А відповідь на це запитання дає Церква, котра в баченні цієї проблеми дивиться глибше. Головне – треба лікувати причину а підґрунтям цієї проблеми є моральне падіння нашого суспільства. Людина втрачає духовність, сенс свого існування. Люди не навчені боротись з гріхом, хочуть мати лишень одні задоволення. Тікають від складнощів життя в наркоманію, пияцтво а як наслідок попадають у в’язницю або шукаючи шляхи вирішення своїх проблем попадають в тенета сектантів їхні так звані «реабілітаційні центри» що легально існують в нашій державі та «лікують наше суспільство» і за прикладами далеко ходити не потрібно достатньо озирнутись навколо, і напевне у кожного з нас знайдеться декілька знайомих чи навіть близьких друзів, а можливо і рідних людей котрі якимось чином були причетні до вище згаданих обставин.

 Хочеться відзначити специфічний вид душпастирської опіки – про ув’язнених. Держава частково усвідомила що саме Церква здатна вплинути на особистість на це «особливе суспільство» поліпшити його моральний стан і вже існує практика дії храмів чи просто священиків при тюрмах, колоніях, слідчих ізоляторах. Побороти проблему з кореню це значить не повертатись до неї знову і знову. Такий духовний вплив набагато ефективніший ніж будь-які заборони у боротьбі зі злом. Бо гріх завжди знайде свої шляхи вираження. Наприклад якщо у людини котра зловживає спиртними напоями забрати горілчані вироби з прилавків магазинів так вона добуватиме потрібний продукт в домашніх умовах. Та коли цю людину виховати чи перевиховати так, щоб її не тягнуло до чарки то це вже буде перемога. Треба вміти знайти шлях до свідомості людини, пояснити що неправедний спосіб життя призведе не лише до передчасної смерті але й душа потрапить у пекло.

Пастир для котрого має бути важливою кожна людська душа не в залежності від її суспільного положення і матеріального забезпечення, а тим паче тисячі душ. Щорічно понад 35 тисяч бездоглядних і безпритульних дітей потрапляють у дитячі колонії чи інтернати з особливими режимами. І це є недоопрацюванням сучасних пастирів, це та суспільна проблема на котру всі дивляться крізь пальці і не хочуть займатись.

Для такої місії потрібно обрати найперше священика котрий вже має досвід роботи з паствою і добру волю працювати в таких специфічних умовах, він має знайти контакти з керівництвом виправного закладу і домовитись про виділення часу для своєї роботи з ув’язненими. Це звершення богослужіння, таїнств та проповіді як загальної так і особливо важливо індивідуальної, приватного характеру. Коли перший етап пройдено можна починати свою працю. Почнемо із роботи священика у дитячих колоніях чи притулках. Діти позбавлені батьківської опіки зі зраненою душею і страхом перед безнадійним майбутнім потребують тонкого психологічно точно розрахованого, а головне індивідуального підходу. У такій справі не припустимі помилки бо розплата за них – зламані дитячі долі. Постояльці колоній це надзвичайно складні молоді люди, що не історія то трагедія. Часто вони приховують власне ім’я  і прізвище, а дехто і взагалі їх не має, бо від народження ніде не зареєстрований. Інші постійно змінюють «легенду» - історію свого коротенького життя. Тому пастир має найперше завоювати довіру в цих молодих людей не просто через слова, а підтверджуючи їх якимись своїми діями, прикладами бо саме на довірі базуються будь-які відносини між людьми. І через шлях – шлях довіри викласти вчення Церкви про Бога, Його ставлення до світу і людини, про покарання, покаяння, милосердя та про цінність людського життя та інше…

Працюючи з дорослим чоловіками чи жінками треба розуміти що це ті люди котрі скоїли той чи інший злочин – гріх вже більш свідомо ніж діти. У приватній розмові чи сповіді священик повинен зрозуміти мотивацію, причину скоєного гріха. Адже скільки людей стільки і життєвих унікально-складних ситуацій. Враховуючи ці фактори пастир має знайти шлях до людської душі і знову ж таки на базі довіри один одному. Намагатись поставити себе на місце підопічного ввійти в його розуміння світу так би мовити проникнути в його свідомість і усвідомити ті принципи та закономірності котрими живе його гріховна уява. Тоді зруйнувати цей фундамент беззаконня збудований навколишнім середовищем через єднання з Богом в богослужінні та таїнствах. Таким чином людина під дією благодаті Божої «що завжди немічне лікує а виснажене поповнює» народиться заново у нове духовне життя у неї з’явиться мета і сенс свого існування.

Священик в роботі з ув’язненими може також зустрітись із такими характерно внутрішніми проблемами як: самовбивство, вбивство, різносортні збочення, наркоманія та смертельні хвороби. Переважна більшість ув’язнених стикається з цим і так чи інакше ці фактори залишають вагомий відбиток в людській душі – вони просто калічать її. Священик має пам’ятати у праці з такими людьми, те що неможливо у людини – можливо у Бога. Головне і найважче це збудити людську свідомість, совість, бажання змінитись, вселити хоча б мінімальну надію і на основі цієї доброї волі підкріпленою Благодаттю Божою будувати шлях спасіння і в цьому допоможе нам Бог. Інакше ми щорічно збиратимемо «врожаї» статистик, класифікуватимемо їх, перекладаючи вину з держави на Церкву і навпаки. Настав час діяти! Потрібно об’єднати бажання і можливості держави із методикою і віковим досвідом Церкви. Лише активна співпраця цих двох соціальних інституцій на незораній ниві – у в’язницях, виправних колоніях, інтернатах, психлікарнях є обов’язком сучасного пастиря і державного службовця. Ця проблема на даний час набула загострення і до її вирішення потрібно приступити негайно. Спрямувавши свої сили на виховання, перевиховання людей у християнському дусі. Це і недільні школи і місіонерська праця. Саме навчити незміцнілі дитячі і дорослі душі боротьби із навалою спокус і в майбутньому ми позбудемось сумнозвісних статистик злочинності, наркоманії. Таке служіння – є моральне оздоровлення суспільства методом навчання і живої проповіді в різних умовах котрі диктує сучасний світ.

 

 Головков Андрій,

Член науково-апологетичного товариства

 Св. Іустина Філософа