажуть: «Користуйтеся тільки кредитними картками, гроші скасуються». Для того, щоб щось купити, людина буде давати картку продавцеві в магазині, а хазяїн магазину буде одержувати гроші з його рахунку в банку. Той, у кого не буде картки, не зможе ні продавати, ні купувати. А, з іншого боку, вони почнуть рекламувати «досконалу систему»: непомітне для очей накреслення числа 666 на чолі й руці. Одночасно по телебаченню почнуть показувати, як хтось взяв чужу картку й одержав по ній гроші в банку. Будуть без перерви говорити: «Печать лазерними променями на чолі або руці — це більш надійно, оскільки номер печаті знає тільки її власник. Печать — це найдосконаліша система: злодій ні голови, ні руки у вас не вкраде, ні номера підгледіти не зможе». Тому бандитам, злодіям і дають зараз можливість вільно діяти. На Афоні навколо Карієсу пограбували п'ятнадцять келій, а одного ченця вбили під час грабежу. Таким ось способом кожен зможе привласнювати чуже й красти все, що захоче. Припустимо, хтось задумає обманом придбати земельне угіддя. Він скаже, що воно нібито належало його дідусеві або що сам він колись орендував цю землю під пасовище. Спробуй розберися! А потім представники влади скажуть: «На жаль, контролювати їх ми не можемо. Контроль може здійснюватися тільки за допомогою комп'ютера». І вони візьмуться за опечатання. У комп'ютері буде висвічуватися, чи відмічений ти, і залежно від цього тебе будуть або не будуть обслуговувати.

Три з половиною роки будуть важкими. Тим, хто не погодиться з цією системою, доведеться нелегко. Їх будуть намагатися засадити до в'язниці, постійно знаходячи для цього який-небудь новий привід. Мине рік, і їх повезуть на допит в інше місто, щоб справа була розглянута в іншому суді, з того міста повезуть у ще інше. А потім скажуть: «Вибач, ти невинний. Якби ти мав відмітку, то ми перевірили б тебе за одну хвилину. А зараз ми були не в змозі здійснити контроль».

Геронде, а чи не зможуть вони ставити печать силою?

— До цього вони не дійдуть через делікатність. Вони ж бо будуть коректними, як і личить європейцям. Вони проявлять вищу шляхетність! Мучити людей вони не будуть, однак, не маючи печаті, людина не зможе жити. «Ви страждаєте без печаті, — скажуть вони, — а якби ви її прийняли, то труднощів у вас би не було». Хоча людина матиме золоті монети або долари, використати їх вона не зможе. Тому, привчивши себе вже зараз до життя простого, стриманого, можна буде пережити ті роки. Мати трішки земельки, обробити трохи пшенички, картоплі, посадити кілька олійних дерев, і тоді, тримаючи яку-небудь скотинку, кізку, трохи курочок, [християнин] зможе прогодувати свою сім'ю. Тому що від запасів користі теж небагато: продукти довго не лежать, швидко псуються. Але й, звичайно, протривають ці утиски недовго: років зо три, три з половиною. Заради вибраних дні скоротяться, вони навіть і не помітять, як минуть ні роки. Бог не залишить людину без допомоги.

   Геронде, чи втрутиться Христос у те, що буде відбуватися в ці нелегкі роки?

   Так. Тут ось бачиш, як до людини з добрим налаштуванням, але яку ображають, часто являються святі, Пресвята Богородиця, Христос для того, щоб її врятувати. Наскільки ж більше допоможе Господь тепер, коли нещасні люди перебувають у такому скрутному становищі. Зараз вибухне одна гроза, настане нетривала диктатура антихриста-сатани. А потім Христос втрутиться, дасть доброї прочуханки всій цій антихристовій системі, зло буде переможене Ним, і Він, нарешті, наверне його на добро.

 

Печать дорівнює відреченню

— При тому, що святий євангеліст Йоан Богослов цілком зрозуміло пише в Апокаліпсисі про накреслення, деякі цього не розуміють. І що ти їм скажеш? На жаль, можна почути дуже багато «дурниць від розуму» деяких сучасних «гностиків». «Я прийму посвідчення з трьома шістками й зображу на ньому хрест», — говорить один. Інший вторить: «А я прийму печать на чоло й осіню своє чоло хрестом». І повторюють цілу купу подібних дурниць. Вони думають, що освятяться подібним чином, у той час як такі думки є оманою. Один Владика сказав мені: «Я в посвідченні, там, де буду розписуватися, намалюю хрестик. Від Христа я не відрікаюся: я всього лише користувач системи, яка мене обслуговує». — «Ну добре, — кажу я йому, — ось ти Владика, і ставиш, через своє особливе положення, хрестик перед своїм іменем. Інший — архімандрит, його становище теж особливе, і він теж ставить хрестик перед своїм іменем. А людям що накажеш робити?» Бруд не освячується. Чиста вода приймає Благодать і стає водою святою. Але сеча святою водою стати не може. Камінь чудесним способом перетворюється на хліб. Але нечистоти освячення не приймають. Отже, диявол, антихрист, перебуваючи під виглядом свого символу в нашому посвідченні, на нашому чолі або руці, не освячується, навіть якщо ми ставимо там хрест. Силу Чесного Хреста — цього Святого Символу, Божественну Благодать Христову ми маємо тільки тоді, коли зберігаємо Благодать Святого Хрещення, у якому ми відрікаємося від сатани, з'єднуємося з Христом й приймаємо святу печать — «печать дару Духа Святого». А вони, бачиш, пояснюють все [такою простою] логікою!.. Поставлять поруч хрестик — і все в порядку! Але ж ми бачимо, що святий апостол Петро відрікся від Христа зовні, але й це було відреченням. Вони, приймаючи печать антихриста, відрікаються від печаті Христової, даної їм у Святому Хрещенні, і ще говорять, що мають у собі Христа!

А якщо, Геронде, хтось прийме печать через незнання?

   Скажи краще, з байдужості. Яке там невідання, коли все ясніше ясного? Та якщо й не знає людина, їй потрібно поцікавитися й дізнатися. Припустимо, що ми не знали й тому прийняли печать. Але тоді Христос скаже нам: «Лицеміри, вигляд неба ви вмієте розпізнавати, а знамення часу ви не здатні розпізнати?. Прийнявши печать, хай навіть і через незнання, людина втрачає Божественну Благодать і зазнає бісівського впливу. Так коли священик при Хрещенні занурює дитя у святу купіль, воно, і не розуміючи того, приймає Святого Духа, і потім у ньому живе Божественна Благодать.

 

Тлумачення пророцтв

  Геронде, дехто говорить: «Чому від Бога призначено бути, те й буде. Яке нам до цього діло!» Як до цього ставитися?

  Так, дитинко моя, говорити-то вони говорять, але насправді це не так! Мені теж доводиться чути від декого: «Євреї не такі дурні, щоб викривати себе трьома шістками, якщо про це пише в Апокаліпсисі євангеліст Йоан. Якби це було так, то вони влаштували б усе більш розумно й таємно». Добре, то що ж, книжники й фарисеї не знали хіба Старого Завіту? Хіба Анна й Каяфа не знали краще за всіх інших пророцтва про те, що Христос буде зраджений за «тридцять срібняків» ? Чому ж вони [дали Юді] не тридцять один або двадцять дев'ять срібняків, а тридцять? Але вони були засліплені. Бог знав, що все відбудеться саме так. Бог передбачає, але не визначає. Це тільки турки вірять у долю, у кишмет. Бог знає, що події відбудуться таким-от чином, а людина робить через свою дурість те, про що заздалегідь знав Бог. Не тому, що Бог віддав розпорядження про щось, ні. Він бачить, до чого дійде злоба людей, і знає, що своєї думки вони не змінять. Це не значить, що Бог наперед визначає події.

А інші зайняті пророцтвами, на які дають власні тлумачення. Не обмовляються, принаймні: «Так мені говорить помисел, — а стверджують. — Це так!» І наводять цілу купу власних думок. Є й такі, що витлумачують пророцтва, як хочуть, для того щоб виправдати свої пристрасті. Так, наприклад, про слова святого Кирила: «Краще, щоб у нашу епоху не відбулися знамення антихриста» — людина, яка бажає виправдати себе, своє боягузтво, скаже: «А ось бачиш? Святий Кирило боявся, що він відречеться! А я що ж, хіба вищий за святого Кирила? Отже, навіть якщо я й відречуся від Христа, то в цьому нема нічого страшного!» А тим часом святитель говорить: «Краще, щоб не відбулися», щоб його очі не побачили антихриста, а не тому, що він нібито боявся. Бачиш, що робить диявол?

На жаль, і деякі сучасні «гностики» сповивають своїх духовних чад, як дітей, нібито для того, щоб ті не хвилювалися. «Це неважливо, — говорять вони, — нічого страшного, аби тільки ви мали віру всередині себе». Або ж голосять: «Не говоріть ви на цю тему — про посвідчення, про печать, щоб люди не хвилювалися!» Тоді як, коли б вони говорили людям: «Давайте постараємося жити більш духовно, бути біля Христа й нічого не боятися, бо якнайбільше — ми станемо мучениками», вони б хоч якось готували їх до майбутніх труднощів. Пізнавши істину, людина задумається й стрепенеться зі сну. Їй стане боляче за те, що відбувається, вона буде молитися й остерігатися, щоб не потрапити в пастку.

Що ж відбувається зараз? Мало того, що такі «тлумачі» коментують пророцтва по-своєму, так вони ще й самі бояться, подібно до людей світських. А їм варто було б проявляти духовне занепокоєння й допомагати християнам, засіваючи в них добру стурбованість заради того, щоб ті зміцнилися у вірі й відчули божественну втіху. Я дивуюся: невже все те, що відбувається, не змушує їх задуматися? І чому після тлумачень, даних ними від свого розуму, вони не ставлять хоча б знаку питання? А якщо вони допоможуть антихристові з його печаткою й потягнуть до погибелі й інші душі?! Говорячи в Євангелії «щоб, оскільки можна, обдурити і вибраних», Господь має на увазі те, що спокусяться ті, хто витлумачує Писання розумом.

Отже, за «досконалою системою кредитних карток», за комп'ютерною безпекою криється всесвітня диктатура, криється ярмо антихриста. «..А заподіє всім, щоб дано було їм клеймо на руку їхню праву або на чола їхні; щоб жоден не міг купити чи продати, крім того, хто має клеймо, ім'я звіра або число імені його. Тут є мудрість. Хто має розуміння, той хай злічить число звіра, бо це число людське, і число його 666 "

 

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що жертва приносить людині радість

У нашу епоху жертовність є рідкістю

Діти — це суцільна морока», — сказала мені одна жінка, яка мала все. Діти були для неї тягарем! Якщо мати думає подібним чином, то вона ні на що не здатна, оскільки для матері природно мати любов. Якусь дівчину до заміжжя мати може не будити до десятої години ранку. Однак відтоді, як сама вона стане матір'ю і їй треба буде годувати своє дитя, мити його, доглядати за ним, вона й вночі спати не буде, тому що моторчик завівся. Маючи жертовність, людина не канючить і не пригнічується, а радіє. Вся основа в цьому: повинен бути присутнім дух жертовності. І ця жінка, якби вона говорила: «Боже мій, як мені Тобі дякувати? Не тільки дітей Ти дав мені, але й безліч благ. У скількох людей нема нічого, у мене ж і кілька будинків, і спадщина від батька, і в чоловіка велика зарплатня, і за оренду мені платять у двох місцях!.. Я не зазнаю труднощів. Як мені дякувати Тобі, Боже мій? Усього цього я не була достойна», якби вона думала так, то зі славослів'ям зникло б і відчуття злополуччя. Тобто, якби вона тільки дякувала Богові вдень і вночі, цього вже було б досить.

  Жертва, Геронде, приносить радість?

  О, яка ж це радість! Смаку цієї жертовної радості нинішні люди не знають, і тому вони так вимучені. Вони не мають у собі ідеалів, вони мучаться тим, що живуть. Відвага, самовідданість є в людині рушійною силою. Якщо ж цієї сили нема, то людина мучиться. За старих часів у селах люди ночами, без шуму, намагаючись, щоб ніхто їх не побачив, прокладали яку-небудь дорогу для того, щоб після смерті інші поминали їх. Зараз цей дух жертовності зустрічається рідко. Одного разу на Афоні під час хресного ходу я спостерігав, як ченці, йдучи по стежці, чіплялися своїм одягом за гілку куща, але жоден не обламав її, щоб полегшити шлях тих, хто йшов позаду; всі вони пригиналися, щоб не зачепитися. Однаково що поклони кущеві клали! Якби це хоча Купина Неопалима була, тоді ще куди не йшло! Але кожен думав: «Нехай це робить хтось інший, а мені аби тільки пройти самому». Але чому ж тобі цього не зробити, якщо ти першим побачив цю гілку? Адже так поводяться люди світські, які не вірують у Бога. Навіщо мені таке життя, вмерти тоді в тисячу разів краще. Ціль у тому, щоб думати про іншу людину, про її біль.

Світ вже втратив контроль над собою. Від людей віддалилися любочестя, жертовність. Я якось розповідав про те, у якому стані я перебував, коли в келії, на Святій Горі, мене прихопила грижа. Коли хтось стукав у клепальце біля хвіртки, я і в сніг [і в холод] виходив відкривати. Якщо в людини були серйозні проблеми, то навіть і не відчував свого болю, хоча [буквально] перед цим був прикутий до ліжка. Я пригощав гостя чим-небудь: одною рукою пригощав, а іншою тримав грижу. Весь час, поки ми розмовляли, я, незважаючи на сильний біль ні до чого не прихилявся, щоб він не здогадався, що мені боляче. А коли відвідувач йшов, я знову загинався від болю. Справа була не в тому, що біль проходив, або в тому, що я чудесним способом поправлявся, ні. Я бачив, що комусь боляче, і забував свій власний біль. Чудо відбувається, коли ти є спільником у болю іншого. Головне в тому щоб ти відчув людину братом і тобі стало за ньою боляче. Цей біль зворушує Бога, і відбувається чудо. Тому що нема нічого іншого, що настільки розчулює Бога, як благородна великодушність, тобто жертовність. Але в нашу епоху великодушність є винятковістю, тому що прийшли себелюбність, корисливість. Рідкісною є людина, яка скаже: «Я поступлюся своєю чергою для когось, а сам почекаю». Як же небагато таких благословенних душ, що думають про іншого! Навіть і в людях духовних є цей противний дух, дух байдужості.

Добро є добром лише в тому випадку, якщо той, хто робить його, жертвує чимось своїм: сном, спокоєм і тому подібним Тому й сказав Христос: «...від позбавлення свого...». Коли я чиню добро, відпочивши, воно недорого коштує. Проте якщо я стомився й, приміром, виходжу показати дорогу комусь, хто просить про це, то це коштує дорого. Коли я, попередньо виспавшись, проводжу ніч без сну там, де мають потребу в моїй допомозі, то ціна цього невелика. Якщо ж при цьому й бесіда мені до душі, то я й зовсім можу зробити це для того, щоб порадіти спілкуванню й трішки розважитися. Тоді як, змучившись і йдучи на жертву, для того, щоб допомогти іншому, я зазнаю райську радість. Тоді я захлинаюся в Божому благословенні.

А якщо людина обтяжується не тільки тим, щоб допомогти іншій, але навіть і тим, щоб зробити щось для себе самого, то вона втомлюється й від самого відпочинку. Той же, хто допомагає ближньому, відпочиває й від утоми. Якщо в людині є жертовний дух, то, побачивши когось, наприклад, фізично знесиленого, працюючим і стомленим, вона скаже йому: «Сядь, відпочинь трішки» і зробить його роботу сама. Той, хто знесилився, відпочине тілом, а той, хто йому допоміг, відчує духовний відпочинок. Яку б справу не робила людина, вона повинна робити її від серця, в іншому ж випадку вона не змінюється духовно. Те, що робиться від серця, не стомлює. Серце — це немов пристрій, який самозаряджається: чим більше він працює, тим більше й заряджається. Ось бензопила, коли потрапляє на порохнявий пеньок, фиркає: «фр-р-р...» і глохне. Але, потрапляючи на тверде дерево, вона упирається в роботі, підзаряжається й пиляє. І не тільки в даванні, але й у випадку, коли мусимо взяти щось, ми не повинні думати про себе, але завжди прагнути до того, щоб приносити спокій душі іншої людини. Не варто бути жадібними. Ми не повинні думати про те, що маємо право взяти скільки ми хочемо, а іншому хай не залишиться нічого.

  Знову, Геронде, все повертається до духу жертовності.

  Так це ж і є основа всього духовного життя! І знаєш, яку радість відчуває людина, приносячи себе в жертву? Вона не може висловити пережитої радості. Найвища радість походить від жертви. Тільки жертвуючи, людина перебуває в спорідненні з Христом, тому що Христос є Жертва. Ще тут людина починає переживати рай або пекло. Людина, яка робить добро, радіє, тому що їй віддається за це божественною розрадою. Той, хто робить зло, переживає муку.

 

Мій власний спокій народжується від надання спокою іншому

А як, Геронде, людина може піти на жертву, якщо їй ще невідомий смак жертовної радості?

— Якщо поставить себе на місце іншого. Коли я був в армії, наш дзот часто заливало водою. У рації треба було міняти акумулятори, а це було справою дуже нелегкою, тому що лінія була завантажена. Я був мокрим до пояса, і шинелю можна було викручувати. Однак, щоб не мучилися інші, я волів робити ту роботу сам і, роблячи її, радів. Командир казав мені: «Коли ти виконуєш цю роботу, то я спокійний і не тривожуся за це, але мені тебе жаль. Скажи, щоб це робив хто-небудь інший». — «Ні, пане командире, — відповідав я йому, — я [від цього] радію». У нашому напівбатальйоні був ще один радист, але, коли ми йшли на операції, щоб не наражати його на небезпеку, я не давав йому тягати ні акумулятора, ні рації, хоча мені було й важко. Він просив мене про це, [ображався]: «Чому ти мені їх не даєш?» — «У тебе, — відповідав я йому, — дружина й діти. Якщо тебе вб'ють, я буду за це відповідати перед Богом». І так Бог зберіг нас обох: ні йому, ні мені Він не допустив бути вбитим.

Для людини вразливої краще бути одного разу вбитим самому, прикриваючи іншого з почуття любові, ніж виявити недбалість або боягузтво й все наступне життя зазнавати постійних докорів сумління. Якось на громадянській війні маневр заколотників відрізав нас від інших сил за якимось селом. Солдати збиралися кидати жереб, щоб визначити, кому йти в село за харчами. «Я піду», — сказав я. Якби пішов хтось недосвідчений і неуважний, його могли б убити, і мене потім мучила б совість. «Краще буде, — думав я, — якщо вб'ють мене, ніж когось іншого, а мене потім все життя буде вбивати совість. Як я таке витримаю?» — «Ти міг би його врятувати, — буде говорити мені моє сумління, — чому ж ти не врятував його?» До того ж я постив й був на голодний шлунок... Загалом, добре. Ну й командир мені каже: «І я б волів, щоб ти пішов, бо ти й з води сухим вийдеш, тільки поїж, щоб сила була». Взяв я автомат і вирушив. Заколотники прийняли мене за свого й дали пройти. Прийшов я в село, зайшов у якийсь двоповерховий будинок. Там була одна бабуся, вона дала мені продуктів, і я повернувся до своїх.

Найбільшу радість я переживав узимку [у горах], серед снігів. Пам'ятаю, прокинувся одного разу вночі. Усі спали, а наші намети завалило снігом. Я виліз із намету, схопив рацію й почав витрушувати з неї сніг. Дивлюся: працює. Побіг до командира й розповів про те, що діється. У ту ніч я мотикою відкопав зі снігу двадцять шість обморожених.

Для Христа я не зробив нічого. Якби я зробив для Христа 10 відсотків від того, що робив на війні, то зараз творив би чудеса! Ось чому потім, у житті чернечому, я говорив: «В армії я перетерпів такі муки заради Батьківщини, а що я роблю для Христа?» Іншими словами, у порівнянні з тими муками, які я пережив в армії, у чернечому житті я відчував себе царським сином, отут вже не мало значення, був у мене якийсь сухар чи ні. Тому що там, під час операцій, знаєш, якого ми дотримувалися посту? Сніг їли! Інші хоч нишпорили навколо, знаходили що-небудь їстівне, а я був прив'язаний до рації — не міг від неї відійти. Одного разу ми залишилися без їжі на тринадцять днів: нам дали тільки по одному буханцеві солдатського хліба й по половині оселедця. Воду я пив зі слідів копит, і то не чисту дощову, а змішану з брудом. А одного разу довелося скуштувати й «лимонаду»! Того разу через спрагу я дійшов до межі й тут побачив слід від копита, повний води — жовтої! Вже я її пив-пив!.. І тому потім, у житті чернечому, вода, навіть якщо вона була повна всяких комашок, здавалася мені великим благословенням. Вона, принаймні, була схожа на воду. А якось ввечері порвалася кабельна лінія зв'язку. Був грудень 1948 року. Снігу навколо — замети. О четвертій годині пополудні нам дають наказ: іти в село — це дві години пішки, відновити лінію й повертатися назад. Через дві години — темрява. Солдати були, як мертві, від втоми й не знаходили в собі мужності йти. І де там ще знайдеш кабель у таких заметах!

  Ви що, Геронде, не знали дороги й того, як був прокладений кабель?

  Еге, дорогу приблизно я знав, але однаково ніч застала б нас у дорозі. Коротше кажучи, дали мені кількох людей, і ми пішли. Спочатку ми, ще будучи в розташуванні нашої частини, лопатами очистили дорогу від снігу, щоб заспокоїти командира, і небагато пройшли вперед. Потім я до них кажу: «Пішли-пішли, нам же ще повертатися!» Я пішов першим, тому що інші увесь час нарікали. «Еллада, — говорили вони мені, — загинути не може, а ось ми гинемо!» Як завели те саме без кінця! Так просувалися ми вперед: я провалювався в сніг, вони мене витягали, знову провалювався, знову витягали... У мене була шабля, і я раз у раз промацував нею сніг перед собою, щоб знайти, куди можна ступити. Треба було постійно перевіряти. Я просувався першим і казав їм: «Пішли- пішли, тут худоба не ходить і кабелю порвати не може. Дійдемо до якого-небудь яру, де кабель висить над землею, і тільки там перевіримо». Дійшли ми, нарешті, до якогось села, перед яким були тераси, приховані від очей під сніговими заметами, і я впав з одної тераси вниз, у сніг. Інші злякалися йти далі й мене діставати. Нарешті ми спустилися вниз, перебираючись з одної тераси на іншу, — як, краще не запитуй — і пізно ввечері ввійшли в село. У якихось ярах в одному-двох місцях я знайшов обрив, ми з'єднали кабель і зв'язалися з командиром.

«Повертайтеся назад», — говорить нам командир. Але як тут повертатися? Мало того, що ніч настала, так ще треба якимось чином лізти наверх, на тераси! Спускалися ми стрімголов! І як знайдеш дорогу? «Але як ми повернемося? — запитую командира. — Спуститися ми ще якось спустилися, але як тепер підніматися? Давайте ми краще завтра зранку повернемося: вийдемо з іншого краю села й зробимо коло». — «Ніяких "давайте", — відповідає командир, — сьогодні!» На наше щастя, цю розмову почув ад'ютант командира й умовив його дозволити нам залишитися на ніч у селі. Так ми й залишилися. В якомусь домі нам дали кілька товстих вовняних покривал. Мене кидало то в жар, то в холод: бо ж я йшов попереду, розчищав дорогу й був весь мокрий. Товариші пожаліли мене, тому що мені, так би мовити, дісталося більше за інших, і поклали мене в середину. Повечеряли ми тоді лише скибою солдатського хліба. Не пам'ятаю, щоб коли-небудь ще у своєму житті я переживав більшу радість, ніж тоді.

Я був змушений навести ці приклади, щоб ви зрозуміли, що таке жертва. Я розповів все це не для того, щоб ви поплескали мені в долоні, але для того, щоб ви зрозуміли, звідки береться справжня радість.

А потім, у відділі зв'язку, мене обманювали товариші по службі. «До мене батько приїжджає, треба піти з ним побачитися, посидь за мене, будь ласка», — говорив один. «А до мене сестра приїхала», — брехав другий. Ніяка вона йому була не сестра. Кому-небудь ще потрібно було навіщось відлучитися, і я йшов на жертву: увесь час сидів на чергуванні то за одного, то за іншого. Після чергування підмітав, наводив порядок. У приміщення взводу зв'язку заборонялося входити іншим, навіть офіцерам з інших відділів, до того ж час був військовий. Так що прибиральницю ми взяти не могли. Брав я віник і підмітав всі приміщення. Там і навчився підмітати. «Тут, — казав я, — службове приміщення, місце якимось чином священне, неприбраним його залишати не можна». Я не зобов'язаний був підмітати, та й робити цього не вмів: у себе вдома я жодного разу й віника до рук не брав. Та якби я й захотів його взяти, мене б відразу моя сестра цим же віником і відлупцювала! «Прибиральниця», — дражнили мене товариші по службі, — «вічна жертва». Я на це не звертав уваги. І робив це не для того, щоб почути «спасибі», але тому, що відчував це необхідністю й радів.

  У вас, Геронде, зовсім не було «лівого» помислу? Ви, наприклад, не думали: «Такий-от гуляє, а не з сестрою своєю зустрічається»?

  Ні, таких помислів у мене не було. З того моменту, як хтось говорив мені: «Прошу тебе, можеш трохи посидіти замість мене?» — все, питання було закрите. А ще хтось просив у мене грошей нібито для своїх дітей, однак сам не тільки не відсилав їх дітям, але ще й у дружини своєї просив грошей, щоб витрачати на себе самого. Зрозуміло? І я робив це не для того, щоб мені сказали «молодець», я відчував це необхідністю. З розташування частини я не виходив, інші користувалися цим і звалили всю роботу на мене. Мені доводилося виконувати роботу всього взводу. Ціла купа позивних, реле стукають без зупинки... Я перетворився тоді в руїну. Якийсь час у мене трималася температура тридцять дев'ять і п'ять, і я нікому про це не говорив. Але потім від перенапруги впав, знепритомнів. Мене кинули на носилки, і я чув голоси товаришів по службі: «Ну що, Венедикте, поїхали на капремонт, зараз ми тебе віднесемо на носилках туди, де лагодять старі автомобілі». І вони віднесли мене в госпіталь. Там я був без догляду — кому було про мене дбати, всі займалися пораненими, — але відчував радість. Ту радість, яка походить від жертви, тому що мій власний спокій народжується від того, що я надаю спокій іншому.

 

Наскільки ми забуваємо про себе, настільки Бог пам'ятає про нас

Той, у кого є жертовність і віра в Бога, зі собою не рахується. Якщо людина не обробить у собі жертовного духу, то вона думає тільки про себе й хоче, щоб заради неї й інші жертвували собою. Але той, хто думає тільки про себе, потрапляє в ізоляцію й від людей, і від Бога — у подвійну ізоляцію — і Божественної Благодаті не приймає. Така людина ні на що не придатна. І подивіться: адже того, хто постійно думає тільки про себе, про свої труднощі й т.п., у хвилину потреби ніхто не підтримає навіть по-людськи. Те, що він не дістане підтримки божественної, — це ясно й так, але й підтримки людської він не одержить теж! Потім ця людина шукатиме допомоги то тут, то там, тобто вона буде мучитися, щоб знайти допомогу від людей, але не зможе знайти її. І навпаки: про того, хто не думає про себе, але постійно, у хорошому значенні цього слова, думає про інших — про таку людину весь час думає Бог. І потім інші люди теж думають про неї. Чим більше людина забуває себе, тим більше пам'ятає про неї Бог. Ось, наприклад, в спільножитному монастирі той, у кого є любочестя, приносить себе в жертву, віддає себе іншим. Думаєте, інші цього не зауважують? І хіба зможуть вони не подумати про цю душу, яка цілком віддає себе іншим, а про саму себе не думає? І хіба може не подумати про цю душу Бог? Велика справа! У цьому видно Боже благословення, видно спосіб божественної дії.

Потрапляючи у важку ситуацію, людина складає іспити. Дійсна любов, жертовність проявляються в такі хвилини. Коли ми говоримо, що в когось є жертовність, маємо на увазі те, що під час небезпеки він не бере до уваги себе й думає про інших. Бо й прислів'я каже: «Друг пізнається в біді». Якби, борони Боже, зараз, наприклад, почали падати бомби, то стало б ясно, хто думає про інших і хто — про самого себе. Але той, хто привчився думати лише про себе, у тяжку хвилину теж буде думати про себе, і Бог про цю людину думати не стане. Якщо ж хтось заздалегідь вчиться думати не про себе, але про інших, то й під час небезпеки він теж подумає про інших. Тоді буде видно, у кого є справжня жертовність, а в кого — самолюбство.

Якщо християнин не почне вже зараз чимось жертвувати: якоюсь своєю похіттю, егоїзмом, то як він досягне того, щоб у тяжку хвилину пожертвувати своїм життям? І якщо зараз він боїться праці й заклопотаний тим, щоб не переробити більше за когось, то як він досягне такого стану, що побіжить віддавати за когось своє життя? Якщо зараз він заклопотаний собою по дрібницях, то як подумає про іншого в ту хвилину, коли його життя буде в небезпеці? Тоді буде сутужніше. Якщо прийдуть нелегкі роки й така людина побачить свого сусіда, який у гарячці впав на дорозі, то вона залишить його лежати там, піде й скаже: «Піду краще і я приляжу, а то не захворіти б і мені».

А на війні йде боротьба життів, твого й чийогось ще. Відвага полягає в тому, щоб поспішати на допомогу іншій людині, але якщо відсутня жертовність, то кожен прагне врятувати самого себе. Але ось що помічено: на війні снаряд або міна знаходять того, хто починає хитрувати. Така людина начебто бажає уникнути небезпеки, але тим скоріше ламає собі шию. Тому не треба прагнути втекти від небезпеки й особливо за рахунок інших. Пам'ятаю один випадок, який відбувся на албанській війні. В якогось солдата була кам'яна плита, і він укривав за нею голову від куль і осколків. Коли йому знадобилося відійти за чимось убік, він поставив плиту на дно траншеї, притуливши до стінки. Побачивши це, його сусід відразу схопив цю плиту й забрав її. «Зараз, — подумав він, — випала добра нагода взяти її собі». Однак у той самий момент його накрила міна, і не залишилося навіть мокрого місця. Бачачи, як навколо рвуться снаряди, нещасний взяв цю плиту, але про те, що її хазяїн повернеться, він не подумав. Він подумав тільки про себе й своєму вчинку знайшов виправдання: «Якщо він відійшов, то я можу взяти цю плиту собі». Так, піти-то він пішов, але ж плита залишалася його власністю. А ще один ухилявся від служби весь час, поки йшла війна. Не думав ні про кого. Інші віддавали за Батьківщину своє життя — він же сидів вдома. До останньої години, коли становище ускладнилося, він прагнув уникнути небезпеки. Потім, коли прийшли англійці, він постарався потрапити в розташування їхніх військ, представився Зерве й, оскільки мав також і американське громадянство, скористався з нагоди й утік в Америку. Тільки він до неї доїхав — відразу вмер! Його дружина, бідолаха, говорила: «Від Бога хотів втекти!» Отже, він помер, у той час як інші, хто був на війні, залишилися живими.

 

Ті, хто гинуть геройськи, не вмирають

Я пам'ятаю, що в армії в усіх нас була одна спільна мета. Старався і я, але жертовністю володіли й інші незалежно від того, вірували вони в інше життя чи ні. «Навіщо помирати цій людині, він же глава сім'ї», — говорили вони й самі йшли на небезпечне завдання. Та жертва, на яку йшли ці люди, мала ціну більшу, ніж та, на яку йшла людина віруюча. Віруючий вірував у божественну правду, у божественну відплату, тоді як невіруючі не знали про те, що та жертва, на яку зважилися вони, не даремна, що їм воздасться за неї в житті іншому.

Під час окупації, при Давакісі, італійці заарештували молодих офіцерів, завантажили їх на корабель, а потім відправили його на дно. А після цього почали хапати цивільних; тих, кого піймали першими, катували, щоб змусити їх назвати імена інших мешканців, які мали вдома зброю. Подивилися б ви тоді на те, яку жертовність проявляли люди мирські! У Кониці біля нашого будинку, там, де зараз збудували храм святого Косми Етолійського, колись була мечеть. Заарештованих закрили в мечеті й цілу ніч били батогами з колючками або оголеними кабелями: випускали назовні дріт, прив'язували на кінці шматки свинцю й били цими проводами людей. Сталевий дріт здирав шкіру. А щоб не було чути криків, італійці співали або включали музику. Звідси й з'явився вираз «шкуродерня з музикою». Крім того, нещасних підвішували за ноги вниз головою, і їм з рота йшла кров. Але вони мовчали, тому що думали: «Якщо зізнаємося ми (але ж вони знали, у кого були гвинтівки), то потім будуть так само бити всіх інших, щоб змусити зізнатися і їх». Тому ті, кого взяли першими, вирішили: «Краще ми вмремо, щоб довести, що в інших людей нема гвинтівок». А інші за одну або п'ять ок борошна говорили ворогам, у кого була захована зброя. Був голод, і люди ставали зрадниками. Якісь італійці з батальйону, набраного з позашлюбних дітей, були справжніми варварами з усіма варварськими комплексами. Свою злість вони зганяли на інших. Вони брали маленьких дітей, роздягали їх, нещасних, саджали на розпечені залізні щипці й придавлювали ногою, щоб горіло їхнє тіло. Вони катували дітей, для того, щоб батьки признавалися, у кого є гвинтівки. «У мене нема, у мене нема!» — кричали дорослі, а мучителі палили їхніх діток. Я хочу сказати, що багато хто волів би вмерти, хоча й були людьми мирськими, заради того, щоб не мучили або не вбивали інших. Цим вони врятували багатьох. І так завдяки кільком героям ми вижили як народ.

Ті, хто вмирають геройськи, не вмирають. А якщо відсутній героїзм, то нічого доброго не чекай. Знайте також, що людина віруюча буде й відважною! Макріяніс, нещасний, що пережив він! І в які роки!

   Він якось сказав, Геронде: «Закоптилися очі мої».

   Так, його очі закоптилися. Від напруги й тривоги, які він переживав, його очі немов диміли.

Живучи в нелегкі часи, він від болю й любові постійно жертвував собою. Про себе він не думав, ніколи не брав себе в розрахунок. Борючись за Батьківщину, він не боявся смерті. Макріяніс переживав духовні стани. Якби він став ченцем, то, думаю, не дуже б відрізнявся від Антонія Великого. Незважаючи на свої рани й каліцтва, він робив по три тисячі поклонів [на день]. Коли він робив поклони, його рани відкривалися, нутрощі вивалювалися назовні, і він сам вправляв їх на місце. Три поклони мої вартують одного поклону його. Підлога перед ним була мокрою від сліз. А якби на його місці виявилися ми? Та ми побігли б у лікарню, щоб нам надали медичну допомогу! Світські люди будуть судити нас!

 

Той, хто не бере до уваги себе, приймає божественну силу

  А на війні, Геронде, чи доводилося вам піддаватися небезпеці?

  О! Та хіба тільки раз чи двічі? Це зараз я розмірковую про те, як допомагав [мені] Бог, і дуже хвилююся. А тоді я про це не думав, особливо про смерть. Про неї я не думав зовсім. Коли ти зважився на смерть, тобі вже не страшно. Рішучість піти на смерть дорівнює за своєю силою тисячам охоронців. Смерть — це безпека. На війні емблемою загону священних добровольців є череп. Це значить: вони зважилися вмерти. Той, хто заради блага іншої людини або заради загального добра забуває про самого себе, приймає божественну силу. І подивіться, якщо людиною керує жертовність, то Бог покриває її. Пам'ятаю, як одного разу ми окопалися за якоюсь скелею. Я вирив невеликий окопчик і ледве укрився в ньому. Повзе хтось: «Пусти й мене», повзе інший: «І мене теж». Я дав їм залізти в окоп, тому що вони просили мене про це, а сам залишився зовні. Вночі, коли почався сильний артобстріл, один осколок чиркнув мене по голові. Каски на мені не було, тільки накидка на голову. «Хлопці, — кричу, — в мене осколок потрапив!» Мацаю рукою голову — крові не відчуваю, знову мацаю — нічогісінько! Осколок ледь-ледь чиркнув по голові й тільки збрив волосся від чола до тімені: залишив на моїй голові чисту смужку в шість сантиметрів шириною.

Ви не жили у тяжкі роки, в окупацію, ви не бачили війни, ворогів, горя. Я бажаю вам не бачити всього цього, але тому ви й не розумієте, що це таке. Однак наші роки схожі на казан, що вирує і свистить. Необхідні загартування, відвага і мужність. Якщо щось трапиться, то дивіться, не покажіть себе зовсім непідготовленими. Готуйтеся вже зараз, щоб ви змогли дати відсіч труднощам. І Христос як сказав: «Будьте готові», — чи не так? Сьогодні, живучи в настільки складні роки, нам треба бути не просто готовими, а тричі готовими, щоб не сказати більше! Можливо, нам доведеться зустріти не саму лише раптову смерть, але й інші небезпеки. Отже, проженемо геть від себе прагнення влаштуватися зручніше! Хай у нас працює любочестя і буде присутнім дух жертовності.

Зараз я бачу, як щось готується, от-от повинно відбутися й постійно відкладається. Увесь час маленькі відтермінування. Хто переносить ці терміни? Чи Бог відсуває їх? Ану ж бо, ще місяць, ну-бо, ще два!.. Так все і йде. Але якщо ми не знаємо, що нас чекає, то розвивайте в собі, наскільки можете, любов. Це найголовніше: щоб була між вами не фальшива, а щира, братня любов. Якщо є добра зацікавленість, біль, любов, людина завжди діє правильно. Доброта, любов — це сила. Зберігайте, наскільки можете, таємницю й не вдавайтеся до відвертості: адже якщо таємницю будуть знати «тільки ти, та я, та він, та дзвонар Симеїн», то що з цього вийде? Навіть і через звичайну дурість ви можете зробити зло, а потім битися головою об стіну. Подивилися б ви, як зберігають таємницю в армії! Якщо ти розумів, що можеш потрапити в полон, то насамперед треба було знищити позивні: розрізати запис на клаптики й проковтнути. Одного разу, опинившись у небезпечній ситуації, я так і зробив, тому що якби позивні опинилися в руках заколотників, то вони довідалися б, що в такому-то місці [перебувають наші] війська, що в них нема продовольства тощо. І тоді вони послали б радіограму в [наш] центр, щоб прилетіла [наша] авіація й скинула їм провізію, а на наші голови — бомби. Зрозуміло? [Знаючи позивні], вони б зв'язалися з центром від імені урядової армії. Якщо ти був радистом і потрапляв у полон, то тобі, щоб ти видав позивні, кліщами висмикували нігті. І ти волів бути з видертими нігтями, але не бути зрадником. Якомусь [радистові] для того, щоб він розповів зміст радіограми, палили вогнем пахви, і він не зізнався, немов онімів. Він не розкрив ворогам таємниці й тому став сповідником. А жінки перевозили документи для армії в сідлах мулів і були готові до смерті.

Смерть на війні здатна значно умилостивити Бога, тому що людина, яка загинула смертю хоробрих, жертвує собою, щоб захистити інших. Ті, хто від чистої любові жертвує своїм життям заради того, щоб захистити людину, свого ближнього, наслідують Христа. Ці люди — найбільші герої, їх боїться, перед ними тремтить і сама смерть, тому що від любові вони зневажають смерть і в такий спосіб здобувають безсмертя, знаходячи під могильною плитою ключ від вічності й без зусиль входячи у вічне блаженство.

 

Усе життя ченця є жертвою

Усе життя ченця природно допомагає йому мати любов, жертовність. Він вирушив в дорогу для того, щоб померти за Христа. Це значить, він вийшов на дорогу заради жертви. У ченця нема [світських] обов'язків, тому йому необхідно розвивати в собі дух жертовності. Мирянин помирати за Христа не збирався, і потім у нього є обов'язки світські: він піклується про свою сім'ю, про своїх дітей, тому й вимоги з нього не такі суворі, у нього є виправдання. Наприклад, на війні людина сімейна прагне уникнути небезпеки, щоб її діти не залишилися на вулиці. Про те, що якщо уникне небезпеки вона сама, то можуть вбити когось іншого, у кого теж є діти, ця людина не думає. Ну, це ще може бути: тут, принаймні, присутня турбота про власну сім'ю. «У мене, — скаже така людина, — діти на вулиці залишаться». Вона може, зовсім не віруючи в інше життя, прагнути врятувати саме це життя.

Тобто, Геронде, чернець повинен постійно жертвувати собою?

—Ми ж вже сказали, що все життя ченця є жертвою. А в протилежному випадку, навіщо ми стаємо ченцями? Якщо чернець щодо цього кульгає, він не чернець. Про яку духовну боротьбу можна потім говорити? Якщо відсутня жертва, то місця для духовної боротьби нема. А якщо нема жертви, то, скільки б не намагався чернець жити духовно, все буде безглуздо. На Святій Горі говорять, що таке духовне .життя подібне до опудал городніх: чернець, який веде таке духовне життя, не те що бісів вигнати не може, йому ворон ганяти, і то досягнення. Коли людина гаряче береться за подвиг, який чекає її в цьому житті, то божественне полум'я в ній теж горить. Якщо цього божественного полум'я нема, то вона ні на що не придатна. Це полум'я дає їй радість, дає їй відвагу, дає їй любочестя. Це те, про що сказав Господь: «Вогонь прийшов Я кинути на землю». Коли є цей божественний огонь, то й псалмоспівання, і молитва ченця, чи то вона за себе чи за інших, має результат. Особливо жіноче серце, коли очиститься, має велику силу й у молитві вельми процвітає, стає «радаром». А той, у кого нема любочестя, жертви, матиме або світську радість, або світський смуток; утіхи ж духовної така людина відчути не може.

Тому я й кажу вам: плекайте жертовність, братню любов. Хай кожна з вас досягне стану духовного, щоб, опинившись у важкій ситуації, вона змогла вибратися з неї сама. Не перебуваючи в духовному стані, людина боїться, тому що любить саму себе. Вона може й відректися від Христа, може зрадити Його. Ви повинні зважитися на смерть. Тут он люди світські, які навіть у рай не вірять, жертвують собою. А ми віримо в те, що ніщо не минає марно, що в нашій жертві є сенс. Світські люди, перебуваючи в повнім невіданні, будуть жертвувати собою, наражати своє життя на небезпеку заради того, щоб захистити іншого, а ченці не будуть приносити себе в жертву? Ми вирушаємо в дорогу для того, щоб померти заради Христової любові. Обов'язків світських ми не маємо, і якщо в нас нема ще й жертовності, то що ми взагалі тоді робимо? Та з нас і мурахи стануть сміятися! Бачила, як мурахи висміюють людей? Ледарів висміюють!

  Геронде, а чи можливе таке: я маю готовність допомогти іншим, але мотиви, що спонукують до цього, не чисті?

  Це завжди видно. Коли спонукальні мотиви не чисті, дух не знаходить спокою, розуміє це й намагається очистити їх. На мене справила сильне враження душа одної жінки, яка приходила нещодавно. Дізнавшись, що хтось хворий і страждає, вона не може заснути: мучиться й плаче. А сама живе в миру. Вона поділилася з кимось тим, що з нею відбувається, і у відповідь почула таке: «Можливо, це вража спокуса». Та хіба може таке відбуватися через спокусу? Диявол може обдурити людину лише в тому випадку, якщо вона робить такі речі напоказ, і тоді переживання будуть хибними.

Забирайте з ваших дій самих себе. Людина, виходячи з самої себе, виходить із землі, рухається в іншій атмосфері. Поки людина залишається в самій собі, вона не може стати людиною небесною. Духовного життя без жертви бути не може. Пам'ятайте хоч трішки про те, що існує смерть. І якщо нам однаково вмирати, не будемо занадто себе берегти. Не так, щоб не берегтися на шкоду здоров'ю, але й не так, щоб схиляти коліна перед спокоєм. Я не закликаю вдаватися в небезпечні пригоди, але треба ж, брате ти мій, мати й трохи героїзму! З якою відвагою зустрічали герої смерть під час війни! Один чернець, котрий знаходився поруч з Конділісом (Конділіс був патріотом, героєм), розповідав мені, що коли під час малоазіатської війни греки висаджували морський десант біля Константинополя, Конділіс перебував на кораблі й, лише побачивши Константинополь здалеку, почав поводитися як божевільний. «Ану, хлопці, — кричав він, — помирати так помирати! Чи сьогодні, чи завтра! Помирати — так молодцями, агов, хлопці! Помремо героями за Батьківщину!» Він навіть не міг дотерпіти, поки корабель пристане до берега. Від напруги, від сильного бажання він не помітив, що корабель ще не дійшов до берега, — стрибнув і впав у море. Так у ньому все горіло! Плавати він не вмів: інші побігли, витягли його з води.

Геронде, ви сказали, що потрібно постаратися звільнити від свого «я» кожну нашу дію. Як це зробити?

— Вам все готове подавай. Що значить забрати своє «я»? Коли я забираю своє «я»? Як нам вигнати своє «я» з нашої любові? Як нам очистити нашу любов? Наскільки я не зважаю на себе, настільки я виганяю своє «я». І, відсікаючи нашу волю, нашу слабкість, наш спокій, ми теж видаляємо своє «я». Завдяки послуху й мовчанню з нашої сутності зникає багато чого. Коли наша любов безкорислива, ми теж виганяємо своє «я», але в нашій любові повинна бути також і жертва. Вам зрозуміло це? Наприклад, якась черниця хоче зайти до матінки-ігумені й бачить, що інша сестра теж хоче до неї зайти. Якщо перша відразу ж поступиться сестрі своєю чергою, навіть знаючи, що особливих проблем у сестри нема, то в неї є послух, жертовність тощо. І коли вона від усього серця поступиться місцем іншій і з матінкою не поговорить, то з нею буде говорити Сам Христос. Однак вона повинна усвідомити, що це необхідно, має зробити це тому, що так підказало їй серце, а не просто тому, що «так говорять святі отці». Так вона приймає подвійну Благодать Божу. І в цьому випадку одна сестра дістає духовну допомогу по-людськи, інша ж отримує допомогу способом божественним, безпосередньо від Христа.

Поспостерігайте й за тими світськими людьми, котрі проявляють таку жертовність, якої нема навіть у ченців. Я зауважую, що в світі, незважаючи на те, що люди можуть не вірувати, мати слабкості й пристрасті, вони — Бог так влаштовує — мають м'яке серце. Вони бачать нужденного й, нехай він навіть їм не знайомий, надають йому допомогу. Багато з людей, які не вірять навіть у те, що є рай, побачивши якусь небезпеку, біжать попередити зло, поспішають загинути самі, щоб інші залишилися живими, спішать роздати іншим своє майно. Багато років тому на одному заводі робітника зачепило й стало затягувати у верстат. Незважаючи на те, що навколо було безліч чоловіків, рятувати його кинулася жінка. Чоловіки, «відважні» такі, стояли, дивилися. А вона витягла його з верстата, але саму її зачепило за плаття, закрутило у верстат, і вона загинула. Мучениця! Це велике діло!

Про себе такі люди не думають, вони викидають із себе своє «я». І, коли вони викидають його геть, у них входить Христос.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про те, що відвага народжується від довіри до Бога

У відвазі нема варварства

Подвиги здійснюють не ті, хто високі на зріст, а ті, хто має відвагу, широке серце й рішучість пожертвувати собою. І на війні ті, у кого є відвага, мають і доброту й не вбивають інших, тому їло у відвазі нема варварства. Такі люди стріляють не у ворога, а навколо нього й змушують його здатися. Добрий воліє бути вбитим, ніж убивати. Людина, налаштована таким чином, приймає божественні сили. Люди ж злі є боягузливими й легкодухими, свій страх вони прикривають нахабністю, бояться і самих себе, і інших і тому від страху стріляють без зупинки. Коли я проходив військову службу під час громадянської війни, ми якось зайшли в одне село. «Тут нікого з бандитів нема, — сказали нам місцеві жителі, — всі пішли. Залишилася тільки одна божевільна». Хтось з наших вдалині побачив цю жінку й з ручного кулемета випустив по ній дві черги. «Що я вам зробила?» — скрикнула нещасна й упала на землю.

Він зі страху це зробив?

— Так, зі страху. Люди такого устрою шукають для себе легкі рішення. «Ворога краще прикінчити», — говорять вони, щоб уже не сумніватися. Людина менше боягузлива буде й менше злою. Вона буде намагатися вивести ворога з ладу, наприклад, пошкодити йому руку або ногу, але вбивати його не буде.

Мужність, відвага — це одне, а злобливість, кримінал - зовсім інше. Брати ворогів у полон для того, щоб перерізувати їм горло, — це не мужність. Справжньою мужністю буде схопити ворога, зламати йому гвинтівку й відпустити його на волю. Мій батько так і робив. Коли він ловив четів, які робили набіги на фараси, він відбирав у них гвинтівки, ламав їх і говорив: «Ви баби, а не чоловіки». Після цього відпускав їх на волю. А одного разу він одягнувся, як багата туркеня, прийшов у їхній стан і запитав ватажка. Заздалегідь домовився зі своїми хлопцями, щоб ті починали атаку відразу, як тільки почують умовний сигнал. Коли чети провели його до ватажка, батько сказав йому: «Хай твої чоловіки вийдуть і залишать нас удвох». Як тільки вони залишилися сам на сам, мій батько вихопив у ватажка гвинтівку, переломив її й сказав розбійникові: «Тепер ти баба, а я — Езнепідіс!» Тут він подав умовний сигнал, налетіли його молодці й вигнали четів зі села.

Для того щоб процвітати, треба мати навіжену, у доброму значенні цього слова, жилку. Відповідно до того, як людина використає цю навіжену жилку, вона стає або святою, або героєм. Однак, якщо така людина зіб'ється зі шляху й захопиться злим, вона може стати злочинцем. Той, у кого нема навіженої жилки, ні святим, ні героєм стати не може. А тому повинен завестися наш внутрішній двигунчик, повинні запрацювати серце, відвага. Серце повинно стати безрозсудним. Я знайомий з багатьма офіцерами, які вийшли у відставку й від дисгармонії не знаходять собі місця. Дехто з них хоче, щоб почалася війна, щоб бути при ділі, — так у них все горить. А хтось, лише отримає призовну повістку, відразу весь тремтить, а ще хтось прикидається божевільним, щоб не потрапити в армію. Скільки відставників говорили мені, що хочуть поїхати в Боснію й повоювати! Не використавши своєї відваги в житті духовному, вони, чуючи про війну, радіють можливості повоювати. Знаєш, які подвиги, яку духовну боротьбу здійснили б ці могутні люди, коли б вони пізнали духовне життя? Та вони б стали святими.

 

Яка відвага була за старих часів

  Геронде, одного разу ви розповідали нам щось про свою бабусю...

  Моя бабуся була дуже відважною людиною. Про всяк випадок для безпеки вона завжди мала при собі ятаган. Ось тобі, будь ласка, жінка-вдовиця, двоє дітей, навколо турки, але жити треба було... Тяжкі були часи... Всі її боялися. Молодчиною була! Якось один розбійник заліз у виноградник, що знаходився біля кладовища. Щоб його злякалися, він одягнув довгу, до п'ят, білу сорочку. Потім, вийшовши з виноградника, він, як був у білій сорочці, зайшов на кладовище і почав там шастати. Трапилося тієї пори проходити через кладовище моїй бабусі. Розбійник, коли побачив її, розтягся на землі й прикинувся мертвим, щоб вона прийняла його за вурдалаку й налякалася. Однак бабуся підійшла до нього й сказала: «Тебе, якщо б ти був людиною порядною, давно б уже земля взяла!» І, сказавши це, почала бити лиходія тупим боком ятагана! Скалічила його. Хто це був такий, вона навіть не знала. Уже потім, у селі, почула, що, мовляв, такого-то покалічили, і так дізналася, хто це був.

У нашу епоху відвага є рідкістю. Люди замішані на воді. Тому, якщо, не доведи, Господи, почнеться війна, одні помруть зі страху, а в інших навіть від невеликого випробування опустяться руки, тому що вони звикли до спокійного життя. А за старих часів яка була відвага! У Флавіанівському монастирі в Малій Азії турки захопили й убили якогось християнина. Потім вони сказали його дружині: «Або ти відречешся від Христа, або твоїх дітей ми теж заріжемо». — «Мого чоловіка, — відповіла вона, — забрав Христос, дітей моїх я доручаю Христу й сама від Христа не відрікаюся!» Яка відвага! Якщо в людині не буде жити Христос, то як у ній буде жити відвага? А сьогодні люди без Христа будують все своє життя на смітті.

У ті роки особливими були матері, особливими були й діти. Пам'ятаю, як у Коніці наша сусідка, будучи вагітною, сама пішла на поле сапати кукурудзу, потрібно було йти пішки півтори години. Там вона народила маля, поклала його в подолок і повернулася в село «А в мене немовлятко!» — похвалилася вона, проходячи повз наші двері. Була окупація, роки скрутні. А зараз є жінки, які для того, щоб народити одну дитину, від страху по шість-сім місяців проводять у ліжку. Мова [розуміється] йде не про тих, хто робить так через хворобу.

 

Природний страх є гальмом

—   Геронде, я дуже боягузлива. Не знаю, що буду робити, якщо потраплю у важку ситуацію. Звідки береться страх?

  З кимось, можливо, щось трапилося в дитинстві, і тому він боїться. Часто страх може бути природним, але це може бути й страх від нестачі віри, від нестачі довіри до Бога. Однак страх є й [необхідним] гальмом, тому що він допомагає людині вдаватися до Бога. У страсі, у пошуках, за що б їй схопитися, людина буває змушена схопитися за Бога. Ось у тропічних країнах, де живуть дикуни, там водяться й дикі тварини, великі звірі, удави й так далі. Це для того, щоб люди були змушені шукати допомоги в Бога, вдаватися до Бога, щоб знайти свій орієнтир. Якби цього не було, то що змогло б хоч якось стримувати цих людей? У всьому, що влаштував Бог, є якийсь зміст.

  А ті, хто, не знаючи істинного Бога, просять допомоги від страху, чи одержують її?

  Дивися: вони піднімають голову угору, і це вже дещо значить. І для малих дітей гальмом є страх. Бувають такі діти, які, якщо їх трохи не пристрашити, нікого не слухають: ні маму, ні батька. І мені, коли я був маленьким, говорили: «Зараз бумбул прийде!» Малятам властиво боятися. Але, у міру того, як дитинча дорослішає, зріє і його розум — і страх відступає. Природний страх допомагає тільки в дитячому віці. Якщо людина, ставши дорослою, боїться порожнього місця, то вона жалюгідна. Приходять до мене в келію деякі духовні люди й кажуть: «Ось, поруч з нами хтось помер, і від цього ми постійно відчуваємо страх». І просять мене помолитися за те, щоб цей страх від них пішов. «Та тут, — відповідаю я, — люди намагаються мати пам'ять смертну, а в тебе поруч хтось помер, і ти хочеш цей страх прогнати?!»

У жінок природного страху трохи більше. Жінок, які не бояться, мало. Однак такі жінки можуть створити в сім'ї проблеми, тому що вони не підкоряються. Також може стати зухвалим і чоловік, якщо він від природи не боягуз і має в серці відвагу. А деякі жінки жахливі боягузки. Велике діло, якщо жінка, що має природний острах, стане подвизатися_й набуде мужність. Жінка має у своїй природі жертовність і тому здатна й на велику самовідданість, якої у чоловіка, незважаючи на всю його природну мужність, нема.

 

Смерть боїться того, хто не боїться смерті

  Геронде, чим виганяється страх?

  Відвагою. Чим більше людина боїться, тим більше спокушає її ворог. Той, у кого є боягузтво, повинен постаратися його вигнати. Я, коли був маленьким, боявся ходити повз кладовище у Коніці. Тому я спав на цвинтарі три ночі, і страх відійшов. Я накладав на себе хресне знамення і заходив туди, навіть ліхтарика не вмикав, щоб нікого не налякати. Якщо людина нічого не буде робити для того, щоб стати мужньою, і не набуде справжньої любові, то, коли виникне яка-небудь складна ситуація, плакати за нею будуть навіть кури.

  Тобто, Геронде, можна вчинити подвиг і позбутися страху?

  Ми повинні радіти від того, що помираємо тому, щоб не помирали інші. Якщо налаштувати себе подібним чином, то нічого не страшно. Від великої доброти, любові й самопожертви народжується відвага.

Але сьогодні люди й чути не хочуть про смерть. Я дізнався, що ті, хто займаються похоронами, пишуть на вивісках своїх закладів не «Похоронне бюро», а «Ритуальні послуги», щоб не нагадувати людям про смерть. Проте якщо люди не пам'ятають про смерть, то вони живуть поза реальністю. Ті, хто боїться смерті й любить суєтне життя, бояться навіть мікробів, вони постійно відчувають страх, який тримає їх у духовному застої. Люди ж сміливі ніколи не бояться смерті й тому поводяться з любочестям і самовідданістю. Маючи перед собою смерть і щодня думаючи про неї, вони й готуються до неї більш духовно, і подвизаються з більшою дерзновенністю. Так вони перемагають суєту й уже тут починають жити у вічності й райській радості. І хай той, хто бореться на війні за свої ідеали, за Віру й Батьківщину, осінить себе хрестом і не боїться, адже він має помічником Бога! Якщо людина осінить себе хрестом і довірить своє життя в руки Божі, то Бог і буде потім вирішувати, житиме ця людина, чи помре

  А чи може людина не зазнавати страху через необачність?

  Це набагато гірше, тому що в якій-небудь небезпечній ситуації така людина може потрапити в серйозні випробування й заплатити за всю свою необачність сповна. Тому той, хто боїться трішки, уважний і не полізе нерозважливо на рожен. Треба примушувати себе на добро , але мати довіру до Бога, а не до самого себе.

 

Велике значення має завзяття

В екстремальній ситуації найбільшої шкоди завдає паніка, яка починається. У небезпеці важливіше за все не розгубитися. Дивись, як курка вступає в сутичку з орлом і налітає на нього! А як бореться з собакою кішка, захищаючи кошенят! Вона задирає хвіст трубою й починає загрозливо шипіти! Тварина йде ва-банк, а людина виявляється боягузом!..

Не піддавайтеся паніці. Особливо легко піддаються паніці жінки. Пам'ятаю, як під час окупації нам випало піти в певне місце, близько двох годин ходьби від Коніци. Хлопці пройшли [трохи] вперед, знайшли там грецькі солдатські каски й мундири, одягнули їх і попрямували в каплицю святого Костянтина. Я теж пішов туди, щоб прикластися до ікон. Я мав тоді п'ятнадцять років. Як тільки матері здалеку побачили нас у військовій формі, вони почали кричати: «Італійці йдуть!» — і приготувалися бігти. Вони навіть не глянули, хто це був! Пустуни надягли грецькі каски, а налякані матері, прийнявши їх за італійців, втікали від власних дітей!

Значення відваги велике. Якщо людині фізично здоровій, але боягузливій сказати: «Ой який ти жовтий! Що це з тобою?» — то ця людина піде до лікаря, у той час як жовтою вона може бути від того, що не виспалася, або ж від того, що в неї болів зуб тощо. Грек або кинеться вперед, або почне панікувати. Боягузи не здатні ні до чого. На війні боягузи нікому не потрібні, їм не довіряють. їх не беруть на завдання, на передову, щоб вони не створювали проблем. Один боягузливий солдат, якщо він не знає плану бойових дій, може викликати таку паніку, що розкладе цілу дивізію! Страх розпікає уяву боягуза й він може розкричатися: «Ось вони! Ой, підходять, вони вже тут, ріжуть! Ох, куди ж нам бігти?! Ворогів так багато! Та вони проковтнуть нас!» Така людина накоїть багато зла, тому що люди легко потрапляють під чужий вплив. Людина ж відважна, побачивши ворогів, тільки сплюне: «Тьфу, так це хіба люди? Мурахи якісь!» — і інші [від цих слів] теж з відвагою побіжать в атаку. Тому в армії кажуть, що важке завдання краще з холоднокровністю виконають п'ятеро сміливців, ніж двадцять боягузів.

Тобто, Геронде, у скрутному становищі небезпеки зовнішні не настільки страшні, як небезпеки внутрішні.

Так, так воно і є. І Сулі турки не взяли б, якби його не зрадив Пілій Юс, який сам був з Сулі. Він провів турків по таємній стежці. Ось як: п'ять сіл були дружніми й, об'єднавшись, справлялися із самим Алі-Пашею, який був настільки сильним, що навіть виступав проти султана. Суліоти були в Алі-Паші під боком, але жару йому завдавали міцного. А наскільки відважні й згуртовані між собою були тамтешні жінки! Брали карабіни й вони.

 

Дисципліна

—    Геронде, якщо в колективі звичним ділом є недисциплінованість, то чи зможуть його члени проявити дисциплінованість у момент, коли виникне скрутне становище?

— Під час пожежі кожен робить не те, що йому спаде на думку, навпаки, всі діють по команді. Той, хто несе відповідальність, стежить за ситуацією й говорить іншим, що треба робити. У протилежному випадку люди можуть створити паніку й замість того, щоб загасити пожежу, роздмухають її ще більше. Одного разу я повертався на Святу Гору. Коли наш кораблик перебував між Ватопедським і Пантократорським монастирями, подув північно-східний вітер і здійнявся шторм. Корабельник спрямував суденце проти хвиль, бо інакше ми б пішли на дно. Один боягуз із Єрисоса, який нічого не тямив ні в кораблях, ні в мореплавстві, — він тримав мулів — почав кричати: «Ти що ж це робиш, га? Потопиш нас! Ви що, не бачите? Він же так нас у Кавалу відвезе!» Отут підхопилися всі пасажири й обліпили корабельника, а він, бідолаха, тільки й говорив: «Дайте мені спокій, я знаю свою справу!» На щастя, один з пасажирів був моряком і втихомирив інших: «Дайте йому спокій, він знає свою справу! Треба йти так, щоб підрізати хвилю». Не було б там цього моряка, корабель пішов би на дно, тому що пасажири не дали б корабельникові робити свою справу. Бачиш як: один виявився боягузом, виникла паніка, всі, хто там був, підхопилися й могли б відправити корабель на дно. А потім же ж для таких випадків завжди є другий механік, що стане до штурвала, якщо капітан [дійсно] не в змозі керувати кораблем.

Греки взагалі нелегко підкоряються. Римо-католики вірять у папську непогрішність, а ми, греки, віримо у власний помисел і, виходить, ми всі володіємо... непогрішністю! Чому вважається, що турки ведуть добру політику? Тому що серед турків розумних людей небагато, більшість з них — народ не надто кмітливий. Тому в начальники в турків виходять лише ті, хто розумний, а інші зазвичай їм підкоряються. Греки ж, будучи дуже розумними в переважній більшості своїй, всі до одного хочуть керувати й розпоряджатися, а підкоряються з трудом. І італійці говорили: «З десяти греків п'ять хочуть бути командирами!»

Припустимо, що ми збираємося кудись йти. Один може знати більш коротку стежку, інший — іншу, з протилежного боку, третій якусь ще.. «Ні, підемо сюди, так краще», — буде наполягати хтось. «Ні підемо туди», — стане суперечити інший. В остаточному підсумку, якщо хтось один не віддасть наказ, то можуть пройти години і навіть дні, а мандрівники так і не вирушать в дорогу й перебуватимуть в тому ж самому місці. Однак якщо, знаючи дорогу розпоряджається хтось один, то, навіть якщо запропонована ним дорога буде заледве довшою, коли-небудь вони досягнуть мети. Звичайно, найкраще, якщо той, хто командує, знає найкоротший шлях. Але навіть якщо шлях, що йому знайомий, є найдовшим, однаково, підкоряючись наказу, мандрівники все-таки досягнуть мети.

 

Бог дивиться на налаштування людини й допомагає їй

Якщо час поставить нас перед серйозними труднощами, а духовного налаштування нема, то чи зможеш вистояти, маючи саме лише добре налаштування?

—Як ти не зможеш? Бог дивиться на налаштування людини й допомагає їй. А, крім того, часто у важкі хвилини проявляють велику відвагу навіть ті люди, у яких, як спочатку видавалося, її нема. Пам'ятаю, у нас в армії був один лейтенантик, який ніколи не виявляв ні жертовності, ні відваги. Але одного разу, коли заколотники могли захопити нас у полон, він укрився за каплицею й з одним автоматом затримував їх, поки ми не відступили. У такий спосіб ми і врятувалися. Він стріляв звідти чергами — вниз, вліво, вправо — і не давав заколотникам пройти вперед. А потім втік, щоб ми його не побачили. І потім він навіть не сказав: «Я їх затримав, і тому ви змогли врятуватися...», щоб похвалитися своїм героїзмом. Ми всі тоді говорили: «Один автомат нас врятував»! І він повторював: «Один автомат нас врятував». Як всі говорили, так і він. Але потім ми його вирахували: почали пригадувати, що такий-то був разом з усіма, такий-то теж, і зрозуміли, що тільки цього лейтенанта не було. Так ми з'ясували, що це був він. А знаєш, що б з ним було, коли б він потрапив у полон до заколотників? Вони не пожаліли б його, зігнали б на ньому всю свою злість, сказали б: «Ти наробив нам стільки шкоди, ану ж бо, йди сюди, ми повисмикуємо тобі нігті пасатижами!» Мирська людина, а йде на таку жертву! Він пішов на жертву, тому що наразив себе на небезпеку більшу, ніж всі ми. А чи готові ви до такої жертви? Цей лейтенант ні святих отців не читав, ні духовного життя не знав. Я знався з ним, у нього була простота, чесність. А були й інші: такі, що коли знаходили вбитого заколотника, відрізали йому голову й носили її по селі, вдаючи з себе героїв! Тому самої відваги недостатньо, у людині повинен бути й жертовний дух, для того щоб відвага мала в душі надійне обґрунтування.

 

Будемо протистояти небезпекам духовно

Завжди в критичні хвилини необхідні спритність і відвага. Під час окупації італійці брали п'ять-шість мулів, приходили на наше поле й навантажували своїх мулів динями. Одного разу я сказав їм: «Ці дині ми залишили на насіння, візьміть краще ось ці». Тоді якийсь італієць підняв свій батіг і запитав мене: «Бачиш це?» Я помацав батіг рукою, подивився на нього й сказав: «Боне!» - мовляв, «гарний батіг!» Начебто він мені його показував, щоб я побачив, яка це гарна річ! В італійця гнів відразу пропав, він засміявся й пішов. Пам'ятаю ще один випадок за часів громадянської війни. Два [наших] солдати прийшли на баштан попросити в хазяїна диньку, помідорчиків. Свої гвинтівки вони залишили осторонь, а самі пішли вглиб городу. Господар, як тільки помітив їх здалеку, схопив рушницю й давай у них цілитися. Тоді один солдат хапає червону помідорину й кричить: «Кидай зброю, а то я в тебе зараз гранатою кину!» Той кинув зброю, підхопився й утік.

Яка ж спритність і відвага!..

А інший солдат повісив свою бурку на дикій груші. Незабаром з гір спустився заколотник і хотів схопити цього солдата. Тоді солдат повернувся в той бік, де недалеко висіла бурка, і закричав: «Командире, що мені з ним робити?» А потім, ніби діставши від командира знак, гаркнув на розбійника: «Здати зброю!» Вихопив у бандита гвинтівку й обеззброїв його.

Командиром, Геронде, була бурка?

Так, бурка! Бачиш як: солдат був сам і мав саму лише бурку, а в людини озброєної відняв гвинтівку! Він у такий спосіб повідбирав у заколотників цілу купу гвинтівок. Відвага потрібна! Пам'ятаю я й якогось російського ченця-келіота на Святій Горі. Одного разу прийшли бандити його грабувати. Коли вони лізли через стіну, він вискочив на них зверху й закричав: «Ну що, з кольта вам вліпити чи з нагана?!» І вони тільки п'ятами накивали. А інший чернець, коли до нього в келію прийшли грабіжники, взяв сковорідку й зробив вигляд, що дзвонить кудись, ніби по телефону: «Алло, на мене напали грабіжники!» тощо. Ті подумали, що він дзвонить у поліцію, і втекли. А ось ще був випадок: здоровенний бугай, справленій гігант, схопив за горло якогось пастуха, щоб його задушити. Бідний пастух від страху витріщив очі так, що цей бугай навіть запитав: «Що ти на мене так дико вирячився?» - «Дивлюся, на яке дерево тебе закинути», - прохрипів пастух. Лиходій злякався й відпустив його!..

Тому я й кажу, що не треба бентежитися. Треба бути холоднокровним й працювати мізками. Тому що коли не працюють мізки, то просто через дурість можна навіть вчинити зраду. Що б не відбувалося, треба молитися, думати й діяти. Найкраще — це завжди намагатися духовно протистояти у важкій ситуації. Однак сьогодні відсутня відвага в обох її видах. Нема ні духовної відваги, яка народжується від святості й відваги до Бога й допомагає переборювати труднощі духовно, ні відваги звичайної, яка потрібна, щоб не злякатися в небезпечній ситуації. Для того, щоб стримати якесь велике зло, треба мати велику святість, у протилежному ж випадку для подолання зла не знайдеться підстав. Якщо в монастирі в когось із братства є духовна відвага, то ось побачиш, як цей чернець затаврує на місці того, хто прийшов зі злою метою: однією ногою у дворі монастиря, а іншою — за його огорожею! Він «вистрілить» у голову зловмисника по-духовному: не з пістолета, а з чоток; він ледь помолиться, і лиходій знерухоміє. Застигне, як вартовий! Якщо в братстві є хтось у стані духовному, то він і зло загальмує, і людям допоможе, і для обителі буде охороною. Мироносиці не рахувалися ні з чим, тому що перебували в духовному стані й довірилися Христові. Бо якби вони не були в духовному стані, то хіба довірилися б Йому й хіба зробили б те, що зробили?

У духовному житті найбільший боягуз може здобути велику мужність, якщо довірить себе Христу, божественній допомозі. Він зможе піти на передову, зможе поборотися з ворогом і перемогти. А що стосується тих нещасних людей, які хочуть скоїти зло, то вони бояться, навіть якщо мають відвагу. Тому що вони відчувають за собою провину й ґрунтуються тільки лише на власному варварстві. Людина ж Божа має божественні сили, і справедливість теж на її боці. Ось маленьке собача заледве погавкає, а вовк уже втікає, тому що чує за собою провину. Бог влаштував так, що навіть вовк боїться маленької шавки, тому що в будинку господаря правда на її боці. Тим більше лякається людина, яка хоче зробити зло тому, хто має в собі Христа! Тому будемо боятися лише одного Бога, а не людей, якими б злими вони не були. Страх Божий навіть найбільшого боягуза робить сміливцем. Наскільки людина єднається з Богом, настільки їй нічого не страшно.

Бог допоможе в труднощах. Але для того, щоб Бог дав божественну силу, треба, щоб і людина дала те мале, що вона може дати.

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про те, що для людини віруючої мучеництво є торжеством

Для того, щоб становище виправилося, декому потрібно буде загинути в бою

Тяжкі роки!.. Ми чекаємо на потрясіння. Знаєте, що таке потрясіння? Якщо ви не перебуваєте хоч трішки в духовному стані, то вам не встояти. Збережи нас, Господи, але ми дійдемо ще й до того, що почнуть відрікатися від віри. Прагніть по-братньому згуртуватися, почати жити духовно, з'єднатися з Христом. Якщо ви з'єднаєтеся з Христом, то не боятиметеся ні дияволів, ні мук. У світі люди звідусіль стиснуті й залякані. Але чого боятися, коли перебуваєш біля Христа? Пам'ятаєте святого Кирика? Він мав три роки від народження, а тиранові, який хотів його «просвітити», дав стусана. Читайте житія святих, вони дуже помічні для душі, тому що, читаючи їх, людина зв'язується зі святими, і в ній розпалюється благоговіння й налаштування до жертовності.

Це життя не для того, щоб влаштуватися якомога тепліше. Помирати так помирати — давайте ж, принаймні, помремо як годиться! Якщо ми однаково нічого іншого не робимо, то, якщо Бог удостоїть нас мучеництва, хіба це буде погано? Одного разу до мене в келію прийшов якийсь погонич мулів, весь у сльозах, і сказав мені: «Сьогодні вночі сам не залишайся. Тебе задумали вбити». — «Хто?» — запитую. «Їх, — відповідає, — чоловік п'ятеро-шестеро». Він супроводжував п'ятьох чи шістьох безбожників. Хто їх знає, яка в них була програма перебування на Святій Горі. Вони порахували його за дурника й вели при ньому свої розмови, а він, лише почувши про це, прийшов і попередив мене. Ввечері, тільки я приліг, як чую собачий дзвіночок. Дивлюся у вікно й бачу трьох хлопців. «А ну, — кричать, — діду, відкривай!» Я кажу: «Хлопці, чого ви хочете? Ви навіщо в таку пору вештаєтесь, у вас що, мізків нема? На вас же підозра впаде! Інших-ось вже всіх пересадили. А бажання розмовляти в мене нема». — «То ми, — запитують, — завтра прийдемо? Скажи, коли приходити?» — «Ви приходьте завтра коли захочете, а я, якщо зможу, побачуся з вами». Прогнав їх. Дивлюся, світло від ліхтарика не віддаляється. Вони зупинилися трохи вище. Я підвівся, одягнувся, облачився в чернечу схиму й став їх чекати. Всередині в мене був мир. На другий день прийшли три компанії по троє людей, але з тих, нічних, ніхто не з'явився. І вони, звичайно ж, знають, що грошей у мене не знайдуть, тому що в мене їх нема. Вони повстають проти мене тільки з духовних причин. А іншим разом прийшов до мене в келію якийсь чолов'яга здоровенний, як горила, і сів неподалік. А я в той час саме розмовляв з однією групою й говорив їм: «Та ви тільки для парадів і годитеся, а не для боїв! Христос приніс Себе в Жертву! У нас є Православ'я!

Святі пішли на муки й теж нам допомагають. А якби не згинули вони, хто знає, що сталося б з нами». Всі ці слова довели того, що сидів неподалік, до люті. Люди приходили, йшли геть, а він задумав щось і постійно сидів на одному місці. Від нього віяло холодом. Нарешті пішли й останні. «Ну, давай, — кажу йому, — вже стемніло, ти куди збираєшся йти?» — «Це питання, — відповідає він, — мене не цікавить». — «Воно, — відповідаю, — мене цікавить. Йди давай!» Отут він на мене накинувся й схопив за горло. «Ну що, — засичав, — ти зі своїми богами!» Це «зі своїми богами» зачепило мене так, ніби він зневажив Бога. Я що ж, ідолопоклонник? «З якими ще, — кажу, — «богами», безбожнику? Я служу Богу Єдиному в Трійці! Ану забирайся звідси!» Штовхнув я його, він упав на землю й скорчився. А як він опинився за дверима, я навіть не зрозумів. «Якщо мене підвісять ногами догори, — подумалося тоді, — то хоч грижа на місце стане». Цей безбожник залишився до кінця й, видно, хотів із мною поквитатися, якщо так схопив мене за горло й почав душити.

 

Той, хто зважився на смерть, нічого не боїться

Сьогодні для того, щоб дати відсіч труднощам, людина повинна мати в собі Христа. Від Христа вона буде діставати божественну розраду для того, щоб мати самовідданість. Якщо ж цього не буде, то що відбудеться у важкий момент? Я читав десь, що Абдул-Паша забрав зі Святої Гори п'ятсот юнаків. З них одні були послушниками, а інші ховалися на Святій Горі від турків. Мабуть, тоді, у роки грецького повстання, юнаки прибували на Святу Гору, щоб врятуватися, тому що турки забирали молодих хлопців і робили з них яничар. Якщо юнаки не відрікалися від Христа, то Абдул-Паша вішав їх на вежі в Урануполісі. Скількох молодих людей захопив він на Святій Горі, і всього лише п'ятеро з них пішли на мучеництво! Інші відреклися від Христа й стали яничарами. Необхідна відвага: це не жарти. Якщо людина відчуває себе несправедливо скривдженою, якщо в неї є самолюбство, то вона не має в собі божественної сили. Як така людина поведеться, опинившись у подібній настільки нелегкій ситуації?

На мене справила велике враження розповідь одного єпископа з Патріархії. Спочатку я говорив йому: «Ну що ж це таке? З одного боку насувається екуменізм, з іншого — сіонізм, сатанізм. Незабаром замість двоголового орла будемо віддавати шану дворогому дияволу!» — «Сьогодні, — відповів він мені, — нелегко знайти такого єпископа, яким був Паїсій II, єпископ Кесарійський». Що ж робив Паїсій II? Коли він ходив з проханнями до султана, то підперізувався мотузкою, тобто він заздалегідь зважився на те, що турки його повісять. Він немов говорив султанові «Не шукай мотузки і не втрачай часу. Якщо хочеш мене повісити, мотузка готова». Його посилали до султана з нелегкими питаннями, і часто у важких ситуаціях він рятував Патріархію. Коли він зістарився, а треба було знову їхати до султана, через сідло коня перекидали два великі кошики, зв'язані між собою. Один чим-небудь навантажували, а в другий саджали його, і так він подорожував у Константинополь. Одного разу турки видали фірман про призов греків до турецької армії. Християнам було важко служити разом з турками, тому що вони не могли задовольняти необхідні їм релігійні потреби. До того ж і Росія незадовго перед цим зажадала від турків, щоб вони не перешкоджали грекам у відправленні християнських обов'язків. Тоді Патріарх запросив митрополита Паїсія й відправив його до султана. Митрополит, підперезаний мотузкою, знову став перед султаном. Султан сказав йому: «Греки мусять йти в армію, щоб служити батьківщині». — «Так, — відповів йому Владика Паїсій, — я теж згоден з тим, щоб греки служили в армії, бо ці землі здавна належали грекам. Однак у нас різна віра, тому окрема армія греків повинна перебувати в окремому військовому таборі, мати своїх офіцерів тощо. Це необхідно для того, щоб свої релігійні обов'язки греки теж могли відправляти. Вони не можуть молитися разом з вами: у вас рамазан, а в нас Богоявлення». — «Дати християнам зброю! — подумав султан. — Це небезпечно!» «Ні-ні, — відповів він митрополитові, — краще не треба їм йти в армію». Іншим разом вірмени подали султанові прохання про те, щоб їм віддали Балуклі, і домоглися прихильної відповіді. Після цього обговорювати це питання з султаном пішов митрополит Паїсій. «Балуклі, — сказав йому султан, — повинні забрати вірмени, тому що це місце є надбанням їхніх дідів». — «Так, — відповів йому Паїсій, — вони повинні вбрати її, бо, знаючи, що якесь місце є надбанням наших дідів, ми повинні забрати його собі. Дайте мені документ про передачу Балуклі, і я теж його підпишу, тому що я прийшов сюди як представник Патріархії». Він підписав документ, а потім дістав золотий константинівський дукат і сказав: «Отже, хай вірмени заберуть Балуклі, але тоді ми повинні забрати собі Святу Софію, тому що вона наша. Вона належала нашим дідам, і ви повинні нам її повернути». Сказавши це, він показав султанові золотий зі святим Константаном. На прийом до султана митрополит як свідка взяв одного з російських офіцерів, які прибули тоді на кораблі в Константинополь. Таким чином, султан опинився у важкій ситуації й скасував своє рішення по Балуклі. «Ні-ні, — сказав йому султан, — Балуклі залишається у вас». Тому що йому треба було або скасувати своє рішення, або віддати грекам Святу Софію. Бачите, як? Митрополит Паїсій вертів турками, як хотів! Це тому, що він відважився на смерть. А якщо не зважитися на смерть, то нічого не доможешся. Все починається з цього.

 

Відречення від віри змивається мучеництвом

Сьогодні більшість хоче, щоб змію з діри витягали інші. Якщо вони не дістають її самі, тоді хай, принаймні, попередять інших: «Обережно! Чи нема там змії?» — щоб ті задумалися. Однак вони не роблять навіть цього. Коли б ми жили в часи мучеників, то з нашим раціоналізмом ми говорили б так: «Я відрікаюся від Бога зовні, але не внутрішньо. У такий спосіб я дістану призначення на таку-то посаду й стану допомагати якомусь біднякові». А в часи мучеників Церква не причащала тих, хто кидав ладан в ідоложертвенний вогонь, такі люди належали до чину плачучих. Ті, хто відрікався від Христа, повинні були змити своє відречення мучеництвом. А в часи іконоборства від християн вимагали палити або кидати на землю ікони, і вони воліли не кидати їх, а ставати мучениками. А ми, якби нам сказали жбурнути ікону, сказали б: «Ну й жбурну її, вона написана в стилі Відродження. Пізніше замовлю собі іншу, візантійську».

   Геронде, а як ставиться Церква до та ємних християн? Вони не відреклися від Христа?

   Справжні таємні християни від віри не відрікалися. Приміром, коли турки спалили двадцять сім селищ у Каппадокії, які належали до Фарас, то деякі жителі пішли відтіля далеко, в інші краї, де місцеве населення й не знало, що вони християни. їх вважали за мусульман. І жодного разу не виникло такої ситуації, коли б когось із них прямо запитали: «Ти християнин?», щоб довелося відповісти: «Так, я християнин» або «Ні, я мусульманин». Ці люди — таємні християни. Однак з того моменту, як когось схоплять і скажуть йому: «Ми довідалися, що ти християнин», він повинен сказати: «Так, я християнин». Тобто йому ніколи не можна говорити, що він мусульманин. І в епоху давньої Церкви були віруючі, що таємно прийняли Хрещення, про яких інші думали, що вони не християни. І все-таки, коли було потрібно, ці таємні християни відкрито сповідували свою віру. Наприклад, святий Севастіян був воєначальником і таємно прийняв християнське Хрещення. Інші вважали його ідолопоклонником, але він був християнином. Таємно він надавав християнам більшу допомогу. Однак, коли стало відомо, що він християнин, він визнав віру й пішов на мучеництво. В якомусь турецькому селі було багато таємних християн, а староста був священиком. Його ім'я було отець Георгій, але люди називали його Хасаном. Одного разу до нього прийшли турки й донесли про те, що в певному місці, у катакомбах, ховаються християни. «Не турбуйтеся, — сказав він, — я піду подивлюся». Взяв він своїх людей, пішов у ці катакомби й застав там всіх християн, тих, що зібралися разом. Тоді він йде до царських воріт, знімає з гачка єпитрахиль, надягає її й служить їм вечірню! «Необхідно вжити належних заходів, — сказав він їм потім, а турок заспокоїв: — Нікого там нема, це неправдиві чутки». Такі люди не відступники. Однак з тієї хвилини, як християнина почнуть підозрювати й скажуть йому: «Ми бачили, як ти хрестишся! Ти християнин», а він відповість «Ні, я мусульманин», він стає відступником.

 

Мучеництво й смиренність

Той, хто удостоюється стати мучеником, повинен мати багато смирення і дуже любити Христа. Якщо людина йде на мучеництво егоїстично, то благодать залишить її. Пам'ятаєте Саприкія, який вже досяг місця страти, а, однак, відрікся від Христа? «Навіщо ви привели мене сюди?» — запитав він катів. «А що, — запитали його вони, — хіба ти не християнин?» — «Ні», — відповів він. А був священиком! Помисел говорить мені, що він пішов на мучеництво не смиренно, а егоїстично. Він прагнув до мучеництва не заради віри, не заради любові до Христа, і тому Благодать залишила його. Адже якщо людина поводиться егоїстично, вона не приймає Благодаті Божої. Природно, що у хвилину труднощів вона відречеться від Христа.

Геронде, ми часто повторюємо, що у важкий момент випробувань Бог дасть силу...

  Бог дасть силу людині смиренній, що має чисте серце й добре налаштування. Якщо Бог побачить дійсно добре налаштування, смиренність, то Він дасть силу велику. Отже, від налаштування самої людини залежить, чи дасть їй силу Бог.

  Геронде, ви сказали, що людина повинна мати смиренність і добре налаштування. Тоді виходить, що можна мати гордість і добре налаштування?

  Говорячи про смиренність, ми зараз маємо на увазі те, що людині потрібно мати її, принаймні, стосовно мучеництва. Можна мати гордість, але у вирішальний момент сказати: «Боже мій, я гордий; однак дай мені зараз трохи сили, щоб я в муках засвідчив любов до Тебе й спокутував мої гріхи». І тоді, якщо людина налаштована смиренно і йде на муки з покаянням, Бог дає їй велику Благодать. Не можна йти на мучеництво з налаштуванням гордим, з помислом, що ти станеш мучеником, що будуть написані твоє житіє, служба й ікона з німбом. Якась людина попросила мене: «Помолись, отче, щоб мені досягнути п'ятого неба». — «Добре, — сказав я їй, — апостол Павло досяг третього неба, а ти хочеш досягти п'ятого?» — «Ну а що ж, — відповіла вона, — хіба не написано, щоб ми шукали "ліпші дари"?» Ти тільки послухай, га! У такому випадку, якщо людина йде на мучеництво для того, щоб мати славу в раю, то їй краще й не думати про мучеництво. Правдивий, справжній християнин, навіть якби він знав, що в раю він знову буде страждати й мучитися, все одно прагнув би в нього ввійти. Не треба думати про те, що якщо ми переносимо якесь страждання тут, на землі, то там, на небі, нам буде краще. Треба залишити ці базарні розрахунки. Ми хочемо Христа. Хай буде мучеництво, хай ми йдемо на нього щодня, хай нас б'ють щоденно, і двічі, і тричі на день — нам нема до цього діла. Нам є діло тільки до одного: бути з Христом.

А чи може, Геронде, людина жити в лінощах, а коли буде потрібно, з відвагою визнати Христа?

  Для того, щоб така людина пішла на це, у неї в серці повинні бути доброта, жертовність. Тому я й сказав вам, що потрібно виробляти в собі благородство, жертовний дух. Один повинен жертвувати собою заради іншого. Пам'ятаєш святого Воніфатія й святу Аглаїду? Там, у Римі, вони вели жахливе життя, але коли сідали обідати, їхній розум спрямовувався до бідних. Спочатку вони поспішали нагодувати голодних, а вже потім їли самі. Незважаючи на те, що вони були поневолені пристрастями, у них були доброта й біль за бідних людей. У них була жертовність, і тому Бог допомогав їм. Аглаїда, незважаючи на своє гріховне життя, любила святих мучеників і піклувалася про їхні святі мощі. Вона веліла Воніфатію разом з іншими слугами з її будинку відправитися в Малу Азію для того, щоб викупити там, зібрати й привезти до Риму святі мощі мучеників. А майбутній мученик, посміхаючись, сказав їй: «Якщо тобі привезуть мої мощі, чи приймеш ти їх?» — «Не жартуй із цим», — відповіла йому Аглаїда. Нарешті святий Воніфатій досяг Тарса й, бажаючи викупити мощі мучеників, відправився в амфітеатр. Там, спостерігаючи за муками християн, він був вражений їхньою витримкою. Підбігши до них і цілуючи їхні узи й рани, Воніфатій просив їх помолитися, щоб Христос дав йому міцність прилюдно визнати себе християнином. Отже, він мучеництвом засвідчив свою віру, його супутники викупили його останки й перевезли їх у Рим, де Ангел Господній уже сповістив Аглаїду про те, що відбулося. Так і збулося те, про що, жартуючи, пророкував Воніфатій перед своїм відходом з Риму. Після цього Аглаїда, роздавши свій маєток, прожила ще п'ятнадцять років у подвизі й убогості й досягла святості. Бачите, їхнє життя склалося так, що спочатку вони захопилися пристрастями й збилися з вірного шляху. Однак у них був дух жертовності, і Бог не залишив їх.

 

Яка відвага була у святих

  Думаю, Геронде, що якби я побачила колесо святої Катерини, то померла б зі страху!

  Якби ти померла ще до того, як тебе почали колесувати, то це було б добре, це було б благословенням Божим. Мука була б, якби тебе почали колесувати, а ти не змогла б цього витримати. Мученики мали добре налаштування, Христос допомагав їм, і тому вони витримували біль.

Яку ж любов до Христа мали святі мученики, яку відвагу! Свята Соломонія зі своїми сімома чадами — один по одному замучені були всі. Святий Лонгін влаштував частування для воїнів, які прийшли його схопити, і прийняв їх у свій дім. Ті, що прийшли, квапили його показати Лонгіна, щоб відітнути йому голову, а він говорив їм: «Я покажу вам його!» Коли він сказав їм, що Лонгін це він і є, то вони завагалися, але святий переконав їх виконати доручене. І вони відсікли йому голову. А яка витримка була у святого Гедеона Каракальського. «Ріжте руку, — сказав він катам, — ріжте й ногу, ріжте й ніс! Щоб багато не говорити, ріжте все!» Разюче! Але для того, щоб досягти такого рівня, людина повинна не любити саму себе, а любити Бога. Мати, рятуючи своє дитя, йде у вогонь. Вона не відчуває болю, тому що її любов сильніша, ніж опік полум'я. Її любов до дитини пересилює біль. Наскільки ж сильнішою за біль повинна бути любов до Христа!

Для святого, що йде на мучеництво, любов до Христа перевершує біль і нейтралізує його. Ніж ката був для мучеників ніжнішим від скрипкового смичка. Коли розпалюється любов до Христа, мучеництво стає торжеством: у цю мить вогонь прохолоджує краще, ніж купання, тому що його горіння губиться в горінні божественної любові. Здирання шкіри відчувається, як ласка. Божественні муки захоплюють серце, захоплюють голову, і людина стає божевільною: вона не відчуває ні болю, ні чогось іншого, оскільки її розум перебуває в Христі і її серце переповнюється радістю. А скільки святих йшли на мучеництво й переживали таку радість, немов йшли на торжество! Святий Ігнатій біг на місце муки й кричав: «Дайте мені перетерпіти муки, дайте мені бути роздертим звірами!» Таку радість, яку відчував він, не переживає навіть закоханий юнак, який говорить: «Я хочу одружитися з нею, і мені нема діла ні до матері, ні до батька!» «Божевілля» святого Ігнатія було більше, ніж божевілля закоханого юнака.

Усі святі заради любові до Христа вчинили подвиг. Святі мученики пролили свою кров. Преподобні отці пролили піт і сльози й, подібно до гарних знавців лікарських трав, поставили духовні досліди на самих собі, від любові до Бога й людини — ікони Бога — вони виморили себе, щоб залишити нам свої духовні рецепти. З їхньою допомогою ми попереджуємо зло або лікуємо свою духовну хворобу й стаємо здоровими. А якщо ми ще й будемо прагнути з любочестям наслідувати їх у їхніх подвигах, то можемо навіть досягти святості.

Але, звичайно, всі подвиги преподобних, пости, чування тощо, і навіть страждання всіх святих мучеників не порівняєш зі стражданням Господа нашого, тому що Христос божественно допомагав усім, хто страждав заради Нього, і біль кожного з них робився солодким від Його великої любові. Однак для самого себе Христос зовсім не використав Свою божественну силу й від великої любові до свого творіння вистраждав Своїм чутливим Тілом великий біль. Стати дійсно людиною [не тільки зовні, але] і внутрішньо можна, лише відчувши цю любов Христа до людини. Інакше ти будеш навіть байдужішим, ніж творіння Божі, тому що, відчувши страждання Господа, померкло сонце, не маючи сили на це дивитися. І земля, побачивши це, жахнулася, а камені розпалися на частини. І гроби стряслися настільки сильно, що пробудили зі сну багатьох давно померлих і випустили їх геть висловити свою незгоду з тим, як невдячно поставилися люди до Бога — свого Благодійника й Ізбавителя.

 

Чернець і мучеництво

Геронде, якщо людина не займається духовним діянням як слід, то під час труднощів чи буде в неї достатньо віри в те, що Бог допоможе їй для того, щоб прикликати Його на допомогу? Або ж ми заспокоюємо себе помислом, що під час випробувань Бог допоможе нам тільки для того, щоб уникнути клопотів приготування?

  Треба готуватися. Якщо ти не сієш, то як Бог благословить твою пшеницю врожаєм? Людина повинна сіяти, а Бог дасть їй відповідно до того, що вона сіє. І в армії кажуть: «Будь готовий!»

  Геронде, як нам готуватися?

  Коли вважається, що людина приготувалася до чогось? Якщо війська перебувають у стані бойової готовності, то солдати постійно готові: вони вже в чоботях, з автоматами, з патронами й чекають наказу.

  А скільки може тривати цей стан бойової готовності?

  По-різному. Чернець повинен бути готовим завжди, і тоді він нічого не боїться. Чого йому боятися? Смерті? Але вона відчинить для нього райські двері, тому що під могильною плитою приховано ключ від вічності. Крім того, чернець, коли би він не помер, перебуває в покаянні. Його втеча зі світу і його схима свідчать про це. Чернець кається й потім переходить до тонкого духовного діяння. Наскільки множиться любов ченця до Бога й ближнього, настільки зменшується його любов до самого себе. І тоді набуває чинності те, про що пише апостол Павло: «Ніщо не може відлучити нас від любові Христової» .

Людей мирських думка про муки змушує зі страху вдаватися до Бога й волати: «Христе мій, Пресвята Богородице!» — тоді як чернець хоче завжди бути з Богом, тому що він любить Його. Багато хто з мирських людей роблять добро, тому що бояться потрапити у вічну муку. Чернець же робить добро з вдячності, щоб віддячити Богові, своєму Благодійникові.

—   Геронде, як мені усвідомити, що таке мучеництво, подвижництво?

— Для того, щоб трішки зрозуміти, що таке мучеництво, хоча б приймай з радістю презирство інших. А якщо хочеш трохи усвідомити, що є подвижництвом, то, якщо не можеш постити сорок днів, як Христос, тримай піст хоча б у середу, коли Його зрадили, і у п'ятницю, в яку Його розіпнули. Ті, хто хоче мучеництвом засвідчити свою любов до Христа, можуть за відсутністю мучеництва проявляти цю любов, від якої вони згоряють, у вигляді тілесного подвигу за палаючі душі покійних, щоб ті знайшли трохи заспокоєння. Подвижництво — це таке ж торжество, як і мучеництво, тому що [і в тому і в іншому випадку] людина уникає кожної людської втіхи й знаходить втіху божественну.

Святі мученики відчували велику радість тому, що їм давалася сприятлива можливість перетерпіти муки. З мучеництва в духовному житті почався аскетизм Коли прийшов до влади Константин Великий, він звільнив християн з темниць, де вони (деякі з них були покалічені) чекали смерті. Муки закінчилися. Але звільнені дуже засмутилися, тому що, перебуваючи в темницях, вони очікували своєї черги на мучеництво, а тепер святий Константин Великий їм усе зіпсував. Вони з радістю очікували мучеництва, а дочекалися волі. І тоді — від любові до Бога й полум'яного бажання, що горіло у них, постраждати за Христа — вони пішли зі світу. І тим мукам, яким піддали б їх Діоклетіан і Максиміліан, вони в подвижництві піддавали самі себе. Один ішов і підвішував себе за руки мотузками на дереві: він молився з болем, але божественно радів. Інший заради любові до Христа зв'язував себе. «Так, — говорив, — мене зв'язав би Діоклетіан». І, мучачи себе таким чином, вони зазнавали великої радості. З цього божественного божевілля, із цього божественного навіженства почали першими й заради любові до Христа присвятили себе подвижництву. Потім їхній подвиг почали наслідувати інші. Так у нашу віру ввійшов аскетизм. А треті, найбільш «навіжені», казали: «Ми вівці Христові!» — і харчувалися тільки травою з землі. Це були так звані «воски». Вони настільки сильно відчували благодіяння Боже й власну незначимість, що говорили: «Я, невдячна тварина, все життя буду харчуватися травою». І вони робили це. їхнє серце злітало від любові до Христа. «Хіба, — казали вони, — я не Христова вівця? Отже, буду харчуватися травою» Але згодом це було заборонено Церквою, тому що мисливці, приймаючи цих пустельників за диких тварин, убивали багатьох з них.

Сьогодні люди не можуть зрозуміти цього, вважають це божевіллям. «Навіщо харчуватися травою, подібно до тварини? — говорять вони. — Який зміст у тому, щоб у такий спосіб висіти на мотузках і мучити своє тіло?» Але пам'ятаєш, що говорить авва Ісаак: «О, якби Бог удостоїв нас здійснювати такі безчинства». Дай же Боже досягти цього духовного «безчинства» і нам.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2