“Панотче, лихо!”, – заволала бабуся, угледівши священика, що вовтузився на клумбі з квітами. Вона кинулася до нього і, розгорнувши брудну ганчірку, показала хрестик. Захлинаючись словами, розповіла про знахідку. “Не інакше, як хтось із моїх недоброзичлевців проти мене чаклує”, - завершила свою розповідь.

Священик глибоко зітхнув і, сумно глянувши на парафіянку, промовив: “Це нісенітниця!.. Ви в Бога вірите? У церкву ходите? Сповідаєтеся, причащаєтеся? Чого ж боїтесь?! Ніхто нічого поганого вам скоїти не зможе, якщо самі собі власним марновірством не нашкодите”. І додав: “Дайте мені цей хрестик, якщо так його боїтеся”.

Напутні слова священика, здавалося, вплинули. Вдові стало соромно через свій страх. “Простіть, панотче мене, дурну. Скільки разів ви мені говорили... Простіть”. І, загорнувши хрестик у ту ж ганчірку, пішла додому.

Однак по дорозі погані думки знову закрались до голови бідної бабусі. На душі було тоскно. Невдоволення своїм пригніченим станом жінка звернула на священика, з яким щойно говорила. “Марновірство! Ох, учені які всі стали, книжок начиталися, у семінаріях-академіях повивчались, а життя не знають... Говорити він мені буде, що треба від своїх гріхів сповідатися, а не чужі шукати! Та які в мене, у старої, гріхи? Він молодий, от нехай і кається. Скільки зла навколо! Як його не помічати? Заживо з’їдять, якщо не будеш пильнуватись навколо уважно”. У такому настрої вона прийшла додому і сівши біля хвіртки замислилась, що робити далі. Почала пригадувати по черзі всіх міських священиків і роздумувати, хто з них поставиться до її “нещастя” з більшою увагою. Поміркувавши, неборака попрямувала до сусіднього приходу. Але, на превеликий жаль, і тут не знайшла того, що шукала. Увесь день проходила жінка по різних приходах. Одні заспокоювали її, інші засуджували за маловір’я. Старенький панотець, про якого казали, що він передбачає майбутнє і на якого вдова сподівалася більш, ніж на Бога, не став з нею зовсім розмовляти, махнув рукою і пішов до своєї келії. Продовжувати пошуки в бабусі не було сил, а повертатися додому боялася. І тут до неї підійшла якась жаліслива жінка і сказала, що випадково почула історію про знайдений хрестик. “Не переживайте, - мовила вона, - тут є людина, яка знає, як зарадити вашому лихові, я вас проведу”.

Уже лягли сутінки, коли вони добралися до потрібного будинку. Назустріч вийшла жінка середнього віку. Дізнавшись, у чому річ, поскаржилася на священиків, які у таких справах нічого не розуміють, і приступила до роз’яснень. Записавши для пам’яті всі її поради і щедро заплативши “рятівниці”, вдова відправилася виконувати отримані рекомендації.

Час добігав до півночі, коли вона, нарешті, знайшла потрібне перехрестя доріг. Залишалося чекати ще якихось п’ятнадцять хвилин. Жінка почала готувати все необхідне для знищення “злих чарів”. При цьому голосно вимовляла слова, яких навчила її “порадниця”.

Неподалік від місця, де бурмотіла заклинання нещасна, було обістя з добротними господарськими будівлями. Господар саме вийшов на ґанок покурити і почув бурмотіння вдови. Потім побачив невеликий вогник, у відсвіті якого досить чітко видно було постать жінки похилого віку. Господар зайшов до будинку і розповів про побачене дружині: “Якась баба біля нашого будинку щось палить і бурмоче”. Жінка відразу ж “зрозуміла”, у чому річ: “Так ось чому в нас усі кролики здохли!” – видихнула вона з погрозою. Озброївшись міцними ціпками, подружжя підкралося до баби і добряче відлупцювало її. “Пішла геть, відьмо! Якщо ще раз побачимо, приб’ємо”, – давши наостанок сильний стусан бідоласі, крикнув господар.

І знову залишився лежати на асфальті загублений срібний хрестик. Уранці йшла по цій дорозі дівчина і побачила хрестик. Вона підняла його і серце її чомусь радісно затримтіло. Вона поклала хрестик у кишеню і пішла далі. Їй зустрілась шкільна подружка, яку вона давно не бачила. Дівчата почали розпитувати одна одну про життя. І тоді перша розповіла подружці про те, що трапилося з нею два місяці тому.

Було велике православне свято. Після літургії віруючі всього міста йшли хресним ходом від одного храму до іншого. І наша знайома – з усіма. Поруч йшов якийсь високий хлопець і час від часу на неї позирав. Коли хресний хід наближався до завершення, він, нарешті набрався сміливості і звернувся до неї. Розговорилися. Хлопець запитав, у який храм вона ходить. Але відповісти дівчина не встигла: підбігли подружки, оточили її і стали щебетати. Коли дівчина оглянулася, юнока біля неї вже не було. Він засоромився, відійшов і юрба поглинула його.

Згадуючи випадкового супутника, дівчина подумала, що їй ще ніколи і ніхто не подобався так, як цей юнак. Як спокійно і хорошо було йти поруч з ним. Яке в нього добре, інтелігентне обличчя... Як же його знайти? До якого він ходить храму? Чи шукати його, чи він сам її знайде? А раптом він її забуде, зустрівши іншу? Треба знайти його зараз, поки він ще пам’ятає її. А, може, зачекати?

Так думала дівчина і не могла знайти відповіді на свої запитання. Вирішила піти до духівника. Священик, вислухавши її, сказав: “Не переживай. Якщо він тобі призначений Богом, ви обов’язково зустрінетеся. Покладися на Бога, а не на себе. Тільки Господь знає, хто кому до пари, і Він підбирає людей для того, щоб вони взаємно допов¬нювали один одного і рятувалися. Молися Богу. Він все влаштує”.

Дівчата помовчали. Потім перша показала подружці знайдений хрестик: “Дивися, який красивий! Напевно, засмутився той, хто його втратив. Бачиш, петелька від старості зламалась. Що з ним робити? Господаря не знайти, носити не можна, а викинути шкода, та й гріх”.

“Слухай, я знаю, що з ним можна зробити. У мене є сусід – майстер золоті руки. Він тобі цей хрестик вправить у дерев’яну підставку, і ти будеш тримати його біля іконок”, - підказала інша дівчина.

Що було далі читач, напевно, уже здогадався. Цей сусід-золоті руки виявився тим хлопцем, з яким наша дівчина познайомилася під час хресного ходу. Бачили б ви, як він зрадів, коли побачив свою замовницю (про замовлення вони домовлялися за телефоном, залишеним шкільною подружкою).

Ось і вся історія. Точніше, ще не вся. Ще було весілля...

Православний світогляд