Народився св. Юстин в кінці І або на початку ІІ стт. (здебільшого дату його народження визначають приблизно 100–110 рр.), в древньому самарійському місті Сихемі, який був зруйнований під час юдейської війни в 70 році, а потім знову відновлений імператором Флавієм Веспасианом і отримав назву “Флавія Неаполь” (“ нове місто Флавія”). Заселили відбудоване місто переважно римські і грецькі колоністи. До їх числа належали і батьки св. Юстина, сам він сповіщає ім’я свого батька (Приск) і діда (Вакх). Судячи із всього, сім’я його належала до вищого кола провінційної аристократії, що дозволило св. Юстину отримати належну освіту. З юних літ у нього з’явилось велике бажання пізнати істину і взагалі смисл життя і всякого буття. Намагаючись задовольнити це бажання, юний Юстин почав вивчати філософію і про всі свої пошуки істини він розповідає в творі “Розмова з Трифоном Юдеєм” (гл. 2–8). Він багато часу вчився в різних філософів і на перший погляд знайшов задоволення в філософії Платона, але зустріч з старцем-християнином різко змінила його світогляд і життя. Але до філософії св. Юстин відносився з повагою і після прийняття християнства. До кінця свого життя він зберіг ім’я філософа, і продовжував носити особливий плащ – одежу тодішніх вчителів філософії. Навернення в християнство відбулося після розмови з одним старцем-християнином на березі моря. Св. Мефодій Патарський і Євсевій Кесарійський вважають, що старець, який навернув Юстина, був “муж апостольський”, можливо це був св. Полікарп Смирський (хронологічно це можливо).
Після навернення і хрещення (ці важливі події в житті св. мученика відбулись, вірогідно, між 132–137 рр.), св. Юстин все  своє життя присвятив місіонерству. За його словами, після навернення: “в серці моєму зразу загорівся вогонь і мене охопила любов до пророків і до тих мужів, які є друзями Христовими”. Знайшовши єдину і істинну філософію він проповідував не платонівську філософію, а християнське вчення. За глибоким переконанням св. мученика “всякий хто може сповіщати Істину і не сповіщає про неї буде засуджений Богом” (Розм.. 82, 3). Конкретних фактів із місіонерського життя св. Юстина ми знаємо дуже мало. Вірогідно, він багато подорожував і побував зокрема в Олександрії. В правліннях імператора Антонина Пія (138–161) св. Юстин прибув до Риму, де і провів останні роки свого життя. Тут він відкрив одну із перших християнських шкіл і учнем був відомий апологет Татіан. Не будучи посвяченим в священний сан, тобто залишаючись мирянином, св. Юстин став яскравим зразком істинного х християнського вчителя. Талановитий і начитаний прекрасний оратор привернув до себе увагу багатьох молодих людей, які ставали ревними учнями християнського вчення. Подібна популярність цього великого християнського вчителя і проповідника не могла не викликати реакції зі сторони язичників. Виразником такої реакції і головним противником св. Юстина став язицький філософ Крискент. Св. мученик не вважав його достойним носити ім’я “філософ”, називаючи Крискента “любителем шуму” і “любителем пустих звуків”, поскільки він, нападаючи на християн, не допускав собі навіть самим поверховим чином ознайомитися з вченням Христовим. Пророцьки прозрів св. Юстин і свою мученицьку кончину, говорячи: “Я очікую, що буду зловлений в сіті і повішений на дереві ким-небудь із тих про яких я згадав, по крайній мірі, Крискентом” (2 Апол. 3, 1–3). Так і сталося: св. Юстин  разом з шістьма учнями своїми за доносом був заарештований префектом Риму Рустиком (163–167 рр.); після суду славні мученики були обезголовлені. Точну дату мученицької смерті св. Юстина встановити важко приблизно її датують між 165–167 рр. День пам’яті Православна Церква святкує 1-го червня за ст. ст. В збірці св. Симона Метафраста збереглись повіствування про мученицьку смерть св. Юстина і його учнів.
В ранньохристиянській Церкві св. Юстин був відомий не тільки як місіонер і вчитель, але і як видатний письменник, його літературна діяльність була достатньо активною. Євсевій Кесарійський характеризує її так: “Юстин залишив нам багато корисних творів; вони засвідчують про розум, який пройшов школу і зануренному в роздуми про Божественне”. На превеликий жаль значна частина цих творів втрачена. Серед них твір “Проти всіх єресей”, про який згадує сам св. Юстин (1 Апол. 26). Від аналогічного твору “Проти Маркіона”, дійшов лише один фрагмент, який цитує в. Іриней Ліонський: “Я не повірив би Самому Господу, якщо би Він сповістив мені, що поряд з Створителем є і другий Бог” (Пр. Єр. ІV, 6, 2). Св. Іриней приводить і ще один фрагмент св. Юстина: “До пришестя Господа сатана ніколи не насмілювався хулити Бога, так як ще не знав, що засуджений”. Однак із всього широкого літературного насліддя св. Юстина збереглись до наших днів лише три автентичні твори: це 1-ша і 2-а Апології і “Розмова (діалог) з Трифоном юдеєм”.
 

 

 

Зміст 1-й і 2-ї Апології св. Юстина Філософа
 

“Перша Апологія” написана раніше, вірогідно, близько 150 р., тому що св. Юстин зауважує в ній, що “Христос народився 150 літ тому назад при Кирині (1 Апол. 46). За об’ємом вона більша за “Другу” і складається із 68 глав. Апологія адресована імператору Антоніну Пію і його співправителям, сенату і всьому народу римському. За своїм планом і послідовністю думок ця “Апологія” має багато спільного зі всіми такого роду апологіями. В першій половині св. Юстин говорить про  несправедливість переслідування християн за одне сповідання або ім’я: “одне ім’я не  може бути розумним основуванням ні для похвали, ні для покарання” (гл. 4). “Вникніть, ми говоримо це для вашого блага, тому що в нашій волі зреклись при допитах, тільки ми не бажаємо жити оманою” (гл 8).
“Ми бажаємо, – говорить автор, – вічного і чистого життя, ми бажаємо перебувати з Богом, Отцем і Створителем всього світу, і поспішаємо сповідувати свою віру (гл. 8). “Самі признаємося, що ми християни, хоча знаємо, що всякому хто признається предстоїть смертна кара” (гл. 21). Це показує і засвідчує невинність християн у всіх висунутих на них звинуваченнях.
Після цього в Апології слідує викладення морального вчення християн і в цій частині є багато текстів із Євангелія від Матфея. Для того, щоби Христа не можна було віднести до числа інших вчителів, які також якби творили різні чудеса, св. Юстин приводить ряд свідчень про Ісуса Христа у старозавітних пророків. Ця частина являється однією із перших антологій месіанських пророцтв Старого Завіту (*глл. 30–60). Тут же вказується на виконання пророцтв про юдеїв. Дуже важливе  описання християнського богослужіння в  кінцевій частині Апології, яке показує, що християни не звершують під час своїх зібрань нічого протизаконного і злочинного (61–67 глл.).
Також, як і в “Дідахи”, тут говориться про Хрещення і Євхаристію. По відношенню до Хрещення цитуються слова Спасителя: “Якщо не народитесь заново, то не ввійдете  в Царство Небесне” (Ін. 3, 3). А по відношенню до Євхаристії говориться, що вона звершується так, як передали Апостоли “в написаних ними сказаннями, які називаються Євангеліями”, цікаво зауважити тут число в множині, що показує, що в час написання Апології канонічні Євангелія були широко відомі (гл. 66). “Ми приймаємо (споживаємо) це (Євхаристію) не так, як звичайний хліб або звичайне пиття, але як ми навчені, – Плоть і Кров Того втіленого Ісуса” (гл. 66). Це також дуже важливе свідчення правильного церковного розуміння Євхаристії.
Апологія закінчується закликом імператору не засуджувати невинних людей на смерть. “Ми наперед говоримо вам, що не уникните майбутнього суду Божого, якщо  перебуватимете у вашій неправді, а ми викликнемо: нехай буде, що Богу вгодне” (гл. 68).
2-а Апологія містить 15 гл. і була написана зразу після 1-ої з приводу засудження в Римі трьох християн. Св. Юстин також говорить про неприпустимість засудження за одне сповідання і розглядає ще два питання: а) чому християни засуджують самогубство, але не уникають мучеництва. Самогубство противне волі Божій, котра взагалі не бажає знищення роду людського, а навпаки, для людей створила світ. Якщо християни на допитах не зрікаються від свого імені, то це роблять вони по любові до істини; б) чому Бог допускає гоніння на тих, хто поклоняється Йому. Нечестивці при кінці світу будуть покарані судним вогнем. Гоніння являються якби доказом невинності християн, тому що виникають з ініціативи демонів, а демони завжди переслідували людей доброчинних. З глибоким переконанням в майбутнє воздаяння християни мужньою смертю наочно показують, що вони зовсім не знають вад життя. Нехай же буде соромно язичникам за те, що вони приписують християнам ті вади, якими страждають самі. Ця Апологія, як і перша, закінчується закликом: “О якщо би ви ради себе самих судили правильно, як цього вимагає благочестя і любомудрство!”
Характерну особливість Апології св. Юстина складає її примирительний тон. Автор не критикує вад і гріхів язицького суспільства, не нападає різко на елліністичну філософію, навпаки, він намагається проводити аналогію між християнством і всім тим, що було найкращого і доброго в язицтві. Цим він бажає схилити язичників на користь християн. Пояснюється такий тон тим, що св. Юстин писав тоді, коли ще освітлене язицьке суспільство не відвернулось кінцево від християнства.
 

 

Зміст твору “Розмова з Трифоном юдеєм”
 

Третій твір св. Юстина – “Розмова з Трифоном юдеєм” – являється найбільшим за об’ємом із збережених його творів (142 глави). За своїм характером і жанром він суттєво відрізняється від двох попередніх. За своєю формою твір представляє собою опис співбесіди чи диспуту між християнином і юдеєм. Важко стверджувати чи представляє ця “розмова” опис дійсної події, чи автор використав тільки широко розповсюджену літературну форму діалогів для висловлення своїх думок. Опонентом св. Юстина в “Розмові” виступає якийсь Трифон –  особа, скоріше всього, реальна. По. всій видимості Трифон належав до так званого елінізованого юдеїзму. Позиція Трифона по відношенню до християнства корінним чином не відрізняється від позиції равінистичного юдаїзму. Для нього також  юдейський закон самодостатній для спасіння. Ствердження про виключну юдейську вибраність, лежить в основі всього світогляду Трифона. Особливо бентежить Трифона і його супутників те, що християни, навернені з язичників, насмілюються називати себе, синами Божими” і “Ізраїлем” (Роз. 123). Християнське вчення про Месію викликає різко негативну реакцію Трифона, який говорить: “Ми всі чекаємо, що Христос народиться, або буде як людина від людей” (Розм. 49), а те, що Бог зволив народитися і стати людиною, представляється йому “невірогідним” і “неможливим” (Розм. 68). Однак для самого св. Юстина подібна активна опозиція юдея не викликала якоїсь ворожнечі чи ненависті до юдеїв як до людей. Він говорить: “Але ми ні  вас, ні принявших через вас  переконання проти нас не не зневажаємо, а молимось, щоби ви хоч тепер покаялись і отримали всі милості від Бога – Всеблагого і Многомилостивого Отця всього” (Розм.. 108). Внаслідок такої принципової позиції св. Юстина, діалог між ним і Трифоном ведеться коректно і з великим бажанням добра. Св. Юстин на основі  старозавітних Писань доказує юдею, що закон Мойсея вже втратив своє значення, що поклоніння Христу не протирічить вченню про єдинство Боже, що Христос є Син Божий і що  християни являються істинним Ізраїлем, до якого відносяться всі старозавітні обітування. В цілому, цей твір має важливе значення як для порозуміння складних взаємовідношень древньої Церкви і юдеїзму, так і для реконструкції основних богословських ідей самого св. Юстина.
 

 

Богословські погляди св. Юстина
 

Св. Юстин високо цінував античну філософію. Він один з перших висловив думку, що антична філософія була своєрідним приготуванням світу до прийняття християнства, подібно тому, як Мойсеїв закон приготовляв юдеїв до пришестя Месії. “Філософія, – говорив той, – воістину є величне і дорогоцінне в очах Божих надбання: вона одна приводить нас до Бога і робить вгодними Йому. Істинно святі ті, як зосередили свій розум на філософії” (Розм.. 2). Тут, звичайно, маються на увазі не зміст окремих філософських напрямів, але саме філософське устремління до пізнання істини. Із окремих напрямів, найбільш близьким до християнства св. Юстин вважав платонізм. Платон на думку св. Юстина був знайомий з П’ятикнижжям Мойсея, звідки запозичив вчення про свободу волі. Окремих філософів він називає християнами до Христа: “Ті, котрі жили в погодженні зі Словом (Логосом), є християни, хоч би і вважались за безбожників” (Ап. 1, 46). Біблійне вчення про Бога св. Юстин висловлює в філософських поняттях, близьких і інколи запозичених у Філона і Платона. Бога він часто іменує “Отцем всього”, “Отцем всіх речей”. Св. Юстин постійно підкреслює трансцендентність Бога. Бог вище світу, він невимовний, непізнаваємий в Своїй сутності і немає імені. Тому що, якщо би Він називався яким-небудь іменем, то це означало би, що є хтось старший за Нього, який дав Йому ім’я. Імена: “Отець”, “Творець”, “Господь”, “Бог”, “Владика” – не являються іменами Божими по сутності, але тільки назви, які означають його властивості і  благодіяння в світі. Бог Отець ніколи не являється в світі – всі старозавітні явлення Бога (феофанії) були явленнями Логоса. “Бог завжди перебуває вище небес, нікому не являється і ніколи прямо не бесідує” (Розм. 56). У вченні про Бога св. Юстин стоїть на лінії монотеїзму, який міг в І і в ІІ стт. примирити з собою як філософів, так і юдеїв і християн.
Св. Юстин часто говорить про Сина Божого, особливо про Логоса. Насамперед, апологет постійно підкреслює істинність Божества другої Особи Св. Тройці. Він говорить: “В Отця всього є Син, Котрий, будучи первородним Словом Божим, є також Бог (Апол. 1, 63). За словами апологета Бог Отець породив із Самого Себе, до створення всього творіння, розумну Силу, Яка є “Початком” всього; ця “Сила”, будучи і від Духа Святого називається “Славою Господа”, “Премудрістью”, “Ангелом”, “Богом”, “Господом”, “Словом” і т.д. Все це відноситься до “внутрітроїчного”  Життя Божества”. Але у вченні про Логоса є і інша важлива грань – це відношення Сина до творіння світу. Тут апологет притримується широкого розповсюдженого вчення про те, що Син є головний “Учасник” акту творіння світу. За словами св. Юстина: “Бог Словом помислив і створив світ” (Апол. 1, 64), причому останні слова цієї фрази передбачають розуміння Логоса, як “Розуму”, в Якому дозрів предвічний задум і план створення світу. Характерно, що акцентуючи роль Логоса в творінні світу, св. Юстин не підкреслює настільки яскраве значення Сина Божого в управлінні створеним світом. Головне, на що звертається увага апологета, так це відношення Логоса-Сина до роду людського: “Христу, Первородному Сину Бога, причетний весь рід людський” (Апол. 1, 46). Саме з цієї причини у Христа увірували не тільки “філософи” і “філологи”, але і “ремісники” і взагалі прості люди. Це служить доказом того, що християнство не є  творінням “людського розуміння”, але являється створінням “Сили Невимовного Отця” (Апол. 2, 10).
Що ж торкається христології, що вона в апологета являється органічною частиною домобудівництва спасіння, тому що і втілення Бога Слова, і Його хресні муки є діяннями “ікономії” Логоса. Св. Юстин говорить: Ісус Христос, Спаситель наш, Словом Божим втілився і ради нашого спасіння приняв плоть і кров” (Апол. 1, 66). Іншими словами, апологетом ясно висловлена думка про “два народження” Христа (“по Божеству” і “по людству”), яка пізніше була закріплена в “Нікео-Цареградському” Символі віри. Таким чином, вчення про Логоса св. Юстина представляється якби стержнем всієї його богословської системи, яка об’єднує всі її частини в єдине ціле: тріадологію, христологію, сотериологію і есхатологію.
Вчення про Св. Духа у св. Юстина, як і у більшості отців і вчителів донікейського періоду, залишається декілька в тіні. Він говорить: “У нас і до цього часу є пророцькі дарування, із чого ви повинні зрозуміти, що до нас перейшло те, що існувало до нас у вашому народі” т.б. у старозавітних пророків (Розм.. 82). “Можна бачити серед нас і жінок і мужчин, які мають дари від Духа Божого” (88). Тому про Духа Святого апологет вчить переважно як про Духа “пророцького” (Апол. 1, 44; Розм.. 32). Ще більш неясно говорить  св. Юстин про Св. Духа в смислі підпорядкування його не тільки Отцю, але і Сину. “Ми знаємо, – говорить він, – що Він (Ісус Христос) – Син Самого істинного Бога, і поставляємо Його на другому місці, а Духа пророцького на третьому” (Апол. 1, 13). Подібне “поставлення” можливо розуміти в значенні підпорядкування (субординації), але також можна розуміти і в значенні “порядку” Іпостасей в Св. Тройці.
Якщо розглядати тріадологію св. Юстина в цілому, то її найбільш суттєвим моментом являється опора на церковне Передання і Таїнства Церкви. Це очевидно із того факту, що в його творах постійно зустрічаються сліди хрещального символу, який складає формулу вчення про Св. Тройцю. Наприклад, він говорить, що християни вірять в Бога “істинного Отця правди” і прийшовшого від Нього Сина, рівно як і пророцького Духа, ми шануємо і Ним поклоняємось, воздаючи Ним честь словом і істиною. Це ми охоче передаємо всякому бажаючому навчитися так, як ми самі навчені” (Апол. 1, 6). Вчення про Св. Тройцю має також і “літургійний” відтінок. Так він говорить про Євхаристію слідуюче: “До предстоятеля приносять хліб і чашу води і вина; він же, взявши їх, возносить через ім’я Сина і Святого Духа хвалу і славу Отцю всього і звершує довгу подяку за те, що Він удостоїв нас цього” (Апол. 1, 65). Під час звершення “агап”, апологет зауважує: “ми возхваляємо Створителя всього через Його Сина Ісуса Христа і через Духа Святого” (Апол. 1, 67). Таким чином, тридадологія св. Юстина носить глибоко церковний характер, яка поглинає і розчиняє в собі всі ті “філософські елементи”, які вніс він в своє богослів’я.
 

 

Сотериологія св. Юстина

 

Спасіння людини здійснено втіленним Сином Божим через страждання, смерть і воскресіння. Воно полягає: а) в сповіщені істини, яку міг відкрити людям один Христос, як Син Божий. Тому християнство є єдина істинна філософія, яка має  особливий вплив на все життя християнина (відроджує людину); б) у звільнені від влади темних духів-демонів. Христос здолав демонів в самому серці людини. Вони бояться імені Христа, розіп’ятого при Понтійському Пилаті і зображення Хреста господнього; в) в перемозі над смертю через Христове Воскресіння і дарування нетління, яке розуміється в значенні воскресіння тіла після пришестя Христа: “Ми радіємо, – говорить св. мученик, – коли нас вбивають, вірю, що Бог воскресить нас через Свого Христа і зробить нетлінними і безсмертними” (Розм. 46).
Св. Юстин Філософ виділяє також і принесення Христом викупної жертви за людей. Це видно із того, що він відносить до Христа пророцтво Ісаї (гл. 53), про страждаючого Раба Господнього (Апол. 1, 50), називає Його пасхальним агнцем (Розм.. 40) і стверджує, що Христос з волі Отця взяв на Себе прокляття роду людського, постраждав за людей і їх гріхи, спас їх Своїм стражданням (Апол. 1, 63).
Есхатологія. Зв’язок між  есхатологією і христологією св. Юстина прослідковується, насамперед, у вченні про “два Пришестя Христа”. Термін “парусія” вживається апологетом 29 разів, означає в нього рівним чином і  “перше Пришестя” т.б. Втілення, і “друге”, т.б. есхатологічну реальність. Св. Юстин зовсім не претендує ні на яку “оригінальність”, а викладає загально церковну точку зору: “Пророки звістили два Пришестя Христа: одне, вже відбулось, як Людини безславної і страждаючої; друге же, коли Він з’явиться з небес, як сповіщено, з ангельським воїнством Своїм, і воскресить тіла всіх бувших людей: тіла достойних зодягне нетлінням, а тіла неправедних пішле разом з дурними бісами у вогонь вічний” (Апол. 1, 52). Цікаво, що ця друга “парусія” представляється св. Юстину вже близькою, тому що за його словами, після Вознесіння Господа “часи виконуються”, і вже стоїть біля дверей той, хто буде виголошувати хулу на Всевишнього, т.б. антихрист (Розм.. 32). Однак, з іншої сторони, Бог не поспішає звершити свій суд “ради сімені християн”, поскільки саме християни є “причиною” постоянства в природі (Апол. 2, 1). Іншими словами, есхатологія” св. Юстина витримана в дусі діалектики “вже”, “ще”, “не”: друге Пришестя Господа “вже” близько, але воно “ще” “не” наступає, і таке відкладання “парусії” може бути тривалим, поскільки залежить від результатів взаємодії Божественного  благовоління і людських зусиль, направлених на те. щоби йти по шляху спасіння.
Другий аспект есхатології св. Юстина пов’язаний з його вірою у воскресіння тіл; така віра ґрунтується на переконанні апологета в тому, що для Бога немає нічого неможливого (Апол. 1, 18). Люди, які увірували в Господа, твердо знають, що вони будуть перебувати разом з Ним  “в тій землі”, щоби успадкувати вічні і нетлінні блага (розм.. 139). В зв’язку з цим виникає і питання про химіазм у св. Юстина. Посилаючись на св. ап. Іоана Богослова апологет визнавав перше воскресіння праведників і їх тисячолітнє царювання з Христом в Єрусалимі, після якого  наступить загальне воскресіння для загального Страшного Суду і воздаяння.
Есхатологічна перспектива визначає деякі аспекти світогляду св. Юстина і, в першу чергу, його етику. В цьому плані важливе міркування апологета, де він говорить, що нікому неможливо заховатись від Бога і що кожен, відповідно “достойності своїх діянь, піде або на вічні муки, або здобуде спасіння. І якщо би всі люди знали це, то  ніхто би не вибрав зло, але любим способом стримували би себе і прикрашали доброчинністю, щоби отримати від Бога блага і уникнути покарань” (Апол. 1, 12).За словами св. Юстина поступки людей визначаються не долею, але свобідним волевиявленням, яке лежить в основі добра і зла, тобто людина сама стоїть перед цим вибором. На думку апологета руйнування світу  відбудеться шляхом “згорання”, а не перетворення всіх речей одна в другу, як вчили стоїки (Апол. 2, 7).
Вчення про Таїнства. Із християнських Таїнств св. мученик згадує про Хрещення і Євхаристію. Хрещення він називає ще і просвіченням. Йому передують молитва і піст не тільки хрещаємого, але і всіх християн даної общини. Хрестять у воді. Це є відродження і  звільнення від гріхів. Звершується Таїнство “во ім’я Бога і Отця і Владики всього, і Спасителя нашого Ісуса Христа, і Духа Святого” (Апол. 1, 61). Хрещення автор називає ще “банею покаяння і пізнання Бога, водою життя” (Розм. 14).
Євхаристія приноситься по заповіді Господа на спомин Його страждань, вона є жертвою (Розм. 41), спомином і нагадуванням втілення Господа (Розм.. 70). Євхаристична трапеза не є просто хліб і вино, але “плоть і кров втілившогося Ісуса, які стають такими через молитву подяки” (Апол. 1, 66).
 

 

Ангеологія та демонологія св. Юстина Філософа

 

Захищаючись від звинувачення в безбожництві, св. Юстин сповідує християнську віру в Бога в Його Сина “разом з воїнством інших, послідуючих і вподобляючих Йому благих ангелів, рівно як і в Духа пророцького” (Апол 1, 6). Не слід робити із цього поспішних висновків про те, що св. Юстин не робить різниці між ангелами і Сином Божим. Хоча він і іменує Христа ангелом (Розм.. 56), але в переносному, образному значенні, як, наприклад, Ангелом Великої Ради. Поза всяким сумнівом, що ангели апологетом суттєво, за своєю природою відрізнялись від Другої Іпостасі Св. Тройці. Питання небесної ієрархії його не цікавить, але він ясно вчить про ангелів добрих в протилежність злим демонам.
 Ангели є духи, які носять якусь тонку плоть, так що вони не є безтілесними. Тому ангели мають потребу в іжі і ця небесна їжа є манною (відповідно Пс. 77, 25). “Не повинно розуміти цю їжу, як споживання зубами і челюстями, але як поїдання вогнем” (Розм. 57). Призначення ангелів полягає в служінні світові і людям. “Бог доручив ангелам піклування про людей і про піднебесну” (Апол. 2, 5). Ангели як і люди створені Богом з свобідною волею, чому вони і будуть нести покарання у вічному вогні за свої гріхи; “тому що така природа всякого творіння – бути здатною до гріха” і до доброчинності” (Апол. 2, 7).
Більш детально св. Юстин говорить про демонів, їх падінні і участі: “Начальник злих духів називається змієм, сатаною і дияволом” (Апол. 1, 28). Сатана за словами апологета  є “змій-відступник” (Розм. 103). На думку автора сатана відпав після створення людини, коли “впав у великий злочин від того, що спокусив Єву” (Розм. 124). Крім цього головного гріха “ще в древності злі демони відкрито з’являлись, оскверняли жінок і отроків і наводили на людей жах” (Апол. 1, 5). Переступивши своє призначення “ангели впали в сокуплення з жінками і народили синів, так званих демонів, а потім зробили рабами собі людський рід” (Апол. 2, 5). Так св. Юстин розуміє смисл Бут. 6, 1–6, де під “синами Божими” розуміє ангелів падших, які сокупились із жінками.
На цьому підступи демонів не закінчилися. “Вони зробили рабами людський рід частково посередництвом чарівних писань, частково при допомозі страху і мук, які вони наносили, частково через навчення жертвоприношенням, курінням і возливанням” (Апол. 2, 5). Знаючи із старозавітних пророцтв про деякі  обставини пришестя і життя Спасителя, вони і тут постарались обманути людей. Вони навіяли язичникам міфи, спотворюючи народження Спасителя.
Від демонів беруть своє походження: “вбивства, війни, перелюбство, розпуста і всяке зло” (Апол. 2, 5). Демони навчили людей шанувати їх, як богів (Апол. 1, 5; Розм.. 55). Демони борються тому проти всякого здорового вчення. Диявол спокушав Ісуса Христа (Розм. 103). Після Вознесіння Христа демони діють посередництвом лжевчення єретиків. Байки про богів розповсюджуються також ними, точно так як і чародійство, магія і плотський гріх (Апол. 1, 24). Навіть гоніння властей проти християн навіяні ними. Бог попускає зло діяти серед людей, “поки не сповниться число праведників, яке Він передбачив. Християнам дана влада над демонами іменем Ісуса Христа заклинати їх (Апол. 2, 6; Розм. 30, 85; 121). Кінцева участь демонів – вічне покарання вогнем (Апол. 1, 28).