Сьогодні про часи, коли предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату, багаторічного дисидента, борця за незалежність України Володимира Романюка проводжали в останню путь гумовими кийками, не любить згадувати не лише влада, а й церква. Православна церква – це особливий інститут, що керується власними принципами, серед яких чільне місце, як відомо, займає вимога прощати кривдникам і не відповідати злом за зло.

Але факт залишається фактом: у липні 1995 року зіткнулися лобами держава з Церквою. Тоді остання виграла, бо на її бік стало суспільство, прості громадяни, яких обурили варварські дії міліції щодо мирної процесії та зневага до Патріарха. Тільки не дай Боже нашим батюшкам через відчуття своєї моральної переваги впасти в гріх гордині.

18 липня 1995 року українська інтелігенція повернулася до своєї Церкви, згуртувалася навколо неї. Цією церквою стала Українська Православна Церква Київського Патріархату (до того часу був широкий вибір: УГКЦ, УАПЦ, УПЦ МП). Того ж таки дня українці отримали нового релігійного лідера — митрополита Філарета. Образ людини, що за будь-яких умов готова сліпо, керуватися вказівками влади, трансформувався, і на Софійському майдані, серед зламаних хоругов і хрестів, залитого кров\'ю асфальту з\'явився рішучий і незламний пастир. Фактичне його возведення в патріарший сан відбулося саме під лайливі слова оскаженілих міліціонерів, брязкіт кийків, оформилося на церковному Соборі та довершилося під склепіннями Володимирського кафедрального собору. Ми торкнулися політичного аспекту "чорного вівторка", а ще є й особистий. Маю в своєму журналістському архіві три "експонати": номер "Літературної України" від 20 липня 1995 року, де вміщені некрологи двом патріархам: суспільному – письменнику Олесю Гончару та православному – Патріархові Володимиру (в миру – Василю Омеляновичу Романюку); 29-й номер газети "Дзеркало тижня", де є фото, на якому мене зафіксував фотооб\'єктив у момент, коли люди ще панічно, руками й уламками розтрощених стільців загортали землю на могилі Святійшого, та брошурка, написана поспіхом, після поховання, де возвеличується роль митрополита Філарета.

Я не тікав, коли розчахнулася брама Софійської дзвіниці. Не тому, що герой. Просто не очікував того злочинного наказу, вірив у розум все тієї ж влади, а тому й опинився за п\'ять кроків біля могили. Біля темної, ще не засипаної ями було всього з десяток людей. Сонце сідало, і за всяку ціну, за християнським звичаєм, треба було засипати яму з нашвидкоруч кинутою труною.

Не вдаватимуся в подробиці того дня. Скажу лише, що вже міліцейське коло розступилося, аби пропустити до могили (яка попри протидію була майже повністю зарита руками людей) митрополита Філарета та єпископат, який пішов площею. Сутеніло, мокрий асфальт відблискував від прожекторів, і митрополит у білому клобуці впевнено йшов зі своїм почтом, люди ще залишалися поза кільцем оточення, що замикалося аж біля пам\'ятника Хмельницькому. На шляху блаженнійшого опинилася шеренга з десяти беркутівців у шоломах та зі щитами, готових миттєво виконати будь-яку команду...

Хтось із єпископів поспішив сказати: "Владико, давайте обійдемо". На це була рішуча відповідь: "Ні, ми підемо прямо!". Це вже для наступника патріаршого престолу була справа принципу. І міліція розступилася... Про цей епізод історії церковно-державних відносин ніколи не читав у спогадах, але мені пощастило його побачити на власні очі...

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
26 липня 2002 року