З апостольських часів ікона розглядалась не просто як прикраса місця, де молились Богу, або як ілюстрація до тих чи інших євангельських сюжетів. Ікона стала полем борні „за” і ”проти” основоположного догмату християнської релігії — догмату Боговтілення. Навіть деякі єретики ранньої Церкви визнавали цей догмат, бо заперечувати тілесність, людськість Спасителя було явним абсурдом.

Але далеко не всі визнаючи Людську і Божественну природи Христа вважали, що вони однаково рівні між собою, зневажаючи першу та її похідні - волю і енергію Господа Ісуса Христа. Звідси, якщо людська природа Христа ущербна, неповноцінна, ілюзорна, значить її не варто підносити, хвалити, зображати на іконах. Так вважали монофізити і монофеліти, які ззовні були досить духовні, але насамперед намагалися довести, що об’явлення Бога на землі в людському тілі –тільки епізод, а не величний акт спасіння людства. Якби їхня думка перемогла в Церкві, то християнство стало б однією з філософських систем, таких як наприклад арістотелівська, сократівська чи платонівська.

Свята, Соборна і  Апостольська Церква розгадала підступність  у визнанні однієї природи Господа і зневаженні іншої. Тому було засуджено монофізитство на Четвертому Вселенському Соборі 553 року і монофелітство на Шостому Вселенському Соборі 680-681рр. Однак ці собори не прийняли конкретних рішень і рекомендацій про те яку позитивну програму висунути проти засуджених єресей. Такий підсумок був зроблений лише на Трульському Соборі 692 року і то частково.

Принаймні три правила зі 102 присвячені іконологічним проблемам. Кількісно це небагато, але їх думки та рекомендації кардинально змінювали попереднє вчення про священні зображення.

Правило 73 наголошувало, що зображення св. Хреста було, є і буде головним символом християнства, і до нього слід ставитися з великою повагою, не малювати його будь де, а тільки в належних місцях. Отці собору підтвердили величезну знакову роль хреста, але остерегли від надуживання і зловживання цим священним символом.

Правило 83 Трульського Собору має такий зміст. На деяких зображеннях є Агнець на Якого пальцем показує Предтеча. Агнець означає образ благодаті, виявляючи нам через закон правдивого Агнця - Христа Бога нашого. Шануючи давні образи і тіні як накреслення правди, що передані Церкві, ми надаємо перевагу благодаті й істині, приймаючи їх як виконання Закону. Ось чому, і на зображеннях очам усіх було показано те, що здійснилося, тому повеліваємо віднині на іконах замість давнього агнця представляти Агнця в людському вигляді – Христа Бога нашого, що взяв гріхи світу, щоб через приниження розглядіти висоту Бога Слова і осягнути Його життя в тілі, Його страждання і спасенну смерть .

Правило 100 застерігало християн від містичних, а часом навіть розтлінних елементів світського римського елліністичного мистецтва. Соборна осторога супроти античного мистецтва (власне, його залишків) торкалася лише морально-етичних проблем, щоб під підтекстом релігійних зображень в церковне малярство не проникало нічого, що чарує зір ( в гедоністичному значенні слова „чарувати”), розбещує розум і розпалює нечисті бажання[1].

Таким чином, соте правило Трульського Собору треба сприймати і розуміти в контексті усіх дисциплінарних постанов цього Собору і, зокрема правил 73 щодо шанування хреста, і 82 про заміну алегоричного Ісуса Христа як Агнця на людський історично правдивий образ Спасителя.

Важливе і доленосне значення для іконології мало якраз 82 правило. Воно коротке, але кожне його речення дає чітку картину становища тодішнього образотворчого мистецтва в храмах. Ікони з реальним, людським образом Ісуса Христа існували від самого першого століття. Вони були в катакомбах,   потім,   після  легалізації   християнства,   поширювалися  і   в звичайних храмах, але значна частина церковної верхівки вказуючи на заборони Старого Заповіту рукотворних зображень і страхаючи античним ідолопоклонством, добилися того, що людські зображення були усунені з ікон і мозаїк, а Господь, Діва Марія, апостоли, пророки, святі мученики зображалися у вигляді символів і алегорій[2].
Отже, Трульський Собор, не заперечуючи букви („шануючи давні образи і тіні, як знамення і накреслення правди”) закликав глибше вникнути в Євангельський текст щодо важливості тілесного вигляду Господа Ісуса Христа. Що ж до VII Вселенського Собору, який відбувся 24 вересня 787 року, то він підтвердив і поглибив постанови Трульського Собору, повертаючись до вчення про ікони. Цей Собор поставив собі одну головну ціль - вияснити   правдиву науку про іконошанування, для чого на ньому всім делегатам давалася повна свобода слова: усю свою увагу собор звернув головно на свідчення Святого Письма та твори Св. Отців із яких було зачитано велику кількість уривків, що найвиразніше свідчили про іконошанування. По цьому Собор спинився на виясненні взаємовідносин мистецтва та релігії, оскільки іконоборці були проти таких. Отці собору постановили, що мистецтво добре служить Богові.

Дуже важливою справою  VII Вселенського Собору було те, що він докладно і глибоко розкритикував усі постанови попереднього собору 754 року.

На двох останніх засіданнях єпископи склали догмат про іконошанування,. Це була головна праця собору. Всі учасники підписали цей акт віри, заявляючи: „Усі ми так віруємо, усі так думаємо, усі ми в цьому згідні і підписалися. Це віра Православна, Апостольська, - з любов’ю приймаємо чесні Ікони. Хто поступає інакше – анафема, тому хто не допускає мальованих євангельських оповідань – анафема,  тому хто не їх не шанує -  анафема!” [3]

На підставі цього догмату в Православній Церкві запроваджено наступні правила щодо ікон:

1.                                  Вживати чесні і святі ікони в храмах, домах, на дорогах й інших місцях.

2.                                  Почитати ікони поклонінням, кадінням, ставленням свічок перед ними і т. д.

3.                                  Чинити це тільки для пробудження згадки про Бога і святих Його, щоб наслідувати їхні чесноти.

4.                                  Почитати ікони не Богопоклонінням, і не служінням, бо це належить одному тільки Богові. Шанувати не самі ікони, не дерево і не фарби, але тільки так, щоб честь яку воздаємо образу, переходила на Першообраз, щоб той, хто вклоняється іконі, вклонявся тільки особі, яка на ній зображена.

5.                                  Православна Церква осуджує всіх, хто не почитає ікони, але осуджує й тих, хто почитає ікони, як сам предмет поклоніння, а не осіб, що на них зображені.

В часи VII Вселенського Собору Церква ще не мала чинів освячення ікон, бо не вважала тоді цього потрібним. Але пізніше, коли богослів’я іконошанування вияснилося глибше, в Требнику з’явилися різні чини освячення ікон. Це освячення таємно змінює цілу природу картини чи портрета - воно робить їх іконами. Поклонятися можна тільки освяченій іконі, не освячена вона тільки звичайний портрет. Таким чином, освячення портрета - це церковне ототожнення образа з Первообразом, перетворення звичайного на містичне[4].

Іконоборці були одночасно і мистецтвоборцями, виступаючи проти ікон, вони тим самим підтримували староєврейський погляд на мистецтво. Цим приносилася велика шкода мистецтву, бо ж на іконоборчому соборі 754 р. засудили і його.

Власне ікона вивела класичне грецьке мистецтво на висоту,  поєднавши дохристиянський світ зі світом християнським. Хто відкидає мистецтво в Церкві, той тим  самим відкидає й ікони. А мистецтво добре доповнює богословську науку.

Мистецтво з давніх віків  створило іконографічне богослов’я і в цьому його велика заслуга. Через це вага правдивої іконографії дуже велика, як свого роду науки релігії.

До нашого часу дійшло багато різноманітних священних зображень I  -ІІІ віків із перших християнських катакомб, печер, могил мучеників, які були першими християнськими храмами та ін. Християнське зображення святині, особливо в добу гонінь, часто перетворювалося в зображення різних символів, які були знані тільки християнам, звичайно це ще не була ікона догматична, а тільки символічна, сигнітивна. Тоді християни зображували агнця, голуба, Доброго пастиря, Хреста, виноград, корабля, ліру, якоря... Наприклад, Орфей який грав на лірі заспокоюючи звірів, означав Христа, що скликає до себе всіх людей. Особливо часто християни малювали рибу, як символ Христа, це тому, що грецька назва риби, ІХТІС, була анаграмою (початковими буквами) слів: „Ісус Христос, Божий Син, Спаситель”[5].
З бігом часу за кожним святим усталилася певна форма, його зображення. Уже Трульський Собор своїм 82-м правилом відмінив зображення Ісуса Христа у вигляді Агнця, і звелів зображати Його в людському вигляді. Але він не вказав, що такі зображення Ісуса Христа були помилковими.

Соборні отці твердять, що такі асоціативні образи віджили своє, будучи корисними доти, доки представники єретичних вчень не почали використовувати їх для підтвердження своїх помилкових поглядів. Тепер настала пора впровадити Символ віри не тільки в слові, але і в образі, оповісти про велич і святість тілесної природи Господа, а відтак і показати Його засобами образотворчого мистецтва.

Досі ікони Христа, Богородиці і святих були неначе нелегальні,  нелегітимні, а якщо сказати найточніше - не регламентовані якимось авторитетним церковним документом. Тепер такий документ з’явився і набув обов’язкового характеру. Доленосне 82 правило не відміняло, а заміняло стару систему священних зображень, не зменшуючи її основ і визначних досягнень у таких видах мистецтва, як наприклад мозаїчні розписи в інтер’єрі собору Св. Софії в Константинополі.

Після Трульського Собору мистецтво зображення людських постатей стало першорядним, а мистецтво „тіней і знамень” відсувалося на другий план. Система кольорів надавала новому мистецтву надзвичайної барвистості і світлоносної ошатності, але водночас кожний колір, згідно системи Діонісія Ареопагіта мав свою чітко визначену символіку, німб як ознака святості зберіг свою геометричну знаковість і у фігурному іконописі. Три зірки на омофорі Богородиці символічно вказували на її дівство до народження Ісуса, під час народження і після нього. Голуб лишався алегорією Св. Духа, ангел, лев, теля і орел - символами чотирьох євангелістів. Отож, символіка і алегорика лишилися. При чому ця система була не тільки визнана другорядною стосовно фігурного мистецтва, але й помітно обмежилася в кількісному відношенні.

Доповнюючи 82 правило  100-м, учасники Трульського Собору зробили своєрідні канонічні рамки, в які мав бути вписаний новий іконний образ, побудований на фігурно - людській, а не символічно-алегоричній системі церковного мистецтва: позбутися „людської незрілості”, тобто замінити метафоричне реальним, не вдаючись до „язичницької незрілості”, тобто до надмірного гедоністичного натуралізму античного мистецтва.

У багатьох митців з’явилося бажання надолужити втрачене, наповнити храми і житла численними іконами. Перемогу над символізмом і алегоризмом бачили у церковних колах в суто кількісних пропорціях, мовляв, чим більше буде створено ікон, тим швидше відійдуть у минуле „тіні і знамення”. Якщо за „написанням” усними традиціями ікону повинен був писати митець, який довго постився, молився, був вибраний серед багатьох, то в цей час сакральне мистецтво, як це не парадоксально відкрилося для непрофесіоналів. Більше того: ікона входить у моду в позацерковному середовищі, стає предметом торгівлі і частиною видовищної вуличної культури, атрибутом масовості[6].

Остаточна перемога православ’я знову прийшла через жінку на престолі. Дружина Феофіла – імператриця Феодора одразу ж після смерті чоловіка зупинила гоніння. 11 березня 843 р. в Св. Софії було проголошено відновлення іконошанування і цей день названий «Торжеством Православ’я». Шанування ікон підтверджувалося постановами Собору 843 р., який повернувся до актів VІІ Вселенського Собору.

Повернення до іконошанування яскраво засвідчило, що віруючий народ не дав себе обманути і не відступився від віри, адже підставою для іконошанування, були такі непохитні істини, не враховані іконоборцями:

1 Святе Письмо, яке ніде не забороняє іконошанування.

2 Церковне Передання, яке прямо вказує нам на необхідність поклоніння святим іконам.

3. Твори святих Отців, що  так само підтримують іконошанування.

4. Постанови П’ято-Шостого (Трульського) Вселенського Собору 692 р. який своїм 82-м правилом власне вже затвердив іконошанування, наказуючи, як писати Ікону Спасителя.

Отже  на основі цих головних і непохитних основ VІІ Вселенський Собор і собор 843 р. правильно встановив догмат іконошанування.

«Торжество Православ’я» було важливою віхою повернення до принципу симфонії, яка в період іконоборства втратила свою функцію. Після перемоги над іконоборчою єрессю імперія опинилися на шляху до поєднання і освячення Церквою, що створювало передумови для нового її відродження.

_______________________________

[1] Книга правил.– Свято – Троицкая Сергиева Лавра, 1992  .- С. 67 -118.
[2] Степовик Д. В., проф. Вказ. тв.– С.24-26.
[3] Деяния VII Вселенского Собора. – Т.7.– Казань, 1891.– С.610-612.
[4] Іларіон (Огієнко), митр. Вказ. Тв.-С.161-165.
[5] Іларіон (Огієнко), митр. Вказ. Тв.-с.150.
[6] Степовик Д.В., проф. Вказ. Тв.- С.27-31.