Християнство в Україні було сприйняте як жива і життєдайна віра у правдивого Бога. Наші предки в Х - ХІІІ століттях, у славній Руси-Україні, так активно поставилися до науки Господа Ісуса Христа, що ця наука дуже швидко перестала сприйматися як “грецька віра”, набувши ознак рідної, питоменної. Ще до вторгнення монголів на землі нашої Батьківщини провідні богослови Руси-України ретельно прокоментували найпримітніші догмати християнства та виявили механізми впровадження цих дгматів у життя староукраїнського суспільства. “Слово про Закон і Благодать ”Іларіона Київського започатковує українську богословську науку. На її шляху було багато перепонів через несприятливі історичні умови в Україні. Але якраз труднощі спонукали українську християнську еліту шукати крізь віки поміч від Бога, розвивати в народі спасенну духовність, євангельську істину, шукати в ній шлях до спасіння.
Українська богословська думка дуже багата на відкриття. Ця думка ще недостатньо поцінована світовою християнською, зокрема, православною спільнотою. Але перше, ніж ми будемо апелювати, щоб наших духовних світочів визнали й належно потрактували в інших християнських країнах, ми, науковці, повинні добре вишукати, піднести й прокоментувати людей і їхні творіння на національному рівні. Без національного визнання годі сподіватися на визнання міжнародне. У ХХ столітті були дуже несприятливі умови для розвитку української богословської думки через 70-літнє шаленство в Україні комуно-більшовицько-московського безбожництва. Звичайно, жодних праць, які можна було б дорівняти до вершинних здобутків української богословії в минулих віках, у цей час не з’являлося. Але християнської думки спинити не можна, бо її провідником є Бог. Тому в цей несприятливий час ми бачимо активну працю українських богословів та істориків Церкви і діаспорі. Ми сьогодні пишаємося іменами Олександра Лотоцького, Івана Власовського, митрополита Іларіона Огієнка і ряду інших мислителів, які створили поважні праці, що вивчаються сьогодні студентами духовних православних шкіл в Україні.
Після унезалежнення України в 1991 році у нас стали відомі праці українського священика з Канади протопресвітера Степана Ярмуся. Більше того: ми з ним познайомилися особисто підчас його кількох приїздів в Україну. А що стосується мене, автора цих рядків, то я мав надзвичайно приємну нагоду особисто познайомитися із Степаном Онисимовичем навесні 1989 року у Вінніпезі. Я тоді працював запрошеним викладачем історії християнського мистецтва в Альбертському університеті в Едмонтоні (департамент слов’янських і східноєвропейських студій). Мої виклади тривали майже півроку – з початку січня до червня 1989 року. На Шевченківські дні я відбув з Едмонтоні у Вінніпег і там упродовж цілого тижня зустрічався з гарними, приємними людьми, серед них – із Степаном Ярмусем, його родиною, зокрема, із його сином Андрієм, який тоді завершував студії в Колегії св. апостола Андрія при Манітобському університеті. З подивом я оглядав і читав численні книги з релігійних питань, які написали і надрукували архиєреї, священики і миряни Української Православної Церкви в Канаді, а також Української Греко_католицької Церкви в цій країні. Нічого подібного давно не було в Україні. Чимало цих книжок я узяв із собою – вони допомогли мені в духовній самоосвіті (бо вищу світську освіту я вже давно мав, як і різні наукові ступені). Саме книжки діаспори привели мене через кілька років у стіни поновленої Київської Духовної Академії, щоб на належному рівні читати тут лекції студентам.
Незабутнє враження справили на мене вінніпезькі бесіди з о. Степаном Ярмусем. Я тоді ж зауважив, що це не зовсім звичайний священик, а священик-науковець, священик-мислитель. Він компетентно говорив про багато богословських питань, зокрема, мене вразили його знання з християнської антропології. Його думки з приводу сенсу життя, старіння, смерті, безсмертя душі ще довго звучали в моїх вухах і залягали в моїх пам’яті після того, як я повернувся і Вінніпега в Едмонтон, а влітку повернувся у рідний Київ.
Коли відновили на початку 90-х років наші православні духовні школи – спочатку семінарія, а відтак і академія; коли з благословення наших перших патріархів Мстислава Скрипника, Володимира Романюка і теперішнього патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета Денисенка – розпочала свою роботу Вчена рада академії, я заініціював думку, щоб наша академія надала почесні докторати з богословії “гоноріс кауза” двом відомим у нашій діаспорі людям: протопресвітеру Степану Ярмусю і професорові з Парижа Аркадієві Жуковському. І ці докторати, слава Богу, були надані і вручені в Києві. Бесіди з отцем Степаном Ярмусем під час його приїздів в Україну приносили нам велику насолоду і збагачували знаннями. Це добра, сердечна і весела за вдачею людина. Він має високі академічні ступені і звання, є доктором богословії, чудовий педагог духовних предметів, автор ряду книжок. Одним словом, є чим звітувати, є чим пишатися. Але як просто і приємно, без тіні гордощів, провадить отець Степан бесіди з людьми в Україні! Пам’ятаю його виступ в Київському Національному університеті імена Тараса Шевченка. Його лекція була глибока і повчальна, заторкувала духовні питання людського буття. Запитань було багато і у відповідях отець Степан вдавався і до радісних спогадів, і до жартів: усі були задоволені його комунікабельністю, любов’ю до людей. Мав охоту кожного разу їздити на свою рідну історичну Волинь. Вертаючи до Києва, любив розповідати про людей свого села Лідихова, що тепер опинилося в галицькій Тернопільській області. Шкодував, що в Почаївській лаврі, яку любив відвідувати в юні роки, знову запанував неприємний “московський дух”, який був у 30-ті роки звідти вивітрений заходами УАПЦ. Степан Ярмусь – людина глибокої віри в Бога. Його зірке око бачило примарність незалежності “від 1991 року”; він навіть написав про це цікаву публіцистичну книгу “На нашій, не свої, землі”. Але, як Божа людина, він знає і вірить, що незабаром настане справжня демократія і утвердиться українська Україна.
Хоч Україна, її Церква ніколи не була бідна на освічених, інтелектуально розвинених духівників, проте сьогодні, в час жорстких міжправославних відносин в Україні (ці відносини нав’язані нам одвічно вороже налаштованою проти України Москвою), українська сторона в православ’ї потребує більше таких священиків, як Степан Ярмусь. Боротися за правду Христову треба не так емоціями, як вірою і знаннями. Високообдаровані священики, подібні до Степана Ярмуся, повинні доводити опонентам, що православ’я, яке позбавлене любові – це не православ’я і взагалі не християнство, як би його не називати для проформи. Концепція любові, характерна для численних богословських і публіцістичних праць о. Степана Ярмуся, повинна сьогодні стати безкопромісним авторитетом як у Православній Церкві в Україні, так і в діаспорі. Альтернативи цьому нема. Вселенське Православ’я не виглядає сьогодні єдиним, згуртованим і монолітним саме через відсутність любові. Різні поділи, розколи, полемічні пристрасті – це на слідок нелюбові. Абсолютними нонсенсом у Вселенському Православ’ї є спекулятивне ставлення до поняття канонічності. Близько половини православних спільнот світу опинилася за огорожею канонічності – це також демонстрація нелюбові. Пихатість, зарозумілість, гординя – це не євангельські, гріховні ознаки поведінки. А чи всі архиєреї, клірики й миряни у православ’ї вільні від цих ознак? На жаль, далеко ні.
На щастя, це добре розуміють мислителі сучасних православних спільнот; і до цих мислителів я відношу й о. Степана Ярмуся. З кінця 60-х років і до сьогодні о. Степан опублікував понад 50 поважних науково-богословських книг та есеїв, а з статтями в пресі його доробок сягає сотень найменувань. Свого часу я уважно простудіював його збірку “Вибране із статей, проповідей і доповідей” (Вінніпег: Товариство “Волинь”, 1991). Ця книга на 412 сторінок пронизана ідеєю євангельської любові, хоч ця ідея не має того декларативного характеру (за яким часто нічого не стоїть), яким часто послуговуються для проформи високі церковні провідники. Ідея любові у працях о. Степана має практичний і конкретний характер. В одній із своїх праць, вміщеній у згаданому збірнику, о. Степан писав: “Православіє у своїй суті – це релігія радості, воно повне пасхального тріумфу. Ця радісність розвивається обрядовою структурою Літургії: там вона (Літургія – Д.Степовик) відчувається, там вона переживається кожним, хто лише хоче відповідно ставитись до неї. Православіє треба полюбити життям, і треба хотіти переживати його, бо без вольових переживань православія не можна збагнути... Тут життєва любов до Бога і людини вища доктринально-нормативної букви закону. Богом відкриті істини воно в собі вміщує і береже їх своєю притаманною святою обережністю: доктринальних презиційностей у нього менше”(С. 257).
Ці важливі слова треба було б пам’ятати тим “командирам” православ’я, у яких в доктринально-нормативні1 букві закону і доктринальній презиційності повністю потонула християнська любов.
Про отця Степан Ярмуся можу говорити також, як про талановитого церковного письменника і журналіста. Він знає правила і секрети письменницької праці: заглибленість у зміст і просту ясність думки та слова. Його твори філософічні, повні роздумів і широти асоціацій. Але навіть простий читач осягає його мудрість, бо вона промовляється просто і зрозуміло. Коли читати його писання, то на думку приходять тексти творів наших богословів і письменників гетьмансько-козацької доби XVI-XVII століть, особливо з нашої славної Києво-Могилянської академії. Так, о. Степан Ярмусь з тої ж когорти. І в цьому його євангеличність, в цьому його українськість.
 
Дмитро Степовик,
доктор філософії, доктор богословських наук,
доктор мистецтвознавства, професор
Київської Духовної Академії УПЦ Київського Патріархату