foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Роздуми про книгу Олександра Сагана.
“Вселенське православ’я: Суть, історія, сучасний стан”

 
З густої, майже чорної пітьми виринає сумний-пресумний лик пресвятої Богородиці, до щоки якої припадає своїм святим личком ма­ленький Ісус Христос. Це репродукція славетної Вишгородської ікони Богоматері, класичний візантійський сакральний твір, привезений в Україну за доби князівської Київської Руси з-за моря; згодом викрадений Андрієм Боголюбським у Володимир-на-Клязьмі і перейменований на “Володимирську”. Під репродукцією, мов застигла кров, пляма червоної малярської фарби, що вся полущилася й от-от має обсипатися. На тлі такої застрашуючої композиції білими літерами написано назви монографії: “Вселенське православ’я” і підзаголовок. Обкладинка – символічна, і ця символіка не втішає; в ній небагато оптимізму (до речі, комп’ютерний дизайн книги, а отже, ймовірно й обкладинки, належить православному священикові о. Во­лоди­мирові Романишину). З цих “вхідних врат” до величезної за обсягом дослідницької праці (912 сторінок!) читач вже набуває певного настрою: аналіз суті, історії й сучасного стану вселенського православ’я мабуть буде гостро кри­тичним і на загал песимістичним.
Але мистецький вигляд обкладинки, сповнений контрастів і якоїсь тривоги, лише частково відповідає змістові книги. Досвідчений філософ-релігієзнавець Олександр Саган ніде не вдається до критики, до емоційних сплесків (завидна міцність нервів!) і публіцистичних зворотів, але аналізу в його праці – ціле море. І це правильно, бо аналіз є перевірений і загальновизнаний метод науки. Для українського релігієзнавства ця книга є нова і новаторська. У нас багато істо­рій українського православ’я (ще більше – російського), а от про вселенське, тобто репрезен­товане чотирма найстарішими, але тепер майже зникаючими патріархатами (Єрусалимським, Олександрійським, Антиохійським, Константинопільським), півтора десятком автокефальних та автономних диптихіяльних (“визнаних”) національних Православних Церков і приблизно такою ж кількістю позадиптихіальних (“невиз­наних”) національних Православних Церков, – про таке вселенське православ’я українських досліджень, до того ж написаних українськими авторами, ми не маємо. Так що книга кандидата­ філософських наук, провідного наукового працівника відділу релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної Ака­демії наук України Олександра Сагана є піонерською в українському релігієзнавстві. Радує те, що це не прохідна праця з поверховим ковзанням по фактах, а ґрунтовна і, я б сказав, фундаментальна робота, яка, безперечно, прикрасить науковий доробок нашого академічного­ Інституту філософії за останні роки. Не знаю, чи Міністерство освіти й науки схвалить цю книгу як посібника для філософських факультетів університетів України, де є кафедри чи відділи релігієзнавства, але безперечно одне: кожен, хто серйозно вивчає православ’я як віру й інституцію, захоче мати цю книгу, видану недержавним видавництвом “Світ знань” лише однотисячним накладом, у себе на книжковій полиці.
Підставу саме так міркувати про цю книгу дає її зміст і структура. Зміст – це, насамперед, колосальний фактичний матеріял, зібраний переважно у другій частині монографії “Історія та сучасний стан Православних Церков”. Тут маємо дані про понад сорок Православних Церков: помісних “визнаних”, помісних “невизнаних”, автономних, старообрядницьких, старостильних, східних дохалкидонських (у яких неоднозначне ставлення до рішень Четвертого Вселенського собору 451 року в Халкидоні) та різних “біля православних” менших угруповань, які самі себе також наживають Церквами. Цей майже енциклопедичний фактаж поданий за повною схемою: історія Церкви, підготовка в ній священнослужителів, першоієрарх Церкви та управлінські структури при ньому, статистичні дані про “канонічну територію”, число вірних, їх національну чи племінну належність. На відміну від енциклопедичних даних, які, як правило, є “го­лі” щодо фактів, у книзі Сагана фактаж виступає як предмет авторського аналізу. Автор дуже обережний в оцінках, в коментарях, що мовляв,­ є добре, а що погане; проте його обережність не означає нейтральність. Олександр Саган є віруючий христянин православного віросповідання, демократичних переконань і виразної української національної свідомості. Ці характеристики його особистості постійно присутні в книзі, одначе вони “не випирають”, даючи місце науковій об’єктивності і особистій позиції читача книги щодо наведених даних.
Тому деяка песимістична тінь, яка проходить крізь усю книгу, є швидше всього, наслідком переживання і навіть біллю автора – сина Церкви за те, що в Церкві негаразд; за те, що люди, покликані плекати Церкву як Тіло Господнє тут на землі, через свою гріховність не забезпечують повноцінного здоров’я цього Тіла. Якщо припустити, що хтось може втішатися негараздами у православ’ї з тих чи інших міркувань, то це ніяк не відноситься до позиції автора книги, який навпаки, сумує і співпереживає з при­воду цих негараздів. Найбільшим негараздом О. Саган слушно вважає так званий цезаропапизм, який виник ще у Візантійській імперії (і який, додам від себе, ста однією з головних причин краху цієї великої християнської держави, на яку Господь покладав такі великі місії, котрих, на жаль, Візантія, в повному обсязі не змог­ла­ виконати) і котрий перманентно був запозиче­ний двома пізнішим, після Візантії, православними імперіями, – Московською і Сербською (Югославською). Можливо, тенденції розпаду цих двох імперій, які намітилися вже в сучасну епоху, і є платою за “позичений” візантійський цезаропапизм, тобто злиття і взаємо переплетення Церкви як інстанції духовної, заснованої на євангельських принципах любові, покаяння й прощення, і тоталітарної імперської Держави, заснованої на цілком протилежних принципах – підкорення слабших, неправді, шовінізмі, розділенні і владарюванні.
Найбільш повно позиція автора щодо цезаропапизму і його зворотної сторони медалі – папоцезаризму – викладена при аналізі Візантійської (Константинопільської), Елладської (Грецької), Московської та Сербської Церков. О. Саган ставить у пряму залежність історичні й нинішні тяжкі проблеми вселенського православ’я (канонічні території, Церкви-матері й Церкви-доньки, різнобій у набутті автокефальності, невідповідність принципу помісності Церков доктрині “трьох Римів”, претензіями деяких столиць і патріархатів стати “православним Ватиканом”) – саме із залишками справжнього православного горя – цезаропапизму. При формальному відділенні Церкви від Держави, в тоталітарних або напівтоталітарних (в усякому разі недемократичних) суспільствах Сходу, Православні Церкви, доводить Саган, явно виконують замовлення Держави в її політичній експан­сії, замість того, щоб Церква ширила свою власну експансію – утверджувала любов, покаяння, прощення, вела до спасіння.
В історичній частині монографії О. Саган найбільше уваги приділяє Українській Православній Церкві в контексті вселенського православ’я. Тут його міркування концептуально і в основних рисах співпадають з позиціями найбільших істориків УПЦ Михайла Грушевського, Олександра Лотоцького, Івана Огієнка (митрополита Іларіона), Івана Власовського, як також з позиціями колег О. Сагана в Інституті філософії професорів Анатолія Колодного, Петра Яроцького, інших істориків Церкви. Проте автор в ряді моментів має власний погляд на сучасний драматичний стан в українському православ’ї. З позиції О. Сагана випливає, що ставши в глибині віків жертвою візантійсько-московського варіантів цезаропапизму через несприятливий збіг історичних обставин, Київ тепер поступово повертає собі престиж першопрестольного православного міста в Центральній і Південній Європі на тлі шаленого українофобства московського і деяких інших “православ’їв”. В цьому несприйнятті зростання чистого, незамуленого українського православ’я автор бачить слабкість і само ізольованість його недоброзичливців, попри те, що репрезентанти цих недоброзичливих “православ’їв” поки що засідають у президіях, підписують анафеми і сперечаються, число “канонічною територією”, крім української, є сьогоднішня Україна.
Я не випадково почав з рецензування другої – історичної – частини книги, бо вона, на мій погляд, якось ніби засвітлює проблеми, що є змістом першої частини, яка називається “Православне розуміння суті християнства”. Може було б доцільно монографію якраз розпочати з історичної частини, тобто нинішню її побудову поміняти місцями. Я думаю, що незвичайне роздрібнення православ’я, яке почалося після 1054 року, деяка розмитість його канонічно-правових підстав, складність, а часом і скандальність взаємин між “старшими” і “молодшими” патріархатами й автокефаліями, тобто все те, що становить історію вселенського право­слав’я, могло б пояснити суть православного розуміння основної цілі християнської віри – спасіння людини у вічності. Але автор зробив так, як зробив, і він має на це право. О. Саган у першій частині розглядає поступовість кристалізації православної догматики, слушно підкрес­люючи, що східне християнство більш богоцент­ричне, ніж західне з його високим ступенем людиноцентричності й соціального служіння. Мені як православному християнину й богослову імпонує Саганова концепція високої духовності православного християнства, виразної присутності в православ’ї національної специфіки (звідси й помісність Церков, чого нема в латинському християнстві), пріоритету духовного над матеріальним.
Водночас я разом з автором книги маю жаль, що освіта в православ’ї значно відстає від освіти в католицтві; що в питанні єванегелізації паства православ’я помітно відстає не тільки від католиків, але й від протестантів, покладаючись на те, що євангельських читань на Божественній Літургії і роз’яснення прочитаних уривків у проповіді з амвону вистачає для провадження євангелізації пастви; що соціальне служіння Церкви у православ’ї має інколи другорядне, а то й третьорядне значення (скажімо, яка різниця існує в інтенсивності боротьби з людиновбивством через аборти у діяльності Римо-Католиць­кої і Православних Церков); що православ’я майже вочевидь показує світові свою слабкість, борючись з екуменічним рухом, замість того, щоб очолити його, привабити до себе поза православних християн і, зрештою, через механізм екуменіки об’єднати християнство саме на духовних засадах вчення східних отців. Про все це доводиться шкодувати, але це не є щось таке, чого не можна виправити. А виправити і розв’язати це міг би Вселенський Всеправославний собор, скликання якого автор вважає необхідністю. Набагато більшу небезпеку являє собою православний імперіалізм, особливо в тих державах, де православ’я намагається обома плечима підперти гріховний у своїй основі державно-тоталітарний імперіалізм.
Погоджуючись з основними й багатьма частковими засадами цієї цікавої монографії, можна помітити деякі, сказати б, недосягнення. Думаю, що на зворотному “фасаді” титула не треба було давати тез змісту книги в дещо рекламному варіанті по типу: “Чи знаєте ви?”. В солідній науковій праці подібні речі, та ще й на дуже видному місці, сприймаються неоднозначно. 962 позиції в бібліографії вражають, так само, як і численні посторінкові примітки на книги, статті, архівні рукописи й Інтернетні веб-сайти. З них тільки 63 джерела – західні: цього дуже мало. Православний історик і богослов, філософ має знати, бодай вміти читати, грецьку, латину, сучасні західні мови, бо на цих мовах існує велика наука про православ’я. Ми всі досі хворі на москвоцентризм у своїх посиланнях хоч іноді дуже критично налаштовані проти їхніх допасованих до шовінізму писань.
Важко погодитися з О. Саганом, що Православна Церква Москви – це “Руська” Церква, а не Російська (до речі, він її називає і так, і так). Русь – це ми, Україна; і не має Русь-Україна питоменних спільностей з Московією, силоміць названою у ХVIII столітті царем-катом Петром Росією. Цей антихрист знав, що робив, вносячи плутанину Руси і Росії; бо плутанина принесла багато шкоди Україні, українській науці і західній ментальності щодо різниць між Руссю-Украї­ною і Московією-Росією. Кілька прикрих описок­ хоч і не впливають на зміст, але хотілось б, щоб їх не було. Іверія (стара назва Грузії) раптом наз­вана Ічкерією (с. 555), патріарх Григорій VII в іншому абзаці стає Георгієм VII, а Мануїл Тарнов­ський набуває прізвище кінорежисера Тарковського (с. 600, 674), “бурний розвиток” (с. 851) мабуть той, що ми звемо “бурхливим”. Це, так би мовити, парафія коректора, але автор несе відповідальність і за редактора, і за коректора.
Українське релігієзнавство, уся православна спільнота, особливо наші православні (і не тільки!) духовні семінарії, академії, факультети можуть привітати Олександра Назаровича Сагана з написанням і виданням цієї вельми потрібної книги, яка відкриває українські двері у дорогий нам, але все ще трохи відчужений від нас світ вселенського православ’я.
 
Дмитро СТЕПОВИК,
професор Київської Духовної Академії

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2