Тривалі вагання Томи дми мені більше користі,
аніж виникнення миттєвої віри у Магдалини.
Св. Григорій Великий
Христологія страждає від «хвороби», яка і до нині
все ще невиліковна: психологічні припущення.
Вільям Вреде
 
Три можливі вирішення
 
Ось про що написав Жан Ґіттон: «Коли за приладом Альберта Швайцера я хотів обчислити різні припущення, які були запропоновані для вирішення проблематики стосовно Ісуса, мене здивувала їх обмежена кількість. Тоді я дійшов висновку, що можливих припущень є тільки три: два — які заперечують, і одне — яке підтверджує».
Ці три можливі припущення Ґіттон класифікує так: 1) критична гіпотеза, яка заперечує; 2) міфічна гіпотеза (також заперечує); 3) гіпотеза віри (яка підтверджує).
Ми також поділяємо ту версію, що всі численні спроби пояснити загадку Ісуса справді можна звести до зазначених трьох основних гіпотез; хоча всередині кожної з них науковці створюють власні здогади із безкінечними відтінками та нюансами.
Натомість ми застосуємо метод, який запропонував Ґіттон, хоча й усвідомлюємо, що і нас підстерігає небезпека спрощення, яка закладена у кожну науково-теоретичну схему.
Врешті-решт і Швайцер, дослідження якого цитує Ґіттон, наприкінці своєї класичної «Історії пошуків про Ісуса» зазначив, що тільки від недавнього часу стало доступним застосування іншої схеми, тобто зробити підсумковий баланс найбільш вірогідних гіпотез про походження християнства.
Після трьох століть напружених пошуків, підкреслив цей відомий науковець і лауреат Нобелівської премії миру, людство нарешті здобуло достовірні історичні факти, вагомий підсумок досліджень критиків та інші сталі наукові дані стосовно проблематики Ісуса. «Мабуть, — написав Швайцер, — ще буде потрібно змінити деякі пограничні контури. Але лінії вже чіткі, встановлено пропорцію співвідношень «за» і «проти»; все це є вже є достатньо зрозумілим».
Якщо було правдою те, що написав Швайцер вже в перших десятиліттях XX століття (Швайцер народився у 1875 році; став лауреатом Нобелівської премії у 1952 році; водночас він був пастором, богословом, музикознавцем, лікарем), тим більше достовірними є висновки цього німецького вченого тепер, після посиленого періоду наукових пошуків, коли стали відомими ті наукові здобутки, які зачислили до класифікації «археологічна революція». Завдяки напруженим дослідженням багатьох фахівців: істориків, біблістів, археологів, які були і віруючими, і атеїстами, тепер маємо таку сукупність висновків, такі наукові документи — «достовірні й обґрунтовані, на підставі яких мислення людини може «вправлятися» і виконувати свою роль».
Отже, тепер вчені мають значно більше наукових даних, щоб навести лад у тих безкінечних інтерпретаціях. Тобто, звести їх до трьох основних позицій, запропонованих Ґіттоном.
Але, що сьогодні стоїть за визначенням «гіпотеза»: науковий напрям чи школа мислителів або група науковців, які його представляють? [1]. А за визначенням «гіпотеза міфічна»? Або, які достовірні підстави можна навести, щоб підтвердити необхідність віри?
 
Критична гіпотеза: від людини до Бога
 
Критичну гіпотезу сьогодні репрезентує багато вчених, які взяли «наукове сито» та «пересіяли» Новий Завіт, тобто поставили собі за мету достежити обставини виникнення християнства крізь призму критики, яку називають науковою. Вони у жодному разі не заперечують історичного, реального існування головної особи тієї величної драми [2].
Отже, з погляду науковців-критиків, поруч основ християнської віри знаходиться людина — якийсь невідомий Ісус, який жив насправді. Цей чоловік був, поза будь-яким сумнівом, винятковий, був не як всі, але не посідав жодних надприродних здібностей чи можливостей.
«Початок християнства — це історичне явище, як і багато інших, яке, однак, не має ні чудотворних, ні надприродних, ні ще яких-небудь своєрідних ознак» (П. Джентілє).
Тепер вже неможливо визначити як насправді відбулися ті події у Палестині. І жодної «допомоги» не знайти у Євангелії (щодо з`ясування достовірних обставин виникнення християнства) тому, що вона — документ віри, а не історії.
Достовірним є тільки те, що того невідомого Ісуса, після Його розп`яття, зробили Богом Його ж учні, які представили Христа як чудотворця, хоча б, наприклад, Його Воскресіння із мертвих.
Можливо, що цей Ісус був подорожуючим учителем юдейського Закону, одним із тих багатьох, які в ті часи мандрували та проповідували у Палестині. Через збіг непередбачених обставин, цьому Ісусові випала непересічна доля: Його не тільки визнали як «Сина Божого», але навіть — самим Богом.
Можливо, цей Ісус був екзальтованою людиною, яка у своїй маячні проголосила себе Месією, на пришестя якого очікували всі євреї. Йому повірила певна група таких же екзальтованих осіб, які зуміли переконати в цьому і решту світу.
Можливо, Його учні й самі стали жертвою помилки (або ілюзії), потрапили під вплив якоїсь незвичайної психологічної спроможності свого вчителя аж до тієї міри, що не змогли примиритися з фактом Його смерті, а тому проголосили Його воскреслим із мертвих.
Завдання критики полягає у встановленні того, що може й повинно бути вичленуване, як історичне, із тих подій, про які написано у Євангелії.
Та як би там не було, вихідним пунктом є той факт, що атрибути божественності особи Ісуса впровадила Церква, яка визнала та переконана в тому, що бере свій початок від Нього. А тому в Євангелії потрібно відділити, передусім і цілком, реальність від усіх чудотворних та надприродних імплантацій (домішок).
Ісус є тільки чоловік, якого поступово обожнили.
Отже, як зауважив Ріцціоті, на гробі Христа (який був або замкнений, або євангельські жінки знайшли його вже порожнім, оскільки хтось викрав Ісусові останки), представники теорії критицизму написали: невідомий.
 
Міфічна гіпотеза: від Бога до людини
 
Передбачення міфічне або міфологічне (будемо застосовувати ці терміни почергово) не поділяє висновків критичної гіпотези, запропонованої представниками цього наукового напряму, хоча вони більш скромні та позбавлені всіх надприродних ознак. Послідовники міфологічної течії подали свою версію: Ісус — це міф.
У міфологічній концепції взято за основу такий вихідний пункт: християнство не бере свій початок із дійсних історичних подій або від якоїсь історичної особи. Воно починається з дуже давнього міфу, що був складений ще перед виникненням християнства про якогось Бога, який став людиною, страждав, помер і воскрес, щоб врятувати людство.
А в якомусь закутку Римської імперії невідомі нам екзальтовані особи «накинули цю міфічну туніку на плечі якогось Ісуса». Натомість, про Нього неможливо сказати нічого, що було би достовірним.
Або, можливо, що цей Ісус є просто вигаданим, щоб локалізувати місце для подій, зазначених у легенді, яка вже існувала до того часу, подій із тієї легенди про Бога, який переміг гріх і смерть?
Ми подали читачам пом`якшену міфологічну версію, яка не заперечує цілком історичного буття Ісуса, хоча сліди цього не заперечення майже непомітні; але ця версія доводить, що важливим є не той, про кого ми не можемо достовірно нічого знати (тобто Ісус), а міф, який Він уособлює.
Існує також і більш радикальна міфологічна версія, яка заперечує навіть існування якогось такого чоловіка: «Ісус — це фіктивне, вигадане ім`я для персоніфікування легенди».
Один із представників міфологічного напряму — Бультманн, зазначив: «Врешті-решт, ніщо не змінилося б, якби треба було поставити в лапки ім`я Ісус, немов би воно було більшою або меншою мірою контроверсійним знаком того релігійного явища, яке відбулося у першому християнському поколінні». А інший, не менш відомий міфолог Шмідель, додав: «Моя найінтимніша релігійна спадщина не була б «розпорошена» навіть тоді, якби нині я отримав достовірні докази, що Ісуса, як історичної особи, цілком не було».
Незалежно від того, в які міфологічні «шати» буде «одягнена» проблематика стосовно Ісуса: класично-міфічні, радикально-міфічні чи міфічно-пом`якшені, всі вони провадять до одного — науковців-міфологів не стільки цікавить достовірна історія про Ісуса, скільки «міф» про Христа. Саме про того Христа, в якому стародавні релігійні спільноти мали б уособити свою віру в міф про бога-сонце (Дюпюї), або вірування олександрійського алегоризму (Бауер), чи східного культу розп`яття, як літургійного акту (Дю Жарден). Або ще може бути, що він— Христос, це уособлення індійського бога Агні, вавилонського героя Ґільгамеша, чи бога-сонця із Ханаану.
Міфолог Кушу (якого часто будемо цитувати, бо він найвідоміший представник радикального напряму) вважає, що міф про бога, який страждає та відкуплює людство, і від якого походить християнство, був письмово зафіксований тільки після сотого року християнської ери. Приблизно той період він (Ісус) перейшов із стану візій та поетичних марень у реальність нібито дійсних подій: «В якомусь людному закутку Римської імперії, наприкінці І століття, кипить у «побожному котлі» якийсь різновид «християнського борщу», в якому все перемішується та вимочується». Головні складники міфу, «покипівши разом в котлі, виціджують перше Євангеліє«. Історія Ісуса, про яку написано в цьому Євангелії — це «ніщо інше, як тільки вигадана легенда, яка, схоже, відбулася в Палестині приблизно за сорок років до знищення Єрусалима. І міф про Ісуса (з погляду Кушу) «матеріалізувався із великими труднощами». На легендарний персонаж, який до того часу немов майорів у витворах релігійної фантазії, наклали тягар чіткої, але цілком вигаданої історії.
Отже, коли представники критицизму вважають, що християнство могла започаткувати історична особа, яку згодом поступово обожнили, то міфологи дотримуються цілком протилежного погляду: Ісус — це якесь стародавнє божество, яке віруючі, поступово матеріалізували; історичний Ісус — це лише матеріалізоване виявлення віри в якогось міфічного Христа.
Отож, на гробі Христа. запечатаному первосвящениками і фарисеями, критики написали: невідомий, а міфологи — ніхто.
 
Приклад: помноження хліба і риб
 
Наведемо один приклад (також запозичений у Ґіттона), який допоможе нам краще з`ясувати розбіжності у поглядах між критиками і міфологами. Отже, йдеться про євангельський епізод, описаний євангелистом Йоаном — про «помноження»: за допомогою п`яти хлібин і двох риб Ісус нібито нагодував натовп, чисельність якого євангелист визначив, як п`ятитисячний.
Критична інтерпретація: припустимо, що цього епізоду євангелист Йоан насправді не бачив, а тільки переповів згадку про якусь дійсну подію, тоді можемо також припустити, що той натовп насправді нагодували. Але хлібини і рибу принесли раніше та заховали у потаємному місці, щоб роздати їх у відповідний момент. А далі, у процесі обожнення людини Ісуса, той несподіваний, але ретельно підготовлений розподіл хліба і риби між людьми, первісна християнська спільнота, у пориві ревної віри, перетворила у чудо. Як і в усіх решта євангельських «чудесах», так і в даному випадку, ми маємо звичайнісіньке перебільшення звичайних подій та надання їм «надприродного шарму».
Міфологічна інтерпретація: не було ніякого роздавання поживи, ніколи не було такої події; а нібито дійсний факт помноження хліба і риби потрібно зачислити до міфологічного «Олімпу». У даному випадку маємо одну з багатьох легенд, із тієї сукупності міфів, в яку входить Євангеліє. Завдання науковця: шукати і знайти стародавній міф, який сконкретизовано у Євангелії, і який християнська спільнота втілила в цю подію та представила її як історичну дійсність.
Можливо, що ця євангельська подія була написана за зразком того ж біблійного епізоду, також міфічного, про Мойсея, який ще у Старому Завіті зробив так, що в пустелі з неба падала манна. Євангельське помноження ще також може бути відлунням якоїсь східно релігійної містерії. Або, врешті-решт, цей євангельський епізод можна пояснити з погляду психоаналітики: ідея помноження, яка є присутньою в глибинах релігійного світогляду людини, була зматеріалізована та уособлена в Ісусі.
Беніто Муссоліні (саме він!) в одній своїй книжечці, яку написав в молодому віці (у той час він або не хотів помилитися, або вже тоді хотів виявити свій диктаторський дух) сприйняв обидві інтерпретації. Він написав: «Ісус, правдоподібно, ніколи не існував (міфологічна школа). Або, коли й існував, то був людиною незначною, нікчемною (критична школа)».
Але згодом він став прихильником третьої гіпотези — віри. А сталося це в ті дні, коли, як дехто вважає, віра була притулком лише для жінок, старців та скривджених долею. Сталося це в ті дні, коли Беніто Муссоліні був в`язнем на острові Понца (після 25 липня [3]); коли Дуче прочитав книгу отця Ріцціоті «Життя Ісуса» і навіть письмово висловив авторові щиру подяку за цей фундаментальний твір.
А щодо отця Ріцціоті [4], то довший час він був засмучений такою надмірною увагою та похвалою до його персони.
Сперечаються між собою, але об`єднуються проти «легковірних віруючих»
Ці два припущення — критичне й міфологічне, які суперечать одне одному, стануть більш зрозумілими, сподіваємося, в наступних розділах.
А поки що хочемо тільки заздалегідь попередити читача, що їхня запекла боротьба створює більше спустошення серед самих «маловірів», послідовників обох напрямів — критичного і міфологічного, ніж серед віруючих.
Дійшовши згоди у запереченні будь-якого трансцендентного (надприродного) джерела походження християнства, критики та міфологи, водночас, звинувачують одні других щодо самої методики заперечення появи цієї віри. Науковці з одного та другого таборів змагаються між собою в ім`я науки та розуму, тобто хто з них є більш здібним у доведенні цієї абсурдності, цього протиріччя. Але, здебільшого, змагаються тільки тому, що є несумлінними у вирішенні христологічної проблематики.
І справді, лаїцизм та атеїзм переходять з одного опозиційного табору до другого, тому що жодна зі сторін (як побачимо) не здатна пояснити вагомі взаємні докори або неспростовані протиріччя.
Критична школа, створена раціоналістами у XVIII столітті, яка набула найбільшого поширення й досягла успіху в ХІХ столітті та в перших роках XX століття, тепер все більше занепадає. Навіть якщо її епігони [5] й надалі тримаються за неї та видають сотні тисяч примірників своїх бестселерів.
Наприклад, не так давно сталася скандальна подія, коли декілька найбільш відомих із отих фахівців перебігли в методологічні шанці, через те, що критична школа не здатна відповісти на щораз вагоміші питання, які їй ставлять в «ім`я того ж розуму», яким вона послуговується і яким так нахваляється.
А коли до цього явища приглянемося дещо пильніше, то також побачимо, що і міфологічна школа, яка так тріумфувала після зради науковців-критиків, теж опинилася у складній ситуації. Подібно, як у випадку із представниками критичного напряму, так само і прихильники міфологічної гіпотези повинні рахуватися з деякими давніми та класичними контраргументами, а також із новими науковими фактами, які стали відомі завдяки вдосконаленню методики наукових досліджень.
Щоразу більше науковців, які належать до табору агностиків або атеїстів, щиро визнають, що, можливо, коло їхніх припущень ще раз замкнеться, і для пояснення причини походження християнської віри треба буде знову все починати спочатку.
Та якби там не було, але критики та міфологи дійшли згоди, принаймні, в одному: разом звинувачують у надмірній достовірності, в анахронізмі та нестачі наукового цілеспрямування тих, хто вважає доцільним обрати третє з можливих припущень — гіпотезу віри.
Йдеться про тих науковців, які визнають себе віруючими (термін, який для багатьох означає «легковірний»), тому що, після стількох завершених пошуків, та після різних способів застосування свого інтелекту, вони врешті визнали — як і Паскаль — що останній крок їхнього інтелекту може полягати тільки у визнанні того, що у всесвіті існує безліч речей та явищ, які розум людини пояснити не здатний.
Ці «віруючі-легковіри» сьогодні вважають, беручи до уваги всі дані наукових досліджень стосовно загадки Ісуса і початку становлення християнства, що найбільш розсудливим є визнання того, що в якийсь певний і чітко окреслений період розвитку людського суспільства відбулося таємниче втручання надприродної сили — Бога. Вони теж заявляють, що не переконані, як критики в тому, що християнська віра — це неправильне розуміння надприродних вартостей цієї буденної, хоча і незрозумілої євангельської події. Не вірять вони також, як міфологи, що саме така віра могла виникнути тільки на підставі священної історії, вигаданої в бурхливій уяві екзальтованих людей Сходу.
 
Христос у масці
 
Джузепе Ріцціотті, автор вже згаданого твору «Життя Ісуса Христа», наприкінці свого аналізу раціоналістичних пояснень походження християнства зауважив: «Одну річ бачимо дуже чітко: прийняти особу євангельського Ісуса або заперечити її частково чи цілком — це висновок, передусім продиктований критеріями філософськими, а не історичними. Сам Люазі, визнаний лідер критичної школи, цілком зрозуміло підтвердив ці слова, написавши, що христологічна проблема, яка впродовж століть захоплювала мислителів і тепер постає знову, зумовлена не тому, що історія про Нього (Ісуса) з`ясована докладніше, а внаслідок повного відновлення філософських категорій, які вже були у використанні в минулому, а тепер знову набули значення в сучасній філософії. Щоб і в майбутньому бути вірним методиці, яка полягає у домінуванні філософії над історією, Люазі та чимало сучасних науковців часто виявляють байдужість або й зовсім не беруть до уваги результатів археологічних знахідок. Відкриття у галузі цієї науки не мають для них жодного значення: вони вважають, що написи на кам`яних плитах чи на аркушах папірусу нічого не значать у порівнянні з теорією, яку кожний із них фабрикує» [6].
Для науковців, які вважають себе такими насправді, настала клопітна ситуація.
Наприклад, у 1974 році один авторитетний видавець опублікував працю певного автора, який, як з`ясувалося, цілком не знав про те, що за дванадцять років до публікації його досліджень результати археологічних розкопок під твердили з усією достовірністю, що містечко Назарет таки існувало насправді. Врешті-решт, яку наукову вартість має якийсь там напис на камені, якщо в теорії нема місця для достовірності євангельської традиції?
Хоча папірус Рейлендса також свідчить про те, що Євангеліє від Йоана вже було за змістом таким, як ми його знаємо сьогодні, найпізніше у 125 році, ще й досі чимало «фахівців» дотримуються погляду, що той євангельський текст був написаний наприкінці II століття, бо саме така дата потрібна для підтвердження деяких теоретичних концепцій.
Незважаючи на те, що вже й археологічні відкриття в 1974 році, які було зроблено в печерах Кумрану та інших місцях басейну Мертвого моря, довели, що між вченням ессеїв та християн було глибоке протистояння, ще й досі дехто з вчених публікує «наукові" праці про те, що Ісус був ессеєм.
Або також, як і в тому випадку (візьмемо тільки два приклади серед багатьох помилок, які допустили «авторитетні» знавці Старого Завіту), коли дехто впродовж десятків років вперто дотримується погляду, що в Палестині письмо не було відоме, хоча під час археологічних розкопок було знайдено аж п`ять різновидів алфавіту, які застосовували в Палестині в старозавітні часи. А були і такі «науковці», які до останньої краплі чорнила обороняли теорію про те, що стародавній Ізраїль жив відокремлено, без жодних зв`язків із навколишніми народами. І це відстоювання своїх поглядів відбувалося навіть тоді, коли в Палестині було знайдено архів листів, що були написані в XIV столітті до Христа тогочасною міжнародною мовою, яку застосовували майже всі стародавні народи. Перелік таких прикладів можна було б продовжити; постараємося, врешті-решт, зробити їхній більш докладний перелік в подальших розділах.
А поки що хочемо зазначити, що прикметник «науковий», який так часто прилаштовують до скромненьких теорій про походження християнства, треба сприймати з великою обережністю.
Передусім, не можна ганити, як, натомість, багато-хто робить, справжні наукові висновки, коли навіть самі автори стверджують, що документів, взятих за основу, недостатньо для створення бездоганної й незаперечної теорії. Сам Люазі визнав: «Будь-яка історія походження християнства є подібною, подобається це комусь чи ні, на хитку будівлю». Те, що найбільше могли б збудувати на таких засадах — то тільки гіпотезу; і не «наукову», а лише «можливу».
Історія вже столітніх теорій, які вважалися остаточними, а потім таки були зруйновані в ім`я тієї ж самої науки, що мала б їх навпаки підтримати, тільки зайвий раз виправдовує обережність, якою послуговувався Люазі у свої останні роки, хоча він так само не надто звертав увагу навіть на вагомі наукові докази.
Крім того, таки важко бути об`єктивним і незаангажованим науковцем, коли досліджують предмет, довкола якого нагромадилися незліченні історичні, суспільні, економічні та політичні інтереси. А також — чом би й ні? — навіть приватні. Ця історія Ісуса надто вже нас стосується, а тому і зумовлює таку розлогу реакцію на неї. Провадити дослідження, у спосіб справді безсторонній, християнської концепції, яка вже майже дві тисячі років має такий вирішальний вплив на історію світу, є важкою справою. І досвід багатьох науковців довів, що вона (християнська концепція) є вищою від можливостей більшості вчених, які бралися за її пояснення.
Дотепер, як переконливо підтверджують історичні факти, «історія історій про Христа» була здебільшого «історією філософій про християнство». Кожний філософський і культурний рух провадив до того, що науковці, немов на замовлення, представляли філософський дух своєї епохи як наукову правду.
Ісуса Христа постійно переодягали і маскували залежно від актуальних уподобань чи модних тогочасних течій в суспільстві.
У часи ілюмінізму з Ісуса зробили мудрого вчителя — «просвіченого», який проповідував Бога і цноту. В епоху романтизму Ісуса представляли як драматичного, романтичного генія. В часи ідеалізму Канта Ісуса звели у ранг творця етики та моралі. Для представників соціалізму та комунізму Він — лідер руху пригноблених пролетарів, якого Церква «присвоїла» тільки для себе і «зробила-Його «нешкідливим» [7]. У нацизмі, без зайвих вагань, Його «перетворили» у прототип арійця, який безуспішно бореться проти постійної «юдейської змови» [8].
І так аж до наших днів, коли Ісуса представляють як екзистенціаліста, а незабаром очікується «прихід» (і на це вже є виразні натяки) Ісуса-структураліста.
 
Історичний — неісторичний: але на якій підстав?
 
Врешті, чимало «вчителів розуму» додали до устійненої «догматики» різних філософських шкіл спільне для них усіх протиріччя. І, нещодавно, вже в котрий раз у цій справі, останнім «криком моди» в галузі «наукової- критики стала теорія англійського вченого, професора Джона Аллегро. Він твердить, що вислів «Ісус» — це тільки назва одного з різновидів грибів, який вживали в стародавній Месопотамії з метою викликати галюцинації. Цю месопотамську практику запозичили й ессеї та застосовували її під час своїх спільних трапез. А від того «Ісуса-гриба», в незрозумілий спосіб і шляхом містифікації, очевидно, й виникла ідея воплочення Ісуса-Бога. А згодом це міфічне уявлення знову пройшло невідомий нам етап і зумовило появу ідеї Богочоловіка, для якого послідовники вигадали більш-менш правдоподібні земні події та локалізували їх на території поміж Юдеєю та Галилеєю.
Професор Аллегро публікує свої «наукові» праці у найвідоміших англійських видавництвах. Перед ним відкриваються двері академій та різних видавництв, що закриті «на всі замки» для науковців-віруючих, які й надалі (і це в другій половині XX століття!) поділяють євангельські твердження якихось Марка, Луки чи Павла [9]. У кожному разі, маємо справу з протиріччям, в якому заплуталася сучасна критична школа, відколи вона започаткувала своє існування.
З одного боку, щоб довести абсолютну безпідставність віри, навіть її безглуздість, цілком знецінюють документи первісного християнства та заявляють, що вони не мають жодної історичної вартості. Започатковано тенденцію старанної дискредитації всіх християнських історичних документів і, навіть, нехристиянських свідчень: кожен стародавній документ, який стосується виникнення та поширення християнства, вважають підозрілим, навіть сфабрикованим, а тому їх усіх, здебільшого, не беруть до уваги. А з другого боку, стверджують, що ми не маємо жодного історичного документа про початки християнства, який був би насправді вартий уваги та пропонують «вибір»: або можеш прийняти цю версію, або ні. Так само чинять і з текстами Нового Завіту: «Це речення є вартим уваги, ця цитата напевно є перебільшенням, а ось цю — вставили в текст набагато пізніше».
Але на якій підставі роблять такий «вибір», ще й називають його «науковим», якщо всі документи про християнство, які аналізуються, вже від самого початку підозрюють в історичній недостовірності?
Е. Трокме, хоча він і є авторитетним представником нової наукової екзегези, збентежено вказує на «неймовірну впевненість, з якою висловлюються про достовірність або недостовірність євангельських висловлювань, які належать Ісусові, зазначивши перед тим, що в цій сфері досліджень неможливо бути впевненим у чомусь».
А коли (як зазначено заздалегідь, щоб відкинути гіпотезу віри) нема підстав або засобів, які допомогли б відтворити чи підтвердити, як насправді відбувалися євангельські події, тоді яким є той зразок, те мірило визначення, для надання або ненадання тому чи іншому євангельському епізодові, або тій чи іншій євангельській цитаті «ярлика» достовірності?
На таке питання і досі ніхто не дав задовільної наукової відповіді. «Досить тільки довіряти словам тих, кого вважають авторитетними фахівцями» (Е. Трокме). А правда — та, що для того тексту або того терміну нема достовірної шкали оцінки. Отже, кожний науковець обирає для себе «шкалу достовірності» на підставі власних ідеологічних чи світоглядних уподобань або своєї культурної формації [10].
І це, власне, — потрібно ще раз виразно підкреслити — чітко представляє вся історія досліджень про Ісуса.
Наведемо ще один приклад із багатьох можливих: в ім`я науки якийсь науковець визнає, що відгомін євангельських оповідань про страждання Христа є достовірним. І намагається це довести на підставі своїх критеріїв: «сприймаю — не сприймаю». Але відразу наштовхується на скандал і насмішки інших вчених, які на підставі їхніх критеріїв також доводять, що не можна навіть бути впевненим у тому, що Ісус був розп`ятий. Можливо, Його задушили; можливо, каменували; Він загинув під час якогось бунту або став жертвою своїх же послідовників; вчинив самогубство або римляни відтяли Йому голову; Він помер у старості, після інсценізації загибелі, або і зовсім не вмер через таку просту причину, що ніколи й не жив.
Зрештою, ми не маємо жодного достовірного порівняльного тексту, на підставі якого вдалося б визначити найоптимальніший спосіб досліджень, про що свідчать численні стратегічні зміни напрямів у наукових пошуках багатьох вчених. Чому, наприклад, Люазі зазначив, що був би божевільним, якби повірив в історичну правдивість свідчень апостола Павла, а потім, відразу, що був би «дуже необережним», якби вважав достовірним не тільки свідчення про історичного Ісуса, але також і про існування самого Павла? Чому, через деякий час, той самий Люазі «викинув» на «смітник фальшу» сотні речень із євангельських текстів, які вважав достовірними у своїх попередніх «наукових» дослідженнях?
Істина полягає в тому, що вагу, на якій Люазі зважував достовірність Євангелія, він змайстрував самотужки, хоча й зробив на ній напис «Наука і Розум». А далі застосовував її тільки сам та розширював шкалу «вагової похибки» в міру зростання його персональних вимог. Однак в цій історії теорія збивається з напрямку, тобто вихідною підставою для Люазі та всіх «іже з ним» є те, що «неможливо на Ісусові заснувати жодної віри, бо про Нього неможливо сказати щось достовірне».
Але тоді, з погляду такої логіки, неможливо створити жодної «ваги», жодного «вимірювального приладу», жодного достовірного принципу.
Коли маємо такий стан справ у наукових дослідженнях, то доцільно згадати стародавній принцип: «Те, про що стверджують безпідставно, безпідставно і заперечують». Або нагадати висловлювання самого ж Люазі, яке він адресував своїм супротивникам-міфологам: «Здогадки, які це панство називає остаточними висновками, не потрібно сприймати аж надто довірливо» [11].
 
 
Євангельські «дива» і всякого роду клерикали
 
У Євангеліях написано про різні «дива», які зробив Ісус: несподівані зцілення, воскресіння померлих, помноження хліба і риб... Насправді, список Ісусових чудотворень, не є надто довгим у порівнянні із кількістю тих див, які інші релігії приписують своїм засновникам. І не лише відсоток євангельських «чудес», у співвідношенні з усім текстом, є обмеженим, але і спосіб їх «творення» зумовлює для науковців такі проблеми, що більшість дослідників намагається не звертати на них увагу. Спробуємо це довести.
Не потрібно й підкреслювати, що наявність розповіді про феноменальні явища в Новому Завіті завжди становила головну причину, через яку (в ім`я «наукового духу»), вчені назвали міфічними ті євангельські фрагменти, в яких написано про здійснення чогось надприродного. Принаймні Ренан висловився так: «Те, що євангельські оповідання, у більшій своїй частині є міфічними — це очевидно; хоча б тому, що вони «переповнені» чудесами та надприродним».
Ми ще будемо мати можливість докладніше проаналізувати те, як потрібно розуміти ті заяви «наукового духу». А поки що, ми представимо деякі роздуми саме про «чудесне», щоб обґрунтувати, ще більш докладно, нашу обережність щодо теорій, які нам представляють як остаточні. «Науковий дух», який «одушевляє» деякі теорії, допускає можливість існування певних явищ, що належать до списку тих, які офіційна наука вже пояснила то цієї хвилини. А все інше — це фальш, олжа, параноя, маніакальне божевілля. Так зробив, наприклад, Нюкомб Сімон, відомий астроном і математик, який на початку 1903 року опублікував свої дослідження та доводив, методом наукового передбачення, неможливість польоту тих предметів, які є важчі від повітря. А вже в грудні, того ж таки 1903 року, брати Райт пролетіли 266 метрів на біплані...
Також представимо і точку зору одного найбільш «аплодованого і цитованого вчителя євангельської критики» Ернеста Гаве: «Перший обов`язок, який наклав на нас раціональний принцип, що є основою кожної критики, це — «викидати» із життя Ісуса все надприродне. Цей принцип «відкладе» набік всі чудеса Євангелій. Коли критика не сприймає з довір`ям оповідання про різні дива, вона не потребує наводити доказів, щоб мотивувати свою відмову: те, про що написано в Євангелії, є неправда з простої причини — воно не могло статися».
До цієї когорти «вільних духом» теж належать і представники ще одного «наукового» принципу, який має назву «замкненого розуму». Цей метод, у нашому випадку, встановлює перед будь-яким аналізом євангельських текстів таку вимогу: вони можуть бути правдивими лише в тому випадку, коли в них є розповідь про події «природні». Але вони обов`язково є «підроблені» чи сфальсифіковані, коли в них є свідчення про якийсь факт, який наука не змогла пояснити.
Не потрібно й нагадувати, що апріорі (без підстав) встановити неможливість будь-чого є методом або принципом, які протилежні сумлінному науковому підходові до вивчення якогось явища чи предмета. Наука поступово вдосконалює свою методику та набуває здатність пояснити те, що раніше вважалося надприродним. Коли якийсь вчений оприлюднює свою теоретичну систему, на підставі якої робить оцінку історичних фактів, він перестає бути науковцем, а стає філософом [12].
Нагадаємо читачам, що коли Гаве писав про християнство в ім`я постулатів свого часу, офіційна наука запекло переслідувала Пастера і його відкриття та безкомпромісно обстоювала свою теорію «спонтанного народження людини». Нагадаємо також, як в ім`я «науки і розуму», які сприймали так, як їх розумів Гаве, майже в середині XX століття на кафедрах найвідоміших університетів Німеччини — батьківщини сучасного «наукового духу», сотні професорів, із фанатичним блиском в очах, доводили майже «терористичним» методом об`єктивну доцільність расистських теорій — цієї псевдонауки Третього Рейху.
Нагадаємо вкотре, що тоді, коли через людську гордість не сприймається навіть найменша можливість існування надприродного, тоді роблять спробу пояснити євангельські дива (подаємо тільки один приклад), використовуючи метод Штрауса — одного з засновників «раціональної» христології. Отже, в Євангеліє написано, що Ісус своїм словом втихомирив бурю на озері? Справа є дуже простою, вважав Штрауе учитель і його учні заховали бурдюки наповнені олією в човен, а потім вилляли олію у воду. В`язка олія на деякий час втихомирила хвилі, і це справило враження дива для тих, хто у той час був на березі.
Євангелисти натякають на землетрус, що супроводив страсті й воскресіння Ісуса? Ось пояснення Роберта Амбелена — великого вчителя французького масонства, автора книги, яка була широко розповсюджена у 1972 році. Землетрус, який відчули жителі Єрусалима (пояснення Амбелена), міг бути насправді; але його виникнення штучно зумовили вибухами: Ісусові учні перейняли від деяких китайців досвід, як потрібно застосовувати чорний порох, та зумовили вибух декількох «бомб», а люди в Єрусалимі подумали, що це землетрус...
А все ж таки й досі проявляється гнів «раціоналістів», коли їм доводять, що багато їхніх «раціональних» доказів стосовно походження християнства є вже цілком спростованими та не становлять жодної наукової вартості. Спростованими не тільки багатьма висновками сучасної археології та біблійної екзегези, але і самим «науковим духом», від якого походять.
Аж надто вже часто, від тих об`ємних «раціональних» томів тягне важким чадом клерикалізму: іншого, звичайно, різновиду фанатизму, але в якому так само присутні негативні ознаки спотвореної природи людського духу — клерикалізму, догматизму, нахабності та містифікації, які були притаманні більшій частині старої християнської апологетики.
Сказавши про це, ми дали зрозуміти, що не будемо намагатися довести достовірність євангельських «чудес», які представлено як Ісусові.
Заперечувати їх апріорі, з погордою, або намагатися представити достовірними, це — зусилля, вважаємо ми, однаково даремні, немов несумлінні диспути клерикалів — віруючих і невіруючих: «Не можемо собі дозволити, щоб нас «ув`язнили» таким різновидом проблематики; єдине, що має сенс — це мусимо «дійти» до усвідомлення значення цих фактів; «дійти» до виклику, який нам кинули» (Маджджіоні).
Ми також не можемо дозволити собі досліджувати проблему Ісуса тільки у площині «євангельських чудес» — як це намагався зробити Бертран Расселл, ще один учитель «наукового» напряму, який навіть написав книгу тільки для того, щоб представити нам свої докази, чому він «не може бути християнином». То ж чому? А тільки тому, що Ісус, розповідаючи в Євангеліях про характер Господа — Бога любові, милосердя і справедливості — також вказав і на можливість покарання людини за її гріхи. Тобто, «Христос впровадив ідею покаяння, ідею пекла, — зазначив лауреат Нобелівської премії Расселл, — і через це Ісус не може бути Богом, бо я не вірю в існування пекла...»
Хто хоче пояснити Євангеліє і починає це робити, застосовуючи метод пояснення євангельських «чудес» або окремих євангельських фрагментів, той обов`язково потрапить у безвихідь: незалежно від того чи він є християнським апологетом, чи атеїстичним пропагандистом. Наприклад, якийсь науковець пропонує застосувати «дивовижний» метод: приручити дикого буйвола, схопивши його за хвіст, хоча всі достеменно знають, що буйвола потрібно схопити за роги. У нашому випадку «роги» — це скрупульозне зусилля науковців, ретельна перевірка всіх можливостей гіпотези про походження християнства, а не застосування непорушних припущень чи непохитних теорій: ні псевдонаукових, ні, ще меншою мірою, святенницьких.
Щоб дійти до особи Ісуса (єдиного, кого впродовж усієї історії нашої цивілізації представлено як Господа, і навіть як такого Бога, який підкоряє своїй волі весь розвиток суспільства), не можна прямувати бічними стежками; не можна користуватися забезпеченими (аварійними) виходами Расселла та багатьох таких же дослідників, як і він; не можна вдаватися до будь-яких інтерпретацій, аби тільки не стати віч-на-віч перед проблемою людства — перед Ісусом.
Ні наукова, ні моральна методика не виправдають спроб людини уникнути тих одвічних питань, які переляканий Пилат спонтанно поставив Ісусові: «Що таке — істина? Хто ти?»; не виправдають її безкінечні дискусії про пекло, існування ангелів, чи втихомирення бурі на Галилейському морі. Адже ці та багато інших питань залежать від головного — від запитання, яке учні Йоана Хрестителя поставили Ісусові: «Ти є Той, Хто має прийти, чи іншого маємо чекати?» (Мт. 11, 3) [13].
«Яку перешкоду становлять незначні євангельські «неузгодження», про які написано сотні томів з`ясувань? Суттєве знаходиться у «глибині» таємниці: цей Чоловік є подібним до нас, але Його слова та вчинки неустанно панують над непідвладними нам силами; ця Людина ніби й належить історії, але, схоже на те, домінує над нею» (Даніель Ропс).
 
Гіпотеза віри: історія, що реалізована поетапно
 
Поставимо такі питання: що це значить — бути «віруючим»? Яку суть, яке значення має сьогодні гіпотеза віри?
Передусім потрібно пригадати, що багатовікова дискусія про Ісуса намагається відповісти на єдине і головне питання: який зв`язок існує між Євангелієм та історією?
Ми вже спостерегли, що для версії критицизму цей зв`язок змінюється залежно від євангельського епізоду або від євангельської цитати; залежно від того, чи у них є зафіксований відгомін дійсної історичної події, чи тільки зазначено доповнення або уточнення до віри християнської спільноти. Отже, цей зв`язок дуже невиразний для одних дослідників, а для інших — майже неіснуючий. Про Ісуса ці науковці можуть сказати тільки одне: Він був, і Він проповідував; але достеменно не відомо, що саме... У кожному разі для цих критиків зрозумілим є те (і з цим погоджуються всі), що нема жодного зв`язку між реальною історією і Євангелієм, коли мова йде про євангельські дива або коли, в якийсь інший спосіб, зроблено хоча б найменший натяк на присутність чогось надприродного у Євангелії.
Із погляду представників міфологічного напрямку, між тим, що написано в Євангелії про Ісуса та реальною історією нема жодного зв`язку. Навіть нема передумов для припущення, що такий чоловік існував насправді, і дійсно мав таке ім`я. Але навіть, коли припустити, що чоловік на ім`я Ісус таки дійсно жив, то у кожному разі, цей Ісус не є автором якоїсь доктрини, чи творцем якогось нового організованого способу життя віруючих, які невідома релігійна спільнота, що повірила у вигаданий міф, накинула на Його плечі, немов цілоткану туніку.
А як щодо гіпотези віри? Будемо покладатися на досвід найдавнішої та не найчисленнішої, на початку свого становлення, релігійної спільноти, тобто християн; покладатися на знання первісної Церкви та спробуємо осмислити її погляд, який є актуальним і досі [14].
Католицьке вирішення проблеми стосовно історичності Євангелія можна з усією певністю назвати золотою серединою. З правого боку (якщо ці розрізнення мають якесь значення) знаходяться твердження деяких православних Церков; з лівого — різні пропозиції протестантських Церков, які доволі часто поділяють припущення критиків і міфологів; і, водночас, ще й стверджують, що таке погодження з поглядом антагоністів християнства не мусить вплинути на втрату віри у християн.
Католицизм, щоб відповісти на питання, яке стосується історичного способу пізнання, що представлено в Євангеліях, перш за все доводить, що ці чотири книги «не є біографіями, а тільки книгами Церкви, в яких частково віддзеркалено життя первісної християнської спільноти». Ця цитата є запозиченою в отця-єзуїта Де Ла Поттері.
Євангеліє — це історія проповідування; тому не можна ототожнювати її з адміністративними звітами чи з історичною хронікою в сучасному значенні цього терміну. Передусім, євангельські книги є висловленням «тієї віри, яка є зобов`язаною, і яка зобов`язує» (Г. Кюнг).
Після тривалого періоду численних і напружених дискусій, у 1964 році цю позицію було визнано офіційною, а Папська Біблійна Комісія затвердила її в «Інструкції», що присвячена власне історичній достовірності Євангелія. Було досягнуто згоди і стосовно багатьох даних, які представили у своїх наукових дослідженнях сучасні екзегети.
А через рік зміст цієї «Інструкції» знову було обговорено і урочисто проголошено під час II Ватиканського Собору в «Догматичній Конституції про Боже Об`явлення» — тобто про Слово Боже.
У цих документах Католицька Церква підтвердила ту концепцію, яку вже раніше запропонували деякі науковці: Євангеліє, яке ми тепер маємо, було створене поетапно.
І таких етапів є три.
Передусім, є очевидним, що Ісус в дійсності жив на землі та проповідував. Це — перший етап.
Потім настав другий: усне проповідування апостолів. Ісус письмово не зафіксував своє вчення, а тому Його учні проповідували про Нього на підставі особистих спогадів або наочних свідків. Далі ми ще з`ясуємо, в який спосіб (про це чітко зазначено у критиків), проповідники Церкви дуже ретельно — навіть педантично! — наглядали за процесом проповідування. Методика проповідування Євангелія, перш ніж її мали впровадити, повинна була отримати схвалення тих, «хто від початку були наочними свідками і слугами Слова», як зазначив євангелист Лука у вступі до свого Євангелія (1, 2).
Та якби там не було, але безперечним є те, що розповідь про життя, смерть, творення чудес та воскресіння Ісуса, апостоли склали тому, що була потреба у проповідуванні Доброї Новини. Отже, Ісусова наука була зібрана у формули та схематично укладена із необхідності. У ній було більше підкреслено саме те, що вважали найголовнішим для тієї чи іншої категорії слухачів, серед яких відбувалося проповідування. Про це свідчить незаперечний історичний факт, що вже із перших років християнського проповідництва, апостоли зверталися до майже всіх народів, які проживали в басейні Середземного моря.
У цій організаторській праці на першому місці завжди був намір не розповідати про біографію Месії, в сучасному значенні цього слова, а поширювати Його науку про Відкуплення; тобто був намір зробити зі слухачів Доброї Новини не істориків, а віруючих. «Автор Євангелія не викладає лекції історії, а вчить про науку життя. Для нього важлива тільки ця наука; він хоче допомогти своєму ближньому поглянути на окремі події та історію у світлі християнської віри» (Гінкер). В «Інструкції» Папської Біблійної комісії (1964 р.) зазначено: «Ісусові слова і вчинки були пояснені так, як вимагали потреби слухачів». Для перших християн, із життя Ісуса, більше значення мало питання чому, а не як.
І, врешті-решт, третій етап: написання та редакція Євангеліє, яке ми маємо, через кілька десятків років після початку усного проповідування, на підставі, схоже на те, перших схематично написаних збірок «Ісусових слів», які, отже, становлять посередній етап між усним проповідуванням і устійненим письмовим викладом Доброї Новини.
Як відбувалася, з погляду католиків, ця письмова редакція усного проповідування? У документі II Ватиканського Собору зазначено: «А священні автори написали чотири Євангелія, вибираючи дещо з того багатства, що було передано усно, чи вже й писемно, дещо ж збираючи разом в одне, або вияснюючи з уваги на стан церков, в решті ж зберігаючи форму проповіді». При цьому було звернено увагу на те, що праця євангелистів була виконана так, щоб «нам передати все, що стосується Ісуса, з щирістю й правдою».
Тобто, євангелисти виконали працю не надто відмінну від праці сучасного редактора християнського часопису над новим матеріалом, який до редакції надіслали кореспондент або пресова агенція. Праця редактора полягає у виборі, синтезі, впорядкуванні надісланого матеріалу, часом у його поясненні. А результатом є опублікована в газеті стаття: щось трохи відмінне від журналістського стилю «новини в номер», але, водночас, також і достовірне повідомлення про події, які вже відбулися.
Необхідно чітко підкреслити, що ми не різко переходимо від «Ісуса історії» до «Ісуса Євангелія», а поступовими етапами: питання за питанням, беручи за основу напрацювання, які зробила ще первісна християнська спільнота. Соборовий документ також подає і таке: «Свята Мати Церква твердо й постійно навчала і навчає, що згадані чотири Євангелія, яких історичність вона без усяких вагань стверджує, передають вірно те, що Ісус, Син Божий, живучи між людьми, в дійсності зробив і вчив їх для вічного спасіння, аж до дня, коли був вознесений» (КО, 19).
До тих питань повернемося дещо згодом, додаючи різні уточнення. А тепер скажемо, в чому полягає, у головних рисах, гіпотеза віри (принаймні католицької) стосовно проблеми зв`язку між Євангелієм та історією.
На наш погляд, є зайвим уточнювати, як всередині двох останніх етапів (усне проповідування та його письмова редакція) склалися обставини у проповідництві християнської спільноти, як виникло чотири Євангелія, які тогочасні християни визнали автентичними, відкинувши перед тим понад вісімдесят інших євангелій, які визнали апокрифічними. Тільки нагадаємо про те, якою великою є відмінність між трьома першими Євангеліями і четвертим. Тексти євангелистів Матея, Марка і Луки узгоджені між собою майже дослівно, хоча і мають деякі важливі розбіжності.
Лінія розвитку оповідання трьох перших Євангелій є настільки тотожною, що їх можна написати у трьох колонках на одній сторінці і читати майже паралельно, одним поглядом очей. Тому їх ще називають синоптичними, а ця назва походить від грецького кореня «син-оп», що означає — «бачити разом».
Представники критицизму подали ряд версій для пояснення цієї тотожності та доведення існування якогось первісного «Євангелія від Матея», яке сьогодні вже ніби є втраченим, але було написане правдоподібно в Сирії, в другій половині першого століття. Це первісне Євангеліє нібито брав за основу Марко під час написання свого Євангелія. А окрім того, Марко також запозичив інформацію з якоїсь вже нам невідомої збірки — «Логії», тобто з окремих «висловів» Ісуса, які хтось, незнаний нам, записав. Лука і Матей, у свою чергу, взяли за основу для своїх Євангелій текст від Марка.
Для вирішення такого нагромадження у цій проблемі науковці докладають чимало зусиль та представляють свої висновки, які аж ніяк не узгоджуються між собою. А тому серед вчених, навіть між науковцями-католиками, триває той безкінечний диспут.
Натомість Євангеліє від Йоана становить виняток: всі погоджуються, що воно є написане пізніше від перших трьох. Автор, хоча вже мав у своєму розпорядженні попередні Євангелія, створив незалежну від них лінію розвитку євангельських подій. До викладу життя і вчення Ісуса євангелист Йоан додає те, що можемо назвати четвертим етапом, тобто богословські роздуми, які в інших Євангеліях — схематичних та з розповіддю про суттєві події — цілком відсутні. Дехто називав четверте Євангеліє «ретроспекцією». У ньому Ісусові вчинки та висловлювання сприйнято, пояснено та передано крізь «призму» Тайни Пасхи: страстей, смерті і воскресіння Христа.
 
Борг вдячності
 
У двох наступних розділах проаналізуємо деякі з багатьох труднощів стосовно початків появи та розвитку християнства, з якими неодмінно мусять зіткнутися обидві гіпотези: критична та міфологічна. Також не будемо приховувати нашого переконання про те, що можливості людського розуму допоможуть нам дійти (під постійним контролем самоаналізу) до визнання гіпотези віри, та сприйняття її як притулку для інтелекту після банкрутства багатьох версій так званого «невірства».
В міру наших можливостей спробуємо довести це переконання, додаючи й інші аргументи до тих, які вже були представлені до цього часу. І як перед тим, й надалі не зійдемо з надійної платформи історичної достовірності, в якій теоретичні умовиводи — принаймні на підставі результатів найновіших досліджень — не можуть братися до уваги.
Можливо, що у тих пошуках, достеменніше як в інших, підтверджується мудрість народної приказки, що у брехні «короткі ноги» («брехнею світ обійдеш, а назад — не повернешся»). У нашому випадку йдеться про великі та малі «хитрощі», зумовлені догматизмами різних забарвлень, починаючи від тих, яких дотримуються віруючі, та не забуваючи і про ті, які репрезентують представники секуляризму, оскільки може виявитися — як ми вже спостерегли — що вони також є «невиправними клерикалами».
Настав нарешті момент, щоб після стількох філософських спроб стосовно проблематики історичності Ісуса зробити спробу використати історичний інвентар, очевидно розрізняючи — чесно і відважно — те, що ми знаємо, від того, у що ми віримо.
Сьогодні ця спроба є доступнішою, ніж в минулому. Окрім того, віруючі також повинні бути вдячними тим науковцям, висновки яких християнський світогляд не може сприйняти. І цей борг вдячності, так званим «невіруючим», християни не завжди вміли повернути до решти.
У першому з наступних розділів братимемо до уваги критичну гіпотезу. У подальшому розділі проаналізуємо деякі питання, які безпосередньо стосуються міфічної гіпотези.
Але, як побачимо, такий поділ не є цілком точним. Передусім тому, що ми мали намір не тільки подати систематичний (тобто можна сказати заблокований) виклад, скільки представити декілька тем для доступної нам рефлексії та можливості розвитку нашого дослідження. Тобто, ми обрали саме таку систему аналізу, але без найменшого наміру стати її невільниками.
Окрім того, в наукових працях того ж самого автора часто можна знайти суперечливі теорії, хоча вони й перемішані у різний спосіб до невпізнання.
Хрестоматійним прикладом такого явища є Альфред Люазі. Цей лідер критиків у вступі до свого широко відомого твору «Походження християнства» написав, що він — ....змушений покірно визнати, що ще не знайшов достеменних доказів про те, що Ісус ніколи не існував». Потрактувавши з іронією науковий доробок інших вчених, який він назвав «галасливими здогадками міфологів», Люазі зробив у дечому певні поступки для своїх супротивників. Він визнав, що «...частина легенди у християнській традиції є настільки незаперечною, наскільки була неминучою»; і що «...коли Ісус і міф становлять «підвалини» християнства, то месіанський міф таки є «опорою» для Ісуса».
В іншому своєму творі, йдучи ще далі, цей французький науковець зробив спробу представити якийсь синтез двох гіпотез, хоча й надалі більше дотримувався свого напрямку критицизму: «Ні Ісус — без міфу, ні міф — без Ісуса».
Тому вже у наступному розділі наші дослідження будуть стосуватися, передусім, критики; також будемо намагатися не забути і про міфологію, оскільки дуже часто та сама особа є причетною до цих двох антихристиянських спрямувань.
 
 
[1] Нещодавно дехто із науковців запропонував замість визначення "Гіпотеза міфічна», впровадити в наукове поняття визначення «гіпотеза історична», але у тому ж самому значенні.
 
[2] Хочемо, щоб читач зрозумів: коли ми вважаємо придатною термінологію критика критики, то у жодному випадку не хочемо заперечити дуже важливу, вирішальну і майже самодостатню функцію сучасного критичного методу, який застосовують в інтерпретації Святого Письма. Ми тільки не погоджуємося з таким поняттям критики критик, яке спробуємо представити в цьому розділі.
 
[3] Початок занепаду фашизму: Велика Рада висловила вотум недовіри диктаторові, а король наказав його заарештувати і вислати у вигнання: спершу на острів Понца, а потім — в інше місце Італії.
 
[4] Талановитий священик і визнаний історик християнства. Його твори про Ісуса та про історію єврейського народу здобули широку популярність серед читацької аудиторії, а також зміцнили його авторитет у наукових колах.
 
[5] Епігон — грецька назва особи, яка в нових умовах механічно відтворює застарілі ідеї або мистецькі прийоми чи засоби своїх попередників.
 
[6] Сучасний бібліст Луїс Алонсо Шекель у зв`язку з реакціями різних науковців на ті відкриття, які отримали назву «археологічна революція», написав: «Прихильник літературної критики жив немов замкнений, немов був невільником біблійного тексту. У цій інтелектуальній в`язниці він будував свої філософські та релігійні концепції, а поміж ними — основне заперечення надприродної вартості Біблії. Внаслідок цього в критичній школі ще більше зміцнилося недовір`я про вартості історичних подій, які описали автори Біблії. Тоді, ціла армія археологів виразно вказала на обмеженість наукових книг і теорії «пошукуючих фактів», які з біблійною проблематикою не мають нічого спільного... Ерудити, при своїх бюрках, будь-що прагнули захистити свої позиції і не помічали тих висновків наукових досліджень, які інші вчені добували лопатами і джаганами. Археологи реально стали загрожувати численним філософським будівлям, які звели критики... Врешті, останні запропонували примирення: не тільки визнали здобутки археології, але також і те, що результати археологічних пошуків узгоджуються з теоріями критицизму; навіть припустили, що деякі археологічні дані таки вартують більше, ніж критичні здогади у найкращих версіях, але додали, що археологічні факти повністю підтверджують гіпотези біблійного критицизму...»
 
[7] Зі стількох прикладів хочемо навести тільки один, але маловідомий: 2 жовтня 1920 року Ґрамші (один із перших італійських комуністів) в одній із своїх статей, які він підписував псевдонімом «Цезар» і публікував на шпальтах комуністичного видання «Новий порядок», зазначив: «Червона туніка Христа сьогодні яскравіша, червоніша, ще більше більшовицька... Клаптик Христової туніки знаходиться в численних червоних прапорах комуністів, які в цілому світі крокують до здобуття буржуазних твердинь, щоб відновити царство духа над матерією, щоб встановити на землі мир для всіх людей доброї волі».
 
[8] Адольф Гітлер в «Майн Кампф» написав: «Беру натхнення від чоловіка, який колись у безлюдді, в оточенні кількох товаришів, визнав юдеїв тим, чим вони були, і заохотив людей боротися проти них; і який був великою людиною не тому, що зумів гідно постраждати, а передовсім тому, що вмів боротися».
 
[9] Е. Трокме зауважив: «Теорія Аллеґро вміло задовольняє смаки сучасного покоління — зокрема смак духовного наркотику». Отже, маємо наявний приклад чергового «переодягання» Христа для потреб найсучаснішої суспільної «моди».
 
[10] Ще раз повторюємо, що ми шануємо і поважаємо критичний метод, на підставі якого, впродовж двох століть заповзятливої праці, дослідники христології започаткували «одну із найбільших авантюр людського духа», як зазначив Швайтцер. Знаємо методи, які застосовує сучасна критика; поважаємо силу ерудиції й розуму (щоб подати ще один приклад) «методу історії форм». Але з`ясувалося, що ми виявляємо нашу підозру перед надто великою впевненістю, яку має чимало дослідників. Всі вони переконані (якщо брати до уваги їхні грубезні томи), що знайшли «ключ» і тепер можуть взятися за «розшифрування коду» Нового Завіту. Історія радикальної критики — це історія успіху та досягнень культури суспільства, але також, і доволі часто, — фатальних помилок і стратегічних відступів. Або ще гірше: до останньої можливості тримають оборону за «щитами», які вже й так «продірявлені». Це теж історія глузливих взаємних заперечень критиків поміж собою, історія постійного краху різних припущень, які були представлені як «остаточні». Ми переконані, що після стількох змін у напрямах наукових пошуків та «переплетення» найвірогідніших, як було задекларовано, теорій у сфері біблійних досліджень, потрібно мати трохи більше покори.
 
[11] Поміж прикладами раціональних протиріч, також маємо і психологічні дослідження про «характер» Ісуса.
Між «науковцями» того напряму найбільше «прославився» послідовник радикальної критики Біне-Саґелє — професор соціології в Сорбоні, який написав аж чотири томи (більше, як дві тисячі сторінок) з метою «науково визначити характер Ісуса».
Для іншого французького професора Ісус був теоманом (релігійним маніаком через причину виродження його синівської любові й поваги до своїх батьків); дромадером (не міг надовго затриматися на одному місці, про що свідчать його постійні подорожі); імпотентом (Його заохочення до целібату); гомосексуалістом (Його любов до апостола Йоана); несплячим (ночі проведені в молитві)...
А професор Ж. Сурі навіть так «підтримав» свого колегу: «Можна погодитися з тим, що Ісус був типовим душевнохворим, але це не є наслідком, як думає шановний професор Біне, алкоголізму його батька, посиленого туберкульозом, а швидше за все, це було запалення головного мозку, яке зумовив сифіліс. І доказом нашого переконання є такий факт: перші ознаки божевілля виявилися в Ісуса, коли йому було дванадцять років і він дискутував із книжниками у притворі Єрусалимського храму».
Ще інші професори доводять, що насправді розумовий розлад в Ісуса походить від того, що Його мати Марія зазнала невропсихічної травми під час вагітності через страх, що Йосиф міг її не прийняти за дружину. І такий «діагноз» наукових «світил» має підтвердити хоча б незрозуміле мовчання Ісуса під час допиту в Пилата...
Кожен з нас має право (і обов`язок) думати так, як йому заманеться, проте такі «довільні» погляди на особу Ісуса схожі на парадоксальні хоча б тому, що такий Ісус — «цілком божевільний», створює додаткові труднощі для тих, хто стверджує, що Христа проголосили Богом через ряд непорозумінь.
Але навіть умовно визнавши таке припущення, будемо домагатися від деяких професорів із відомих університетів, які є прибічниками такої версії, хоча б найменшої послідовності. Тобто, у своїх доказах вони «відштовхуються» від переконання про достовірність критичної теорії, яка в усьому заперечує історичність Євангелія, а потім пишуть тисячі сторінок свого наукового аналізу, що ґрунтується навіть на подробицях євангельських епізодів, які вважають абсолютно неймовірними тільки на підставі того, що в Євангелії, наприклад, сказано про «піт крові» Ісуса в Гетсиманії. І все ж таки на підставі євангельських фрагментів, вони створюють теорію «надмірного сексуального, збудження»; або на підставі того, що Ісус не прийняв запрошення якогось фарисея на обід, що Він був -перебірливим, примхливим...»
Зробимо підсумок: прихильники теорії про не історичність Євангелія, на практиці таки «перевищують» (своїм безпідставним довір`ям «без міри» стосовно історичної ймовірності кожної євангельської подробиці), навіть найбільш відданих і «наївних» віруючих.
 
[12] Про це ми вже згадували у посиланні № 3 в другому розділі.
 
[13] Паскаль: «Як мені огидні ці дурниці: не вірити в Євхаристію і т. д. Коли Євангеліє є правдою, коли Ісус Христос є Богом, тоді яка трудність у цьому всьому?» А німецький поет Новаліс написав в одному зі своїх ліричних творів: «Якщо Бог міг стати людиною, то може також стати хлібом і вином».
 
[14] Хтось написав, що католицьке визнання віри є повнішим, багатшим, ширшим, а тому — важчим. Але, з іншого боку, «повнота» правди, ще не надає монополії для тієї ж правди. В Євангелії від Марка зазначено: "Учителю, ми бачили одного, який Твоїм ім`ям бісів виганяє, але не ходить з нами, і ми заборонили йому, бо не ходить з нами». Ісус відповів: «Не забороняйте йому. Нема такого, хто робив би чудеса в Моє ім`я та міг би також і лихословити Мене. Бо хто не проти нас, той є з нами».