Але останнім часом усі ці теорії чимраз очевидніше викривають свою неспроможність. І з дедалі більшою увагою вслуховуються вчені в голос передання Церкви, що ще так недавно уявлялись їм тенденційною, майже зувмисною вигадкою. Євангеліє неможливо, як з’ясовується, відокремити від Церкви: воно в ній і для неї написане, є свідченням про віру Церкви, про її живий досвід, і поза цим досвідом його незрозуміти. Уривки молитов, знаки і символи на стінах катакомб, кілька послань одних Церков до інших усе це оживає нині у новому світлі, розкривається як єдиний розвиток, а не чергування криз і розривів. Незаписане могло таємниче жити і зберігатися в неперерваній пам’яті Церкви, у самім її житті, і бути записаним часом аж сторіччями згодом. Так усе очевиднішим стає те, що Церква і є первинна сутність християнства, що не її потрібно “відновлювати” і “виправдовувати” на підставі уривків, що дійшли до нас, а що тільки в ній, тобто у визнанні її “первинності” самі ці уривки набувають сенсу і можуть бути правильно витлумачені. Почавши з руйнівної критики церковного Передання, наука приходить поступово до зворотного результату: затверджує це Передання як найнадійніше, найавторитетніше джерело наших знань про минуле християнства.

Що ж ми знаємо про ці перші десятиліття, про церкви, що були розсіяні по всій Римській Імперії?

Знову, як і в найперший день у Єрусалимі, насамперед бачимо християн, “зібраних у Церкву” - для Водохрещення і Євхаристії. Цією двоєдиною містерією: народженням від води і Духа і переломленням хліба визначається все життя Церкви і життя кожного з її членів. Це не один з “аспектів” церковного життя, не просте богослужіння, це джерело, зміст і вершина усього в Церкві, саме серце “першохристиянства”.

“Християнами не народжуються, а стають”, ці слова Тертулліана пояснюють нам, чому про водохрещення і євхаристію найчастіше свідчать нечисленні пам’ятки тієї епохи. Християнами ставали. А це означає, що в пам’яті кожного з них не міг не бути відбитий той день, коли після таємничого проростання насіння, кинутого в душу проповіддю, після сумнівів, перевірок, мук, вони підходили, нарешті, до води Таїнства. У ній повинно було померти старе життя, щоб почалося нове. У ній давалося відразу все: прощення гріхів, єднання з Христом, впевненість у смерті самої смерті, досвід воскресіння і вічної радості, яку ніхто вже не міг відібрати. І все це було не абстракцією, не “ідеологією”, а дійсністю: вийшовши зі святої води, новохрещений не залишався один. Вона вводила його в братство, у єдність любові, у безперестанне спілкування. Такий вічний зміст Євхаристії: завжди через Христа з братами. Один Хліб, одна Чаша, поділені між усіма і які всіх з’єднують в одне. Спогад, що перетворюється на дійсність; чекання - на Присутність. І як повинні були звучати тоді слова Подяки, що дійшли до нас з цієї древньої юності Церкви, які вимовляв предстоятель над принесеними дарами: “Дякуємо Тобі, Отче наш, за життя і розуміння, що Ти виявив нам через Свого Отрока Ісуса. Тобі слава у віках. Як цей хліб був розсіяний по пагорбах і, будучи зібраний, став єдиним, так нехай буде зібрана Церква Твоя від кінців землі у Твоє Царство <...> Пом’яни її, щоб позбавити її від усякого зла і довершити її в любові Твоїй, збери її, освячену, від чотирьох вітрів у Своє Царство, що Ти приготував їй”.

Від неділі до неділі, від Євхаристії до Євхаристії: усе життя похрещеного було відтепер відзначене цим очікуванням зборів, зустрічі, спілкування, радісного наповнення любові. Нехай зовні все залишилося як і раніше, нехай справами і турботами було, як і раніше, наповнене життя. У досвіді Водохрещення і Євхаристії усе тепер було освітлене новим світлом, наповнене новим змістом, перетворене любов’ю. Щодня , будь-яка справа з цього досвіду ставала кроком на шляху до останньої перемоги Грядущого Господа, кожні збори вже передбачали кінцеву єдність у любові – за трапезою в невечірньому дні Царства.

І тому тільки евхаристичними зборами – цим осередком громади – і можна по-справжньому пояснити сам устрій Церкви, “організаційний” аспект її життя. Тільки у світлі Таїнства ця організація сприймається християнами не як проста, людська організація – з керівництвом і підлеглими, авторитетом і слухняністю, а як живий організм, напоєний Духом Святим. У ньому всі людські “служіння”, усі людські взаємини стають проявом того ж і єдиного Духа, служінням Самого Христа в братах Своїх.

На чолі громади стоїть Єпископ. Його влада виняткова, особлива. Поставлений апостолами або їхніми наступниками – іншими єпископами, він для своєї Церкви є образом Самого Христа - Глави і Джерела всього її життя. Без нього нічого не повинно діятись в Церкві, тому що його служіння, його особливий дар у тім і виявляється, щоб збори християн через Таїнства перетворювалося на Тіло Христове, з’єднеючись у нерозривну єдність нового життя. Він здійснює хрещення, приносить Євхаристію, роздає Дари в зборах. А з владою здійснювати Таїнство нерозривне пов’язана і влада вчителювання: він учить у зборах не від себе, а в Дусі; він охоронитель апостольського передання, свідок вселенської єдності Церкви. І з того ж джерела випливає і дар пастирства: єпископ – як Христос – має турботу про всіх разом і про кожного зокрема, він – живий осередок братерства і спілкування християн між собою. “На єпископа потрібно дивитися, як на самого Господа, – пише св. Ігнатій Антіохійський (початок ІІ ст.), – тому що єпископи, поставлені до кінців всесвіту, одне з Духом Ісуса Христа”. Тому: “нічого не робіть без єпископа в церкві. Тільки та Євхаристія дійсна, на якій він має бути чи ним поставлений. Усюди, де є єпископ, нехай там буде і громада, подібно до того, як де Христос Ісус, там і кафолічна Церква”.

Єпископу в керуванні церквою допомагають пресвітери - “найстарші”. Якщо єпископів св. Ігнатій уподібнює до Христа, то в пресвітерах бачить він апостолів. Поставлені, рукоположені єпископом, вони допомагають йому в усьому, передають громаді його навчання, турботу, розпорядження. Християнство поширювалося спочатку майже винятково по містах, і тому первісна Церква – це саме міська громада, збори християн в одному місці навколо єпископа. Згодом, коли число християн збільшиться і такі єдині збори стануть неможливим, міська громада ніби виділить із себе мережу підпорядкованих їй приміських громад, чи “приходів”. Тоді пресвітери замінять у них єпископа, стануть його повноважними представниками, ніби сполучною ланкою між ним і приходом. У такий спосіб через таїнство єпископського рукоположення всі громади зберігають свій органічний зв’язок з Єпископом як благодатним “органом” церковної єдності.

За єпископом і пресвітерами наступні в ієрархії – диякони, “служителі”. Вони – “вуха”, “руки”, “очі” єпископа, його живий зв’язок з народом. Нині майже зовсім забуте “соціальне” утримування громади. Єдність сучасного приходу обмежується богослужбовими зборами. Але в ранній Церкві єдність у богослужінні була невідривна від реальної взаємодопомоги, братства, загальної турботи про бідних, про вдів, про поховання братів, про сиріт. Не можна брати участь у приношенні Євхаристії, не приносячи реально свого “дару”: хліба, що перетворюється на Тіло Христове, відокремлюється від того “насущного” хліба, від тих плодів, що приносять християни на зібрання - для загальної трапези й для допомоги незаможним. І це не милостиня, не добродійність, а найперша умова християнського життя. На дияконах же лежить турбота про розподіл дарів, про допомогу бідним, про організацію “агап” - вечерей любові, словом, про ту дійсну єдність християн, що випливає з їхнього спілкування в таїнстві.

Але якщо, за словами св. Ігнатія Антіохійського, “без єпископа, пресвітерів і дияконів немає Церкви”, це не означає, що одна ієрархія “активна” у ній. Кожен член її має своє служіння і усі вони доповнюють один одного в нерозривній єдності. “Дари різні, але Дух той самий; і служіння різні, а Господь той самий <...> Який творить усе в усіх. Але кожному дається прояв Духа на користь <...> Тому що як тіло одне, але має багато членів, і всі члени одного тіла, хоча їх і багато, складають одне тіло, – так і Христос. Тому що всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло <...> і усі напоєні одним Духом” (1 Кор. 12:4-7,12-13). Ось цей ідеал цілого, у якому воно не підкоряє собі особистості, але сама особистість розкривається, знаходить себе тільки в служінні братам, і є ідеалом ранньої Церкви, у світлі якого потрібно розуміти різні форми її організації.

Вже в посланнях Апостола Павла слово “Церква” вживається для позначення як кожної окремої громади, так і усіх взагалі християн – тобто Церкви вселенської. І це так тому, що кожна громада, яка б не була вона нечисленна, у єдності єпископа, кліру і народу усвідомить себе як утілення всієї Церкви, усього Тіла Христового в цьому місці, явищем і перебуванням – тут – єдиного Христа. Кожна така місцева церква переконана в тотожності своєї віри, свого навчання, свого життя з вірою, навчанням і життям всіх інших церков, “розсіяних до кінців всесвіту”. Куди б не прийшов християнин, він усюди знайде той самий переломлюваний Хліб – “що роздробляється, але не ділиться”, почує те ж благовіщення, “включиться” у ту ж єдність. Той самий Христос усюди збирає братів і у всій повноті Свого життя і Своїх дарів присутній серед них. Усі церкви мають одне джерело й одну норму: апостольське передання; кожна може через своїх єпископів підвести себе до першого явища Церкви: до чуда П’ятидесятниці і до Єрусалимської першообщини, тому кожна окремо й усі разом мають одне нероздільне життя і зв’язані однією любов’ю.

І ця всесвітня єдність усіх церков у свою чергу також виражається в постійному контакті, у безупинній турботі усіх про усіх. Антіохійський єпископ Ігнатій своїми посланнями попереджає інші церкви проти виниклих псевдовчень, єпископ Полікарп зі своєї Смирнської церкви пише філіппійцям і вирушає до Рима, щоб вирішити питання про святкування Великодня, римські християни піклуються про умиротворення Коринфської громади... Християни усюди усвідомлюють себе новим народом, зібраним із усіх народів, але від усіх відмінним: “Вони не живуть в окремих містах, – говорить послання до Діогнета, анонімна першохристиянська пам’ятка, – вони не мають особливої мови чи відмінного від інших життя <...> Вони живуть кожний у своїй батьківщині, але ніби тимчасово. Тому що будь-яка чужина для них є батьківщиною, і будь-яка батьківщина є чужиною”.

Звичайно, ще далеко від остаточного “оформлення” церковного устрою. У різних Церквах вживаються різні слова, найменування, визначення. Але й за цією словесною нестійкістю так очевидно вимальовується стрункий контур кафолічної – тобто всесвітньої і єдиної Церкви. Вона буде рости і розвиватися. Але це ріст життя, ріст дерева з насіння, кинутого в землю, а не гра історичних випадків, до яких так часто хотіли цей розвиток звести.