Ікона є видиме невидимого,

що не має образу, але тілесно зображене

заради слабкостей розумінь наших.

  Св. Іоанн Дамаскін 


Слово „ікона” — грецьке, у перекладі означає „образ”, „зображення”. Православна ікона — це особливий вид самовираження і саморозкриття сутності Церкви, в основі якої лежить боголюдський організм. З точки зору християнської догматики, ікона — свідчення того, що Син Божий став Сином Людським, що Божественне Слово отримало плоть.


Ікона є невід’ємною частиною православної традиції. Без ікон неможливо уявити інтер’єр православного храму. В домі православної людини ікони завжди займають видне місце. Відправляючись в дорогу, православний християнин також бере, за звичаєм, невелику ікону. Так на Русі повелось з давніх давен: народжувалась людина чи вмирала, брала шлюб чи починала якусь важливу справу — її супроводжував іконописний образ.


Проте відомий з історії факт про період, коли іконошанування піддавалось сумніву. Називався цей рух іконоборством і тривав він 116 років. Епоха іконоборчих суперечок, що вражали християнський світ VIII – IX століть, залишила глибокий слід в історії Церкви. Відлуння цих суперечок чути в Церкві і до сьогодні, знаходяться люди, які заперечують цей догмат.


Автор  не  ставить  собі за мету подати апологію ікон, завданням роботи є висвітлити іконоборство у другій його фазі (787 – 843 рр.), можливо більше із історичної точки зору, так як це пояснюється специфікою науки візантології.


Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі задіяного в роботі історичного матеріалу з’ясувати:


·        причини іконоборства як соціального руху, який розколов візантійське суспільство і привів до кризи на межі VIII – IX століть;


·        для кращого розуміння проблеми подати богословське обґрунтування позиції обох ворогуючих сторін;


·        висвітлити роль окремих світських та церковних діячів у справі іконоборства взагалі;


·        показати історичні обставини розвитку іконоборства.


Джерелами для даної роботи послужили: Книга Правил Святих Апостолів, Святих Соборів Вселенських і Помісних, і Святих Отців; Діяння VII Вселенського собору та Три захисних слова проти тих, хто осуджує святі ікони або зображення – св. Іоана Дамаскіна.


Специфіка дослідження обраної теми полягає в тому, що не збереглось жодних нормативних актів протилежного Православній Церкві табору даного періоду. До нашого часу не дійшов ні один едикт імператорів-іконоборців.


Із дореволюційних праць автор скористався, зокрема, рукописними дисертаціями випускників Київської Духовної Академії, серед яких ґрунтовними можна визнати роботи таких авторів, як Острогорський В., Чехович І. та Налпаніса К. Дореволюційні візантологи не передають цілісної картини іконоборства, а тільки фрагментарні відомості.


Вагомий вклад в процес досліджень проблематики іконоборства вніс видатний український митрополит і науковець Іларіон (Огієнко) у своїй праці „Іконоборство”.


Слід зазначити, що у радянський період нашої історії історія Візантії активно досліджувалась у Москві. При Академії Наук існував Інститут візантології. Основною причиною цього була необхідність ідейного обґрунтування імперських зазіхань представників тогочасної влади. Однак, завдяки цьому історія Візантії не була занедбаною і ми маємо зараз ґрунтовні історично-дослідницькі праці.


Фундаментальними дослідженнями із проблематики іконоборства є праці Успенського Ф. , Васильєва А., та Успенського Л. Ці автори детально зупиняються на соціальному аспекті проблематики іконоборства.


Проблематика іконоборства з огляду на її актуальність досліджується і в наш час. Найґрунтовніше дослідження із проблематики іконоборства здійснює професор Київської Духовної Академії Дмитро Власович Степовик. Проблематиці іконоборства також присвячена кандидатська дисертація прот. Олега Маланяка. Він детально зупиняється на богословському аспекті проблематики проявів іконоборства в ті чи інші періоди історії Христової Церкви. Глибокий богословський аналіз єресі іконоборства в історії та сучасності міститься в проповідях Святішого Патріарха Філарета.


Практичне значення роботи полягає у висвітленні періоду 2-ї пол. VIII – 1-ї пол. IX ст. історії Візантійської імперії в церковно-соціальній площині її розвитку, та можливості подальшого використання її як посібника для студентів духовних шкіл.

____________________________________

[1] Успенский Л.А. Богословие иконы Православной Церкви.- Переславль, 1997. – С. 105 – 107.

[2] Язикова И.К.  Богословие иконы. - М., 1995 . -с.30.
[3] Православная икона, Канон и стиль. – М., 1988.- С. 39 – 40.

[4] Успенский Л.А. Вказ. тв.- С.108 – 109.

[5]   Мейендорф И.,прот. Византийское богословие: Исторические направления и вероучение. – М. 2001- с.81

[6] Острогорский В. Историческое изложение учения Церкви о почитании святых икон. – К., 1884. –с.25.
[7] Успенский Л.А. Вказ. тв. – С. 110-111

[8] Каждан А.П. Византийская культура Х-ХII вв. –СПб., 1997. – с.26.

[9] Каждан А.П., Литаврин Г.Г. Очерки истории Византии и южных славян, - СПб. 1998.- с.86.

[10] Успенский Ф.И. История Византийской империи VI – IX вв.- М., 1996.- с. 42

[11] Каждан А.П. Византийская культура X-XII вв. – СПб., 1997.- с. 130
[12] Васильев А.А. История Византийской империи. Время до Крестовых походов (до 1081 г.) - СПб., 1998. – с. 342

[13] Успенский Ф.И. Вказ. тв. - с. 553

[14] Васильев А.А. Вказ. тв. - с. 345-346

[15] Церерин И. Суждение и опредиление VII Всел. Собора по вопросу об иконопочитании. – К., 1898. –с.30.

[16] Успенский Ф.И. Вказ. тв.- С. 555 - 565

[17] Остогорский В. Вказ. тв. – с.38.
[18] Чобич С., прот. Історія Християнської Церкви, Львів, 2001. – с. 217.
[19] Острогорский В.Вказ. тв. – с.72.

[20] Успенский Ф.И. Вказ.тв. – с.575.
[21] Горностаевъ А. Об услугах монашествующих лиц православному учению веры в период Вселенских соборов,  - К., 1851. – с.64.

[22] Шилимович В. свящ. Иконопочитание в древней Церкви Вселенской (Исторический очерк), - К., 1884, - с.58.

[23] Успенский Ф.И. Вказ. тв.-  с. 615

[24] Успенский Л.А. Вказ. тв.- с. 121

[25] Успенский Ф.И. Вказ. тв.- С. 614 - 625