ПРО КНИГИ КАНОНІЧНІ ТА НЕКАНОНІЧНІ

Християнська Біблія складається з двох частин: Старого Завіту і Нового Завіту. Книги Старого Завіту писалися протягом більш як тисячі літ до Різдва Христового давньоєврейською мовою, книги Нового Завіту написані грецькою мовою в I столітті після Різдва Христового.

У Старому Завіті є книги канонічні і неканонічні. Основна різниця між ними в тому, що книги канонічні більш давні, написані в XV–V століттях до Різдва Xристового, а книги неканонічні, тобто які не ввійшли до канону,­ до зібрання священних книг, написані пізніше, у IV–I століттях до Різдва Христового. Старозавітний канон створювався поступово. Першим збирачем священних книг воєдино вважають Ездру (V ст. до Р. X.). У III ст. до Р. X. – I ст. після Р. X. старозавітний канон набув того вигляду, який існує в сучасній єврейській, так званій масоретській, Біблії (вона містить лише Старий Завіт; масорети, хранителі передання, закінчили роботу над нею у VIII ст. після Р. X.). У ній 39 книг, які розділені на три відділи: закон, пророки і писання (цими словами в давнину називали Старий Завіт, – див. Мф 7, 12; Лк 24, 44). Закон (по-єврейськи т`ора) містить П’ятикнижжя Мойсея: Буття, Вихід, Левит, Числа і Второзаконня. Пророки (неби`им) поділяються на перших, або старших, до яких належать книги Ісуса Навина, Суддів, дві книги Самуїла (у нашій Біблії це 1 і 2 Царств) і дві книги Царів (наші 3 і 4 Царств; у християнській Церкві книги старших пророків, а також Руфі, Есфирі, Ездри, Неємії і Паралипоменон заведено вважати історичними книгами), і на останніх, або молодших, які у свою чергу поділяються на великих пророків і малих. Книги трьох великих пророків: Ісаї, Єремії, Єзекиїля; дванадцяти малих: Осії, Іоїля, Амоса, Авдія, Іони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Аггея, Захарії і Малахії. Писання (кетуб`им) складають: Псалми, Притчі, Іов, Пісня Пісень, Руф, Плач Єремії, Екклезіаст, Есфир, Даниїл, Ездра, Неємія і Літописи (= 1 і 2 Паралипоменон).

Після повернення євреїв з полону вавилонського, тобто після V ст. до Різдва Xристового, було складено і написано ще кілька книг єврейською і грецькою мовами. У канон єврейських священних книг їх уже не включили, але вони увійшли, як корисні і повчальні, у Септуагинту, тобто грецький переклад Біблії.

Цей переклад був зроблений у III–II століттях до Р. X. для олександрійських євреїв-елліністів і юдеїв розсіяння, тобто які жили поза Палестиною, які вже забували рідну мову і говорили по-грецьки (див. передмову до Книги Ісуса сина Сирахового). Давнє передання говорить про 70-х (або 72-х) тлумачах, тобто перекладачах, які переклали священні книги з єврейської мови на грецьку, тому і переклад цей називається “перекладом сімдесятьох”, або по-грецьки “Септуагинта”. Він у деяких деталях відрізняється від масоретського тексту, оскільки масорети і перекладачі на грецьку користувалися різними списками (рукописами) стародавнього тексту.

Біблійні книги латинською мовою були відомі вже наприкінці II ст. після Р. X. Блаж. Ієронім переклав їх заново наприкінці IV – початку V ст., і цей переклад, відомий під назвою “Вульгата”, одержав широке поширення в католицькій Церкві.

Переклад священних книг слов’янською мовою початий був святими рівноапостольними Кирилом і Мефодієм у IX ст. Сучасна слов’янська Біблія являє собою передрук Єлизаветинського видання 1751–1756 рр., у якому текст Старого Завіту був вивірений за грецькою Біблією.

На російську мову Біблія перекладена в середині XIX століття. Каноніч­ні книги перекладалися з єврейського масоретського тексту з доповненнями і варіантами з Септуагинти, а неканонічні – з грецької мови, за винятком Третьої книги Ездри, перекладеної з латинської, оскільки цієї книги нема ні в єврейській, ні у грецькій Бібліях. Православні Біблії, як слов’янська, так і російська та українська, містять усі 39 канонічних і 11 неканонічних книг Старого Завіту.