АПОЛОГЕТ Православний апологетичний портал

Вступ

Деталі

Автор: Андрій Тищенко

Перегляди: 914

Світ був створений Всеблагим Господом прекрасним та досконалим, але зіпсований гріхопадінням перших людей потребував спасіння. Але втіленням, стражданнями, смертю та Воскресінням Господа нашого Ісуса Христа – врятований. Досконалість світу до гріхопадіння і майбутнього світу, що чекає на праведників після другого пришестя Господа відображається у Святій Православні Церкві, її структурі та ієрархії. Важливу роль в Православні Церкві відіграє інститут дияконства. Структура Церкви була встановлена ще святими апостолами (тому ІІ Вселенський Собор у Символі Віри називає її „апостольською”) і фактично існує у тому ж вигляді по сьогоднішній день.

Інститут дияконства виникнувши в перші роки християнства перетерпів деякі незначні зміни, зрештою набувши свого сучасного вигляду. Особливим періодом формування системи дияконських обов’язків та прав припадає на перші віки існування Церкви Христової, тобто на період Древньої Церкви.

Так як Старозавітна Церква була прообразом Церкви Новозавітної в ній ми знаходимо прообраз дияконського служіння – служіння левитів. Хоча їх обов’язки лише зовнішнім чином передували служінню дияконському. Але сучасний інститут дияконства можна вважати прямим спадкоємцем служіння левитського.

Прообрази дияконського служіння в Старому Завіті.

Деталі

Автор: Андрій Тищенко

Перегляди: 930

Обрання семи дияконів та суть дияконського служіння в перші віки християнства.

Деталі

Автор: Андрій Тищенко

Перегляди: 986

Диякониси

Деталі

Автор: Андрій Тищенко

Перегляди: 993

„Диякониса” в буквальному перекладі з грецького це означає "помічниця", "прислужниця".Церковного чину дияконис в ранній Церкві, в I-II століттях, не існувало, він виник лише в III столітті. Тому згадка про Фиву дияконису (пам`ять 3/16 вересня) в Посланні апостола Павла до Римлян (біля 58 року) не слід розглядати як сталий термін: "Вручаю вам Фиву, сестру нашу, дияконису церкви Кенхрейської. Прийміть її для Господа, як личить святим, і допоможіть їй, у чому вона матиме потребу у вас, бо і вона була помічницею багатьом і мені самому" (Рим. 16, 1-2). Жіночий організований дияконат на Сході вперше згадується в "Західній Церкві", канонічній збірці, складеній в III столітті в Північно-Східній Палестині.

В церковній ієрархії диякониси стояли нижче за диякона, який був їх безпосереднім керівником. Нове служіння було введено для того, щоб в Церкві існували посередниці між чоловічим кліром та жіночою частиною громади, оскільки диякониси для дотримання благопристойності допомагали при хрещенні жінок: після помазання єлеєм лоба крещаємі, решту частин тіла помазувала диякониса. Диякониси були присутні при приватних бесідах жінок з священнослужителями; доглядали за хворими християнками; стежили за порядком на жіночій половині храму; були керівницями вдів та дів; могли виконувати якісь доручення церковного характеру. У епоху імператора Юстініана певна кількість дияконис мали бути при кожному храмі. Посвячення вони одержували через покладання рук, тим самим включаючись в число нижчих кліриків - церковнослужителів, що не здійснювали таїнств.Диякониси давали обітницю цнотливості, багато молилися Богу. У грецьких рукописах зберігся чин поставлення в диякониси IX століття. Переказ доніс до нас житіє сподвижниці Іоанна Золотоустого, святої Олімпіади (кінець IV - початок V століття, пам`ять 7 серпня н.с.). Олімпіада, жінка знатного походження, була поставлена в диякониси після ранньої смерті чоловіка. Святий Іоанн любив Олімпіаду за чесноти духовно наставляв її. У 404 році, після вигнання Іоанна Золотоустого, в Константинопольському храмі трапилася пожежа, і Олімпіада була звинувачена в підпалі. Крім того, вона не побажала підкорятися новому архієпископу. Вигнана з Константинополя, Олімпіада віддалилася в Кизик. Дияконисі доводилося боротися з великим смутком, і святий Іоанн, утішаючи її, відправив в Кизик 17 листів, що дійшли до нас. Він нагадував про праці, які вона переносила раніше: "З молодого віку до цього дня ти невпинно живила жадаючого Христа, напоювала спраглого, одягала нагого, гостинно приймала Його мандрівником, відвідувала хворого..."

Зникнення жіночого дияконату пояснюється частково зміною церковної практики, оскільки Трулльський собор визнав "Ухвали апостольські" - основна збірка, що регламентувала діяльність дияконис, - зачепленими єрессю. Крім того, головна функція дияконис - допомога при хрещенні - поступово втратила свій сенс з розповсюдженням практики хрещення немовлят. Як здається, головну роль в скасуванні цього чину зіграло розповсюдження жіночого чернецтва. Діаконіси зберігали цнотливість і обиралися з дів або одношлюбних вдів не молодше 40 років, фактично були черницями або ставилися в один ряд з останніми. Втім, ймовірно з VIII-IX століть функції дияконис сильно змінилися і могли безпосередньо стикатися з якоюсь літургійною практикою, аналогічною дияконські, оскільки жінці на шию покладався орар і у вівтарі вона брала в руки Чашу. Це могло викликати з боку Церкви побоювання у виникненні єресі. А в ХII столітті слово "диякониса" вже повною мірою перетворилося на почесне звання. Західна Церква не знала жіночого дияконату в тій розвиненій формі, в якій він існував на Сході. На Заході дияконисам наказувала строга безшлюбність, ними ставали вдови, і діви. Посвячення дияконис, очевидно, проводилося через покладання рук. У ранньосередньовічну епоху слово "диякониса" стало почесним званням настоятельки жіночого монастиря, ігумені. Відсутність розробленості даного чину і рання його заборона, що відноситься до V століття, можна пояснити побоюванням Західної Церкви того, що жінки перевищать свої повноваження і претендуватимуть на священицькі функції. Для цього були підстави, тому що, зокрема, вже святий Іриней Ліонський писав про якогось єретика Марка, послідовниці якого здійснювали Євхаристію.

В одному з пам`ятників XII століття є така згадка про скасування цього чину: у ньому мовиться не про те, що служіння забороняється, а про те, що дияконис давно не висвячують. У Церкві багато що міняється не формально, а є слідством розвитку живого церковного організму. Вже до XI-XII століть у зв`язку з масовими хрещеннями немовлят перестали хрестити дорослих (в усякому разі, це було рідкістю). Перестало дотримуватися і розділення на жіночу і чоловічу половини храму, відпала практика присутності третьої людини при сповіді. Тепер допомагати могли просто благочестиві прихожанки або черниці.

Дияконство у ІI - ІV століттях

Деталі

Автор: Андрій Тищенко

Перегляди: 896

На прикладі житія святого Іоана Золотоустого

Прийнявши священний чин дияконства, Іоанн знову повернувся в світ, але вже не як раб його, а як Діяч в ньому. В дні своєї юності він захоплювався різними красою і задоволеннями буденного мирського життя; тепер він як служитель Церкві виступив на боротьбу з цією красою і, виконаний духовної мужності почав з ревнощами виконувати своє служіння. Обов`язки диякона у той час були вельми складні (381-398 р). Окрім виконання доручень єпископа і служіння в церкві, диякон повинен був особливо піклуватися про різні потреби немічних і бідних християн. Йому доводилося відвідувати хворих і утішати вмираючих, допомагати бідним і знаходити кошти на їх утримання. Посада важка, така, що вимагала повного самовідкидання і любові, але разом з тим вона була і чудовою школою для приготування до вищому пастирському служінню. У пустелі Іоанн, піклуючись про порятунок своєї власної душі і не бачивши всієї немочі і бід, гнітючих страждущєє людство, міг ослабіти в своєму людинолюбстві, оскільки не бачивши перед собою нещасних, не важко і зовсім забути про них. Теперішнє служіння знов поставило його в середу дійсного життя і відкрила перед його очима весь цей світ повний сліз і страждань. І раніше, будучи адвокатом, він міг знайомитися з оборотною стороною мирського життя; але там саме його заняття спонукало його ставати на бік сильних і багатих в їх тяжбах із слабкими і бідними; тепер же він виступив непреоборімим захисником цих останніх, і йому часто доводилося боротися з жадністю багачів, приборкувати їх хижі посягання на худу скарбницю бідняків, захищати знедолених осіб від утисків жадібних і безсердечних чиновників і таким чином по можливості полегшувати життя тих труждающихся і обтяжених, яких особливо закликав до себе і Рятівник Христос. Таким образом Іоанн прийняв подвійне виховання: виховання в пустелі, що укріпила в ньому дух і що очистила в ньому серце до здатності споглядання Божества, і виховання в суспільного життя, яке показує людей в їх немочі, бідах, неправді і пороках. Картина сумна, але знайомство з нею було необхідне для нього в чекаючому його служінні, і вона саме зробила з нього того дійсного пастиря і благодійника страждущих, яким він став згодом. Перше срібло, яке він віддав бідним, було його власне, і з того часу до самої смерті він нічого не називав своїм, і все, що мав, вважав приналежністю бідних. З саном дияконства не з`єднувалося церковне учительство, що належало пресвітерам, та і самі обов`язки цього, переважно добродійного служіння, не давали часу і можливості для такого учительства. Але не виступаючи із словесним учительством, Іоанн не залишав учительства письмового.

Остаточне формування уставів

Деталі

Автор: Андрій Тищенко

Перегляди: 1129

Богослужбове одіяння диякона

Деталі

Автор: Андрій Тищенко

Перегляди: 1031

Богослужбове одіяння духівництва має загальну назву - ризи або облачення, і розділяються як є три ступені священства так і ризи поділяються на: дияконські, ієрейські та архієрейські. Священик має все дияконське облачення і понад того властиві ризи його сану; єпископ же має все священиче облачення та своє властиве його архієрейському сану.

Богослужебне одіяння православного духівництва прообразоване в Старому Завіті одіянням Аарона та інших священиків, зробленими по безпосередньому повелінню Божому (Вих.28:2;31:10) та призначеними тільки для богослужіння, для слави Божественних служб. Їх не можна використовувати в побуті. Через пророка Єзекиїля Господь повеліває старозавітнім священикам, виходячи з храму в зовнішній двір до народу, зняти з себе богослужбовий одяг щоб не доторкатися священним одягом своїм до народу, та залишити його в священних кімнатах, та одягтися в інший одяг(Єз.44:19). У сучасній церкві після закінчення богослужіння облачення, що використовується за богослужінням також знімається і залишається в храмі.

Історично богослужбові ризи з`явилися не відразу. У основних рисах канон склався в VI ст. Відомо, що апостол Яків, брат Господній по плоті, перший Єрусалимський архієрей, носив білий лляний довгий одяг іудейських священиків і головну пов`язку. Апостол Іоанн Богослов також носив золоту пов`язку на голові, як знак первосвященика. Багато хто вважає, що фелонь, залишена апостолом Павлом у Карпа в Троаді (2 Тим.4:13), був його богослужбовим одіянням. За переказами, Богородиця Своїми руками зробила омофор для святого Лазаря, що його воскресив Христос з мертвих, що був потім єпископом Кріта. Таким чином, вже апостоли вживали деяке богослужбове одіяння. Найімовірніше, від них в Церкві зберігся переказ, виражений блаженним Ієронімом (IV в.), згідно якому ні в якому разі неприпустимо входити у вівтар і здійснювати богослужіння в одязі загальному і такому, що просто вживаються. Як вважають, перше богослужбове облачення християнської Церкви мало чим відрізнялося по вигляду від звичайного одягу, що вживається у миру, будучи лише особливо, призначеними тільки для богослужінь.

Отже до дияконського облачення відноситься: стихар, орар та поручі. Стихар це довгий одяг який розширюється донизу з широкими рукавами, з вирізом для голови, без коміра, який робиться переважно з білої чи світлої матерії, щоб нагадувати священнослужителю про ту чистоту душі яка потрібна від нього його служінням. Стихар також знаменує „ризу порятунку і одяг радості” тобто спокійну совість та виникаючу від того духовну радість про Господа. Ось чому коли священнослужитель одягає стихар він читає молитву „Нехай зрадіє душа моя в Господі, бо зодягнув мене в ризу спасіння в одежу радощів зодягнув мене ;мов на жениха поклав на мене вінець і як невісту прикрасив мене красотою„[№3 ст:75]. Орар це довга широка стрічка яку диякон носить на лівому плечі, одна половина попереду, а інша позаду. Слово „орар” походить від латинського „oro”- прошу або молюся. В давнину орарем диякон витирав уста тих, що причащалися. Орар символізує благодать священного сану, але тільки першого ступеню, що дає диякону право бути служителем, але не здійснювачем таїнств. На орарях протодияконів пишуться слова ангельського співу „Святий, Святий, Святий”, орарі протодияконів відрізняються від звичайних тим , що вони набагато ширші, та їхня середня частина проходить під правою рукою диякона так, що один кінець ораря піднімається через спину до лівого плеча і опускається вниз спереду, а інший кінець проходить з-під правої руки через груди вгору і по тому ж лівому плечу опускається вниз ззаду. Така форма ораря знаменує старшинство протодияконів та архідияконів в рамках одного і того ж дияконського чину, що є образом старшинства одних ангелів над іншими.

На рукави підрясника одягаються поручі або нарукавники. Поруч представляє собою злегка вигнуту смужку щільної матерії з зображенням хреста в середині, обшиту по краях стрічкою. Охоплюючи руку в зап`ясті, поручь з`єднується з внутрішньої сторони руки за допомогою шнурка, що протягується в металеві петлі на його бічних краях, а шнур обмотується навколо руки, так що поруч щільно стягує рукав підрясника і міцно тримається на руці. При цьому знамення хреста знаходиться на зовнішній стороні руки. Поручі надягають на обидва рукави і знаменують собою Божу силу, фортецю і мудрість, що даються священнослужителям для здійснення Божественних таїнств. Знаменням хреста поручі означають, що не людські руки священнослужителів, а Сам Господь через них здійснює таїнства Своєю Божественною силою. Це значення поручів показане в молитвах при надяганні їх для служіння літургії. На правий поруч читається: "Правиця Твоя, Господи, прославилась силою; права рука Твоя, Господи, перемогла ворогів і великою славою твоєю стер єси супротивників". Ця молитва містить також думку про те, що Поручі як знамення сили Божої захищають священнослужителя від демонських підступів при здійсненні таїнств. На лівий поруч читається: "Руки Твої створили мене і впорядкували мене; врозуми мене, і навчуся заповідей Твоїх".[№3 cт:76]

Історія походження поручів наступна. У первинній Церкві поручів не було. З глибокої старовини вузькі рукави іматія (підрясника) прикрашалися особливою обробкою у вигляді двох-трьох смуг, що охоплювали краї рукавів. При цьому між цими смугами іноді зображали хрест. У церковних авторів старовини не зустрічається тлумачень цієї обробки. Поручі з`явилися спочатку як предмет того, що одягали візантійські царі. Ними прикрашалися і стягувалися рукави нижнього одягу, що виступали з-під широких рукавів саккоса - верхнього царського одягу. Бажаючи пошанувати особливою честю патріархів свого столичного Константинопольського престолу, імператори стали дарувати їм такі поручі.

Висновок

Деталі

Автор: Андрій Тищенко

Перегляди: 891

Древня Церква є основою всього шляху розвитку який пройшла Православна Церква протягом двох тисячоліть свого існування. Саме в Древній Церкві формуються головні закони та інститути життя Церкви. Один з головних інститутів являється дияконство. При цьому слід зауважити , що предтечею дияконства Церкви Новозавітної було служіння левітів у Старозавітній Церкві. Левити як Богообраний рід здійснювали особливі обов`язки при скинії, а потім в Єрусалимському храмі. Якщо в часи Мойсея та часи формування Ізраїльської держави основним їх заняттям був догляд скинією під час її пересування, то в часи Давидові, а особливо після побудування храму левити зосереджують своє служіння безпосередньо в приношеннях жертв, пісне співах, підтримання , порядку в храмі та серед людей. Також на них покладають певні бюрократичні функції. Слід наголосити, що як Старозавітня Церква існувала в середовищі Боговибраного народу так і левити здійснювали своє служіння виходячи з ознаки походження та належності до окремого коліна. Новозавітня ж Церква повинна спасти всі народи „де немає ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні не обрізання, варвара, скіфа, раба, вільного...” (Кол. 3:11). Отже дияконське служіння в ній належить вже не по крові а за покликанням.

Виникнення Церкви Новозавітної її структуризація в апостольські часи безпосередньо і є початком дияконського служіння. Саме виникнення дияконського служіння викликане зростанням числа християн, а саме тертям між християнами, що походили з юдеїв з Єрусалиму та так званими елліністами, тобто євреї розселення. Святі апостоли навчені Святим Духом Який є головною Силою будівництва та розвитку Церкви, вирішили цю проблему шляхом обрання семи дияконів, чисельно наслідуючи структуру звичну для єврейського суспільства. Таким чином первинно на апостолів були покладені обов`язки, а саме з внутрішньо-соціальним життям Церкви. Безпосередньо перші диякони займались роздаванням Євхаристій них хлібів, вина та води під час агап.

З розвитком богослужіння диякони відіграють все більшу роль в структурі Церковного служіння особливо слід зазначити їх наближеність до єпископів, що іноді навіть ставало причиною внутрішньо-церковних конфліктів. Коли окремі диякони почали бачити себе ”попереду” пресвітерів.

Важливим елементом дияконського служіння стає піклування про людей які потребували особливої уваги: сироти, вдови, бідні, хворі. Таким чином диякони всесторонньо брали участь у житті Церкви – служінні Богу і людям.

В перші ІІІ століття Церква прожила в умовах гоніння прикрасившись сонмом святих мучеників першим з яких оди з „семи” апостол архидиякон Стефан. Багато дияконів сподобилися подвигів ісповідництва та мучеництва. Як було зазначено вище особливою сторінкою історії Древньої Церкви є інститут дияконис. Який ймовірно виник лише в ІІІ столітті. Скоріше за все потреба в дияконисах з’являється через особливості Церковного життя, що стосувалося жінок. Так диякониси брали участь у хрещенні жінок, здійснювали нагляд за жінками в храмах, були присутні при приватних розмовах між жінками та священиком. Тобто диякониси були своєрідним моральним інститутом який стояв на сторожі внутрішньо-церковного благочестя. При цьому власне участь у богослужінні було мінімальне, а головне неможе бути й мови про здійснення дияконисами священнодій без керівництва й участі священиків (чоловіків). Таким чином будь-які думки про жіноче „священство” являються помилковими.

Таким чином інститут дияконства, що мав праобраз у Старозавітній Церкві безпосередньо виник у часи апостолів. Пройшов значну генезу у Древню Церкву і остаточно оформився і продовжує існувати в наш час виконуючи покладене на нього служіння в Святій Православній Церкві.

2009 р.

Деталі

Автор: прот. Сергій Цьома

Перегляди: 1879

 ПАСХАЛЬНЕ ПОСЛАННЯ ПАТРІАРХА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ РУСИ - УКРАЇНИ ФІЛАРЕТА
     Преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям, чесному чернецтву та всім вірним  Української Православної Церкви Київського Патріархату
     Дорогі браття і сестри!
     ХРИСТОС ВОСКРЕС!
     В цьому році християни святкують Воскресіння Христове в умовах світової фінансової кризи. Гнів Божий відчули на собі всі країни, в тому числі і Україна. Як нам радіти пасхальною радістю, коли скорбота прокотилася по всьому світу і доторкнулася до сердець безлічі людей? Чи треба нам радіти в таких умовах? Не просто треба, але й необхідно!
     Ученики Ісуса Христа плакали і ридали, коли їхнього Учителя розіп’яли, і Він помер на хресті. Їхня скорбота була набагато глибшою і тяжчою, ніж наші теперішні біди. Але апостоли зраділи, побачивши воскреслого Господа (Див.: Ін 20, 20). І справдилося те, що обіцяв їм Спаситель перед Своїми стражданнями: «Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відбере від вас» (Ін 16, 22).

2008 р.

Деталі

Автор: прот. Сергій Цьома

Перегляди: 2367

Пасхальне послання Патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА

Дорогі браття і сестри! Христос Восрес! 
 Воскресіння Христове є найвеличнішим святом Церкви Христової, і тому воно відзначається особливою урочистістю і святістю. І невипадково! Воскресіння Христове - це основа нашої віри. Воно є найсильнішим свідченням Божества Ісуса Христа, істинності Його вчення, спасенності Його смерті та величі Його благодатних дарів.