Попередня глава була про останню хворобу людини, так звану термінальну хворобу. Однак найважливіше, імовірно, не в описаних там стадіях, а в тому, як ця хвороба міняє характер людини, котра зрозуміла, що її час обмежений. А міняється характер сильно й майже завжди в одому напрямку. Люди стають добрішими, співчутливішими, кращими. Вони жаліють про упущені можливості зробити добро, про зло, заподіяне іншим людям. Краса природи сприймається гостріше, почуття чистіші, любов сильніша. У невіруючих часто починає просинатися віра в Бога.
У книгах і статтях про смерть приводиться багато прикладів. Е. Кюблер-Росс видала збірник статей своїх співробітників під загальною назвою "Смерть остання стадія росту". У статті, написаній Мусаліму Імара (с. 151), описується стара жінка, хвора на рак. Багата, жорстка, вимоглива, всім невдоволена, вона довела лікарняний персонал до повної знемоги. Її не любили, боялися й уникали. Але в міру розвитку хвороби вона ставала м`якішою, привітнішою й добрішою. Навіть її голос із верескливого став глибоким і м`яким. Вона перестала ворогувати, і в неї з`явилися друзі. Незадовго до смерті вона сказала, що за останні три місяці вона жила більше й краще, ніж за все своє життя; вона жалкує, що тільки зараз, а не сорок років тому вона дізналася, як потрібно жити. Інші автори пишуть про те ж й відзначають як іронію той факт, що наприкінці життя стає насиченішим і яскравішим.
Але чи це іронія? Така зміна характеру у важкохворих цілком зрозуміла. Поки ми живі й здорові, ми зайняті повсякденним. Важка хвороба змушує переглянути своє відношення до близьких людей, до планів на майбутнє, до всього, що дотепер заповнювало життя. Відчуття, що смерть не за горами, робить все зовнішнє нецікавим і неважливим. Думки звертаються усередину, на себе. Приходить бажання усвідомити сенс життя й смерті. Приходять думки про Бога й про душу. Людина стає розважливішою, добрішою, кращою; наближаючись до смерті багато людей ростуть. Лікарів, що займалися важкохворими, цей ріст незадовго до смерті спочатку дивував, але він був настільки очевидний, що наприклад, Лікар Кюблер-Росс присвятила цьому свій вищезгаданий збірник. Назва може здатися суперечливим – умирання, смерть як стадія росту. Мова йде, звичайно, не про фізичний ріст, а про ріст духовному й інтелектуальний. Це теж виглядає дивно, однак Кюблер-Росс у цій статті про духовний ріст пише, що близькість смерті звільняє наше істинне "Я" від умовностей, коли ми живемо чужими думками й наказами.
Ріст у тому, що ми перестаємо віддзеркалювати чиєсь, а стаємо більше самі собою, ми відкидаємо ланцюги примусу, надягнуті на нас суспільством, і, глибше розуміючи себе, живемо вільніше. Автор додає, що зрозуміти це потрібно раніше, ніж в кінці життя, щоб почати рости раніше. Це дуже вірно. Сенс життя в рості, у розвитку, і не тільки тут, на землі. Душа людини, перейшовши після смерті тіла в загробний світ, одержує можливість подальшого розвитку й там. А намагаючись заперечувати це до кінця, ми робимо останню частину нашого життя й безглуздою й дуже важкою. В останні роки було опубліковано багато праць, присвячених термінальній хворобі. Учені, що спостерігали таких хворих, пишуть, що сучасний спосіб життя заради задоволення до росту особистості не веде й що під час термінальної хвороби, коли міняються й спосіб життя й інтереси, людина іноді живе глибше й повніше, ніж будь-коли перед захворюванням. Жити залишилося не дуже довго, але ще древні філософи вчили, що важлива не кількість прожитих на землі днів, а їхня якість. У людей, що зрозуміли, що життя підходить до кінця, є тільки дві можливості - бездіяльно чекати смерті або використати повністю той час що залишився. Це, звичайно, відноситься не тільки до хворих, але й до здорових, тому що всі ми кожен день наближаємось до смерті. Коли смерть уже зовсім близько, розкривається духовна сторона особистості й хворий може стати ближчим до Бога й людей. Американський сенатор Пауль Цонгас, занедужавши невиліковно раком, писав, що хвороба змусила його зрозуміти той факт, що він коли-небудь умре.., І в результаті цього - тоді, тільки тоді - він зрозумів, що в людини є духовні потреби... є завжди, чи хвора вона чи здорова... Це додало йому сили, і за отримане нове знання він дякує своїй раковій хворобі. Якщо смерть не захопить нас зненацька, наприклад під час зіткнення автомобілів, або не прийде непомітно при зупинці серця під час сну, потрібно бути вдячним Господу.
За час останньої хвороби можна дізнатися й зрозуміти більше, ніж за все попереднє життя. Можна краще зрозуміти людей й одержати радість від взаємної симпатії й любові. Лікар Єлизавета Кюблер-Росс, що глибоко вивчила проблему вмирання, пише, що хотіла б, щоб причиною її смерті був рак; вона не хоче втратити період росту особистості, якому сприяє термінальна хвороба. Християнство вчить, що сенс життя в тому, щоб до його кінця стати кращими, ніж ми були. Термінальна хвороба може дати людині саме це. Кожен вік і кожна стадія життя мають свої гарні й погані сторони. Є гарне й у стадії вгасання, хоча, на перший погляд, це може здатися неправдоподібним. Що може бути гарного в тих фізичних і душевних стражданнях, які приносить із собою термінальна хвороба? Учені називають її стадією росту, але для чого здобувати нове знання й ставати кращим, якщо часу застосувати це нове більше не буде? І через це, незважаючи на всі попередні міркування, на душі все-таки гірко. Із цією проблемою зштовхнулися й ті вчені, про яких ми писали, у тому числі й Лікар Кюблер-Росс й її співробітники. Вони бачили, що потрібний відповідь і, якщо хочете, розрада. Починаючи свої праці, майже всі вони були людьми, що не вірили в життя Духа, вихованими на матеріалістичній філософії. Що могли вони сказати? Вони писали, що хоча ми й умремо, але жили не даремно, тому що зроблене нами не пропаде. Нас будуть згадувати із вдячністю, а те добре й потрібне, що ми зробили за час життя, піде на користь іншим людям. Це й усе, що вони могли сказати в той час.
Для життя суспільства це, можливо, і відповідь, але для себе я відповіді не одержую. Навіщо ж мені перед самою смертю страждати й рости? Відчували це й самі вчені, що вивчали смерть, і писали навіть, що все це схоже на іронію. Відповідь на це непорозуміння дуже проста. Знайшли або знаходять його і сама Кюблер- Росс, і інші вчені. Їхні останні праці й публічні виступи на зборах і конгресах свідчать про їхній прихід до віри в Бога й у загробне життя. У світобудові нісенітниці нема, а зміст земного життя стає зрозумілим тільки в тому випадку, якщо смерть тіла не є кінець існування людини. Про це й про зміст страждання пише князь Е. Трубецькой у своїй книзі "Сенс життя". "Життя в тій формі, як воно йде на землі, безглузде. Вічний кругообіг речовини. Суєта суєт... Цивілізація не піднімає людину, а часто служить війні й озвірінню духу.
Підйому немає. Біологізм переходить у сатанізм. Зло одухотворяється й стає нормою. Але в кожної людини є прагнення до духовного, вгору. Звідки воно? Тут воно не задовольняється. У світі беззмістовність, але раз я це усвідомлюю, виходить, я маю точку опори поза світом. Ми відчуваємо, що вище є, не знаходимо його тут і страждаємо. Світовий сенс є, але він не на землі. Щоб пізнати його, потрібний досвід життя в тілі й у дусі. Пізнати духовне на землі не можна; можна тільки передчувати. У світі страждає вище й краще саме тому, що воно вище й божественне. У чому зміст? Страждання те саме що блаженство. Коли жінка народжує дитину, вона ллє сльози страждання й блаженства. Благополуччя очерствляє, створюючи ілюзію повноти, а страждання народжує бажання повноти". Страждання в нашому короткому земному житті в якійсь мірі очищає душу й допомагає її підйому в безтілесному вічному житті. Ісус Христос теж говорив про необхідність і користь страждання: "Блаженні плачучі, бо вони утішаться".
Це підтверджує апостол Павло, який сказав, що, якщо Бог хоче ушанувати людину сповна, Він готує її до мучеництва. Усяке страждання якось очищає душу. Воно викликає співчуття до страждаючого, а його наближає до Бога й людей. Один з отців Церкви пояснював, що страждання необхідні тому, що без них душа, що вийшла з тіла грішної людини не могла б витримати яскравого світла Небесного Царства. Душа перейде в загробний світ, усе ще несучи на собі якусь міру гріха, і багато душ повинні будуть перетерпіти страждання за гробом; у цьому зміст католицького вчення про чистилище й православного про митарства душі. Остання хвороба приносить тілесні й душевні страждання й страх смерті тому, що вони потрібні, допомагаючи душі в якійсь мірі очиститися ще в цьому світі. Ріст духовності на останньому етапі земного життя не безглуздий, і страждання, які супроводжують термінальну хворобу, не даремні