Марновірства є давніші, як-от чорна кішка, порожні відра, щасливі і нещасливі числа та дні, але часом і самі стаємо свідками нових марновірств. Пів біди, якщо люди невіруючі бавляться прикметами та амулетами, проте зовсім інша річ, коли християни, люди церковні створюють і підтримують застарілі марновірства. Усі святі отці застерігали від марновірств і неодноразово наголошували на їх згубності та безглуздості.
„Багатьом з християн, – говорить святий Василь Великий, – здається справою нешкідливою слухати тлумачників прикмет. Чхнув хтось на слові і кажуть: „це має значення”. Хтось позаду назвав мене на ім’я, нога посковзнулася при виході, зачепився одяг – усе це перешкода. І люди вельми відомі, що живуть в очікуванні на Суддю з небес, холоднокровно впадають у цей згубний порок. Але слухай, відкинутий народ, що вдався до цього. Ще здавна, згідно із законом Мойсеєвим, чаклування, волхвування, ворожба, ворожіння за польотом птахів (авгурство – авт.) відкинуті як винаходи демонів. Сказано: „Не ворожіть і не гадайте” (Лев. 19:26); „бо мерзенний перед Господом усякий, хто робить це, і за ці ось мерзоти Господь Бог твій проганяє їх від лиця твого” (Втор. 18:12-14). Хто може радитися із заповітами Божими? Тому при міркуванні, чого не слід робити, непристойно брати собі в радники, навіть не в радники, а в навчителі і законодавці, істот нерозумних. Птах не знає своєї власної небезпеки, що ось уже перед очима; а тобі він сповіщає про майбутнє? Вилетівши з гнізда, щоб принести пташенятам поживу, нерідко повертався він ні з чим; а для тебе став він правдивим пророком, і марний рух птаха став одкровенням майбутнього!
Якщо за дією демонів птахи літають для твоєї спокуси; то не сиди і не дивися з відкритим ротом на демонські примари, і не віддавай себе під вплив диявола. Він, якщо одного разу уловить душу, що легко захоплюється на погибель, більше не випустить її зі своїх рук, а віддасть її на всяку злу справу. Але і ворон, що кряче і орел, що кружляє, за недостачею здобичі приводять у страх марновірне серце людини. Ворог так знущається над людиною, що якщо показалася чорна кішка, виглянув собака або вранці зустрілася людина, хоч і найдоброзичливіша, але з пошкодженим правим оком або стегном, вона відскочить, відвернеться і замружить очі. Що може бути гіршого ніж таке життя – усе підозрювати, у всьому бачити перешкоду, коли все має підносити її душу до Бога?”.
Аналогічне висловлювання й Іоанна Золотоустого в його проголошенні: „Хто, виходячи зі свого будинку, зустрічає кривого або кульгавого і розуміє це як прикмету, той мислить справами сатанинськими, бо не зустріч з людиною робить день нещасливим, а гріховне життя”. Досить великий часовий проміжок віддаляє нас від святителів, які писали ці наставницькі слова, але й сьогодні ми бачимо як люди кидаються, наче від прокаженого, від людини з порожнім відром.
У слові на новоліття святий Іоанн Золотоустий говорить: „Понад усе засмучують мене ігри, які сьогодні відбуваються... і які сповнені розпусти і нечестя, тому ті, хто займається ними позначають дні, ворожать і думають, що якщо перший день року вдасться їм провести у радощах і задоволенні, то і весь рік минатиме у такому дусі. Але рік буде щасливий у всьому для тебе не тоді, коли ти нап’єшся у перший день, а коли і в перший, і в інші дні робитимеш угодне Богові. Якщо ж, зненавидівши чесноти, чекатимеш собі щастя від початку місяця і числення днів, то не буде тобі нічого доброго. Помічати дні не згідно з християнською мудрістю – справа язичницьких заблуджень”. Що ж спостерігаємо сьогодні? Те саме про, що згадує святитель Іоанн Златоустий. Головне, добре почати тиждень, місяць, рік… Мабуть, найбільше це марновірство допомагає магазинам горілчаних виробів.
Викриваючи марновірство, за яким певні дні вважають щасливими, а інші нещасливими, святий Іоанн Золотоустий застерігає: „Диявол, прагнучи припинити наші подвиги чесноти і згасити в нас добрі наміри душі, вселяє нам думку приписувати успіхи і невдачі у справах дням. Якщо хто вірить, що день щасливий або нещасливий, той у „нещасливий” день не старатиметься про добрі справи, вважаючи, що з несприятливості дня марно й трудитися, бо і так ні в чому не встигне. Тоді і в „щасливий” день він нічого не робитиме, сподіваючись, у щасливий день йому не зашкодить власна недбалість. Отож, як перше, так і друге шкодить його спасінню. Іноді безрозсудно, а іноді з безнадії, він проводить своє життя у бездіяльності та злі. Отже, ми повинні уникати підступів диявола і не дотримуватися днів, ненавидячи одні із них і люблячи інші”.
Різкі викриття проти амулетів та марновірних діянь для оберігання від хвороб і нещасть ми зустрічаємо в тлумаченнях святого Іоанна Золотоустого на Перше послання до Коринфян: „Після шлюбу, – зазначає він, – якщо народиться дитя, ми бачимо безліч символічних дій, вартих висміювання: чи говорити про перев’язки, брязкальця, червону пряжу та багато чого іншого, що свідчить про велике безумство, тоді як не слід покладати на немовля нічого іншого, крім Животворчого хреста. Тимчасом сьогодні хрест, навернувши всю вселенну, перемігши диявола і знищивши всю силу його, залишається зневаженим; а тканинам та іншим подібним привіскам довіряється безпека немовляти. Чи не соромно вам? Скажіть мені: чи зрозуміли ви коли-небудь, як диявол з раннього віку людини мало-помалу розставляє свої тенета і вдається до своїх хитрих методів? Смішне і комічне навіювання сатани, втім, не тільки до сміху, але й до гієни приводить тих, хто спокушається! Якщо таке відбувається у язичників, то це зовсім не дивно, а коли це стається з тими, хто поклоняється хресту, долучається до невимовних Таїнств і які досягли певного рівня досконалості, проте водночас тримаються таких ганебних звичаїв, – це гідне щирих сліз… Що сказати, – говорить в іншому місці святий Золотоуст, – про тих, які прив’язують до ніг і голови мідні монети Олександра Македонського? Скажи мені: чи це наші надії? Як після хреста і смерті Господньої ти покладаєш надію спасіння на зображення язичницького царя?”. Читаючи ці настанови сучасників Золотоустого, в черговий раз переконуєшся у безплідності теорії еволюції, принаймні щодо психології та духовності. Сьогодні, практично в кожній оселі над дверима висять віники-обереги. На них серед квасолі та кукурудзи, що за новим народним повір’ям нібито захищають від усіх бід і напастей трапляється хрест, або ікона Богородиці. Чи замислюються люди, коли купують такий віник з іконою? Сюди відносяться і східні „нецки” та „очі” – сині скельця на мотузочках.
Марновірства супроводжували людство протягом усієї історії, але в різні часи вони набували різної масштабності. Сьогодні це питання стоїть надто гостро, бо у людей душі спорожніли у безвір’ї. До періоду войовничого атеїзму, марновірств, тим паче церковних було значно менше. Професор А.Козаржевський щодо цього зазначає: „Довоєнні прихожани в більшості своїй встигли одержати мінімум духовних знань ще до 1917 року, добре знали церковну службу і були вільні від багатьох марновірств, що набуло нині розповсюдження: свічки передавали не тільки через праве плече, не простягали складених долонь при словах „мир усім”, не розрізняли „добрих” і „злих” ікон Божої Матері, не ставили свічок до ікон тільки заради досягнення якихось конкретних милостей зверху, не ходили всією громадою з невіруючими на кладовище у перший день Великодня, знаючи, що для поминання спочилих Церква встановила Чотиридесятницю. Віруюча інтелігенція не поєднувала християнських переконань з антихристиянською містикою – астрологією, теософією, реріхіанством та іншими вченнями. У храмі стояли спокійно, навіть на думку не спадало ходити, розштовхуючи людей. Не було заведено відвідувати різні храми, особливо у свята. Трималися свого приходу, добре знали один одного, у кожного було звичне місце молитви. У храмі панувала атмосфера доброзичливості: нікому не робили зауважень, злобно не шипіли на жінок з непокритою головою. Храмові прибиральниці не поводились із віруючими гордовито, по-господарському, не псували настрою віруючим грубими зауваженнями”.
Однак, певні примітивні псевдохристиянські байки перекочували до нас із минулого-позаминулого століть, і сьогодні ширяють містами і селами України. Про їх „живучість” нагадують нам повчання архієпископа Никона (Рождественського). „П’ятдесят років тому, коли я ще вчився в духовному училищі, сільські хлопці, мої однолітки, принесли мені від руки переписаний листок, під заголовком „Святий лист”. У ньому говорилося, що в святому граді Єрусалимі поблизу гробу Господнього був почутий голос із неба: „Уражу весь світ бідою!”. А щоб ця біда не трапилася, наказувалося читати, переписувати і розсилати прикладену до листа молитву. При цьому обіцялося щастя тому, хто перепише дев’ять таких молитов і розішле своїм знайомим, а хто цього не виконає, того уразить біда. І ось сільські хлопці старанно переписували цю безграмотну молитву і забезпечували нею своїх ближніх, у тому числі і мене. Пам’ятаю, що ця молитва видалася мені дуже безграмотною і навіть єретичною, і я роз’яснював своїм друзям, що вірити їй не потрібно, що треба молитися тими молитвами, які є в церковних книгах, а не якимись таємними заклинаннями, невідомо ким розповсюджуваними. Уявіть собі, що це марновірство з молитвою і „Святим листом” живе й досі! І тепер мандрує ця молитва по святій Русі-Україні, і тепер ретельно переписують її на дозвіллі простакуваті люди і посилають всюди, уявляючи, що цим самим роблять добру справу!? Недобросовісні автори подібних висловів не бояться бути лжесвідками про Бога, як говорить святий апостол Павел (1 Кор. 15;15).
В іншій, подібній листівці читаємо: „Цей лист знайдений за іконою у Почаївській лаврі. Лист цей писаний золотими літерами Самим Ісусом Христом. Хто цей лист хоче прочитати, то він сам розкривається, потім знову закривається в швидкому вигляді (?) і повертається в собор за образ святого Михаїла”. Далі в листі (як і в усіх інших листах такого роду) містяться погрози та обіцянки: „Хто не віритиме цьому листу, той буде проклятий, а хто даватиме переписувати і прочитувати лист, то хоч би мав стільки гріхів, як на небі зірок і в морі піску або на землі трави, то все проститься йому, а хто цей лист має і не дає переписувати іншим, той буде Богом покараний і вигнаний з Царства Божого. І хто матиме цей лист на війні, тому жоден ворог не зашкодить, а хто цей лист носить при собі, той скрізь буде щасливий і одержить Царство Боже”.
Як усе просто: візьми клапоть паперу з напівграмотним листом, що написав якийсь мрійник від імені Христа – і будеш неушкодженим на війні... Бідні та неосвічені простаки, що вірять подібним вигадкам! Отримавши такий „лист”, належить спалити його як писання нерозумного, що осмілюється навіть на Господа Бога лжесвідчити, а тому від кого такий лист отримано належить дати чітку відповідь, що лист його спалено, і вірити тому писанню грішно…”. Сьогодні, благо, вже є комп’ютери, не потрібно від руки переписувати. Виходять цілими в’язками брошурки від імені невідомих старців і стариць, звісно ж, без церковного благословення.
Марновірство – це марна віра. А такою вона може бути, якщо людина переоцінює земні речі, і надає їм важливого духовного значення. Це може бути не лише щодо прикмет а, й стосовно людей, особливо тих, які самі наголошують на своїх надзвичайних властивостях і вибраності. Таких сьогодні не бракує.
Нині астрологічні прогнози, гороскопи та пророцтва набули значного поширення, їм надаються різноманітні привабливі форми: від лаконічної газетної пам’ятки для бізнесменів до яскравої телепередачі; від вишукано-витончених ворожінь по „І Цін” („Книги Перемін”) до псевдонаукового комп’ютерного прогнозу; від тоненької брошури, з якої можна „дізнатися” про своє минуле і майбутнє життя, до кабалістичних розгорток карт Таро, вивченню яких пропонується присвятити довгі роки.
Такий інформаційний тиск на людину має на меті, по-перше, привчити до думки про наперед визначення сліпої долі, генетичної заданості, карми всього життя; по-друге, відвернути людину від думок та молитви до Бога, від прагнення жити не по своїй зіпсованій волі, а по волі Господа. Такі передрікання пропонують „спасительні рецепти”, які власне підпорядковують життя людини „князю світу цього”, а пропагування окультного, теософського, реріхіанського, йогічного, даоського, буддійського, тантристського та багатьох інших світобачень заступають дорогу до Бога. Особливо небезпечні для сучасної людини прояви неоязичництва – знахарі, екстрасенси, біоенергетики, йоги, цигуністи і відверті чаклуни. Між знахарством, магією, екстрасенсорикою та чаклунством годі шукати різниці. У всіх цих випадках „цілитель” посилається на силу, яку вважає він, можна одержати від зірок і духів, дерев, рослин, каменів та інших довколишніх предметів.
Дехто може послатися на древні вірування, мовляв з давніх-давен люди обожнювали природу. Але ж для язичницької свідомості все, що бачило око уявлялося живим, одушевленим; і оскільки ці предмети або явища шкодили їм або надавали благо, то, не маючи ясної віри в Бога – Творця світу, вони у всьому уособлювали богів добрих або злих; визнавали над собою силу цих богів і, не маючи можливості захиститися від них, вдавалися до різних чаклунів, знахарів, волхвів по допомогу у протистоянні таємничим силам природи. Так укорінялася віра в чаклунів, що виражалася в магічних діях. Особливо вплив чаклунів виявлявся у ключових моментах життя: на весіллях та похоронах, при хворобах та вирушенні в дорогу, у випадках смерті або зустрічах з незнайомими людьми.
І ця віра в чаклунів не знищилася з прийняттям християнства. Минуло тисячоліття відтоді, коли святий Володимир просвітив нашу землю світлом Христового вчення, та чаклунство не зникло. Воно ще володіє умами багатьох людей. І сьогодні люди ще вірять чаклунам, остерігаються та прагнуть у різний спосіб задобрити їх. Не цураються цього гріха й освічені люди, що вдаються до ворожбитів та „ясновидців”, які займаються викликанням душ померлих тощо.
Насправді, всі подібні „біоенергетики” самі стають іграшками в руках диявола. За певні знання, які чаклуни і знахарі отримують від нього, вони змушені розплачуватися своїми душами та душами своїх клієнтів, „зачарованих” ними. Слово „задаровують” тут не випадково. Такі, з дозволу сказати, лікарі зазвичай вельми привабливі, навертають до себе людей, в буквальному розумінні цього слова. Проте не слід ототожнювати знахарство з гомеопатією та використанням народною медициною корисних властивостей рослин, мінералів; з лікуванням масажем та гімнастикою, за допомогою яких можна запобігти багатьох недуг.
Принаймні слід бути надзвичайно обережним і перед відвідинами „народного цілителя”, намагатися якомога більше дізнатися про нього, розібратися у витоках його „лікувального методу”. Навіть використання молитов, хреста і наявність в оселі ікон не є гарантією того, що перед вами справжній цілитель, а не шахрай, або, що ще гірше, – сатаніст. Звичайно, завжди краще порадитися зі своїм духівником про намір таких відвідин. Пригадаймо слова Спасителя: „Багато хто скаже Мені того дня: Господи! Господи! Чи не Твоїм ім’ям ми пророкували, і чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли, і чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили? І тоді скажу їм: Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня” (Мф. 7:22-23).
Звертатися до чаклунів – великий гріх. Сам Бог про тих людей, які звертаються по допомогу до чаклунів через пророка Ієремію говорить: „І ви не слухайте своїх пророків і своїх віщунів, і своїх сновидців, і своїх чаклунів, і своїх волхвів, які говорять вам… Бо вони пророкують вам неправду” (Єр. 27:9-10).
За постановами Вселенських Соборів слід відлучати від спілкування церковного як самих чаклунів, так і тих, хто шукає у них допомоги. Ось що сказано про таких людей у 61 правилі VI Вселенського Собору: „Ті що вдаються до чаклунів.., щоб дізнатись від них, що захочуть їм відкрити, підлягають правилу шестирічної єпитимії”. Загалом, чаклунство віддаляє нас від світла Христової істини, ускладнює наше життя, послаблює нашу віру в Бога, в силу молитви, тримає нас у тенетах пустовірства.
Блаженний Августин також строго засуджує ворожіння. „Наслідки їх, – зауважує він, – переважно згідні з думками й упередженнями кожного. Бо злі духи, бажаючи тримати людину в омані, лестять їй показуючи те, що вони самі хочуть бачити, і відповідає очікуваному і бажаному… Загалом, – зазначає він, – думки людей про важливість деяких ворожильних знаків, установлених упередженням людським, не інакше слід сприймати, як певний договір чи умову зі злими духами. Люди, які пристрастилися до згубної науки ворожби, що власне є наукою знущань над іншими та їх ошуканством, за таку свою пристрасть, за певним таємним судом Божим, підпадають нерідко під вплив темних ангелів, яким попускається іноді мати певний вплив на нижчу частину світу. Від цих знущань злих духів над людством походить те, що марновірне і згубне мистецтво пророкувань іноді дійсно відкриває віщунам щось із минулого або майбутнього і говорить їм немало такого, що згодом почасти збігається з реальними подіями. Такі незначні успіхи збуджують і живлять уяву, через що вони дедалі більше заплутуються і заплутують інших у тенета шкідливого заблудження... Навіть достовірність подібних прогнозів зовсім не виправдовує науки передбачати. Тому святотатственне мистецтво, за допомогою якого було викликано тінь померлого Самуїла, гідне огиди і прокляття, хоч, будучи показаною цареві Саулу, ця тінь і передрекла йому істину”.
Підступи диявольські такі розмаїті, що пересічній людині їх важко розпізнати. Навіть багато досвідчених старців та подвижників бували спокушувані сатаною і впадали в тяжкі гріхи, а тому святий апостол Павел у своєму посланні до Коринфян, застерігаючи від псевдоучителів, сказав, що іноді і сам сатана прибирає образ Ангела світла, а тому трапляється, що і служителі його прибирають вигляду служителів правди (2 Кор. 11:14-15). Про які явлення сатани у вигляді Ангела світла і про яких його служителів говорить апостол? Зрозуміти це звичайній людині важко, а оберігати себе від спокус диявольських ще важче.
Святий апостол Павел говорить про те, що сатана для спокус благочестивих людей може іноді постати в образі світлого Ангела і під виглядом добрих справ може їх спокушати, вводити у гріх. Лихі люди, в яких вселився злий дух, є служителями цього духу і виконавцями волі сатани. І ось вони, навчені злим духом для спокушування простих людей, можуть здаватися благочестивими, прибираючи вигляду служителів правди. Таких випадків не бракує серед людей і розпізнати їх дуже не просто.
1. Для роз’яснення цього візьмемо розповідь із життя преподобного Микити, затворника Печерського. Це було в Києво-Печерському монастирі при ігумені Никоні. Один із ченців, Микита, просив ігумена благословити його трудитися усамітнено, у затворі. Ігумен же, посилаючись на молодість інока, відхиляв, те прохання, а наставляв його, що він має у трудах разом з братією приносити користь і що для спасіння своєї душі приймати подвиг над свою силу не слід, щоб не загордитися та не впасти в тяжкий гріх. „Служивши з братією, – наставляв ігумен, – за своє смирення ти одержиш нагороду від Отця Небесного”. Але Микита не послухав ігумена, а вчинив так, як того прагнув – пішов у затвор, усамітнився і молився, хоч протягом певного часу таки не уникнув спокус диявольських. За високу самооцінку інока, за попущенням Божим, диявол з’явився до нього з невимовними пахощами. Микита почув голос його, що ніби молився разом з ним, а самого його не бачив. Спокусившись таким баченням, Микита мислив про себе: „Якби то не був Ангел, то не став би зі мною молитися”, і почав просити, щоб він з’явився йому. Тоді почув голос, що говорить: „Не з’явлюся тобі, тому що ти молодий, щоб ти не загордився і не спокусився”. Затворник зі сльозами сказав: „Ні не спокушуся: ігумен навчив мене не слухати бісівської омани, твої ж повеління всі виконуватиму”. Тоді душогубний змій – диявол, оволодів ним і сказав йому: „Неможливо людині, будучи у плоті бачити мене. Зараз же пошлю я ангела свого, щоб був він разом з тобою, а ти виконуй волю його”. Лиховісний дух негайно ж з’явився перед ним в образі Ангела, і Микита, побачивши його, впав і поклонився йому як дійсному Ангелу. Біс же сказав йому: „Відтепер ти не молись; читай книги, так розмовлятимеш з Богом; тим що приходитимуть до тебе говоритимеш повчання, а я постійно молитимуся Творцеві за спасіння всіх і твоє”.
Затворник повірив бісу, і ще більше спокусився, перестав молитися, став старанно читати тільки старозавітні книги. За навчанням біса він вивчив напам’ять Старий Завіт і всі іудейські книги, а Євангеліє, апостольські книги ніколи не читав і чути про них не хотів та й іншим не давав говорити про Новий Завіт. Він постійно бачив біса у безперестанній молитві і радів, думаючи, що за нього молиться Ангел Божий.
Розмовляючи з тими, хто приходив до нього про користь Писання для душі, він почав навіть пророкувати. Слава його ширилася, тому що слова його збувалися. Якось він послав сказати князеві Ізяславу, що сьогодні буде вбито князя Гліба Святославовича у Заволоні, і що йому треба швидше послати сина свого Святополка на престіл до Новгорода. Як Микита сказав, так і сталося. По кількох днях надійшла звістка про вбивство князя Гліба. Після цього і пішли чутки про затворника Микиту, його прозірливість, і стали його слухати князі та бояри.
Біс майбутнього не знає і майбутнє передбачати не може, але він навчав злих людей убивати, красти та інших неподобств, а про те, що траплялося, сповіщав затворника, а той, у свою чергу, тим, хто приходив до нього.
Оскільки затворник Микита не читав благодатних книг – Святого Євангелія, вчення Господа нашого Ісуса Христа, Діянь і Послань святих апостолів, – то всі преподобні отці Печерські дізналися, що він спокушений бісом. Прийшовши до нього, вони старанно молилися і своїми молитвами відігнали від нього біса, і той, втративши силу, уже не являвся йому. Коли вивели Микиту із затвору і попросили його розповісти що-небудь із Старого Завіту, той клятвено запевняв, що він ніколи не читав тих книг, які знав раніше напам’ять, і довелося ще навчати його грамоти. Коли молитвами преподобних Микита опам’ятався, то гірко плакав і довго сповідував свої гріхи. Після цього він жив стримано, смиренно, покірливо й у всіх добрих справах був обережний. Чоловіколюбець Господь, побачивши його покаяння, за колишні його добрі справи простив йому його гріхи. Згодом Микита став єпископом Новгородським, і за богоугодне життя Господь прославив його чудесами; а по смерті, через чотириста п’ятдесят років, знайшли його нетлінні мощі, від яких за його молитвами донині відбуваються чудеса та зцілення.
Ця розповідь пояснює слова святого апостола Павла, як сам сатана для спокус прибирає вигляду світлого Ангела і вводить в оману духовно недосвідчених людей. Шляхи Господні незбагненні, і без волі Його ніхто не може їх знати; навіть Ангели небесні без Його волі не можуть передбачити майбутнє.
2. Ось інший повчальний приклад, з життя Паїсія Великого. В той час, коли святий Паїсій подвизався разом з одним учнем в пустелі далеко від монастиря, пришли до нього двоє ченців і ревно просили поблагословити їх на усамітнене життя. Преподобний, слухаючи їхнє прохання і побачивши їх схильними до такого способу життя, поблагословив тих ченців на подвиг. Знайшовши зручне місце, ченці поселилися в пустелі. Але диявол позаздрив їм і намірився погубити їх. В одного пустельника було вкрадено речі. Він, шкодуючи про вкрадене, почав шукати злодія, коли ж не знайшов, пішов до одного старця, про якого розповідали як про прозорливця, сподіваючись, що той вкаже на злодія. Але оскільки дар провидіння був у старця не від Бога, а від диявола, то цей „прозорливець” за настановою диявола звинуватив тих двох ченців – учнів преподобного Паїсія – у крадіжці. Одержавши таку відповідь, чернець, який постраждав, пішов у монастир, до якого належали згадувані подвижники, і, розповівши про те, що трапилося, просив захисту від цих ченців. Ігумен і старці повірили обмові і наказали схопити ченців та привести в монастир; побивши, їх посадили до темниці, а після суду позбавили чернечого чину і піддали тортурам за вкрадені речі.
Про все це дізнався преподобний Паїсій за промислом Божим. Шкодуючи за двома безвинно постраждалими ченцями та прагнучи викрити неправду, він залишив на певний час свою обитель і прийшов у монастир. Коли ченці дізналися про прихід до їхнього монастиря великого подвижника, то прийшли привітати його і отримати від нього благословення. Прийшов разом з іншими і чернець, який видавав себе за прозорливця. Коли всі привіталися з преподобним Паїсієм і прийняли від нього благословення, він запитав: „За що ви вигнали двох молодих подвижників?” Усі мовчали, тільки хтось із братії наважився сказати, що ті були крадіями, за що їх вигнано з монастиря. Тоді Паїсій запитав:
– Хто вам сказав, що вони злодії?
Ченці вказали на „прозорливця”. Паїсій же звернувся до нього, запитавши:
– Чи правда те, що ти сказав?
– Сказане мною правда, бо відкрито мені Самим Богом, – відповідав старець.
– Якби від Бога був даний тобі дар прозірливості, а не від диявола, то не було б видно диявольських слів у вустах твоїх, – завважив Паїсій.
Усі вжахнулися почувши це, бо знали, що преподобний ніколи не каже неправди; і всі дорікали обманутому „прозорливцю” за його брехню та примушували просити вибачення у преподобного Паїсія. Старець, посоромлений у своїй омані, не лише просив прощення у Паїсія, а й молитов преподобного. Коли святий Паїсій помолився, то навіть для всіх тих, хто стояв видимим образом із вуст горезвісного прозорливця вийшов нечистий дух і, перетворившись на дикого вепра, з люттю кинувся на преподобного Паїсія, намагаючись роздерти його. Але Паїсій Великий силою молитви заборонив йому це і прогнав нечистого у прірву. За своєю малою досвідченістю спокушений нечистим духом старець після цього випадку покаявся у своїх гріхах і знову просив прощення у святого Паїсія.
3. Ось ще одна розповідь. Коли святого апостола Іоанна Богослова привезли на місце його заслання – острів Патмос – і передали ігемону, тобто начальнику, правителю острова, Мірон, тесть ігемона, прийняв у свій дім Іоанна Богослова та його учня Прохора. Старший син Мірона на ім’я Аполлонід, мав у собі духа пророкування, який розповідав про утаємничене, тому всі вважали Аполлоніда за пророка. Тільки-но святий апостол Іоанн увійшов до будинку Мірона, Аполлонід одразу ж сховався і втік в інше місто, боячись, щоб Іоанн не вигнав з нього духа віщування. У будинку Мірона засмутилися, що Аполлонід пропав безвісти. Незабаром Аполлонід надіслав Міронові листа, в якому сповістив, що Іоанн є волхв, що він своїми чарами вигнав його з будинку і повернутися він не може, доки Іоанна не буде погублено.
Мірон, прочитавши листа, поквапився до свого зятя ігемона і повідомив про зміст листа. Ігемон наказав схопити Іоанна і кинути до звірів. Іоанн же просив ігемона потерпіти трохи, поки він пошле учня свого до Аполлоніда, обіцяючи повернути його додому. Ігемон дозволив послати учня, а самого Іоанна наказав закувати у кайдани і посадити до темниці. Прохор пішов до Аполлоніда з Іоанновим листом, у якому написано було так: „Я, Іоанн, апостол Ісуса Христа, Сина Божого, духу віщунові, що живе в Аполлоніді, повеліваю ім’ям Отця і Сина, і Святого Духа вийти зі створіння Божого і ніколи не входити в нього, і не бути навіть на цьому острові, а бути в безодні, а не в людях”. Коли Прохор прийшов з листом до Аполлоніда, біс тієї ж миті вийшов з нього. Аполлонід опам’ятався, неначе прокинувся від сну, і пішов разом з Прохором.
Повернувшись у місто, він не відразу прийшов додому, але спочатку поспішив до темниці і, припадаючи до ніг Іоанна, дякував йому за те, що він звільнив його від нечистого духа. Батьки, брати та родичі Аполлоніда, дізнавшись про його повернення, негайно ж зібралися до нього; всі раділи з його повернення, апостола ж Іоанна було звільнено з темниці. Аполлонід розповідав про себе так: „Багато років тому, коли я спав міцним сном, якась людина, ставши ліворуч мого ліжка, розбудила мене. Той що розбудив мене був чорнішим за вугілля, очі його блищали, як свічки, що горять, і я затремтів від страху. Він сказав мені: „Відкрий вуста свої”. Я відкрив, і він увійшов у мене, і черево моє стало повне; з того часу він став мені відкривати про добро та зло, і про все, що трапляється в людях. Коли апостол Христа Іоанн увійшов до нашого будинку, тоді нечистий дух, що в мені, сказав: „Аполлоніде, щоб не померти тобі, біжи звідси, – ця людина волхв і хоче тебе вбити”, я і втік в інше місто. Коли я думав повернутися, нечистий дух говорив мені: „Якщо Іоанн не помре, ти не зможеш жити у своєму будинку”. Та коли я побачив Прохора, що прийшов, нечистий дух миттєво вийшов з мене так само, як і колись увійшов до мене. Тоді мені стало легко, і я не відчував у собі тягаря, розум мій прояснився і на душі стало радісно”. Почувши це, всі поклонилися святому апостолу Іоанну Богослову, і він почав навчати їх, а вони увірували в Ісуса Христа, і апостол охрестив їх.
4. У місті Филиппи, коли святий апостол Павло зі своїми супутниками, апостолами Силою, Лукою і Тимофієм ішов у молитовний дім, зустрілася їм одержима духом віщування служниця, яка через прорікання приносила великий прибуток своїм господарям. Йдучи за Павлом та іншими апостолами, вона кричала: „Ці люди – раби Бога Всевишнього, вони сповіщають нам шлях спасіння”. Так тривало багато днів і тоді апостол Павло звернувся до нечистого духа і наказав: „Ім’ям Ісуса Христа повеліваю тобі вийти з неї!” І в ту ж мить дух вийшов; після чого служниця перестала провіщати, і розповідати про сокровенні людські справи” (Дій. 16:16-18).
З наведених розповідей довідуємося, що просвітлені Духом Святим, люди, в яких живе благодать Божа, не лише самі можуть позбавитися нечистого, а й мають владу керувати нечистими духами; силою благодаті Божої, ім’ям Господа Бога Ісуса Христа можуть виганяти бісів з інших людей. Так, преподобні отці Печерські своїми молитвами прогнали від Микити затворника нечистого духа, що явився йому у вигляді світлого Ангела; преподобний Паїсій силою благодаті Божої вигнав із старця духа віщування; святий апостол Іоанн Богослов листом, написаним з ім’ям Пресвятої Тройці, вигнав біса з язичника Аполлоніда. А тимчасом язичники вірили Аполлонідові як пророку, тому що той, за впливом нечистого духа, відкривав сокровенні людські справи. Нарешті, святий апостол Павло вигнав духа віщування зі служниці, яка, за диявольськими повеліннями відкривала таємні людські справи. З життя святих можна ще багато навести таких прикладів, але для повчання нас доволі і цих.
Нинішні віщуни, які живуть між звичайними людьми і яким простий люд вірить за браком досвідченості, мов між пшеницею плевели, сіють ворожнечу і призводять до порушення найважливішої заповіді Божої: люби Бога і ближнього свого, як самого себе. Ці віщуни, ворожбити, або знахарі живуть майже в кожному населеному пункті. Пересічна людина у нещасливих випадках нещастя чи будь-якій втраті часто звертаються до їхніх послуг. Саме у таких ворожбитах криються злі духи; через них різна ворожнеча і ненависть приходить до християн. Знахарі, або ворожки тим, хто приходить до них, повороживши, вказують, що їхні сусіди, саме такі-то і такі-то люди, своїми навроченнями або чаклунством навели на них різного роду нещастя, а тому в їхньому будинку постійно хворіють, помирають або померли, зле ведеться в господарстві. Людям, не позбавленим язичництва, ворожбити радять молитися і приносити жертви таким-то злим духам. Православних теж ворожки не відпускають просто так, а радять, у таких-то церквах або каплицях поставити певну кількість свічок, бо лихо спіткало, тому, що в тих церквах або каплицях не було ними поставлено свічок до певного часу в році; привчають вірувати, що саме ця каплиця або церква у разі невиконання ними пожертвувань свічками може спричинити хвороби.
Серед ворожбитів та знахарів, які прикриваються хрестом, православними іконами та молитвами, трапляється, що слова, які вони провіщають дійсно збуваються. Ми пам’ятаємо, як учинив апостол Павел із жінкою, яка духом скверни пророкувала правду про апостолів. На відміну від людей святих, більшість сучасного люду є досить легковірним, і, почувши дещицю правди з уст ворожбитів-провидців, цілковито покладаються на їхню волю і беззастережно вірять усім їх словам.
Як наслідок, люди, прийшовши отримати допомогу у складних життєвих ситуаціях отримують тягар ненависті до ближніх, на яких укаже ворожбит. Цим самим сучасні чаклуни сіють між людьми розбрат і чвари, ворожнечу, ненависть та різні негаразди. Знахарям диявол відкриває для спокушення людей лишень такі людські вчинки, через які можна посіяти в сім’ї ворожнечу і порушити злагоду. Ворожки за таємничим навіюванням нечистого духа обмовляють багато безневинних людей. Отже, ворожки та знахарі є виконавцями забаганок диявола, як сказав Господь: „Ваш батько є диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він людиновбивцею був споконвіку і не стоїть в істині, бо істини немає в ньому. Коли він говорить неправду, від себе говорить, бо він неправдомовець і батько неправди” (Ін. 8:44).
За висловом Спасителя, ворожбити, знахарі є діти диявола, і він живе в них. Якщо вони ворожать або чаклують, то все роблять за повелінням ворога роду людського. Дух неправди, під впливом і владою якого перебуває більшість знахарів, невідчутно для них самих, ошукує простих людей, відводить їх від любові Божої, применшує віру в Бога і надію на Нього – єдиного істинного помічника. Потім ворожки за навіюванням диявола, тим, хто приходить до них для ворожіння, обмовляють їхніх ближніх, безвинних добрих сусідів, нібито вони щось украли в них, нашкодили їм, зіпсували, наслали різні хвороби і тим самим змушують їх порушувати найважливішу заповідь – любов до Бога та ближніх.
Диявол завжди піклується про те, щоб ми ворогували з ближніми, лихословили, лаялися, проклинали, гнобили одне одного, в сім’ї не мали миру і злагоди, щоб діти повставали на батьків, а батьки на дітей, брат на брата, чоловік на дружину, дружина на чоловіка, і такими чварами доводили одне одного до різних гріхів, аж до самогубства; тоді диявол радіє і веселиться, спостерігаючи, як ми виконуємо його бажання і чинимо за волею його. Ось які справи йому бажані! Чому він радіє, для чого через своїх провісників відкриває злі і добрі таємні людські справи? Для того, щоб між людей вкинути ворожнечу, посіяти серед пшениці плевели і позбавити рабів Божих вічного блаженства, Царства Небесного, зробивши їх достойними вічних пекельних мук.
Браття православні! Нам, християнам ніколи не належить ворожити, навіть жартома, ні на картах, ні іншими якимись способами, – то справа бісівська. Якщо хтось ворожитиме навіть для жарту, непомітно для нього ворог може діяти і через це ввести його в оману, прищепити йому звичку ворожити та чаклувати, за це в нього може вселитися нечистий дух, і така людина може стати справжнім лжепророком, знаряддям бісівським.
Ворожба (Лев. 20:27; Втор. 18:10-12; Гал. 5:20; 1 Тим. 4:1) є великий гріх і мерзота перед Богом. Ворожки, якщо не припинять чаклувати і не покаються в тому, не зможуть спастися. Ті ж, хто вірить ворожкам, ходить до них із проханнями, також не можуть спастись, якщо не покаються. Вони загинуть, як загинули Саул і сини його, бо сказано: „Так помер Саул за своє беззаконня, яке він учинив перед Господом, за те, що не дотримався слова Господнього і звернувся до чарівниці із запитанням, а не звертався до Господа. За те Він і умертвив його” (1 Пар. 10:13-14).
Всі ми повинні стримувати дітей, дружин та ближніх своїх, щоб вони не ходили до знахарів, ворожок. Кожному, хто турбується про своє спасіння, належить знати що: „… не потрібно тобі те, що приховано” (Сир. 3:22). Не шукай знань про щось таємне чи майбутнє. Для спасіння потрібно вірувати, виконувати заповіді Господні, очищати своє серце, а не цікавитися понад належне. Бажання знати сокровенне – небезпечно, бажання відкрити майбутнє – ще небезпечніше. Та й за переконання простого люду ворожки, знахарі як люди негідні, вмирають без покаяння; смерть спіткає їх раптово. Часто вони вмирають від нещасних випадків або самогубства. За словами апостола Павла, кінець їх буде по ділах їхніх (2 Кор. 11:15).
Просвітлені Святим Духом, істинно прозорливі, богомудрі святі отці таємні лихі справи людські ніколи не відкривали іншим. Якщо ж з волі Божої і відкривали утаємниченості, то самого винуватця ні в крадіжці, ні в убивстві ніколи не оголошували. Господь Бог не заповідав нам відкривати чужі гріхи і засуджувати людей. Бог дав нам найважливішу заповідь: любити Бога і ближнього свого.
Найбільшим скарбом для християнина є любов до ближнього і навіть до ворогів, а не здатність ворожіння тагадування.
 
Список використаних джерел.
1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. Видання УПЦ-КП, – К., 2004.
2. Василий Великий. Творения. Т. 1-3. МДА, 1911.
3. Иоанн Златоуст. Полное собрание творений. Т. 1-12 С.-Пб... Духовная Академия, 1898.
4. Тертуллиан. Избранные сочинения. М., «Прогресс» 1994.
5. Преподобных отцев Варсануфия и Иоанна руководство к духовной жизни. М., Донской монастырь, 1993.
6. Святитель Феофан Затворник. Письма к разным лицам. М., ТСЛ, 1995.
7. Архимандрит Никон (Рождественский). Православие и грядущие судьбы Руси. Псково-Печерский монастырь, 1994.
8. „Помощник и Покровитель” т.–1-3. Псково-Печерский монастырь, 1993.
9. „Вера, Надежда, Любовь” т.–1-3. Донской монастырь, – М., 1993.
10. Пролог, 1856 г.
11. Требник, 1834 г.
12. А. Ч. Козаржевский. Церковно-приходская жизнь Москвы 1920-1930-х годов. Газета „Татьянин День” № 3,1995.
Головков Андрій
член Науково-апологетичного товариства
св. Іустина Філософа