Здається, останнім часом справа об\'єднання українського православ\'я зрушила з мертвої точки. Аналітики стверджують, попри потужну протидію певних, у тому числі й владних сил, з\'явилася реальна надія на порозуміння УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ. Цим двом конфесіям ділити нема чого. Обидві релігійні організації вже давно називають двома гілками однієї національної церкви.

 

Перша надія на об\'єднання з\'явилася ще торік, коли після смерті Патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми) ця церква на своєму Помісному Соборі не обрала нового господаря патріаршого престолу, а лише призначила предстоятелем єпархіального митрополита Мефодія (Кудрякова). Тоді ситуація дещо ускладнилася покровительством над УАПЦ митрополита УПЦ у США Костянтина. Та, як виявилося, справжній вплив на церкву має не абстрактний заокеанський "духовний глава", а реальний київський чиновник з Державного комітету у справах релігій. Він, на думку деяких аналітиків, і впливає на позицію УАПЦ, відтягуючи чи просто гальмуючи об\'єднавчі ініціативи. Роз\'єднана, малочисельна церква не може боротися із зовнішнім тиском, підсиленим ще й авторитетом держави. Тому й змушені владики співати осанну голові Держкомітету Віктору Бондаренку, дослухаючись до його побажань. Зрозуміло, що до такої політики Віктор Дмитрович додумався не сам... Він також дослухається до побажань із сусідньої печерської гори.

Не сидить склавши руки і Москва. Переконавшись, що відсутність активного втручання у релігійне життя інших країн призводить до фатальних для неї наслідків (таких, приміром, як в Естонії, де Вселенський Патріарх, окрім Московської Патріархії визнав ще одну православну церкву), вона пішла у наступ. Робиться це за старою московською методою, використовуючи принцип "розділяй і володарюй". Владики з РПЦ почали потай вести переговори з єпископами з УАПЦ і УПЦ КП. Кожному обіцяли сприяння, твердили, що саме він, як з\'явиться єдина Помісна УПЦ, достойний претендува-ти на патріарший куколь, грали на нереалізованих людських амбіціях. Далі владики вже самі починали марити патріаршеством і... робили так, як треба "білокам\'яній": не прагнули об\'єднання, а плели інтриги проти нинішнього Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.

Антиоб\'єднавчі стратеги не передбачили лише одного: єдина Помісна Церква – це не вигадка колишнього Екзарха України митрополита Філарета. Це не авантюра жменьки українських націоналістів. Це давнє прагнення нашого народу, з яким мусять рахуватися навіть вороги. Бажання українців мати національну єдину Помісну Українську Православну Церкву фіксують усі соціологічні опитування ось уже майже десять років.

Тому-то, попри протидію, як казав перебудовний класик, "процес пішов". Хоч деякі владики з УАПЦ ще опираються, затягують час об\'єднання, якого хочуть віруючі та священики. Ситуація майже історична: низи хочуть і можуть, а верхи (єпископат) вагаються.

Підтвердженням позитивних зрушень є те, що на свято мучеників Бориса та Гліба в Києві, на Теремках, в Борисо-Глібському храмі відбулося співслужіння УАПЦ і УПЦ КП на рівні священиків. Разом служили святкову літургію настоятель храму Бориса та Гліба протоієрей Юрій Бойко (УАПЦ) і настоятель Покровської церкви на Подолі протоієрей Володимир Черпак (УПЦ КП). Зауважимо, що з церковної точки зору співслужіння є надзвичайно важливим чинником. Воно означає визнання один одного та певну єдність. Перший етап пройдено, тепер справа за єпископатом.

Тут, що особливо радісно, маємо також досягнення. Нещодавно Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет зустрівся з архієпископом Харківським і Полтавським УАПЦ Ігорем (Ісіченком) у Свято-Михайлів-ському Золотоверхому монастирі. Відомо, що керуючий справами УАПЦ архієпископ Ігор завжди мав окремий погляд на об\'єд-нання двох національних церков, часом цей погляд зовсім перекреслював саму можливість такої єдності. Тепер уже почався діалог в досить нормальному, приязному дусі, що вселяє надію. Владики розуміють, що Москва використовує їх у своїх інтересах, коли радить зачекати з реальними об\'єднавчими діями. Час спливає, і той, хто не встигає за ним, не може чітко відповісти на запити віруючого українського народу, бо опиниться за бортом релігійного життя. Повчальним для них є досвід митрополита УАПЦ Петра (Петруся), який воював із Київським Патріархатом, а потім керувався настановами тодішнього заступника секретаря РНБО Олександра Разумкова. Врешті-решт із єпископа з багатою, великою єпархією перетворився на простого священика в єпископському сані. Львів\'яни знають, що парафію високопреосвященнійшого відвідують з півсотні віруючих, і то на великі свята.

В усякому разі, це приклад нерозуміння вимог історії, народу. Поїзд утворення та визнання канонічної незалежності УПЦ хоч і поступово, але рухається. У Києві нещодавно завершилися переговори представників Константинопольського та Московського Патріархатів. Вони хоч і були на рівні священиків, але те, що розмова про майбутнє Української Православної Церкви ведеться вже на нашій землі, – позитив. У тому, що українці матимуть свою Помісну Церкву, вже ніхто не сумнівається. Та коли це відбудеться і в якій формі? Процес затягувати штучно можна довго, але завжди – ніколи! Тож для чого лягати на залізничні колії, знаючи, що потяг не зупинити?

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
8-14 червня 2001 року