ЧАСТИНА П'ЯТА

ПРО ДУХОВНУ ЗБРОЮ

«Якщо комусь боляче за те, що панує зараз у світі, якщо хтось молиться за це, то люди отримують допомогу, і при цьому свобода їхньої волі залишається непорушною»

ГЛАВА ПЕРША

Про молитву, зброю міцну

Необхідно багато молитви

Мирська людина в минулі часи, збираючись щось зробити, перед цим думала. Якщо ж хотіла зробити щось людина духовна, то вона і думала, і молилася. У наш час навіть «духовні» люди, мало того що не моляться, але й не думають. Справа часто стосується серйозних питань, а вони ставлять експерименти, і на кому — на людях! У всіх випадках, перед тим як щось почати, будемо ставити собі питання: «Чи обміркував я це? Чи помолився я за це?» Роблячи щось, не подумавши й не помолившись, людина діє по-сатанинськи. Часто багато християн своїми діями перешкоджають Божому втручанню. Вони думають, що впораються із завданням самі, і при тому, що навіть невіруючі говорять: «З Божою допомогою», ці люди так не кажуть. Наприклад, хтось бореться проти карнавалу, тоді як можна помолитися, і Бог дасть такий град, що всі люди розбіжаться і всі виступи відмінять. Або, припустимо, дехто звинувачує у чомусь якогось архієрея, інші оскаржують ці звинувачення в Державній Раді, але й на цьому не зупиняються: демонстрації, шум, статті в газетах... Без кінця людські старання — Богові ці люди діяти не дають, не вдаються до молитви, щоб Він відповів через неї. Все невиправлене й непоправне виправляється смиренням і молитвою.

Сьогодні ми живемо в часи Апокаліпсису, і не обов'язково бути пророком, щоб це зрозуміти. Все йде одне за одним. Ми не знаємо, що нас чекає, це видно з того стану, який панує у світі. Тому зараз, як ніколи, нам потрібно сильніше обпертися на молитву й поборотися зі злом молитвою. Це єдиний вихід. Будемо просити Бога пожаліти Своє творіння, хоч ми й не вартуємо того, щоб Він нас шкодував. Люди не зможуть прийти до взаєморозуміння. Кожен почне робити те, що спаде йому на думку. Здійсниться те, що пророкував святий Косма Етолійський: «Треба буде довго йти, щоб зустріти людину, а ті, хто залишиться жити, будуть їсти золотими ложками». Звичайно, у декого є помисел: «Яка ж користь від молитви, якщо пророцтва все одно здійсняться?» Так, Бог знає, що події розвиватимуться саме так, але ми молимося для того, щоб зло було менш болісним і не дістало поширення. Тому і в Євангелії говориться, що заради вибраних дні скоротяться . Наприклад, на війні сила молитви робить чудо, більше людей залишаються живими, а жертв, навпаки, буває менше. Від усього цього люди дістають духовну користь, стають віруючими й у хорошому сенсі змінюються.

Неабияка справа. Чудо вже те, що дотепер світ не злетів у повітря. Хай простягне Бог свою руку — увесь світ залежить від трьох-чотирьох людей, його доля перебуває в руках декількох навіжених зайдиголів. Прямо за прислів'ям: «Кінь з конем б'ється, а копитом курям дістається». Так воно і є. Коли починається смута між великими державами, то несправедливості сиплються на голови нещасних маленьких. Брикаються більші, а валяться маленькі. Необхідно багато-пребагато молитви, щоб Бог просвітив тих, хто має владу, тому що вони, якщо захочуть, можуть зруйнувати світ. Але Бог дуже легко може трохи просвітити і їх. Якщо ж Він просвітить когось одного, то варто тому тільки віддати відповідне розпорядження, як усе поміняється.

 

Прохання в молитві

   Геронде, не могли б ви, якщо можна, назвати нам щось із того, про що треба молитися особливо.

   Насамперед будемо просити, щоб внаслідок нашої молитви ті, хто живе, і ті, хто буде жити, прийшли до визнання Бога. Я, говорячи у своїй молитві: «Сподоби милості Твоєї знаючим Тебе», додаю: — І незнаючим Тебе». І навіть так молюся: «Господи, спаси нечестивих». (Церква, звичайно ж, правильно встановила виголошення: «Господи, спаси благочестивих», тому що інакше нечестиві могли б сваритися, чуючи, як за них моляться.) Потім, коли священик вимовляє «Про тих, хто заповідав нам, недостойним, молитися за них», я додаю: «І про тих, хто не заповідав», оскільки ми повинні молитися й за тих, хто просив нас про це, і за тих, хто цього не просив, за тих, кого ми знаємо й не знаємо. У скількох тисяч людей є потреба набагато більша й проблеми більш серйозні, ніж у тих, хто просив наших молитов! Будемо молитися й за тих, з ким обійшлися несправедливо, щоб правда стала явною; про те, щоб були помилувані ті, хто перебуває у в'язницях, а пережиті ними страждання пішли їм на користь, і вони виправилися.

Підкладаючи у вогонь дрова, я молюся: «Зігрій, Боже мій, тих, хто позбавлений тепла». Спалюючи листи, які мені надсилають (прочитавши листи, я спалюю їх, тому що вони містять те, що не повинні знати інші, і зокрема, сповідання гріхів), я говорю: «Хай попалить Бог всі їхні недоліки. Хай допоможе Він їм жити духовно і хай освятить їх». А ще в мене є звичка просити святих захищати людей, які носять їхні імена, а у всіх святих я прошу опіки над тими, у кого нема святого покровителя

Геронде, як краще: просити милості Божої взагалі або, відповідно до заповіді Спасителя «просіть і дасться вам» , просити в молитві й про щось конкретне?

Молися взагалі й говори: «Господи Ісусе Христе, помилуй страждаючих тілесно й душевно». Ця молитва охоплює й покійних. Якщо тобі на думку приходить хтось із рідних, то вимов за нього молитву: «... Помилуй раба Твого (ім'я його)» і відразу ж перейди до загальної молитви за увесь світ: «...Помилуй увесь світ Твій». Ти можеш мати на увазі конкретну людину, яка перебуває у злиднях, трохи помолитися за неї, а потім промовляти молитву «Господи, Ісусе Христе, помилуй нас» з болем за всіх, щоб... поїзд не пішов тільки з одним пасажиром. Не потрібно застрявати на комусь одному, інакше потім ми не зможемо допомогти молитвою ні самим собі, ні іншим. Коли ти молишся, приміром, за когось, хто хворий на рак, то молися за всіх, у кого рак, і додавай молитовку за покійних. Або, якщо ти бачиш якогось нещасного, то хай твій розум відразу ж іде до всіх нещасних, і молися за них. Пам'ятаю, як дитиною я побачив якогось жебрака, що помер на порозі турецького будинку, близько десяти метрів від нашого. Він називався Петром. Туркеня знайшла його зранку лежачого біля їхнього ґанку, і, коли почала його розштовхувати, зрозуміла, що він помер. Я його дотепер поминаю. А скільки на світі таких «Петрів»! Тому, хто молиться, корисно просити про щось визначене й думати про те, що наші ближні страждають, тому що від цього його серце вражається болем. А потім з болем у серці людина повертається в молитві від конкретного до загального й сердечною молитвою більше допомагає людям.

Ченцеві добре розділяти свою молитву на три частини: за себе самого, за увесь світ і за покійних. Але навіть і при такому поділі, незважаючи на те, що він здається рівним, найбільша турбота ченця за себе самого, тому що його душа одна, тоді як живих і покійних — мільярди.

Геронде, а я на послуху переважно молюся тільки за себе саму.

Це неправильно. Якщо молитися тільки за себе саму в келії, молитися тільки за себе саму на послуху, то як серце вразиться болем? Коли в когось з'являється любов, біль, жертовність, то з'являється і якесь вище співчуття до інших, а серце від цього тішиться. Таким чином, людина не забуває молитися під час роботи. Тоді люди отримують дієву допомогу, але допомогу отримує і той, хто молиться, і хто переживає духовну радість. Виконуй свій послух і молися: «Господи Ісусе Христе, помилуй нас», щоб твоя молитва допомагала всім людям. Це «помилуй нас» охоплює всіх людей, навіть і тих п'ятьох-шістьох — скільки їх там — «великих», від яких залежить доля всього світу. Трудися й молися за тих, хто трудиться. Ця молитва допомагає й тим, хто працює тілесно, і тим, хто працює духовно. Тому що трудяться багато хто, і до того ж трудяться ретельно. Одні — на благо Церкви й держави. Інші — на зло: всі ночі просиджують, придумуючи, як зруйнувати світ. Треті збираються на конференції й намагаються знайти спосіб, щоб перешкодити попереднім зробити зло. Четверті теж працюють день і ніч, не сплять, намагаючись знайти вирішення загальнолюдських проблем. Молися, щоб Бог просвітив злих і вони робили менше зла або щоб Бог зовсім усунув зло. Молися, щоб Він просвітив добрих і вони допомагали людям. Молися за тих, хто хоче трудитися, але, будучи хворим, не може; молися й за тих, хто здоровий, але не може знайти роботу, у той час як відчуває нужду. Думай про різні випадки й молися за них. Коли розум спрямовується до всіх цих людей, серце вражається болем, і молитва стає сердечною. Скільки людей протягом усього дня має потребу в молитві! Не витрачайте ж час марно. Почавши молитися про те, хто цього попросив (неважливо, що він, не маючи великої потреби в молитві, вважає, що має потребу в ній), той хто молиться, йде далі й думає про всіх тих, хто зазнає ще більшої потреби. А тоді допомогу отримує і той, хто думав, що він має потребу в молитві, тому що він послужив приводом для чиєїсь молитви за багатьох.

 

Допомога, яка надається за допомогою молитви

   Геронде, святий апостол Яків говорить: «Ревна молитва праведника має велику силу. Що значить «ревна»?

   Потрібно, щоб той, хто просить чиїхось молитов, і сам при цьому намагався допомогти собі, хотів спастися. Він повинен подвизатися. Тобто для того, щоб дістати допомогу від молитви праведної людини, потрібно самому мати добре налаштування. Бог чує молитву, чинену серцем, однак і той, за кого моляться, повинен хотіти прийняти допомогу. Якщо ж він цього не хоче, то той, хто молиться, повинен мати святість Паїсія Великого, щоб він зміг вивести його душу з пекла. Тому спочатку моліться за тих, хто налаштований спастися.

Я, просячи Бога про різні потреби, кажу: «Боже мій, хай Твоя допомога буде помітною, щоб люди отримали від цього й духовну користь. Якщо ж вона не буде помітна, то не потрібно нам допомагати». Багато хто навіть і не розуміє, від яких ураганів рятує нас Бог, зовсім не думають про це і не славословлять Його. Тому будемо просити, щоб Христос, Матір Божа, святі допомагали народу, але хай їхня допомога буде відчутною, щоб людям це йшло на користь. Припустимо, хтось оступається на риштуванні, але Бог влаштовує так, що він чіпляється там, де зачепитися не було за що, і залишається живим. Або хтось падає й не калічиться, потрапляє в автомобільну аварію й залишається неушкодженим. У всіх цих випадках треба помолитися, щоб людина зрозуміла, що вона врятувалася тому, що Бог допоміг їй і, зрозумівши це, отримала духовну користь. Один мій знайомий упав з моста в річку й залишився живий. «Ну що, — запитав я його, — стрибнув глибину поміряти?» Святі тримають нас на руках. Одному юнакові я дав на благословення хрестик. Він мчав на мотоциклі й перелетів разом з ним через таксі, перевернувся в повітрі й помчав далі дорогою — не отримавши ні подряпини. Від неминучої загибелі рятуються багато людей, та лише деякі це усвідомлюють і виправляють себе.

Якщо я молюся за когось, але сам він не просить про допомогу, то чи отримає він її?

—Це залежить від багатьох чинників. Насамперед, якщо в цієї людини було добре налаштування, але вона не мала сприятливої можливості його реалізувати, то вона має право на божественну допомогу. Хай інші й не будуть за неї молитися, пройде час, і Бог дасть їй сприятливу можливість виправитися. Але якщо вона попросить про допомогу із самого початку, то Бог втрутиться, і вона виправиться раніше. В іншому випадку вона виправиться пізніше. Молитвою ми даємо Богові право на втручання. Нема сумнівів: якщо людина від серця просить допомоги й смиренно говорить: «Молися, отче, і за мене», то вона обпалює твоє серце, і ти не можеш її забути. Якщо ж вона говорить зовсім поверхово: «Молися, молися, протягни якийсь вузлик, немов говорить тобі: "Привіт!"» — то як тут її згадаєш?

Коли відбувається сердечна, з болем молитва про потреби світу, люди, що просять у той час допомоги в Бога, відразу ж її одержують. Я можу навести чимало очевидних прикладів. Багато років тому якийсь чоловік, перебуваючи в глибокому розпачі і збожеволівши, перейшов через кордон і опинився в одній з комуністичних країн. Там його прийняли за шпигуна, схопили, били й відправили до в'язниці. У в'язниці він молився. Один мій знайомий чернець дізнався про його нещастя й помолився: «Боже мій, прошу Тебе, звільни його! Тобі легко це зробити». З в'язниці його повели на допит, а після допиту він... опинився на території Греції. Коли його допитували вже наші слідчі, він відповідав: «Мене били, посадили у в'язницю, вимагали признання. А що було потім, я не пам'ятаю. Навіть і не зрозумів, як опинився на грецькій заставі, не знаю, як це відбулося». Така сила молитви. Молитва схиляє Бога до милості.

Добре, якщо наша «рація» працює не перестаючи, щоб встигати за всіма, хто просить про допомогу. В армії, у роті зв'язку, ми не тільки стежили за чужими радіостанціями, але й допомагали своїм. Ми вмикали проміжну радіостанцію для тих, хто перебував далеко від центру й не мав достатньої потужності; ми приймали їхні повідомлення й передавали їх далі. Нас завжди було двоє, і ми у дві зміни чергували біля рації цілодобово, тому що якби радист був тільки один, то він би переривався й тоді той, кому була потрібна допомога, не одержував би її, його повідомлення не досягали б місця призначення. Одна така рація, якщо вона працює постійно, може допомагати тим, чиї повідомлення не доходять до центру. Так і той, хто має дерзання до Бога й молиться за ближнього, вмикає свою проміжну «радіостанцію» між людиною, яка просить про допомогу, і Богом. Але якщо один буде просити про допомогу, а інший свою радіостанцію вимкне, то що з цього вийде?..

 

Достоїнство має якість молитви

Геронде, коли ми просимо про щось серйозне, то чи не повинна молитва супроводжуватися постом?

—Та ж про це і говорити потреби нема, це необхідно. Піст, аскеза є передумовами молитви. Але для того, щоб молитва була справжньою, потрібно відчувати біль за людей. Бо для багатьох християн нашої епохи бажання не хвилюватися стало вже типіконом, зразком. Навіть пенсіонери, що просиджують цілими днями безперервно без діла, не хочуть наблизити до себе якусь покинуту дитину, тому що вона завдасть їм клопоту. Вони краще поїдять, вип'ють філіжанку кави, підуть прогуляються, провідають якогось хворого в лікарні з медсестрами й доглядальницями, підуть туди, де все в порядку, тому що це легше. Тобто все це буде їм на задоволення, а заодно й помисел свій вони будуть заспокоювати тим, що виконали свій обов'язок. Скількох же я просив допомогти покинутим дітям! Але все марно.

На Святій Горі якось пішли хресним ходом просити за дощ, і замість дощу спалахнула пожежа! На хресний хід не можна ходити як на прогулянку. Повинен з'явитися біль. Та хіба залишаться спокуса або якісь труднощі нерозв'язаними, якщо ченці помоляться від серця? Але я бачу, що за дух панує в монастирях, незважаючи на всі ці тяжкі роки. «Будемо радуватися!» Та тут світ горить! Нас просять відслужити службу, припустимо, за якогось хворого. Ми співаємо «Відкрию Тобі руку» і радіємо. Людина помирає, а ми задоволено проводимо свій час і говоримо: «Відслужили чування за хворого». Та яке там чування?! Ви влаштували собі розвагу! Так, це духовна розвага. А іноді ми не молимося за того, хто хворий, навіть коли священик виголошує: «Про тих, хто в немощі лежить». Але наша допомога була б дієвішою, якщо ми помолились трішки й по чотках. Я не закликаю до скасування передбачених церковним статутом святкових чувань, але у випадках, подібних до тільки що наведеного, потрібно знаходити трохи часу й для того, щоб протягнути принаймні одну-дві чотки з молитвою: «Господи Ісусе Христе, помилуй раба Твого».

Вся основа в якості молитви. Молитва повинна бути сердечною й походити від болю. Для Бога достоїнство має не стільки кількість, скільки якість молитви. Кількість молитви в монастирях є, але цього мало, повинна бути і якість. Стільки людей молиться й по стільки годин! Та якби ця молитва була сердечною, то світ давно змінився б! А тому ціль у тому, щоб церковні служби відбувалися від серця.

Сердечна молитва допомагає не тільки іншим, але й нам самим, оскільки вона сприяє тому, щоб у нас з'явилася внутрішня доброта. Коли ми ставимо себе на місце іншого, у нас природно з'являються любов, біль, смиренність, подяка Богові з безперестанним Його славослів'ям. І тоді, ставши приємною Богові, наша молитва за ближнього допомагає йому.

 

«Залишся з нами»

Геронде, під час молитви моє серце залишається холодним

  Це від того, що розум не шле телеграму серцю. А крім цього у молитві потрібно потрудитися, неможливо в одну мить досягти такого стану, щоб розум зовсім не відходив. Необхідне терпіння. Як у двері стукають? Стукнуть раз, стукнуть другий, потім чекають — і двері відчиняються. А ти хочеш один раз постукати й відразу ввійти. Так не буває. Коли ти починаєш молитву, у тебе що, нема до неї бажання?

  Я відчуваю потребу у допомозі, тому що відчуваю себе слабкою.

— Ось саме з цього і починають. У молитві необхідна наполегливість. «Залишся з нами», — говорить Євангеліє про двох учнів, що зустріли Господа на шляху в Емаус. Христос залишився з ними, тому що вони, перебуваючи з Ним в [духовному] спорідненні, мали на це право. У них були смиренність, простота, доброта в доброму значенні цього слова, дерзання. У них були всі передумови, щоб Христос залишився з ними, і тому Він це зробив.

Про все, що просимо, потрібно молитися з вірою, потрібно терпіти, і Бог заговорить. Бо, молячись з вірою, людина якимось чином зобов'язує Бога виконати те, що просимо, заради цієї віри. Тому, просячи щось у Бога, «не засумнівайтеся», і будемо почуті. «Майте віру й не сумнівайтеся» , — сказав Господь. Бог знає, коли дати нам те, про що ми просимо, так, щоб це не завдало нам духовної шкоди. Іноді ми просимо про що-небудь Бога, але не маємо терпіння й хвилюємося. Ми могли б хвилюватися, якби наш Бог не був сильним, але якщо ми маємо Всесильного Бога, у Якого така безодня любові, що Він живить нас Своєю Кров'ю, то нашому хвилюванню нема виправдання. Іноді ми не довіряємо вирішення якихось труднощів у руки Божі, а діємо по-людськи. Коли просимо про щось у Бога, але наша віра вагається, і ми, не чекаючи, поки Він відповість на наше прохання, хочемо по-людськи домогтися того, чого важко домогтися, то це схоже на те, що ми подаємо Цареві Богові прохання, але, коли Він простягає Свою руку до дії, забираємо наше прохання назад. Потім ми знову просимо Його, але наша віра знову вагається, ми знову хвилюємося й повторюємо те ж саме. Так наша мука стає затяжною. Тобто ми поводимося, немов людина, яка подає прохання в Міністерство, але незабаром, передумавши, забирає його назад. Потім вона знову передумує й подає його знову, проходить ще трохи часу, і вона знову забирає його. Однак прохання повинно лежати на місці, щоб до нього дійшла черга.

 

Молитва з болем

Геронде, а як ви молитеся про якусь потребу?

—Основа всього в тому, щоб стало боляче. Якщо не боляче, то можна годинами тягти чотку, але молитва не буде мати жодного результату. Якщо людині боляче за те, про що вона молиться, то вона й самим лише зітханням здійснює сердечну молитву. Багато хто, коли люди просять їхніх молитов, не мають у своєму розпорядженні часу і моляться про потреби цих людей самим лише зітханням. Я не кажу, що не потрібно молитися, але якщо трапилося так, що часу нема, то зітхання за чужий біль є сердечною молитвою. Тобто за своєю силою воно дорівнює цілим годинам молитви. Наприклад, ти читаєш лист, бачиш потребу, зітхаєш і потім молишся. О, та це велике діло! Ти ще не взяв трубку, ще не набрав номер, а Бог уже чує тебе! А наскільки добре розуміє це той, за кого відбувається така молитва! Подивіться, як біснуваті, де б вони не перебували, розуміють, коли я молюся за них, і кричать!

Справжня молитва — це не задоволення, не «нірвана», вона починається з болю. Що це за біль? Людина мучиться в доброму значенні цього слова. їй боляче, вона стогне, страждає, про що б вона не молилася. Знаєте, що значить «страждати»? Так, вона страждає тому, що є співучасником у спільному людському болі або ж у болі якоїсь конкретної людини. За цю співучасть, за цей біль Бог відплачує їй божественною втіхою. Звичайно, людина не просить божественної втіхи, вона приходить як наслідок, оскільки вона є співучасником у чужому болі.

  Аз чого потрібно починати?

  Людина про щось дізнається, наприклад, про те, що стався нещасний випадок. «Ах!» — зітхає вона, а Бог відразу дає їй розраду за це мале зітхання. Вона бачить, як комусь боляче, і відразу співчуває йому, втішаючись божественною втіхою від Бога, і не залишається із цією гіркотою болю. Тоді ближній отримує допомогу від її молитви. Або ж вона міркує: «Бог дав нам стільки, а що зробив для Нього я?» Якась людина сказала мені такі слова, що дуже мене вразили: «Коли відбувається Таїнство Божественної Євхаристії, то Ангели закривають свої обличчя, ми ж причащаємося Тілом Христовим. А що зробив для Христа я?» Так у доброму смислі страждає душа.

Геронде, а як тому, хто молиться, зрозуміти, що його молитва допомогла ближньому?

—Той, хто молиться, дізнається про це за тією божественною утіхою, яку він відчуває в собі після виконаної ним сердечної, наповненої болем молитви. Однак спочатку біль іншої людини потрібно зробити своїм болем, а після цього здійснювати й сердечну молитву. Любов є божественна властивість, вона надихає ближнього. Так і у лікарнях, якщо лікарі й медсестри дійсно страждають за хворих, то це є найдієвішими ліками з усіх, які вони їм дають. Хворі бачать співчуття до них і відчувають упевненість, безпеку, втіху. Той, хто страждає, не потребує ні наших багатьох слів, ні наших повчань. Він розуміє, що тобі за нього боляче, і це допомагає йому. Біль — це все. Якщо нам боляче за когось, то ми забуваємо себе, свої власні потреби.

 

Божественна втіха

Геронде, коли я страждаю за когось, то з'являється якась тривога, і я не можу молитися.

—З цієї тривоги видно, що в тобі живе людське начало. Я чим більшого болю зазнаю за інших, тим більше молюся й духовно радуюся, тому що я говорю про все Христові, а Він приводить усе до порядку. І я бачу, що чим більше минає років, тим більше зменшується тілесна енергійність, але енергійність душевна множиться, тому що любов, жертовність, біль за ближнього дають велику душевну силу. Ось, поглянь-но, вчора ввечері, коли ви здійснювали чування, я був не дуже бадьорим, але я отримував силу від чужого болю. Всю ніч до Божественної Літургії я простояв на ногах, приймаючи народ. Потім у храмі я знову стояв на ногах, але, незважаючи на це, не відчував втоми, тому що мені було боляче за людей і цей біль давав мені силу. Так і ти — молися й радуйся. Бог все влаштує.

Якщо людина ставиться до болю по-духовному, то в неї нема скорботи. Взяти хоча б тих людей, які приходили до мене. Як же боляче мені було за них! Я не вислуховував їх абияк, упіввуха, я страждав, зітхав, але кожним зітханням покладав труднощі на Бога, і Він утішав мене в тому болі, що я переживав за ближнього. Тобто при духовному ставленні до чужого болю приходила божественна розрада, тому що якщо в болі є надія на Бога, то в ньому є й божественна розрада. А інакше як все це можна витримати! Якби не було цієї розради, то як би я міг жити з усім тим, що мені доводиться чути? Мені боляче, але я думаю і про божественну винагороду тим, кому боляче. Ми перебуваємо в руках Божих. Якщо є божественна правда, божественна винагорода, то ніщо не проходить марно. Скільки людина мучиться, стільки їй за це й воздасться.

Бог, бачачи на землі стільки болю, бачачи навіть і те, що недосяжне нашому сприйняттю, втім не впадає у відчай. «Ти більше страждаєш? Я більше дам тобі в житті іншому», — говорить Бог і від цього радується. А в іншому випадку як би Він, так би мовити, міг витримати стільки несправедливості, стільки зла? Однак, маючи на увазі винагороду тим, хто страждає, Він, якщо можна так висловитися, може витримати цей великий біль. А нам, що не бачимо, яку славу отримає наш ближній, і тим, що страждають за нього, Бог відплачує божественною втіхою.

   Геронде, чи не виснажує людину це переживання за ближнього?

   Ні. Якщо ставитися до кожної проблеми духовно, то виснаження не буде. Спочатку, чуючи, як хтось страждає, людина зазнає гіркоти, але потім у якості винагороди приходить божественна розрада, і її організм не руйнується. Гіркота від мирських переживань призводить до хвороб: шлункової кровотечі та ін., але гіркота від болю за когось містить у собі божественний бальзам і не шкодить організму.

 

Небезпека байдужості

   Геронде, іноді миряни просять мене помолитися за вирішення їхніх проблем. Я молюся, але болю не відчуваю.

   Цьому можуть бути дві причини. У першій є небезпека, у другій — духовний підхід до проблеми. Перший випадок — це коли чернець забуває про своїх близьких, але й про інших теж не думає, тобто не молиться за людей. Це дуже погано. Тобто ми, залишивши наших близьких, приходимо в монастир та з часом їх забуваємо. Але ж інших людей забути при цьому набагато легше. Так, ми поклали початок нашого духовного життя, але не стали духовним співучасником у болю інших. Ми духовно не розвиваємося для того, щоб могти відчути їхні потреби, і є небезпека впасти від цього в нечутливість. Потихеньку чернець стає байдужим, і його серце перетворюється на камінь. В іншому випадку тому, хто молиться, боляче за весь світ, але він відчуває й утіху, розуміючи, що той, хто страждає, буде мати винагороду від Бога, буде мучеником. Цей помисел приносить йому глибоку впевненість, він зазнає внутрішньої радості. У цьому випадку його серце не кам'яне, але наповнене божественної любові.

Якщо ченці не будуть уважними, то їхні серця можуть стати дуже черствими. Люди мирські бачать біди, нещастя своїх ближніх і переживають за них. Ми цього не бачимо й можемо дійти до того, що станемо просити всього лише для самих себе. І якщо ми не займаємося делікатним діянням, щоб відчути нещастя інших людей і творити за них сердечну молитву, то ми станемо жорстокосердими. Ми дійдемо до того, що будемо прагнути власної вигоди, і наше серце від байдужності скам'яніє. Це суперечить Євангелію. Чернець повинен бути співучасником, відчувати біль і молитися за всіх людей. Це не відволікає його, навпаки, молитвою він допомагає і собі, й іншим.

Геронде, я, незважаючи на те, що бачу все своє окаянство, більше молюся за інших. Можливо, мені краще молитися не за інших, а тільки за себе саму?

—Від [великої] смиренності? Якщо від смиренності, то з великою смиренністю говори Богові: «Боже мій, Ти мене таку, як я є, почути не повинен. Але хіба не буде несправедливим, якщо через мене страждатимуть інші? Бо якби я перебувала в стані духовному, мала дерзновіння в молитві, Ти б чув мене й допомагав їм. У тому, що хтось страждає, є й моя провина. Але чим провинився мій ближній, чому він повинен через мене страждати? Прошу Тебе, допоможи йому». Тобто все залежить від того, на яке місце стосовно інших ми ставимо себе. Ти відчуваєш свою недостойність, але ось, бачачи чиєсь страждання, ти хвилюєшся, співчуваєш, молишся. Я, бачачи, наприклад, сліпого, відчуваю винним за це себе, тому що якби я перебував у духовному стані, то міг би його зцілити. Бог дав нам можливість стати святими, робити чудеса, подібно до Нього. І ми, визнаючи свою велику або малу духовну хворобу, смиренно просимо тілесного здоров'я для нашого ближнього, нашого співчоловіка, будучи винними в його хворобі. Тому що якби ми були духовно здоровими, то він би давно зцілився й не мучився. Маючи вірну позицію стосовно інших, вважаючи себе винними у всьому, що відбувається у світі, ми молимося: «Господи Ісусе Христе, помилуй нас», і увесь світ дістає допомогу. І за своє окаянство — треба відчути за нього біль і вимолити милість Божу. Але, звичайно, якщо людина досягла духовного стану, то для себе самої вона не просить нічого.

Я бачу, що часто ми неправильно розуміємо слова: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене», і з псевдо смирення не говоримо: «Помилуй нас», не молимося за інших, але лише за самих себе. Тому і люди мирські іноді неправильно розуміють нас, ченців, і ображаються, говорять, що ми егоїсти й піклуємося лише про те, щоб спастися самим. «Помилуй мене» — це для того, щоб не впасти в гордість. Одна молитва смиренної людини, що вірить у те, що вона найгірша, має вартість більшу, ніж ціле всенощне чування, яке чиниться з гордим помислом. Молячись з гордістю, ми знущаємося зі самих себе.

Не забувайте про те, що ми переживаємо тяжкі часи, і про те, що необхідно багато молитви. Пам'ятайте ту велику потребу, яку відчувають зараз люди, пам'ятайте про ту велику ретельність до молитви, яку вимагає від нас Бог. Моліться за це загальне божевілля, що захопило увесь світ, моліться за те, щоб Христос пожалів Своє творіння, тому що воно наближається до катастрофи. Хай Він божественним способом втрутиться в цю божевільну епоху, яку ми переживаємо, тому що світ ведуть у смуту, у божевілля, у глухий кут.

Бог закликав нас молитися за світ — світ, у якому стільки проблем! Нещасні люди, вони не встигають навіть перехреститися! Якщо не будемо молитися ми, ченці, то кому ми це залишимо? Під час війни солдат перебуває в стані бойової готовності: він уже в чоботях, він тільки й чекає наказу. У такому ж стані повинен перебувати й чернець. Ех, якби мені бути Макавеєм! Я йшов би в гори, щоб постійно молитися за людей.

Молитвою ми повинні допомогти усьому світові, щоб диявол не міг творити, що йому заманеться. Диявол домігся зараз якихось прав. Бог не те щоб дозволяє йому робити все, що захочеться, просто Він не хоче порушувати свободу волі. Тому нам потрібно допомогти світові молитвою. Якщо комусь боляче за те, що панує зараз у світі, якщо хтось молиться за це, то люди отримують допомогу, і при цьому свобода їхньої волі залишається непорушеною. Якщо Благодаттю Божою ви ще трішки процвітатимете, то ми почнемо щось особливе відносно молитви, поставимо цю справу як слід. Ви станете «радаром», бо все, що відбувається навколо, змушує нас до цього. Ми організуємо молитовну бригаду. Ви будете воювати чотками. Молитва повинна відбуватися з болем. Знаєте, яку тоді вона має силу?

Мене дуже ранить, коли я бачу ченців, що діють не через Бога, молитвою, а по-людськи — у тому, чого важко досягти по-людськи. Бог може все впорядкувати. Маючи правильне духовне діяння, можна самою лише молитвою будувати монастирі, постачати їм все необхідне і допомагати усьому світу. Не потрібно навіть працювати: тільки молися. Ченцеві треба намагатися не ламати собі голову над тими чи іншими труднощами незалежно від того, чи відносяться вони особисто до нього, до ближнього чи ж до загального стану світу. Йому потрібно вдаватися до молитви й через Бога посилати в світ багато божественних сил. Бо так чи інакше, це і є справа ченця, і якщо він цього не зрозумів, то життя його не має ніякого змісту. А тому чернець повинен знати, що кожне його хвилювання, що підштовхує його до пошуку людських вирішень у різних труднощах, які мучать його й завдають йому головного болю, походить від лукавого. Якщо ви бачите, що вас турбують питання, які по-людськи розв'язати не можна, якщо ви не покладаєте їх на Бога, то знайте, що це — хитрування лукавого для того, щоб ви залишили молитву, за допомогою якої Бог може послати не просто божественну силу, але багато божественних сил, і надана допомога буде тоді не просто божественною допомогою, але Божим чудом. З тієї хвилини, як ми починаємо хвилюватися, ми заважаємо Богові втручатися в те, що відбувається. Ми віддаємо перевагу логіці, а не Богові, не Божій волі, вибравши яку, мали б право на божественну допомогу. Диявол, вправно викрадаючи любов ченця, намагається втримати його в мирській любові, у мирському сприйнятті й мирському служінні ближньому, тоді як чернець здатен діяти у своєму чернечому просторі, він спроможний працювати за своєю спеціальністю, спеціальністю «зв'язківця», тому що це і є той послух, який поклав на нього Бог. Усе ж інше, все, що ми здійснюємо людськими стараннями, відноситься до нижчого розряду.

Крім цього, ченцеві краще допомагати іншим своєю молитвою, а не своїми словами. Якщо в нього нема сил стримати того, хто чинить зло, то хай він здалеку допоможе йому молитвою, тому що в протилежному випадку він може нашкодити собі. Одна добра, сердечна молитва має силу більшу, ніж тисячі слів, коли слова не доходять до інших. Про мене кажуть, що я допомагаю людям, які до мене приходять. Але своїм справжнім приношенням світові я вважаю ті півтори години, протягом яких читаю Псалми. На все інше я дивлюся як на розвагу: прийдуть, нещасні, виговорять мені свій біль, ну, дам їм якусь пораду. Тому я не вважаю допомогу своїм власним привнесенням: людям допомагає молитва. Якби я міг віддавати молитві увесь свій час, то допомагав би світові більше. Припустимо, за день я прийму двісті осіб з їхніми стражданнями. Але хіба у світі страждають лише двісті людей? Не зустрівшись з кимось одним і [за цей час] помолившись за увесь світ, я зустрічаюсь з усім світом. А тому я кажу людям: «Я хочу розмовляти з Богом про вас, а не з вами про Бога. Так краще для вас, але ви мене не розумієте».

Не будемо в ці тяжкі роки недбайливо ставитися до молитви. Молитва — це безпека, молитва — це зв'язок з Богом. Пам'ятаєте, що пише авва Ісаак? «Бог запитає з нас відповіді не за те, що ми не здійснювали молитву, але за те, що ми не мали зв'язку із Христом, і нас обдурив диявол» .

 

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що монастирі — це фортеці Церкви

Чернець є маяком, розташованим на скелях

Геронде, яке діло ченця?

— Діло ченця — стати вмістилищем Святого Духа.

Він повинен зробити своє серце таким чутливим, як листочок сусального золота. Все діяння ченця є любов, і на шлях свій він теж виходить від любові до Бога, яка містить у собі й любов до ближнього. Чернець розмірковує про нещастя людства, його серце вражається болем, і він безперервно сердечно молиться за світ. Так чернець милує світ молитвою. Є ченці, що допомагають людям більше, ніж міг би допомогти їм увесь світ. Приміром, людина мирська допомагає біднякові кілограмом рису й кількома апельсинами, та й то часто дає лише для того, щоб її побачили інші, котрих вона сама при цьому ще й засуджує за скнарість. Але чернець творить молитву й нею, у мовчанні, шле цілі тонни допомоги своїм ближнім.

Чернець не намічає власної програми дій, не складає мирських проектів місіонерської роботи, він іде вперед без усякого власного плану, і добрий Бог включає його у Свій божественний план, а якщо це знадобиться, то Він відомим Йому способом може послати його й на апостольський подвиг. Бог не вимагає від ченців, щоб вони виходили в світ і водили людей за руку. Він хоче, щоб ченці досвідом своєї особистості давали людям світло й у такий спосіб скеровували їх до вічного життя. Тобто служіння ченця не в тому, щоб допомагати світові, перебуваючи в світі. Чернець іде далеко від світу не тому, що він ненавидить світ, але тому, що він любить його. Живучи далеко від світу, чернець своєю молитвою допоможе йому в тому, у чому не можна допомогти по-людськи, але самим лише божественним втручанням. Тому чернець повинен перебувати в постійному зв'язку з Богом, приймати від Нього сигнали й вказувати людям шлях до Нього.

Я тривалий час не міг зрозуміти, як виправдовують католики деякі речі. Але ось нещодавно до мене в келію зайшли два католики-архітектори з Риму, і моє нерозуміння розв'язалося. Що таке Православ'я, вони не розуміли, але налаштовані були по-доброму. «Чому, — запитали вони мене, — ченці сидять тут? Чому вони не йдуть у світ на громадське служіння?» — «А хіба, — відповів я, — маяки не повинні стояти на скелях? Що, накажете їм переїхати в міста й підключитися до роботи вуличних ліхтарів? У маяків своє служіння, у ліхтарів своє». Чернець — це не лампочка, що висить над міським тротуаром і світить пішоходам, щоб ті не спотикалися. Чернець є далекий маяк, розміщений високо на скелях, і своїм сяйвом освічує моря й океани для того, щоб кораблі йшли правильним курсом і досягали Бога

...Ось візьму й помолюсь, щоб ви, троє послушниць, не виростали!.. Щоб такими й залишилися назавжди: у цих синіх хустках, такого зросту, такого віку! Знаєте, яка людям тиха користь від того, що вони вас бачать? Оскільки сьогодні в світі нелегко знайти порядну дівчину. Більшість дівиць поводяться дико: у руці сигарета, кривляються як я не знаю хто... А тут люди бачать, як діви, що присвятили себе Богові, співають у церкві, радуються... «Так це що ж таке?» — дивуються люди. «Є тут над чим задуматися. Сказати, що вони дурнуваті? Так ні, не скажеш. Сказати, що їм чогось не вистачає? Ні, все при них. Мабуть, і справді є щось вище!» Так-так, дійсно, знаєте, яка від цього користь?..

Коли мирські, хай навіть невіруючі, люди приходять у монастир і бачать справжніх ченців, то, якщо в них є добре налаштування, вони стають віруючими. Багато безбожних учених, приїхавши на Святу Гору просто на екскурсію, змінили своє життя. Люди в позитивному значенні замислюються й пізнають духовне життя. Вони бачать веселих молодих людей, які, маючи у світі всі передумови для того, щоб процвітати, залишили багатство, посади й живуть подвижницьким життям, з молитвою й чуванням. Бачачи все це, люди запитують себе: «То що ж? Бо якщо, дійсно, є Бог, якщо є життя інше, якщо є пекельна мука, то чому я так живу?» І вони починають вести менш гріховне життя або взагалі змінюють його. Я знаю один такий випадок. Якась двадцятирічна дівчина вчинила спробу самогубства: перерізала собі вени, але її встигли врятувати. Потім якийсь чернець взяв і привіз її в жіночий монастир. Спочатку нещасну все бісило, але потім, познайомившись із тамтешніми черницями, вона отямилася й сказала: «Тут я бачу інший світ. А можна я залишуся з вами?»

Така безшумна проповідь ченця. Проповідують багато хто, але лише деякі викликають у людей довіру до себе, оскільки їхнє життя не відповідає їхнім словам. Але чернець не виголошує голосних проповідей, розрахованих на те, щоб його почули інші. Він мовчки проповідує Христа своїм життям і допомагає ближньому своєю молитвою. Він на практиці живе за Євангелієм, і Благодать Божа його видає. Так чернець проповідує Євангеліє способом найбільш достовірним, а це і є те, чого прагне світ, особливо сьогоднішній. Коли чернець говорить, то він виражає не просто думку, а досвід. Однак і думка, висловлена ченцем, теж несе в собі світло.

  А дехто, Геронде, говорить, що юнаки або дівчата йдуть у монастир або від розчарування, або через те, що мають якесь тілесне каліцтво, або через слабоумство.

  Мабуть, ці люди запам'ятали один-два подібних випадки, а тепер від злості або від заздрості обмовляють інших ченців, яких 90 відсотків. Однак, розібравшись і побачивши, що насправді все зовсім не так, вони скажуть, що є щось вище, є Бог.

А тому чернець повинен завжди бути добрим прикладом для світу: «Тож хай світить перед людьми ваше світло» . Справжній чернець — це світло світові. Пам'ятаєте, що пише святий Йоан Лєствічник? «Світло ченцям — ангели, а світло мирянам — ченці» . Допомога ченця діюча, коли він відрізняється від мирських людей. Бо те, що допомагає мирським людям, вимученим суєтними речами, є святість. Вона своєю простотою вчить їх осягти найглибший сенс життя, щоб зник від цього тяжкий, гнітючий біль, що стискає їхнє серце.

 

Чернець і відродження світу

Ченці — це регулярне військо Христове, тому вони й не отримують за свою службу грошей. Ось, подивися, багато людей не можуть забути Святої Гори Афон. У будь-якому іншому місці, куди б вони не поїхали, в них вимагатимуть гроші й т.п., а на Святій Горі їм потрібно тільки отримати дозвіл на її відвідування; після цього вони безкоштовно можуть іти по ній, куди захочуть. Грошей ні за їжу, ні за нічліг з них не візьмуть. Люди знаходять на Святій Горі щось зовсім інше й дістають від цього користь. Якось, коли я жив у келії Чесного Хреста, до мене прийшов якийсь чоловік порадитися про свої труднощі. Ми розмовляли близько півтори години. Збираючись іти геть, він дістав банкноту вартістю у п'ятсот драхм. «Це що таке?» — запитав я. «Стільки, — відповів він, — ми платимо лікареві за один простий візит. Вибач, може, треба додати?»

Після останньої пожежі на Святій Горі туди приїхало кілька високих чиновників з ЄЕС подивитися, у чому є потреба, і виділити допомогу. Були вони й у мене в келії. Під час бесіди я сказав їм таке: «Ми прийшли сюди давати, а не брати». — «Таке ми чуємо вперше», — зізналися вони й відразу записали почуте в блокнотик. Хіба ми стали ченцями для того, щоб отримувати матеріальні блага? Ми стали ченцями для того, щоб давати духовне, не отримуючи [взамін] матеріальне. Нам необхідно бути вільними від повсякденного, щоб дбати про духовне. Заради любові до Христа ми бігли в гори, щоб звільнитися від неволі пристрастей самим і звільнити від неї інших.

Наше завдання в тому, щоб від наших молитов і способу життя люди отримали допомогу й духовно відродилися. Ідучи зі світу й поступаючи в монастир, людина стає «батьком» або «матір'ю», тобто духівником або духовною матір'ю. Коли дівчина стає черницею, вона посвячує себе Христу, стає Його нареченою, духовною матір'ю й допомагає духовному відродженню людей. Своєю молитвою вона сприяє, наприклад, тому, що створюються міцні християнські сім'ї. Але й окрім молитви є випадки, коли люди потребують людської допомоги. Кожна справжня черниця, крім молитви за світ, допомагає йому манерою своєї поведінки, тим, як вона ставиться до різних проблем, тією парою слів, які вона скаже в архондарику якомусь прочанинові, щоб він зміг зрозуміти найглибший сенс життя, або якій-небудь матері, щоб її підтримати. Але, звичайно, якщо черниця сама шукає спілкування з людьми мирськими й т.п., то це зовсім ні до чого, тому що мирські випинання зіштовхуються з духовними законами, а це приводить нас, ченців, до терзань. Намагайтеся, наскільки можливо, бути непомітними для інших. Деякі ченці прагнуть ходити по престольних святах, наносити один одному візити, заводити собі духовних приятелів. А я ось, будучи змушений піти кудись у справах духовних, почуваю себе так, немов іду на мучеництво, вважаю це марнуванням часу. Я зіставляю два цих факти й уболіваю душею.

  Геронде, у чому причина, якщо літня вже черниця духовно незріла?

  Вона не стежить за собою й не займається належним духовним діянням. Зло починається із цього. Припустимо, що когось із вас Христос не призвав би на чернецтво. Дівчина залишилася б у світі, вийшла б заміж і стала матір'ю. Тоді не вона б мала вимоги до інших, а інші до неї. Вона жертвувала б собою й тим самим багато чого віддавала б і багато чого отримувала. У монастирі ж їй необхідно стати духовною матір'ю, її покликання вище, ніж материнське. Але що відбувається зараз? У монастир вона приходить молоденькою й, не займаючись належним духовним діянням, має помисел, що вона усе ще дитина. Однак їй потрібно зрозуміти, що вона не дитина, щоб мислити по-дитячому: «Мама в нас є, будинок у нас є, турбот у мене ніяких, і мені ні до чого нема діла». Вона повинна віддавати, повинна своєю поведінкою сприяти духовному відродженню молодших сестер. Своїм послухом в архондарику, у храмі вона повинна допомагати всім мирянам, які приходять в обитель. У всьому вона повинна жертвувати собою і таким чином буде приймати, не просячи про це. Якщо черниця не налаштувала себе подібним чином, то все йде нанівець. Вона залишається в стані недорозвиненому й хоче тільки брати і від молодших, і від старших, нічого не даючи сама. Вона розвиває в собі зіпсований дух і не дозріває, тому що не присвячує себе іншим.

Я бачу, що стан деяких ченців зовсім не відрізняється від стану одного бедуїна, з яким я познайомився на Синаї. Він мав шістдесят п'ять років, а говорив: «А в мене нема батька: я [круглий] сирота!» Люди в шістдесят п'ять років уже мають онуків. Пройшло вже два-три покоління, і [як можна] говорити: «У мене нема батька», тобто шукати батьківської любові! І ми, ченці, будучи неуважними, залишаємося дітьми — зло в цьому. Однак, помізкувавши про те, що б вони в такому віці робили у світі, черниці або ченцеві варто сказати: «Зараз я не повинен шукати людської втіхи. Я повинен принести себе в жертву, а не мати претензій до інших».

Більшість приходять у монастирі молодими, знаходять там духовних батьків і можуть так і залишитися в дитячому стані, з дитячими претензіями, тоді як, перебуваючи в світі, вони вже були б батьками самі. Тобто з дитинства вони так і не виходять — не в доброму змісті, а в дитячому, інфантильному. Можна й таке побачити: людина зістарилася, але якщо вона не почала працювати головою, то радується карамельці або маєчці. «А мені отець светрика купив», — вихвалявся один старенький афонський чернець і показував теплу фуфайку, яку дав йому його старець. Ну зовсім як маленький хлопчик, якому мама купила піджачок з погончиками!..

Давайте будемо немовлятами на зле, а не розумом. Інакше як у наше життя ввійде відвага? Як до нас прийде мужність? Чернець, для того щоб процвітати, повинен розм'якшити ту твердість, що у ньому є, тобто йому треба зробити своє серце трохи материнським. Черниці ж, для того щоб процвітати, потрібно набувати собі трішки мужності.

 

Наша духовна скромність змінює інших

  Геронде, коли хтось прибуває у монастир, але спосіб його думок ще мирський, у голові ще гуляє мирський вітер, то як йому звільнитися від цього?

  Прийшовши в монастир, треба забути світ, а потім треба не забувати, що перебуваєш у монастирі. Вдома, хай, там можна не знайти сприятливої можливості для того, щоб почати духовне життя, не дістати правильного виховання. Але тепер потрібно бути дуже уважним: яке виховання ти отримаєш тут, у монастирі? Чернече виховання. Монастир — це місце священне. Світ — справа інша. Якщо міркувати про те, що перебуваєш у священному місці, то скромність прийде сама собою. Але як вона прийде, якщо людина забувається й думає, що вона у світі? Черниця повинна поводитися природно, з простотою, зі смиренністю, а не зображувати із себе втілення «нещасної долі». Це викликає огиду, відштовхує.

Я бачу, що деякі сестри-послушниці поводяться по-мирському. Крокують, як пави, як наречені в миру, а не як Христові наречені. А ось інші, ті ходять зі скромністю, і я бачу, що в них є щось священне. Як же одне відрізняється від іншого! І відразу зрозуміло, що таке чернецтво. Якщо ви звернете увагу на пшеничне колосся, то побачите, що в тому колоску, який височіє, який прямо стоїть, нічого нема. Колосок, який наповнений хлібом, нахиляється донизу.

Чернець, який має благоговіння, змінює тих, хто його бачить. Ось сьогодні приходив один ієромонах, я з ним давно знайомий. Він невродливий, тобто не має краси зовнішньої, але, незважаючи на це, щоразу, коли він причащався, я бачив, що його обличчя сяяло. Та й коли не причащався, я бачив на його обличчі сяйво, духовне сяйво. Як асфальт — по суті це смола, а подивишся на нього влітку здалеку: він часто блищить. Так і тут: бачиш сяйво на обличчі некрасивої людини. Звичайно, приклад з асфальтом не дуже-то вдалий, але яке тут ще можна підібрати порівняння? Я хочу сказати, що духовний стан, у якому перебуває людина, дає їй сяйво й зовнішнє. Це духовна краса, Благодать, Божественна Благодать. Але наскільки ж відштовхують від себе інші носії священного сану: вони гарні зовнішньо, але, мають у собі мирський дух, який хитається від мирського вітру! Ти бачиш перед собою цілком мирську людину. Крім священного сану, нічого духовного не видно! Обличчя людини відображає її духовний стан. Це те, про що сказав Христос: «Світильником тіла є око. Отже, коли, твоє око здорове, все тіло твоє буде світле» . Якщо в людині є простота, якщо є смиренність, то в неї є божественна просвіта, і вона сяє. Ось так. Цього й повинен досягти чернець.

   Геронде, святий Ніл Калабрійский каже, що, ставши ченцем, людина робиться або ангелом, або дияволом. Виходить, що проміжного стану нема?

   Святий хоче сказати, що праця ченця над собою повинна бути правильною. Тому й допускає Бог тяжкі покарання ченцеві-великосхимнику, що впав у смертний гріх, щоб він спокутував цим свою провину. Ми іноді думаємо, що дістанемо Благодать за допомогою чогось зовнішнього, способом штучним, магічним. Але це не приносить задоволення ні Богові, ні внутрішньо самій людині, ні іншим. Наприклад, деякі ченці шиють собі широкі й довгі, донизу, схими, вишивають на них червоні хрести, троянди, гілки багряні, цілу купу літер... Розгортають і рясу, щоб було видно всю цю красу, просто як фарисеї, які розкривали поли своїх одеж , бажаючи показати, як багато вони моляться! А за старих часів схима в ченця ледве виглядала з-під ряси, та й то лише під час ходьби. Багато з них взагалі носили під підрясником малу схиму й ходили з нею, щоб зовсім нічого не було помітно. А зараз пустоцвіти. Хіба дістануть вони Благодать від схими подібним чином? Схима гидує ними, а благодать іде геть. Завдання в тому, щоб чернець став великосхимником зсередини. А той, хто стає великосхимником зсередини, свою схиму ховає. Зовнішнє не веде до внутрішньої зміни. Так люди залишаються поверховими, і в остаточному підсумку вони почують від Христа: «Не знаю вас» .

 

Монастирі мають духовне призначення

Чернець піклується про спасіння власне й про спасіння всіх живих і всіх покійних. Справжня, божественна любов криється для ченця в болі за спасіння своєї душі й у болі за спасіння всього світу. Присвячена Богові душа ченця сприяє спасінню не тільки його рідних, але й земляків. Тому в Малій Азії добрим звичаєм було мати хоча б одного ченця від кожного роду, щоб він був представником за всіх. У Фарасах, коли хтось ставав ченцем, влаштовували свято на все село. «Він, — говорили люди, — тепер і селу нашому буде допомагати».

Звичайно, чернець ніколи не говорить: «Я врятую світ». Він молиться за спасіння світу паралельно з молитвою за своє власне спасіння. А коли добрий Бог, почувши його молитву, допомагає світові, чернець не говорить: «Я врятував світ, — але: — Бог врятував світ». Чернець повинен досягти такого стану, щоб молитися: «Боже мій, Ти на мене не дивися, мене не милуй. Подбай про світ, помилуй його». Чернець молиться так не тому, що сам він не має потреби в милості Божій, а тому, що має велику любов до світу.

Геронде, до якої межі чернець повинен забувати про себе, допомагаючи людям?

  До тої, поки він бачить, що людям є від цього користь. Але якщо я цілковито віддамся в руки мирян, то й сам перетворюся на мирську людину. Коли чернець нібито для того, щоб допомогти людям світським, робить те, що чернецтву не личить, то людям це не допомагає. Приміром, якийсь чернець може стати прекрасним таксистом. І грошей за проїзд він брати не буде, і розмови духовні з пасажирами він вестиме... Але це не чернеча справа. Іноді зустрічаєш у ченців дух мирський, а в мирських — чернечий. А тому Христос скаже в житті іншому: «Ти знімай-но схиму, а ти одягай». Людина світська, зажадавши життя чернечого, освячується. Але якщо чернець зажадає світського життя, то він іде на вічну муку.

  А якщо чернець налаштував себе невірно, то чи зрозуміло йому це?

— Та хоча б і незрозуміло: якщо в чомусь допущена помилка, то він не матиме в собі повного миру, спокою. У тому, що не личить чернецтву, душа ченця спокою не знайде. А з тієї миті, як його душа втратила спокій, він повинен шукати й знайти причину цього.

Один мій знайомий відвідав якусь обитель, а потім розповідав: «Та там справжнє ательє! А матінка-ігуменя що за диво! Якби вона торгувала ґудзиками в Монастираках в Афінах, тоді була б на своєму місці! Така в неї у цих справах хватка!» Тобто монастир — це ательє. Потім він перетворюється на фабрику, потім на супермаркет, а потім на ярмарок! Нещасні мирські люди хочуть від нас, ченців, чогось вищого. Але для того, щоб досягти вищого, нам потрібно уникати кожної людської втіхи.

Монастирі мають духовне призначення. У них не повинно бути начала мирського, але лише духовне, щоб вони наповнювали людські душі райськими насолодами. Ну куди нам змагатися з мирянами в мирському! Бо ж як не візьми, у них все одно можливостей більше, ніж у нас. Якщо ж чернеча обитель живе духовно, то знаєте, як вона змушує світ задуматися! Коли є присутнім благоговіння, страх Божий, коли немає ні мирської логіки, ні торгашного духу, це розчулює мирян. Але, на жаль, торгашний дух потихеньку проникає в чернецтво до самих кісток. До мене в келію зайшов якось один чернець. Я плів чотки. «Ти, — сказав він мені, — такі чотки на тридцять три вузлики роздаєш на благословення. А я одну таку чотку можу продати навіть і за п'ятсот драхм! І я з ними, як ти, не патякаю: як тільки закінчую вузлики, обрізаю краї й трохи схоплюю їх між собою, щоб даремно не витрачати вовну. І сутаж, що залишається від хрестів, у мене теж у діло йде — підшиваю і його. І бусинок не використовую. Прибутку в мене виходить значно більше, ніж у тебе!» — «Слухай, — відповів я, — так як же тобі не соромно! Хіба ти не розумієш, що в тебе вселився торгашний дух? Я з 1950 року чернець, але таке чую вперше!»

  Геронде, людей духовно зрілих, здатних допомогти світові, мало!

  Так, на жаль, їх мало! А як після цього бути світові? Знаєш, скільки я прошу Бога про те, щоб Він явив справжніх, здатних допомогти світові, людей? Нещасним досить того, щоб у тебе трохи боліла за них душа й щоб ти не використав їх заради власної користі — нічого більшого вони не хочуть! У миру вони перебувають у безперестанній боротьбі й у безпеці себе не відчувають. Приходячи в монастир, котрий живе правильно, вони дістають допомогу, тому що відчувають надійність, а це дає їм сили продовжувати боротьбу.

У ці нелегкі роки люди потребують не стільки тілесного, скільки духовного хліба. Тобто вони потребують не хліба (хоча, на жаль, незабаром не буде можливості допомагати людям навіть хлібом), а духовної допомоги. Постараємося ж допомогти молитвою усьому світові. Допоможемо, наприклад, якійсь сім'ї не розпастися, допоможемо якійсь матері належним чином виростити своїх нещасних дітей, трохи підтримаймо тих, у кому є благоговіння.

 

Духовний стан духовна фортеця

Настав час готувати свої душі вже сьогодні, бо якщо відбудеться щось серйозне, то я не знаю, до чого це призведе. О, якби Бог не допускав настання тяжких днів! Але якщо вони настануть, то від одного маленького землетрусу, від одного струсу зруйнуються цілі братства, цілі монастирі, тому що кожен буде намагатися вціліти сам, кожен побіжить у свій бік.

Щоб Бог не залишив нас, нам необхідно бути максимально уважними. У душах повинно бути присутнім щось духовне. Якщо воно є, це робить вам честь. Трясти буде сильно. Скільки ж я вам про це говорю, яких тільки жорстких слів ви від мене не чули! Та якби щось подібне говорили мені самому, то я б задумався, розкинув би мізками: «Навіщо мені це сказали, чого від мене хотіли?» Я б ніч не спав, багато ночей. Якби я не бачив того, що грядуть тяжкі роки, то не приймав би цього так близько до серця. Але я бачу, що прийде час, коли вам доведеться дуже нелегко. Зараз ви мене не розумієте, ви зрозумієте мене тоді.

Геронде, а якщо людина опиниться в ці тяжкі роки сама, що їй робити тоді?

— Ти зараз стань-но передусім виконавицею послуху й здобувай розсудливість, а там подивимося. Тому ми й говорили, що, насамперед, нам треба позбутися недоліків. Якщо в ченця будуть недоліки, то те, що відбувається, виявиться йому не під силу. Якщо він і зараз нічим не задоволений, якщо себе вважає орлом, а всіх інших хробаками, то... Давайте-но виправляйтеся, виправляйтеся, щоб мати право на божественну допомогу. Ще міцніше утвердите себе в Бозі. Настануть роки ще тяжчі. Фрукти зелені, ще не дозріли... Знаєте, чим стане ваша обитель, коли ви будете духовно зрілими? Фортецею! І не тільки місцевого значення, ваша допомога буде поширюватися й далі. В іншому ж випадку ви самі будете потребувати людської допомоги й заступництва. А коли монастир із цілою купою сестер має потребу у мирянах, знаєте, як це погано?

Ченцеві сьогодні личить жити духовно для того, щоб бути готовим перебороти труднощі. Він повинен приготуватися, щоб нестатки не підрізали йому крила, інакше можна дійти й до відречення від Христа. Прийде час, коли ріки висохнуть, всі почнуть мучитися від спраги, всі будуть страждати. Для нас, ченців, це не так страшно. Помучитися від спраги? Так нам і треба від неї помучитися, бо ж ми вийшли в дорогу, прагнучи до страждання. «Те, що я не робив добровільно як чернець, — скажу я тоді, — буду робити зараз проти волі, щоб зрозуміти, що таке чернець. Дякую Тобі, Боже мій!» Але світ, нещасний світ! Про що казати, якщо доходять до того, що винаходять бомби, які вбивають людей, але не руйнують будівлі! Якщо Христос сказав, що одна душа коштує, скільки й увесь світ , а для них будівлі дорожчі за весь світ, то це страшно!

  Геронде, я відчуваю тривогу, страх за те, що нас очікує.

  Цей страх допомагає нам схопитися за Христа. З цього не випливає, що потрібно радіти від всього того, що нас очікує. Радіти потрібно від того, ідо нас чекає подвиг за Христа. Тобто нас чекає не рабське служіння якому-небудь Гітлеру чи Муссоліні, ми пройдемо іспити на вірність Христові. Для того, щоб перемогти, у нас не буде ні кулеметів, ні більш сучасних атомних бомб. Тепер боротьба буде духовною. Нас чекає боротьба зі самим дияволом. Але ж у диявола нема ніякої влади, якщо ми самі не дамо йому владу. Чого нам боятися? Якби був Гітлер чи Муссоліні, то справа полягала б в іншому. Страху бути не повинно. Давайте радіти від того, що битва буде духовною.

Якщо ви живете по-чернечому, по-отцівському, якщо ви уважні, то при кожному нападі ворога ви маєте право на божественне втручання. Якщо є люди молитви, смиренні люди з болем і любов'ю, то це цілі духовні капітали, духовні стратегічні бази. Якщо в монастирі є дві-три душі, що думають про чужий біль і моляться, то вони стають духовною фортецею. Такі духовно зрілі люди сковують всі сили ворога.

 

Молитва, правильне життя, особистий приклад

  Геронде, яку правильну позицію стосовно сьогоднішньої непростої ситуації повинен зайняти й виразити чернець?

  На перше місце повинна стати молитва, правильне життя, особистий приклад. А коли потрібно й де потрібно, хай говорить, висловлює свою позицію.

—Тобто, коли виникає якийсь привід, чернець повинен говорити?

—Ну а як же! Хто буде говорити, якщо не чернець? Ченцеві боятися нічого. Інші бояться дістати по шапці. Хто перший піде в бій, якщо не ми — люди, які присвятили себе Богові?

Помисел говорить мені, що не залишить нас Бог, не залишить! Становище проясниться. Зараз справа схожа на те, ніби у великий невід попалося багато риби. Але сітка гнила. Одна рибина тикаєтся сюди, інша туди, і, зрештою, невід прорветься. Прорветься не тому, що риба велика, а тому, що сам він уже зігнив.

Риби, Геронде, це християни?

Так, християни. Вугри, змії — це решта. Але й ми дамо Богові відповідь за те, що відбувається. Я зараз говорю про все це без натяків, стримувати себе вже не можу.

Що ж ми повинні робити, Геронде?

Насамперед працювати над собою. Бо переді мною як ченцем стоїть таке завдання: витравити свій особистий людський дух, упорядкувати спочатку себе самого, щоб стати людиною духовною, тому що в іншому випадку моє чернече життя не має сенсу. Після цього, якщо виникне необхідність, серйозно висловимося, а Бог допоможе нам довести діло до благого результату.

Але дехто, Геронде, каже, іцо надає перевагу мовчанню й молитві.

— Коли все навколо тебе горить, ти не можеш залишатися байдужим! Треба загасити пожежу. Біль не дає тобі мовчати. Звичайно, головне — це намагатися жити, наскільки можливо, духовно. Якщо ж у якомусь серйозному питанні необхідно висловити свою точку зору, то варто говорити те, що навіює тобі Бог.

Живіть смиренно, просто, духовно — так, щоб у важкий момент ви не були змушені йти на компроміси. А крім цього, намагайтеся приймати в обитель дівчат, що мають передумови для чернецтва, щоб вони ставали справжніми черницями. Ставши добрим ченцем, людина знає, до якої міри віддаватися якійсь проблемі. Знає, що треба робити, а чого не треба, знає, як поступити. Якщо ж він не став добрим ченцем, то все йде не так, як тобі хочеться. Вам це зрозуміло? Якщо ви станете справжніми черницями, то будете діяти з розсудливістю. А якщо справжніми черницями ви не станете, то, посилаючи когось із вас з якою-небудь справою, треба буде розжовувати: «Про це, дивися, не скажи зайвого й про це не проговорися», інакше вона може наговорити дурниць. Але такий стан буде недорозвиненим. Як ти після цього впораєшся з усім тим, що нас очікує?

Тому ті, у кого є передумови для чернецтва, повинні потрудитися, щоб стати справжніми черницями й знати, до якої межі говорити, що говорити й що робити у тяжкий момент. Тоді вони не будуть виходити за межі послуху, тому що їхній дух буде співпадати з духом матінки-єгумені. При необхідності матінка лише дасть їм знак, і вони її зрозуміють, тому що будуть працювати з нею на одній частоті. А інакше не можна. Бо якщо ви не навчитеся цього, то до тієї ж самої частоти може підключитися хтось ще. Він буде говорити вам не те, що потрібно, ви його не розпізнаєте, і він завдасть вам чималого зла.

 

Чернецтво перебуває в небезпеці

Світ сьогодні горить, а чернецтво знесилюється, занепадає, втрачає достоїнство. Якщо із чернецтва відходить духовне, то в ньому потім нічого не залишається. На Святій Горі один прочанин запитав у якогось ченця: «Слухай, так тут, що ж, нема подвижницького духу?» — «Зараз, — пояснив йому той, — нова епоха. Старе свій вік віджило». Ну добре, припустимо, що це був недоумок. Можливо, ще у п'ятьох або десятьох подібних йому не вистачає гвинтиків у голові, але якщо вони городять такі дурниці, то хай їх посадять під замок у вежу! Вони не мають права молоти своїми язиками, хулити чернецтво нашого часу й спокушати людей! Адже дехто тільки й шукає привід для цього.

Ось побачите: потихеньку в деяких монастирях, щоб не бути звинуваченими, скасують читання святих отців. Будуть читати книги соціологічного характеру, нібито тому, що в нашу епоху корисні хіба вони. Так-так, ми йдемо до цього! А нещасні миряни приїжджають у святі обителі за допомогою... Як у світі людина благоговійна перебуває в презирстві, так незабаром буде зневажений і добрий чернець. І горе нам, якщо ми недооцінимо небезпеку мирського духу, тоді в найближчому майбутньому юнакові, що приходить у монастир і бажає жити правильно, по-чернецьки, інші будуть говорити: «Що ти тут забув?» Бачачи ченців, що не відрізняються від мирян, люди розчаровуються в чернецтві. Багато людей приходять до мене й розповідають, як вони спокушаються деякими монастирями. Як я їм тепер виправлю їхні помисли?

У чернецтво глибоко проник мирський дух, і зло не стоїть на місці. Ченці повинні проявити себе ченцями, а не мирянами. Ми втратили властиву колишнім поколінням простоту. Молодими ченцями рухає зараз мирська логіка й мирська вихованість: вони намагаються не втратити свою репутацію й часто орієнтуються на закони світського суспільства. А ще зовсім небагато років тому в чернечих гуртожитках можна було побачити стан, описуваний у Лавсаїку. Одні йшли в монастир від божественної ревності, інші — від покаяння. Обставини, що приводили їх в обитель, були різними: один ішов у монастир після смерті дружини, інший поступав туди, покаявшись у колишньому, мирському житті. І біснуватих можна було зустріти в монастирях: вони приходили туди за допомогою, молитвами отців зцілялися, залишалися там і приймали постриг. А якщо потім вони коїли якесь безчинство, то в них знову вселявся нечистий дух. Тому в гуртожитках були й біснуваті. Були й спокушені, були й Христа заради юродиві, були ченці, що володіли даром прозірливості й дарами зцілень. Була велика розмаїтість! А сьогодні не зустрінеш ні прозірливця, ні чудотворця, ні біснуватих, ні юродивих заради Христа. У нас інше юродство — юродство світу цього. Наріжним каменем ми поставили власну голову, і від цього пошкодилися розумом. У нас увійшло багато мирської логіки, і ця велика логіка зруйнувала все. І злом є те, що ми цього не розуміємо.

Ченці деяких обителей, заполонивши сьогодні своє життя безліччю різних зручностей, роблять його тяжким. Занадто відволікаються на речі, потреби в яких нема, а те духовне, чим личить займатися, залишають. Якщо юні, приходячи в монастир, міняють мирський неспокій на дух світської установи, то спокою вони не знайдуть. Потім, щоб розважитися, вони захочуть займатися духовним туризмом, їздити по екскурсіях. Знайдеться й такий, що скаже: «А мені хочеться у відпустку», тоді як ченцеві личить відлучатися зі своєї келії з болем.

Я обурений багатьма речами, і тому з мене виливаються ці гіркі слова. Мені боляче: адже раніше в бідних ченців ні духовних книг не було, ні поняття про те, що таке чернецтво, і, однак, вони процвітали. Тридцять відсотків тих, що вступили у монастирі, були природженими ченцями, інші ж приходили необробленими: всі ягоди з різних полів, і, однак, вони процвітали. Людина могла прийти в монастир, не маючи ні про що поняття духовного, жила там один-два місяці, і навіть ігумен не знав, хто вона така. Потім, вирішивши стати ченцем, вона йшла до духівника, сповідалася й залишалася в монастирі. Ніхто й не знав, що то за людина, звідки родом і що привело її в обитель. Але, незважаючи на всі складнощі, що були, вона духовно розвивалася, процвітала. А деякі взагалі були неписьменними. Слухали читання в трапезній, синаксарії у храмі й більше нічого, так часом і цього не розуміли. І в співі не розбиралися: під час служб творили Ісусову молитву, але мали добрі помисли. І при всьому цьому вони приходили в духовну міру. Вони досягали духовного стану, тоді як зараз є й недільні школи, і духовні книги, і стільки добрих передумов, але вся ця сировина йде котові під хвіст! Виходить, що в нерозвинених був настільки сильний духовний розвиток, а в освічених і розвинених нема нічого! Тобто є, скажімо, оброблене поле, його засівають, але жодна насінинка не сходить! Хіба це не тяжко? Як вам здається?

Так чи інакше, якщо ми будемо неуважні, то чернецтво не встоїть, полетить шкереберть. Але майбутнє, зазвичай, перебуває в руках Христа й Пресвятої Богородиці. Вона, наша Добра Хазяйка, візьме мітлу, вимете сміття зі Своїх святих обителей і знову наведе в них порядок. Нам потрібно зрозуміти, що все минеться без сліду, ми ж, якщо не будемо жити правильно, по-чернечому, станемо перед Богом боржниками. Ми ставали ченцями для того, щоб спасти свою душу, а ще для того, щоб допомогти суспільству молитвою. Тому не забувайте, які обітниці ми давали Христу й що терплять у світі люди, які не одержали цього привілею — привілею покликання в ангельський чин.

 

Після себе ми повинні залишити спадщину

Геронде, багато людей [зараз] покладаються на монастирі. Відповідальність за це лежить на мені великим тягарем.

— Так, багато хто говорить, що єдиний вихід зараз у тому, щоб з'явилося скільки-небудь святих, подібних до святого Косми Етолійського, і щоб вони розійшлися в різні краї для проповіді, просвічення світу. Монастирі — це духовні центри. Якби монастирі не допомогли Повстанню 1821 року, то й самого би Повстання не було. І під час німецької окупації монастирі не здалися й внесли свій внесок у визвольну боротьбу. Тому бандити їх і руйнували. Більшість монастирів не німці попалили, їх розгромили свої ж, грецькі бандити. Німці повідомляли: «Якщо в монастирі будуть знайдені боєприпаси й зброя, то ми його спалимо». Бандити, бажаючи виглядати чистенькими, а винуватцями розгрому монастирів виставити фашистів, ішли в обителі, підкидали кілька старих обойм, якусь зламану гвинтівку, а потім самі ж доносили окупантам, що в такому-то монастирі нібито ховаються бандити. Фашисти влаштовували облаву, знаходили боєприпаси й підпалювали обитель. У такий спосіб бандитам вдалося спалити чимало монастирів, тому що вони їх боялися. «Якщо залишаться монастирі, — говорили вони, — то ми нічого не досягнемо, навіть якщо вдасться встановити атеїстичний режим. Давайте-но їх краще спалимо». Ось і палили.

Сьогодні світ іде в монастирі за закваскою. Але яка там закваска, якщо в самих обителях все «шалай-болтай»? У них і закваски-то не знайдуть. Постараємося ж, щоб на тяжкі роки збереглося трохи закваски.

Зараз за допомогою в монастирі приходять ті, хто звертається до чаклунів і тому подібної погані. Потім прийдуть люди, які стомилися від гріха. Настільки втомлені, що якщо будеш посилати їх пиячити або грішити, то вони не підуть. У ці тяжкі роки Бог закликає людей до чернецтва персональними запрошеннями. Це покоління починає свій чернечий шлях, маючи найкращі передумови, маючи ідеали, а диявол весь цей вихідний матеріал приводить у непридатність. Наступне покоління буде іншим. У монастирі будуть приходити й багато людей, для чернецтва непридатних. Вони дійдуть до такого стану, що будуть змушені ставати ченцями. Вони будуть вимучені й зранені світом. Чоловік і жінка будуть розлучатися (і з благословення Церкви, і без) і вступати в монастирі. Піде в монастирі й молодь, що переситилася мирським життям: одні — спасати свою душу, інші — шукати їй трохи спокою. Ставатимуть ченцями й ті, хто бажає одружитися, але боїться зв'язувати своє життя з іншою людиною. Тобто в прийдешні роки в ченці можуть приходити й психічно хворі, і ті, у кого просто нема рішучості створити сім'ю. «Що я знайду в шлюбі? Як я буду жити? — стануть міркувати вони. — Піду-но краще в ченці». Тобто до чернецтва вони поставляться як до приємного проведення часу. Наскільки вони процвітатимуть, це інша розмова. Вступники в монастирі не будуть такими, що каються, їх буде змушувати ставати ченцями їхній стан. їхні спонукальні причини не будуть бездоганними. Небезпека в цьому. Коли людина йде зі світу заради чернецтва, справа полягає по-іншому. Цим нещасним буде необхідна велика допомога, вони пам'ятатимуть смак мирських задоволень, і тому диявол почне проти них жорстоку боротьбу. Проти нас він такої боротьби не веде, він намагається перешкодити нашому духовному діянню кинути нас у зневіру, щоб не знайшли закваски ті, хто прийде після нас.

Усім цим я хочу сказати, що нам зараз треба процвітати, щоб ми мали сили допомогти цим людям. Залишимо їм отцівську спадщину. «Духовні радості» у нас є — нема радостей небесних. Ми радуємося постригу, рукоположенню, цілонічному чуванню, співу «Раби Господа...», розгойдуванню панікадила... Але ці радості не небесні, це плотські радості серця в позитивному значенні цього слова. Небесна радість є щось вище, щось невимовне. Коли людина починає трішки вкушати небесного, її серце грає, шаленіє. Для того, щоб передати небесні радості наступним поколінням, нам треба пережити їх самим.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про найглибший сенс життя

Будемо готуватися до життя іншого

Геронде, один юнак зник, залишивши своїм батькам записку, що хоче вкоротити собі віку, тому що він некрасивий, а винні в цьому вони...

— Люди не збагнули ще найглибшого сенсу життя. Вони не вірять у життя інше. Всі їхні муки починаються з цього. «Я несправедливо скривджена, — говорить людина, — інші тішаться, а я ні». Люди незадоволені тим, що мають, підмішується егоїзм, і вони мучаться. Бог любить всіх людей. Кожній людині Він дав те, що їй корисно: чи ріст, чи відвагу, красу чи щось ще. Він дав людині те, що може допомогти їй спастися, якщо вона використає це з користю. Однак світ мучиться: «Чому я такий, а він такий?» Але ж в тебе є одне, а в нього інше. Один Христа ради юродивий румунин, який подвизався на Святій Горі, розповів комусь із тих, що терзали себе подібними помислами таку історію: «Побачила жаба буйвола й сказала: "Я теж хочу стати буйволом!" Дулася, дулася й під кінець луснула. Але ж Бог-то кого жабою зробив, а кого буйволом. А жаба що вчудила: захотіла стати буйволом! Ну й луснула!» Нехай кожен радіє від того, яким створив його Творець.

Як тільки людина використає дану їй сприятливу можливість увірувати в Бога й у майбутнє вічне життя, тобто, коли вона збагне найглибший сенс життя й покається і перебудує його, то відразу ж прийдуть божественна розрада із Благодаттю Божою, і Благодать змінить цю людину, виганяючи і всі її успадковані недоліки. Багато грішників, які покаялися, смиренно здійснили любочесний подвиг, прийняли Благодать, стали святими, і зараз ми із благоговінням поклоняємося їм і просимо їхніх молитов. А колись вони мали чимало пристрастей, у тому числі й успадкованих. Наприклад, преподобний Мойсей Мурін. Будучи найбільш кровожерливим розбійником зі спадковою злобою, він, тільки-но увірувавши у Бога, відразу покаявся, став подвизатися, всі пристрасті його покинули, а Благодать Божа прийшла. Він навіть удостоївся прийняття пророчого дару, а чуйністю перевершив і самого Арсенія Великого, котрий походив з великосвітського римського сімейства, мав спадкові чесноти й мав велику зовнішню вченість.

Тобто, Геронде, у чому конкретно полягає зміст цього життя?

У чому? У тому, щоб підготувати себе для нашої Батьківщини, для неба, для раю. Суть у тому, щоб людина вловила цей найглибший сенс життя, бо це є спасіння душі. Віруючи в Бога й майбутнє життя, людина розуміє, що це тимчасове життя суєтне, і готує свій закордонний паспорт для життя іншого. Ми забуваємо про те, що всі ми мусимо піти. Коріння тут ми не пустимо. Це життя не для того, щоб прожити його приспівуючи, а для того, щоб здати іспити й перейти в інше життя. Тому перед нами повинна стояти така мета: приготуватися так, щоб, коли Бог покличе нас, піти зі спокійною совістю, вознестися до Христа й бути з Ним завжди. Коли Христос благословив п'ять хлібів і наситив стільки тисяч людей, народ відразу сказав: «Цар би з Нього вийшов що треба!» З'їли п'ять хлібів і дві риби й надихнулися. Однак Христос сказав їм не турбуватися про цю їжу, тому що тут ми не залишимося. У цьому житті кожен з нас піддається випробуванням: чи відповідає він тому, чого вимагає Бог.

  Геронде, що людина повинна завжди мати у своєму розумі для того, щоб творити волю Божу?

  Вона повинна мати свій розум у Бозі, думати про те, заради чого вона вступила у це життя. Ми прийшли сюди не для того, щоб займатися всім на світі й влаштовуватися по теплих містечках. Ми прийшли, щоб підготуватися до життя іншого. Отже, наш розум повинен постійно перебувати там, у майбутньому житті, і в тому, що здатне допомогти нам його досягти. З любочестям ставитись до всього, любочесно й смиренно подвизатися, і тоді людина зрозуміє сенс життя духовного. Духовне життя є невпинна відвага, духовний бенкет. Знаєте, що таке бенкет? Пізнайте найглибший зміст чернецтва, набудьте духовного благородства, святоотцівської чуйності. А найглибший сенс життя (не чернечий, а взагалі) зобов'язані усвідомити всі люди. Якби вони це зробили, то зовсім би зникли дріб'язкові причіпки, гризня та інші прояви самості. Коли є божественна винагорода, то будемо думати про те, як заробити трохи «грошенят» для майбутнього життя, а не про те, як у житті цьому триматися з гідністю і приймати людську славу від інших.

Коли людина рухається в площині справжнього життя, вона від усього радіє. Тому, що живе. Тому, що мусить померти. Не від того радіє, що вона втомилася від життя, ні, вона радіє від того, що помре й піде до Христа.

Геронде, вона радіє через те, що не противиться тому, що допускає Бог?

— Людина радіє, бачачи, що це життя минуще, а життя інше — вічне. Вона не втомилася від життя, але, думаючи: «Що нас очікує, хіба ми не підемо?», вона готується йти туди, розуміючи, що в цьому її призначення, сенс життя.

Ось, приміром, взяти жінок, які працюють у системі соціальної допомоги. У них є доброта: бігають, бідолашні, убиваються заради інших. За освітою вони психологи, але бувають випадки, коли той спосіб, яким вони хочуть допомогти іншим, не діє. Йде жінка, наприклад, утішати чоловіка, якому відрізали ногу, а він їй каже. «Ти ось прийшла на двох ногах і говориш мені: "Добрий день", — а в мене нога тільки одна». Що вона зможе йому відповісти? Як вона допоможе йому психологією? Якщо цей чоловік не вловить найглибшого сенсу життя, то йому ніщо не зможе допомогти. Він повинен зрозуміти, що за це допущене Богом каліцтво він, якщо не буде нарікати, одержить в іншому житті накопичену небесну винагороду. Зрозумівши це, він повинен радуватися. Так хоч би й на чотирьох ногах ходили інші, він повинен говорити: «Дякую Тобі, Боже мій, за те, що я ходжу на одній». Але, сприймаючи життя недуховно, ці бідолашні йдуть утішати людей і не знають, що їм сказати. Іде така «соціальна розрадниця», приміром, полегшити страждання тридцятип'ятирічній хворій на рак жінці, у якої троє дітей. Що вона їй скаже? Якщо ця мати не вловить найглибший сенс життя, то вона буде в розпачі, думаючи про те, що станеться з її дітьми. І сама психолог, яка прийшла її втішати, впаде в той же самий розпач, якщо вона не зрозуміє чогось вищого, чогось духовно більш глибокого. Бо, не налаштувавши спочатку більш глибоко саму себе, вона не зможе правильно допомогти й ближньому так, щоб до нього прийшла божественна розрада. Так ці бідолашні психологи не тільки стомлюються тілесно, але й засмучуються, бачачи, що вони не можуть надати людям серйозної допомоги. Тобто втомлюються подвійно.

 

Ми повинні усвідомити добро необхідністю

Людина повинна усвідомити добро необхідністю, інакше вона буде мучитися. І сказати, що не всі можуть усвідомити добро необхідністю, було б неправдою. Я такої думки виправдати не можу. Добро в стані усвідомити необхідністю навіть п'ятирічна дитина. Скажімо, у якоїсь дитини піднялася температура. Батьки кличуть лікаря, той говорить. «Тримайте дитину міцно» й — раз! — робить їй укол. Після цього маля, тільки-но вгледівши лікаря, починає плакати і втікає. Але якщо йому спочатку скажуть: «Послухай-но, ти хворий, у тебе температура. Ти не можеш ні в школу піти, ні гратися. Інші-ось діти граються. А якщо ти даси лікареві трішки тебе вколоти, то температура спаде й потім ти теж зможеш піти гратися», то дитинча відразу замружить очка й само простягне лікареві свою ручку для уколу. Я хочу сказати, що якщо вже маля може усвідомити добро необхідністю, то наскільки більше це доступно людині дорослій.

З того моменту, як людина зрозуміє, що правильно, а що ні, — все, питання закрите. Припустимо, я вам говорю: «Я викину вас із вікна». Що це значить, ви розумієте. Навіть розумово неповноцінний розуміє, що якщо він випаде з вікна верхнього поверху, то переламає собі ноги. котра читала святих отців, Євангеліє, знає, що правильно а що ні. З цього моменту треба себе переключати. Але часто, коли говориш деяким особам: «Чому ти це робиш? Хіба ти не розумієш, що це неправильно?» — вони починають: «Ось, на нещастя, я така. А чому я така? Бо ж і раніше я була така...» — «Та облиш ти, яка ти була раніше! Зараз, коли я тобі це говорю, що ти робиш, щоб виправитися?» Якщо в них не тямить голова, то це інша справа, тоді в них є виправдання. Але тільки дитя схопить замість карамельки жаринку з тієї причини, що в нього не тямить голова.

  Геронде, ваша мати була дуже чуйною людиною, любила вас. Як же вона із самих пелюшок виховувала вас у строгості?

  З молодих років людина може допомогти собі в тому, щоб збагнути найглибший сенс життя й радуватися по-справжньому. Коли я був маленьким і бігав з хлопцями наперегони, то залишав їх позаду. Вони забороняли мені бігати, проганяли мене, дражнили «емігрантиком», біженцем. Я приходив до мами в сльозах. «Чому ти плачеш?» — запитувала мене вона. «Мені хлопці не дають з ними бігати», — відповідав я їй. «Тобі хочеться побігати? Ось двір, бігай. Чому ти хочеш бігати на вулиці? Щоб на тебе дивилися й говорили «молодець»? У цьому є гордість». Іншим разом я хотів бавитися м'ячем, а хлопці знову мене проганяли. Я знову плакав і йшов до мами. «Що трапилося, чому ти знову плачеш?» — запитувала мене вона. «Хлопці не дають мені грати в м'яча!» — говорив я. «Двір у нас великий, м'ячик у тебе є, грай тут. Що, хочеш, щоб на тебе дивилися й любувалися? У цьому є гордість». І тоді я подумав: мама має рацію. І потихеньку мені перехотілося і бігати, і грати в м'ячик, щоб мене бачили, тому що я зрозумів, що в цьому є гордість. «Дійсно, — думав я, — яка ж все це нісенітниця! Мама має рацію». І потім, дивлячись, як інші діти носяться, ганяють м'яча й вихваляються цим, я не дуже переживав. Я сміявся й говорив: «Ну що витворяють?» — а сам був тоді маленьким —у третій клас початкової школи ходив. Потім я жив звичайним життям. І зараз, якщо мене запитають: «Що вибереш: піднятися в серпні місяці босоніж по колючках на вершину Афона або ж поїхати на якесь торжество, де тебе облачать у мантію й осиплять почестями?» — то я скажу, що волію босоніж піднятися на Афон. Не від смиренності, а від того, що мені це до душі.

Люди, які мають гордість, у дитинстві не дістали допомоги в сім'ї. Мирське мислення людину мучить. Якщо хтось занедбає себе щодо цього, якщо батьки не допоможуть своїм дітям, коли ті ще маленькі, то потім це стане вже звичкою. Одна справа — це трішки похвалити дитину, щоб вона не занепадала духом, інше — роздмухувати її егоїзм. Скажімо, дитина заплуталася, читаючи віршик, і тепер сумує. Її мама, бачачи це, говорить їй: «Ну все, все. Добре прочитала». Однак, якщо дитина прочитала вірш добре, і мати починає вихваляти її перед іншими: «Ну яка ж ти молодчина! Ти прочитала краще за всіх дітей! Моя дитина краща за всіх!» — то це погано. Так батьки часто культивують у дітях гордість. Або, приміром, дитина нашкодила у школі, і її за це насварив учитель. Вона приходить додому й скаржиться батькові: «Учитель несправедливо мене насварив». Якщо батько й мати стають на бік дитини й до того ж у її присутності говорять про вчителя: «Я ось йому покажу! Та як він смів, та мою дитину!..» — то дитина потім вважає своє бешкетництво правильним, а в підсумку мучиться через дріб'язкові речі. Основа всього в тому, щоб дитя дещо зрозуміло ще в рідному домі. Якщо людина з юних років засвоює найглибший сенс життя, то потім все йде як потрібно. У протилежному випадку вона дістає задоволення від тлінного, від людських похвал, які в дійсності не приносять їй спокою, і залишається тлінною людиною.

 

Допоможемо світові в покаянні

— Геронде, що сьогодні може допомогти світові найбільше?

— Якби світові проповідувалося сьогодні покаяння, то допомогти могло б тільки воно. Щоб дістати користь, будемо читати якнайбільше житій тих святих, які звертають особливу увагу на покаяння. Просити в Бога покаяння — це значить просити просвіти. Просячи покаяння й сильніше каючись, ми, природно, прийдемо в більшу смиренність. А тоді за" необхідністю прийде велика Божественна Благодать, просвіта від Бога. Перебуваючи в покаянні, людина зберігає Благодать Божу. Люди ж хороші. Ось більшість: не сповідаються, не причащаються, перебувають у великому незнанні, але, з іншого боку, приходять до мене й просять допомоги. Щось у цьому криється.

Геронде, можливо, приводом для того, щоб люди наблизилися до Бога, стають випробування?

— Тим, у кого є добре налаштування, випробування допомагають. Ті, у кому такого налаштування нема, починають звинувачувати Бога, хулити Його, виправдовувати себе. Зло в тому, що люди не зізнаються: «Згрішив», а терзаються. Диявол має у світі велику владу. Ми дали йому багато прав. На що ж перетворилася сьогоднішня людина! Зло в тому, що вона, не маючи покаяння, перешкоджає Богові втручатися й допомагати їй. Якби було покаяння, то все б налагодилось. Нас чекають грози, грози! Хай простягне Бог Свою руку! Будемо просити покаяння усьому світові. Будемо молитися й за тих, хто свідомо робить зло Церкві й не має наміру виправлятися, щоб Бог дав їм покаяння, а потім забрав їх у кращий світ.

Допоможемо, наскільки це можливо, світові в покаянні, щоб прийняти Божі благословення. Покаяння й сповідь — ось що потрібно сьогодні. Моя незмінна порада людям: кайтеся й сповідайтеся, щоб диявол був позбавлений прав, а ви припинили піддаватися зовнішнім бісівським впливам. Щоб люди зрозуміли й покаялися, їм потрібен струс. Приміром, людина сповідається в тому, що зробила перелюб. Духівник читає над нею дозвільну молитву, накладає на неї покуту й на цьому зупиняється. Але духівник повинен допомогти їй зрозуміти, що зло не містилося лише в перелюбі. Розкаюваний повинен усвідомити, що, зробивши це, він став злочинцем, зруйнував дві сім'ї. А деякі духівники ні самі не копають глибше, ні людей не змушують задуматися.

  Геронде, є люди добрі, які однак рідко ходять у храм, не беруть регулярної участі в церковних таїнствах...

  Бувають випадки, коли хтось нечасто ходить до церкви, але має в собі благоговіння, доброту, і тому Бог знаходить Собі місце й живе в ньому. Якби ці люди брали участь у таємничому житті Церкви, то вони б достатнім чином процвітали в житті духовному. А інші ходять у храм, сповідаються, причащаються, роблять усе, що потрібно, і, однак, Бог не знаходить Собі місця, щоб вселитися в них, оскільки в них нема смиренності, доброти, справжнього покаяння. Для того, щоб прийти до належного стану, самої сповіді перед духівником недостатньо. Повинно бути й покаяння. І кожну молитву треба починати зі сповіді Богові. Не так, звичайно, щоб, не перестаючи, плакатися: «Я такий, сякий, отакий!.» — а потім продовжувати свою стару пісню. Це не переживання гріха. Переживаючи, людина стає хоч не набагато, та кращою.

Пам'ятаєте, з якою простотою молилися ізраїльтяни? «Встань, Господи, чого спиш Ти» , тобто «Прокинься, Господи, що ж ти спиш?» І Господь після «мов зі сну пробудився... неначе витязь, захмелілий од вина, і ворогів Своїх відкинув назад...» З якою простотою, з якою смиренністю, але й з яким дерзновінням рекли вони: «Господи, що ми тепер скажемо язичникам? Ти врятував нас у Чермному морі, а що нас чекає зараз? Помирати в пустелі або ж потрапити під меч іноплемінних? Не виставляй же нас на посміховисько!» Але тільки не подумаємо й ми відкрити свій рот і бовкнути подібне: «Що ж ти спиш, Господи, і не бачиш?» — тому що за це ми можемо дістати по лобі. Це буде безсоромністю. Ізраїльтяни рекли це зі смиренністю й простотою. Вони не перекладали відповідальність на Бога, не говорили Йому: «Навіщо Ти так зробив? — але каялися й просили: — Ми достойні зла набагато більшого, але що ми тепер скажемо язичникам?» І бачите? Вони відразу ж прихилили Бога на милість. Вам це зрозуміло? Було присутнє визнання помилки, покаяння, Бог втрутився й «поразив ворогів...» А якщо й ми опинимося у скрутному становищі й не будемо вести себе духовно, то люди світу цього скажуть про нас: «Ну й де ж ваша молитва? Ви ж тільки говорите, що молитеся. Що ж ви, га?» Так ми стаємо посміховиськом.

 

Покаяння сприяє зникненню зла

Просячи світові покаяння, будемо зараховувати до таких, що провинилися, і себе. У молитві не треба говорити: «Допоможи світові, світові, який грішний». Три біблійних отроки народилися у вавилонському полоні, однак не говорили: «А чим винні ми? — але сповідалися перед Богом: — Нам дісталося по-заслузі, ми були варті й більшого». Вони говорили так, ніби до вавилонського полону перебували серед тих, хто переступив Божі заповіді, як ніби й вони були спільниками у гріху, хоча на ділі вони були до нього непричетні, оскільки в ті роки ще не народилися на світ, їхня молитва біля вавилонської печі зворушує мені серце. «Праведний ecu Господи за всіх, яже сотворив ecu нам... Яко согрегиихом і беззаконновахом... І нині несть нам отверзти вуст... Не предаждь у бо нас до кінця... І не отстави милості Твоєя від нас, Авраама заради возлюбленого от Тобі». Тобто: «Правильно, Господи, ти нас караєш, бо ми згрішили. Але тільки лише заради Авраама, якого Ти любиш за те, що він не згрішив, не залишай нас». Вони зараховували до грішників і себе й вірили в те, що говорили вустами. Тому й стала піч прохолодною, тоді як язичників, що прийшли на неї подивитися, обпалило полум'я .

Не здійснюючи такої роботи над собою, людина починає постійно знаходити собі виправдання. «Мене підштовхнув на гріх диявол», або «Винен Адам», або «Винна Єва, а не я винен». Один «богослов-професіонал» заявив мені якось: «А чому ми повинні тепер страждати через Єву?» — «Люб'язний, — відповів йому я, — тобі це, що, заважає спастися? Чого ти причепився до бідолахи Адама й до страждальниці Єви? За одну погрішність — і стільки віків томитися в пеклі! А до нас прийшов Христос і спас нас». — «Якщо згрішите сімдесят раз по сім, — сказав Він, — і покаєтеся, то Я вас прощу» . Ми грішимо тисячі разів, але, тільки б ми каялися щиросердно, Христос нас прощає. А ми будемо говорити, що винуваті Адам і Єва? І дивіться: адже нікому не дають ім'я Єва. Давайте-но ми назвемо якусь послушницю при постригу Євою або, принаймні, Зоєю (життя грецьк.),якщо ім'я Єва здається важким. Адже це ж дуже несправедливо так ставитися до Єви! Вона мати всіх нас, вона мати усього світу, а ми навіть імені її не хочемо чути! І прокляттю Бог, по суті, піддав диявола. «Змій був мудрий» . Диявол увійшов у змію, щоб обдурити людину. Дивися: як же все валять на Єву. Говорять, що це вона нас погубила, що якби не її непослух, то ми зараз у раю жили — не тужили б. А ось якби й ми почули від Христа: «Один раз допустили погрішність — відправляйтесь-но на скільки-то віків у пекло!» Отоді б поговорили!.. Який же все-таки невдячний світ!..

Так чи інакше, покаяння — це велика справа. Ми ще не усвідомили, що покаянням людина може змінити рішення Бога. Те, що в людини є така сила, — це не жарт. Ти робиш зло? Бог дає тобі потиличника. Говориш «згрішив»? Бог змінює гнів на милість і подає тобі Свої благословення. Тобто, коли неслухняна дитина приходить до розуму, кається та зазнає докорів сумління, Отець з любов'ю пестить й утішає її. Ізраїльтяни, які ухилилися від заповідей Божих, сімдесят п'ять років прожили у вавилонському полоні. Але зрештою, коли вони покаялися, царем став Кір, про якого можна сказати, що він повівся краще, ніж сини Ізраїлеві, що опоганили жертовні святині. Бог змінив напрям думок Кіра й сотворив його віруючим в Бога Небесного. І ось, Кір дарує ізраїльтянам свободу, дає їм гроші, дерево для будівництва храму, зводить їм стіни навколо Єрусалима й проявляє таку доброту й таке благоговіння, якого, хай буде дозволено сказати, не виявляли навіть [самі] ізраїльтяни . І все тому, що народ покаявся й змінився . Бачите, як покаяння сприяє зникненню зла!

Треба обов'язково читати всі книги Макавейські. Це винятково сильні книги. Яке було веління царське! Розтоптати юдеїв слонами! Призначили відповідальних, приготували все для страти, щоб розізлити п'ятсот слонів, напоїли їх міцним вином з ладаном і чекали царя, щоб почати страту. Але цар про свій наказ забув. Іде до нього начальник над слонами й каже: «Царю, тебе чекаємо. Слони, юдеї — усе готово. І гості зачекалися». — «А хто вам велів все це робити?» — відповідає цар. Крики, погрози!.. І це не один раз, а тричі . Щоб цар забув наказ, який він сам віддавав? Це вам не жарти. І не тільки забув, він взагалі змінив потім своє ставлення до юдеїв. У цьому основа всього: щоб світ покаявся.

Геронде, чи є користь від різних міжнародних об'єднань, що займаються боротьбою за мир в усьому світі? Чи допомагають вони його зберігати?

— Це залежить від багатьох речей. Є й такі, хто затіває все це з добрим налаштуванням. Але трапляється, що збереться такий «букет»! Тут тобі й чаклуни, і вогнепоклонники, і протестанти — така мішанина, в очах рябить! І борються «за мир в усьому світі!» Яка від них користь? Хай простить мене Бог, але ці вінегрети готує диявол. Якщо саме об'єднання грішне, то який там може бути мир! Як прийде мир, якщо люди не примирилися з Богом? Тільки коли людина при миряється з Богом, приходить мир і внутрішній, і зовнішній. Але для того, щоб людина примирилася з Богом, їй потрібно опритомніти. Треба покаятися й жити відповідно до заповідей Божих. Тоді в людину вселяються Благодать і мир Божий. І тоді вона є спро можною допомогти тому, щоб довкола неї теж зберігався мир.