Звернутися до цієї теми спонукала не так давно почута радіопередача з циклу «Український вимір» Романа Коляди. Слухач запитав ученого мужа, запрошеного на цю розмову, як пояснити факт, що у творах Тараса Шевченка є досить різкі випади проти Бога, чи не є це атеїзмом? Відповідь була не надто виразною і, на мій погляд, не досить переконливою. Те саме міг би хтось запитати і про Григорія Сковороду, адже в радянській літературі він постає як переконливий атеїст та антиклерикал, як і Тарас Шевченко, Іван Франко. Написані про це і дисертації, і монографії, опубліковані навіть підбірки висловлювань, що мали би переконати читача у такому ставленні мислителів до Церкви і Бога. Нині ми повинні не лише долати радянські стереотипи, а й багато чого переосмислювати у тих заідеологізованих підходах до творчості видатних діячів української духовної культури. Аргументацію знаходимо не у публікаціях – вони виражають чиюсь думку, часто вимушену й заангажовану, а в оригінальних творах мислителів.

Насамперед про думки Григорія Сковороди, що відображають його ставлення до Церкви, служителів культу, розуміння мислителем Бога. Нині вже ніхто не насмілюється зараховувати його до переконаних атеїстів, хоча багато хто воліє не згадувати його діалоги «Брань Архистратига Михаила со Сатаною», «Икона Алкивиадская», короткий нарис «Сон» та інші твори, де мислитель досить різко висловлюється проти служителів Церкви. Як пояснити такі осудливі слова, якщо відомо, що він ніколи не розлучався з Біблією, вельми шанував її мудрість і визнавав Бога Творцем та Вседержителем світу? Можна ще згадати досить «немилосердні» висловлювання Сковороди проти ченців, про монастирі, які він, за невеликими винятками, оминав, не бажаючи стати «стовпом і окрасою» будь-якої обителі. Зрозуміти суть таких фактів із біографії мислителя і витлумачити причину таких його висловлювань та поглядів допоможе філософська герменевтика. Цей метод вчить, що для повного, тобто адекватного розуміння думок автора слід знати його біографію, його настрій у час створення певного твору, вникнути у контекст епохи, коли цей твір написаний, – тоді можна твердити про конгеніальність – глибоке проникнення у задуми й засоби втілення їх автором.

Сковорода жив у XVIII ст., пік його творчої активності припадає на другу половину віку. Знаємо про політику імператриці Катерини II щодо України-Малоросії та про її діяльність щодо одержавлення Церкви. Вона ревно продовжувала наближати Церкву до імперського престолу – розпочату Петром І політику втручання світської влади у справи Церкви. Петро І ліквідував патріаршество і встановив власний орган управління Церквою – Синод, членів якого призначав особисто. Катерина ж відібрала церковні маєтки і «посадила» служителів культу на «державний хліб», виплачуючи «жалування» з державної казни. Це було незвичним для України, де зберігалася традиція незалежності Церкви від світської влади. Хоча православ’я прийшло в Україну з Візантії, все ж тут не прижилася традиція цезаропапізму, що яскраво продемонстрував Київський митрополит Петро Могила у своїй політиці й діяльності. Він був противником «одержавлення» Церкви, застерігаючи від її надмірної «політизації». Могила вважав, що справою Церкви є просвітницька місія, вона повинна насамперед опікуватися освітою і книгодрукуванням, дбати про покращення моральності в суспільстві, про спасіння душ вірних християн. Залежність же Церкви від світської влади перетворювала її на пропагандиста владних рішень. До речі, довгий період історії української світської влади просто не було – Україна не була самостійною державою. Отаку «одержавлену» імператрицею Церкву не сприймав і критикував Григорій Сковорода, згодом і Тарас Шевченко, і Іван Франко.

Відомо також, що Катерина II запровадила кріпацтво, якого не знали українські землероби. Від кріпацької залежності вони втікали на Січ, ставали козаками. Та імператриця звеліла зрівняти з землею цей острівець свободи. Захисток від неволі багато людей шукали в монастирях, часто всупереч покликанню були змушені ставати ченцями. Бесіду з одним із таких несродних невільників передає біограф Григорія Сковороди Михайло Ковалинський, свідком якої він був. Після того, як мислитель відмовився стати «стовпом і окрасою» Печерської лаври, один із ченців на ім’я Калістрат у щирій бесіді з ним зізнався, що «не рожден к сему черному наряду и введен в оной одним видом благочестия, и мучу жизнь мою». Перед тим він признався, що давно мислить так, як говорив Сковорода ченцям, відмовляючись жити в Лаврі. А сказав їм мудрець начебто таке: «Риза, риза! Коль немногих ты опреподобила! Коль многих очаровала. Мир ловит людей разными сетями, накрывая оныя багатствами, честьми, славою, друзьями, знакомствами, покровительством, выгодами, утехами и святынею, но всех нещастнее есть последняя. Блажен, кто святость сердца, то есть щастіе свое не сокрыл в ризу, но в волю Господню!» (Т. 2, с. 457)[1].

Сковорода був щиро переконаний, що людину в житті веде воля Божа, вона визначає її покликання. І нещасний у будь-якому сані чи ранзі той, хто не прислухався до покликання цієї волі. Навіть тоді, коли монастирі стали мимовільним прихистком для селян-втікачів від кріпацтва, людині, на думку Сковороди, не слід було нехтувати природною схильністю, тобто покликанням Божої волі. На його погляд, людина на своєму, визначеному покликанням «сродності» місці, – це людина «з Мінервою», лише тоді вона почувається щасливою.

Саме такі, без покликання, отже без благословення Божої волі, без будь-якої святості люди негативно змальовані Сковородою у творі «Брань Архистратига Михаила со Сатаною». Тут серед засліплених світськими багатствами «полків честолюбців і сластолюбців», які у світі примножують «тяжбы, брани, татьбы, грабительства, лести, купли, продажи, лихоимства», ангели помітили кількох подорожніх, що відхилилися від загального шляху й пробираються «чрез стропотная места к пути мирному». Вони у широченних плащах, на головах клобуки-капюшони, в руках палки, а на шиї в кожного – дзвін з вірьовкою. Обвішані торбами, іконами і книгами. Ледь-ледь рухаються, наче воли, що тягнуть парохіяльний дзвін. Устами ангела Сковорода стверджує, що це лицеміри, «мартышки истинныя святости: они долго молятся в костелах, непрестанно в псалтырь барабанят, строят кирки и снабдевают, бродят поклонниками по Іерусалимам, – по лицу святы, по сердцу все беззаконнее. Сребролюбивы, честолюбивы, сластолюбцы, ласкатели, сводники, немилосерды, непримирительны, радующіися злом соседским, полагающія в прибылях благочестіе, целующіи всяк день заповеди Господни и за алтын оныя продающіи… Вся их молитва в том, чтоб роптать на Бога и просить тленностей» (Т. 2, с. 72).

Вислухавши їхню молитву до Бога про зіслання багатства, оскільки вони ставлять Богові «світища», Сковорода устами ангела справедливо висновує, що вони «под видом Божим Сатану обожают», насправді їх переповнює злоба, одягнена в преподобіє. Сюди ж можна віднести опис «бенкету», який наснився Сковороді у храмі, що сповнив його невимовного жаху (твір «Сон», Т. 2, с. 429).

Отже, Сковорода як філософ, що міг «заглянути за межі очевидного» (Ортега-і-Гассет), «прозирати» глибини людського серця, не осуджував чернецтво як сан, чи служителів культу взагалі – він вважав, що такий сан, чи службу треба обирати лише за покликанням, за Божою волею як сродність. Такі «сродні» люди щиро сповняють свої обов’язки, не дбаючи про винагороду, їх мислитель вважав справжніми людьми. Люди нещирі, які прийшли у монастир, чи храм не за покликанням серця, а за принадами «тлінного світу», або уникаючи труднощів життя, на думку Сковороди, лише оскверняють святі місця. Вони сприяють розповсюдженню марновірства й ворожнечі, що призводить навіть до кровопролиття. Не Бог, а людське невігластво й марновірство порізнили вірних Церкви обрядами, різночитанням Біблії, суперечками про істинну віру. Читання й розуміння Біблії потребує великої духовної праці, адже тексти її сповнені таємничих символічних образів, які не відразу відкриваються. Сковорода вважає, що небажання вникати у символіку священних книг породжує непорозуміння й ворожнечу, ділить християн на секти й різні обряди: «И нет смертоноснее для общества язвы, как суеверіе – листвіе лицемерам, маска мошенникам, стень тунеядцам, стрекало и поджога детоумным. Оно возьярило премилосердную утробу Тита, загладило Іерусалим, обезобразило братнею кровію парижскія улицы, сына на отца вооружило… Да и впрям суевер скорбит, если кто на полдень, а не восток с ним молится. Иной сердит, что погружают, другой бесится, что обливают крещаемаго. Иной кленет квас, другой оприсноки… Но кто сочтет всю суеверных голов паучину? Будьто Бог варвар, чтоб за мелочь враждовать» – пише мислитель в «Іконі Алківіадській» (Т. 2, с. 8-9).

Сюди ж можна віднести і слова із діалога «Асхань», де мислитель розмірковує про можливість пізнання Бога людиною і про ритуали, обряди, жертвопринесення як знаки пошанування Бога людиною. В уста одного з персонажів, якого називає Друг, Сковорода вкладає слова самого Бога: «Что, к чему мне множество жертв ваших? Милости хощу от вас», і, продовжуючи думку про обряди, розмірковує: «Столько уже веков мудрствуете в церемоніях, и каков плод, кроме одних расколов, суеверій и лицемерій. Бездельники прикрылися сим листом в наготе своей. Глупцы основали на тени сей блаженство свое. Безразумныи ревнители породили раздоры раскольничіи, всенародное общество жителей вселенныя, храм мой несогласіем за одни враки разоряющіи, желая ввесть то, чего я никогда не желал, то есть чтоб во всех концах земных на одну меру и форму сошиты были церемоніи. Отсюду непримиримыи соседних земель вражды, ненависти, а нередко и кровопролитіе» (Т. 1, с. 227).

Отже, Сковорода вважав, що обряди й ритуали як зовнішнє пошанування Бога не є богоугодними – це чисто людські витвори. Головне – мати в серці Божі заповіді, бути милостивим і толерантним, уміти порозумітися між собою в християнській любові й смиренності. Мислитель, як видно із наведених слів, різко осуджує церковні розколи й ворожнечі між вірними Христової Церкви, звинувачує в цьому служителів культу, які на розколах і непорозуміннях будують своє блаженство. А у «Бесіді 2-ій» під назвою «Observatorium specula» Сковорода закликає кожного бути насамперед людиною, що означає бути милосердним і толерантним стосовно віри, уникати ворожнечі й злобної гордості та «ядовитои насмішки»: «Кто гонит человека за веру, есть самый главный Божію человеколюбію враг, равен озлобляющему нищаго за то, что не захотел, Христа ради, в милостыню принять одежды. Берегись, друг мой, дабы не вкрался, под светлою маскою, в недро твое хитрый змій, дабы ангельская любовь к Богу не преобразила тебе в діавола для человеков… Истинная любов не самолюбива» (Т. 2, с. 299).

Ці красномовні слова мудрого філософа повинен завжди пам’ятати кожен християнин, особливо ж вони актуальні для служителів Церкви, адже людина мила Богові воістину тоді, коли дотримується щодня Його заповідей, насамперед заповідей любові й смирення. Сковорода не думав про безбожників, він писав і промовляв для тих, хто ревно дотримується своїх обрядів і ритуалів, ненавидячи при цьому з лютою злобою ритуали й обряди інших. Зовнішній прояв відданості Богові й віри в Нього для Сковороди не є переконливим, у його розумінні головною є щира, сердечна, духовна відданість Божим заповідям. А вона аж ніяк не пов’язана зі злобою і ворожнечею, що порізнила християнські Церкви.

Слова Сковороди про розколи й ворожнечі, розуміння ним причини цього явища ще у XVIII ст. актуальні донині: людина не усвідомлює тонкощі відмінностей у обрядах, марновірно спокушається проповідями прощення та спасіння різних фарисеїв, замість того, щоб вчитатися у мудрі слова Святого Письма, осмислити символіку біблійних притч, що допоможе знайти відповіді на власні сумніви, зарадити труднощам і проблемам. Не шукати спасіння у нових церквах, не довіряти самозваним «пророкам» – ось до чого спонукає Сковорода. Тлумаченню Біблії, її символічного світу мислитель присвятив майже всі свої філософські твори. Він виступив як просвітник, переконаний, що справжнє знання Біблії, проникнення в таємничу символіку її істин, зможе змінити і світ, і людину. У цьому відношенні його погляди суголосні з думками діячів європейського Просвітництва, зокрема Вольтера, хоча просвітники акцентували увагу на природничонауковому знанні. Сковорода ж признавався, що «я наук не хулю, и всякое ремесло хвалю», однак наукові знання не вважав запорукою щасливого життя. Шлях до щастя людини у розумінні Сковороди лежав через «сродну працю», що означало пізнання в собі Божої волі, відкриття власної природженої схильності.

Вчитуючись у думки мислителя, переконуємось, що його не можна вважати ні переконаним антиклерикалом, ні тим більше атеїстом, яким його представляли в радянські часи. Більш правильно ствердити особливе ставлення Сковороди до Церкви як організації вірних у суспільстві.

 



[1] Посилання на твори Григорія Сковороди за виданням: Сковорода Григорій. Повне зібрання творів: У 2-х т. /Г. Сковорода. – К.: Наукова думка, 1972.

 http://www.religion.in.ua/main/14044-pro-ateyizm-grigoriya-skovorodi.html