Думаючи про смерть, ми найчастіше уявляємо собі вмирання як якийсь короткий момент, мить, що можливо взагалі не займає ніякого часу. До цього моменту людина жива, а тепер тільки мертве тіло. Звичайно, смерть може бути й моментальною, як, наприклад, при вибуху снаряда, що розірвав тіло на частини. Однак при природній смерті, коли хвора або стара людина вмирає у своїй постелі, це зовсім не так. Ми звикли говорити й писати про прихід смерті як про момент: "У цей момент", "Момент умирання схожий на перехід з реальності в сон", "У цей момент відбувається те й те…" і так далі. Слово "момент" зручно, тому що воно чітко розмежовує два стани тіла - живе й мертве, однак таке повсякденне розуміння смерті невірне.
Смерть не кінець, а прихід її не момент, що припиняє існування особистості, а процес переходу, що займає деякий, іноді тривалий час. У християнській літературі теж пишеться не про момент, а про смертну годину. Тіло, як відомо, складається із клітин і тканин, і при вмиранні людини смерть різних тканин відбувається не одночасно. Після смерті кліток головного мозку клітки деяких інших тканин, більш примітивних, будуть ще якийсь час жити й навіть розмножуватися. Це й дозволяє хірургам робити усе більше часті останнім часом пересадження органів від однієї людини до іншої або від мертвого живому. Тому, з погляду біолога, не можна говорити про якесь певне, одноразове вмирання всього організму. Після смерті деяких його органів або тканин інші, у всякому разі, ще якийсь час продовжують жити.
Нас, однак, тут цікавить не вмирання окремих тканин, а вмирання всього людського організму. Чи можна якось установити момент, коли життя повністю покинуло тіло? Це питання має не тільки теоретичне, але й велике практичне значення. Констатувати смерть кілька годин після її настання неважко, ознаки її очевидні, і описувати їх зайве. Але встановити сам момент смерті тіла набагато тяжче й не завжди можливо. Біля постелі вмираючого зібралися рідні. Він не рухається й, здається, уже кілька хвилин не дихає. Чи потрібно відмовитися від останньої надії й почати прощатися? Підносили дзеркальце до губ чи запотіє? Але відсутність подиху ще не рівнозначно смерті. Утоплеників, витягнутих із глибини, іноді вдавалося оживити. Лікар послухає, чи б`ється серце, перевірить, чи є пульс, чи реагує зіниця на світло, може зробити маленький надріз шкіри - чи потече кров? Однак і через багато хвилин після зупинки серця й припинення кровообігу вдавалося рятувати життя людей. У пошуках безумовної ознаки смерті організму було запропоновано вважати людину мертвою з того моменту, коли запис електроенцефалографа перетворюється із хвилястої в пряму лінію; це повинно було свідчити про безумовну смерть головного мозку. Незабаром, однак, були опубліковані клінічні спостереження, що показали, що й цей метод не абсолютно достовірний. Раннє констатування смерті дуже важливе при пересадженнях органів від померлої живій людині. У наш час це не така рідкісна операція. Серце, нирку або печінку потрібно вирізати бажано відразу ж - після смерті донора, поки орган ще живий і здатний функціонувати. Мені доводилося бути присутнім при таких операціях, і я опишу одну з них. Зіткнення автомобілів відбулося менш півгодини тому назад.
Потерпілий з важкою травмою голови був доставлений у лікарню мертвим. Уже роздягнене й приготовлене до операції тіло молодого чоловіка лежало на столі. Хірург, асистент, сестра на подачі інструментів - всі, як при звичайній хірургічній операції, тільки анестезіолога не було. Зелені стерильні простирадла. Блискучі інструменти. При розрізах шкіри й інших тканин кров не текла. Хірург спокійно розрізав грудну клітку й оголив серце. Ми дивилися. Серце не билося й спершу здавалося нерухомим. Але раптом ми побачили, як по серцю пробігла маленька хвиля скорочення. Раз і ще раз. У хірурга рука, що тримала інструмент, застигла в повітрі, і сам він на секунду застиг. Потім підняв голову й мовчачи подивився на нас. Пізніше він, звичайно, закінчив операцію. Він нікого не вбив і нікому не зашкодив. У донора була травма голови, що повністю виключала можливість щасливого кінця. Але все-таки вирізати ще живе серце?...
Медицина не має абсолютно точних критеріїв для визначення "моменту" умирання. Християнство завжди вчило, що при вмиранні душа залишає тіло, а зараз це підтверджують праці лікарів-реаніматорів. Можливо, вихід душі з тіла і є момент смерті тіла? Звичайно, при вмиранні душа завжди виходить із тіла, але вихід її зовсім не означає, що тіло вмерло. Досить згадати астральні подорожі йогів і свідчення наших сучасників, що пережили тимчасову смерть. Все вищесказане змушує визнати, що вмирання людини відбувається не відразу, що перехід з життя тілесного в життя духовне не момент, а процес, що має свою довжину в часі. Про це свідчать і праці лікарів-реаніматорів. Померлі, залишаючи землю, заглиблюються в загробний світ поступово; повернути до земного життя виявлялося можливим душі, що досягли різних стадій переходу, іноді дуже віддалених. Алегорично смерть часто зображують у вигляді скелета з косою. Як косар зрізує траву, так і смерть, змахнувши косою, миттєво відокремлює людину від усього живого. Алегорія не вірна, смерть не така, який ми її собі уявляємо найчастіше. Перехід відбувається не моментально, а поступово; у ньому можна розрізняти кілька стадій. Вчені-медики, що вивчали тільки матеріальне, описували три стадії. 1. Втрата зору. 2. Втрата чутливості, включаючи втрату здатності відчувати біль. 3. Повне розслаблення із припиненням подиху, кровообігу й реєстрованої мозкової діяльності. Вони вивчали тільки те, що було доступно їхнім органам відчуттів й їхній апаратурі. Таким чином, вони охоплювали тільки частину проблеми - смерть тіла; у результаті вони бачили тільки темну сторону смерті - руйнування й загибель. Християнство завжди знало більше, і не тільки християнство. Людям, що перебувають поблизу вмираючого, неважко було побачити, що прийшла смерть - тіло стало нерухомим, дихання припинилося. Багато хто бачать тільки це, але деякі бачать більше. Вони зауважують, що лице померлого стало спокійним й мовби зосередженим. У першому розділі ми згадували слова Жуковського, що дивився на померлого Пушкіна.
Не тільки християнство, але й інші великі релігії знають про духовну сторону смерті. Тибетська Книга Мертвих пише про те, як потрібно жити, щоб мати гарну смерть. Ця древня книга століттями передавалася усно, а була записана у восьмому сторіччі після Різдва Христового. Книга пише, що смерть - це мистецтво, до неї потрібно готуватися й потрібно вміти зустріти її. У книги дві мети: підготувати вмираючого до того, що він побачить, і заспокоїти рідних, щоб вони не горювали, а звільнили померлого. Про вмирання в цій книзі сказане наступне: "Від того стану, у якому вмираючий перебуває перед самим моментом смерті, залежить стан буття або небуття, у яке він вступить після смерті". У книзі радиться вмираючому "закрити двері всім почуттям і думати серцем тільки про Бога, і тоді він піде найвищою дорогою". "Зберігай ясність розуму, не відволікайся ні на що, будь ясний і спокійний. Думай, що душа незабаром вийде. Спостерігай, як ти вмираєш; будь готовий, що з`явиться яскраве світло. Поринь цілком у це світло". Учені нашого часу теж пишуть про те, що в смерті є багато невідомого нам. Лікаря Кюблер-Росс вражало вираження лиця її хворих перед самою смертю. Воно ставало спокійним і серйозним. Умираючі в цей час відчували спокій і щастя й могли сказати їй про це. Лице виражало спокій, навіть коли хворий вмирав в стані депресії й роздратування. Професор Сабом у своїй книзі приводить думку лікаря Люіса Томаса, президента Слоан-Кетеринського ракового інституту. Лікар Томас пояснює відсутність болю й страждання тим, що процес умирання пов`язаний з якимось іншим процесом, можливо, фармакологічним, але нам невідомим. У мозку виділяється якась речовина (Б ендорфін?), що робить умирання безболісним; можуть бути навіть приємні відчуття. Лікар Томас закінчує такими словами: "Умирання зовсім не таке, якої воно нами уявляється. Очевидно, відбувається щось, чого ми не знаємо".
Наступний опис переходу й відчуттів безпосередньо після нього зроблений на підставі християнських свідчень і праць сучасних учених. Останні стадії термінальної хвороби можуть принести тяжкі страждання, але вже незадовго - прийде смерть, і все відразу стане іншим. Звичайно в останні години й навіть дні земного життя страждання немає. Біль зникає, і все неприємне зникає. Коли смерть уже дуже близька, у свідомості вмираючого поступово тьмяніють картини земного світу й на їхнє місце приходять картини світу загробного. Відчуття не припиняються, але міняється їхнє джерело й міняються органи, їх сприймаючі. Він або вона усе ще в цьому світі, але вам ясно, що вони вже трохи й "там" і бачать щось нове, вам недоступне. Вони дуже спокійні. Я пам`ятаю, як умирала від метастазів раку грудей одна мила стара жінка. Вона лежала на ліжку лицем до стіни. Підніматися вона вже не могла. Лице зовсім бліде, без кровинки. Подих ледь помітний, але ще регулярний. Вона нерухома, але начебто вдивляється в щось. Сухі губи. На питання: "Дати вам води?" - вона не відповіла, не ворухнулася. Я повторив моє питання трохи голосніше. Вона відповіла ледь чутно: "Так, будь ласка". Надпила маленький ковток і знову відвела погляд і відразу пішла від мене, від цього світу. Вона вмерла через кілька годин. Мій друг розповів мені, як умирала його теща, Віра Василівна: "Вона була в іншій кімнаті. Чую бормотіння: "о... о... о". Я ввійшов. Вона лежить із широко розкритими очами й стогне. Запитав: "Що з Вами?" Не відповідає, але поворухнулася в ліжку. Я підняв її. Снову запитав: "Викликати "швидку допомогу"? Сусідку?" Тримаю її за спину. Вона похитала головою й жестом показала: "Не заважай", - а дивилася кудись. Раптом стала легко дихати, і лице її просвітліло. Я опустив її на подушку й тихенько вийшов. Незабаром після цього повернувся - вона вмерла". Мій друг додав: "У неї було осяяння, вона просвітліла й ледь посміхнулася. А от коли була мертвою, у неї знову було суворе й навіть тверде лице".
Медсестри, що працюють у дитячих лікарнях, розповідають, що діти перед смертю часто розмовляють із уже померлими рідними або близькими. Лікар Кюблер-Росс повідомляє, що лікарняні доглядальниці часто є свідками розмов умираючих старих зі своїми раніше померлими друзями. Американське Суспільство психічних досліджень зібрало повідомлення 1700 медичних працівників про "передсмертні видіння" їхніх пацієнтів й їхніх переживань поза тілом. У числі інших приводиться розповідь лікаря про його 70-літню пацієнтку, що вмирала від раку. Вона раптом відкрила очі, назвала по імені свого померлого чоловіка й просто сказала: "Гай, я тепер приходжу". Тім Ла Хай приводить два випадки у своїй книзі "Життя в наступному житті". Умирає банкір, що вже мав досвід життя поза тілом. Розповідає його дружина. "Умираючи, він був у двох світах одночасно. Бачив мене й говорив із мною, але й привітав по імені 30-40 друзів і рідних, що померли і чекали його там". В іншому випадку помираюча раптом сказала своїй сестрі: "О, як їх багато: там і Фред і Руф... що вони там роблять..." Помираюча не знала про смерть Руфі, що померла тиждень тому назад. Ми вже згадували, що крім своїх рідних і друзів померлі зустрічають у загробному світі й інших духів, світлих й темних (Цікаві слова древнього філософа Плотіна (в "Енеадах"): "Але з часом, до кінця життя, виникнуть інші спогади з більше ранніх періодів існування... тому що, звільняючись від тіла, вона (душа) згадає те, чого тут не пам`ятала".). Умираючі часто бачать і сприймають те, що живим і здоровим людям недоступно.
У богословській літературі є багато повідомлень про те, що називають "духовним зором". Лютер писав: "У створеній душі людини двоє очей - одне може споглядати вічне, інше - тільки тимчасове й створене. Але ці двоє очей душі можуть робити свою справу не одночасно... а тільки коли людина близька до смерті, коли її фізичне око вмерло або майже вмерло, відкривається духовний зір..." Єпископ Ігнатій пояснює: "Людина робиться здатною бачити духів завдяки деяким змінам у її органах почуттів. Вона не зауважує того, як відбуваються ці зміни, і не може пояснити їх, вона раптом зауважує, що почала бачити те, чого раніше не бачила, і чути те, чого вона раніше не чула". Трансцендентальне життя духу було добре відоме древнім індійським мудрецям і грецьким філософам. Плотін писав: "По-моєму в чуттєвому тілі перебуває постійно не вся наша душа, а тільки деяка її частина, що, будучи занурена в цей світ... і засмічуючись і захмарюючись, перешкоджає нам сприймати те, що сприймає вища частина нашої душі". Людина, ще живучи на землі, пов`язаний із двома світами. Апостол Павло писав про "людину внутрішню" і про "людину зовнішню". При вмиранні духовний зір часто відкривається ще до смерті. Всі відчуття, що йдуть від земного миру, поступово слабшають і вгасають. Одночасно починають сприйматися образи духовного світу - спершу як неясні відблиски, а потім усе реальніше і яскравіше. Умираючий може бачити померлих, з ким він був близький на землі. Господь дарує ці бачення, щоб пояснити вмираючому, що світ, у який він вступає, не зовсім чужий. Душа залишає тіло, коли воно ще живе.
Про це пише багато хто, у тому числі й православні богослови. А. Н. в "Сергієвських листках" 1930 - 1931 років. От його слова: "Тіло ще бореться зі смертю, а душа вже вільна, вона вже поза тілом і ширяє поблизу... Це пояснює ті нерідкі випадки, коли душа, у формі земного тіла, з`являється вдалині від тіла своїм улюбленим людям". Душа вмираючого прагне до близьких, і тоді чоловік може відчути присутність коханої дружини або мати - присутність сина, що вмирають у цей час вдалині від них. "Це відбувається перед настанням смерті", - пише А. Н. Свідомість умираючого поступово відривається від нашого світу. Слабшає зір, слабшає слух, все навколо стає неважливим і нецікавим. Увага усе більше звертається до нових образів, він бачить і сприймає щось неземне. Він уже примирився й готовий покинути цей світ і перейти в інший. Книга Мертвих радить у цей час не боротися, не намагатися щось робити, а спокійно спостерігати, як умираєш, і чекати появи світла. Християнство радить молитися. При спокійному очікуванні й спостереженні не буде нерозумного страху смерті. У цей час надмірно сильний сум рідних може перешкодити йому або їй тихо й спокійно перейти у вічність. Є повідомлення, що хворі, що були близько до смерті й кілька разів повернуті до життя зусиллями лікарів, просили більше не робити цього. "Там" добре, і вони просять відпустити їх. Одна із тих що вмирали просила більше не молитися про її видужання. Кілька разів подих її зупинявся, але її повертали назад до життя. Нарешті прийшов день, коли вона дуже спокійно попросила рідних перестати молитися: рідні перестали молитися про збереження їй життя, і вона незабаром умерла. Сам перехід невідчутний і безболісний. Нам відомий тільки один випадок, у якому згадувався біль.
Смерть наступила в результаті важкої травми голови. Був миттєвий біль, але потім він зник, і з`явилося почуття ширяння в темряві, зручності й тепла. Деякі люди чують легкий шум у голові, як би дзенькіт дзвіночків чи тиху музику. Може бути скороминуща втрата свідомості, а потім раптом померлий починає дуже ясно сприймати навколишнє, але вже зовсім по-іншому. Найперші сприйняття душі після її виходу з тіла не завжди однакові. Незадовго з`являється яскраве світло. Іноді першим сприйняттям буває вихід душі з тіла. Кюблер-Росс пише, що всі ми, умираючи, відчуємо відділення нашого безсмертного "Я від його тимчасового будинку - фізичного тіла. Одна з жінок, що вмирали, сказала: "Я виходжу, а тіло - порожня оболонка". І ця жінка й всі інші ніколи не говорили, що з тіла вийшла їхня особистість або душа. З тіла вийшло "Я", і "Я" потім спостерігало з боку своє тіло й усе, що з ним робили лікарі й медсестри. Однак про вихід душі з тіла говорили далеко не всі повернуті із загробного світу до життя на землі. Іноді перехід настільки непомітний, що померлий може якийсь час не розуміти, що відбувається. Він усе ще продовжує вважати себе живим. Деякі чують, що лікарі оголошують їх мертвими, але в їхній свідомості це не фіксується. Живучи на землі, ми уявляємо собі смерть або як небуття, або як якусь миттєву й радикальну зміну, а померлий продовжує бачити й чути, як і колись. Його душа, вийшовши з тіла, виявилася не в "іншому світі", а в тому самому знайомому, у якому його застала смерть тіла (операційна, поле бою, розбитий автомобіль).
Не дивно, що думка про власну смерть у голову не прийде. Однак незабаром він почне зауважувати, що відбувається щось дивне (Сприйняття душі після переходу були описані в перших розділах цієї книги: аутоскопічні, поки душа перебуває ще в обстановці земного світу, і трансцендентальні, коли душа, покинувши землю, пізнає нове в духовному світі.). Сам він не стоїть на землі, а ширяє в повітрі, бачить осторонь, окремо від себе, своє власне тіло... і поступово приходить підозра: "А чи не вмер я?" Він не лякається. Іноді може бути хвилинний страх або відчуття самотності, але вони швидко проходять. Самотності в смерті немає. Його зустрінуть померлі рідні й інші духи. Дуже незабаром з`явиться його ангел-хоронитель, що може сказати: "Я допомагав тобі до цієї стадії твого життя, а тепер я передам тебе іншому". Лікар Кюблер-Росс в одній зі своїх доповідей розповідала про свої спостереження над повернутими до життя пацієнтами. Вона прийшла до тих же висновків: "Ми не можемо бути одні: ангели-хоронителі, "помічники", улюблені близькі, що вмерли, і були з нами при житті на землі, зустрінуть нас і допоможуть нам. Всі ми пройдемо через це. Це повинні будуть пережити всі люди. Ці відчуття з`являються тоді, коли вже немає ніяких ознак життя". Померлий, переступивши поріг, бачить людей, чує їхні слова, може спробувати допомогти їм або щось сказати, але незабаром переконується, що його не помічають. Увійти в контакт із живими він не може. Незабаром він побачить світло, а потім перейде далі, в інший світ. Після переходу міняється не тільки відношення душі до навколишнього.
Якісь зміни відбуваються й з нею самою. У міфах Древньої Греції Харон перевозив померлого через ріку забуття - Лету, і, вступаючи в царство тіней, той що вмер забував усе, що трапилося з ним за час земного життя. Тепер ми знаємо, що це не зовсім так. Душу втрачає не все; все вічне й головне зберігається. Але ми знаємо також, що душа втрачає інтерес до всього матеріального. Цьому є багато свідчень. Душа, що вийшла з тіла під час хірургічної операції, дивиться "як незацікавлений спостерігач" на те, що робиться з її власним тілом. Таку незацікавленість відзначали багато хто із тих, що повернулися. Кюблер-Росс теж говорить про це вгасання емоцій. Не тільки померлий втрачає інтерес до навколишнього, але й люди, що були поблизу нього, теж іноді втрачають емоційний зв`язок з ним. Кюблер-Росс часто була присутня при смерті дітей. "Я була близька до моїх хворих, - говорить вона, - і через хвилину після їхньої смерті я більше не відчувала до них нічого, це була тільки порожня оболонка. І вони більше не мали потреби в мені. Улюбленого хворого в тілі не було". Коли померлий зрозумів, що він умер, він усе ще збентежений, він не знає, куди йти й що робити. Якийсь час його душа залишається поблизу тіла, у знайомих їй місцях. Відповідно до християнського вчення перші два дні душа порівняно вільна. Потім вона перейде в інший світ, але в ці перші хвилини, години й дні вона може відвідати дорогі їй місця на землі й людей, що були їй близькими. Перенесений у загробний світ незабаром почне бачити, що в нього усе ще є тіло, хоча й зовсім інше, ніж те, що він покинув. Розповіді тих, що повернулися обривисті й іноді не дуже ясні. "Це було, ну як хмара". "Вийшовши з тіла, я начебто ввійшов у щось інше. Я не думаю, що я був нічим. Я мав інше тіло... воно мало форму, і я мав щось, як руки". "Моє "Я" мало щільність майже фізичну, але не зовсім... як щось хвилясте... як хмара... ваги не було... Це дуже важко описати..." Деякі бачили себе в їх звичайному земному вигляді, іноді в більш молодому віці. Деякі не бачили себе зовсім. Майже всі сприймали себе як щось невловиме, нематеріальне. "Себе я не відчував". Всім, намагаючись розповісти свої переживання, їм було важко описати себе, начебто матерії майже або зовсім не було, але було легко говорити про те, що вони могли робити. Протоієрей Сергій Булгаков пояснює, що в загробному світі немає осіб і тіл, як це було на землі; є тільки душі. Але вони показують свої внутрішні якості; душі як би одягнені ними, і по цих якостях померлий впізнає тих, кого любив при житті. Душа зустріне також істоти, схожі на нас, але набагато більш могутні - світлі й темні. У душі сприйняття й думки ясніші, почуття гостріші, вона ближче до божественної природи. Така ясність сприйняття існує з першого моменту життя "там". У загробному житті зникнуть всі фізичні недоліки, дефекти розуму й все тимчасове й непотрібне. Душа збереже все те, що гідно збереження у вічності. Залишаться й всі її основні якості: не буває двох зовсім однакових людей, як не буває й двох однакових сніжинок. Індивідуальні риси зберігає й душа.
У загробному світі душа буде розвиватися в тому напрямку, що вона обрала на землі - до добра або зла. Безпосередньо після переходу особистість має той же рівень знання, як при вмиранні тіла, але ріст її в Божественному Світлі буде йти з великою силою. Про це пише архієпископ Лука: "Наша внутрішня трансцендентальна людина, звільнена від уз плоті, може досягти вищого пізнання всього сущого у всій його широті, глибині й довготі. Те, що незбагненно земним розумом, стане зрозуміло осяяній Христовим Світлом трансцендентальній свідомості внутрішньої людини".