Ви тут: Головна
У світі, напевно, більше написаних книг аніж прочитаних. Ніким не читані, цнотливі і незаймані, фоліанти зазвичай продукуються у світ лише для того, щоб втішити чиєсь славолюбство і зайняти своє місце на полиці або у картонній коробці з-під телевізора. На противагу цим творивам існують книги, які завжди і скрізь знаходять свого читача. Причина у кардинальній відмінності долі кожної книги залежить, звісно, від багатьох факторів: майстерності автора, актуальності теми, стилю написання, у наш час також і від рекламної розкрутки. Однак є іще один важливий чинник, який визначає важливість писаного матеріалу, а саме, - мета його написання.
Багато людей, уперше потрапивши до храму, сприймають богослужіння як певне театральне дійство, де більшість присутніх виконує роль глядачів, а церковно- та священнослужителі є акторами певного спектаклю. Цьому сприяє і деяка подібність оформлення храму: є підвищення, що слугує своєрідною сценою, є іконостас, схожий на завісу (куліси), є хор, що разом з виголосами диякона та священика забезпечує звуковий супровід, наявні світлові ефекти (свічки, запалюване у певний момент панікадило), на стінах і стелі – художнє оформлення, існує певний сценарій, є навіть своєрідна каса (на вході слід купити свічечку-квиток і лише потім проходити на «своє місце»).
У місті Остер Чернігівської області проживає сім’я священика, в якої є троє власних дітей, але окрім власних батюшка взяв до себе в родину шість дітей сиріт, таким чином створили дитячий будинок сімейного типу. Яка радість дітям жити не в інтернаті, а в люблячий родині. Тим паче в священицькій, де нема курива, алкоголю та лайок, а навпаки – лунає молитва і розповідь про Бога та праведників Його.
Звернутися до цієї теми спонукала не так давно почута радіопередача з циклу «Український вимір» Романа Коляди. Слухач запитав ученого мужа, запрошеного на цю розмову, як пояснити факт, що у творах Тараса Шевченка є досить різкі випади проти Бога, чи не є це атеїзмом? Відповідь була не надто виразною і, на мій погляд, не досить переконливою. Те саме міг би хтось запитати і про Григорія Сковороду, адже в радянській літературі він постає як переконливий атеїст та антиклерикал, як і Тарас Шевченко, Іван Франко. Написані про це і дисертації, і монографії, опубліковані навіть підбірки висловлювань, що мали би переконати читача у такому ставленні мислителів до Церкви і Бога.
Сьогодні дуже гостро постала проблема читання в сучасному суспільстві. На жаль сучасна молодь стала дуже мало читати, взагалі не сприймає класичну літературу. Але без гарного знайомства з літературою неможливе повноцінне становлення особистості. Книга допомагає сформувати моральні принципи, духовні цінності, оволодіти інформацією, вчить мислити оцінювати, аналізувати власні та сторонні дії та вчинки. Зниження статусу читання, як засобу духовного та інтелектуального життя суспільства, є одним з найбільш важливих і небезпечних явищ в розвитку сучасної вітчизняної культури. За даними досліджень в нашій країні з кожним роком збільшується кількість людей, що не читають.
Серед величних січневих свят, якими Господь обдарував початок календарного року, 25 січня особливо любить студентська молодь. Любить настільки, що навіть називає святу Тетяну, пам’ять якої святкуємо у цей день, своєю покровителькою. Звідки ж взялося це твердження і чи має воно вагомі історичні підстави? Зазирнемо у минуле.
Рік 1755-й. Російська імперія. Генерал-ад’ютант Шувалов, бажаючи зробити своїй матері Тетяні незвичайний подарунок на іменини, подає на підпис імператриці Єлизаветі Петрівні наказ про заснування у Москві першого у Росії університету. Трапилося це саме 25 січня, на день св. мучениці Тетяни.
Саме такі застережні написи все частіше можна побачити на афішах кінофільмів чи у титрах телепередач. Звичайно ж, там написано вишуканіше: „використовується ненормативна лексика“, але зміст залишається той самий. Глядачеві стає зрозуміло, що мова героїв буде максимально наближеною до найгірших зразків вуличного жаргону і настільки ж віддаленою від літературної мови. У цьому випадку кіно, як відображення реального життя, виявляється болюче-реалістичним. Справді, на наших вулицях щодень більшає нецензурщини. Вона виходить за стіни окремих квартир, перестає бути ознакою низького соціального статусу чи недостатнього виховання. Матюк стає (на превеликий жаль) частиною щоденного лексикону все більшої кількості наших співгромадян. Ми вже не дивуємося і не обурюємося, коли матюкається сп’янілий чоловік, але ж не менш „майстерно“ почали висловлюватися і жінки (і навіть у спілкуванні зі своїми дітьми!).
30 жовтня 2011 року виповнюється 23 роки з дня кончини київської монахині Аліпії (Авдєєвої). Наразі в УПЦ (МП) розглядається питання можливості чи неможливості її канонізації – зарахування до сонму святих. Постать монахіні Аліпії дійсно постає дуже неоднозначною. «Релігія в Україні» вже писала про те, що митрофорний протоієрей УПЦ (МП) Михаїл Бойко, духівник Київської єпархії (помер у 2003 р.), який свого часу служив у Вознесенській церкві на Деміївці, куди ходила ця монахіня, не тільки заперечував її святість, але й вважав її такою, що навмисно вдавала з себе юродиву Христа ради.
Редакції «РвУ» вдалося розшукати ще одного священика, який служив у Вознесенській церкві на Деміївці протягом 1982-1989 років і особисто знав «матушку» Аліпію – отця Іоанна Київського (це його прізвище). Нині він митрофорний протоієрей УПЦ Київського Патріархату, клірик кафедрального Свято-Володимирського собору м. Києва й духівник Київської єпархії УПЦ КП. Ми попросили його поділитися спогадами та висловити свою думку з приводу можливої канонізації монахині Аліпії. Подаємо свідчення священика Іоанна в його авторській редакції.
6 грудня о 10.00 у Київській Православній Богословській Академії розпочнеться конференція на тему:
"Сучасний стан та основні тенденції українського неоязичництва: критичний огляд"