Естонська увертюра

Усі українські релігійні спостерігачі з непідробною зацікавленістю не так давно спостерігали за тим, що діялося в маленькій Естонії. Воно й зрозуміло: там відбувся дипломатичний двобій між представниками двох центрів світового православ\'я – Московським Патріархом Алексієм II і Константинопольським Патріархом Варфоломієм І. Суперечка точилася за жменьку православних парафій у на загал католицькій країні. Але всі тоді прекрасно розуміли: це прецедент для розв\'язання кризи в українському православ\'ї. Тут одночасно Вселенський Патріарх розминався і вів розвідку боєм.

Отже, почнемо спочатку. З 26 жовтня до 1 листопада цього року на естонській землі перебував Патріарх Варфоломій. Його супроводжував архиєпископ Карельський і всієї Фінляндії Іоанн. Візит відбувся на запрошення парламенту країни та проходив на високому державному рівні. Ще перед тим президент Естонії нагородив Патріарха найвищою нагородою, яку може отримати іноземець – орденом "Хрест Маар\'ямаа".

Пікантність цієї поїздки полягає навіть не в урочистостях, якими вшанували гостя, а в тому, що Вселенський Патріарх навіть не попередив про свій намір прибути до Таллінна Московську Патріархію. А ще 1996 року ці два Патріархати в Цюріху домовилися розділити Естонську Православну Церкву між своїми юрисдикціями. Промосковськими православними керує архиєпископ Талліннський і Естонський Корнилій, а тими, хто тяжіє до Константинополя, — вже згадуваний архиєпископ Карельський і всієї Фінляндії Іоанн.

Патріарх Варфоломій без повідомлень не просто прибув ніби на суперечливу за духовною приналежністю територію, а й зробив кілька заяв, від яких Москва за голову схопилася. Він, наприклад, сказав, що "укладені в Цюріху угоди між двома Церквами трактуються неправильно". Виявилося, що не можна тлумачити цю угоду як "рішення, яке дозволяє існувати в Естонії двом паралельним юрисдикціям". У країні може бути лише один митрополит або архиєпископ із титулом "всієї Естонії", а при ньому може бути "екзарх" (представник) з парафіями, що підпорядковуються Російській Православній Церкві. У зв\'язку з цим Московська Патріархія, на думку Патріарха Варфоломія, повинна прибрати зі своєї посади архиєпископа Корнилія. Естонська Апостольська Православна Церква Константинопольського Патріархату є правонаступницею в Естонії, що здійснює керівництво православ\'ям на всій території країни.

Такого ляпаса "третій Рим", яким себе уявляє Москва, не отримував давно. Білокам\'яну без зайвих церемоній поставили на місце. Отож вона і заклякла від здивування. У Свято-Даниловому монастирі довгенько думали, як же на це відреагувати.

Найцікавішою виявилася думка диякона Андрія Кураєва. Отець Кураєв, попри те, що має низький церковний сан, користується великою популярністю та впливом у РПЦ. Отож він прямо заявив: "Мені здається, що, ситуацію в Естонії неможливо сприймати без контексту подій, які відбувалися цим літом в Україні". І далі: "Я припускаю, що це пов\'язано не стільки з ситуацією в Естонії, скільки з ситуацією в Україні. Якщо зараз з боку нашої Патріархії будуть різкі дії, а не просто заяви і заклики опам\'ятатися, якщо знову буде розірвана євхаристична єдність між двома патріархами, як не дивно, це зможе розв\'язати Патріарху Варфоломію руки. Тоді він зможе сказати: раз між нами немає євхаристичної єдності, то мені все одно — що Філарет Денисенко, що Патріарх Алексій,— і ми маємо право прийняти під свою юрисдикцію кого завгодно в Україні. Тому я думаю, що при вибудуванні нашої позиції в Естонії важливо пам\'ятати, який це буде мати відгук в Україні".

Як бачимо, московський богослов, який активно претендує на лаври отця Олександра Меня, висловив той страх, що охопив Московську Патріархію. На Чистому провулку в Москві, де розташовується резиденція Патріарха, прекрасно зрозуміли: сьогодні — Естонія із жменькою православних парафій, а завтра — Україна з левовою частиною всієї РПЦ. Отож коли грунт іде з-під ніг, є чого лякатися.

Офіційна реакція Московської Патріархії була такою: священний синод РПЦ заявив, що ця церква не припиняє молитовного єднання, але задіяна в заходах, у яких братиме участь Вселенський Патріарх або його представники, не буде. Це поза ображеної кокетки, якою знехтували. Можливо, вона і справляє враження в світських стосунках, але аж ніяк не в церковній політиці та ще й такого рівня. .

Крім цього, в ситуації, що склалася, є ще один момент, про який мало хто знає. Поразка Московського Патріарха Алексія II в Естонії є принциповою, хоча б через те, що це батьківщина самого Патріарха. Він там не тільки народився, а й виріс. Його батько був священиком Естонської Православної Церкви, яка до приєднання цієї країни до СРСР належала Константинопольському Патріархату. Отож і маленький Рідегер був охрещений у Константинопольському Патріархаті! Тому можна запитати тепер Святійшого і всіх його шанувальників, чи годиться так виступати блудному синові проти своєї Церкви-матері?

 

Дорога звернень і домовленостей

Поки Вселенський Патріарх наводив порядок в естонському релігійному житті, показував, хто в хаті господар — "перший серед рівних", так би мовити, – українці також не дрімали. Точніше, їм не давали мирно куняти, а підштовхували до історично для них найважчої справи – єднання. Вже зразу після Помісного Собору УАПЦ єпископи двох церков – УПЦ КП і УАПЦ – надіслали Звернення (цікаво, що підписів архиєреїв було стільки, скільки років провів на землі Ісус Христос – 33) до Вселенського Патріарха.

"Ми, православні єпископи України, сподіваючись на батьківську опіку Вашої Всесвятості та піклування Матері-Церкви Константинопольської, прагнемо всиновлення єдності розділеної Православної церкви в Україні та встановлення канонічного і євхаристичного єднання з Вашою Всесвятістю, з матір\'ю великою Церквою Христовою Константинопольською всіма Помісними Православними Церквами, які складають єдину святу Апостольську Церкву, як Помісна Українська Православна Церква", – йшлося в документі. Саме він давав можливість Патріарху Варфоломею втручатися в релігійне життя нашої країни, адже, як-не-як, більше ніж три десятки православних архиєреїв зверталися до нього з цим проханням і обіцяли "прийняти волю Вашої Святості та чинити все, що священні канони велять". Це звернення на додачу з листом від Прем\'єр-міністра України Віктора Ющенка стало своєрідною перепусткою, політичною візою в Україну для Вселенського Патріарха.

Далі двом українським церквам (або двом церковним структурам однієї Церкви, як кому подобається) – УПЦ КП і УАПЦ – залишалося продовжувати процес об\'єднання. Але тут, як водиться, і, виникли проблеми. Наприклад, автокефальні єпископи, декларуючи своє прагнення до інтеграції, щоразу, як кажуть, зістрибували з воза, коли мова заходила про конкретні об\'єднавчі ініціативи.

Заради істини треба сказати, що це була не стільки їхня позиція, скільки воля деяких чиновники із Держкомрелігій. Останні себе уявили справжніми суб\'єктами міжконфесійних стосунків і, використовуючи стару як світ методику, викликали до себе на Прорізну вулицю служителів Церкви, де настійливо "радили" не поспішати та не єднатися з Київським Патріархатом. Зустрічі автокефальних єпископів із предстоятелем УПЦ КП, Київським Патріархом Філаретом у державному комітеті також сприймалися (і ще сприймаються) хворобливо. Чиновники просто панічно бояться, що процес вийде з-під їхнього контролю, а Патріарх Філарет матиме ще більший вплив.

Розповідають, нібито наші бідолашні чиновники так пройнялися страхами, що вирішили зробити хід конем і провернути чужими руками дипломатичну аферу. Автокефальним митрополиту Тернопільському та Подільському Мефодію, митрополиту Галицькому Андрію та єпископу Львівському Макарію вони "нарекомендували" їхати самим, без Київського патріархату, до Стамбула і там про все домовитися. Може, усе і було б так чудово, якби не принципова позиція царгородських греків. Ті, дізнавшись, що до них іде незвана делегація, вжили превентивних заходів. І от на Фанарі (район Стамбула, де знаходиться Константинопольська патріархія) 8 листопада цього року у резиденції патріарха наші "прочани" раптом, на своє здивування, окрім греків, побачили також і своїх земляків – делегацію теж із трьох осіб, але від Української Православної Церкви Київського Патріархату. Тому їм нічого не залишилося, як, відклавши валізи із заготовленими сепаратистськими планами, сідати за стіл переговорів. Так і народився черговий документ, який грецькою називається "симфонітікон", а по-нашому означає "домовленість".

У ньому, як відомо, наставлені по-батьківськи Вселенською Патріархією, наші єпископи домовилися: припинити між двома церквами взаємні звинувачення, покласти край переходу з однієї юрисдикції до іншої парафії, спільнот і кліриків без погодження та супроти канонічних правил. Церкви зобов\'язалися ухилятися від звершення канонічних дій (обрання та хіротонія архиєреїв, зняття сану та інше) до остаточного вирішення питання об\'єднання.

Прес-служба УПЦ Київського Патріархату тоді так коментувала цей документ: "Таким чином, незважаючи на досить різкі протести з боку Московської Патріархії і спробу зірвати об\'єднавчий процес в українському православ\'ї, створення єдиної Української Православної Церкви, канонічне визнаної як автокефальна, розпочалося під егідою Вселенської Константинопольської Церкви". Справді, значення цього документа, навіть попри різне трактування, переоцінити важко. Це вже рівень, коли дитина не тільки зіп\'ялася на ноги, а й зробила крок.

 

Від Президента – президентське

Природно, що процес об\'єднання українських церков за сприяння Константинополя вийшов на такий рівень, коли листа Прем\'єр-міністра Віктора Ющенка, візиту до Стамбула віце-прем\'єра Миколи Жулинського стало замало. До історичних процесів повинен був долучитися і глава Української держави, сказавши своє рішуче слово. Це трапилося наприкінці минулого місяця, коли Президент України Леонід Кучма, здійснюючи візит до Туреччини, зустрівся з Вселенським Патріархом Варфоломієм І у його резиденції.

Із сухого повідомлення інформаційної агенції "Президент України Леонід Кучма і Вселенський Патріарх Варфоломій І виступають за участь повноважних представників Константинопольського і Московського Патріархатів у пошуку шляхів виходу з кризи українського Православ\'я" важко щось зрозуміти. На практиці це означає, що глава нашої держави, повернувшись додому, у Київ, звернеться з листом до Константинопольського і Московського Патріархів із проханням надіслати до української столиці повноважні делегації, які б могли вирішити питання автокефалії та помісності Української Православної Церкви. Показово, що розмова Президента та Патріарха замість запланованих двадцяти хвилин тривала близько півтори години.

Що на це можна сказати? Цілком зрозуміло. що з Москви буде знову негативна відповідь (так, як це сталося, коли Президент України прохав від Архиєрейського Собору РПЦ автономії для УПЦ МП). Московська Патріархія навряд чи погодиться на чергові ініціативи, розуміючи, що в Києві у неї відбиратимуть під різними приводами Українську церкву. Також відомо, що влітку цього року Вселенський Патріарх намагався залучити до розв\'язання українського питання представників МП і з цього так нічого і не вийшло. Нарешті, ми пам\'ятаємо рішення Синоду РПЦ про те, що вона не братиме участь у заходах, де буде Константинопольський Патріарх або його представники. Доведеться відмінити це рішення, але ж хто стрибає через власну голову?

Фактично ініціатива листування з патріархами лише затягне час. Це розуміють майже всі. Але чи справді все буде таким безрезультатним? Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет має з цього приводу власну думку. "На перший погляд, таке рішення затягне час. Але Президент України Леонід Кучма, як на мене, вчинив досить мудро. Особливо, якщо виходити із загальнодержавних інтересів. Ми мусимо використати всі можливості вирішення питання дипломатичним шляхом, щоб надалі діяти рішуче", – вважає він. Справді, давні колись казали: поганий мир ліпше хорошої війни. Крім того, Україна як миролюбна держава повинна довести, що навіть у церковних справах вона все намагається вирішити "полюбовно", а вже потім діє рішуче: тоді вже – вибачайте...

Хоча тут не треба себе переоцінювати, як це робить голова Держкомрелігій Віктор Бондаренко, стверджуючи, що вирішення проблем в українському Православ\'ї не повинно призвести "до розбрату (зростання суперечностей між Константинополем і Москвою". Ці суперечності виникли до нас. і не нам їх вирішувати. Дай Боже, щоб хоч у власній хаті розібратися!

 

Післямова

Власне, як події будуть розгортатися далі? Тут усе залежить від трьох факторів: рішучості Вселенського Патріарха визнати помісною Українську Православну Церкву, бажання українських єпископів (трьох православних конфесій) об\'єднатися та сили волі влади підтримати всі ці процеси. Стосовно останнього, то треба пам\'ятати – Вселенський Патріарх так блискуче виграв естонську релігійну партію у свого московського колеги (чим, зрозуміло, відновив історичну справедливість, зруйнувавши пережитки колись укладеного пакту "Молотов – Рббентроп") саме завдяки наполегливості влади у відстоюванні своїх національних інтересів на релігійній ниві. Наш Президент уже неодноразово заявляв, що держава підтримуватиме процес становлення єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Також навряд чи буде доцільним тішити себе сподіваннями, що до об\'єднавчих процесів можна буде загнати УПЦ МП. На це якщо і погодяться, то окремі єпископи. Більшість із них, як доводить новітня історія, між українськими інтересами та суто матеріальними зв\'язками з білокам\'яною оберуть останнє. І це їхнє право! Україна приречена на існування певний час двох церковних структур: з одного боку – УПЦ Московського Патріархату у статусі фактичного екзархату, а з іншого – Помісної Української Православної Церкви, визнаної світовим православ\'ям і в єдності з Константинопольським Патріархатом. Обидві структури будуть канонічні, і тут свій патріотичний вибір робитимуть миряни, священики, єпископи. Всі ті, що називаються "народом Божим" і складають частину Церкви Христової. Тут не треба будувати ілюзій – іншого шляху просто немає.

На цьому етапі багато що залежатиме від об\'єднавчого Собору двох конфесій – УПЦ КП і УАПЦ. Саме їм випала доля стати тією основою помісної Церкви. До єдиної Церкви потім, у кращому випадку, лише приєднуватимуться єпископи та священики з УПЦ МП, які здатні почути патріотичний заклик Церкви-Матері, а не триматися за поли мачухи. Від часу проведення спільного об\'єднавчого Собору двох церков залежатиме і можливість реалізації подальших кроків щодо утвердження в Україні єдиної Православної Церкви.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
12 грудня 2000 року