Він нагадав, що після того, як Іван Мазепа уклав договір зі шведами, його за наказом Петра І було відлучено від Православної церкви, хоча за життя гетьман Мазепа зробив багато для відродження і будівництва храмів в Україні.
Акції протесту проти спорудження монументу Мазепі на Харківщині обіцяють також влаштувати деякі опозиційні сили, зокрема прогресивні соціалісти на чолі із Наталією Вітренко.
Перший в Україні пам’ятник Мазепі встановили 12 років тому на його батьківщині – в селі Мазепинці біля Білої Церкви.

«Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду, вибаченого в першій половині XVIII ст.»,— писав 1860 року М. Костомаров. Сьогодні, у зв\'язку з по¬явою найрізноманітніших публікацій, як давніх, так і сучасних, постать гетьмана України починає вимальовуватися в усій своїй непересічності й суперечливості.
Кілька століть дозволялося Мазепу лише проклинати, обливати брудом, паплюжити, залучаючи до цієї ганебної справи і „землячків-істориків”, які прагнули догодити царатові, відхрещувалися від свого роду, української мови і куль¬тури. Скільки витрачено паперу й чорнила, щоб показати гетьмана Мазепу у потрібному для царського уряду світлі. Не зважаючи на правду історії, на існуючу в Європі думку про нього як про видатного політичного і культурного діяча, який прагнув Україну вирвати з-під царського гніту, нехтуючи традицією світової літератури (В. Гюго, Дж. Байрон та багато інших визначних письменників, які змалювали образ гетьмана привабли-вими фарбами), царські, а за ними й офі¬ційні радянські дослідники переважно показували його у чорному світлі. Ще зовсім недавно, 1981 року, «Українська Радянська Енциклопедія» (т. 6) устами свого автора О. Путро твердила: «Українські буржуазні націоналісти намагаються виправдати зрадництво Мазепи і, всупереч історичній правді, зобразити його борцем за свободу України. Подібні намагання дістають гідну відсіч в українській радянській історіографії».
Щодо відсічі, то справді автор має рацію: те й робили, що давали відсіч — «всупереч історичній правді».
Через засилля в офіційній історії думки царя Петра про те, що українські гетьмани усі, крім Богдана Хмельницького, «воры и изменники», а також завдяки подиву гідної старанності наших „землячків-істориків”, а відтак і мистецтвознавців, роль Мазепи як діяча культури також постає вельми невиразною у світлі усіляких політичних оцінок.
Певна річ, І. Мазепа, як представник своєї верстви і син свого часу, дбав і про свій матеріальний інтерес, та інтереси держави були для нього над усе. Гетьман намагався зробити опорою авто-номної України заможну верству старшин і для цього не лише заохочував їх матеріально, а й плекав поміж них національну інтелігенцію — носія ідей державності. Існувала думка, що І. Мазепа опікувався культурою та будував храми, аби відвернути увагу царя від своїх намірів і прихилити до себе духівництво, котре мало славити його серед простолюду та козацтва. Але чи не забагато збудував І. Мазепа заради такої тривіальної мети, як приспати пильність Петра, коли для цього йому вистачило хоча б такого звичайного дипломатичного прийому, як вміння вчасно підлестити самолюбному цареві.
Для високоосвіченого гетьмана, який бував у багатьох країнах Європи, служив при дворі польського короля, знав тогочасне європейське життя, це, очевидно, була не лише тактика, а й внутрішня потреба. Він жив культурним життям України і сам як міг творив його. До нього хіба що Сагайдачний та Петро Могила мали такий вплив на культуру й освіту. Філософ, політик і поет, І. Мазепа, як згадував Пилип Орлик, любив відвідувати Києво-Могилянську академію і промовляти перед викладачами «мовою Тита Лівія та Ціцерона».
Дослідник академії Ф. Титов писав, що «вся взагалі православна південноросійська дворянська аристократія і малоросійська військова старшина у XVII столітті виховувала своїх синів у Києво-Братській колегії». Тому Мазепа, ясна річ, усіляко сприяє процвітанню цього закладу. У 1690—1693 рр. він будує велику муровану Богоявленську церкву, а в 1703 р.— навчальний корпус Академії. Споруди ці вирішені в монументальних урочистих формах, у яких вчувається продиктований впливом гетьмана як замовника перегук з життєрадісною архітектурою Відродження. Гадають, що тоді ж були збудовані двоповерхова тра¬пезна, де згодом помістилися бібліотека й церква. 1701 р. на клопотання І. Мазепи російський уряд офіційно визнав за київським колегіумом назву «Академія» і право вищого навчального закладу.
Зміцненню авторитету Академії сприяло й те, що за І. Мазепи було впроваджено богословський курс, завдяки чому в навчальний процес влилися кращі богослови з-поміж ієрархів.
Здається, І. Мазепа був одержимий будівництвом, бо за час свого гетьманування, – а на нього припадало чимало важливих подій, походів і війн, – збудував найбільше з-поміж усіх гетьманів та інших українських державців, незважаючи на заборону Петром І зводити муровані споруди у зв\'язку з будівництвом Петербурга. Крім Богоявленського Братського собору та інших споруд на території Академії, він побудував своїм коштом у 1690-1696 рр. грандіозний Миколаївський собор на Печерську і біля нього трапезну. У 1701 р. відновив будинок лаврської друкарні. У 1701-1705 рр. збудував велику Вознесенську церкву на території Вознесенського монастиря, де ігуменею була його мати – Марія Магдалина. У 1696-1701 рр. Мазепа оточив Києво-Печерську лавру кам\'яним муром завдовжки 520 сажнів з шістьма вежами-церквами: Троїцькою надбрамною церквою, колишньою церквою Івана Кушника, Годинниковою, Палатною, Малярною та церквою Всіх Святих над Економічною брамою. Остання споруда, зведена коштом гетьмана, є перлиною тогочасного зодчества. 1706 р. гетьман збудував нову Печерську фортецю і в ній брами, серед яких Онуфріївську довго називали «Мазепиною». Гетьман зв\'язав Троїцьку надбрамну церкву в чудовий ансамбль з усім бароковим обличчям лаври.
Чимало сил і коштів витратив І. Мазепа на Софію Київську. Після пожежі 1696 р„ коли згоріли монастирські дерев\'яні будівлі, «призрением патронским ясновельможного пана гетьмана обитель свята софійська є значно оновлена», – писав митрополит Варлаам Ясинський. Гетьманом було збудовано муровану дзвіницю (від тої будови зберігся перший поверх), монастирську трапезну з льохами, підземними ходами, хлібнею тощо. Крім того, значно оновлено головний собор та збудовано «Південну» в\'їзну браму з боку Володимирської вулиці. До старого корпусу головного собору було добудовано з півночі й півдня два нові приділи й  уніфіковано в барокковому стилі зовнішню декорацію стін та бань, поновлено дзвони. Один з них довго називали «Мазепиним».
При Мазепі оновлено й розширено Успенський собор лаври. Гетьман збудував два приділи і партеровий притвір, що зайняв усю ширину фасаду. Скрізь було зведено типові для «мазепинського» барокко фронтони, декоровані пілястрами та іншими барокковими деталями. У 1690-х рр. у Києві було перебудовано старий Домініканський костел на Петропавлівську церкву. Нарешті, коштом гетьмана зведено на старій Кирилівській церкві в Києві чотири наріжні бані, а 1700 р.— Возне-сенський собор у Переяславі...
Втім, чи не досить прикладів, аби переконати, що І. Мазепа та його оточення будували не лише для свого звеличення, а й для слави України, її культури, її державності, а роки його правління – це справжній «періклів вік» розвитку України, який дав нам нині могутній стимул для відродження нашої державності. А тим, кого не вдалося переконати, мабуть, слушним буде нагадати проникливі слова самого гетьмана: «Та й що ж то за народ, коли про свою користь не дбає і очевидній небез¬пеці не запобігає! Такий народ неключимістю своєю подобиться, воістину, нетямущим тваринам, од усіх народів зневаженим».
Не будемо ідеалізувати постаті І. Мазепи – діяча своєї епохи, якому не судилося здійснити задумане – вирвати Ук¬раїну з лабет царату. Але не будемо й принижувати його роль в історії України, не будемо замовчувати, як це робилося досі, його велику місію у розвитку рідної культури, а тим більше – не будемо його відступ від царя Петра – душителя українського народу – кваліфікувати як зраду. Кого зрадив Іван Мазепа? Хіба той, хто прагне вирватися з кайданів, накине¬них йому ворогом-гнобителем, є зрадником, коли він повстає проти тирана? Царат віроломно нищив ту основу, на якій Б. Хмельницький вступив у військовий союз із Росією. Цар Петро, продовжуючи політику своїх попередників, все більше і більше поневолював Україну, нищив козацтво, що й стало причиною рішення І. Мазепи приєднатися до Карла XII, разом із шведськими військами виступити проти царської Росії.
«Може, й не весь він чистий, як Христос, може, й не один гріх є на його душі, – пише дослідник особи гетьмана Г. Хоткевич, – але все ж його ім\'я серед борців, а не серед тих, хто «за шмат гнилої ковбаси» продавав і рідний край, і народ, і його будучність, і свободу».
З цими словами не можна не погодитись, особливо в наш час, коли воскресають забуті й зневажені сторінки нашого минулого, коли ми прагнемо повернути народові уславлені імена його історичних діячів.

Протоієрей Леонтій Никитенко