I


У Боккаччо є оповідання про єврея, котрого друг його християнин хотів навернути в християнство. Єврей схилявся до прийняття християнства, але для остаточного рішення хотів з’їздити до Риму і там подивитись на поведінку папи і кардиналів, побачити життя людей, що стоять на чолі Церкви. Християнин, що хотів навернути єврея в християнство, злякався і вирішив, що всі його старання пропали даром, так як єврей, звісно, не побажає хреститись після того, як побачить всі беззаконня, які творяться в Римі. Єврей поїхав і побачив лицемірство, розтління, об’їдання, користолюбство, які в ті часи панували при папському дворі серед римського духовенства. І ось результат цієї перевірки виявився неочікуваним. Єврей вернувся, і друг його християнин зі страхом питає про враження від Риму. Відповідь була зовсім несподівана і дуже глибока за змістом. Якщо християнська віра могла витримати всі безчинства, які він бачив у Римі, якщо не дивлячись на все це вона укріпились і розповсюдилась, то отже це – істинна віра. Єврей остаточно став християнином.

Що б не мав на увазі сам Боккаччо, але в оповіданні цьому вказується справжній шлях до захисту християнства. Найбільш серйозне заперечення проти християнства — самі християни. Християни спокушають тих, хто хоче повернутись до християнської віри. Цим аргументом проти християнства особливо зловживають в наш час. Про християн судять по християнам в наш маловірний вік, вік широко розповсюдженого невірства. В попередні часи, в часи віри, про християнство судили насамперед по його вічній істині, по його вченню, по його заповідям. Але наше століття надто заклопотаний людиною і людським. Погані християни закрили собою християнство. Недобрі справи християн, їх спотворення християнства, їх насильство більш цікавлять, ніж саме християнство, більш  впадає в око, ніж велика істина християнства. І про саме християнство багато хто з наших сучасників починають судити по християнам і християнам несправжнім, зовнішнім, виродженим. Християнство є релігія любові, але про неї судять о по злобі і ненависті християн. Християнство є релігія свободи, але судять про неї по насильству,  яке чинили християни в історії. Християни компрометують християнство, спокушають людей, які знаходяться поза Церквою.

Нерідко вказують на те,  що представники інших релігій — буддисти, магометани, євреї — краще ніж християни, краще виконують заповіді своєї релігії. Вказують і на зовсім невіруючих, навіть атеїстів і матеріалістів, які часто бувають краще ніж християни, більшими ідеалістами в житті, більше здатними на жертви. Але ж все це все недостоїнство, вся ницість багатьох християн в тому й полягає, що вони не виконують завітів християнства, зраджують їх і спотворюють їх.  Про ницість християн судять по висоті християнства, по невідповідності цій висоті. Як же можна засуджувати християнство через недостоїнства християн, якщо самих християн засуджують за невідповідність достоїнству християнства! Це є явне протиріччя в такого роду судженнях. Якщо послідовники інших релігій нерідко бувають краще від християн, краще виконують завіти своєї релігії, то саме тому, що завіти інших релігій легше виконувати,  внаслідок виключної висоти християнства. Легше бути магометанином, ніж християнином. І якщо християнин буде таким, як магометанин, якого ставлять у приклад християнину, то він  буде дуже поганим християнином, що не виконує заповідей Христа. Важче всього здійснити в житті релігію любові, але від цього сама релігія любові не менш висока і  істинна.

Християнство не винне в тому, що правду його не виконують і не здійснюють в житті. Христос не винен в тому, що заповіді Його зневажають. Віруючі євреї полюбляють вказувати на те,  що величезна перевага єврейської релігії — в здійсненності її заповідей. Єврейська релігія більш пристосована до людської природи, більш здійсненна, більш відповідає цілям земного життя і потребує менших жертв. Християнська релігія — найбільш складна,  найбільш нездійсненна, найбільш протидіюча людській природі і вимагає жертв непосильних. Представники єврейської релігії вважають християнство релігією мрійників, для життя непридатну і тому шкідливу. І ми часто вимірюємо моральні достоїнства людей по їх вірі і по їх ідеалу. Якщо матеріаліст по своєму світогляду виявиться хорошою людиною, вірною своїм ідеалам, здатним для них на самопожертву, то він вже вражає своєю висотою і його ставлять у приклад. Але християнину безмірно важко стояти на висоті своєї віри, свого ідеалу, бо він повинен любити ворогів своїх, нести хрест свій, повинен героїчно поборювати спокуси світу, чого не повинен робити ні віруючий єврей, ні магометанин, ні матеріаліст. Християнство направляє життя наше по лінії найбільшого спротиву, життя християнина є саморозп’яття.


II


Часто говорять, що християнство не вдалось, не відбулось в історичному житті. І це вважають аргументом проти християнства. Не тільки християни компрометують християнство, його компрометує історія християнства, історія Церкви. І потрібно правду сказати, що читання книг по історії Церкви може бути серйозною спокусою для маловірних, книги ці говорять  про боротьбу людських пристрастей і інтересів в християнському  світі,  про збочення і спотворення християнської правди в свідомості грішного людства, вони нерідко зображають історію церковного життя дуже схожою на історію держав, дипломатичних відносин, війн і т.п. Зовнішня історія церковного життя впадає в око і легко піддається викладу, про неї можна розповідати в доступній для всіх формі. Внутрішнє ж духовне життя Церкви, звернення людей до Бога,  досягнення святості, не так звертає увагу, і про нього важче розповісти, воно залишається наче закрите зовнішньою історією, приглушене нею. Люди легше помічають погане, ніж хороше, більше схильні сприймати зовнішні сторони життя, ніж життя внутрішнє. Ми легко дізнаємось про людей з зовнішньої сторони, —  як вони займаються торгівлею чи політикою, як поводять себе в житті сімейному чи суспільному. Але чи багато ми думаємо про те, як люди моляться Богу, як проходить їх внутрішнє духовне життя, їх духовна боротьба зі своєю гріховною природою, як звернені вони до світу божественного? Часто ми про це нічого не знаємо і навіть не підозрюємо про  існування духовного життя у людей, з якими ми зустрічаємось, чи знаємо тільки про людей близьких нам, яких ми любим і до яких особливо уважні. В зовнішньому житті, розкритому для всіх, ми легко знаходимо дії гріховних пристрастей. А які за зовнішнім життям приховані боріння духа, злети до Бога, болісні зусилля здійснити Христову правду, ми не знаємо чи не хочемо знати. Нам заповідано не засуджувати ближніх, але ми постійно засуджуємо їх по їх зовнішнім ділам, по виразу облич, не намагаючись зрозуміти їх внутрішнє життя.

І про історію християнського людства не можна судити по зовнішнім ділам, по людським гріхам і пристрастям, що спотворюють образ християнства. Ми завжди повинні пам’ятати, що довелось долати християнським народам в їх історії, з якими болісними зусиллями потрібно було перемагати свою гріховну природу, своє споконвічне язичництво, своє давнє варварство, свої напівзвірячі інстинкти. Християнству приходилось переробляти матерію, яка чинила страшний спротив християнському духу. Потрібно було виховати в релігії любові тих, хто був повен інстинктів насильства і жорстокості. Христос прийшов рятувати хворих, а не здорових, грішників, а не праведників. І рід людський, що прийняв християнство, є хворий і грішний рід. Церква Христова зовсім не покликана до зовнішньої організації життя і до зовнішньої, насильної перемоги над злом. Вона чекає всього від внутрішнього, духовного переродження , від взаємодії людської свободи і Божої благодаті. Християнство по природі своїй не може насильно знищити радикальне зло людської природи,  воно визнає свободу людини.

Соціалісти-матеріалісти особливо люблять говорити  про те, що християнство не вдалось, не здійснило Царства Божого на землі. Ось вже понад дві тисячі років, як прийшов Викупитель і Спаситель світу, а зло продовжує існувати у світі і навіть збільшилось, світ корчиться в муках, страждання життя ніскільки не зменшились від того, що спасіння звершилось. Соціалісти-матеріалісти обіцяють без Бога і без Христа здійснити те, що не вдалось здійснити християнству, — братство людей, правду в соціальному житті, мир, Царство Боже на землі (і люди, що в Бога не вірять інколи люблять вживати вислів «Царство Боже на землі»!). Єдиний досвід реалізації матеріалістичного соціалізму, який ми знаємо, — досвід російський, не підтверджує ці претензії. Але не цим фактом вирішується питання принципово. Обіцянка матеріалістичного соціалізму здійснити правду на землі, усунути зло і страждання, засноване на тому, що здійснення це відбудеться не через свободу людини, а через насильство над свободою людини, здійсниться шляхом зовнішньої, примусової соціальної організації, яка повинна зробити зло зовнішньо неможливим, шляхом соціального примусу людей до доброчесності, правди і добра. В цьому величезна різниця з християнством.

Так звана «невдача християнства в історії» є невдача, пов’язана з людською свободою, з спротивом людської свободи Христовій правді, спротивом злої волі, яку зовнішньо приборкати і примусити до добра християнська релігія не вважає можливим, не бажає в силу того, що сама християнська правда передбачає свободу і чекає внутрішньої, духовної перемоги над злом. Держава може зовнішньо і примусово покладати межу проявів злої волі і вона покликана до цього, але цим шляхом не перемагається внутрішнє зло і гріх. Подібного питання не існує для матеріалістичного соціалізму, для нього не існує самого питання про зло і гріх,  про внутрішнє духовне життя, для нього існує лише питання про страждання і соціальну несправедливість, про зовнішню соціальну організацію життя.

Бог не бажає насилувати, не хоче зовнішнього торжества правди, хоче свободи людини. Тому можна було б сказати, що Бог терпить зло, не знищує його насильно, але й людське зло обертає  для цілей добра. Саме Христова правда не може бути насильно здійснена. Комунізм хоче здійснити свою правду шляхом насильства, відкидає свободу духа, тому що відкидає дух, і тому йому легше здійснити цю «правду». Ось чому є безпідставним  аргумент проти християнства, заснований на неуспіху християнства в зовнішній історії. До Царства Божого не можна примусити, неможливо здійснити його без внутрішнього духовного переродження, яке завжди передбачає свободу духа. Християнство є релігія Хреста, воно визнає смисл страждання. Христос закликає нас взяти свій хресті нести його, нести тягар грішного світу. Здійснення ідеї Царства Божого на землі, земного щастя і земної справедливості без хреста і страждання є великий обман для християнської свідомості, є одною зі спокус, які відкинув Христос в пустелі, коли Йому показано було Царство світу цього і запропоновано вклонитись йому. Християнство зовсім не обіцяє необхідного свого здійснення і торжества на землі. Христос навіть сумнівається, чи знайде віру на землі, коли прийде в кінці часів, передбачає занепад любові. Л. Толстой думав,  що  легко здійснити  заповіді Христа,  що досить для цього лише усвідомити їх істинність. Але це була помилка надто раціоналізованої свідомості, для якої закриті і тайна свободи, і тайна благодаті. Це був оптимізм, що глибоко протирічить серйозності і трагічності життя.   Апостол Павло говорить: «Добро, якого хочу, не роблю, а зло,  якого не хочу, роблю. Якщо ж роблю те, чого не хочу, вже не я роблю те, але гріх, що в мені живе» (Рим 7:19-20). Ось свідчення одного з найвеличніших християн, який відкриває нам глибину людського серця. Звідси розуміємо ми, що «невдача християнства» є людська невдача, але аж ніяк не Божа.


III


Християнське людство в своїй історії здійснило потрійну зраду християнства. Спочатку воно спотворило християнство і погано його здійснювало, потім воно зовсім відпало від християнства і, нарешті, що було найбільшим падінням, воно почало проклинати християнство за те негідне, що саме робило в християнській історії. Коли критикують християнство, то критикують гріхи і пороки християнського людства, критикують збочення і невиконання Христової істини людиною. Ось через саме ці людські гріхи, пороки і злочини відпали від християнства. Та ж сама людина спотворює християнство, а потім повстає проти цього спотворення, як проти самого християнства. В словах Христа, в Христових завітах, в Священному Писанні і Священному Переданні, у вченні Церкви, в житті святих, ви не знайдете всього того, проти чого повстають критики християнства. Потрібно співставляти ідеальний принцип з ідеальним принципом, реальний факт з реальним фактом.

В Євангелії, в завітах Христа, у вченні Церкви, в образах святих, в досконалих проявах християнства ви знайдете благу вістку про пришестя Царства Божого, заклик до любові, до смирення, до самопожертви, до служіння ближньому, до чистоти серця, і не знайдете закликів до насильства, злоби, помсти, ненависті і користі. У Маркса,  що заснував комунізм, в самій його теорії, в його ідеології ви знайдете заклики до насильства, до злобної ненависті одного класу щодо іншого, до помсти, до своє корисної боротьби за свої інтереси, і нічого про любов, самопожертву, духовну чистоту. Християни в історії і насилували, і злобствували, і мстили, і проявляли користолюбство. Вони нерідко прикривались іменем Христа, але ніколи в цьому випадку не виконували настанов Христа. Противники християнства люблять вказувати на те, що християни так часто застосовували криваве насильство для захисту і розповсюдження своєї віри. Факт сам по собі незаперечний, але він доводить лише те, що люди були повні пристрастей, що природа їх не була просвітлена, що своєю гріховністю вони спотворювали саме святе і праве діло й не розуміли якого вони духа. Коли Петро, бажаючи захистити Ісуса, витяг меч і вдарив раба первосвященика, то Ісус сказав «Поверни  свого меча на його місце, бо всі хто беруть меч, від меча загинуть» (Матф 26:51–52).


Божественна істина християнства сприймається людьми, вона заломлюється в гріховній природі людини, в обмеженій її свідомості. Християнське одкровення і християнське релігійне життя, як і кожне релігійне одкровення і кожне релігійне життя, передбачають не тільки буття Бога, але і буття людини. І ось людина хоч і просвітлюється світлом Божої благодаті, але і саме світло сприймає відповідно будові свого духовного ока, накладає на Боже одкровення межі своєї природи, своєї свідомості.


Бог відкривав себе єврейському народу і про це розказано в Біблії. Але гнів, ревнощі і помста, які проявляє Бог в Біблії, не є властивостями Бога, взятими в Його внутрішній природі, а лише образом Бога, що відбився в свідомості єврейського народу, способом сприйняття Бога народом, якому були властиві гнів, лють, ревнощі, помста. Християнська  істина не тільки обмежено сприймалась людьми, але і спотворювалась. Спотворювалось людьми і вчення про Бога, Якого нерідко уявляли собі як східного деспота, самодержавного монарха, і вчення про викуплення, яке уявляли собі судовим процесом, за позовом ображеного і розгніваного Бога проти людини за порушення Його волі. І це збочене, людьми обмежене розуміння християнських догматів вело до відпадіння від християнства. Нівечили і саме поняття Церкви. Церкву розуміли як зовнішнє, вбачали в ній ієрархію, обряди, гріхи християн, бачили в ній насамперед організацію. Більш глибоке і внутрішнє розуміння Церкви, як духовного організму, як містичного тіла Христового (визначення апостола Павла) відсувалось на другий план, було доступне небагатьом. Літургію, таїнство сприймали як зовнішній обряд і відносились до неї як до обряду. Глибокий, таємний смисл літургії залишався прихованим для зовнішніх християн. І тому легко йшли з Церкви, спокушаючись пороками духовенства, недоліками церковних організацій, надто схожих на державні установи, зовнішнім відношенням до віри прихожан, лицемірством показного благочестя.


Завжди слід пам’ятати, що в Церкві є божественна і є людська сторона, що життя Церкви є боголюдське життя, взаємодія Божества і людства. Божественна основа Церкви — вічна і непогрішима, свята і чиста, вона не може бути спотворена, і ворота пекла не подолають її. Божественна сторона Церкви — сам Христос, Глава Церкви, євангельське моральне вчення, основні початки нашої віри і догмати Церкви, таїнства,  дія благодаті Духа Святого в Церкві. Але людська сторона Церкви погрішима і змінна, в ній, в самому церковному людстві можуть бути спотворення, хвороби, занепад, охолодження, як може бути і творчий розвиток, рух, збагачення, відродження. Гріхи церковного людства, церковної ієрархії не є гріхами Церкви, взятої в її божественній сутності, і ніскільки не зменшують святості самої Церкви. Християнство чинить спротив людській природі, вимагає її просвітлення і преображення, і людська природа чинить спротив християнству, намагається спотворити його. Відбувається постійна боротьба між божественним і людським, в якій то божественне просвітляє людське, то людське затемнює божественне. Християнство звеличує людину, ставить її в центрі всесвіту. Син Божий став чоловіком,  воплотився в образі людини і цим освятив людську природу. Християнство вказує людині вищу ціль життя, говорить про вище походження людини і про вищу ціль людського призначення. Але християнство, на відміну від багатьох інших вчень, не підлещується до людської природи в її гріховному, занепалому стані, воно вимагає від людини героїчного самовизначення.
Людська природа, вражена первородним гріхом, дуже маломістка. Вона важко вміщує божественну істину християнства,  важко розуміє боголюдську правду,  звіщену явленням Христа-Боголюдини. Христос вчив любити Бога і любити ближнього, людину. Любов до Бога і любов до людини, до живої людської істоти, пов’язані між собою нерозривно — через Бога, через Єдиного Отця любим ми ближніх, братів наших, і через любов до братів, до ближніх відкривається нам і любов до Бога. «Коли любимо одне одного, то в нас перебуває Бог і Його любов в нас досконала» (1 Ін 4:12). Христос є Син Божий і Син людський, і Він відкрив нам досконале поєднання Бога і людини, відкрив людяність Бога і божественність людини. Але природна людина важко сприймає цю повноту боголюдської любові. Вона сприймає істину по частинах, з поворотами. То вона повертається до Бога й відвертається від людини, вона готова любити Бога, але до людини відноситься з нелюбов’ю,  з байдужістю, з жорстокістю. Так було в середні віки. То вона повертається до людини, готова  любити людину і служити їй, але відвертається від Бога і ворогує проти самої ідеї Бога, як шкідливої і супротивної благу людей. Так було в нові часи, в гуманізмі, в гуманістичному соціалізмі. І знищивши боголюдську істину, відірвавши  любов до людини від любові до Бога, люди нападають на християнство,  звинувачують християнство в тому, в  чому самі винні.


IV


Нетерпимість, фанатизм і жорстокість, які нерідко проявляли християни в історії, і були наслідком нездатності людської природи вмістити повноту християнської істини про любов і свободу. Людина засвоїла собі частину християнської істини і збожеволіла на ній, повнота ж істини, повнота світла виявилась доступною лише небагатьом. Людина має властивість все спотворювати, саму високу істину, й робити її зброєю своїх пристрастей. Навіть апостоли, що знаходились біля самого Божественного Учителя, в променях світла, що виходили від Його Особистості, і ті спотворювали християнство, істину Христову  розуміли надто пристрасно, надто людською, вносили скрізь обмеження свого національного світогляду.


Коли нападають на християнство середніх віків, докоряють християнській вірі багаттям інквізиції, насильством над совістю, фанатизмом і нетерпимістю, жорстоким відношенням до людини, то питання ставлять невірно і звичайно не розуміють чітко, що говорять. Напад на середньовічне християнство, засноване на констатації безсумнівних фактів, хоч і з деяким перебільшенням, зовсім не є напад на християнство, а є нападом на середньовічну людину, на християн, а не на християнство. Люди, в кінці кінців, на самих же себе й нападають. Середньовічному католицтву був властивий хибний теократичний принцип, згідно якого Церква мислилась надто схожою з державою, і папам приписувалась влада над світом. Але не католицька Церква повинна в середньовічній жорстокості і нетерпимості, а варварська природа людини. Світ середньовіччя був  варварський світ, повний жорсткостями і кривавими інстинктами. Церква намагалась організувати цей світ, схильний до анархії, пом’якшити його жорстокі інстинкти, християнізувати його. Але це не завжди вдавалось Церкві, лише почасти, так як спротив непросвітленої людської природи був надто сильним.


Середньовічний світ формально вважався християнським, але по суті був напівхристиянським, напівязичницьким. В цьому було винне не християнство, яке не могло ж насильно зробити світ християнським. Сама церковна ієрархія в масі своїй була гріховною, вносила в життя Церкви людські пристрасті, була властолюбна і нерідко спотворювала Христову Істину. Але в цьому знову ж таки не сама Христова Істина була повинна,— і це була вина християн, а не християнства. Божественна основа Церкви залишалась неушкодженою, неспотвореною людьми і просвітляючою людей. Євангельський голос Христа звучав з колишньою чистотою. Без Церкви, без християнства, варварський і жорстокий середньовічний світ захлинувся б в крові, духовна культура загинула б остаточно. Адже антична, греко-римська культура в вищих своїх досягненнях була збережена Церквою і передана новому часу. Єдині вчені, філософи, культурні люди середньовіччя були монахи. Завдяки християнству міг утворитися і тип лицаря, в якому були пом’якшені і ушляхетнені варварство и грубість. Та й саме природне варварство середньовічної людини інколи було краще механічності сучасної цивілізованої людини.

Така правда і про католицьку Церкву, не дивлячись на те, що в самій організації Церкви і в богословському вченні з православної точки зору були допущені помилки і збочення. Православна ж Церква не знала інквізиції, не знала такого роду насильств в ділах віри і совісті, не властивий їй був фанатизм. Насильства у нас походили головним чином від державної влади. І сторичний гріх православної Церкви (З її людської сторони) був в її надто великій підпорядкованості державній владі. Людські гріхи і збочення були і в католицькій, і в православній Церкві. Але недоліки християнства в світі були завжди недоліками християн, недоліками людськими, а не Божими, невдача християнства була невдачею людською, а не Божою. Якщо ви не здійснюєте правди і спотворюєте правду, то винні ви, а не правда.


Люди вимагають собі свободи, не хотять, щоб їх примушували до добра. А за наслідки безмірної свободи, даної їм Богом, вони звинувачують Бога. Хто ж винен в тому, що  життя людини наповнене злом? Християнство винне, Христос винен? Христос ніколи не вчив тому, за що християнство критикують, не люблять і відкидають. Якби люди слідували за тим, чому вчить Христос, то не було б в християнському світі того, за що проти християнства повстають.


В Уэльса є десь діалог між людьми і Богом. Люди жаліються Богу, що життя повне зла і страждань, війн, насильства і тд., що воно стає нестерпним. Бог відповідає людям: вам це не подобається – так не робіть цього! Цей дивний по простоті діалог дуже повчальний. Християнство існує в світі при страшному спротиві сил зла, воно діє в темній стихії. Не тільки зло людське, але і зло надлюдське чинить спротив християнству. Проти Христа і Його Церкви повстають сили пекла. І ці сили пекла діють не тільки поза Церквою і християнством, але і з середини в самій Церкві і християнстві, щоб Церкву розкласти і християнство спотворювати. Мерзота запустіння є на місці святому, але від цього воно не менш святе, воно ще більше світиться. Якби люди мали духовний зір, то вони побачили б чітко, що, перекручуючи християнство, зраджуючи християнство і проклинаючи християнство за те негідне, в чому не християнство повинно, вони розпинають Христа. Христос вічно проливає свою кров за гріхи світу, за гріхи тих, які Його відкидають і розпинають. Про істину не можна судити по людях, та ще й по гіршим із людей. Потрібно подивитись прямо в обличчя Істині і побачити світло, що виходить з неї. В людських же відбитках про Істину потрібно  судити по кращим, а не гіршим, про християнство треба судити по апостолам і мученикам, подвижникам і святим, а не по величезній масі напівхристиян, напівязичників, які все роблять, щоб спотворити образ християнства в світі.


Два великих випробування були послані християнському людству в світі — випробування гонінням і випробування торжеством. Перший іспит, іспит гонінням, християни витримали і дали образи мучеників і героїв. Християни витримали його на самому початку існування християнства, коли вони піддавались гонінню з боку римської імперії, вони витримали його і в наші дні коли в російській імперії піддавались гонінню з боку комуністичної влади. Але набагато важче витримати іспит торжеством. Коли імператор Костянтин схилився перед Хрестом и християнство стало релігією панівною, державною, тоді почався довгий період іспиту торжеством. І цей іспит християни витримали не так добре, як іспит гонінням. Християни нерідко самі перетворювались з переслідуваних на переслідувачів, спокушались царством світу цього, пануванням над світом. Тут і внесли християни ті перекручення християнства, які стали предметом звинувачення проти нього. І християнство знову ж таки не винне в тому, що люди не зуміли витримати радість торжества в світі і торжество перетворили на перекручення самого християнства. І ще раз був розп’ятий  Христос тими, хто вважали себе Його слугами на землі, і не розуміли, якого вони духа.


V


Люди нашого часу, що далеко пішли від християнства, часто думають, що християнська Церква має складатись з людей досконалих, з святих, і засуджують Церкву за те, щ о в ній скільки грішних недосконалих, скільки поганих християн. Але це є нерозуміння природи Церкви, забуття її сутності. Церква й існує насамперед для грішників, для недосконалих, для тих, що гинуть. Церква завжди низходить в грішний світ і діє серед стихій світу цього, занурених у гріх. Церква — небесна по своєму походженню і вічна у своїй основі, але вона діє на землі і в часі, вона не залишається на висотах, на віддалі від грішного світу, що корчиться в муках, вона насамперед повинна допомогти цьому світу, рятувати його для вічного життя, піднімати його до неба. Сутність християнства в з’єднанні вічності і часу, неба і землі, божественного і людського, а не в відділенні від часу, від землі, від людського. Тимчасове, людське повинно бути не відкинуте і заперечене, а  просвітлене і преображене.


В перші віка християнства було сектантський рух в Церкві — так званий монтанізм, який стверджував, що Церква складається виключно з досконалих і святих, і вимагав вигнання з Церкви грішників і недосконалих. Церква для монтаністів була общиною людей, що отримали особливі дари Духа Святого. Таким чином більша частина грішного християнського людства опинялася за межами Церкви. Справжня церковна спільнота засудила монтанізм і затвердила розуміння Церкви, як Церкви, що рятує грішників. Святі є оплотом і опорою Церкви, але не з них тільки складається  Церква, до неї належить людство в усіх ступенях досконалості, людство, що рятується від гріхів. Церква на землі є Церква воююча, вона бореться зі злом і гріхом, але ще не прославлена. Христос сам був з митарями і грішниками і Його засуджували за це фарисеї. І Церква Христова має бути подібна Христу, вона не може бути тільки з чистими і досконалими,  вона насамперед повинна бути з тими, хто гине. Християнство, що визнає одних чистих і досконалих, було б християнством фарисейським. Співстраждання, поблажливість, милість до ближніх з усіма їх гріхами і  недоліками є  діло християнської любові, є вимога християнської досконалості. Засудження християнства за ту земну грязь, яка прилипла до Церкви в її історичному шляху є фарисейство. Та й навряд чи самі судді є такі вже чисті й досконалі.


Монтанізм є приклад неправдивого максималізму в християнстві. Але такого роду максималізм показує свою нехристиянську природу, він завжди є не дефіцит любові і духовна гордість, є неправдивий моралізм. Обман максималізму є в тому, що ви ставите максимальні вимоги не собі, а іншим людям. Ви засуджуєте інших людей за те, що вони не здійснили максимальної чистоти, досконалості, святості, самі ж цієї максимальної чистоти, досконалості, святості і не думаєте здійснювати. Ті ж, які дійсно досягали максимальної досконалості і святості, звичайно не осуджували інших. Святі, старці дуже милостиві до людей. Максимальні вимоги треба ставити насамперед собі, а не іншим. Максимальні вимоги іншим є звичайне лицемірство і фарисейство. Християнство є релігія любові і вона поєднує в собі суворість, строгість, максимальну вимогливість насамперед до себе, з поблажливістю, милосердям і м’якістю в відношенні до ближніх. Ті ж, які засуджують християнство на основі гріхів християн, зовсім не хотіли б самі здійснювати вищі вимоги християнства, навіть не пробують цього робити. Для сучасних людей ці осудження є лише привід для висловлення ворожості християнству і для виправдання їх зради християнству. Вони прикриваються фальшивим моралізмом.


Християнство в цьому відношенні дуже відрізняється від толстовства, яке є абстрактний моралізм.  Л. Толстой радикально і жорстко критикує так зване історичне християнство, і часто критика його є фактично справедлива. Л. Толстой говорить, що християнство сповідували як абстрактне вчення, і не здійснювали його в житті, не виконували завітів Христа. Для нього самого християнство вичерпувалось моральним вченням Христа, заповідями Христа, вся ж таємнича, містична сторона християнства була йому незрозуміла і чужа. Він думав, що все залежить від істинної свідомості і що легко здійснити те, що усвідомлено. Якщо усвідомити істинний закон життя, закон Бога, то в силу цього вже легко буде його здійснити. Л. Толстой не визнавав свободи людини і не відчував зла, закладеного в глибині людської природи. Зло для нього завжди було наслідком помилкової свідомості, помилкового розуміння життя. Він бачив джерело зла в свідомості, а не в волі, не в свободі. Тому для перемоги над злом він не потребував допомоги Божої в благодаті, йому потрібна була лише зміна свідомості. Для Л. Толстого Ісус Христос не був Визволителем і Спасителем, Він був великим учителем життя, речником життєвих правил, моральних заповідей. І Л. Толстому здавалось, що здійснити християнство в житті легко, що легше жити по закону любові, ніж по закону ненависті, як живе світ, що це просто, вигідно і розумно. Він говорить, що Христос вчив не робити дурниць. Християнство не здійснилось в житті, заповіді Христа не виконувались, тому що заважало помилкове богословське вчення, що направляло всю увагу на самого Христа і покладало все на вчинене Ним викуплення, на Божу благодать.   І Л. Толстой грубо нападає на церковне християнство. Він правий, коли вимагає сердечного відношення до християнства, коли закликає до виконання заповідей Христових в житті, але він сильно помиляється, коли думає, що це зробити легко, що для цього потрібно лише вірна свідомість і що це можна зробити без Христа Спасителя, без благодаті Духа Святого. Л. Толстой легко вимагає від людей максималізму у виконанні заповідей Божих і впадає в помилковий моральний максималізм. Самому йому не так легко було виконати в житті вчення, яке він сам сповідував, він не міг цього зробити до самої смерті, і тому лише перед самою смертю він пішов зі своєї сім’ї, став мандрівником всього на кілька днів.
Вчення Л. Толстого і його життєвий шлях дуже повчальні для нашої теми. Л. Толстой засуджував те християнство, яке було до нього, і вважав істинним тільки своє власне християнство. Він засуджував більшу частину людей за аморальність, за те, що вони не відмовляються від своєї власності, не займаються фізичною працею, їдять м’ясо, палять і тд. Але він не в силах був реалізувати моральний максималізм у своєму житті. Любов для нього перетворилась в безблагодатний закон і в джерело засудження. У Л. Толстого була велика критична правда, і він багато вірного сказав про гріхи християнського світу, гріхи християн. Він справедливо викривав нехристиянський характер суспільства і культури. Але самого християнства він не побачив за християнами, недогледів його з-за гріхів, недоліків, перекручень християн. Гордість розуму завадила йому стати внутрішньо християнином, він не прийняв в серце Христа, Христос залишився для нього зовнішнім учителем життя. Л. Толстой був геніальною людиною, і великим в ньому був пошук Божої Правди. Але величезна більшість людей, що не мають ні його геніальності, ні його спраги Божої Правди, засуджують з християнами і саме християнство, не намагаючись в житті досягти ніякої досконалості, не переймаючись питанням смислу і виправдання життя.


VI


Помилково думати, що легко здійснити завіти Христа, і що християнство не істинна релігія, тому що християни погано виконують заповіді своєї релігії. Але не менша, а ще більша помилка думати, що не потрібно і намагатись виконати християнство в усій повноті життя, що не потрібно і прагнути до досконалості, подібно до досконалості Отця Небесного, так як все одно первородний гріх не допустить здійснення досконалості. В кожну мить свого життя християнин повинен прагнути до досконалості, подібно досконалості Отця Небесного, до Царства Божого. Все життя християнина повинно стояти під цим знаком. Шукайте насамперед Царства Божого, і все інше дасться вам. Неможна паралізувати волю до досконалості, до правди Божої, до Царства Божого на тій підставі, що людська природа гріховна, і що все одно досконалість на землі недосяжна. Людина повинна здійснити Божу правду, незалежно від того, чи здійсниться вона в повноті життя. Нехай лише деякі виконають правду Христову, нехай людина виконає її лише в одну годину свого життя, від цього вона не менш має бути здійснена. Якщо постійні докори людей за те, що вони не реалізують християнства в житті, що переходять у заперечення самого християнства, є лицемірство, то не менше лицемірство є і відмова від виконання  правди Христової на тій підставі, що все одно вона недосяжна. Істинний шлях і є зусилля виконати правду Христову і пошуки Царства Божого при неосудженні інших людей, ближніх своїх.


Християнство вступило в абсолютно нову епоху, коли неможна вже буде відноситись зовнішньо до своєї віри і обмежуватись обрядовим благочестям, коли християни повинні  будуть більш серйозно віднестись до здійснення свого християнства в усій повноті життя, повинні будуть захищати свою віру своєю особистістю, своїм життям, своєю вірністю Христу і Його завітам, любов’ю,  що протистоїть злобі світу. В нашій православній Церкві зараз проходить підбір кращих, найбільш відвертих, найбільш гарячих, найбільш жертовних, найбільш вірних Христу, і відпадіння тих, які були лише зовнішніми православними, побутовими православними, не розуміючи смислу своєї віри і того, до чого вона зобов’язує. Можна сказати, що закінчується час змішання християнства з язичництвом і настає час більш чистого християнства. Християнство було дуже спотворено тим, що воно було панівною, державною релігією, і Церква спокушалась мечем кесаря, до якого бралась для насильства над тими, які мали іншу віру, не погоджену з вірою панівною. Тому в свідомості багатьох людей християнство перестало бути релігією Хреста, з християнством пов’язують образ гонителя, а не гнаного. Християнство надто багатьма приймалось, як освячення язичницького побуту без справжнього просвітлення і преображення. Але тепер настають часи, коли християнство знову стає гнаним і тому треба від християн більше героїзму і жертовної любові, більше цільності і усвідомленості в сповіданні своєї віри. Настають часи, коли християни перестануть бути спокусою на шляху до християнства.


VII


Християнська віра закликає нас шукати понад усе Царства Божого і божественної досконалості. Але християнській вірі чужі мрійництво і утопізм, чужий помилковий  максималізм. Християнство реалістично і святі отці завжди закликали до духовної тверезості. Християнська свідомість бачить всі труднощі, які стоять на шляху до досконалого життя, вона знає, що Царство Боже береться зусиллям. Християнство насамперед закликає нас завжди йти від внутрішнього до зовнішнього, а не від зовнішнього до внутрішнього. Ніякими зовнішніми, насильницькими шляхами неможливо досягти праведного життя особистого і суспільного. Необхідно внутрішнє духовне переродження. Внутрішнє ж духовне переродження є справа свободи і благодаті, ніколи не необхідності і приниження. Досконалих християн і досконалого християнського суспільства неможливо створити ніяким примусовим засобом. Необхідно дійсна, реальна зміна душ людей і душ народів. З того, що люди носять ім’я християн, з того навіть,  що вони сповідують християнську віру, не випливає ще, що вони досягли праведного життя. Досягнення християнського ідеалу в житті є безкінечна і важка задача. Лише деякі подвижники піднімаються на вершину досконалого християнського життя.


Заперечення християнства, засноване на недоліках і поганих рисах християн, є по суті незнання і нерозуміння первородного гріха. Для тих, які усвідомлюють первородний гріх, стає зрозумілим, що недостоїнство християн може лише підтвердити, а не заперечити  достоїнство християнства. Християнство є релігія викуплення і спасіння людства від гріха, християнство звіщає істину про те, що світ у злі лежить і людина гріховна. Різні інші вчення думають, що можливе досягнення досконалого життя без дійсної, реальної перемоги над злом. Але християнство так не вважає, християнство вимагає реальної, духовної перемоги над злом, духовного переродження, воно радикальніше інших вчень і вимагає більшого.


Найбільш негативною стороною християнства в історії було те, що багато хто й багато дещо носили зовнішні християнські вивіски і знаки, але не були реально християнськими. Адже нема нічого відразливішого за обман, лицемірство і угодовство. Це і викликало проти себе протест і бунт. Держава називалась християнською і несла символи і знаки християнства, та реально християнською не була. Те ж можна було б сказати про християнський побут, про християнську науку і мистецтво, про християнське господарство і право, про всю християнську культуру. Все іменувало себе християнським, але цьому йменню не відповідало реальне преображення і просвітлення. Християнством оправдували навіть експлуатацію людини людиною в житті соціальному, захищали багатих і сильних світу цього. Язичницька людина, в якій вирували  гріховні пристрасті, жила в християнському світі і покликана була до християнського будівництва життя. Церква внутрішньо впливала на нього, але не могла насильно перемогти його гріховної природи. Це є процес внутрішній, сокровенний і не зовні не впадає в око. Царство Боже приходить непомітно. В християнському світі нагромадилось багато лицемірства і брехні, багато умовностей і риторики. Це не могло не викликати проти себе повстання. Повстання  проти християнства і відпадіння від християнства нерідко було лише правдивим бажанням, щоб все зовнішнє походило на внутрішнє. Якщо в середині немає християнства, то і зовні його не має бути. Якщо держава, суспільство, культура внутрішньо не християнські, то не потрібно їх і називати християнськими, не потрібно прикидатися і брехати.


В цьому протесті була і своя хороша сторона — нелюбов до брехні, любов до правди. Але поряд з правдивістю і щирістю, з протестом проти брехні і лицемірства проявляється нове лицемірство і брехня. На тій підставі, що люди і суспільство були не реально, не дійсно, удавано, лицемірно і зовнішньо християнськими, стали твердити, що саме християнство є неправда і обман, і зло людей почали вважати злом самого християнства. І при цьому, звісно, себе стали вважати за тих, що стоять на більшій висоті, більш досконалого світогляду і сповідають істинне світосприйняття. Замість лицемірства християнського твориться лицемірство антихристиянське. Противники християнства думають, що вони краще християн, що вони більш просвітлені  і краще знають істину. В дійсності ж вони спокушені світом люди, які зреклись Істини, тому що були більш вражені людськими перекрученнями Істини, ніж Самою Істиною. Вони гірше християн, тому що втратили почуття гріха. Ніцше пристрасно ворогував проти християнства, тому що бачив лише вироджених зовнішніх християн, християнства ж самого не бачив і не розумів.


Християнський світ переживає кризу, яка розхитує його до самих першооснов. Християнство зовнішнє, удаване, брехливо-риторичне не може більше існувати, воно закінчує свій вік. Поєднання обрядовірства з язичницькою неправдою життя вже неможливе. Настає час дійсного реалізму, коли розкриються первинні реальності життя і спадають всі зовнішні покрови, коли душа людська безпосередньо стане перед лицем з тайнами життя і смерті. Умовності зовнішнього побуту, політичні і державні форми, умовна зовнішня мораль, абстрактні ідеологічні теорії втрачають вже своє попереднє значення. Людська душа хоче проникнути в глибину самого життя, хоче знати найбільш суттєве і потрібне, хоче жити істиною і правдою.
В наш час під впливом всіх пережитих потрясінь народжуються душі, які насамперед хотять нічим не прикритої і не спотвореної правди. Людина стомилась від брехні, від умовностей, від зовнішніх знаків і форм,  що підмінили справжні реальності життя.І  душа людська хотіла би бачити Істину християнства без посередництва тієї брехні, яку привнесли в неї, хотіла б прилучитись до Самого Христа. Через християн забули про Христа, перестали Його бачити. Християнське відродження і буде насамперед зверненням до Христа, до самої Христової Істини, звільненої від людських перекручень і пристосувань. Усвідомлення непереборності первородного гріха не повинно ослабити  в людині відчуття відповідальності за діло Христове у світі і паралізувати енергію в служінні цьому ділу. Реальне здійснення християнства, Христової Правди і Христових завітів уявляються інколи людьми непосильною, безнадійною задачею. Але ж саме християнство вчить нас тому, що одними людськими силами воно не може бути реалізоване в житті. Неможливе для людини можливе для Бога. Віруючий в Христа знає, що не він один, що Сам Христос з ним і що Правду Христову він покликаний здійснювати в житті разом з Самим Христом, своїм Спасителем.