Період християнських апологетів безпосередньо приєднується до “мужів апостольських”, але представляє собою зовсім іншу ступінь церковно-соборного освідомлення Богоодкровенних істин християнського віровчення. Церква. розширюючись в ході земної історії і виходячи за межі юдейської культури, повинна була, знайти “грунт”, на якому можливо було би встановити взаємне розуміння між освідченими язичниками і сповідниками нової християнської релігії. Щоб створити християнській істині доступ в світ ідей, в коло освідчених, звичайним і надійним засобом для цього могла бути тільки грецька філософія яка наклала свій відбиток на все греко-римське суспільство. Апологети ІІ ст. першими взяли на себе труд “воцерковлення” освідчених класів даного суспільства, а тому в їх творах був даний досвід застосування до християнського вчення основ елліністичної релігійної філософії і цим покладено початок церковному богослів’ю як науці. В цілому цей досвід можна вважати вдалим, хоча апологети, звичайно, не могли завершити повністю даний процесс “воцерковлення еллінізму” – він затягнувся ще на декілька століть.
Захист християнства від нападків язичників і переконання їх в істинності християнства були одними із головних факторів творчості ранніх християнських апологетів. Вони не тільки звертались до язичників, гонителів, але і писали твори для церковного використання, в яких “філософський елемент” не відігравав важливого значення. Апологети і самій Церкві доказали, що можна вчитись і думати над вірою, залишаючись повністю на церковному грунті. Християнство було доступним всім, і принявші його дійсно духовно перероджувались. Звідси, розуміючи християнство як істинну філософію, апологети корінним чином змінили і  зміст поняття “філософія”. Воно у них розуміється двояко – по-перше, етимологічно: любомудрство, шукання істини. В цьому значенні грецька філософія заслуговує свою назву, а до  християнства і його вчення воно не прикладне. Якщо ж розуміти під філософією саме вчення Істини, і життя в Істині, то, навпаки, тільки одне християнство достойне взагалі так називатися. Всі християни знають Істину і намагаються жити в погодженні з Нею, і тому всі вони – філософи.
Можна з переконанням сказати, що хоча переслідування християн і продовжувались до початку ІV ст., завдання поставлене перед письменниками-апологетами було виконане ними успішно. Правда, найбільше значення для зміни відношення до християн мало високе і чисте життя християн, мужність в сповіданні своєї віри до смерті. Кров мучеників була сім’ям Церкви. Але як іноді називають “науковий” чи “філософський” захист християнства мав своє немало важливе значення.
В той же час твори християнських апологетів мали велике значення для розкриття християнського богослів’я. Вони перші поклали початок науковому методу в дослідженні божественних істин віри чи догматів, і ряд положень, висловлених апологетами, знайшли своє продовження в послідуючі періоди розвитку християнського віровчення. Положення ці слідуючи: Вчення про єдинство Боже, Його абсолютність, причину всіх речей; непізнаваємість Бога без Його Одкровення, а тому необхідність “чистоти серця”, тому що Бог не відкривається тим, хто не очищається від гріховної скверни. Детально викладене вчення про Логоса – Єдинородного Сина Божого, через Якого Отець дав буття всьому творінню. Вчення про спасіння людини, яке полягає в Боговтіленні Ісуса Христа. Вчення про людину, її свободу, як суттєву ознаку її природи. Заперечення існування долі, як зовнішньої сили, яка заздалегідь визначає життя і участь людини. Вчення про безсмертя душі і майбутнє воскресіння мертвих; вчення про ангелів і демонів.
Але також слід сказати і про недостатність богословської термінології і про невиразне вчення про Святого Духа, що дало привід до окремих висновків про неповноту віри апологетів. В такому випадку необхідно мати на увазі конкретну мету кожного окремого твору, який не мав своїм завданням повного викладення християнського віровчення і навіть вмисне утаєння деяких істин від непосвячених. Тому що розкриття християнського віровчення пролягає через Церкву і її членів. Поза церковним життям неможливо зрозуміти “інтелектуальний аспект” християнського вчення. Саме Церква і є той пункт, в якому віровчення переходить у моральне вчення, а християнська догматика переходить в  християнське життя. Як твори мужів апостольських, так і писання ранніх апологетів являло собою нерозривне і органічне єдинство життя і вчення, задаючи цим основний тон всьому подальшому розвитку церковної письменності.