Горе після смерті коханої людини, якщо воно дуже глибоке й тривале, може затьмарити все наступне життя тих що залишились жити. Його наслідки можуть відбитися на їхній психічній рівновазі й підірвати здоров`я. Нам буває так важко ще й тому, що сучасний суспільний уклад намагається смерті не бачити, і коли вона приходить, ми не готові й не знаємо, що робити. Тепер рідні звичайно з тілом не залишаються. Померлого якомога швидше відправлять у морг. Потім - коротка церковна служба, а то й зовсім без неї, швидкий похорон або кремація. Цвинтар тепер відвідують не так часто, як раніше. Знайомі іноді радять родичам: "Не потрібно йти на похорони".
Останні погоджуються, теж думаючи, що чим менше бачити, тим легше перенести втрату. Це невірно. Плакати при сторонніх стало майже непристойно, а горювати відкрито й зовсім не прийнято. Я бачив, як люблячу бабусю-дружину, що щасливо прожила із чоловіком 50 років, друзі вмовили не проводжати його тіло на цвинтар, вважаючи, що цим вони рятують її від зайвих переживань. Таке відношення до смерті близької людини неправильно й недобре й стосовно померлого й стосовно того, що залишився жити. Від горя неможливо сховатися, його потрібно пережити. Тут є, однак, дві можливості - горе може бути коротким або тривалим. Горе потрібно сприйняти й глибоко пережити; втрата повинна бути сприйнята не тільки розумом, але й серцем, не тільки інтелектуально, але й емоційно. Без такого повного переживання горе буде дуже тривалим і може повести до хронічної депресії, втраті радості життя й навіть усякого бажання жити. Можуть розвитися важкі хвороби, включаючи такі, як коліт і рак. Відомо, що не прожите горе найчастіше буває в тих, хто не міг добре попрощатися з померлим: не бачив мертвого тіла, не був на похоронах; наприклад, у люблячої дружини солдата або офіцера, що одержала офіційне повідомлення про геройську смерть чоловіка й більше ніколи нічого не довідалася. Вона не бачила мертвого тіла. і в неї з`являється бажання заперечувати реальність смерті. Її непрожите горе буде тяжким, тривалим і небезпечним. Їй буде дуже важко повернутися в русло нормального щоденного життя.
Медицина позначає цей стан такими словами: "Непрожите горе створює психологічний дефіцит". Ці слова дуже сухі, але вірні. Проживання горя робить людину здатною згадувати померлого без емоційного болю й зберегти живі почуття для інших. Люди, що випробували горе, кращають, вони дорослішають. Усяка зустріч зі смертю, із чужою або близькою своєю, робить людей серйознішими й глибшими. У горі може бути почуття протесту й завжди є почуття пригніченості й прагнення щось виправити. Якщо вмерла близька вам людина, ви багато плачете, ви безпомічні й почуваєте себе винуватими, ви засмучуєтеся, що зробили для нього не все, що могли. Ви самотні, і це може бути самим важким у вашому горі. Перша стадія горя - шок, нечутливість. Усвідомити втрату ще неможливо.
Усе, що потрібно зробити, робиться автоматично. Немає сну, немає апетиту; неуважність і зневіра; все пусте й не потрібне. Але подумайте про те, що померлий не хотів би, щоб ви увесь час горювали. Постарайтеся молитися за душу померлого - це потрібно і йому й вам. Сподівайтеся на зустріч після смерті. Пройде якийсь час, і поступово емоційний баланс почне відновлюватися. Перша доба або дві потрібно цілком присвятити померлому, бачити його, навіть говорити з ним, а після цього й далі горювати й молитися, але починати працювати й бути з людьми, а не усамітнюватися. Іноді може допомогти записати пережите. Записуючи, ви ще раз випробовуєте те, що було, і трохи вгамуєте ваше горе. Є мудрість у тім, як раніше прощалися з померлою близькою людиною. Не приховували своїх почуттів, плакали й горювали відкрито. Тіло тримали в будинку, проводили ніч біля тіла, читаючи Псалтир або молячись, або просто сидячи біля нього. Церковні служби, панахиди, гідні проводи й похорони. Останнє цілування, участь у засипанні могили. Поминки, навіть плакальниці - все це допомагало родичам в проживанні горя. Подумайте й про те, що душа померлого продовжує жити, що вона в цей час перебуває поблизу тіла й бачить вас і все, що відбувається. Зараз ми далеко відійшли від цих старих звичаїв. Менш цивілізовані народи, із природнім укладом життя, усе ще дотримуються старих розумних обрядів, а нам варто було б повернутися до християнських звичаїв, зв`язаних зі смертю й похоронами.
Після смерті близької людини родичам прийдеться подбати про багато що. Якщо при вмиранні ви були з ним, закрийте йому очі, підв`яжіть щоки й складіть руки на грудях. Тіло потрібно забрати, але не квапитеся відправляти його в морг або похоронне бюро. У бюро тіло небіжчика одягнуть, а лице іноді підфарбують, щоб смерть виглядала як сон, але чи хочете ви цього? Якщо можете, зробіть все самі, востаннє. Якщо занадто важко самим, нехай хто-небудь зі знайомих забере й одягне померлого. А ви потім пробудьте біля тіла, згадаєте його й себе й ваше життя разом. Подумайте, поплачте. Попросіть його приготувати місце й вам. Церква вчить, щоб над тілом покійного був прочитаний Канон на відхід душі, а потім як можна довше читався Псалтир. той, що покинув вас не вмер, його душа з вами й думає про вас. Вона близько, і їй не однаково, чи бачить вона своє тіло замороженим у ящику моргу або улюблених людей, що моляться біля тіла. Діти теж неодмінно повинні бачити померлого й попрощатися з ним. Візьміть активну участь у виконанні всіх формальностей: заповнення різних паперів, організація похорону на цвинтарі, повідомлення в газети й друзям, прохання про панахиду й так далі. У церкві дайте останнє цілування. Попросите відслужити панахиду. Труна повинен бути простою. Дорога труна іноді служить спокутою провини в рідних. Якщо є таке відчуття, його потрібно спокутувати інакше - участю у похованні, молитвами. Померлого потрібно ховати в землі, а не спалювати. Вогонь - символ пекла. Православна церква осуджує спалення, тіло варто повернути землі. Допоможіть нести труну, опускати труну в могилу. Киньте жменю землі або попрацюйте лопатою. Радять не закривати квітами сиру землю біля ще відкритої могили. Смерть потрібно прийняти. Якщо довелося ховати близьку людини без священика, візьміть небагато землі з могили й принесіть її в церкву або просто священикові для здійснення відспівування, а після цього поверніть землю на могилу. Похорон - це останнє прощання, але воно повинно бути й початком подолання горя. Ви повинні зробити смерть реальністю. Смерть близької людини повинна бути прийнята не тільки головою. Це важко, але обов`язково потрібно. Запізніле горе дуже важке й шкідливе. Похорони - християнські або цивільні - повинні бути гідними проводами з повагою до померлого і його близьких. Є люди, позбавлені всякої духовності, які навіть ці останні проводи близької людини можуть перетворити в грубу й принизливу процедуру. У збірнику "Російське відродження" (№ 35) поміщена стаття Кирила Головіна про те, як прощалися з померлими і як ховали в 1986 році. Стаття називається "Безгрішно й мирно". Головін з гіркотою пише, що на Заході існують всі зовнішні умови, щоб гідно вмерти й бути похованим, але часто не вистачає внутрішніх передумов. У Росії ж "положення для християн зворотне й трагічне. Для безбожників проблеми немає - ховають близьких гірше, ніж язичники або дикуни". У Росії більшість людей умирає в лікарнях. Висповідатися й причаститися перед смертю важко й не завжди можливо. "До права гідної кончини ставляться зі зневагою... Умер. Колись обмивали, обряджали й оплакували. Зараз поспішають, загорнувши в простирадло, відправити в морг. Мужики, не знімаючи шапок, волочуть, як лантух, кидають у вантажівку... часто за принципом - відробив і на смітник... У морзі розкриють..." " Якщо вмер у будинку, тіло теж відправляють у морг. Це легше всього. Там знають, що потрібно робити. Не потрібно обмивати... думати... не потрібні в будинку труна у квітах... читання Псалтиря. В безбожній країні все це стало обтяжуючим і непотрібним... Ховати - не сумний обряд, а метушлива-заморочлива справа... не катафалк, а автобус на повному ходу". Автор, продовжуючи, пише, що в Росії все це є результатом неофіційної заборони. Так потрібно владі. Там визнано, що смерть - це кінець.
Священик на цвинтар не піде. "Розгублено стоять близькі біля розкопаної могили й не знають, з якою молитвою опускати в неї небіжчика. Гробарі - задерикуваті хапуги - без зніяковілості кваплять... курять, ліниво перелаюються між собою". Простіше всього, звичайно, спалювання, що заохочується владою. Над попелом молитва не народжується. Могилки, хреста - немає... зручно... і не треба над дорогим горбочком проливати сльози, тому що над урною з попелом вони чомусь не ллються". "Жалоби майже не носять - скоріше забути". Після цього гіркого опису Головін кінчає свою статтю фразою: "Але є й християнські родини ще". А останнім часом таких родин стає більше. Особливо багато є молодих людей, які хочуть більш гідно попрощатися з померлим і беруть участь у церковних проводах і похоронах (В 1988 році в журналі "Новий світ" поміщена повість Сергія Каледіна "Смиренний цвинтар". Автор малює картини похорону ще більш безвідрадними й гіркими фарбами, чим Головін.).
Можна сподіватися, що у зв`язку з перебудовою багато чого зміниться на краще. Після похорону повернення в спустілий будинок може бути дуже гірким. Самотність. Життя здається порожнім. Хочеться піти від усього й заритися в себе. Може полегшити стан молитва й думка про те, що смерть - це тільки перехід і що ви знову зустрінетеся. Крім того, в усіх є друзі, і вони в цей час допоможуть розділити горе. Недобре зм`якшувати горе ліками, його потрібно прожити. Непережите горе йде вглиб. Не потрібно перетворювати померлого у фетиш, зберігати його речі, одяг та інше. Йому потрібно дати вмерти. Це не байдужність і не егоїзм. Не потрібно забувати померлого, навпаки, потрібно зберегти світлу пам`ять про нього до кінця своїх днів, але жити потрібно без депресії, без постійного "гіркого горя", зберігши себе для життя з іншими. Забувати зовсім не потрібно. Жалоба має сенс - є обов`язки й стосовно померлих. Важливо це й для себе - горювати краще відкрито. Відвідуйте цвинтар. На могилі поставте хрест, а не який-небудь язичницький символ. На цвинтарі самі собою приходять думки про тлінність життя, про духовне і про зміст смерті й у якомусь ступені заспокоюють.
Час від часу просіть священика відслужити панахиду, особливо на 3, 9-й й 40-й день, а потім у кожну річницю смерті. Якщо ви молитеся ранком або ввечері, поминайте ваших померлих рідних. Архієпископ Антоній Женевський пише: "Душа померлого в іншому світі сама не може, хоча б і хотіла, докорінно змінитися й почати нове життя, що зовсім відрізнялося б від її життя на землі... Для її зміни необхідна допомога ззовні". Душа може бути спільником у наших молитвах за неї й може й повинна молитися разом з нами. Це допомагає їй очиститися й прискорить її розвиток. Вона може молитися й за нас, що живуть. Отець Сергій Булгаков пише: "Молитви діючі, ті що вмерли мають потребу в наших молитвах". Можливо, ви не вірите в дієвість молитви за померлих? Але подумайте про те, що вона їм потрібна й вони чекають її, поки ви отут сумніваєтеся. Є багато свідчень тому, що померлі є живим у їхніх снах або баченнях і просять молитися за них. Є повідомлення й у Житіях святих й у наш час, що говорять про те, що душа померлого після молитов і церковних служб за неї знаходила спокій. Феофан Затворник умів послати слова розради не тільки вмираючим, але і їхнім родичам. Матері, що недавно похоронила дочку, він написав: "Милість Божа хай буде з вами. Плачте, плачте. У цьому немає нічого неприродного й грішного. Диво було б, якби мати не плакала по смерті дочки. Але при цьому треба знати міру: не вбиватися й не забувати тих понять про смерть й померлих, які даються нам християнством. Умерла. Не вона вмерла, а вмерло тіло; а вона жива, і так само живе, як і ми, тільки в іншому образі буття. Вона й до вас приходить і дивиться на вас. І треба думати, дивуватися, що ви плачете й убиваєтеся, коли їй краще. Той образ буття вищий нашого. Якби ви могли поговорити з нею віч-на-віч і попросити її знову ввійти в тіло, вона нізащо не погодилася б... Ну от і поплачте. Тільки всі трошки... Благослови вас, Господь, і утіши!" А чоловіку своєї сестри, що вмирала, він пише: "...Що судив Бог, тому треба скоритися... Вашій дружині потрібна допомога. От на те слід нам спрямувати всю увагу й всю любов до померлого Я думаю, самий дійсний показник любові вашої до покійного буде те, якщо ви із хвилини відходу душі поринете в молитву про неї в новому її стані й нових несподіваних потребах. Почавши так, безперестанку молиться Богові про допомогу їй, особливо впродовж шести тижнів та й далі... не забудьте робити так - от і любов! А занадто горювати й убиватися - мало має змісту". Молячись за померлих, ми говоримо: "Упокой, Господи, душу раба Твого". А вірячи, що при нашій допомозі може молитися душа померлого, ми вимовляємо й інші слова: "Упокой, Господи, душу спочилого раба твого ". От ще дві короткі молитви за померлих: "Зі святими упокій, Христе, душу раба Твого (раби Твоєї), там де немає недуги, ні журби, ані зітхання, але безкінечне життя ". "Єдина чиста й непорочна Діво, Бога безсіменно породила, молися за спасіння душі його". Можна молитися й своїми словами. Отці Церкви радять: "... Намагайся молитися глибоко, щиро, своїми словами... просто думайте про померлих, це допоможе і їм і тобі... розмовляй з ними в ім`я Боже..."
Особливо діючі молитви за померлих, які проводяться у церкві, під час Божественної літургії. Ви подаєте просфору за упокоєння душі й з нею записку з іменами тих, за кого ви просите священика помолиться. З поданих молільниками просфор священик вирізує частки й, опустивши їх у чашу, молиться про упокоєння покійних. Це найбільше, що ви можете зробити для померлих дорогих вам людей. Християнство вчить: "Душі святих і праведних і люблячих нас померлих родичів моляться за нас, як і ми за них. Спілкування в молитві між живими й померлими ніколи не припиняється". Просіть померлого приготувати місце й вам. Зберігайте любов до померлого. Як життя вічне, так вічна й любов. "Вона ніколи не відпаде", - учить апостол Павло. "Любов, разом з душею, переходить за межу, у царство любові, де без любові нічого не може бути".
Протоієрей Путятін пише: "Зв`язаних союзом любові не розлучить Бог. Бог є безмежна любов. Невже, навчаючи тут нас любити один одного, Бог буде по смерті відлучати нас від цієї любові?" Щоб допомогти душам померлих, Церква радить не тільки молитися, але й робити добро в їх ім`я.