Вся геополітика середини XX століття будувалося на проблемі територій (на жаль, часто і сьогодні - ред). Але якщо ми розглянемо зоопсихологію хоча б у сфері приматології, то ми побачимо, що проблема території не менш гаряче хвилює мавп. І не тільки мавп. Ці тваринні сторони людського буття ще зовсім недавно здавалися нам (а багатьом і дотепер здаються) основними, найважливішими. Але в суперечках про те, що є найбільш важливим у людському житті, зрештою, що вирішує виявилася сама історія, сам хід подій, у якому ми з вами всі безпосередньо беремо участь. Не хотілось, але змушений ужити вже нав’язлий у зубах термін, що звучить зараз із високих трибун, – «людський фактор». Про нього говорять тепер як про фактора забутого. Ви уявляєте, до чого ми вже дійшли? Ми дійшли до того, що в історії людей, у людській історії, ми забули про людського фактора!

Ми, властиво, забули, куди й навіщо ми йдемо, і для чого все це робиться. Ми забули, що таке людина! Те, що вона має потребу в їжі, житлі й одязі, – це ж не є властивість тільки людини: одягу і їжі потребують всі живі істоти. Але фактор людський, специфічний фактор, був забутий. Ну що ж, інші скажуть: упустили щось.

Але, виявляється, упустили найважливіше, упустили те, що становить осередок нашого життя. Ця трагічна вада стала фатальним образом відбиватися й на матеріальній стороні життя, і на духовній. І на моральній. І на всіх сторонах життя. Я не помилюся, якщо скажу, що головною причиною всіх криз, які потрясають наше суспільство, є забуття, ігнорування людського фактора. Протягом декількох десятиліть людське життя було ніщо! Можна було роздавити, як мух, сотні, тисячі й мільйони людей! І не здригнутися при цьому. Розвилася психологія зовсім байдужих катів, які, маючи позаду незліченні жертви, навіть перестали відчувати, що відбувається щось недопустиме. Так що таке людина? Як говорив поет, «голос одиниці тонше писку» – ви все це знаєте. От із цієї ідеології, з того, що «голос людини тонше писку», і починається зневага людським фактором. І безкарно для людського суспільства це пройти не може.

Вся історія людського суспільства полягала в тім, щоб підніматися, переборювати тваринні, біологічні узи, які нас обмежують і сковують. Згадаєте, що вчені, поети, художники, мислителі дуже часто зневажали елементарними речами, які ваблять людей. Вони часто жертвували своїм часом, зручностями, батьківщиною – багатьма речами. Тому що духовна сторона їхньої діяльності виявлялася домінантною, більше істотною. Зрозуміло, цинік може нам сказати: все це ідеалізм, а насправді всім рухає елементарна пристрасть (голод, шлунок та інше). Так, так легко говорити. Але це називається «грати на пониження». Це значить – з мізантропічним поглядом, зневажаючи зачатком у людині його справжньої людяності, не давати можливості розвиватися його сьогоденню «Я», єдиному, що піднімає й піднімає його над природою.

Так, ми діти природи й, виходячи з її круговороту, зі смертю тіла вертаємося назад у її кругообіг. Але ми собі ставимо запитання інше: а де ж ми почерпнули, у якій області природи, у якій частині таблиці Менделєєва або ще яких-небудь інших сферах реального фізичного буття безкорисливу спрагу знання, поняття про добро й зло, самосвідомість, що відрізняє людини від тварин? Здатність до високого абстрактного мислення, до містичного переживання, до переживання краси, що стає надзвичайно сильним імпульсом духу? Цього в природі немає. Наше «Я» неповторне, наша особистість – єдина у своєму роді – є даром, але не матері-природи. Справа в тому, що особистісний початок є специфічним і ведучим у духовності, тобто в тім, що визначає саму людину. Саме особистість створює всі великі шедеври в поезії, філософії, живописі, інших видах творчості. Ви прекрасно розумієте, що, скажемо, історія поезії не є історією якихось юрб, які, зібравшись, хором щось складають, вона є історією особистості, що пережила, через себе провела увесь світ і створила новий світ. Художник на своєму полотні або у своїй статуї створює новий світ, свій світ.

Він творець! І тому так необхідно повинна прийти до нас думка про те, що особистість людини – це найвище в природі. І прищеплювати повага до цього необхідно не просто з міркувань якоїсь абстрактної етики, але, як ми тепер уже бачимо, для всього нашого соціального й морального життя. Чи можливі були при глибокій повазі до особистості ті трагічні, ті страшні, ті нелюдські процеси, про які зараз без кінця говорять засоби масової інформації, про які ми багато чого знали у свій час, але для багатьох зараз це стало одкровенням? Вони стали можливі, тому що особистість перетворилася в засіб, важіль для досягнення якихось цілей, поза людиною, абстрактних.


прот. Олександр Мєнь