Із часової дистанції очевидно, що особистість не можна вибудувати з егоїзму, із себе самого, поза походженням і... продовженням особи та її вищою програмою. Тим часом, воюючи проти міщанства, Ніцше послідовно виступив проти глибинних традицій, сплутуючи звички і… звичаї... Однак індивідуальність не може скластись, утвердитись і реалізуватися поза суспільством, якщо це суспільство  Н а р о д  чи, скажімо, Божий Образ, Ідея НАРОДУ. Про це має пам’ятати і з цього, власне кажучи, виростати кожна індивідуальність, кожна вільна душа. Неподоланну суперечність між індивідом і народом спровокували нігілісти! Далі ми ще зупинимося на цьому питанні, але: не можна безоглядно ототожнювати НАРОД і стадо.

Ніцше геніально передбачив небезпеку для гуманістичної Європи московської Азії – чи не найбезформнішого виродження людської цивілізації – що й використали свого часу шакали московизації. У зв’язку з цим, хоч і без чіткого розуміння зв’язку, Ніцше висунув дуже вчасну ідею об’єднання Європи через реалізацію сили на силу, але й диявольщини на диявольщину, словом, стару, як світ, ідею боротьби сил без, мовляв, наївного поділу на добро і зло. Тим часом потрібен не поворот до варварства (і що таке “варварство”, між іншим?), а вияснення людської (насамперед) сутності та людського (ще раз наголошую!) призначення в конкретних історичних умовах. Усе це Ніцше практично зігнорував. А от ідею глобальної політики підхопили знову не корінні, ба навіть не “більш корінні”, європейці, а ще раз (і не раз!) безродні “інтернаціоналісти”. Сплутавши християнство з негідним використанням християнства, Ніцше зробив поспішний висновок, що ця всесвітня релігія – велика провокація, спроба розкласти зсередини здоров’я націй і єдність світового здоров’я, побити Гуманізм “гуманізмом”. Ніцше інстинктивно передбачив політичну можливість такого шляху, власне кажучи, краху, але не розрізнив ще однієї провокації і, клюнувши на приманку всесвітнього зрадництва, зачепився на гачок підміни гуманізму боротьбізмом, людини – звіром. Тут Ніцше в благородному самозасліпленні виступив проти гуманізму взагалі, проти християнства як релігії для розслаблених, забуваючи, що Христос саме зцілював розслаблених, вважаючи їх тяжко хворими. Ніцше зігнорував історичну, національну та суто людську конкретику з їх об’єктивними не тільки мінусами, а й плюсами. Він прийняв правила гри злих сил і надягнув маску Ще-Більш-Злого… Звичайно, удар Ніцше був надто несподіваним і неоднозначним, щоб адресат – ця загадкова химера чи там туманність космополітичних дір – змогла проковтнути нашого героя безслідно. Крім усього, “порятунком” для Ніцше послугувало значною мірою нерозуміння його по цей бік “добра і зла” (якщо є “по той”, то є й “по цей”, чи не так?), не розуміння його як реактивного філософа, так би мовити, “реакціонера”, який блискавично реагує на нездоров’я, санітара людського духу, слугу народів, хоча він від цього й відкараскувався, – …у найкращому розумінні цих характеристичних означень! Але облишмо сентименти: вороги людського роду використали ідеї Ніцше для своїх далекосяжних планів і вузько корпоративних потреб. Недопущення об’єднання Європи апокаліптично вписалось у реалізовані проекти “об’єднання” на примусових началах і з протилежними установками: не зберегти, а знищити світове розмаїття. При цьому нейтралізували протихристиянський пафос Ніцше.

Варто поставити питання – наскільки прозріння Ніцше були суб’єктивними пророцтвами, плачем чи криком над майбутніми руїнами, а наскільки, об’єктивно кажучи, стали підказками зловорожим силам… У Ніцше малувато філософії. Може, тому він перший сформулював небезпеку, зрозумівши, що ординській психічній навалі філософствуваннями не зарадиш!

Варто наголосити, що Ніцше сильніший у застереженнях і спостереженнях, аніж в остаточних висновках і рекомендаціях. Ніцше сильніший у реакціях і фіксованих яснобаченнях, аніж у своїх повчаннях і настановах. Його наївна агресивність розрахована на підлітків і маніяків. Він не враховує різного, а часом і протилежного походження та спрямування сили, плутає силу з насильством. Почасти зі страху, почасти від обурення боготворить силу в усіх проявах волюнтаристської агресії. Але справжня сила не потребує демонстрації. Це прекрасно розумів Ніцше, і все-таки наївно ратоборствував за зворотне нарощення сили – поворот до наївності звіра. Річ навіть не в тому, що до звіра немає повороту. Річ у тому, що людина ніколи не була звіром. А отже, здається, в тому, що Ніцше став жертвою ще й дарвінізму, проти якого успішно виступав. Щоправда, дарвінізм давно “спочив у бозі”, але його зворотний бік – технократія, спекулюючи на концепції нарощування “сили” і “прогресу”, сприяє утвердженню психології звіра, стає реальною загрозою для життєдіяльності людства.

Таке враження, що після підключення сатанізму до гуманізму – отже, з незапам’ятних часів? – історія філософії (назвемо це історією мислі) стала неперервним (але чи справді неперервним?) ланцюгом взаємозумовлених провокацій і реакцій… Тобто історією боротьби… Дискредитація боротьбізму сягнула апогею. Тут необхідно виявити і назвати справжні протистояння і справжні вартості, конкретизувати історичні долі та життєві, чи буттєві, принципи різних народів, їх вклад і не-вклад (через уклад), вказати шлях і максимального саморозвитку націй і їх ефективної взаємодії у творенні величної будови Нової Реальності. Реальністю вона є споконвіків, але мовби другою, тіньовою, бажаною, задзеркальною, недосяжним ідеалом, отже, з тих чи інших причин – вторинною і… нереалізованою.  Новою вона стає в силу неминучої реалізації в наш час із метою елементарного виживання та повноцінного життя, коли виступають на перший план тисячолітні ідеали, дотичні до великої Тайни й елементарної Норми.

Філософ не мусить бути мілітаристом чи підмінювати полководця, Бунтівник повинен бути насамперед і в сто разів більше Будівничим! Це не відробляння боргів, а вільний вибір і справжня боротьба “за”, а не “проти”. Багатьох захоплює в Ніцше відсутність сумніву, категоричність і безоглядна критика всіх і вся. Тим часом, не всі “НЕ” – функціонально спроможні. Німецька історія “багата” дріб’язковістю і... поразками. У досягненнях німецької філософії та мистецтва Ніцше вбачає “ненімецьке” походження (щоправда, це кидає тінь на стовідсоткову германську “чистоту” самого Ніцше!). Вся історія Німеччини – це прагнення реваншу та комплекс неповноцінності. Українці за філософа мають насамперед господаря, пастуха, пасічника, закоріненого у прадавню традицію, впевненого у своїй силі. Ця ґрунтовна надійність – від глибин чорнозему та відповідної висоти устремлінь. Порівняймо з пастушо-баранячими аналогіями Ніцше. Німці для нього – слухняно-безнадійне стадо. Ніцше не вірить у безмежні можливості роду, народу, особи як повноправного представника цих величин. Вибрані касти – ось єдина реальність за Фрідріхом Ніцше! Але ж це сміховинно... Кастовість може бути доцільною тільки як перехідний період (стан, тип тощо), як вимушений засіб, тактика, ситуаційна практика, але не як теорія чи концепція; як тимчасовий захід, а не як філософія.

 Існування вищих відроджувальних каст передбачає існування каст виродження й занепаду. Історія “багата” підмінним животінням цих, умовно кажучи, спецзаходів. Така практика не тільки сумнівна, а й вичерпала наймінімальніші виправдальні мотивації. Воно начебто й розумно: недорозвинутих чи байдужих або інертних, щоб не гальмували прогрес і утвердження взірцевої норми,  заганяти в спецпоселення, ізолювати, “об’єднувати” найгрубшими, нетворчими роботами, найневибагливішим побутом… Словом, на відміну від ідей і практики відкритої системи, неострівної моралі, яка гласить: “Дурних багато, але не всі вкупі” – й допускає існування причинних під захистом Бога (убогий), розсіяних для різностороннього прикладу,  як не треба (примирення, але й  науки) по місцях проживання, сказати б, нормальних людських згромаджень – отож, на відміну від об’єктивно сильніших націй,  закрита система народів, які хочуть бути сильнішими, ревниво оберігаючи “порядок”, кастовість, “дисципліну” – звісно ж, у їхньому пародійному, насильному варіанті. Українці ніколи не будуть ні настільки “одностайні”, ні настільки примітивні! Нам треба шукати свою силу: вона не в рабстві чи в насильстві, а в направду демократичних засадах і вільному світогляді нашого народу. Інша річ, що наразі штучне “творення” двох спецпоселень (південно-східного та центрально-західного, в межах яких відбувається дискредитація і дисципліни, і свободи) цей український потенціал, на жаль, не реалізується.
Порятунок від Ніцше, який опускався до “найсміливіших” аналогій задля дослідженння й утвердження “его”, а об’єктивно спричинився до руйнування не тільки особистісних, а й етноструктур, порятунок від егоїзму – в народній культурі, у здорових і яскравих представниках Нації, в цілісних натурах на взір Шевченка. Порятунок від ніцшеанства – у творчості Олександа Потебні, який, досліджуючи психологію раси, реконструюючи живу історію та створюючи нову філософію МОВИ, спричинився до безальтернативної постановки питання про справжні витоки та призначення особистості, явив нам прекрасні взірці будівничих істин, духовного зцілительства, показав незглибимі безодні Слова, його неформальну сутність, красу і силу міжсловесної взаємодії, міжлюдських взаємин, реальні шляхи погодженого співіснування всієї множинності світових культур насамперед через реалізацію нероздвоєної Особи Народу.

Кожна мова безмежна в часі та просторі, кожний етнічний оптимум розрахований на всебічне освоєння надсуперечливих і пренеймовірно розмаїтих життєвих ситуацій. У кожній мові записано не лише історичний досвід, а й невичерпні можливості – прямо адекватні спроможностям мовоносіїв. Щоб це збагнути сповна, потрібне просвітління особливої щільності, але й елементарної логіки достатньо, щоб відчути живе диханння цього духовного процесу.

Ніцше пробував проглянути тьму віків, однак його вистачило заледве на греків і Заратустру, та й то обчикрижених. Замість того, щоб глибше орати нивку, а будувати “на камені”, він узявся перти плуга поміж камінням, потрясаючи повітря від меншовартості та сіючи скрегіт зубовний і сиплячи іскри ненависті на спантеличене довкілля. Деколи зовсім втрачав орієнтацію, захоплюючись прихованими зорями в денному небі та не помічаючи зоряного неба в нічній темряві. Ця утопічна парадоксальність виглядає силуваною, нагромаджує хаос та еклектику, унеможливлює створення власного часу через осягнення минулого та вирозуміле прозрівання й будівництво майбутнього. Тривимірність людини Ніцше підмінив розчленовано-еволюційними етапами: черв’як – мавпа – людина – надлюдина; верблюд – лев – дитина – ікс. Спроби окреслити закони духовних і фізичних перетворень, навіяні психологічно-психопатичним дарвінізмом, виявилися порожніми фантазіями через рефлективно-руйнівні підходи до проблеми вдосконалення виду. Можна з жалем констатувати, що Ніцше став рабом дарвінізму, тому його філософія фальшива у своїй основі, бо ґрунтована не на хліборобських традиціях взаємошанування, не на Зороастрі чи “вищих” знаннях, а на псевдовченні Дарвіна про еволюцію (попри всю революційність, Фрідріх намагався бути “вченим”!). Засадничі основи ніцшеанства ніц не варті: що залишається слабкому, як не “потрясати воздухом”?! Психологічний дарвінізм довів його до психопатій, а від них – до божевілля і... смерті. А почалося все з безневинних реверсій. Далі – диверсії проти Христа, якого він усе ж цитує, мовляв, полакомився на ранг творця нової релігії, як усі в е л и к і: Мойсей, Христос, Заратустра. Але “далеко куцому до зайця!” – комплекс меншовартости роздув його амбіції, згодом – егоїзм, а ще далі – манію грандіоза. Смішно однак, що все почалося з маленького й невинного: черв’ячок, мавпа... Ось ця “еволюційна” схема й довела його до божевільні. Духовна ж еволюція, за Ніцше, – це верблюд, який встає з колін, стає левом, а згодом – дитиною. Що ж, Ніцше попрацював і натерпівся, як верблюд, уявив себе царем звірів і закінчив у здитинінні.
Щоб не бути голослівним, наведу декілька цитат.
“Що таке мавпа для людини? Посміховисько.., позор! І такою самою мала б виглядати людина для надлюдини: посміховиськом і... позором”. (“Так говорив Заратустра”). Господи! Та ж знав я не одну мавпу, яка хотіла бути левом!
“Бережися маленьких! Перед тобою вони почуваються малими, і їхнє приниження тліє і розгоряється в невидиму помсту проти тебе... Не чистою совістю уявляєшся ти своїм ближнім, бо вони не достойні тебе. Так ненавидять вони тебе, що охоче напилися б твоєї крові. Твої ближні завжди будуть отруйними мухами; те, що в тобі велике, якраз це робить їх іще більш отруйними і подібними до мух”. (“Про базарних мух”).
“Коли хочеш мати друга, ти повинен прагнути битися заради нього, а щоб вести війну, для цього треба могти бути ворогом. У другові треба мати свого найкращого ворога. Ти повинен бути... найближчим його серцю, коли ти йому протидієш. Ти не повинен прикриватися одежею перед другом. Честю для нього має бути те, що ти віддаєшся йому таким, як ти є! І саме тому він посилає тебе до чорта”.

Ніцше хотів сотворити нову віру, нову людину, тому вирішив чомусь зруйнувати все старе: минуле, заповіти предків, скрижалі любові та справедливості, саму людину...
А все ж його відкритість і вразливість вражають непідробною щирістю... “Ти йдеш до жінки? Не забудь узяти із собою нагайку”– порада старої жінки (чи не циганки?) Заратустрі... (“Про старих і молодих жінок”)

“Так, я бажаю, аби земля здригнулась в агонії, коли одружується святий із гускою”. (“Про дитину і шлюб”).

“О, брати мої! Хтось заглянув у серце добрим і справедливим і сказав: “Це фарисеї.” Але його не зрозуміли. Найбільш добрі та справедливі не сміли його розуміти: дух їх у полоні в їхньої доброї совісті. Дурість добрих надзвичайно розумна. От вам істина: добрі мусять бути фарисеями – вони не мають іншого вибору. Добрі мусять розпинати того, хто винаходить собі своє власне добродійство! Це – істина!”

Ніцше не зрозумів Христа. Той прийшов спасати й за порятування ближнього поклав життя. Ніцше закликає зникнути з лиця землі ближньому... Тут очевидна підміна: не добрих і не справедливих назвав Христос фарисеями, а лицемірних і фальшивих... Ніцше рефлективно зреагував на фальш, виступив проти фальші, але, на жаль, сам став жертвою фальшивих установок, і врешті-решт, написав не тільки стихійного “Заратустру”, а й неприємно жовчного “Антихристиянина”. Дивовижний хаос та еклектика, насичені ненавистю і погано прихованим злорадством – навіть у деннному небі йому подобається те, що воно  п р и х о в у є  зорі, – малюють похмуру картину духовного запустіння. А чого варті його хихотіння, блазенські мертвопляси й по-телячому сумнівні радощі звільнення від Бога!

Звідки ж узявся Антихриcтиянин? Звісно ж, від несприйняття розслабленості, від потреби сили. Ось тут і закопане людське нерозуміння та світове непорозуміння. Адже в Христа, який лікував розслабленого (отже, визнавав слабість недоліком чи хворобою) і дорікав фарисею, до останнього подиху були варіанти  с и л и: християнство – це життя, а не смерть; перемога, а не поразка. “Поразку” Христа  в и б р а л и  богоборці, спровокували та здійснили “діти сатани”. Христос спростував твердження талмудистів, що людство почалось із гріха, але підтвердив, що зрада починається з переступу. Ми не діти первородного гріха – ми діти Божі, створені за образом і подобою Творця... Нічого переносити свої проблеми на інших: согрішили, починаючи від Адама, не ми. Це вони, діти гріха, не від початку, а від кінця світу, – не зупинились у переступі, бо... сотворені не Божим замислом, а бунтом диявола.

Я вибираю Бога – правдиву силу Світотвору... Були, кажуть, кращі варіанти перемоги, ніж смертію смерть поправ, але перемогти ворога ворогом (смертію смерть) – це велика містерія непереможності людського життя... Чи сказав би Христос: “Боже, Боже, нащо ти мене покинув?” і “Хай мине мене ця чаша”, якби не прагнув більшої дієвості християнського чину? Чи не протестував Ісус проти атмосфери зради, в якій мала утвердитися  в і р а. Ось тут я смиренно промовчу.
Ісус хотів показати справжню силу людської особи, дав шанс нещасним спасатися не поодинці, а всім людством, хотів послабити богоборську затятість загаджених послідовників Аккаду, але вони знову повернули це проти християнської  т в е р д о с т і, розслаблюючи  г о ї в. Ісус не казав “полюбіть моїх ворогів”. Ісус казав: “Полюбіть своїх “ворогів”, бо вони хочуть вам  д о б р а”. Ось цього й не збагнув Ніцше!

Богдан Чепурко, філософ, мешкає у Львові


P. S. Божевільного Фрідріха навідувала сестра... Якось вони йшли алеєю лікарняного парку, Фрідріх блаженно усміхався – ніщо не нагадувало в ньому колишнього темпараментного іберменша.

– Чому ти на мене  т а к  дивишся! Щойно тепер я пізнав, що таке щастя! Ніколи я не був такий задоволений і гармонійний...

Сестра змовчала. Куди пішов – туди і прийшов: крайнощі сходяться! Не всі блаженнні сягають внутрішньої гармонії, не всі врівноважені – блаженні. Бунтівник одержав те, чого хотів, – примирення з поразкою свого життя й усвідомлення нікчемності богоборства. Не Бог умер, а Ніцше збожеволів!

Довідка для непосвячених:

“Бог помер”, – сказав Ніцше в молодості.

“Помер Ніцше”, – скрушно зітхнув запечалений Творець.

Львівська газета