Ревнителі греко-католицизму іноді намагаються надати йому надміру інтенсивного патріотичного забарвлення як чисто української течії християнства, забуваючи про греко-католицизм у Польщі, Білорусі, Хорватії та інших країнах. Безумовно, не можна відкидати внесок у національно-визвольну боротьбу українського народу цілого ряду духовних осіб і мирян греко-католиків. Але ж вони діяли не з релігійних міркувань, а з позицій своєї національної свідомості! І навіть імовірна можливість використання греко-католицизму під час певного історичного періоду як якогось тимчасового засобу для захисту від повного і швидкого окатоличення православного українського народу не робить його самобутнім. Із сповіданням філіоквістичного символу Віри і стигматичною молитовною практикою, а тим більше із практикою молитви розробленою Ігнасієм Лойолою (канонізований Католицькою Церквою), яка не просто відрізняється від православної практики, але й багато в чому протилежна їй, греко-католицизм був і залишиться по своїй суті католицизмом навіть під зовнішнім прикриттям грецькими (східними Візантійськими) обрядами. Про це, зрештою, все частіше і відвертіше починають говорити навіть самі духовні особи і миряни греко-католики, називаючи себе українськими католиками, а Церкву – Українською Католицькою Церквою. Разом з тим, враховуючи історичні особливості виникнення греко-католицизму в Україні не варто повністю і беззаперечно відділяти греко-католиків від Православ’я, так як відмова принаймні якоїсь частини греко-католиків від «філіокве» і перехід під православну юрисдикцію, тобто повернення до того стану, який був в Українській Церкві до Берестейської унії у 1596 р., може бути цілком реальним, природним і безболісним процесом.

Протестанти. Протестантизм взагалі виник на ґрунті і як результат незнання, чи нерозуміння містичних вчень Православ’я і Католицизму (які складають суть Святого Передання, що якраз і відкидається протестантами) та недотриманням частиною православних і католиків своїх релігійних законів. В цьому полягає обмеженість протестантизму. І чим більша ця обмеженість, тим більше виникає різноманітних протестантських течій і тим більше вони віддаляються від чистоти християнства, про що знають і самі протестанти. Та ж їх частина, яка сповідує Символ Віри – сповідує його у Православній чи Католицькій редакції (з врахуванням основної традиційної деномінації країни, в якій перебувають протестанти), не наважуючись пропонувати своєї. Таким чином протестантизм історично був, є і залишається лише вторинним продуктом католицизму також не маючи в своїй основі самобутності.

Іноді можна почути ще й інші дискусійні питання, як наприклад: «Чи було Володимирове Хрещення Православним?» Таке питання нерідко виникає серед християн України. Християни-католики намагаються трактувати його на свою користь обґрунтовуючи тим, що Хрещення Руси-України відбулося раніше – у 988 р., а розподіл християн на православних і католиків виник пізніше – у 1054 р. Тобто Хрещення відбулося у період, який ще не можна було назвати ні католицьким, ні православним, а отже відношення до цього процесу у Православної і Католицької Церкви рівноправне. В таких випадках свідомо ігнорується, здавалось би, незаперечний факт: віра рівноапостольним князем Володимиром Великим була взята із Константинополя, який до 988 р., в період з 988 р. по 1054 р. і після 1054 р. був і залишається православним і ніколи не сповідував католицизму! Заперечувати це – все одно, що визнавати, ніби князь Володимир, високоосвічена людина свого часу, видатний політик і керівник однієї з найпотужніших держав тогочасної Європи відмовився від прийняття ісламу чи іудаїзму лише з тієї причини, що ці релігії забороняють вживати свинину і вино – улюблені продукти слов’ян-русичів! Звучить принаймні абсурдно.

Католицизм. Щодо самого Католицизму, то він виник, зрозуміло, не раптово у 1054 році. У 1054 році відбувся офіційний розрив між Східною і Західною Церквою. Причиною такого розриву було бажання Римських першосвященників мати поряд з духовною необмежену світську владу, а приводом для цього стало введення «філіокве» – догмата про сходження Святого Духа не лише від Отця (православне сповідання), але від

Отця і Сина. Це привело до різного розуміння Святої Трійці, що положило початок відхилення католицького вчення від апостольського передання. Більш детально з цим питанням можна ознайомитись при вивченні розділу теології, який іменується «Тріадологією». Тут лише слід добавити, що у Православній Церкві почитаються святими ряд Римських пап: Боніфатій, Лев, Климент і Григорій Двоєслов, а це значить, що до певного часу (до офіційного введення «філіокве») Західна Церква і відповідно її предстоятелі були православними. У ХІV ст. у так звану епоху паламітських суперечок – полеміки з представниками теологічного раціоналізму в католицизмі (Варлаам Калабрійський, Акіндин, Григора) солунський архієпископ Григорій Палама ще раз показав і довів істинність та всі переваги Православ’я.

Щодо штучності введення «філіокве», то про це може свідчити наступний факт. 6 серпня 2000 року Католицькою Церквою була опублікована декларація «Dominus Iesus» («Господь Ісус»). Автором цієї декларації був кардинал Йозеф Ратцінгер, сьогодні папа Бенедикт XVI. У цьому документі у другому абзаці першої частини, приводиться текст Символу Віри в редакції без «філіокве»: «Et in Spiritum Sanctum, Dominum et vivificantem, qui ex Patre procedit, qui cum Patre et Filio simul adoratur et conglorificatur, qui locutus est per prophetas». («І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця сходить, якому разом с Отцем і Сином подобає поклоніння і слава, який говорив через пророків»). Це породило багато коментарів у православному середовищі, що викликає подив, враховуючи той факт, що деякі католики східного обряду можуть читати Символ Віри без filioque; так, в грецькій католицькій церкві варіант без «філіокве» прийнятий як основний. Тобто навіть самі католики не надають «філіокве» принципового значення. Введення цього доповнення їм було потрібне лише для того, щоб мати підставу для суперечки, яка б сприяла їх відділенню від Вселенської Церкви із всіма наслідками, що з цього виникли.

Ще одним аргументом, яким оперують католики, є біблійний вислів «Один пастир, одне стадо». Цим висловом вони обґрунтовують примат папи римського і піддають критиці факт наявності багатьох Православних Автокефальних Церков. Не заперечують цього принципово і православні. Але для існування єдиної Християнської Церкви повинні бути певні умови, які на даний час мабуть ще не назріли. Цілком імовірно, що, по-перше, наявність незалежних в управлінні, але єдиних у догматичному і канонічному відношенні багатьох Автокефальних Церков є тим механізмом, який дозволяє ізолювати різні догматичні чи канонічні відхилення при можливому їх виникненні в межах однієї Церкви. Католицька Церква позбавлена такого механізму і підтвердженням цього є введення нових та, як ми бачимо, більш ніж суперечливих догматів із одночасним сприйняттям їх усією повнотою. По-друге, першість серед рівних, яку має Вселенський Константинопольський Патріарх може належати і Папі Римському, але для цього інститут папства повинен відмовитися від тих відхилень, які були введені ним і послужили причиною розколу, а також від тих, які вводилися пізніше. До речі, саме цим може бути зняте питання «другого», «третього» чи ще якогось «іншого» Риму.

І на кінець, не слід ігнорувати такими питаннями як календарне і тим більше питанням сходження Благодатного Вогню. Щодо календарного питання, то введення замість юліанського календаря, за яким живе Православна Церква, григоріанського, яким користується сьогодні практично весь цивілізований світ і за яким живе Католицька Церква, нічого принципово корисного не принесло. Але якщо подивитися на це з іншого боку, то можна зробити цікаві висновки. Як відомо нам із Нового Заповіту, Розп’яття відбулося у переддень іудейської пасхи (пейсах), а Воскресіння – на наступний день після цього. З тих пір вирахування Пасхалії за юліанським календарем ніколи не приводить до святкування православними Пасхи перед, чи одночасно з іудеями, тобто зберігається історична хронологічна послідовність подій. В той час як при вирахуванні за григоріанським календарем, цей день може бути як до, так і після, а то і співпадати з іудейським, що вимушує католиків ще до одного штучного перенесення свята.

Сходження ж Благодатного Вогню є незаперечним чудом, яке на даний час ми можемо спостерігати навіть по телебаченню. І це чудо відбувається в Храмі Гробу Господнього в Єрусалимі саме у переддень православної Пасхи і отримує цей Вогонь тільки православний Єрусалимський Патріарх! Спроби католиків зробити це на свій лад, як відомо не увінчалися успіхом. Це чудо, якого не бачать лише ті, хто його свідомо не хоче бачити як не хотіли фарисеї бачити чудес, що творилися Пророками і Спасителем: воскресали мертві, прозрівали незрячі, вставали розслаблені, а вони все одно вимагали: покажи чудо!

Завершуючи сказане, хочеться додати, що даний короткий аналіз ніякою мірою не спрямований на образу чиїхось почуттів чи на приниження гідності тих, хто думає інакше. Він є лише констатацією фактів для розмірковування та ствердження Істини. Врахування ж цих фактів повинно послужити основою для конструктивного міжконфесійного діалогу з порозумінням і відновленням християнської єдності на ґрунті ортодоксальних догматів і канонів, тобто тих засад, які об’єднували християн у першому тисячолітті до введення пізніших доповнень і відхилень.
 
Ілларіон Мірской