Тут хотів би розпочати з того, що Церква являє собою таємниче продовження життя Христа, Втіленого Слова, і тому вона ніколи не може бути вузько національною, як і навпаки не може бути широко інтернаціональною. Як і Сам Христос – вона над- національна і вселенська. Внаслідок цього кожний народ, переживаючи на свій особливий лад істини, які проповідуються Церквою, накладає на них свій власний відпечаток. По відношеню до українського народу це вірно, так як і по відношенню до всякого іншого народу. Дійсно кожна нація має своє особливе покликання. Найбільш повно це може відобразитися у самоутвердженні і збереженні самоідентичності через Церкву. Тому для того, щоб знати душу кожного народу необхідно знати справжню українську духовність, духовну традицію українського народу, дух, який насичує і животворить українську дійсність і який врешті решт формує все життя і світогляд українця. Носієм цього духу від початків християнства на теренах нашої держави була Православна Церква. І якщо ми сьогодні говоримо про конфесійну толерантність і мир, то ми не повинні відкидати цього правдивого історичного факту.
Духом, що оживляє суспільство є Церква і тому у Данила Заточника читаємо: «Не море попихає кораблі, але вітри. Не вогонь творить розкалення залізу, а надув міцний». Десь приблизно так само про цей животворчий елемент, тобто Церкву, сказав Григорій Сковорода: «Не стебло з віттям – є колос, не його солома, не плевели, не верхня шкірка, що одягає зерно, колос – це сама сила, яка вирощує зерно стебло солому, тіло зерна». Коли цей дух, тобто саму Церкву, покидає народ, так як це силоміць сталося під час комуно-більшовицького режиму, то тоді пропадає і розкладається все видиме, всі установи, все якщо хочте, життя держави стає схожим на паралітика, якщо воно не живиться тими істинами, які проповідував Христос і Його Церква. Народ без своєї Церкви, це всерівно, що і храм без молитви, хай навіть він і стане найцінішою пам’яткою світового значення.
В старій Україні не було так. Бо держава, як тіло, з часів рівноапостольних Ольги і Володимира дбала про свій дух – Церкву. Тоді Церква Православна мала всі засоби впливати на свій народ і плекати його, та оберігати від задумів супротивної сили. Нажаль сьогодні в своєму державному українському домобудівництві ми не спираємось на дух і традицію тої князівської епохи Київської Руси-України, яку історики охарактеризували досягненням найвищою святості. Ми блукаємо стежками вигаданих «путів арієвих», збираємо і плекаємо трипільські горщечки, на них відшукуємо християнський символ хреста і будуємо якісь еклектичні ідеї, знову граємося і кохаємося в багатобожжі, навздогін цьому всьому проповідуючи не знати яку українську національну ідею. А варто було б заглянути не в трипільський горщечок, а в небільш як тисячолітню історію нашої києво-руської державності, для того щоб переконатися в тому, що там зостався наш справжній дух, там виплекана душа нашого народу.
Такий народ був здатний народжувати великих мужів із державницьким і глибинним масштабом мислення. В «Слові про Закон і Благодать» митрополит Київського Іларіона знаходимо досить цікаву характеристику князю Володимиру Великому: «Сей славний від славних родився, благородний від благородних, каган наш Володимир… мужеством і розумом успіваючи… землю свою научи мужеством і розумом». Тут ми бачимо, якими прикметами нагороджений великим руським богословом просвітитель держави нашої Володимир Великий: благородністю, мужністю і розумом. Тут слушно було б зауважити, що в народі нашому ця уява про таку керівну верству не вмирала аж до тих часів, які ми звикли називати часами «великорусского владичества» на наших землях. Так у ХVІІІ столітті «Правильник Рафаїла Заборовського» митрополита Київського для учнів Києво-Могилянської Академії зазначає, що майбутні члени правлячої, світської і навіть духовної верстви України мають бути не «тупоумні», не «плути», мають бути і «прекрасної моральності» інакше не принесуть вони ніякої користі ні «вітчизні, ні Церкві».
Православна Церква як суспільна інституція в Київській державі дбала про моральний стан народу, навчала його і виховувала на християнських цінностях. Дух святості і шляхетності панував у всьому. Недарма відносини в Київській Русі-Україні між державою і церквою пізніше охарактекризували історики як гармонійні, такими що перебували в стані симфонії. Тому така ситуація дає змогу Данилу «ігумену землі руської» і паломнику біля Гробу Господнього молитися за князів і княгинь руських, поминати правителів і весь богомблагословенний народ.
Православна Церква Київської Руси-України мала неабиякий вплив і на формування суспільної свідомості, стала в повному розумінні цього слова фундатором усіх задумів і починань наших славних пращурів. А все це почалося ще від апостола Андрія Первозваного, який з пророцтва свого святого «подал описаніє всіх духовних украшеній церкви нашея». Із цього опису постала Церква Православна в землях наших. «Так преднаписа Андрій Святий, святий же Владимир як Соломон премудрий, все тоє преднаписаніє ділом совершил». Вся традиція, наша ідентичність і коріння, світ Київської, а потім Козацької Руси і аж до сьогодні був той «світ єже духом водимий» по горах Київських, який створив у своїй уяві богонатхнений апостол Андрій. Цей світ довершували наші рівноапостоли, примножували князі. З думок тих, які тлумачили і переписували у скрипторіях Десятинної церкви та Софії Київської книги, тих які власне розуміли книжний розум, були людьми книжними, з думки преподобного Феодосія Печерського про марноту тлінного, матеріального і про велич небесного  – виріс наш національний духовний палладіум – Києво-Печерська Лавра, виросла Свята Софія з її вражаючими мозаїками і фресками, інші храми, монастирі, богословські центри, які відіграли величезну роль у формувані моралі і культури нашої нації. І як продовженння: з думок Петра Конашевича Сагайдачного, Галшки Гулевичівни, святителя Петра Могили повстала Київська Академія. Всі ці творчі задуми можна було творити і реалізовувати тільки з Православною Церквою.
Православна Церква в Київській Русі-Україні сформувала своєрідну філософія життя, яку Володимир Мономах назвав мудрістю «страху Божого». Ця філософія була сформована у тодішніх перлинах нашої церковної писемності, тримала у вічній напрузі дух тодішньої державної еліти і була зібрана у різних «Грамотицях», «Поученіях», «Словах», «Ізборниках» і «Патериках». Символи, слова і образи, зосередженні в цій києво-руській літературі були знаряддям масової сугестії і творенням національної душі та самоідентичності українського народу.
У часи нашої бездержавності і здавалося б безнадійного розпуття, безправності і гніту, особливо духовного, Православна Церква Українська стає на захист знедоленого народу. У відповідь на слова Бенедикта Гербеста про нібито «дурну Русь» ми чуємо слова захисту від православного полеміста Герасима Смотрицького, який звертає увагу на образи перш за все національної гідности українського народу і просить князя Олександра Констянтиновича Острозького: «…завжди перед очима мати також страх і позір того, що ясно народив і світло живив і керував із добророзум’ям юністю твоєю і багатьом по різних сторонах світу доброго приклада давав, а особливо того, що у правовір’ї невідступно та незмінно чудово сяяв». Якби ми сьогодні мислили такими категоріями, як київські та староукраїнської книжники і намагалися хоча б на крихітку виконати заповіт Ярослава Мудрого, чи хоча б вчитуватися у «Поученіє» Володимира Мономаха, то не блукали б  ми по бездоріжжю невизначеності і ідей чужих не приймали б, а самі б їх продукували іншим у настанову.
Завжди перед нами стояло питання: Чому так сталося з нами, що ми потрапили в тенета бездуховності, розпусти і морального занепаду? Де ми загубили святість київського княжого періоду? Коли ми перестали слухатися Церкви? Коли ми забули про Бога? Нам може відповісти на це питання Іван Вишенський: «Прєлєсть – це єсть вмісто істини лож содержати і сію нудитися, не сий сущую, яко сущую показати». Отож коли ми правду Божу підмінили так званими людськими моральними цінностями і до цього часу це сповідуємо, то ще довго нам прийдеться товктися на місці.
Ми будемо єдиними тоді, коли в Україні постане єдина Помісна Православна Церква. Я не хотів би, щоб цієї, інколи вже заїждженої теми, боялися ті, хто говорить про міжконфесійний мир в Україні. Єдина Українська Православна Церква зніме масу проблем і цей мир буде ще більш стійкішим, аніж сьогодні».