– нагадує слова Патріарха Мстислава його колишній прес-секретар Андрій Ткачук

Десять років тому, у червні 1990 року, першоієрархом відродженої Української Автокефальної Православної Церкви було обрано 92-річного митрополита УПЦ у США Мстислава (Скрипника). Того ж року, 20 жовтня, він уперше ступив на рідну землю за багато років розлуки. Комуністична система хоч і агонізувала, але міцно хапалася за владні важелі, щоб врятувати себе. Тому дозвіл на приїзд людині, яку перед тим багато десяти-літь режим таврував як зрадника, петлюрів-ця та фашистського попихача, доводилося просто вибивати через народних депутатів СРСР від України. Уможливило приїзд мит-рополита Мстислава особисте втручання тодішнього міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе.

У ті роки радянська система боялася як вогню кволого та старого митрополита. Сьо-годні багато хто боїться його вже мертвого. Багатьох дратує, кола заходить мова про постать Патріарха Мстислава, ідеали, які він відстоював. І це зрозуміло — він перший очолив рух Української церкви за її автокефалію, а з цим і зараз багато хто не може змирити-ся. Але всі ці "багато хто", з точки зору укра-їнської історії, залишаться лише жменькою (попри справжню кількість) інтриганів від релі-гії, та ще й зорієнтованих на іноземні пороги.

Пропонуємо розмову з Андрієм Ткачу-ком, який з 1990 до 1992, як прес-секретар Патріарха був поруч із ним на багатьох заходах, зустрічах. Андрій Платонович у ті раки не тільки відповідав за зв\'язки з пресою — він одночасно був і радним-помічником Святійшого під час його візитів в Україну. Будучи істориком за фахом, Ткачук пізніше видав одне з перших у вітчизняній науці до-сліджень, присвячене життю та діяльності Патріарха Мстислава (Скрипника). Нині Андрій Ткачук є начальником у справах релігій Київської міськдержадміністрації. Йому важ-ко закинута некомпетентність у баченні релігійної ситуації.

— Пане Андрію, Ви мали змогу спілкува-тися з багатьма високими релігійними діячами. Довгий час ви працювали з покійним нині Патрі-архом Мстиславом. Що ж відрізняло його від інших співрозмовників ?

— Патріарх мав надзвичайно широке коло спілкування під час перебування в Україні. Серед його співрозмовників були люди різного суспільного становища: від Президента України до сільського трудівника та шахтаря. Він завжди на перше місце ставив інтереси України та її державного суверенітету. Решту розглядав як таке, чи сприятиме воно українським інтересам, чи ні. Майже усі, з ким владика спілкувався, мали інший життєвий досвід, інші цінності та ідейні стереотипи. Він прожив майже століття (помер у 95 років), і дозрівати до розуміння пер-шовартості національних інтересів у нього не було потреби. Все життя він відстоював укра-їнські інтереси. Владика не грав за чужими пр-авилами, не підпадав під чужі стандарти та впливи, а намагався нав\'язувати своє бачення ситуації. Патріарх яскраво виділявся на тлі інших церковних ієрархів. Для мене до сьогодні є загадкою: що у нього переважало: духовне чи політичне начало? Нині часто згадую участь у майже підпільному першому з\'їзді Спілки офі-церів, а пізніше вручення Національній гвардії бойового прапору рідної його Залізної дивізії УНР, передачу першому Президенту України Леонідові Кравчуку повноважень уряду УНР в екзилі та гетьманської відзнаки Івана Мазепи у Маріїнському палаці. Це були символічні акти української незалежності, до яких доклав руки Патріарх. Його життя і діяльність ще буде оціне-но істориками. Він не вписувався у схему тодішнього розуміння особи ієрарха, адже домінувало традиційне бачення єпископату Московської Патріархії. Він вдало поєднував духовну і політичну роботу. Зважте, він був активним учасником національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. Мав досвід організації коопера-тивного руху на Волині та Галичині у 20-х р. У довоєнний період тричі був депутатом польсь-кого парламенту, а у роки війни — найактивні-ший організатор відродження УАПЦ на окупо-ваній Україні. Які титанічні зусилля та організа-торські здібності потрібно було мати, щоб після війни у США і Європі налагодити українське православне релігійне життя, збудувати майже сотню храмів і соборів! Саме завдяки цим хра-мам наші земляки на чужині не втратили свою українську ідентичність, мову, традиції та культуру. На міжнародній конференції з нагоди 20-ліття проголошення ООН "Декларації прав людини" він навів факти переслідування релі-гійного і національного життя в Україні кому-ністичним режимом. Тому радянські спецслуж-би та комуністичні ідеологічні працівники мали можливість оцінювати його більше як політич-ного діяча.

— Крім інших великих справ, які зробив перший Патріарх УАПЦ—УПЦ КП на громадсь-кій ниві, знаю, що він видав великим тиражем роман Олеся Гончара "Собор", коли його забо-ронили в Україні.

— Хіба тільки цей роман побачив світ стараннями владики? Ним було надруковано сотні наіменувань літератури, і далеко не релі-гійного змісту. Майже всіх шістдесятників, у тому числі й політв\'язнів було видруковано за його сприяння. Він прекрасно був обізнаний із літературним процесом і творчістю шістдесят-ників. Особливо любив Олеся Гончара. Пам\'я-таю Патріарх попросив мене з готелю, де він мешкав, зателефонувати, як сказав, "моєму польтавцю" Олесю Гончару. Телефонна розмо-ва тривала майже годину. Вразили перші вимов-лені Патріархом слова: "Мій любий Олесю, а я вже думав, що ніколи не почую ваш голос". Це було вимовлено з таким душевним теплом, що рідко почуєш у житті.

— Зараз багато говориться про потребу створення єдиної помісної Української Право-славної Церкви. А що з цього приводу говорив Патріарх Мстислав? Бо сьогодні дехто нама-гається виставити його трохи не ворогом цієї ідеї, як це не абсурдно.

— Патріарх Мстислав був досвідченим церковним політиком, особисто знав глав бага-тьох православних церков. Я дещо знайомий з його листуванням з патріархами православних церков. Це листування відбувалося протягом де-сятків років. Шкода, що нічого з цієї епістолярної спадщини не видруковано в Україні. Він розумів, що швидкого вирішення питання Помісної Церкви не буде тому, що розв\'язання цього вузла знаходиться винятково в Україні. Суть цього розуміння сформульована ним чітко: "Визнаймо спочатку себе самі, а потім нас виз-нає ввесь світ". Патріарх глибоко був обізнаний з історією здобуття автокефалії іншими право-славними церквами. Згадую, як на прес-конфе-ренції в готелі "Київська Русь", перед поїздкою до Стамбула, він заявив: "Автокефалію церкви не випрошують, за неї борються і здобувають". Нагадаю, що метою Мстислава було утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Це бажання було щирим, і підтвердженням цього є його життя та діяльність.

— Після смерті Патріарха Мстислава в Україні з\'явилася третя церква — УАПЦ, і це ще більше унеможливило реалізацію його ба-жань і прагнень.

— Після смерті Патріарха багато зміни-лося, але не у бік покращення взаємодіалогу між православними. УАПЦ юридично сформувала-ся вже після смерті патріарха Мстислава. Це юридично нова релігійна організація. Серед її єпископату немає єдності, а конфлікти ледве не спричинили її самоліквідацію. Від УАПЦ фак-тично утворилось четверте православне релігій-не утворення (автономне), яке започаткував у Львові єпископ Петрусь. Не думаю, що цей рух має перспективу, швидше, це регіональне явище, яке внесе сум\'яття у непросту ситуацію в українському православ\'ї.

Після смерті Патріарха Мстислава склад-на ситуація склалася в УПЦ в США. За життя Патріарх твердо стояв на тому, щоб УПЦ у США і діаспорі належала до Церкви-Матері з патріаршим престолом у Києві. Це була його принципова позиція, від неї він ніколи не відсту-пав. Пропозиції щодо входження УПЦ у США до складу Вселенської Патріархії надходили ще у 80-ті роки, зразу після входження туди УПЦ у Канаді. Невдовзі по смерті Патріарха УПЦ в США увійшла до складу Константинопольсько-го Патріархату, тобто стала однією з єпархій Вселенської Патріархії. Як не дивно, але "укра-їнське питання" викликало різку заяву Москов-ської Патріархії та майже розрив зв\'язків із Все-ленською Патріархією. Чому єпископат УПЦ США так вчинив, навіть усупереч волі свого по-кійного предстоятеля? Я добре знаю цих людей, і боронь Боже звинувачувати їх у нелюбові до України, намірах перешкоджати об\'єднанню і консолідації православ\'я. Причина, гадаю, проста — розчарування нашою українською дійсністю. Існування трьох православних церков, у тому числі двох автокефальних церков з двома патрі-архами. У двох останніх ідеологічних розход-жень між собою не існує, а взаємознищення і дискредитація ведуться за всіма правилами війни. Зрозуміло, що міжнародному іміджеві України подібна ситуація слави не додає, особливо це нас дискредитує в очах православних народів.

— Як буде розвиватися ситуація в УАПЦ після упокоєння Патріарха Димитрія (Яреми)? Відомо, що він заповів поминати главу УПЦ в США митрополита Костянтина, тобто визнати зверхність цієї єпархії над автокефальними парафіями України.

— Між намірами і результатами існує дис-танція. Мало хто знає, що після смерті Патріарха Мстислава УПЦ КП пропонували очолити архиє-пископу Всеволоду (Майданському), який є ієрархом Вселенського Патріарха в США. Проте Вселенський Патріарх Варфоломей, через неба-жання загострити ситуацію в РПЦ, не благосло-вив очолити Автокефальну Православну Церкву в Україні. Гадаю, що та ж перешкода стоятиме і перед митрополитом Костянтином. Але найгір-ше, що Україні ззовні нав\'язуватимуть чужу мо-дель розвитку православ\'я. Маю на увазі Вселен-ську і Московську Патріархії. Здається, що нині частина ієрархів УАПЦ готова відмовитися від ідеї Помісної Церкви та повернутися до стану 1685-86 років – тобто митрополії у складі Вселенського Патріархату.

Розмовляв Георгій ПОЛУПАНОВ.

 

* * *

Продовжуючи тему стосунків між Українською церквою в Україні та поза нею.

Зараз в Україну прибула делегація УПЦ у США. У Київ прилетіли архиєпископи Антоній і Всеволод. Більшість спостерігачів розуміли, що на дніпрові береги не ступить ногою митрополит УПЦ у США Костянтин — зараз потрібні спритніші релігійні діячі, ніж м\'якший за характером глава митрополії.

Константинопольський релігійний "де-сант" вивчає ситуацію в церковному житті України напередодні Помісного Собору УАПЦ. За деякою інформацією, делегацію УПЦ у США прийме Віце-прем\'єр-міністр України Микола Жулинський.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
19 травня 2000 року